скачать книгу бесплатно
Орда
Роман Іванович Іваничук
Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #15
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii.
«Орда» (1992) Романа Іваничука – це книга-сповiдь, книга-одкровення, книга-пошук. Чернець Єпiфанiй переживае важку особисту психологiчну драму: вiн став нiмим свiдком знищення царем Петром І славноi козацькоi столицi – Батурина. На його очах живцем спалювали людей, катували дiтей, знищували храм… а вiн навiть не кинувся нiкого рятувати, заклякнувши на мiсцi поряд зi зрадниками та ворогами. Бажання розкаяння та спокути цього грiха супроводжуе Єпiфанiя протягом усього його життя.
Зображаючи iсторичнi постатi мазепинськоi доби в iсторii Украiни, Роман Іваничук глибоко розкривае причини занепаду нацiональноi самосвiдомостi украiнцiв, якi перегукуються з iсторiею сучасноi Украiни.
Роман Іваничук
Орда
І дана iм була влада на четвертiй частинi землi забивати мечем i голодом, i мором, i земними звiрами… i люди зневажали Бога за покарання, бо кара його була дуже велика.
Іван Богослов
Упорядники: Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук
Примiтки В. В. Габора
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2019
© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2019
© В. В. Габор, примiтки, 2019
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
Армагеддон
Роздiл перший
Двiр Мазепи, вiдгороджений неприступним од Сейму муром i глиняним валом од мiста, став ураз iз надiйного захисту пасткою. Нiби болотний чорторий, вибурхувала з-пiд землi брудною лавою орда i заливала майдан гетьманського двору на Гончарiвцi, що за пiвверсти вiд Батурина. У вранiшньому листопадовому сутiнку ординцi Меншикова скидалися на слижiв, що опинилися на безводному днi спущеного ставу, вони телесувалися, штовхалися, сопiли, кректали, видобуваючись iз провалля, яке враз, немовби розступилася земля, утворилося в стiнi валу. Оборонцi гетьманськоi столицi, яку будь-яке вороже вiйсько могло б узяти хiба що багатоденною облогою, розбiгалися, не вiдаючи, що трапилося, бо ж про потаемний хiд знали тiльки генеральнi старшини, пiд команду яких здав Мазепа Батурин, вирушаючи зi столицi, щоб у мiстечку Горках над Десною з’еднатися зi шведським королем Карлом XII.
Судомний страх обезвладнив оборонцiв, якi ще вчора зухвало вигукували, стоячи на високому мурi, що стрiмко обривався до самого дзеркала Сейму: «Помремо, а до столицi нiкого не пустимо!»; смерть прийшла неждано, нiмiли руки, шаблi опускалися долу, орда вже ревiла моторошним ревiнням, те страшне ревiння, що оскверняло Бога i людей, морозило кров у жилах; москалi стрiляли з пiстолiв упритул, рубали шаблями й бойовими сокирами козацькi голови, удари падали на спини й потилицi – супротиву не було; жiнки вибiгали на мур i кидалися на вiрну смерть у Сейм; тi, що з дiтьми, ховалися в льохах; рiзуни зв’язали полковника Чечеля, коменданта Батурина, в’язали й осавула Кенiгсена, хоч той спливав кров’ю вiд сокирноi рани в грудях i конав у ременях, ординцi ревiли вже в Батуринi – там лизнули насурмонене небо першi язики пожеж, а на Гончарiвцi, в гетьманському дворi, закiнчувався дикий содом: кого волокли в полон, обрубуючи захопленим носи i вуха, жiнок роздягали, шаблями вiдтинали перса, в животи пiки встромлювали, козакiв прив’язували до дощок i кидали з мурiв у глибокий Сейм.
Посеред майдану гетьманськоi садиби, на островi серед кривавого озера, мiж купами трупiв стояли призвiдцi батуринського шабашу. Осторонь на перевернутому возi стояв фельдмаршал i сiятельний князь Олександр Данилович Меншиков – у соболинiй шубi й високiй боярськiй шапцi; пильно, проте спокiйно i впевнено, немов царськоi кухнi шеф-кухар за роботою пiдручних, стежив за масакрою: до мокроi роботи князь давно звик, у бiльшостi випадкiв вона йому вдавалася чи у вiдкритому бою, чи на розправi з безборонними – хто б на такi тонкощi звертав увагу, якщо цього вимагала посада найближчого сановника самого Петра: цар остаточно довiрився Меншикову тодi, як Олексашка десять рокiв тому, натхненний особистим царським прикладом, власноручно зарубав сокирою бiльше сотнi стрiльцiв, що збунтувалися у Москвi, – i вже нi на мить не вiдпускав од себе.
