Нещоденний щоденник

скачать книгу бесплатно

Нещоденний щоденник
Роман Іванович Іваничук

Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #23
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. Р. Іваничук розширив жанровi межi iсторичного твору, вiдкривши перед читачем минувшину, що активiзувала нацiональну пам’ять.

До видання увiйшли щоденниковi записи письменника, в яких вiн як споглядач та безпосереднiй учасник описуе знаковi подii полiтичного й лiтературного життя Украiни протягом 2003–2004 рокiв. Зокрема, Р. Іваничук художньо осмислюе буремнi днi Помаранчевоi революцii, показуючи, як упродовж кiлькох тижнiв руйнуються усталенi поняття, трансформуються моральнi закони, змiнюються люди.

Роман Іваничук

Нещоденний щоденник

© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2021

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2021

© В. В. Габор, примiтки, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021

2003

Повертаюся до мемуаристики й буду в цьому жанрi працювати до кiнця свого життя, оскiльки романнi теми в мене вичерпалися. До того ж мою свiдомiсть водно дiймае переконання, що майбутньому читачевi достовiрнi свiдчення будуть набагато цiкавiшi, нiж змодельованi пiд власний свiтогляд i досвiд письменника сюжети, якi не е документальним вiдбитком проминулого часу й представляють лише авторське артистичне вмiння бачити свiт у спектрi власних смислiв, а не у свiтлi конкретноi правди.

Зрозумiло, я аж нiяк не намагаюся применшити вартiсть художнього слова, бо тим самим поставив би пiд сумнiв потрiбнiсть власних творiв, праця над якими була найвищим сенсом мого життя, моею мовою, засобом спiлкування з людьми i часом, пропагандою вистражданих мною iдей, певним примусом для читача сповiдувати моi переконання – художня творчiсть так чи iнакше оперуе iмперативом, ну а читач вряди-годи хоче звiльнитися вiд нього й пiрнути в достовiрнiсть, яка дае змогу зiставляти буденну реальнiсть iз заманливим, звабливим i розкiшним обманом художнього мовлення та найефективнiше наближатись до iстини.

У нинiшнiй час розпачливих пошукiв нових напрямiв i стилiв, безпардонного свавiлля, абсурду, лукавого, а то й безглуздого штукарства, словесноi розпущеностi й глорифiкацii морального блуду все навальнiше спливае на дзеркало лiтературного процесу мемуаристика як фактор iстини.

* * *

Щоб розпочати писати книгу спогадiв, мушу повернутися в думках на цiлих п’ять лiт назад, коли-то побачила свiт моя перша книга мемуарiв «Дороги вольнi i невольнi», яка складаеться iз трьох частин («Благослови, душе моя, Господа!», «Мандрiвки близькi й далекi» та «На маргiнесi»), й хоча б пунктирно прослiдкувати, якi ж то подii задемаркували пройдений шматок мого життя й залишили нестертий слiд на рантуху душi – й вiд того я став старший, досвiдченiший, невигойно зранений, цiлюще втiшений, зневiрений i спонадiяний на кращу долю. Хочу збагнути, скiльки вартувала моя праця, котра давала менi засоби на прожиток, втiху вiд усвiдомлення своеi потрiбностi, а моему народовi й державi – дещицю користi.

Я вiдкладаю на хвильку перо, щоб пригадати, скiльки книжок видав за цей час, скiльки вiдбув зустрiчей з людьми з приводу поточноi полiтики й помiтних зрушень у лiтературному процесi, скiльки можу нарахувати таких студентiв, якi скористалися iз моiх знань, скiльком громадянам додав отухи своiм оптимiзмом, а скiлькох зневiрив скепсисом – всього було за цi блискавично короткi п’ять лiт, – та ось мiй погляд упав на вулицю, я побачив крiзь вiкно будинки, замаенi прапорами з чорними биндами, i вмить згадав, що нинi 27 липня – перша рiчниця страшноi, неймовiрно трагiчноi i врештi-решт безглуздоi у своiй випадковостi подii, яка сталася на Скниловi рiк тому й вiд неi загинуло сiмдесят сiм людей, i щонайстрашнiше – двадцять вiсiм дiточок, якi народилися в час нашоi Незалежностi, й мiтив Господь iх не на смерть, а на животворну працю для молодоi украiнськоi держави.

І непроглядний туск влився в мое серце, а все, що не було тим туском, втратило будь-який сенс. Бо що вартують моi книжки супроти цих смертей, чи полегшать моi писання бiль батькiв, дiтей, братiв, сестер, якi залишилися живими? Цей бiль умить зiжмакав мою душу батькiвським страхом, бо ж на Скнилiвському летовищi був у той страшний день i мiй внук Василько зi своiм батьком, – i яким я був би нинi, якби iх не стало, чи взявся б пiсля того коли-небудь за перо – таж нi, а якою б була та моя перемiна, важко навiть уявити: сотнi людей стали в той день iнакшими, а з ними i я…

Не змiг я зостатися незмiнним й пiсля страшного для мене 2000 року, коли нетерпляче ждав у гостi приятелiв, щоб вiдсвяткувати з ними перелом тисячолiть, а замiсть дзвiнка у дверi тривожно засигналив телефон, i я дiзнався, що трагiчно загинула моя молода приятелька – нiби дочка, нiби сестра – добра, мудра, невтомно роботяща Соломiя Павличко, i я донинi не можу, а то й не хочу позбутися вiдчуття, що сам став ii батьком i не маю перед ким вилити свiй жаль, чейже самому собi спiвчувати не можна; я можу лише грiшно проклинати Бога, який забирае до себе найкращих. Бо чому вiн дозволив убивцям вiдрубати голову Георгiевi Гонгадзе, бо чому ще ранiше забрав Володимира Івасюка, Івана Миколайчука, Грицька Тютюнника, а посередностi й пiдляки живуть собi до глибокоi старостi; вiд цих втрат я стаю зраненим, вихолощеним, i яких треба зусиль, щоб пiсля таких ударiв знову пiднiматися, ставати до працi й знаходити у нiй непроминальний смисл!

