скачать книгу бесплатно
– Чим согрiшив: грабунком, убивством, гвалтом?
– Такого я нiколи не чинив… Мабуть, нi… Я не пам’ятаю, та знаю: було зi мною щось жахливе, може, то увi снi – вогонь, кров, трупи, а я стою – i руки моi безсилi, мов вiхтi, i мислi злякано принишклi… Що то було зi мною?
– Нiчого не було з тобою. Ти вiд народження порчений.
– Можливо…
Вранцi молодиця нагодувала Єпiфанiя i, мстиво посмiхаючись, мовила:
– Не в мене тобi жити. Он iди на роздорiжжя, а звiдти до четвертоi хати праворуч – там живе стара Килина. Їй уже за вiсiмдесят, у самотi вiку доживае, помре скоро, то вiдправиш за ii душу упокiй i в теплiй хатi залишишся. Певне, не забув треби справляти?.. Ой, жаль менi: такий красень, а з червоточиною…
Прибитий соромом Єпiфанiй пiшов, куди справила молодиця, одягнувши його на дорогу в чоловiчу одежу, певно, таки вдовою була; йшов пригнiчений ii красою i своею немiччю й не мiг збагнути, вiд чого та немiч у нього, чей же снилися водно грiховнi сни, вiд яких вiн рятувався молитвами й постом.
Знав, що повинен знайти Мазепу i вбити його, – так наказав полковник Нiс. Де вiн, той полковник, тепер – сатана його знае, нiколи бiльше з ним, може, й не зустрiнеться, та воля його була тут, поруч, йшла за ним i з ним, i Єпiфанiй не мiг собi пояснити, чому пiддався iй i чому мусить шукати свого благодiйника гетьмана, щоб вчинити йому смерть? Та нi, нi! Єпiфанiй знайде Мазепу, впаде перед ним на колiна i признаеться, що невiльним став, хай знiме з нього своею владною рукою наслання i пояснить, чому полковник Нiс бажае гетьманськоi смертi.
Ішов i натруджував пам’ять, щоб згадати, що ж таки сталося з ним i що то було: пожежа, кров i трупи, а вiн стоiть безсилий, такий самий всерединi мертвий, як учора перед жiнкою, i в мислях немае жодного просвiту, тiльки судомний страх. Сон це був чи ява – хто йому повiсть? Чи то вiдтворився йому в образах Апокалiпсис Івана Богослова, якого часто читав-перечитував, жахаючись завжди страшноi долi мiста Армагеддона, а вiдчути людське горе, описане в Апокалiпсисi, не вмiв нiколи?
«Я знаю, що ти анi холодний, анi гарячий, ти лiтеплий, тому виплюну тебе з уст своiх».
За що менi така кара, о Боже? Поверни менi пам’ять i душi моеi храм!
Баба Килина зрадiла Єпiфанiевi, мов давно очiкуваному рятiвниковi: церква ж пусткою стоiть, чоловiкiв нема – то вона за старшого братчика при храмi; ходiм, вiдкриемо й освятимо, i хай хоч жiнки та дiти прийдуть помолитися за душi помордованих батуринських страждальцiв…
– Батуринських? – перепитав Єпiфанiй, та тут же вмовк, уздрiвши, яка незмiрна печаль збрижила бабусине обличчя, – i вiн знову, нiби увi снi, побачив розп’ятих на дошках козакiв, яких червонi од полуменi дияволи жбурляють з муру в рiку; Єпiфанiй хотiв спитати, що ж трапилось у Батуринi, та забув потрiбнi слова.
Єпiфанiй мовчав, коли баба Килина вiдчиняла церкву, слухняно взяв з ii рук коновку iз свяченою водою та кропило, вмочував кропило в коновку, щоб освятити притвор, вода в посудинi хлюпала, а кропило виймав сухе, i вiн не розумiв, чому це так.
До церкви заходили жiнки, вони шемрали молитви i вклякали перед святим престолом; Єпiфанiй вiдчинив царськi врата, звiв руки вгору, щоб розпочати богослужiння, та не мiг згадати слiв Лiтургii, вiн стояв мовчки з пiднятими руками, а жiнки думали, що отець тиху службу Божу править, i ревно молилися.
Народ, утiшений, що з’явився на селi священик, валом валив до церкви: хто хотiв замовити панахиду по загиблих у битвах мужах i синах, в iншого дитина не хрещена, а хтось на вiру живе, не маючи де взяти шлюб.
