скачать книгу бесплатно
Посмiхнувся хворий гетьман, побачивши вродливого абсольвента Киево-Могилянськоi академii, що колись у хвилини вiдпочинку й гетьманськоi задуми патетично й витворно читав напам’ять поезii Овiдiя.
– І ти тут… – промовив кволо i здивувався, що сповiдник упав долiлиць i довго плакав, а пiдвiвшись, промовив:
– Прости менi мiй грiх, якого не знаю, потонувши в пучинi непам’ятi! Хай повернуться до мене змисли…
– Ти коли покинув Батурин? – спитав гетьман з пiдозрою.
– Пiтьма довкола мене, я нiчого не тямлю…
– Що останне ти запам’ятав?
– Що маю вбити тебе.
– Хто тобi таке наказав?
– Гемон i вовкулака полковник Нiс.
Мазепа звiвся на лiктi i прохрипiв:
– І ти, оскверений змовою зi зрадником i душогубцем, якого ще не знав свiт, насмiлився прийти до мене в мою останню годину?
– Пане гетьмане, прости менi, я в непам’ятi! – застогнав Єпiфанiй, припав до ложа i дiткнувся губами гетьманськоi руки, що безвладно лежала поверх хутра.
У ту мить гетьман сконав.
…Щось зашемрало бiля дверей келii, здригнувся чернець Єпiфанiй, прочинив дверi i впустив до середини послушника Нямецького монастиря, що раз на тиждень приносив йому вiд iгумена Нiколае хлiбину, горнець вареного бобу i чверть олii.
– Чому сидиш у темрявi? – спитав послушник. – Я ж принiс тобi свiчок.
– Якщо не бачиш полуменi свiчки, отроче, – вiдказав Єпiфанiй, – то це ще не означае, що у свiчцi його немае. Є в нiй здатнiсть зайнятися, i свiтить вона внутрiшньою силою своею, я бачу той пломiнь. Тiльки стовпець воску без гноту нiколи не спалахне.
– Гноти у свiчках, що я тобi принiс, суть, чом не засвiтиш, щоб розiгнати довкруж темряву?
– Немае вогню у мене, я втратив вогонь.
– Принесу тобi…
– Не розумiеш ти… Спершу треба просвiтитися самому. Я хочу повернути до свого серця Бога.
– Блюзнiриш, отче! Чи ж може таке бути, щоб чернець жив без Бога?
– Бога в мене вiдбирали цiле життя… Я, хлопче, родом з Кам’янки, що бiля Фастова. Батько мiй був богомiльний, навчив мене письма, i скоро я вивчив напам’ять псалтир i часословець. До чернецтва готувався змалку: обiдав лише в недiлю й середу, спав на холоднiй долiвцi… Потiм закiнчив Киiвську духовну семiнарiю i став постником у Киево-Печерськiй лаврi. Поглинав я духовнi книги i намагався не бачити, що дiеться довкола. Але бачити мусив: ченцi навiть у пiст йшли вечорами на чай, вони там iли поросята й карасi та гасили тлустi яства слив’янками i малинiвками… За такою трапезою застав я одного разу самого iгумена Алiлуя i скрикнув: «Таж пiст, ваше преосвященство!» А вiн, пiдхмелений, вiдказав менi безсоромно: «Для прохвоста нема поста!» А в шафах, де одяг, я бачив зачинених жiнок для похотi… Був я книгодержцем в iгумена Алiлуя, iздив з книгами по хуторах святоi Лаври i зрiв страшну людську нужду. Я плакав перед образом Богородицi, прикрашеним дiамантами: «Дiво Марiе, де твоя правда: люди з голоду мруть, а твiй образ у золотi!..» Я втiк iз Лаври i пiшов учитися до Киево-Могилянськоi академii. Учив мене фiлософii мудрий професор Тимотей Вергун, богословiя – отець Антонiй Простибог, а пiiтику й риторику викладав сам Феофан Прокопович, апологет Мазепи… То скiльки Божого могло залишитися в моему серцi по тому, як iгумен Нiколае розповiв менi, що у Софiiвському соборi за десять днiв по Полтавi Феофан оголосив прокляття своему покровителевi й похвалу Антихристовi?.. Я хочу повернути до свого серця Бога, якого витiснила орда страху, байдужостi i зради…
Спочатку з недовiрою слухав послушник Єпiфанiя, потiм задумався i через якийсь час спитав знiчев’я:
– Як же ти опинився в нашому монастирi i чому прийняв аскезу?