За вiкном майорять прапори i розвiваються на вiтрi чорнi бинди…

* * *

Прости менi, Господи, за богохульство, Ти мудрий i справедливий: пригашуеш розпачливий бiль, що паралiзуе дiяльнiсть, вливаючи в душу отруту знеохочення, й повертаеш мене до працi, яка, зрештою, набувае особливого сенсу при непоправних втратах.

Рiвно за два тижнi пiсля скнилiвськоi трагедii настигла мене велика радiсть: львiвське видавництво «Лiтопис» видало книгу мого життя «Вогненнi стовпи», яка завершила п’ятнадцятитомний цикл моiх iсторичних романiв. Працював я над цим твором п’ять лiт, а якщо мовити правду, то весь свiй свiдомий вiк, що проминув у тiснiй дотичностi до iсторii украiнського партизанського руху перiодiв бойових дiй, репресiй проти учасникiв реконкiсти й осмислення наслiдкiв руху опору як у середовищi нашого народу, так i у ворожому станi.

Працю над романом про УПА я розпочав у своi чотирнадцять рокiв й назвав його «Кривавий тан». Звичайно, була то школярська спроба, й роман лiтературноi вартостi мати не мiг, проте вiн засвiдчив мое аж гейби генетичне прагнення опанувати надсерйозну суспiльну тему, тому я вважаю датою початку роботи над романом 1943 рiк.

Про те, що трапилось iз моею спробою, я написав у першому томi своiх мемуарiв: рукопис «Кривавого тану» вилучив пiд час обшуку в нашому домi енкаведист лейтенант Шкрупила, й мене тодi не заарештували тiльки тому, що лейтенанта того ж весняного дня 1945 року зустрiла партизанська куля в бою на Солтисовiй горi. Та я впевнений, що в архiвах нашоi СБУ i досi тлiе той товстий шкiльний зошит, списаний фiолетовим чорнилом.

Справжня й вiдповiдальна праця над книгою про УПА розпочалася в мене п’ять рокiв тому, i я знаю: роман мае нечуваний, як на нинiшнiй день, успiх тому, що в ньому за художнiм камуфляжем ховаеться пережита мною правда: iз сьогоднiшнiх украiнських прозаiкiв, якi були свiдками нацiонального повстання 1942–1952 рокiв, залишився тiльки я.

Упродовж багатьох рокiв – вiд першого дня Незалежностi, а то й ранiше – спонукували мене читачi, щоб я написав роман про Украiнську Повстанську Армiю. Та я все остерiгався, щоб не вразити ще живих учасникiв визвольних змагань одробиною неправди, яка могла б вкрастися у твiр, або ж навпаки – гiркою правдою, котру сьогоднi так цнотливо i, зрештою, легковажно заслоняють романтичним флером надто завзятi патрiоти; а може, закон епiчного жанру вимагае глибокоi ретроспективностi, яка вiдсувае на другий план надмiрну задокументалiзованiсть та публiцистичнiсть…

Та врештi я переборов страх i зважився дати на суд читачевi спробу художнього осмислення драматичноi iсторii останнiх наших збройних змагань за незалежнiсть.

Важкою була ця праця, й менi добре тепер видно ii недосконалостi. Однак вiрю: прийде час, i в нашiй лiтературi з’явиться велика епопея, яка висвiтлить всю iсторичну правду про часи вiйськових дiй УПА й кине чiтку проекцiю на дальшу боротьбу за утвердження украiнськоi державностi прикладами i незрiвнянного героiзму, i моральних зламiв утомлених борцiв.

Для того щоб написати цей роман, менi треба було уздрiти епоху УПА в двох ракурсах: iсторичному й нинiшньому. Складною була боротьба наших предкiв за свободу, але й сьогоднiшне ii утвердження не легше: подвиги, якi здiйснював украiнський народ у битвах, мають повторитися у нинiшнiй щоденнiй працi, а помилки, що iх допустили пращури, не повиннi повторитися в сучасному полiтичному процесi, – iсторiя ж УПА стоiть рiвно посерединi мiж минувшиною та сучаснiстю й акумулюе в собi наш вiчний животворчий дух – з усiею його потугою i з усiма слабкостями. Можна сподiватися, що майбутня епопея про Украiнську Повстанську Армiю не стiльки констатуватиме iсторичнi факти, скiльки намагатиметься вiдтворити модель украiнця, який зi своiм досвiдом, ментальнiстю, благородством, грiховнiстю, високою нацiональною свiдомiстю, а нерiдко й полiтичною слiпотою опинився сам на сам мiж двох вогнiв, якi пожирали один одного, не усвiдомлюючи, що вивiльняють мiсце для нового державного утворення, котре отримало можливiсть для росту аж нинi – на цвинтарищi колись могутнiх сил. Й автор тiеi найдраматичнiшоi у свiтовiй лiтературi епопеi муситиме передовсiм визначити цiну нашоi свободи й величину моральноi контрибуцii, що ii за нинiшне безголiв’я стягне з нас iсторiя, коли нарештi встановить квоту за пролиту пiв столiття тому кров.