Єпiфанiевi пiднесли дитину до хресту, вiн нахилився над сповиточком, щоб миропомазати, а дитина скрикнула i навiки вмовкла; наблизився до молодих, що стали до шлюбу, i тi вмить розбiглися у протилежнi боки; Єпiфанiй знову звiв руки, згадуючи слова молитви, та замiсть них з його уст почали вивергатися блюзнiрськi прокльони.
Тож ураз загукав народ: «Сатана, гемон, убивця, женiть його iз села до московського царя!» Єпiфанiя вивели з церкви й погнали вулицею на глухiвський шлях, кидаючи вслiд замерзлим груддям, а молодиця, що осквернила себе наближенням до нечистоi сили, того ж дня кинулася в ополонку у ставку.
Єпiфанiй iшов глухiвською дорогою навмання, вiн хотiв ридати вiд горя й образи, але слiз не було, хотiв молитися, та молитви забув, нiс на собi тягар чийогось найтяжчого прокляття й не знав, чом судилося йому чинити тiльки зло.
«Бог виплюнув мене зi своiх уст, та полишив надiю», – вiн чув, як хтось поруч вимовляе слова з Апокалiпсиса:
«Вiзьми у мене золота, у вогнi очищеного, i бiлу одежу, щоб ганьба голизни твоеi не видна була».
«Де я вiзьму золото й бiлу одежу?» – ридав Єпiфанiй без слiз, йдучи шляхом до Глухова, де стояло постоем московське вiйсько, i зблиснула в душi остання надiя, що допоможе йому цар, коли своi люди прогнали i прокляли, що при царевi повернуться до нього слова молитов, якщо серед людей мусив iх утратити.
У Глуховi Єпiфанiевi бувати не доводилося й потреби на те сповiдник Мазепи не мав. Колишне мiсто Василькiв, що до монгольськоi навали налiчувало десятки церков, i всi дерев’янi були спаленi, а камiннi оскверненi й розваленi, й те руйновиння давно запалося в землю, тiльки кропива й реп’яхи на замшiлих грудах свiдчили, що тут колись стояли будiвлi, – колишне мiсто Василькiв заникло в глушинi й перемiнилося в село, яке назвалося Глуховом. Воно й на нинiшнiй день великим не стало: мало не бiльше п’ятисот дворiв, посерединi двоповерхову з мезонiном полкову канцелярiю, Петропавлiвський монастир на околицi та п’ятибанну Троiцьку церкву iз золотим хрестом – ось i все мiстечко, що нинi стало пристановищем похiдноi канцелярii Петра І, який перед тим, як проголосити Глухiв останньою столицею Гетьманщини, вирiшив освятити забуту землю козацькою кров’ю.
Того дня, коли Єпiфанiй, збиваючи замерзле груддя старими шкарбунами i кутаючись вiд завii в подарованого кожуха, долав витолочену кiнськими копитами дорогу, Глухiв столицею iще не був, вiн назветься нею завтра, коли цар призначить нового гетьмана. А щоб той новий пiдвладний владця слухняний був, цар зiзвав до похiдноi посольськоi канцелярii вiрних йому полковникiв: стародубського Івана Скоропадського, чернiгiвського Павла Полуботка, переяславського Томару й нiжинського Журахiвського, аби навiч побачили вони розправу над бунтiвниками й нiколи по тому не спокушувалися звабою непокори; вiн вибере з них того, котрого страх здолае дощенту, i, здоланий ницiстю своею, упевнить царя, що вiднинi i повiк боятиметься гинути, рятуючи скривдженого, думати, мрiяти, боятися i, ставши в душi на колiна, перейметься повагою до влади, що не мае законiв i карае так, як iй заманеться.
До Глухова прибув ще й миргородський полковник Данило Апостол, що втiк вiд Мазепи, коли прочув про загибель Батурина, а також охочекомонний полковник Гнат Галаган iз Сiчi, зваблений на бiк Петра Іваном Носом, що встиг уже заслужити непохитноi в царя довiри й похвальну грамоту за батуринську послугу отримав.
Того всього не знав Єпiфанiй, вiн i не дiзнаеться нiколи, хто з доброi волi, а хто з принуки або страху пiшов служити царевi, – сам же йшов до царя з безвиходi: не прийнятий i прогнаний людьми, яким його руки i слова чомусь чинили зло, вiн знайшов едину дорогу – битий глухiвський тракт, бо на iншi дороги, якими колись ходив, через безпам’ятство немае вороття.