Обiч тiсно в парi, наче аж тулилися один до одного зi страху, стояли гетьманський полковник i священик.
У чорнiй киреi й шапцi з довгим малиновим шликом, iз засмаглим обличчям, яке все дужче темнiло, чим божевiльнiше розгарцьовувався на майданi погром, полковник Іван Нiс раз у раз стенав, немов зi студенi, плечима; мав вiн скiснi татарськi очi, а повiки, на щастя, природно прикривали зiницi, в яких мiг блиснути жаль за содiяне або ж обурення на Меншикова, адже на таку страшну розправу полковник Нiс не чекав. Вiн показав фельдмаршаловi таемний хiд до Батурина пiд умовою, що орда рiзнi чинити не буде; показав не за грошi, не з ненавистi до Мазепи – вчинком його керував тверезий глузд. На останнiй радi увiч сказав Мазепi: задумав еси, гетьмане, пропаще дiло, он шведи спалили на Стародубщинi три села, вiдступаючи перед московським вiйськом, щоб не дiстався противниковi провiант. Чи ж то вiд чужинцiв можна чекати добра? А Москва хоч i влiзлива, зате своя, православна, та й хiба встоiмо ми перед Петром? Треба ж пам’ятати про гнiв царський за непокору… Тепер полковник Нiс судомно стенав плечима, дивлячись на розправу, i заспокоював себе: вiйна е вiйна, переплачеться, забудеться потiм, чей тiльки п’ять тисяч батуринськоi залоги загине, а врятуються вiд кари мiльйони люду!..
Проте обличчя полковника темнiло й брижилося, бо надто страшна була розплата за його тверезiсть, вiн вряди-годи скоса позирав на свого сусiду, в якого вiд жаху очi стали бiлими, а зшерхлi губи вимовляли одне незрозумiле слово: армагеддон, армагеддон…
Був це улюбленець Мазепи, вчений протоiерей – схимник Єпiфанiй, служитель Покровськоi церкви, що он горить разом iз Мазепиним палацом, а дерев’яна дзвiниця, висунута ближче до майдану, ще цiла – чому ii не палять?..
Полковник Нiс щораз частiше позирав на випещене i вкрите цинковою снiддю страху обличчя отця Єпiфанiя, абсольвента Киево-Могилянськоi академii, учня самого Феофана Прокоповича, що послав гетьмановi на службу найздольнiшого свого вихованця, у богословських i свiтських науках вельми обiзнаного.
Іван Нiс бачив, як долае священика паралiч безвольностi: ще вчора Єпiфанiй, на прохання полковника, погодився в разi прориву Меншикова до Батурина вийти з церкви й закликати козацький люд не хапатися за зброю, щоб марно не пролилась братня православна кров, i зляканий Єпiфанiй навiть не спитав, чому мав би вдертися до столицi Меншиков, коли фортеця неприступна i е вдосталь гармат, пороху та ядер, вiн вислухав полковника незворушно, тiльки блiдi пасмуги поповзли вiд шиi до обличчя – видно було, що священик боiться i зi страху виконае просьбу.