А поки що народжуються предтечi великого майстерштику, i пiонерам завжди найважче. Адже в наш практичний час про лицарство писати нелегко: автор змушений балансувати мiж поезiею минувшини i прозою насущного життя, в якому вартiсть здобутоi свободи вимiрюеться, на жаль, тiльки рiвнем достатку. І майже неможливо – коли на змiну романтичнiй добi реконкiсти приходить доба мрiй про ситiсть – прикладами героiзму переконати зневiреного плебея в доцiльностi страдноi Незалежностi.

Тому я мусив з вiрою, стiйкiстю й несхитнiстю Дон Кiхота вступати в чужий i незвичний для сучасного поколiння героiчний свiт i оспiвувати iдеал, який багатьом здаеться вiджилим i непотрiбним. Та саме в цiй несумiсностi романтичного iдеалу i приземленоi дiйсностi полягае сенс мого роману: якщо вже неможливо повернути часи лицарства, то хай хоч висвiтляться постатi героiв, мiчених перстом Божим.

І ось я тримаю в руках мiй вистражданий, ще теплий роман «Вогненнi стовпи»: принiс менi його додому директор видавництва «Лiтопис» Михайло Комарницький – мiй добрий приятель. Добрий не тому, що видав книжку, – в цьому не тiльки я, а й вiн був зацiкавлений, – а що послухався моеi уклiнноi просьби: вручив менi сигнальний примiрник до 10 серпня – знаменноi для нашоi родини дати, 75-лiття мого улюбленого брата Євгена, якому я присвятив свою працю. Вiн, як колишнiй партизан, був моiм консультантом пiд час роботи над книгою й чимало деталей, до яких я не змiг би нiколи додуматися, пiдказав.

І ми з сином Яремою помчали автом до Коломиi на наше родинне свято…

Мiй брат – особлива людина. Про своi страждання на каторзi вiн розповiв у книжцi «Записки каторжанина», то я не буду про них згадувати, зазначу лише, що в тих його спогадах немае нi слова скарг, нi крихти озлоблення до людей, якi жили на волi, – а скiльки менi довелося почути докорiв вiд професiйних патрiотiв: ти не сидiв, не сидiв!; i я теж нiколи не хизувався тим, що ще в шкiльному вiцi пробув у коломийськiй тюрмi кiлька мiсяцiв; спогади брата пронизанi добротою й усвiдомленням, що сам вибрав для себе таку долю й пишаеться нею, хоч добре знае, що якби не вона – став би вiн художником або письменником, геологом або ботанiком, дизайнером чи архiтектором – мав Євген безлiч творчих задаткiв, був вiн найобдарованiшою дитиною в нашiй сiм’i – i весь той свiй духовний скарб склав на вiвтар нашоi Незалежностi.

Спогади Євгена пройнятi ще й непiдробним гумором й зовсiм не чорним, як можна б сподiватися, i я думаю собi: чи ж то не оптимiзм допомiг йому вижити на каторзi – одне слово, Нусько, як ми його по-домашньому називали, побачивши в моiх руках довгожданну книжку, вихопив ii в мене, розгорнув i, прочитавши на титульнiй сторiнцi присвяту, сказав до родини: «Всiеi книжки можете не читати, але першу сторiнку – обов’язково!»

А ввечерi посходилися гостi вiтати Євгена з ювiлеем, i вiн щиро тiшився, що дожив до такого поважного вiку, а мiг же колись не вилiзти iз штабеля дистрофiкiв, яких вивозили iз зони у вiчну мерзлоту безмежноi тундри, щоб там залишити непохованими; що сидять бiля нього два сини, якi виросли в Росii, а розмовляють галицьким дiалектом; що сиджу поруч з ним i я, – й вiн радiе, що мае такого брата, який зумiв написати про найгероiчнiший i найтрагiчнiший визвольний украiнський чин, i нi краплi не заздрить… А я таки заздрю його добротi, бо такоi в мене далеко немае – я надто багато в своему життi ненавидiв; та його доброта передаеться нинi й менi, i я знаю, що кращоi винагороди за свiй роман нi вiд кого не отримаю.

…Пишу цi рядки, коли мого брата вже немае на свiтi, – лежить вiн у свiжiй могилi на Воскресiнецькому цвинтарi поблизу Коломиi – поруч iз ще свiжiшою могилою дружини Марii, яка пiшла слiдом за ним на сам Великдень. Обое колишнi партизани, обое колишнi в’язнi…

5 лютого цього року зателефонував з Коломиi мiй племiнник Роман, вiн ридав, i я насилу втямив, що помер Нусько. Це було страшно: чому так несподiвано, адже здавався зовсiм здоровим! Та, видно, надвережений по тюрмах органiзм врештi зносився – i мене стало наполовину менше.

