скачать книгу бесплатно
Таке передбачення можна пояснити хiба що мiстикою, та оскiльки ця категорiя iрреальна й поясненню не пiддаеться, то менi залишаеться тiльки повiрити в можливiсть порозумiння людини з потойбiччям.
Я був шокований, прочитавши у «Дзвонi» останню повiсть Р. Федорiва, опублiковану буквально в день його смертi, – «Кларнет iз лiсу на пiщаних горбах». Йдеться в нiй про те, що автор почув iз потойбiччя голоси заклятих душ iталiйських воякiв, розстрiляних нiмецькими нацистами обiч Глинянського тракту у Львовi: душi просили прийти до них i допомогти iм повернутися iз чужаницi в рiдний край. І автор вiдповiв – буквально так написано в повiстi: «Якщо ви вже порушили тайну тамтого свiту й зумiли сконтактуватися зi мною, то я готовий вам служити», – i зрозумiв вiн ще й те, що пiсля цiеi згоди станеться неминуче: для того, щоб допомогти неприкаянним душам, треба вiдiйти зi свiту цього…
Досi я знав тiльки один лiтературний твiр, у якому автор зумiв описати момент своеi смертi – повiсть Осипа Турянського «Поза межами болю». Та ось я читаю твiр Р. Федорiва й не можу позбутися моторошного вiдчуття дотику до трансцендентностi: та смiливiсть письменника заглянути в потойбiччя неймовiрна, повiсть вражае читача реальнiстю фатального переступу – такого зухвальства мiг допуститися тiльки характерник.
А втiм, Р. Федорiв усе свое творче життя перебував однiею ногою в реальному, надто практичному свiтi, а другою – в iрреальному. У життi вiн створив для себе матерiальний достаток, а в творчостi вибудовував неземний свiт духовного iдеалiзму, втiкаючи вiд прокаженоi дiйсностi. Бо чи е десь зафiксованi в iсторii опришкiвства тi неймовiрнi перипетii, якi вiдбувалися з героями «Жбану вина»? І даремно критики намагалися прилучити цей твiр до iсторичного жанру, не вмiючи догледiти зовсiм iншого пласту – становлення нацiонального духа в найвитворнiших вимiрах авторськоi фантазii. А чи могла iснувати в реальному життi легкокрила дiвчина Гейка – вимрiяна чиста душа самого автора? А те моторошне вiдтворення свiту рахманiв, якi втратили родову пам’ять, – чи то не модель найстрашнiшоi системи, яка на очах письменника заливала свiт сiрою повiнню непам’ятства, й автор, йдучи на компромiс з нею, всiма силами намагався вирватися – хоча б у потойбiччя?
У цих своiх скупих роздумах хочу заакцентувати читацьку увагу на секретах федорiвськоi особистостi, в якiй дивовижно поеднувалася приземлена практичнiсть iз високим злетом духу, уяви, фантазii, з його мольфарським даром заглядати в найпотаемнiшi глибини людських душ та в незвiданi таемницi Космосу.
Й хотiлось би вже нинi знати – та це вiдкриеться аж при майбутнiй моiй зустрiчi з Романом, – чи вдалося йому вивести з пiщаних горбiв за Глинянським трактом стражденнi душi iталiйських жовнiрiв i чи допоможе вiн допасти до вiчного супокою душам украiнських мученикiв – iз Соловок, Колими, Сандармоху, Дам’янового лазу, Бикiвнi – i несть iм числа, тим нашим пiщаним могилам.
* * *
3 серпня. Я поiхав iз групою львiвських учених у Пiдлисся – на щорiчне сходження на Бiлу гору до Маркiянового хреста.
Майже чверть столiття не бував тут, а чому – не можу сам собi пояснити, адже колись, заквартирувавши з ласки директора картинноi галереi Бориса Возницького в королiвськiй кiмнатi Олеського замку i працюючи над своею львiвською трилогiею («Черлене вино», «Манускрипт з вулицi Руськоi» i «Вода з каменю») цiлих сiм рокiв, я часто вибирався в похiд, пiшо стартуючи з Олеська. Минав Ожидiв, доходив до Пiдлисся, там хвильку вiдпочивав бiля криницi мiж двома дубами на подвiр’i плебанii Маркiянового дiда Романа Авдиковського, а далi спинався на Пiдлисецьку гору до пiднебесного хреста, якого 1911 року народ на плечах винiс на честь столiття i вiчноi слави Шашкевича, i йшов безкiнечним Вороняцьким хребтом, минаючи Гавареччину, що сховалася в гiрських проваллях, аж до Пiдгорецького замку й Плiснеського городища й до вечора допадав до Олеська – i все це за один день, i де бралися сила, охота й той порив не дуже вже молодого письменника, який, пройнятий марнославними амбiцiями, взявся завойовувати словом свiт!
Гай-гай… Чогось таки досяг, а скiльки нездобутого пропало за обрiем моiх бажань, та назавжди у пам’ятi залишилась ця неповторна, як i молодiсть, дорога через лiси, перелiски й байраки, те романтичне пiднесення, тi неповторнi митi, коли рукою досягав неба i брав у розтуленi долонi м’ячик сонця, а слухом ловив i вловити не вмiв потаемнi згуки, що долинали з гаварецьких пропастей – певне, то перекликалися гончарi бiля гарячих, мов саме пекло, печей, а може, пастухи виганяли на вечiрнiй випас коней – i щоразу, коли закiнчувався день, я бачив мого дикого коня, який галопував на схiд – крiзь днi i ночi, i вiки – бiлий неосiдланий кiнь на гарячому крузi сонця…
Я нинi знову тут – на вершинi Бiлоi гори. Священники вiдправляють Службу Божу в наметовiй каплицi бiля Маркiянового хреста, а колись лиса гора вже поросла молодим сосновим бором; я виходжу на край обриву i вдивляюся в неосяжну просторiнь: внизу, немов кораловi рифи на днi прозорого моря, припали до землi села Пiдлисся й Княже, вивершенi срiбними банями церков, а на свiтi тихо й свiтло, як це бувае тiльки в недiлю: долинами по травах i хлiбах сотаються тiнi хмар, течуть, немов темнi води, якi щойно видобулися iз землi, до глибоких байракiв i ринуть нечутними водоспадами у вияри, а пiднебесна гора, яку так любив Маркiян, височить над безмежжям нашоi землi, й видно з неi всю Украiну аж до Чернечоi гори за Каневом.
