скачать книгу бесплатно
8 вересня. Вчора вiдбулося неабияке для мене свято: фундацiя Омеляна й Тетяни Антоновичiв, украiнських меценатiв iз США, вручила менi свою престижну Нагороду – чи як жартують у Львовi – «малу Нобелiвську премiю» «за вагому творчу працю, сповнену нацiональноi гiдностi у важких умовах полiтичноi дiйсностi», – цитую формулювання у врученому менi документi.
Велика випала менi честь!
Крiм мене цiею ж премiею був нагороджений i Микола Рябчук. Церемонiя вручення Нагород вiдбулася у Львiвськiй науковiй бiблiотецi iм. В. Стефаника – до блиску вiдреставрованiй коштами щедрого мецената – дев’яносторiчного пана Омеляна. З Киева приiхав на свято мiй добрий приятель Микола Жулинський, член комiтету Фундацii, який ще десять рокiв тому напророкував, що я цю нагороду доконче отримаю. Й нарештi сталося…
Позавчора пан Омелян запросив мене до свого рiдного мiста Долини, де – теж за його кошти – завершилося будiвництво Музею Бойкiвщини, i я до безмiри захоплювався щедрiстю шановного Мецената, який посвятив свое життя для збагачення нацiональноi культури. І думав: коли ж то ми нарештi дочекаемося того часу, щоб на украiнському материку – на мiсцi нинiшнiх нуворишiв, якi обiкрали державу й тремтять зi страху перед тюрмою, – виросли новiтнi Чикаленки, Харитоненки, Терещенки i, зрештою, Антоновичi та Яцики?
…Мiж мною i М. Рябчуком щироi розмови не вiдбулося. Та Бог з ним – ми ж таки порозумiлися письмово, то, може, й не треба усно виясняти стосункiв – досить того, що його i моя промови на святi цiкаво доповнили одна одну: промовцi висловили позицiю двох поколiнь – рiзних i водночас тiсно спорiднених ментальнiстю й поглядом на украiнську культуру, яка формуеться нинi як новiтня субстанцiя на зламi епох.
Я так i назвав свою доповiдь «На зламi епох» i пропоную ii читачевi: може, когось зацiкавить мое естетичне й iдейне кредо.
«Трете тисячолiття, яке в нашiй молодостi здавалося вiддаленим в неозорi часовi простори, прийшло нарештi й стрiмко розпаношуеться на землi. І нам, сторопiлим вiд давносподiваноi несподiванки, не залишаеться нiчого iншого, як натужно думати: а що нас чекае в новiй епосi i як маемо себе повести в нiй?
Та спершу мусимо помiзкувати, що слiд залишити в тисячолiттi прожитому – назавше, як непотрiбний баласт? Передусiм – руiни розваленоi iмперii з ii склеротичними речниками, якi анiруш не хочуть переходити в нову епоху, а, власне кажучи, не можуть, бо з народженням нових держав, у тому числi й Украiни, закiнчився iхнiй час.
А ще: у двадцять першому столiттi людство повинно позбутися породжених рабством грiхiв – зради, покори, ксенофобii, вiроломства, незгiдливостi – змити iх iз себе, як хрещенням змиваеться з немовляти первородний грiх…
І тодi настане рай на землi? Не роблю собi таких рожевих iлюзiй: нова епоха народить нову цивiлiзацiю, яку в пелюшках вразять ще не знанi людству бацили – з невичерпноi скриньки Пандори. Проте думаеться: нова епоха, навчена моторошним досвiдом попереднього столiття, не допустить бiльше на землю тоталiтарноi диявольщини, i дамбою, яка спинятиме стоки червоноi, коричневоi чи то зеленоi скверни, стане культура, створена на найвищому рiвнi новiтнього людського розвитку.
Наступному поколiнню, яке формуватиме начало новоi епохи, треба пам’ятати: антикультура, що ii несе в собi навiть найдемократичнiша цивiлiзацiя, невпинно нiвелюе нацiональнi гранi духовного життя, руйнуе набутки народних традицiй, створюе маскультуру, яка здебiльшого не е нацiональною, пiдмiнюе романтизм практицизмом, зневажае iдеалiзм, притлумлюе iнiцiативу, гнучкiсть i винахiдливiсть людського мозку: з одного боку, народжуе поодиноких вчених, якi створюють думаючi машини, а з другого – бездумну масу фахiвцiв, якi не знають навiть таблички множення… Усi цивiлiзацii – посестри, й вiдрiзняються вони часто-густо зовнiшньою машкарою: одна одягаеться в смокiнг, а iнша в шкiрянку з портупеями, одна керуеться холодним практицизмом, друга – жорстокiстю, але i та, й iнша однаково руйнують нацiональну iдентичнiсть.
Тож закликаю молоде поколiння, яке житиме в третьому тисячолiттi, щоб, не гаючись, ставало воно за верстати й починало ткати матерiю, з якоi можна буде пошити гамiвну сорочку для майбутньоi цивiлiзацii.
Такою сорочкою мае стати лiтература. Та пошити ii треба модно, не за старим кроем – проте на традицiйно-нацiональнiй канвi.
…Добре знаю: будь-яка праця, зокрема й письменницька, виправдовуе себе лише тодi, коли додае до людського iснування бодай дрiбку нового смислу.
Мене огортае сумнiв, чи вдалося менi цього досягти, я беру зi стелажа томи моiх книг, продумую змiст кожноi i запитую себе: якою ж новизною я збагатив духовний свiт мого читача? Інформацiею, фактажем, полiтичним пiдтекстом, мистецькими знахiдками, лiричнiстю, темпераментом фрази, лаконiчнiстю мови, витворною стилiстикою?