І знову ми з Яремою мчимо автом у тяжкiй мовчанцi, бо жодне слово – жалю чи то розради – не мало б тепер нiякого сенсу: досi ми iздили до Нуська, а тепер просто до Коломиi – зчужiлоi, знелюдненоi, хоч добре знаемо, що там, на подвiр’i братового дому, стоiть тьма людей у безнадiйнiй скорботi, та вже вони не моi – моiми були тодi, коли серед них знаходився Євген, а нинi на коломийський свiт упала мертва пустка, i я не можу з цим змиритися…

У моiй уявi брат ще живий – чи то ми з ним, ще дiтьми, прошкуемо з Трача через Лази до пилипiвськоi бабусi в гостi: довгоногий Нусько залишае мене весь час позаду, а я плачу вiд кривди, що менший за нього i наздогнати не можу; то вiн шие з маминих старих капелюшкiв водолазний костюм i обiцяе опустити мене в ньому в Пiневу калабаню, щоб я дiстав з ii дна тритонiв, яких хоче забальзамувати у формалiнi; то я з вiдкритим ротом придивляюся, як Нусько розмонтовуе бомби бiля збитого нiмецького лiтака на Воловому – i як тiльки ми залишилися живими?; або збираемо гриби, якi вiн знаходить пiд кожним деревом, а менi нi один не потрапляе на очi, я сiдаю бiля якогось дивного куща з опеньковими голiвками замiсть листя i гукаю, що далi не пiду, й Нусько вертаеться до мене злий як чорт i раптом регоче, i в його смiху вчуваеться чорна заздрiсть (таж ти, дурню, знайшов гiгантський кущ гливiв i сам того не знаеш!); то ми ночуемо удвох на Полярному Уралi над чистою водою, а ночi немае, а тундра цвiте, й каже Євген, що чарiвнiшого краю на свiтi бути не може, а я дивуюся з того його телячого оптимiзму, адже вiн тут прокаторжив десять лiт; врештi з моею допомогою Євген видае книжку свого життя i в безмежнiй радостi тулить ii до грудей, вимовляючи щось зовсiм блюзнiрське: «Та за таку втiху варто було й страждати!», i я розумiю його, бо знаю, що то за щастя отримати з видавництва свою книжку, а тим бiльших коли вона перша; або ж вони удвох iз сином Романом розкопують у Яблуновi криницi, заповненi останками бiльшовицьких жертв, i знаходять два зв’язаних колючим дротом кiстяки – хлопця й дiвчини, i цей жах стае стержнем мого роману «Вогненнi стовпи» – всюди вiн, живий Євген iз вiчною його самоiронiею й гумором, з його музеем дерев’яних потвор, яких вiн уздрiв i вийняв iз колошмаття смерекового корiння, i тi його альбоми iз засушеними полярними квiтами, так вдало скомпонованими, що й досвiдченi художники дивуються, i витворно оправленi фолiанти в його великiй бiблiотецi, й неймовiрно смачно засмаженi коропи, яких вiн виловив у Прутi, i його натхненнi декламацii поезiй Франка i Єсенiна – весь свiт повний Нуськом, живим, творчим i добрим!

…А вiн лежить незворушно в домовинi, його незмiнна усмiшка застигла в кутику уст, i так пiде вiн з нею в незнаний свiт, i не сполошують ii нi траурнi пiснеспiви, нi сальви з рушниць старих упiвцiв на цвинтарi.

* * *

Повертаючись до недалекого минулого, щоб пов’язати вiдбулi подii iз нинiшнiми, я, не вмiючи нi на хвилину вiдокремитися вiд полiтики (такий уже сутужний час!), наштовхуюся щоразу на шерегу, гурт, тусовку, а точнiше – зграю умисних шкiдникiв, якi правлять нашою державою так, як це iм вигiдно для власноi кишенi.

І несть iм числа, i всi вони довгi роки керують нашою державою, облудно декларуючи рiст економiки, розвиток демократii, европейський вибiр i одночасно – спiльний з Москвою економiчний простiр, плануючи реформи, якi б забезпечили iхне довголiтне перебування при владi, бо страшно iм, кримiнальним злочинцям, опинитися за владним бар’ером; вони з абсурдною захланнiстю набивають у мiшки непотрiбну нормальнiй людинi масу грошей, не усвiдомлюючи, що з того вкраденого у народу багатства не доведеться скористатись, чей не взяли з собою нi на той свiт, нi в тюрму, анi в печери румунський, югославський та iракський диктатори.

І повстали проти них зовсiм iнакшi на вигляд особистостi – з iншою ментальнiстю й метою, а ще народом любленi: тендiтна, вродлива, завзята жiнка й елегантний (за що його так люто шельмував одiозний журналiст Вадим Долганов) чоловiк iз мудрим чолом. Вони незабаром поведуть за собою народ, i я, зовсiм не сподiваючись раптового чуда, все-таки вiрю, що встигну й себе залучити до трибу нового будiвництва украiнськоi держави й покласти свою цеглу в пiдмурiвок…

Нiколи не намагався стояти поруч з високопоставленими, менi вистачае власноi спромоги утримуватись на своiй землi й так чи iнакше бути iй корисним… Менi iнколи ставало гидко, а то й жаль, коли спостерiгав за одним поетом, який вiд ранньоi юностi й до старостi водно з безмежною тугою поглядав на високi президii й вибирав для себе мiсце серед достойникiв, i коли йому вдавалося протиснутись промiж них, вiн умить надимався, уявляючи себе сильним свiту цього, а як тiльки його проганяли з високих мiсць – ставав ураз схожим на скинутого з балкона крихiтку Цахеса – безсилого й нiкчемного… І нiколи не забуду магiстратського двiрника, який замiтав площу перед ратушею в день пiдняття нацiонального прапора, i коли йому якийсь патрiот звернув увагу, щоб не заважав святкувати, вiн вiдказав з гiднiстю полiтичного дiяча: «У незалежнiй державi мае бути чисто!»