Вiн виконав ii, вийшов до полковника Носа, хоч i не треба було заспокоювати козакiв – iх безкарно вирiзували, немов курей, але ж не став священик з ними, скористався з острiвця безпеки, який охороняли князь Меншиков i полковник Нiс; духовна немiч здолала його на самому початку рiзнi – бо ж не зрушився з мiсця, наче не чув i не бачив, коли дочка диякона Покровськоi церкви бiгла до нього разом з батьком i лементувала: «Отче Єпiфанiю, чому стоiте, ви не бачите?!». Вона показувала на провалля в стiнi валу, звiдки виповзали один за одним, а то й по два i по три разом ординцi; отець Єпiфанiй стояв закам’янiлий i тодi, коли дякiвна з вiтцем припали грудьми до отвору тайника i тут же були поколенi, порiзанi, розтоптанi; вiн забув про людей i Бога, чув тiльки свое тiло, яке ось так, у неймовiрному болю, може бути знiвечене, але цього не станеться, якщо вiн i далi стоятиме бiля Носа й Меншикова…
Бачив це полковник Нiс, i злобна втiха дiймала його, що не тiльки вiн допустився зради, а й оцей улюбленець Мазепи; iх поки що два, та буде бiльше – тих, що впору зрозумiли безглуздя й марнiсть боротьби з царем; а може, вони з Єпiфанiем i не зрадники, а навпаки – рятiвники свого народу? Цi думки швидко, немов грибок у теплi, проростали, множилися в душi полковника Носа, а коли сповнили його всього вщерть, вiн дорештною своею сутнiстю зненавидiв Мазепу. Бо ж не полковник Нiс зрадив народ, а гетьман – так, гетьман Мазепа! – вже тiпав полковником праведний гнiв, i хоч був цей гнiв самодостатнiй для заспокоення, все ж йому потрiбна була опора – безвiлля отця Єпiфанiя, мужа праведного, достойного i вiрного Мазепi: он бачиш, до чого довела авантюра твого кумира, тож тепер йому вiдомстимо, разом, чуеш, всечесний отче!
Полковник вимовив уголос:
– Будемо разом, отче Єпiфанiю, ти зрозумiв?
Тодi священик уперше одвiв вiд жахливого видива очi – полковник бачив, як вони враз дiстали барви, була це барва сукровицi – i спитав:
– Ти показав iм таемний хiд, полковнику?
Нiс мить мовчав, не дивлячись на отця, потiм рiзко повернув голову i сказав:
– Я.
– Прокляне тебе народ.
– І тебе. Чей же стоiш разом зi мною.
Тодi Єпiфанiй глянув на купи трупiв, на людей, яких москалi дорiзували, мов овець на бойнi, тих людей, за яких вiн завше ревно молився. Бачив iхнi муки й передсмертний жах, внутрiшньо рвонувся, щоб стати серед людей i позбутися ганьби, що нависала над ним, та зрозумiв, що страх сильнiший за нього, що вiн не може добровiльно пiти на смерть, хiба би полковник штовхнув його у той кривавий содом, i просив Бога отець, щоб так сталося.
Та полковник зовсiм не збирався цього робити, вiн хотiв мати спiльника в зрадi й розумiв, що Єпiфанiй ставав тим спiльником щосекунди, щохвилини, щогодини: людей убивали, прибивали на дошках цвяхами i кидали тi розп’яття в Сейм, винахiдливiшi кати споруджували над рiкою плоти з шибеницями й пускали повiшених по плаву; ординцi й далi встромляли пiки в животи жiнкам, полоненим козакам вiдрiзували носи i вуха, – усе це з кожною миттю вiдчужувалося вiд Єпiфанiя, стаючи потойбiчним; священик знав уже, що його нiхто не зачепить, iнстинктивний страх за свое життя вiдступив, а на мiсцi страху зiяла ганебна порожнеча, яку вiн мусив заповнити виправданням свого iснування; в iм’я чого стоiть свiдком нечуваноi зброднi – хiба тiльки заради свого життя, яке вiднинi буде погорджуване й нiкому не потрiбне?
Виправдання не знаходив, а на майданi почало чинитися страшнiше за вчинене: ординцi виводили з льохiв жiнок з дiтьми; жiнок убивали, а дiтей несли до вцiлiлоi, чомусь iще не спаленоi дерев’яноi дзвiницi. Бузувiри вганяли сокири мiж дилиння, пiдважували iх, забивали клини, роблячи великi щiлини довкола у дзвiницi, просували туди дитячi голiвки аж по шийки, i коли зо два десятка дiток уже увiнчали жахливим вiнцем дзвiницю, кати дружно вибили клини – дитячi нiжки задригонiли у повiтрi, створивши коло смертi, i тодi вдоволено потер руки Меншиков: вiн не чекав вiд своiх пiдлеглих аж такоi вигадливостi.
Та отець Єпiфанiй i тепер не зрушився з мiсця: страх i кривда уже не напливали до душi – душа переповнилася. Вiн покiрно опустив руки i думав: «На все воля Божа, а комусь треба жити на землi». І, думаючи це, зрозумiв, що взяв на себе вiчне ярмо i тавро зрадника… «Але чому – зрадника? – боронився iще. – Я не кинувся до отвору потаемного ходу, бо хiба затулив би його? Я не спробував рятувати дiтей, бо все одно не врятував би i марно загинув. А жити комусь треба на землi… Бодай для того, щоб розповiсти людям».