А тракт усе чорнiшав вiд кiнського послiду; замiшаний з чорноземом снiговий покров курився чорториями i забивав очi та нiздрi; то ж бо тут пройшло полкiв – драгунських i козацьких!.. У Волокитному над Есманню, що бiлою смужкою льоду, спинивши свiй бiг до Сейму, цiпенiла мiж берегами, сходилися шляхи пiдданих, що на виляск царського гарапника тягнулися з усiх кiнцiв заляканоi Украiни, а все до царя по милостi i суд, i нiхто не гнав iх, крiм страху, насланого повелителем, котрий своею волею робив iз пiдлеглого люду те, що йому потрiбне: мученикiв, зрадникiв, лакуз, рабiв, владик – i всiх йому пiдвладних.
Єпiфанiй приспiшив крок, бо вже на олов’яному обрii крiзь завiю проступили банi собору, вони манили його, мов потопаючого у вирi плавуча корчага: там вiн знайде пристановище, там розпорядиться ним цар, бо сам собою Єпiфанiй розпоряджатися уже не може, волю забрав у нього страшний полковник, i з усiх тривог найтривожнiшим було передчуття зустрiчi з Іваном Носом, який, проклятий Мотрею, ввижався тепер в образi вовкулаки i був страшнiший навiть за князя Меншикова; той вiдбирав життя, а цей – пам’ять.
Проте в душi Єпiфанiя настала дивна перемiна, коли вiн опинився на залюдненому вщерть майданi перед двоповерховим з мезонiном будинком, де мiстилася нинi царська похiдна канцелярiя, i здалеку побачив його. Єпiфанiй зразу впiзнав у постатi з вовчою головою полковника Носа i здивувався, що тривога перед зустрiччю з ним пропала. Адже вiн надалi пiдлягатиме полковниковi i нi за що на свiтi не буде вiдповiдати.
На майданi стояли посполитi, козаки, драгуни, були тут жiнки з дiтьми й старi дiди: всi товпилися, штовхалися, боязко гомонiли. Єпiфанiя не пропускали, бо схожий був на жебрака; куди пхаешся, там – цар. Он бачиш, за столом перед будинком сидить у шубi й треуголцi сам цар, а бiля нього з одного боку комендант Глухова Скорняков, що особисто вiдае тортурами, а з другого – князь Меншиков; збоку сидять нашi полковники – один iз них стане нинi гетьманом. Той пiдупалий i пригноблений – Скоропадський, а он стоiть гладкий, мов бочiвка, – то Полуботок; ти що, до них чи до самого царя; ну диви на нього – вiн до царя; а не хочеш бува он туди, ближче до рiчки, там уже й палi вбитi, i колесо е, i клiщi, i сокири; а може, ти в кати хочеш зголоситися, ну, то йди, йди, серед нас охочих немае, ти дивися, вiн таки йде!
А Єпiфанiй i справдi пробирався до столу, де засiдав царський суд. Його притягала магнiтом постать з вовчою головою; вовча голова стала враз людською, блимнули й примружилися очi; полковник Нiс упiзнав Єпiфанiя i кивнув йому; Єпiфанiевi стало на душi спокiйно, страх пропав до решти вiд остаточного усвiдомлення: все, що далi станеться, буде волею i виною полковника Носа, а вiн – тiльки свiдком i виконавцем.
Полковник зупинив поглядом Єпiфанiя, наказав мовчки стояти, дивитися i слухати.
Цар допитував коменданта Батурина – сердюцького полковника Дмитра Чечеля.
– Одвiчай, мерзотнику, – мовив цар, неблимно дивлячись на жертву, – одвiчай, коли вперше подумав про зраду!