І я знову дивуюся, як таким широким простором i мiльйонами людей на ньому протягом столiть могли володiти чужинцi i що сталось би з нами, якби не виросли цi двi духовнi вершини на нашiй землi?
…Двадцять рокiв тому я вiддав читачам роман про Маркiяна Шашкевича «Вода з каменю»; книжка мала добрий розголос – за неi (i за роман «Четвертий вимiр») мене було нагороджено Державною премiею iм. Т. Шевченка, i я не збирався повертатися до цiеi теми, хоч знав, що вона не вичерпана. Обiрвався роман на пiвсловi проповiддю Маркiяна, яку вiн виголосив по-украiнськи в Успенському соборi 1884 року, – не закiнчився ще хресний хiд великого Будителя, i не розгорнув я життеписiв Івана Вагилевича, Якова Головацького, Миколи Устияновича – соратникiв Шашкевича, не дослiдив усього перiоду галицького вiдродження, який пролiг мiж двома польськими повстаннями 1830 i 1863 рокiв, в котрих брали участь i украiнцi, й завершився вiн появою в лiтературi буковинського солов’я Юрiя Федьковича. А промiж цими датами пломенiв 1848 рiк, коли вiдбулося полiтичне становлення нашоi нацii – пiд синьо-жовтими прапорами на Соборi руських учених у Львовi…
Не сягнули до цих подiй моi руки, аж поки не сталася незначна притичина – iнколи дрiбна деталь стае поштовхом до поважноi працi.
У червнi 1999 року я поiхав на Шашкевичiвськi святкування в Новосiлки, де спочатку був захоронений Маркiян, i на панахидi мене вразили сердечнi й розпачливi спiви трьох старих дякiв над першою могилою Шашкевича. Було щось драматичне, а то й трагiчне в риданнях «вiчноi пам’ятi» – чи то над коротким життям поета, чи то вiд жалю, що цiлих п’ятдесят лiт його iм’я непрощенно замовчувалось, або ж – про це дяки не могли знати – звучала в тих пiснеспiвах туга за втратою нацiонального провiдника, без якого «Руська Трiйця» безнадiйно розбрелася.
Тож затужив i я разом з дяками й незабаром той жаль перелив у другу частину роману, яку назвав «Саксаул у пiсках» – про дерево, що смокче воду з пiщаноi пустелi, i став для мене цiею мiцною деревиною Іван Вагилевич, який серед ворожого польського оточення не сплюгавив Маркiянових iдей, як це вчинив Якiв Головацький, спокусившись на царськi милостинi й нагороди.
Дилогiю «Сполохи над пустирем» видало торiк тернопiльське видавництво «Пiдручники й посiбники» – i ось нинi, думаючи про цей твiр i осмислюючи його, я згадав про своi невдачi в кiно.
Роман «Мальви» збирався екранiзувати Олег Бiйма, а «Манускрипт з вулицi Руськоi» – Іван Гаврилюк, та в одного не вистачило грошей, а в другого – путерi, i я думаю, що то й до добра, бо хто б робив ще й третiй фiльм, а я мрiю про кiнострiчку суто львiвську, насичену iсторiею й духом мого неповторного мiста.
Отже, сценарiй для такого фiльму готовий – моя дилогiя «Сполохи над пустирем». І нiчого додавати не треба, нiчого не варто й домислювати – Львiв середини XIX столiття виписаний у дилогii зi скрупульозною докладнiстю у всiх суспiльних площинах: плеяда будителiв украiнського народу, львiвська iрридента в образах генiального авантюриста Михайла Сухоровського, польського поета-революцiонера Северина Гощинського, коваля Йосипа з Круп’ярськоi й душителя повстань директора львiвськоi полiцii Захера-Мазоха, й нарештi – львiвське дно в особах вуличного музиканта Яся Сакрамента, вiзника похоронних караванiв пана Курковського й прекрасноi Ганнусi з Погулянки – уособлення краси i горя Львова…
Вiрю, що до когось iз кiномитцiв – хай уже пiсля мене – таки долунить мое волання: Львiв заслуговуе на серiю iсторичних фiльмiв, а матерiалу сумлiннiше зiбраного, нiж у моiй дилогii, нiхто нiколи не знайде…
Нинi ж я сиджу над обривом на Бiлiй горi, й перед моiми очима зримо пробiгають кадри з минулого i нинiшнього життя Львова.
І мого – теж.
* * *
Львiвська телестудiя в особi молодоi журналiстки Ангели Лавринович на початку травня цього року зiнiцiювала творчу виправу в мое рiдне село Трач, щоб до мого 75-рiччя, що нагряне 2004 року, пiдготувати про мене телефiльм.
Менi склали компанiю поважнi особи, що зробило менi честь: крiм Ангели й оператора подалися в доволi далеку дорогу директор видавництва «Лiтопис» Михайло Комарницький зi своею дружиною, проректором Львiвського нацiонального унiверситету iменi Івана Франка Марiею Зубрицькою, голова Львiвського товариства «Просвiта» Ярослав Пiтко та письменниця Нiна Бiчуя, яка погодилася написати для «Лiтературноi Украiни» репортаж.
Стояла лiтня спека, ми в мiкроавтобусi спливали потом, i перша прохолода повiяла на нас, коли ми переiхали Прут i звернули з коломийського тракту на урочище Волове, звiдки дорога пiшла стрiмко вгору, й ми виiхали на зовсiм iнакшу, нiж пологе Запруття, площину, що височiла над рiвнинами залiсненим плато, й опинилися в селi, з якого розпочинався Косiвський район, а тим самим Карпати – в моему рiдному Трачi.
Я й досi дитинно люблю це село, хоч покинув його бiльше пiв столiття тому й нинi майже нiкого з мешканцiв Трача не впiзнаю, – дороге воно менi i здаеться найкращим на свiтi. Та що й казати, адже тут, а не в Коломиi i не у Львовi, закопана моя пуповина.
Я написав про Трач чимало, опоетизував його, створив про нього свою легенду, i моя приятелька Нiна Бiчуя, яка зi своеi ласки першою читае кожен мiй рукопис i ретельно редагуе, давно мрiяла побачити це село: уявлялося воно iй надзвичайно красивим у будинках i людях, романтичним, гуцульським, карпатським – й коли ми проминули рядок хат на присiлку Зрубi й стали на горбi, з якого виднiлися тiльки лiси, сади i яруги, я помiтив, як на обличчi Нiни малювалося гiрке розчарування: села ж то у традицiйному виглядi не iснувало, нiби й зовсiм нiколи його на свiтi не було, а Трач я видумав для себе самого.