…Орлик i Войнаровський забули про сповiдника, що увiч признався до змови з полковником Носом проти Мазепи i, розтривоживши цим гетьмана, спричинився до його раптовоi смертi; вони якусь мить дивилися виклично один одному в очi: полковник Войнаровський, небiж гетьмана, мав право спадку, i спадок той визначався не лише гетьманськими клейнодами й печаткою, а й двома бочками золота, якi Мазепа встиг переправити на правий берег Днiпра в Переволочнiй, – освiчений i галантний молодий генеральний старшина потайки мрiяв про гетьманську булаву, проте готовий був поступитися досвiдченому полiтиковi генеральному писаревi Пилиповi Орлику, якого Мазепа першого посвятив у таемницю своiх стосункiв з Карлом.
Орлик пильно дивився у вiчi суперниковi, владно поклав долоню на iнкрустовану перламутрову шкатулку iз гетьманською печаткою, що стояла на столику в головах покiйника, другою закрив гетьмановi очi й звелiв Войнаровському споряджати похорон.
І аж тодi, коли молодий полковник вiдвiв убiк ображений погляд, Пилип Орлик запримiтив священика, що стояв у кутi намету, ворушив губами, i з них злiтав шелест: «Я не хотiв, не хотiв…» Генеральний писар утямив, що Єпiфанiй винен у смертi гетьмана, тож першою думкою було допитати попа на тортурах про його спiлку зi зрадником Носом, але мав Єпiфанiй вигляд неосудного, а таких допитувати не дозволяло козацьке право. То сказав йому:
– Шукай монастиря для каяття, i якщо усвiдомиш, що вчинив зло зi своеi волi, наклади на себе руки. Іди геть…
Була злива i буря велика, коли ховали Мазепу в приходськiй церквi села Варниця. Вiд королiвського намету до церкви потяглася похоронна процесiя: попереду повоза з труною, запряженою четвiркою коней, нiс Войнаровський на руках гетьманську шаблю, а Орлик – печать на подушечцi; позаду повоза йшов вiддiл козакiв з рушницями на раменi, за козаками ступав з непокритою головою шведський король Карло XII, а Єпiфанiй стояв збоку, промоклий до нитки, i лише одне верзлося йому в головi, що ось так – у негоду, а може, й верем’яноi днини – сотнi рокiв тому ховали на цiй самiй землi римського вигнанця Овiдiя, поезiею якого так милувався украiнський вигнанець Мазепа, i все те – колишне й нинiшне – уже сховалося за горою, дiла тут похованих – теж уже iсторiя, а живi – Пилип Орлик, Андрiй Войнаровський, Карло XII i вiн, Єпiфанiй, – залишаться в незвiстях тут, на чужинi, а в Украiнi вмре по них пам’ять, i нащадки пiдуть без них у свое майбутне з тiею ж книжкою Овiдiя i дивуватимуться з великоi прогалини марно витраченого людського часу, а може, й тiеi прогалини не помiтять.
Пiсля похорону пiшов Єпiфанiй навмання чужою молдовською землею i, коли натрапляв на чернечу обитель, – зупинявся там на час, а що нiхто нi про що його не розпитував, то був нiмий i покидав без жалю людей, в яких не знаходив спiвчуття i якi не пробували розпитуванням повернути йому мертво забуте минуле. Вiн покинув чернечi скити в Агатонi, Барбу, Кирну, Далеуцi, i аж у Нямецькому монастирi старий iгумен Нiколае покликав його до себе i запитав:
– Мазепинець?
Єпiфанiй ствердно кивнув головою.
– З якого города?
– Не знаю…
– З Киева, Полтави, Чернiгова?
– Нi…
– З Батурина?
Довго думав Єпiфанiй, блудив очима, спалахи страху й божевiлля пробивалися червiнню з очей, i зрозумiв мудрий iгумен, що нещасливець не знiс батуринського жаху, i розум його скаламутився – меншиковська рiзня вiдiбрала йому пам’ять. Тож як мудрий знахар, що голкою проколюе вмерлому груди i, дотикаючись вiстрям до серця, примушуе його забитися, вiн почав розповiдати те, що знав вiд прочан i вiд утiкачiв з Батурина, чудом уцiлiлих.