Полковник Чечель – босий, у подертiй сорочцi, з непокритою головою – стояв на снiгу й морозному вiтрi закачанiлий i байдужий до того, що мае зараз iз ним статися. Очi в царя округлювалися i бiльшали вiд стримуваноi лютi, що розпирала його з нутра; холодний iх полиск не обiцяв нi жалю, нi пощади, тож i страху в Чечеля вже не було; тонкi й закрученi доверху царськi вусики смiшно пiдстрибували, коли невтримна царська злiсть сiпала судомою горiшню губу; височезного зросту повелитель перехилявся через стiл, спираючись обома руками у протилежний його край, i здавалося Чечелю, що цей всевладний i фiзично могутнiй гевал вмить перекине стола i увiп’еться руками в його горло – так могло статися, полковник знав про царське замилування тортурами, а також усвiдомлював i те, що уособлюе в цю мить не Чечеля, про якого цар донинi не чував, а гетьмана Мазепу, котрий увiйшов у безмежне царське довiр’я i ошукав; Мазепу цар не впiймав i не впiймае, тож доведеться колишньому комендантовi Батурина витримати муки за своi i Мазепинi перед царем провини.
– Я нiколи не подумував про зраду, ваша величносте, – спокiйно вiдказав Чечель.
Пiдстрибнула в царя верхня губа i так застигла, загнавши закрученi кiнцi у широкi нiздрi, оскалилися бiлi кливаки, й Єпiфанiевi уздрiлася вовча голова над комiром бобровоi шуби; вiн перевiв погляд на полковника Носа – той теж був з вовчою головою, глянув на Меншикова – i Меншиков теж ововкулачувався… Єпiфанiй приклав долоню до губiв i з полегшею усвiдомив, що сам вовком iще не став; нудка тривога вповзла в його душу: як же вiн з людською подобою вживеться серед вовкулак, його ж розтерзае, зжере хижа зграя, коли не уподiбниться тим, кому вiддае задля спокою i безвiдвiчальностi самого себе.
Однак це видиво тривало лише мить: опустилася верхня губа в царя, закривши рiдкозуб’я, тiльки безвii великi очi тратували люттю полковника Чечеля. Проказав Петро:
– А як ти назвеш свою зухвалу вiдмову впустити його свiтлiсть князя Меншикова в Батурин?
– Я виконував наказ гетьмана, i якби вчинив iнакше, тодi допiру можна було б назвати мене зрадником. Та коли говорити про недостойнiсть полiтичних вчинкiв, то здрайцею передовсiм треба назвати тебе, царю, ти ж бо перший потоптав угоду мiж нашим батьком Хмелем i твоiм вiтцем Олексiем, навiвши своi вiйська на постiй в Украiну на грабунок украiнського люду, i посягнув на нашi одвiчнi вольностi, задумавши перемiнити в драгунiв козацькi полки.
– На палю його! – коротко присудив цар.
– Іншого вироку я й не чекав вiд тебе, кровопивце, – так само спокiйно, як i перше, мовив Чечель. – Я загину з усвiдомленням потрiбностi украiнському народовi моiх мук. Замордований мученик небезпечнiший для завойовника, нiж живий лицар, – вiн-бо народжуе iдею помсти.
– Ту iдею, нещасливцю, я втоплю у кровi! За неi можуть постояти живi, а не мертвi! – Петро кивнув рукою на гурт полонених козакiв, оточених драгунами, звелiвши вести на суд наступного.
– Мертвi оживуть месниками в нащадках! – вигукнув Чечель, якого царськi посiпаки вже вели до рiчки на мiсце страти. – А ви у своiй жорстокостi самi себе зжиратимете, як павуки!
Цар бiснувався: вдаряв кулаками, мов гирями, об стiл, випльовував сповненi ненавистi слова, i складалися вони для Єпiфанiя в суцiльне прокляття Украiнi:
«Залишу живих мерцiв, покiрне стадо залишу на цiй свавiльнiй землi – худобу над порожнiми яслами, i кидатиму iм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замiсть хрестiв водружу канчуки, i те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита пiдсуну пiд вашi худоб’ячi морди, i нiщо не буде для вас дорожче за тепле пiйло. І забудете все, чим досi жили: звичаi своi, предкiв, матiрню мову, зречетеся хоругов i молитов – усе вiддасте за смачне пiйло в коритах!»
Єпiфанiй зажмурив очi, вслухаючись у страшне пророцтво, що цвяхувало безнадiею його розпластану душу, вiн не мав вiдваги глянути на розлютованого царя, та коли у вухах стихли царськi прокльони, Єпiфанiй розплющив очi й у подивi своему уздрiв на Петровому обличчi владний спокiй, набагато страшнiший за почутi слова: цар не лякав словами, вiн здiйснював проклiн.