Отож i я стою, як той двiрник, свiдомий своеi значимостi – чи то в унiверситетськiй аудиторii, чи за письмовим столом, а бувае, й серед високих посадовцiв – я нiколи не вiдмовляюсь вiд спiлкування з людьми в будь-яких суспiльних сферах, бо це також праця.

З Вiктором Ющенком я познайомився ще пiд час мого депутатства у Верховнiй Радi Украiни: молодого вродливого мужчину, вiдомого фiнансиста, ми обирали на банкiра держави. Звiсно, нацiонал-демократи з Народноi ради були готовi голосувати за нього, але ж тодi наш парламент кишiв комунiстами, i ми в безнадii сподiвалися, що, може, вони ще не зорiентованi, хто е Вiктор Ющенко, й хоч частина iх проголосуе «за». Та нашi надii ураз згасли, коли претендент без елементарноi дипломатичностi заявив з трибуни: «Голосуйте, як хто хоче, тiльки ось що скажу вам: я украiнський патрiот i – вмiю!»

Цi слова, видно, мали магiчну силу – Ющенко й донинi володiе певною магiею, адже його рейтинг не падае вже багато рокiв. Й хоч був вiн для комунiстiв неприйнятний, все ж сталося диво: табло висвiтлило трiумфальну перемогу претендента, депутати проголосували за нього конституцiйною бiльшiстю. Подiбне повторилося, коли його обирали прем’ером Украiни. А втiм, за допомогою самоi магii надто довго при владi не протримаешся – ми вже нинi знаемо, коли i як опам’ятовувалися Ющенковi вороги…

Це зрозумiв i сам Вiктор Андрiйович: вiн вiдсунув вiд корита олiгархiв i виплатив людям зарплати. За це його й зняли олiгархи з посади прем’ера, i вiн сказав тодi: «Я iду, щоб повернутися!» І вiн повернувся до людей – став народним лiдером, очоливши перед виборами блок «Наша Украiна».

На початку минулого року Ющенко приiхав до Львова. Саме тодi я очолив львiвський Комiтет громадських органiзацiй на пiдтримку «Нашоi Украiни» на виборах, й менi, Почесному громадяниновi Львова, випала честь привiтати гостя в сесiйнiй залi Львiвськоi мiськоi ради з присвоенням йому такого ж звання. Я сказав: «Ми пiдемо за вами, Вiкторе Андрiйовичу, якщо ви вiд нас не вiдступитеся». – «Нiколи цього не станеться!» – вiдповiв вiн, обнiмаючи мене.

Увечерi Ющенко запросив представникiв львiвськоi нацiонал-демократичноi громади в ресторан «Ювiлейний» на дружню вечерю, i я втiшався тостами патрiотiв, якi славословили лiдера й бажали йому стати Президентом Украiни.

Та незабаром настигло мене прикре розчарування.

22 травня цього року, на саме свято «В сiм’i вольнiй новiй», приiхав до Львова прем’ер Украiни Вiктор Янукович. Участi в Шевченкiвських святкуваннях вiн не брав, бо навiщо це йому – донбаському русофiлу, проте запросив на вечерю, теж дружню, групу творчих працiвникiв, тих самих, якi недавно вiтали Ющенка в «Ювiлейному», – в ресторан «Озеро» в Наварii.

Менi теж запропонували повечеряти з високим гостем. Я довго вагався, адже рiк тому заявляв про свою прихильнiсть до екс-прем’ера Ющенка: як оцiнять люди мою згоду? Проте таки спокусила цiкавiсть…

На вечорi я сидiв серед своiх колег – художникiв, письменникiв, акторiв – якраз навпроти прем’ера i голови Львiвськоi обласноi адмiнiстрацii Мирона Янкiва, який вже не один раз пропонував менi зустрiтися з ним сам на сам для дискретноi розмови, та я все ухилявся.

Янукович перший, як i належиться, взяв слово для тосту й довго говорив про плани своеi дiяльностi. Вiн обiцяв нам золотi гори, а я й не дивувався з його словесноi щедростi, адже передвиборна президентська кампанiя фактично вже розпочалася, i всi знали, що прем’ер наступного року оголосить себе кандидатом на посаду Президента.

Ситуацiя була непроста: а як нам, однодумцям Ющенка, якi зiбралися на бенкет до його супротивника, повести себе? Мовчати? Городити баналюки про нашi творчi злети? Вигукувати патрiотичнi фрази про Незалежнiсть?

А Янукович говорив i говорив, його тост майже нiчим не вiдрiзнявся вiд парадних звiтiв першого секретаря компартii на першотравневому урочистому засiданнi, я подрiмував, та раптом прокинувся, немов ужалений, вiд нахабних слiв прем’ера:

«Я щиро люблю галичан, – сказав вiн, ласкаво усмiхаючись, – ми з дружиною розмовляемо у Львовi тiльки по-украiнськи».