Правда, вдалинi виднiвся разок хат на Царинi; над проваллям у яр, який зветься Мочулою, стояла колишня школа – нинiшнiй медпункт, а в пiднiжжi горба, що на ньому ми зупинилися, сховався за якоюсь потворною новобудовою, схожою на казарму, критий черепицею чепурний будинок i поряд iз ним, немов капличка, – криниця.
І я вигукнув гордо: «Це мiй родимий дiм!»
На подвiр’i батькiвськоi хати було людно: до мене вийшли моi земляки привiтати з хлiбом-сiллю. І хоч я добре усвiдомлював, що цi та подальшi трацькi паради наперед зрежисерованi Ангелою, все ж радiсно-терпке розчулення дiйняло мое серце.
Та чи вперше? Я за свое творче життя мав аж три зустрiчi з трачанами: перший раз у школi багато рокiв тому, другий – на освяченнi могили полеглим героям за волю Украiни, а третiй – на свiй сiмдесятирiчний ювiлей. І кожного разу прошивала мою душу пекуча сльоза – чи то з утiхи за славу, яку так тяжко здобути там, де ти колись корови пас, чей немае у своему селi пророка; а може, з гордостi за чесно виконану працю, та найпевнiше через те, що тiльки у своему селi можна надто болiсно вiдчути проминулий час: не впiзнаеш людей i усвiдомлюеш, що за твоеi вiдсутностi тут перейшли цiлi поколiння…
Серед людей, якi стояли на подвiр’i, я побачив лише трьох знайомих, моiх колишнiх однокласникiв – Ярослава Грицика й Марiю Слободян та ii чоловiка Михайла. Вони пiднесли менi коровай на рушнику, а молодь i дiти спiвали «Многая лiта»; потiм я говорив щось про корiнь i крону, про чисте джерело батькiвськоi криницi й при тому поглядав на Нiну, а вона стояла – вiдсутня, з опущеними очима, й скрадливий скепсис вирiзьблювався на ii устах: iй, до шпiку костей натуральнiй людинi, не штимувала ця театральнiсть; потiм вiдбулася зустрiч у Трацькiй середнiй школi, що стоiть, пишна, край села, й лунали в нiй патетичнi промови учителiв на мою честь, i я говорив – теж, мабуть, патетично – про мiкробатькiвщину, про сiльський цвинтар, де похований мiй батько, довголiтнiй трацький учитель, та заповiдав поховати мене поруч iз ним; усе це дiйство було щире i все ж – на публiку, на телекамеру; я, нагадавши про свiй вiк, признався, що прийшов попрощатися з селом, та добре бачив, що нiхто не йняв цьому вiри, мовляв, то лише поза, вiн аж нiяк не збираеться ще вiдходити в кращий свiт; i коли нарештi закiнчилася парадна церемонiя й Марiя запросила нас на обiд, а оператор i там знiмав нашi чаркування й тости, – тихо сказала до мене Нiна, яка сидiла за столом поруч зi мною:
«Я не зможу нiчого написати, бо ж не бачила села, може, його й немае, може, воно – твiй мiф… І все тут вiдбуваеться, як завжди i у всiх…»
Бiльше вона нiчого не сказала, та я знав, що думала приблизно так: я б хотiла побачити те, чого уздрiти неможливо – тебе самого, прочанина, блудного сина, який сам, без публiки, блукае селом, лiсами й виярами – там, де пастушив, учився курити, ловив руками мересницi в потiчку, безсоромно заголював дiвчаток, втiкав вiд батьковоi покари за бешкети на толоцi й, ховаючись у гаю, який зеленiе край колишнього батькiвського поля, записував своi першi вiршi у шкiльному зошитi…
Я вiдчув, що саме так вона думала, i в цiй хвилинi постановив собi ще раз прийти в Трач – iнкогнiто.
Буквально за тиждень раннiм ранком погiдноi недiлi я стояв на Солтисовiй горi, де вiдбувався колись кривавий бiй упiвцiв з москалями (про це я написав у «Вогненних стовпах») й звiдки видно Трач, захований у глибокiй западинi, названiй чомусь Боснею, а Зруб i Царина та ще Сталащуковi горби з рядочками чепурних хат стояли, немов на сторожi з усiх бокiв села, стиснутого, нiби арабська касба, у виярах, що виповзали з пропасноi Мочули над низовиннi струмки, млаки й калабанi, й не мало воно дорiг, тiльки крутi стежечки помiж тинами; хатки поприлiплювалися до схилiв, деякi осiли, немов утомленi лелеки, на дно яруг i там закрилися садками, а в самому низу над потоком, що обмивав перше карпатське узгiр’я – в ньому колись жiнки прали бiлизну й мочили коноплi, а хлопчаки робили греблi й купалися в намулистих водоймищах, – над цим нинi зарослим шуваром й навiки пропалим потоком стоiть церковця, заслонена з усiх бокiв столiтнiми смереками, й нiхто не мiг би сказати, чому та церква так ретельно захована, адже храми стоять повсюдно на горбах i вивершують села; я стояв i думав, вiд кого колись заховався Трач, а певне, вiд татар, якi вiд Снятина до Коломиi налiтали Покутським шляхом, i хто iз тих нападникiв мiг доглянути затлумлене мало що не пiд землю село, якого не зраджували навiть церковнi хрести, не могло воно сховатися тiльки вiд большевii – i горiло, i порожнiло; я дивився i жалкував, що не вивiв своiх гостей на Солтисову гору, й вони тодi, а найперше Нiна, не верталися б розчарованi на запрутськi рiвнини, – та нi, подiбного села насправдi нiде на свiтi немае, треба тiльки вмiти його побачити!
Я сходив з гори хребтом, що роздiляе Трач i сусiдню Гуцулiвку – колишнiй присiлок, а тепер самостiйне село, бо не було згоди мiж покутянами й березiвськими колонiстами; ми iх прозивали гуцулами, забуваючи про те, що для запрутських мешканцiв гуцулами були й трачани, а для гуцулiвських – микитинськi, для микитинських – брусторськi, для брусторських – красноiльськi, i врештi виявлялося, що нiде нема тих гуцулiв, бо за Красноiллям простиралися самi лише полонини й заросляки, але й там, коли спитаеш пастухiв, де живуть гуцули, то почуеш одну й ту ж вiдповiдь: «А май далi!»