Чечеля вже вбивали сiдницею на загострену палю, та навiть не застогнав мученик, i тiльки за хвилю, коли смерч жаху пригнув людськi голови, Чечель заволав, корчачись у муках:
– Люди, схаменiться, вас багато, не стiйте стадом, убийте прокураторiв, що з чужоi землi прийшли управляти вами!
Та нiхто не зрушився з мiсця, люд на очах ставав нiмою худобою; комендант Скорняков вiдправляв козакiв одного за одним на муки i смерть, нелюдськi зойки долинали з-над Есманi; цар змахував рукою, посiпаки тягли засуджених на страдне поле, кати працювали в потi чола: колесували, саджали на палi, вiдрубували ноги й голови на помостi, виривали нiздрi, i Єпiфанiй, дивлячись на те, згадував, що десь подiбне бачив i що тодi карався вiн страхом, а тепер страху вже не було – панували в душi тупий спокiй i покора.
Цар при цiй роботi не спускав ока з полковникiв, яких покликав на гетьманськi вибори, i три з них, а найдужче Іван Скоропадський, геть зовсiм поникли, ледь до землi не припали, тiльки Павло Полуботок стояв рiвно, випнувши живота, i витримував царський погляд. Цар вибирав iз них кандидатiв на гетьмана i вже знав, що Полуботок ним не стане, а кого призначити – теж iще не ухвалив: хто з них перший прибiжить до корита?
Не йдуть? Тодi продовжуйте, кати, свое дiло, поки не зрушиться з мiсця хоч один! Цар пiдвiв руку, та зупинився: ось ступив якийсь наперед, – хто вiн, не званий, що стояв поруч з Іваном Носом?
– Управляй нами, пресвiтлий повелителю! – упав незнайомець на колiна перед Петром. – Не хочемо мати своiх проводарiв – нi Мазепи, нi Войнаровського, нi Орлика, нi Гордiенка, а тiльки тебе, найсправедливiшого. Хай не карають нас своi, легший чужий канчук: жалю тодi нема i заздростi нема… Чим же вони лiпшi за нас? – Прохач пiдвiв голову вiд землi й квапнiше заговорив, нiби злякався, що цар переб’е його щиру сповiдь: – Я охочекомонний полковник Гнат Галаган iз Сiчi. Я проведу твое вiйсько до гадючого гнiзда, що вже зрадило тебе, – колишнiй отаман Кость Гордiенко повiв сiм куренiв на злуку з Мазепою, а решта готова до походу. Вiддай менi Гордiенковi маетки!
Просвiтлiло царське обличчя, i вже Петро в думцi ухвалив призначити гетьманом Гната Галагана, та тут сталася несподiванка. Із натовпу до столу пробирався козацький старшина, вiн теж вклякнув i, назвавшись хорунжим Забiлою з Нiжинського полку, просив для себе село Севолож, що залишилося пiсля мазепинця сотника Нетреби, – он йому тiльки-но вiдрубали голову на пласi.
– Його вже нема, нема, вiддай менi Севолож, пресвiтлий царю!
А далi почали вибiгати iншi: були тут протопоп Заруцький – вiн просив слободу Лизунiвку, що належить отцевi Бистрицькому, котрий самого шведського генерала Майерфельда гостив у своему приходi, i сотник Бандурко виказував корчмаря, що частував оковитою шведських воякiв; гей, аж бо то вже вилаштувалася нескiнченна черга до посольськоi канцелярii з чолобитними на млини, ставки, лани i пасiки. За них платили доносами: хто на лохвицького сотника Яременка, що збирав провiант для Мазепи, хто на глухiвського обивателя Таращенка, Богу духа винного… Не простаки ж вони, не роззяви – давно готовi до корита царського. З ними треба обережно, такi не тiльки Малоросiю, всю iмперiю розкрадуть…
Проте Петровi повернувся добрий настрiй, вiн гукнув:
– Скорняков, а йди-но роздрухай Чечеля, може, ще не сконав, хай погляне, яким геройством мстять землячки за його муки!
Та не встиг комендант зрушитися з мiсця, як iз гурту полонених i до кари приведених вихопився отець Данило iз Ставкiв i, ставши перед царем, проголосив:
– Я покрию цю ганьбу своiм життям i скажу: лукавий царю, зруйнував еси Батурин, людей перебив, навiть дiтей не пошкодував, то й ми не зарiкаемося в московськiй кровi по колiна бродити, бо за руйнування Батурина вся Украiна встане!
Зареготався цар i зупинив слуг, що кинулися до священика.