Думав так, та знав, що про побачене не писне й слова, бо за те не буде йому пощади нi вiд кого: можновладцi жорстоко покарають, а люди спитають: «Ти бачив це i не збожеволiв? Ти бачив це i стояв без руху? Ти бачив це i не кинувся на допомогу? То як пiсля цього ти можеш бути мужем, другом, батьком?»
Знав отець Єпiфанiй, що вiднинi замовкне навiки.
Батурин горiв. Горiли хати, палаци, церкви i людськi трупи. Липкий сморiд розносився зловiстям по свiту. Уцiлiв лише будинок страченого Мазепою генерального суддi Кочубея, в якому за плату колишньоi батьковоi зради залишилися живi й неушкодженi Кочубеiха з дочкою Мотрею. За наказом царя Меншиков iх пощадив.
Сiятельний князь оглядав полонених i наказував – кого стратити на мiсцi, кого одвести до Глухова на муки. Були тут Чечель, генеральний осавул Гамалiя, полтавський полковник Герцик. Не було лише Мазепиного небожа – полковника Андрiя Войнаровського. І це згiрчувало князеве вдоволення прожитим у битвi днем.
Полковник Нiс торкнувся долонею рамена отця Єпiфанiя, але той стояв каменем, очi його були склянi, немов у мертвого, вiн дивився неблимно на полковника, нiби побачив його вперше.
– Хто ти? – спитав.
– Як то – хто? Полковник Нiс…
– Не знаю тебе…
– Здурiв! – жахнувся полковник. Вiн штовхнув Єпiфанiя в спину й повiв його до будинку Кочубея, немов бранця.
Кочубеiха з дочкою Мотрею, жоною генерального суддi Чуйкевича, що подався з Мазепою за Десну, чекали судноi митi. До самого надвечiр’я долинав з Гончарiвки лемент мордованих людей, шибки вiкон вiдбивали червiнь пожеж, мати з дочкою чекали на свою чергу, бо хто в цьому пеклi згадае заслуги страченого Мазепою генерального суддi Василя Кочубея, що виказав царевi замисли гетьмана, – смерть буде всiм, i Кочубеiха вкотре прокляла винуватця всiх бiд ii родини, а нинi й Батурина.
Та ось долинув до ii вух вереск дiтей i слова благань: «дядьку, не треба… мамо… тату…!», i цього вже слухати було немiч – уста Кочубеiхи занiмiли на якомусь словi «отченашу»; нi крик, нi молитви, анi плач уже не могли видобутися з горла, i була б вона нiмiла до судноi години, якби не обурив ii спокiйний, святий лик Мотрi, що сидiла на лавi пiд iконами; вибiлене стражданням обличчя дочки випромiнювало всю ii красу, начеб мала вона витекти нинi вся до краплi й полишити по собi тiльки зморшки, бо й кому та краса знадобиться, коли свiт гине; Кочубеiха помислила, що дочка збожеволiла, але Мотря глянула на неi чистими очима, немов заспокоювала, умовляла матiр, що смерть – то не найстрашнiше, i цей доччин спокiй видобув з горла староi найбруднiше прокляття:
– Щоб ти стекла сукровицею, суко, наложнице гетьманська, у всьому винна тiльки ти!
– У чому я повинна, мамо? – спокiйно вiдказала Мотря. – Що любила гетьмана й вiрила в його рятiвниче призначення в Украiнi? Що вiн мене любив?
– Ось його призначення! – показала Кочубеiха на червонi вiд полуменi вiкна. – Смерть усiй твоiй Украiнi, ось!
– Хтось мусить на вiйнi програти, мамо. І ще не знати, хто програв, – заговорила Мотря, не дивлячись на матiр, i нiби не до неi провадила свою мову: – Це лише початок… Воля не може народитися в теплому запiчку, вона завжди народжуеться в кровi, тiльки ми нiколи не бачили, не зрiли зблизька смертi за волю…
– Ти i тепер, цiеi страшноi митi, з ним розмовляеш! – засичала Кочубеiха. – Наслано на тебе, наслано!
– Немае волi там, де люди стали покiрним бидлом. А Украiна ще бореться, – закiнчила свою мову Мотря.