Отож я зiйшов гуцулiвським хребтом до церковцi, вiд якоi аж до пiднiжжя Солтисовоi гори поповз цвинтар, у центрi якого височить меморiал полеглим у тутешнiх боях партизанам i славному курiнному Скубi; довго шукав батьковоi могили, а коли знайшов, то запримiтив, що для мене бiля батька мiсця немае – гроби так тiсно тулилися один до одного, як хати на Боснi – мало мiсця для горян i на землi, i пiд землею; у церквi правилася Служба Божа, священник повернув голову вiд престолу й, певне, хотiв, як i тi жiнки, якi клячали й молилися, вгадати, що це за чужак увiйшов з топiрцем до церкви й чому стоячи творить молитву, – хто з них мiг знати, що в мене нога хвора i вклякати менi не можна; нiхто мене не впiзнав, я за хвилину вийшов з церкви й спустився стежкою у боснiйську видолину.
Ось тут, коли на Великдень розходилася молодь з гаiвок, я завжди з острахом минав гурт дiвчат, серед яких стояла Анничка Грицикова, яку я кохав ще з першого класу, а вона про це й не здогадувалася – належала-бо Василевi Шевцевому й померла на сухоти перед самим шлюбом – найвродливiшi трацькi дiвчата вивмирали в сорокових, i красуня Наталка Слободян, яку я лише один раз поцiлував у тому он вiльшанику, – теж зчахла; i чому Господь так запопадливо забирав iх до себе, певне, шкодував iхньоi краси, яка мала потiм знидiти в колгоспному крiпацтвi; я минав зграйку дiвчат з опущеною головою, а одного разу – то був будень, який враз засвiтився для мене величним святом – у цьому замуленому нинi ставку купалася сiльська блудниця Олена, вона зовсiм не засоромилася, коли я надiйшов, – навпаки, повернулася, заслiплюючи мене своiм прекрасним тiлом i, по колiна стоячи у водi, заманювала грiшним кучерявим лоном; я не втiкав i не наближався до неi – стояв, зачарований найпотаемнiшим видивом, аж поки вона не занурилася по шию у воду й глузливо зареготала; я спинаюся стежкою помiж тинами, а в селi тихо, навiть нiхто з вiкон не виглядае; скрадаючись, проходжу чужими садами, допадаючи до рiдного й теж чужого тепер дому, перетинаю обiйстя дiда Федора, найближчого нашого сусiди; Федора давно вже на свiтi немае й хата його спорожнiла – всi повивмирали й нiхто вже ii не доглядае, а от вулики з Федоровоi пасiки ще стоять рядочком – мертвi й струхлявiлi; врештi виходжу на дорогу, бiля якоi громiздиться глупа забудова – нiби ангара чи казарма, i хто ii й для чого вибудував, а за нею – мiй рiдний дiм i рiдна криниця.
Тиждень тому вiтали тут мене земляки з хлiбом-сiллю, а нинi нiкого немае – чи то нiхто в моiй хатi не живе, чи, може, господарi до церкви або в гостi пiшли при недiлi; менi так хочеться й перед тим, як зайти до свiтлицi, притьмом вилiзти сходами на стрих та перемацати рукою за кроквами, чи не залишилось там ще якогось мого зошита, однак не роблю цього: скрадаючись, переходжу подвiр’я, де колись, на току, ми з батьком обмолочували житнi снопи, а горiх, що заступив стежку до потока, всох; я обминаю його й опиняюся в саду, який посадив мiй батько; ось тут осiннiми ночами ми з ним варили сливове повидло, а ось та вишня, з якоi зганяв мене недоносок з доброi сiльськоi родини Йосип Маланчин, коли я повернувся з армii й хотiв поласувати своiми вишнями, а вони вже були не моi, бо Йосип вiдрiзав наш город аж до хатнього порога, прилучивши до колгоспу; а тут я бiгав, ловлячи павутиння бабиного лiта й намотував його на патичок, мрiючи намотати стiльки, щоб з нього мiг Василь Марусин зiткати на своему ткацькому верстатi хустину для Аннички; а тут, пасучи корову на воловодi, я знущався над уiдливими гедзями – нашпилював iх на соломинку й пускав у повiтря, й летiв той гедзь, наче вiдьма на кочерзi, й зникав над житами; а коли корова бицкалася й бiгла у шкоду, я розстiбав розпiрку на штанцях i пiсяв – тодi моя Мiнка верталася iз найсмачнiшоi шкоди й вилизувала солону траву аж до грунту: тi слiди надовго залишалися на землi, й батько, коли косив отаву, сварив мене за те, що я зiпсував вигляд гладко виголеного покосу…
А за садочком – наше поле, що збiгае схилом вiд трьох черешень при гуцулiвськiй дорозi до зарослого грабовим гаем потоку, – цей шматок землi я обробляв до кожноi грудочки: батько сапав кукурудзу поруч зi мною й сторожко поглядав, щоб я не стяв зайвого стебла, i я старався, як мiг… Вчився тодi в Коломиi, а влiтку працював на полi – любив сiльську працю, й сусiд Микола Горбатишин не раз говорив батьковi: якби Романовi не советська, а чеська держава, то не треба було б йому шкiл – став би маетним газдою; вiд роботи ламало в попереку, i я деколи збiгав до потiчка нiбито води напитися, а з потоку прокрадався межею до черешень, вилазив на котрусь iз них i об’iдався чорними гiркими ягодами, вiд яких крутило в носi, я голосно чихав i цим себе зраджував – батько пiдводив голову i кликав мене до роботи; те поле i досi сниться менi, а все покрите дунаем високого жита, i я жну його, як тодi, в’яжу в снопи i складаю в кланi; та наставала недiля, й тодi я пропадав у ярузi, зарослiй грабиною, – там ми з братом Євгеном мали свiй ставок з мересницями, яких виловлювали в потоцi бiля церкви, а ще заховали в печерi мадярського карабiна, коли вистрiляли всi патрони, й селяни думали, що то фронт повертаеться з гiр; я спускаюся в яр, та печери вже не знаходжу, i ставка давно немае, а грабовi прутики стали вузлуватими деревами, я не впiзнаю свого гаю, проте знаю, що вiн мiй; на полi нiкого немае, бо недiля, але хто його обробляе, я ж робiтникiв не наймав; виходжу з хащiв й опиняюся на тому мiсцi, де пролягала межа мiж нашим i Солтисовим полем; межi немае, але я добре пам’ятаю, де муружився межовий пруг – тут i далi росте чебрець, я лягаю долiлиць i вдихаю його запах, а з далини крiзь сад проглядае шальована жовтими дошками моя хата – i все це мое, рiдне i власне, я нiколи не змирюся з тим, що в цiй хатi живуть чужi люди, якi й поле мое обробляють, i я плачу, плачу, мов дитина, злизую з губiв солонi сльози, i так менi стае легко на душi вiд того, що хоч на мить вдалося менi вiдiбрати загарбаний людьми мiй рiдний свiт, i що не трiскотить у цю хвилину вiдеокамера чарiвноi Ангели, i що добра моя приятелька Нiна не бачить мене нинi й не напише про мiй теперiшнiй стан нiколи й слова, i хвала тобi, Господи, що я ще маю свiй куточок на великiй землi, якого можу потайки на мить собi забрати – й не збираюся з ним прощатись.