Багато описав страшних картин iгумен Нiколае, та нiщо не зрушило пiтьми мозку Єпiфанiя, подiбне вiн бачив i в Глуховi i залишився спокiйний: гинуть люди – на те вiйна; нi, вiн нiчого пригадати не може.
– А вони, бузувiри, – розповiдав, не жалiючи Єпiфанiя, iгумен, – попiдважували дилиння дзвiницi, позапихали туди дiтей голiвками i вибили клиння…
І тодi закрутилася, зашаленiла жива каруселя перед очима Єпiфанiя, а дiти не кричать, тiльки дригонять, дригонять нiжками, – скрикнув Єпiфанiй, полум’я пожеж спалило очi, дочка диякона батуринськоi Покровськоi церкви продирала йому бiльма й лементувала: «Отче Єпiфанiю, чому ви стоiте, ви не бачите?!»
Усе згадав Єпiфанiй, вiн стояв, затуливши очi долонями, i шепотiв: «Як усвiдомиш, що вчинив зло з волi своеi, наклади на себе руки».
– Хто це сказав тобi, сину? – нахилився iгумен. – А ти вбивав?
– Нi… Але я мовчав i дивився. Я проклятий за цей грiх, тому приношу iз собою зло. Менi не належить жити на свiтi.
– Не квапся вчинити те, чого повернути не можна. Є рiзнi провини i рiзнi за них спокути. Тобi треба усамiтнитися. Прийми аскезу i йди в скит. Над рiчкою Чугайкою стримить уривистий берег. Бери лопату, сокиру i йди. Я про тебе пам’ятатиму. А коли усвiдомиш свою провину, вiдчуеш вагу ii, тодi сам придумаеш собi спокуту. Аж тодi. Не квапся накладати на себе руки, це завжди встигнеш зробити.
…Послушник дивився на Єпiфанiя широко розкритими, проте недовiрливими очима: чи могло аж таке страшне статися на свiтi? У Нямецькому монастирi так тихо й благодатно… Невже молодий чернець усе те сам на своi очi бачив?
Сказав, нiяково посмiхнувшись:
– У тебе перо й папiр на столi. Ти все це вигадуеш, щоб написати?
– Перо й папiр дав менi iгумен Нiколае, щоб я вилив на письмi свiй грiх i зважив тягар заслуженоi покути за нього… А я думаю тепер про те, щоб залишити пам’ять про нас. Для нащадкiв, можливо, замало буде одного Овiдiя…
– А хто такий Овiдiй?
– Колись розповiм тобi… Я думаю, що народ, який не мае своiх писань, гине навiть тодi, коли зримих причин для загибелi немае. Вiн забувае сам про себе, впадае в непам’ять, як людина iз звапнiлим мозком. Я повинен написати про те, що знаю. Про свою непам’ять, про руiну храму моеi душi. Не буду нiчого вигадувати. Але всього не вiдаю – храм руйнувався не тiльки в моiй душi. Менi потрiбен оповiдач…
– Ти подумав на мене? Я ж нiчого не знаю.
– Нi, не на тебе… Але ж не тiльки я дивився i мовчав, багато таких, i всi повиннi заговорити. Невинну кров загиблих зможемо тiльки тодi змити зi своiх облич, коли скажемо людям правду. Про себе передусiм. Бо, збрехавши, станемо поруч з убивцями з кров’ю на руках… Батурин, хлопче, то лише крихта горя, в якому опинився наш народ. Я мушу знати все. Хто розповiсть менi? Хто просвiтить мене?
Єпiфанiй схилився над столиком i говорив сам до себе:
– Папiр мiй чистий i перо сухе… порожньо довкруж, нема нiкого…
– Вигадай! – почув голос послушника.
Оглянувся, та хлопця в келii не було.