Та всi мовчали, покiрно вислуховуючи поблажливу i зверхню мову чужака, який ось дiлить наш край на росiйський i украiнський регiони – тож що для нього Украiна – росiйська колонiя, Малоросiя, Хохляндiя?

І який пройняв мене встид, коли нашi патрiоти почали один за одним пiдводитися й дякувати чужинцевi за його прихильнiсть до нашоi культури й мови, мало того – дехто уклiнно просив, щоб вiн кандидував у президенти, «а ми всi пiдтримаемо вас, нашого улюбленого керiвника!»

Але ж цi самi особини всього рiк тому так само величали Вiктора Ющенка! Де я опинився, подумалось менi, – i що про мене люди скажуть, коли я промовчу?

«Шановний прем’ере, – промовив я, пiдвiвшись. – Чи вам дозволено, а коли так, то хто дав дозвiл дiлити нашу державу на украiнську i росiйську? Як ви могли допустити, щоб вашi мiнiстри, зневажаючи Конституцiю i украiнський народ, демонстративно користувалися на службi iноземною мовою? Чому ви не пiдкажете Президентовi, щоб у Криму i на Донбасi вiн розмовляв по-украiнськи? І за що вам тут дякують, адже нiчого доброго для Украiни ви ще не зробили!»

Я теж говорив довго, i пiсля мене вже нiхто не взяв слова. Янукович, стримуючи гнiв, щось пояснював менi й нарештi подякував нам усiм за присутнiсть. А я ще сказав до Янкiва: «Ви запрошували мене на конфiденцiйну розмову, то вважайте, що вона вже вiдбулася, я нiчого iншого вам не скажу».

На другий день весь Львiв говорив про мiй виступ: знайшовся, мовляв, один iз мiльйонiв… За кiлька днiв Янкiва зняли з посади – не думаю, що через мiй тост. А може…

Нинi ж я заглядаю в майбутню осiнь i прикидаю в думцi: а чи хтось iз тих плебеiв, якi так принизливо повели себе перед Януковичем, згадае моi слова, коли треба буде заходити до кабiни й вибирати в бюлетенi одне iм’я iз багатьох кандидатiв на президентську посаду?

* * *

Наприкiнцi липня цього року я вiднiс у видавництво «Лiтопис» свiй останнiй роман «Через перевал», який завершуе, немов шпиль багатоповерховий будинок, п’ятнадцятитомний цикл iсторичних полотен. Хронологiчно я пiдiйшов у них до нинiшнього дня i з досягнутоi крайньоi висоти споглядаю далеку й близьку нашу iсторiю, намагаючись за допомогою iсторичного досвiду оцiнити стан лiтератури й полiтики на переломi тисячолiть.

Мiй химерний роман «Через перевал» виявився для мене самого ще й мiстком, яким я переходжу вiд художнього творення до мемуаристики – в ньому я намацував сьогоднiшнi подii i хоч дбайливо прикривав iх романним флером, все ж вони е справжнiми, майже не придуманими – так врештi я виривався з тенет художнього камуфляжу на чисте поле реальностi.

Чи добре це? Хто зна… Впевнений лише в тому, що кожен письменник мусить завершити свою працю спогадами, щоб майбутнiй читач мiг побачити грунт, з якого виростало мистецтво. Вiн захоче знати, якими ми були в життi, що нас еднало чи роз’еднувало в ходi лiтературного процесу, як вростали новi вiяння в традицiю, як народжувалися традицii новi i що iз старого багажу творцi забирали з собою; якi конфлiкти розпалювалися мiж митцями i чи шкодили вони, а може, сприяли мистецькому поступовi; майбутнього читача цiкавитиме й iнтим, а що епiстолярiя вийшла з ужитку, то вiн шукатиме його в спогадах; читач захоче знати теж про нашi незгоди й сварки, адже ми були людьми – не ангелами, i поки я дiйду до своеi оцiнки нових лiтературних напрямiв i стилiв, грiшно зупинюся на одному моментi болю, якого завдав менi товариш… Можливо, я б i не грiшив – не розвереджував старих болячок, якби в них не зацiпенiла образа за посягання на мою честь.

Я вимагаю публiчного вибачення вiд Миколи Рябчука, який у закордонному iнтерв’ю Бугомiлi Бердиховськiй («Bunt pokolenia», Lublin, 2000) змалював мене як советського колаборанта.

Моя полiтична поведiнка пiд час радянськоi окупацii добре вiдома: я нi разу не пiшов хоча б на дрiбну угоду з комунiстичним режимом, у жодному своему творi не зганьбив себе похвалою окупантам чи плюгавленням нацiональних святощiв, я гiдно витримав двадцятилiтне цькування за роман «Мальви»; працюючи редактором прози в журналi «Жовтень», я, ризикуючи своею посадою, всiма правдами i неправдами проштовхував до друку оповiдання Валерiя Шевчука, Володимира Дрозда, Володi Яворiвського, Нiни Бiчуi, Дмитра Герасимчука, яких у певнi перiоди окупацii нiде не друкували, – а ось одного разу не схвалив фейлетонних шкiцiв про дебiлiв i пиякiв Миколи Рябчука («Вiн був дебiл, але вона не була дебiлкою», – так починався, пам’ятаю, один фейлетон: ну просто-таки генiальний зачин!) – i на тобi: мене за це обiзвано колаборантом, прислужником, мало що не кадебiстським поплiчником!