Нiзащо й нiколи.
* * *
10 серпня. Нинi розпочався новий тур презентацiй мого роману «Вогненнi стовпи» й триватиме вiн, як бачу, довго, може, колись захопить i Схiдну Украiну, на що я не перестаю сподiватися й покладаю великi надii на добрий ефект подiбних заходiв. Моiй книжцi читач повiрив – i не тiльки в Галичинi: пiв року тому я мав нагоду переконатися в цьому у Вiнницi, куди приiжджав на запрошення голови тамтешньоi «Просвiти» Леонiда Фiлонова. На чотирьох зустрiчах iз студентами, мiсцевою творчою iнтелiгенцiею й учителями областi я переконався в найголовнiшому: зазомбований антиукраiнською пропагандою читач почав розумiти вагу й велич чину Украiнськоi Повстанськоi Армii, i недалекий той час, коли весь украiнський народ – вiд крайнього сходу, пiвдня, пiвночi й до захiдного порубiжжя – гордитиметься жертовнiстю лицарiв, якi вiддали свое життя за незалежнiсть Украiни, а лайливе слово «бандерiвець» набере врештi позитивного змiсту й звучатиме не менш гордо, бо мае для цього не менш героiчне iсторичне пiдгрунтя, нiж почесне звання «гарiбальдiець».
А вже що казати про Галичину! Я просто никну вiд визнань та подяк i дякую Богу за те, що допомiг менi звершити найсвятiше в моему життi дiло, бо що може бути вищою для мене нагородою вiд вдячного слова старих упiвцiв, яких я, правду кажучи, побоювався, коли писав роман.
Який же я був щасливий, коли в Стрию сотенний Сокiл подарував менi свою мазепинку й сказав: «Читаю вашу книжку й так сверблять мене руки: покласти б ще раз хоч двох енкаведистiв!» А в Коломиi вiсiмдесятип’ятирiчний курiнний Курява (Павло Федюк) вийшов на сцену, обняв мене й назвав своiм сином…
Сьогоднi я поiхав на дводенний книжковий фестиваль «Читай, дивись i слухай украiнське», який органiзувала «Просвiта» – до Жидачева.
Мiй бадьорий настрiй затiнювався родинним жалем: моему братовi Євгеновi сьогоднi сповнилось би 76 лiт, а вже пiв року, як його немае, i не вщухае в моему серцi пекучий бiль. Менi тяжко змиритися з тим, що вже нiколи не побачу мого великого друга, незмiрно добру людину й непоправного оптимiста, i втiшаюся лише тим, що рiвно рiк тому встиг подарувати Нуськовi на його ювiлей присвячений йому роман – ще теплий сигнальний примiрник. І те осяяне втiхою обличчя мого доброго брата зiгрiватиме мое серце до кiнця життя: радiсть переможця над, здавалось би, неминучою смертю в концтаборах, гордiсть звитяжця, який всього себе вiддав справi нашоi Незалежностi.
Свiй виступ в Жидачевi я й розпочав з розповiдi про Євгена, який ретельно консультував мене пiд час роботи над романом; а втiм, я не забув поганьбити Леонiда Кучму, котрий i донинi не дозволяе парламентовi визнати УПА воюючою стороною у Другiй свiтовiй вiйнi – який же парадокс: украiнський президент став найзатятiшим ворогом украiнськоi нацiональноi iдеi! Та чи мало схожого вiдбувалося в нашiй iсторii? Іванець Брюховецький, наприклад, називав себе найнижчим пiднiжком i вiрним холопом Москви! А наш Іванець рiк у рiк обманюе народ демагогiчною брехнею про европейський вибiр, а насправдi щодня здае вроздрiб Украiну Росii, та збираеться вiддати й гуртом: московський iмператор Путiн уже явно простягае руку по Украiну й нiчтоже сумняшеся пропонуе запровадити в так званому «Єдиному економiчному просторi» росiйський рубль… Ми ж мовчимо й мовчки чекаемо наступноi осенi, сподiваючись вибрати нацiонального Президента… А тим часом в Украiнi править бал намiсник Путiна посол Чорномирдiн: цей русотяп недозволено втручаеться в полiтичне життя нашоi держави – чи то закликае на прес-конференцiях не вступати до НАТО, чи нашiптуе до вуха президентовi, що не варто демонструвати в Украiнi фiльм Юрiя Ілленка «Молитва за гетьмана Мазепу» або вiдкривати у Львiвськiй картиннiй галереi присвячену Івановi Мазепi виставку…
Про такi речi я говорю повсюдно, де тiльки менi надають трибуну – давно ж, через полiтичну необхiднiсть, перестав бути письменником-естетом: дозволити собi таку розкiш не маю права. Говорив про це i в Жидачевi, мiй виступ не раз переривали схвальнi оплески – я володiв аудиторiею, та не знав, що в залi затаiвся ворожий гадючник…
Менi вже потiм сказали, що пiд час мого виступу зайшло до залу кiлькоро людей, якi перемовлялися мiж собою по-росiйськи й тихо всiлися в переднi вiльнi ряди. Був серед них львiвський приватний пiдприемець родом з Харкова несусвiтнiй графоман Олександр Нагорний, який роздавав сусiдам свою поетичну книжечку пiд глупим заголовком «Комуноолiгархофренiяда». Мушу зацитувати бодай одну строфу з його поеми, щоб читач знав, з ким я мав справу: «Коли тельонок б’еться з дубом, цвiрiнька з радостi ягня, наш Круторiг як вдарить руба, то й на Олiмпi вмре Фiгня». Ви, мабуть, уже втямили, що це за поет!.. Дехто з присутнiх пам’ятав його з минулих виборiв до Верховноi Ради Украiни: вiн шельмував з трибун блок «Наша Украiна» й особисто Вiктора Ющенка – нинi ж прийшов з компанiею на наш фестиваль, щоб зiрвати цей патрiотичний захiд.