Вигадати? Що? Передумати все бачене, вiдчуте, переболiле, все те вiдчужити на папiр i самому стати суддею своiх i чужих вчинкiв? А де запорука, що суд буде правий? За яким кодексом я буду судити сам себе? За кодексом мого сумлiння? Таж у мене замiсть сумлiння криваве мiсиво iз решток пошматованоi вiри в Бога. Немае Бога! Якби вiн був, то не згорiв би Армагеддон у такому несусвiтньому жаху. А може, е… Але злий. Розсерджений, як в Апокалiпсисi Івана Богослова… Як смiю я допускати до себе такi думки? Помилуй мя, Боже, по велицiй милостi твоiй… по множеству щедрот твоiх очисти беззаконiе мое…
Не допомагае П’ятдесятий псалом – мiй досвiд заперечуе Бога. Мiй досвiд не може iснувати разом з вiрою…
А хiба ти до кiнця пiзнав свiт? Таж нi. А коли нi, то мусиш мати вiру – спочатку пiзнавати ще не пiзнане. Ту вiру треба вигадати. Знайти ii в безмежнiй розмаiтостi речей, у перемiнностi явищ. Видiлити з тiеi розмаiтостi й перемiнностi символ справедливостi i втiлити його в людський образ. Вигадай сам собi суддю.
Без вiри тобi не обiйтися, без вiри обходяться всеможнi, що самi собi суддями будуть. Двометровий цар Петро закрiпив символ своеi могутностi в живому спiвставленнi великого й малого: вiн з усiх сторiн свiту спровадив до столицi карликiв i на дозвiллi бавиться з ними, стверджуючи для себе у тих забавах владу великого над малим. І тому вiрить у свою всемогутнiсть, й iншоi вiри йому не потрiбно.
А ти, безсилий, знищений ним лiлiпут духа й тiла, з його волi проклятий чинити зло, з його ж волi знесилений тiлом, столочений життям, – хочеш вiдновити храм душi своеi? То знайди символ. Хай це буде лебiдь, що прилiтае на сине озерце Чугайки – символ чистоти.
Бо то не птахи, а небеснi грозовi дiви, валькiрii, що з дощових ниток в’ють хмаровi куделi i випрядають з них золотi променi чистих блискавок. Вони виспiвують правду, виплакують брехню, вони зцiлюють зневiрених i знають майбутне.
Я вигадаю для вiдзискання втраченоi вiри валькiрiю. Спасибi, послушнику, що нарадив менi. Помилуй мя, Боже…
Аркуш паперу був дрiбно списаний; Єпiфанiй писав, як навчився вiд професора пiiтики Феофана Прокоповича, iнакше вiн писати не вмiв – тiльки притчами, тiльки символами. Вiдчував, що знаходить у писаннi розраду, i творення заспокоюе його розтерзану душу. Вiн створював образ валькiрii, що злетiла лебедем з небес на Чугайку, перемiнилася в дiву, нагою постала перед ним, а тодi пройняло його земне могутне бажання, чоловiчу силу вiдчув, яку так ганебно втратив, i зрадiв, що Бог повертае до нього свое обличчя i вiн сам знову знаходить для себе Бога.
Списував аркуш за аркушем, осягаючи таемницю перевтiлення, лебедiв у дiвчат, i враз почув ячання. Схопився, припав до загратованого вiконця – вiн завжди так припадав, споглядаючи лебедiв, i в найглибших закутках душi виплекував надiю, що лебедi принесуть перемiни в його життi, та вони полохливо вiдлiтали, коли наближався до озерця, – вiдлетять, напевно, i тепер.
Тихо вийшов з келii, навшпиньки спускався крутою стежкою до озерця, та поки вийшов на приступець, звiдки стало видно сине око заплави, лебедiв уже не було, й безвiр’я знову зв’ялило серце.
Зненацька вiн побачив розпластаного птаха на пiску. Хто вбив, який безжалiсний мисливець нечутно стрiлу пустив чи кулю; Єпiфанiй збiг на берег озерця, пiдняв лебедя, легкого, мов пух, i побачив, що це тiльки лебединий кожушок, який скидае валькiрiя, коли хоче скупатися.
Заховав пiд рясу кожушок, бо добре знав, як можна спiймати небесну дiву, тiльки-но написав про це, i квапно подався стежкою догори. Зайшов до келii, нашвидкуруч видовбав у стiнi ямку, вклав туди одяг i залiпив глиною.