Тож треба дiйти до такого свинства!.. А чи ти вже забув, Миколо, як я розпинався на приймальнiй комiсii Спiлки письменникiв, членом якоi був довгi роки, щоб тебе прийняли до неi, та ще й рекомендацiю тобi давав? І ти добре знаеш, сам про це менi говорив, що якби не я, тебе не прийняли б – аж до горбачовськоi перебудови! А пам’ятаеш, як ти дякував менi, наздогнавши на Пекарськiй, i за рукав тягнув, запрошуючи на вино, щоб у такий спосiб вiддячитись. Я ж не пiшов на могорич, тож нинi ти позбувся свого боргу в такий нешляхетний спосiб.

Що зайшло мiж нами тридцять рокiв тому, я вже встиг забути, слава Богу – ти нагадав…

А зайшов якось до мене в редакцiю молодий, iнтелiгентний i, як виявилося в розмовi, освiчений юнак, який пiд кiнець нашоi приемноi бесiди приголомшив мене iнвективою, нiби в очi плюнув, – а був я вже автором «Мальв» i «Манускрипту з вулицi Руськоi».

«Ви добре знаете, що украiнська проза нинi в занепадi, це не проза, а хуторянське белькотiння, i я хочу започаткувати новий напрям у цьому жанрi».

Менi треба було покепкувати з вискочки, та я, на свiй сором, затаiв на нього пiзьму i, зовсiм справедливо оцiнивши його бездарнi екзерциси, висипав на його голову купу нищiвних завваг, вдовольнивши при цьому свою амбiцiйнiсть.

У редакцiйнiй кiмнатi сидiло нас четверо. Я, звiсно, навчав початкiвця недозволеним тоном, i вiн, затаiвши на мене злобу до того часу, коли я вже перестав бути йому потрiбен, заявив на всю Європу, що вмисне я говорив так голосно, щоб працiвники редакцii почули, i хтось з них донiс у КГБ! Але ж доносити не було що…

Одне слово, я своiм нетактовним випадом зробив ще й добру справу: вiдбив назавше Рябчуковi охоту писати прозу, i вiн став непоганим критиком i полiтологом.

Але чому ж ти, Миколо, нiколи не сказав менi в очi, що я тебе скривдив своею нечемнiстю, навпаки – завжди обнiмав мене при зустрiчi, а одного разу ще й передав вiд своеi мами пiдписану нею для мене якусь книжечку – ну просто-таки родинна любов! А потаемно, немов… – не хочу порiвнювати – закрався ззаду й боляче вкусив мене у п’яту! Не знаю, чи попросиш вибачення, та якби раптом повернулися до нас лицарськi часи, я б викликав тебе на дуель.

…А тепер про лiтературу.

Якось, ще за часiв розквiту лiтературного шiстдесятництва, той же Микола Рябчук, наслiдуючи великих попередникiв – Г. Лессiнга й І. Франка, в одному зi своiх iнтерв’ю претензiйно вигукнув: «У нас нема лiтератури!»

Почути подiбний розпачливий тренос було принаймнi дивно, адже саме в той час украiнська лiтература вибухла такими голосними iменами, як брати Тютюнники, Є. Гуцало, В. Дрозд, Р. Андрiяшик, М. Вiнграновський, Д. Павличко, Р. Кудлик, А. Лучук, Н. Бiчуя, І. Драч, та й я, зрештою, не пас заднiх – проте глашатай модернiзму М. Рябчук, якому особисто не вдалося через вiдомi причини започаткувати новi стилi й напрями, став-таки лихим пророком.

Із проголошенням Незалежностi лiтературу – маю на увазi молоду – нiби вiтром здуло. Замiсть неi з’явилися лiтературнi ерзаци, слiпе калькування з вiдомих, проте в сучаснiй Європi вже застарiлих матриць – тi iздрикiвськi манiпулювання над манерою захiдних модерних авторiв й бездумне прищеплювання чужих зразкiв на гiлки нашоi садовини: не сумiснi з кров’ю украiнськоi штуки, вони зачахли i, звiсно, плоду не дали; не мiг прийнятися невластивий нашiй моралi жаданiвський содомiзм, який допускае можливiсть злягання сина з матiр’ю, а теж винничукiвсько-покальчукiвська порнуха, начитавшись якоi й жiнки не захочеш; а та проповiдь сексуальноi свободи, яка не минула навiть такого цнотливого автора, як Процюк, – згадаймо лише, як в однiй його повiстi парочка партнерiв, прибувши в гостi, зачиняеться з нетерплячки у ваннiй кiмнатi й через те, що у партнерки мiсячнi, вони займаються анальним сексом; а е ще оригiнальнiшi варiанти злучок – в громадських туалетах; i всюди – ригачка, сморiд фекалiй, шарудiння тарганiв, i всюди – злодii, садисти, мазохiсти, налоговi наркомани i вбивцi, а ще – бабрання в постiльнiй бiлизнi наших класикiв, проповiдь нацiонального нiгiлiзму та дискредитацiя патрiотичних почуттiв – нема, нема лiтератури, е лише непристойнi тексти!

Цього новiтнього, з дозволу сказати, напряму не вдалось, на щастя, започаткувати розумному Рябчуковi, хоч як вiн цього бажав, – зробили це за нього iншi автори, якi назвали себе постмодернiстами, не вiдаючи гаразд, що таке сам модернiзм – та фундаментальна основа нового художнього свiтобачення.