Отож пiсля мого виступу Нагорний, не питаючи дозволу в голови зiбрання, вийшов на сцену й почав паплюжити мене, мовляв я тiльки на словах осуджую Президента, а фактично е його апологетом, що у своiх творах я не вивiв жодного нацiонального героя, – я сторопiв, оскiльки таких закидiв менi ще не доводилося чути, а зал мовчав чи то не зорiентований, чи приголомшений.
Та нарештi зiрвався крик: людей дiйняла образа i за мене, i за них самих, а нахаба стояв i далi обливав мене брудом, вiн кинув перед мене на стiл свою книжечку, яку я тут же вiдшпурнув, а тодi вискочили на сцену два дужi хлопцi, струтили вниз провокатора, кинулися на нього, i я вмить зрозумiв, що цього вiн i добивався: зараз почнеться мордобiй, а завтра жовта преса заряснiе повiдомленнями, що Іваничук зчинив бучу – i фестиваль, i я будуть скомпрометованi.
Я втихомирив публiку, провокатори вийшли iз зали, сiли в свою машину й поiхали – менi ж стало зрозумiло, що нинi на Львiвщинi розпочалася передвиборна президентська кампанiя – i що то ще сподiеться в Украiнi до наступноi осенi!
Не буде легкою боротьба за украiнську Украiну – треба нам мобiлiзуватися в розумi, непримиренностi, але й у вiрi, що переможемо: народ, як бачиться, виходить iз затишку на плац.
* * *
12 серпня. Стаття про жидачiвський фестиваль i про iнцидент, який стався пiд час його проведення, з’явилася сьогоднi в газетi «За вiльну Украiну», автор Богдан Галицький, вiн же Вовк, вiдомий у Львовi журналiст. Подаю ii повнiстю з рiзних мiркувань: хай читач знае не тiльки мою, а й об’ективну думку свiдка, крiм того стаття засвiдчуе характер моiх презентацiй, а ще мушу признатися, що менi приемна добра думка людей про мою працю.
«Цвяхом другого фестивального дня, опрiч гарного концерту, стало обговорення книжки «Вогненнi стовпи» Романа Іваничука за участю автора. Роман Іванович скромно вiдмовився вiд епiтетiв «великий» та «генiальний», яким одразу ж обдарували його жидачiвцi, й розповiв iсторiю створення роману. Колись, ще школярем, у зошитi написав вiн оповiдь про УПА. Того зошита знайшли чекiсти, i iхнiй лейтенант, потрясаючи ним над головою, пообiцяв ще вернутися. Одначе був убитий того самого дня. Подальша доля зошита невiдома, але тепер, пiсля багатьох рокiв, збагачений життевим i творчим досвiдом, Роман Іваничук повернувся до теми, i так з’явилися «Вогненнi стовпи». Це iсторiя героiчноi боротьби украiнцiв за незалежнiсть, виснажливих i кровопролитних битв на два, а фактично, якщо врахувати польський, – на три фронти, наголосив Іваничук. Ту iсторiю авторовi допомiг написати старший брат, що воював в УПА i був чи не найкращим консультантом. На думку Романа Іваничука, твiр особливо потрiбен на сходi Украiни, де автора ще недавно погiрдливо називала бандерiвцем. Рух опору украiнцiв не мав аналогiв, бо в iнших краiнах опирався на пiдтримку своеi держави, – наша ж УПА була воiстину народним формуванням, i народ пiднявся до усвiдомлення необхiдностi годувати й зодягати свою армiю.
Не обiйшлося й без ложки дьогтю у загалом щирому й теплому вшановуваннi 74-лiтнього метра украiнськоi лiтератури. Книговидавець зi Львова Олександр Нагорний звинуватив Іваничука у колишнiй пiдтримцi президента Кучми i в тому, що депутат Іваничук проголосував за Конституцiю, яка вiдкинула iдею державноi iдеологii. (За неi я не голосував, бо на той час вже не був депутатом, й аж нiяк наша Конституцiя не вiдкидае державноi iдеологii. – Р. І.) За це був нагороджений звинувачувальним словом «провокатор» з уст самого Іваничука та зневагою зали i миттю позбавлений слова.
Натомiсть Остап Федоришин наполягае на величi Іваничука, стверджуючи, що в Украiнi немае кращого iсторичного романiста, на творах якого виховалося кiлька поколiнь украiнських патрiотiв. І з цим не можна не погодитись. До речi, депутат Остап Федоришин пообiцяв утiшенiй аудиторii, що при формуваннi бюджету наступного року доможеться фiнансування нового Іваничукового роману».
* * *
25 серпня. Напередоднi нашого найвеличнiшого державного й нацiонального свята – Дня Незалежностi затлiнилася в пресi й на телебаченнi безсоромна кампанiя iз знайомим бiльшовицьким душком, про яку й не випадало б нинi згадувати, якби вона не мала, як i безлiч iнших заходiв дiючоi нинi влади, антиукраiнського пiдгрунтя, – навколо щорiчного сходження Вiктора Ющенка на Говерлу, мовляв, той безшабашний натовп «нашоукраiнцiв», що супроводжуе свого лiдера на пiк Карпат, нищить рослиннiсть, залишае пiсля себе гори смiття – тож треба шкiдливу традицiю заборонити.
Можна б i посмiятися з такоi фальшивоi запопадливостi в iм’я екологii, адже ющенкiвськi походи на Говерлу завжди вiдзначалися святковою органiзованiстю й чистотою, мало того, учасники сходжень щоразу видiляли з-промiж себе службу, яка зачищувала смiття тисяч туристiв, а ще й вiдмивала блюзнiрськi написи на хрестi, поставленому на вершинi Говерли в честь Незалежностi.
Та що й говорити: боротьба нинiшньоi влади з Ющенком розпочалася давно – хто не пам’ятав тих лжевiдозв, випущених мiльйонними тиражами i вкинутих – ким?! – у поштовi скриньки: на листiвках не було нi пiдпису Ющенка, анi жодних вихiдних даних, зате текст ряснiв самовеличальними висловами («Я – символ нацii, я – вождь»); фальшивки були надто прозорi, однак нiхто не шукав iхнiх авторiв, щоб притягнути до вiдповiдальностi за образу честi народного депутата.