– Облиште його. Хай подивиться сьогоднi на страти, потiм колесуйте, поки не вiдмовиться вiд скверних слiв, а завтра попросимо його виголосити в Троiцькому соборi анатему Мазепi!
…Другого дня, 12 листопада 1708 року, на дзвiницi Троiцькоi церкви забаламкали дзвони, скликаючи глухiвський люд на майдан вибирати нового гетьмана.
Тих, хто замкнувся по хатах, наляканих вчорашнiм судом i шибеницею, яку для чогось поставили на церковному майданi, драгуни виганяли силомiць, надто ж упертих в’язали й долучували до гурту полонених козакiв i старшин, яких не встигли стратити вчора, й погнали всiх до Лебедина на дальшi допити й муки.
Цар наказав привести тортурованого вчора отця Данила, що мав перед богослужiнням проклясти Мазепу, – мовили кати, що покаявся на дибах пiп.
Привели одягнутого в рясу й епiтрахиль змордованого священика, вiн ледве тримався на ногах: Петро поплескав отця Данила по рамену, похитав головою, мовляв, будь розумний, отче, ти ж бачиш, що все живе скоряеться менi або ж гине, а ти житимеш за два тiльки слова «анатема Мазепi», i вiд тебе почнеться в православнiй церквi новий вiрнопiдданий ритуал, що протривае вiки й поселить у людей вiру в царську справедливiсть i переконае в марностi бунтарства. Тiльки два слова, отче.
Князь Меншиков зачитував перед людьми манiфест, в якому проголошувалося, що нiякий народ пiд сонцем не може похвалитися такими свободами i привiлеями, як малоросiйський, бо нi единого пенязя в малоросiйському краю не велимо до казни брати i милостиво доглядати сей край, вiд басурманського нашестя та вiд зажерливого старшинства обороняючи.
Тодi ж цар звернувся до козацьких старшин iз запитом, кого вони волiють мати за гетьмана. Мовчали старшини й глухо мовчав народ, тiльки один, а був це отець Данило, тихо сказав, зiтхнувши:
– Полуботка або нiкого…
Цар вдоволено посмiхнувся, бо ж скорявся йому непокiрний, проте сказав:
– З Полуботка може вийти другий Мазепа… – Вiн глянув спiдлоба на поставного чернiгiвського полковника, який i нинi стояв гордо й витримував царський погляд. – Не можна Полуботка вибирати, вiн надто хитрий. Виберiть краще Скоропадського. Та поки поблагословимо нового гетьмана, треба спершу повiсити зрадника.
Хитнулася й охнула юрба: невже спiймали Мазепу? Ба нi, царськi слуги винесли на майдан схоже на Мазепу опудало з орденом Андрiя Первозванного на грудях, прив’язали до шиi шнура, поволокли по майдану й повiсили на шибеницi.
– Проклинай, проклинай! – зашипiв на отця Данила цар.
Отець Данило глянув на Петра, мить вдивлявся в його балухатi холоднi очi, потiм пiдiйшов до шибеницi i став пiд нею поруч з опудалом.
– Проклинаю тебе, царю, – вимовив змучено, скинувши з себе епiтрахиль i реверенду. – І знай: за Батурин вся Украiна встане!
Зблiд Петро i кволо, зовсiм кволо, немов переможений у бою гладiатор, кивнув рукою. Отця Данила в бiлiй льолi вивiв з майдану Скорняков i над придорожнiм ровом власноручно стяв йому голову.
Цар був розгублений, вистава не вдалася. Та виручив ще раз свого повелителя полковник Нiс. Вiн вивiв перед царя якогось обiрванця i мовив:
– Всемилостивий царю, ось розкаяний сповiдник Мазепи: вiн виголосить анатему.
Єпiфанiя квапно одягли в рясу, накинули на шию епiтрахиль i пiдвели до шибеницi, де висiло опудало Мазепи. Єпiфанiй глянув на юрбу i враз побачив сотнi вовчих голiв, вiн схопив обличчя у долонi i прокричав якiсь слова. Їх цар прийняв за прокляття, а Єпiфанiй вигукував без упину слово «армагеддон», i врештi всю околицю потрясло моторошне вовче виття.