А тодi став при вiкнi й чекав. Недовго ждав; iз-за скелi, що заступала вiд келii озеро, вийшла дiвчина, бiла, мов шума пiд водоспадом; перса, нiби долонями знизу пiдхопленi, зазирали в небо рожевими зернятками, вона наближалася до келii без соромоти, дiвоче лоно золотно кучерявилося, i коли стала перед вiконцем, напiврозхиленi губи, нiби жагучого цiлунку очiкуючи, прошепотiли:
– Я не маю де подiтися, а вночi холодно буде.
Єпiфанiй вiдчинив дверi, взяв дiву на руки, вклав до своеi убогоi постелi i довго дивився, а коли вона подала знак очима, вiн припав до неi i, втоливши свою пекучу жагу, спитав:
– Чи ж то Господь прощае менi?..
Дiва Лебедиця мовчки сидiла на прiчi, прикривши лоно й перса рядниною, i дивилася на Єпiфанiя, нiби з потойбiччя, де все вже вiдоме i немае загадок, i вiд того, що знае все, iй тоскно, бо хотiла б на щось чекати, чогось сподiватися, перед невiдомим тривожитися, боятися, вгадувати невiдоме снами й ворожбою – як усi люди. Та не людина була вона, лише людською гiднiстю, що прийшла до ченця в келiю, щоб вiн пригадав собi цю людську вартiсть i, наближаючись, дотикаючись, втiшаючись, вiдчував повсякчас, що не вартий тiеi гiдностi.
Єпiфанiй вдивлявся в обличчя Лебедицi, намагався пригадати, звiдки знае його: вже десь бачив цi чистi очi – може, то було обличчя скорботноi лярви iз Ставкiв, що втопилася в ополонцi вiд ганьби приближення до скверни Єпiфанiевоi душi, та нi – iншi це очi, iнша це гiднiсть, i вiн враз утямив, що Лебедицею стала вродлива Мотря Кочубеiвна, яка того жахливого вечора в Батуринi перемiнила зрадника у вовкулаку, а його про щось спитала – що спитала? Не пам’ятав, тiльки погляд ii, що залишався досi в його душi, впiзнав тепер.
Вона пiдвелася з прiчi й подалася до виходу; Єпiфанiй пiшов за нею, i довго йшли вони, продираючись крiзь густi перелiски, спускалися з круч, лягали у буйнi трави: Єпiфанiй жадав ii безупину, намагаючись забрати вiд неi крихту гiдностi собi, та тiльки жаби довкруж квакали, коли вiн, зморюючись, падав ниць до землi, розумiючи, що нiколи не вгасить своеi жаги з Лебедицею, бо ii гiднiсть породжуе безупинну спрагу пiзнання гiдностi, яку вiн утратив. Знав Єпiфанiй, що Лебедиця заспокоiть його тiльки тодi, коли повернеться до нього запродана вовкулацi душа.
Вечорами чекав, коли обiзветься вовкулака й настане можливiсть прийти до нього, вiдiбрати свою душу i простелити ii Лебедицi пiд ноги.
І дiждався: одного вечора в байрачнiй задичi почулося моторошне вовче виття. Воно було не тiчним зовом, не криком нестерпного вовчого голоду, а зойком невгасимоi муки хижака, що скаженiе вiд запаху кровi.
Єпiфанiй, упiзнавши це виття, пiдвiвся з прiчi. Надто знайоме воно було: лунало в пам’ятi ще вiдтодi, як на глухiвському майданi змусив його цар виголосити анатему Мазепi; iнакше слово прокричав Єпiфанiй, та згубилося воно у зловтiшному ревi вовкулак, i каяття не було прийняте Богом – з новим злочином у душi подався тодi Єпiфанiй вслiд за Мазепою, щоб вчинити ще один, i другий, i безлiч, бо злочин за злочином тягнеться… Знав чернець, хто його тепер кличе, i, полишивши Лебедицю в келii, пiшов на поклик.
Ляк огортав його, зупиняв, та вiн iшов, бо знав, що це виття лунатиме в його душi доти, поки вiн не розiрве свого зв’язку з полковником Носом, доки не вб’е його.
Спустився до озерця i сторожко вдивлявся в сiрi сутiнки, що туго оповили заростi байраку, припадаючи до кущiв глоду, i мiж колючим чепiрначчям уздрiв двi палаючi цятки, так блудно пломенiють чаднi вогники, i був це вовкулака.