Та потiшмо себе тим, що це новiтне словоблуддя не мае жодних перспектив, – тож пошукаймо таки справжнього мистецтва серед брудного й штукарського лiтературного хламу. А воно е – лежить на поверхнi: невтримно твориться на наших очах потужний потiк справжньоi штуки – не справдилося лжепророцтво Рябчука!

Не маючи змоги нi вмiння всеосяжно осмислити найновiшi цiкавi лiтературнi вiяння, хочу помiркувати лише над одним мистецьким явищем, яке зовсiм недавно зринуло з-пiд пера вельми талановитого, з драматичною долею автора, нечуваного досi знавця мови, майстра стереобачення свiту, творця украiнського потоку свiдомостi – Євгена Пашковського.

Євгеновi начебто нема чого скаржитися, його творчiсть (п’ять романiв-есе) вiдзначена Нацiональною премiею iм. Т. Шевченка, письменника знають i шанують, але нiхто iз критикiв та лiтературознавцiв не зумiв ще збагнути, пояснити таемницю його письма, хоча, здавалося б, зробити це зовсiм просто: автор романiв «Безодня» i «Щоденний жезл», збагнувши секрети свiтового модернiзму, зумiв пересадити його на традицiйний украiнський грунт.

Та злива добiрноi живоi мови, в якiй i чистота, i оптимiзм, i украiнський бiль; те вмiння бачити в одному фокусi довколишнiй свiт, немов у краплi роси, коли, нахилившись над нею впритул, осягаеш зором небо i землю, рух всесвiту й полiт метелика, – це ж дар Божий! І ти, до втоми читаючи безконечний плин романноi мови, в якiй переливаються одна за одною начебто не зв’язанi мiж собою подii, проте чiпляеться думка за думкою в один ланцюг, – i ти ловиш його цiлiсть, i жодна ланка не випадае iз сприйняття романного дiйства, й не розсипаеться вервиця на окремi пацьорки. Так сприймаеться свiт з вiкна потяга: картини змiнюють одна одну, пробiгають перед очима, зникають, однак залишаються в пам’ятi, i тобi вдаеться за одну мить пiзнати тисячi життевих митей як цiлiсть, – аж тут зупиняеться поiзд, i ти полегшено зiтхаеш, перевантажений враженнями, та водночас i шкодуеш, що те мерехтливе видиво перестало iснувати в живих зображеннях.

Я щойно закiнчив читати «Щоденний жезл» Є. Пашковського i вже достеменно знаю: народилася в нас нова, свiтового рангу лiтература – i хто ж то нарештi отримае так довго очiкувану Нобелiвську премiю в Украiнi – автор цього роману чи нова зiрка, що раптом з’явилася на украiнському небосхилi, можливо, вона й учениця Євгена: молода студентка з Івано-Франкiвська Таня Малярчук, яка теж приголомшила мене своею новаторською повiстю «Троянда Адольфо»? А може, хтось iнший, ми ще не знаемо, та доконче вiн буде iз школи Пашковського, який засвiтив новизну.

Є, е, шановний Миколо, в Украiнi лiтература, не треба каркати!

* * *

14 березня 2001 року раптово помер один iз найвiдомiших украiнських письменникiв Роман Федорiв. Разом iз ним назавжди вiдiйшла лiтературна епоха «валенродизму», як я ii називаю: нiхто вже пiсля Федорiва не йтиме бiльше на компромiси з владою всупереч своiм iдейним переконанням – з метою зайняти керiвне становище у ворожому таборi й у такий спосiб приносити бiльшу чи меншу користь своiй нацii.

Р. Федорiву вдалося чимало зробити доброго на полi нашоi культури: вiн був спритним редактором журналу «Жовтень» («Дзвiн») – часопис мав серед читачiв надзвичайну популярнiсть, незважаючи на просоветський камуфляж, а у своему видавництвi «Червона калина» Федорiв повернув нашому народовi десятки творiв заборонених i забутих украiнських письменникiв…

Та чи варто було йому засмiчувати лжепатрiотичним пафосом своi романи й повiстi? Якщо нинiшнi лiтературнi митники будуть надто прискiпливi, то пропустять вони через кордон мiж невольною i вольною епохами не так багато творiв Р. Федорiва, проте напевно будуть серед них «Жбан вина» i «Єрусалим на горах».

Подiбне трапиться не тiльки з творчим багажем Федорiва: по той бiк перевалу свiдками панування отруйного для лiтератури режиму залишаться компромiснi писання І. Вiльде, Д. Павличка, П. Загребельного, Ю. Мушкетика, В. Гжицького, та й мою трилогiю «Край битого шляху», надщерблену пiвправдою, не пропустять митники в новий час.

Не судiть нас надто суворо, дорогi нащадки: такого жаху, крiзь який пройшли ми, вам нiколи не доведеться зазнати.

Тож хотiв би я сказати про Р. Федорiва щось високе, адже е що. Проте, як це завжди водиться, добрi, а теж i лихi вчинки людини лежать на поверхнi i iх легко уздрiти. Та е ще таемницi, i про одну з них, федорiвську, я розповiм: був Роман характерником i ворожбитом й вiдчув вiн, та ще й встиг про це написати – холодне наближення своеi смертi.