Роздiл третiй
Покрилося Дике Поле пухкою тирсою, червоним воронцем та зеленим катраном, млосне лiто розiмлiло над степом, i рiчка Чугайка, що вихопилася iз байраку й пiдмила горб, схожий на велетенську могилу, стрiмко вдаряючись у нього, наче хотiла пробити наскрiзь, щоб не блукати степом кривобродами, змiлiла, i з туги стогне над нею дзьобатий бугай; землянi зайцi-тушканчики висувають головки з нiрок, ворушать вусиками, наслуховуючи прохолоду, якоi нема й нема; у пiднебеснiй зимнотi кружляють орли-степовики, зiрко вишукуючи здобич, у заплавах Чугайки скорботно кигиче чайка.
Усе це бачить i чуе чернець Єпiфанiй. Вiн стоiть у келii скиту, що видовбав сам у скалистому березi над Чугайкою, стоiть, взявшись руками за грати вiконця, нiби хоче виважити, хоч сам вправляв iх у камiнь; весь напружився, нiби захотiв вирватися iз скитськоi неволi, хоч сам себе сюди запроторив.
…Крiзь люту зиму, дощову весну й спекотне лiто, вiд села до села, вiд мiста до мiста пробивався Єпiфанiй з Глухова до Полтави, випрошуючи милостиню й переночовуючи там, де його заставала нiч: у хлiвi чи в домi або просто в полi, а деколи надовше зупинявся в монастирськiй нiчлiжцi, а потiм iз старцями, яких блукало по Украiнi немало, повертав на храмовi свята, де можна було нажебрати кращий пай, та бiльше йшов сам, бо жебрак на мiсцi стояти не може, вiн мусить iти – це його праця й заробiток.
Єпiфанiй нi з ким не розмовляв, i його вважали за нiмого. Нiхто не проганяв його, але й не затримував, а коли залишався сам, дослухався тодi до вовчого виття, що долунювало звiдусiль, i в тому виттi водно вчувався йому наказ вовкулаки Носа: «Убий Мазепу, убий Мазепу!», i вiн iшов далi, напитуючи слiд шведсько-козацького вiйська, бо iнакше не мiг чинити – вся його людська сутнiсть пiдлягала чужiй волi, з якоi визволитися не мав сили.
Здавалося у Глуховi, що визволився, коли прокричав перед шибеницею, на якiй висiло опудало Мазепи, слова «армагеддон», i з полегшею подумав, що ось зараз опуститься на нього сокира, яка щойно стяла голову отцю Даниловi; страху вже не мав, вiн тiльки прагнув звiльнитися вiд наслання полковника Носа – бути завше у злi; натовп прокричав за ним «анатема!», i Єпiфанiй знову мимоволi вчинив зло, першим проклинаючи Мазепу.
Вiн завив iз розпуки, бо намацав пальцями на своему обличчi вовчу пащу, i зрозумiв, що нiколи вже не вирветься з неволi вовкулак, вiн кинувся втiкати з церковного майдану, та схопив його за оборки Іван Нiс i проказав:
– А тепер iди i вбий Мазепу!
– Мене ж убивати нiхто не вчив! – заплакав Єпiфанiй, припавши до грудей полковника.
– Ти навчився дивитися, як убивають, тепер тiльки зважся замахнутися сокирою.
У липнi 1709 року Єпiфанiй опинився на Полтавському полi. Вовчого виття бiльше не чув, то здалося йому, що полковницький нагляд за ним припинився, що загубився вiн у военнiй завiрюсi: марширують вiйська, риють вояки шанцi, ставлять бiвуаки, лаштують гармати, бряжчить зброя… Десь тут Мазепа, десь тут його покровитель, вiн признаеться, що посланий убити його, хай буде обережний; полковник Нiс, напевне, не одного Єпiфанiя на таке дiло послав. Радiсть перед очищенням затоплювала душу, вiн висповiдаеться перед Мазепою, i сповiдь поверне йому пам’ять: що ж я такого наробив, що став безсилим свiдком лиха, чому сам чиню його, не хотячи того?
Аж ось i вiн, ясновельможний гетьман, виходить iз намету, з ним молодий чоловiк – це ж Карло! І йдуть вони у бiк Ворскли; почекайте, пане гетьмане, почекайте, хiба не впiзнаете свого улюбленця, свого сповiдника! Мазепа не чуе i йде далi, та на поклик Єпiфанiя зупинився Карло, i тут ядро, послане з московськоi лiнii, потрапляе королю в колiно…
«Що я наробив, що я наробив, я ж не хотiв!» – потряс гратами маленького вiконця чернець Єпiфанiй.