Єпiфанiй пiдiйшов на вiддаль трьох крокiв i побачив, як блимоокий звiр пiдводиться на заднi лапи й стае людиною з обличчям полковника Носа.
Знав чернець, що вовкулаку вбивають осиковим, глодовим або терновим колом, тож, не спускаючи ока з полковника, похапливо заходився, зранюючи об колючки руки, виламувати товстого вiдкорiнка з тернового куща, та це йому не вдалося: гiлка терну була в’язиста, а полковник, зрозумiвши, що задумав чернець, злобно зареготав:
– Надто легко хочеш позбутися мене! А я вже не один: компанiйський полковник Гнат Галаган, добре знаючи таемнi стежки крiзь плавнi, навiв на Чортомлицьку Сiч орду полковника Яковлева, i всiх гультiпак, яких кошовий Гордiенко залишив на Сiчi, перебили, живим шкiру з голiв здирали, мертвих викопували й вiшали, Гнат сам ганяв за козаками, ловив i вiддавав Яковлеву на розправу: за це вiн отримав вiд царя маеток у Прилуках i нинi вие на вас так само, як i я…
Втямив Єпiфанiй, що не зможе вбити вовкулаку, вiн перемiниться у змiю, ящера, гiену i далi витиме й сичатиме в його душi, тож вирiшив чернець убити упиря словом.
– Полковнику, послухай, що скажу тобi, – пiдступив Єпiфанiй кроком ближче. – Покайся в злобi своiй i ти перемiнишся з вовкулаки в людину. Бо ж нерозкаяний у злi станеш навiки в пам’ятi людськiй убивцею, катом, тираном. Невже не страшно тобi навiки залишатися потворою?
– Хiба видно по менi, що я потвора? – вiдказав полковник, нiтрохи не збентежившись. – Хiба хтось скаже, глянувши на мене, що я можу вбивати, нiби дрова колоти, вiдпочивати вiд тiеi працi i, заробивши грошi, iсти й одягатися? Таж нi, мене може навiть покохати жiнка!
– Покохати?! – зжахнувся Єпiфанiй, згадавши бiлу Лебедицю. – І ти теж мiг би спромогтися на те святе почуття? О нi, духовна потвора не може кохати вiд самого лише усвiдомлення, що вона кохання не варта. А тому замiсть любовi в потвори народжуеться злоба. Духовний покруч стае хiба що гвалтiвником – вiн наперед мстить жiнцi за те, що вона доконче зненавидить його, пiзнавши.
– Тому я й не допускаю до себе думки про чисту любов, знаючи, що не вартий того.
– І можеш жити без любовi?
– Простак ти. У мене замiсть любовi е заздрiсть. Якби-то я народився зi славою i талантом Мазепи!.. А я ж не повний цiною… Та знаю, що однаково привертають до себе увагу потвора i красень, харциз i доброчинець. Рiзниця лише та, що красень i доброчинець не дбають про свое вивищення, iх вивищуе сама природа. А я змушений за те продавати дияволовi душу!
– Але ж благополуччя, куплене заздрiстю, нiколи не приносить нi радостi, нi щастя! Щасливими бувають тiльки доброчинцi.
– Зате вони живуть у бiдностi!
– І ти весь вiк задля свого добробуту вбиватимеш?
– Так! А ти в жебрацтвi, ради нужденного животiння мовчатимеш, дивлячись на вбивства!.. Святеннику, мовчання – гiрший злочин, нiж убивство. Убивця навiть намiру не мае повертатися до людей, вони йому не потрiбнi, i йому суджено жити серед вовкулак. А мовчуни, що сприяли мордерцям, залишають для себе стежку до людей i суть пiдлiшими за вбивць.
– Ти страшний! – висмикнув Єпiфанiй iз землi тернового вiдкорiнка i замахнувся на полковника. – Тож пропадай пропадом!
Та полковник вмить перемiнився в звiра й пошурхотiв кущами, блуднi синi вогники вiддалялися, i здаля почулося змiiне сичання:
– Спробуй вбити мене в собi!..
І тут почулося моторошне виття. Єпiфанiй стояв прислухаючись, доки не зрозумiв, що виття видобуваеться з його власного горла.
Над озером збiлiв сумерк: там стояла бiла Лебедиця.