Кочубеiха нiмiла вiд спокою дочки гiрше, нiж вiд страху: ким це – Богом чи сатаною спiслано на Мотрю ту облудну вiру у волю цього тричi проклятого краю, що уже двi сотнi лiт спливае кров’ю та слiзьми i все марно, марно… То чому б не змиритися з долею i спокiйно споживати хлiб, який дае ще земля?.. А перед очима, немов жерiй, зблиснуло закривавлене лезо сокири, i двi голови вiддiлено вiд шиi – Кочубеева та Іскрина, а гетьманська сива голова на плечах, i обвислi вуса, i сiрий холодний погляд з-пiд насуплених брiв. Це видиво вiдiгнало отупiння, i вимовила Кочубеiха останнiй проклiн дочцi:
– Кров батька впаде на твою голову!
Втiм, хтось загрюкав у дверi, хтось шарпнув iх, немов хотiв зiрвати iз завiсiв, i на порозi стали два посланцi смертi. Любов Федорiвна впала iм до нiг.
– Даруйте життя, о, даруйте життя, ми проклянемо Мазепу!
– Дайте оковитоi, панi Кочубеiхо! І встаньте… – почула над собою знайомий голос, пiдвела голову й побачила на порозi товариша ii покiйного мужа полковника Носа, а поруч з ним стояв з непокритою головою священик у рясi, його вона не знала: був вiн молодий, вродливий, а очi мав безбарвнi, нiби полудою затягнутi, крiзь яку просвiчувалися застиглi зiницi мерця.
– Врятуйте нас, полковнику, – лепетала Кочубеiха, пiдводячись з колiн. – Ти ж себе врятував…
– Заспокойтеся, панi, – промовив полковник Нiс. – Ви давно врятованi тiею самою цiною, що нинi я… Зрештою, я вiдомстив за смерть вашого мужа.
Тодi пiдвелася з ослона Мотря. Вона пiдходила до полковника, обпiкаючи його темiнню чорних очей. Спитала:
– Як вiдомстили? Що ви зробили?
Полковник ступив крок назад, вiдштовхнутий гнiвним поглядом молодоi жiнки, та схаменувся, вийшов рiшуче на середину свiтлицi й зареготав:
– Як? Як я вiдомстив? А йди-но, поглянь на майдан, то й побачиш!
Вiн пiдiйшов до комоди, вiдчинив дверцята, дiстав з полички бутель iз сивухою, взяв два пугарi, налив, один подав отцевi Єпiфанiю, а другий вилив собi у горло; отець зробив те саме; полковник налив по другiй, i знову обидва випили; Єпiфанiй робив тi самi рухи, що й полковник, нiби перекривляв його; так само змахував рукою, так само перехиляв пугара, кректав так само i витирав губи, а коли Нiс сп’янiв i, помахуючи пальцем перед обличчям Мотрi, проказав: «Князь Меншиков даруе вам життя», це саме проказав i священик, i тодi Мотря зрозумiла, що панотець втратив глузд, а полковник Нiс – людську подобу. Промовила:
– Вовкулакою ходитимеш по свiту i нiколи не настигне тебе смертна година!
Тодi вона зустрiлася поглядом з отцем Єпiфанiем, впiзнала сповiдника Мазепи, припала до нього, заблагала:
– Що вiн сказав на останнiй сповiдi перед своiм вiд’iздом за Десну? Що гетьман переказав для мене? Ти знаеш! Нiчого? Анi словечка?! Не може цього бути!
Єпiфанiй не розумiв, про що питае Мотря, коханка гетьманова, вiн нiчого не тямив, тiльки погляд ii великих, затягнутих сльозою очей вiдбився в його душi й зостався там.
«А ти теж пролив кров, отче?» – питали Мотринi очi.
…Вдосвiта полковник Нiс розбудив Єпiфанiя, той слухняно встав i витягнувся перед ним, мов козак на муштрi.
– Забудь, що вчора було, – мовив полковник.
– Що вчора було? – перепитав тим самим тоном отець.
– Не пам’ятаеш… Воно й краще. Кволий ти… Так ось, отче, вiднинi ти мiй слуга, де б не був. Не послухаешся – оголошу, що був зi мною в Батуринi: який приход тебе тодi прийме? Хiба я, до свого маетку, що цар дасть за послугу. Та неслухняного не прийму… Я кровi не хотiв, але коли вона з вини моеi аж так обильно пролилася, то мушу цiдити ii й далi. Втопити в нiй те, що ти з амвона називав сумлiнням. Вороття назад нема. А цар хоче кровi, вiн не скоро вгасить нею спрагу. Спуску нам не дасть, розумiеш?