Крiзь вiконце видно плесо-озерце, утворене рiчкою пiд скелею. Туди вiн спуститься крутою стежкою аж пiд вечiр, щоб набрати збанок води, i, може, матиме щастя побачити зблизька бiлих лебедiв, що iнколи прилiтають на сине озерце, – чистi й небеснi; щоразу, коли бачить iх з вiконця, щемлива надiя проймае серце Єпiфанiя, що з ними прилетить чи то рятiвна звiстка, чи дух очищення; вiн пiдходив обережно, щоб не сполохати, – може, як наблизиться до них, пречистих, щось тодi станеться? Та лебедi, голосно лопотячи крильми, злетiли в небо, i Єпiфанiй знав, чому вони його бояться: приносить iз собою зло.
Нема сьогоднi лебедiв. Єпiфанiй повертаеться вiд вiконця i ступае крок у глиб продовгуватоi келii, де стоять два кругляки: один, менший, для сидiння, а вищий – замiсть столика; на столику каламар з чорнилом, перо й ще не записаний папiр. Це дар iгумена Нямецького монастиря Нiколае.
…Пiсля перемоги над шведами Петро пиячив, святкуючи несподiвану вiкторiю: щасливий випадок допомiг йому. Пораненого в ногу короля носили на ношах по ратному полю, вiн вигукував крiзь гарячку: «Воiни, король з вами!», та це не допомагало: шведи, що звикли бачити вiдчайдушного вождя завжди попереду, розбiгалися в панiцi, i головнокомандуючий полтавською операцiею фельдмаршал граф Рендшiльд потрапив у полон. П’яного царя, який на бенкетi раз у раз пiдносив келих то за славне воiнство, то за «свого брата» короля Карла XII, спам’ятав Меншиков аж надвечiр, i тодi Петро послав князя в погоню за Мазепою.
Рештки шведсько-козацькоi армii втiкали берегами Ворскли до ii гирла. Поранений Карло i хворий Мазепа iхали попереду в одному повозi; гетьман, пiдпертий подушками, здавалося, був байдужий до всього, що трапилося, й бачили всi: на ладан дихав. Водив вiдсутнiм поглядом по обличчях козакiв, що йшли за повозом кiнно й пiшо, i, звiсно, не помiчав обiдранця, що квапився навздогiн, – розмахував руками, знаки подавав: отець Єпiфанiй думав у цю мить не про гетьмана, а про очищення своеi душi, вiн прагнув одного – дiткнутися до руки гетьмана i, коли отримае вiд нього вiдпущення невольного грiха, впасти пiд колеса повоза й загинути, бiльшоi-бо кари не знав, як нести тягар полковницького наказу.
Та до повоза, оточеного комонними, Єпiфанiй проштовхнутися не змiг, тож на переправi в Переволочнiй, коли Карловi й Мазепi подали пором, а козаки пустилися вплав на конях i безкiнно, Єпiфанiй ухопився за хвоста якогось аргамака i так переплив на правий бiк Днiпра, а потiм манджав степом разом з козацтвом до Бугу.
Сераскер Бендер i Буджака Ізмаiл-паша в присутностi кримського хана Девлет-Гiрея 1 серпня 1709 року прочитав фiрман султана Ахмеда III, за яким козаки отримували землi мiж Прутом i морем, збрую, одяг, ще й бакшиш був обiцяний в разi вiйни з невiрними; кошового Костя Гордiенка нагороджували червоною хоругвою з пiвмiсяцем i зiркою, а гетьмановi Мазепi, що лежав хворий у наметi короля в селi Варниця бiля Бендер i чекав своеi видачi москалям за триста тисяч талярiв, подарував султан соболине хутро.
Пiд цим хутром, накинутим поверх простирадл, лежав гетьман на смертнiй постелi i чекав на отця Єпiфанiя, улюбленого сповiдника, що таки добився до гетьманського писаря Пилипа Орлика i впросив повiдомити Мазепу про свою присутнiсть у гетьманському станi.
Пилип Орлик i полковник Андрiй Войнаровський не вiдходили вiд гетьмана, чекаючи, кому вiн передасть печать i клейноди, тож не покинули намету i тодi, коли увiйшов Єпiфанiй в облаченнi з хрестом, – у кожну мить мiг Мазепа вiддати Боговi душу.