Може, й цим. Проте усвiдомлюю, що над усiма перелiченими категорiями мала б вивищуватись одна, унiверсальна, яка б iх узагальнила й пiдвела до одного поняття – краса мислi!
Мисль повинна бути гармонiйною, схожою на мудру i вродливу жiнку, й коли природа зненацька витворить такий величний симбiоз, хто ж тодi встоiть перед всемогутнiм дивом, хто не потрапить у залежнiсть вiд нього, хто, пiзнавши його, не збагне новоi гранi життевого смислу? Я закiнчив свiй буйний, тривалий i виснажливий танок, що, немов гуцульський аркан, загнав мене до сьомого поту, i я, знеможений, вiддихуюся й продумую весь рисунок танцю вiд початку до кiнця й найбiльше сумнiваюся у вдалостi його початку. Чи варто було пускатися в крутiж iз вимахом бойового топiрця, символiзуючи цим битву i кровопролиття, чи не розминувся я, танцюючи, iз сутнiстю мистецтва – образом краси землi та ii природи, завжди доцiльноi й мудроi, з якою я вiд народження злитий, i тому мав би стати ii речником, а не апологетом суети земних iстот, котрi ту природу безжально тратують, – чи не краще було розпочати свiй «аркан» з лiричних ритмiв? Бо хто такий письменник: протоколiст подiй, учасник битв чи передовсiм естет? Котра з цих сутностей стоiть найближче до мистецтва, яке я обрав своiм фахом i безнастанно наповнював ним свое життя?
Та ба… Не ми вибирали для себе найзручнiшу позицiю в працi й боротьбi – нас обставини заганяли в той чи iнший окiп. Інстинкт нацiонального самозбереження примушував нас проникати передовсiм у полiтичнi проблеми, а те, що належало до сфери прекрасного, доволi часто проростало в наших творах поза авторською волею, немов тi не засiянi господарем волошки й польовi маки серед пшеничних ланiв. І менi здаеться, що настала нинi найвища пора вивести з маргiнесу справжню красу, без якоi ми залишилися нецiкавi й прiснi, немов маца; мусимо нарештi звiльнитися вiд полiтичноi заангажованостi й показати свiтовi не лише вартiсть нашоi землi й людей, а насамперед iхню вроду – неповторну, оригiнальну, за якою розпiзнавали б нас чужинцi серед рiзномасноi юрби народiв – достоту, як фаховий колекцiонер безпомилково запримiчуе в пiрамiдi розмаiтих писанок космацький дивотвiр.
Зробити це тепер вiдносно легко. За окупацii чеснi письменники, якi постановили не йти на компромiс з ворогом, пiдписували контракт iз власним сумлiнням; нинiшнi умови договору з самим собою набагато сприятливiшi, оскiльки вiдпала спокуса полегшувати свое життя цiною угодництва, а сповiдування iдей мистецькоi самодостатностi нiхто вже сьогоднi не вважае вiдступництвом, втечею з поля бою – е воно нормальним чинником творення високоi штуки…
Я так багато написав про неволю Украiни, про боротьбу нашоi нацii за свободу, я увiбрав у пiдтекст своiх iсторичних романiв люту ненависть до окупантiв, а скiльки iм послав проклять – та вiд одного лише мала б настигнути ворога найтяжча кара – i як мало присвятив уваги красi рiдноi землi! Я хотiв би тепер, якщо в мене залишилося хоч трохи часу, написати такий твiр, щоб навiть ескiмос, прочитавши його, мусив би палко полюбити мiй край.
І хотiв би теж, щоб вiднинi i назавше поняття батькiвщина, Украiна не будили бiльше почуття болю, втрати, жадоби помсти, а явилися людям знаменням неповторноi краси, яка е вiнцем вiльного народу. Я прагну, щоб надалi надiя не межувала в нас з вiдчаем приреченого, а була позитивним станом нашого духу…
Украiнська держава зможе по-справжньому утвердитися в свiтi передовсiм духовнiстю – не схожою на iншi, а тому й цiкавою, адже матерiальним достатком Європу нинi не здивуеш. Культура – то едина неординарна, виняткова сила нашого народу, яка зараз перебувае в станi стиснутоi пружини перед вивiльненням. У здеморалiзованому свiтi, в якому за вбивство однiеi людини карають смертю або довiчним ув’язненням, а за знищення цiлого народу винагороджують званням президента, коли виведенi з египетськоi неволi народи почали молитися до золотого теляти, а вартiсть найвищоi моральноi категорii – любовi до батькiвщини – вимiрюеться чистоганом, коли втомленi нестатками люди проклинають власну свободу i кари Божоi не бояться, – крiзь таку непроглядь пробиваеться величний образ гармонiйноi природи, як зразок для культури, за допомогою якоi ми спроможнi стати на прю як з власним дегенератством, так i з чужинецькою зажерливiстю.
Я прагну намалювати Украiну, мов наречену у вiнку, бо таки нема на свiтi красивiшоi землi, нiж наша, й тамую при тому в серцi лютий бiль вiд усвiдомлення, що моя нацiя вийшла з неволi хворою, з гнiйними фурункулами на тiлi, й невiдомо, скiльки треба часу, щоб ii вилiкувати, а якими лiками задопомогти? І неомильно стверджую: немае кращого засобу для оздоровлення нацii, як ii уподiбнення красi природи, що витворилась на нашiй землi для вiчного життя у словi… Проте часом страх дiймае душу, що тi сили, якi змогли б вiдпустити пружину, зникають iз нацiонального овиду або нидiють дома у непроглядному песимiзмi, й благословеннi митi, в якi мiг би статися вибух культури, нечутно проминають, i може трапитися й таке, що пружина в стиснутому станi проiсться згодом iржею.