Ми ще не знаемо, до якого нахабства, а може, й злочинiв, дiйдуть медведчукiсти, в котрих тремтять колiна на саму лише думку, що народ обере Ющенка президентом Украiни, адже тодi iх не тiльки вiдженуть вiд державного корита, а й не одного притягнуть до кримiнальноi вiдповiдальностi за обкрадання держави. І таки мають чого боятися панове-олiгархи, адже рейтинг Ющенка незмiнно стабiльний i перевищуе в кiлька разiв рейтинг усiх провладних полiтичних дiячiв, разом iз Кучмою: як при такому спiввiдношеннi сил, без фальсифiкацiй i терору, може програти Вiктор Ющенко на виборах?
Та залишатися тiльки зi своею доброю вiрою не маемо права: агiтацiя за нашого кандидата в президенти мусить стати щоденною роботою, й буде вона нерiвною й нелегкою, адже в руках противникiв – могутнiй адмiнресурс, грошi, засоби iнформацii i – щонайнебезпечнiше – цензура, яка щодня все нахабнiшае й сiе серед людей страх.
22 серпня голова обласноi ради запросив мене виступити на урочистiй сесii, хоч добре знав, що я виступаю гостро i конкретно. Виступаючи, я називав прiзвища, чого не дозволив собi нi один промовець: посла Росiйськоi Федерацii в Украiнi Чорномирдiна, який втручаеться у внутрiшнi справи нашоi держави й давно заслуговуе на статус persona non grata, мiнiстрiв Азарова й Смирнова, котрi порушують Конституцiю й ображають украiнський народ, користуючись на службi iноземною мовою, Леонiда Кучму, який – ну це вже смiх i грiх! – пропонуе нову конституцiйну реформу, бо попередня потерпiла фiаско, й полягае вона в тому, щоб Президента вибирав не народ, а парламент. Й такий проект реформи запропонував вчорашнiй союзник Ющенка Олександр Мороз. А Голова Верховноi Ради Литвин уже наперед пiдрахував голоси, мовляв, пропонованi змiни будуть пiдтриманi конституцiйною бiльшiстю, й кандидатом на найвищу посаду в державi стане ставленик нинiшнього президента, а фактично – сiрого кардинала Медведчука, якщо й не сам Медведчук… Велика загроза нависла над Украiною – про це я й сказав з високоi трибуни. І сталося те, чого можна було сподiватися: у вечiрньому телерепортажi мiй виступ цензура зняла… Пам’ятаймо, нам уже перекривають кисень!
Закiнчився дванадцятирiчний цикл нашоi Незалежностi – число вельми символiчне, i тринадцятий рiк мае увiнчатися перемогою украiнськоi Украiни – iнакше нашiй державi загрожуе катастрофа; тихе й планомiрне нищення украiнськоi самостiйностi не може тривати далi.
Такi невеселi думки дiймали мене пiд час цьогорiчних святкувань Незалежностi, й гiрко ставало на душi: коли ж то нарештi в день нашого свята ми заговоримо по-святковому?
Та, видно, ще не настала пора. Кучма у своiй промовi в палацi «Украiна» просто-таки блюзнiрив, називаючи нинiшнiй трагiчний стан держави розквiтом, ще й вихвалявся, що до цього «розквiту» спричинився вiн сам.
А таки спричинився! Його турбуе не добробут народу, а власна авторитарна влада – бо чим вiн гiрший вiд Лукашенка чи Нiязова? – i за ману тiеi безконтрольноi влади довiв Украiну, яка потенцiйно могла б стати найрозвинутiшою краiною в Європi, до крайнього зубожiння… Це вiн винен за жалюгiдний стан Збройних сил, коли пiд час навчань одна ракета влучае в житловий будинок, а друга збивае чужий лiтак; що громадяни його держави порпаються в смiтниках або продають за кордоном i працю, i тiло, що Лазаренка саме вiн призначив прем’ером, нагородив орденами, ще й допомiг злочинцевi втекти до Америки, де його притягнули до кримiнальноi вiдповiдальностi за казнокрадство; це вiн заплямував Украiну касетними та iншими скандалами; це вiн дозволив державним мiнiстрам зневажати державну мову; вiн визнав панiвною в Украiнi чужу Церкву; це вiн без упину манiпулюе, як би незаконно продовжити свое перебування при владi, – i байдуже йому до того, що украiнськi громадяни ненавидять його й соромляться за нього.
Не посипаю попелом голови, залишаюся й надалi оптимiстом, бо як менi ним не бути, коли я маю можливiсть щоденно усвiдомлювати, що з десяткiв поколiнь нашого народу мое – мое! – дiждалося Незалежностi. І я знаю: недалекий той час, коли чуже смiття виметемо з нашоi землi.
На святковому концертi у Львовi менi випало сидiти поруч зi славетним столiтнiм Маестро Миколою Колессою. Я привiтався з ним, вiн довго до мене приглядався й коли нарештi упiзнав, поклав свою тремтячу руку на мое зап’ястя й промовив тихо: «Все буде добре, пане Романе, не журiться…»
* * *
За кiлька днiв розпочнеться новий навчальний рiк, i я знову, вже в десятий раз, зайду зi святково-тривожним вiдчуттям до Франкового унiверситету, й мене привiтае незнайома, молода стоголова аудиторiя, якiй я вiддам частку своiх знань, добра й любовi до науки… І коли б мене хтось запитав, яке заняття, крiм письменницького, для мене найцiкавiше, я без вагань вiдповiв би: викладацька праця у Львiвському унiверситетi, з яким сплелося все мое самостiйне життя – з труднощами, кривдами й визнаннями.
Не можу при цiй нагодi не згадати добрим словом ректора нашоi aima mater, великого мого приятеля й керiвника, професора Івана Олександровича Вакарчука, який запросив мене на роботу в найповажнiшому в Украiнi вищому навчальному закладi. Звiдки мене колись аж двiчi вiдраховували, а я таки вперто вертався до нього то як студент, то як викладач.
За весь час моеi дотичностi до Львiвського нацiонального унiверситету iменi Івана Франка менi довелося пiзнати шiстьох ректорiв: Бiлинкевича, якому не сподобався пiдкарпатський хлопець у вишиванцi, й вiн пiдступно викреслив мене зi списку студентiв геологiчного факультету; Савiна, який звинуватив мене, тодi вже студента фiлфаку, в антирадянськiй поведiнцi, i я опинився на вулицi, загрожений арештом, однак щасливо заховався на службi в армii; Максимовича i Чугайова, якi не дозволяли менi зустрiчатися зi студентами, коли я вже став письменником, – i двох свiтлих особистостей: Євгена Лазаренка, при якому я таки закiнчив унiверситетське навчання, й – Івана Вакарчука.