– Чому я мав би проливати кров? – спитав отець.
«Тому, що ти вже пролив ii вчора», – пролунав у душi голос Мотрi.
«Вчора я кровi не проливав…»
«Ти благословив нiмими устами кровопролиття».
«І за це менi не буде прощення?»
«Нiколи».
Аж тепер отець Єпiфанiй, немов блискавка прошила пiтьму його пам’ятi, згадав, що вчора сталося. Вiн скрикнув, бо полум’я пожеж спалило йому враз очi, вiд палу вiн на мить ослiп, i, мов увi снi, закружляла перед ним каруселя дерев’яноi дзвiницi, за яку голiвками почiплялися дiти й дригонять, дригонять нiжками. Йому стало страшно, що вiн бачив це i не рятував, не мстив!
– Чому я стояв, мов iдол?!
«А що ти мiг зробити? – почувся спiвчутливий голос полковника. – Що? Протест нам нi до чого. Наш народ не повинен нiколи вириватися з пiдданства. Йому так краще, спокiйнiше. Вiн буде мирно працювати, а опiкуни оборонятимуть його i за це братимуть данину, залишаючи нам на прожиток ковбас i хлiба».
«А дух теж забиратимуть?» – мовчки запитав Єпiфанiй полковника.
«Дух у тебе забрали тодi, коли ти дивився на конаючий Батурин».
– Що сталося в Батуринi? – запитав Єпiфанiй, впадаючи знову в непам’ять.
– Йди, отче, у стан Мазепи i вбий його, – наказав полковник Нiс.
І отець Єпiфанiй подався у свiт.
Роздiл другий
На початку листопада 1708 року запала раптом така люта зима, якоi найстарiшi дiди не пам’ятали: рiчки перемерзали до дна, заморозивши рибу, ворони падали на льоту, а снiги стояли в пояс.
Єпiфанiй навiть не шукав шведського стану, де мав бути й Мазепа: над Десною, на Макошинськiй переправi, не було вже нi Карла, нi Мазепи, хтось сказав Єпiфанiевi, що шведсько-козацькi вiйська зайняли Ромен, Гадяч, Веприк; йти такими снiгами крiзь лютi морози не зважився отець, одягнутий лише в рясу, i, перейшовши по кризi Сейм, подався глухiвською дорогою, а коли в селi Ставках застала його нiч, вiн попросився до крайньоi хати.
Самотня молодиця прийняла вродливого ченця, мислила собi – мандрiвного; скупала його, нагодувала i примовляла, пораючись бiля нього, що в приходi попа нема, москалi забрали отця Данила до Глухова на муки за те, що правив у церквi, коли мазепинськi козаки квартирували в селi й приходили на богослужiння, а ти будеш, монаше, треби справляти, бо нема нинi кому нi поховати, нi охрестити, анi дати шлюб…
Молодиця – може, вдова або сiльська лярва, – вельми зваблива i своею звабою вiд сорому врятована, уклала Єпiфанiя в лiжко, а перса самi випруджувалися з пазухи; не вмiючи iх, немов брость, напучнявiлих, у пазусi втримати, вона сама розстiбала керсетку, сама стягнула через голову сорочку, i слiпуче тiло, немов розпечена до бiлоти лава, наближалося до нього, обпiкало, а вiн, Єпiфанiй, лежав, немов висохла колода, i нi жага, нi навiть звичайна похiть не стривожили його тiло: це дивувало й лякало, чей же нiколи ще не бачив нагоi жiнки i молитвами та постом проганяв грiшнi марева, що приходили до нього вночi, завдаючи солодких тортур; мислiю вiн палко жадав цiеi жiнки, цiлував ii, бо ж була незмiрно гарна, та сам залишався холодний i збудити себе для злуки не мiг, i десь опiвночi пiсля довгоi муки, що втомила палку плоть молодицi, встала вона, одяглася, сiла поруч i запитала спiвчутливо:
– Ти святий?
– Нi, – вiдповiв Єпiфанiй, втопивши вiд несусвiтнього сорому голову в подушку, – я, мабуть, дуже грiшний…