Ректори Лазаренко i Вакарчук – кожен у свiй час – ставили унiверситет на найвищий науковий рiвень. Лазаренко за украiнiзацiю унiверситету був звiльнений з роботи – такий фiнал дiяльностi нацiонального ректора був зовсiм закономiрний, та парадоксальним е те, що Вакарчук, якому випало ректорувати за незалежноi Украiни, зазнав диких цькувань вiд «рiдноi» влади – теж за нацiональну принциповiсть: вiн вiдмовився пiдтримувати владну камарилью на останнiх виборах до Верховноi Ради i став, нехай i пасивно, на бiк блоку Вiктора Ющенка «Наша Украiна».
Спочатку менi не вiрилося, що подiбне хамське ставлення з боку мiсцевоi влади до однiеi з найзнаковiших фiгур Львова взагалi може мати мiсце: я був прикро вражений, коли на однiй зi святкових академiй в Оперному театрi побачив І. Вакарчука у вiсiмнадцятому рядi, звiдки нi чути, нi видно, – в такий спосiб губернатор областi М. Гладiй спонукував непокiрного ректора до послуху. Та це ще могло здатися випадковим недоглядом адмiнiстративних служб, проте слiдом за цим випадком трапилася подiя, яка до краю обурила львiв’ян…
9 вересня 2001 року лив холодний дощ, проте в цей день, як i кожноi осенi, я вибрався до Нагуевич на Франкове свято – 145-рiччя вiд дня народження Каменяра. Добирався автобусом, якого надав ювiлейний франкiвський комiтет Спiлцi письменникiв для п’ятнадцяти персонально названих ii членiв. Чому саме п’ятнадцяти – не знаю. Львiвський нацiональний унiверситет подiбноi «квоти» не мав. Це було для мене дуже дивним, бо щороку, а надто на круглi дати, унiверситет завше органiзовував науковi конференцii, франкiвськi читання з виiздами в Нагуевичi, Криворiвню, Борислав, Дрогобич…
У Нагуевичах я не побачив на святковiй трибунi жодного працiвника унiверситету, не почув виступу ректора i був прикро вражений, коли уздрiв поруч, серед стиску людей, його Магнiфiценцiю, який приiхав до Франка приватно.
Знову подумав, що зайшла помилка… Але в якiй епосi б, домислювався потiм, мiг випасти з поля уваги органiзаторiв Франкового свята Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка? Всiм вiдомо, що в цьому навчальному закладi плiдно працюе Інститут франкознавства, що тут регулярно проводять франкiвськi читання, а дипломанти та дисертанти захищають своi науковi працi за творчiстю Каменяра.
І менi стало гiрко, бо згадався факт: колись Івана Франка не допустили до викладання у Львiвському унiверситетi, а сьогоднi, схоже, не допускають унiверситет до святкування свого патрона.
На трибунi пiд парасольками стояли представники провладних партiй, тож подумав я собi: невже й Франка залучили до передвиборчоi кампанii? Або – чи для того, щоб Львiвський нацiональний унiверситет мав право брати участь у Франкiанi, треба, аби Вчена рада на чолi з ректором вступила гурмою до блоку партiй «ЗаЄДУ»?
Писав Франко у статтi «Поза межами можливого»: «Усе, що йде поза рами нацii, – се або фарисейство людей, або хворобливий сентименталiзм фантастiв, що радi парадними фразами прикрити свое духовне вiдчуження вiд рiдноi нацii».
Цього дня «поза рамами» свята в Нагуевичах опинився унiверситет iменi Івана Франка, i я усвiдомив нарештi, що це не прикрий недогляд, а навмисне iгнорування.
Про цей iнцидент я написав невелику статтю для газети «За вiльну Украiну». Якось, уже пiсля ii опублiкування, сказав менi заступник голови обласноi держадмiнiстрацii пан Герич: «Нам варто б поговорити з вами тет-а-тет». Я вiдповiв: «Не маю нiчого проти, ви мене завжди можете знайти на кафедрi украiнськоi лiтератури в унiверситетi». Звичайно, вiн мене не шукав: йому хотiлося по-бiльшовицьки викликати Іваничука «на килимок»?
Ця пригода, як i попередня, була лише початком митарств нашого ректора. 14 жовтня минулого року, на свято Покрови, в театрi iменi Марii Заньковецькоi вiдбулася перша презентацiя мого роману «Вогненнi стовпи», й виступив на нiй iз хвальним словом Іван Олександрович, чим зробив менi велику честь. І ось увечерi йде телерепортаж iз презентацii, я уважно дивлюся й очам своiм не вiрю: виступ ректора вирiзали!
До краю обурений, я зателефонував на телестудiю, мене заспокоiли, мовляв, трапилася – знову! – помилка, i на повторнiй передачi вже виступав професор Вакарчук…
Та врештi настав пiк цькувань ректора.
У першiй половинi нинiшнього року закiнчилась друга каденцiя Вакарчукового ректорства, й мав вiн право взяти участь у третьому конкурсi. Іван Олександрович подав заяву, однак Мiнiстерство освiти зiгнорувало ii й незаконно звiльнило ректора з посади виконувача обов’язкiв, тим самим позбавляючи права брати участь у конкурсi. Одночасно в поштових скриньках, i в моiй теж, з’являються анонiмнi газетки, достоту такi, як i «ющенкiвськi вiдозви», у яких шельмують особу ректора. Всiм стало зрозумiло, що його хочуть позбутися, вже називають i прiзвища претендентiв, в унiверситетi наростае тихий протест.
І враз несподiвано вибухае голосний бунт – iз середовища студентства, про яке давно вже зневажливо говорили як про пасивну масу – минули, мовляв, часи, коли студенти виходили на брук…
А нi! І втiшилися ми й запишалися тим, що протестантський дух студентства не занепав, i впевнився львiвський люд ще раз, що в критичний момент вийдуть нашi дiти на полiтичнi акцii!
Це трапилося у квiтнi. Одного ранку я йшов на лекцii в унiверситет i на свое превелике здивування i втiху побачив бiля пам’ятника Івановi Франку студентський натовп, який з кожною хвилиною наростав, розповзався по алеях парку – тисячi людей залили весь квартал вiд вулицi Мiцкевича до Сiчових Стрiльцiв – й менi згадалися манiфестацii кiнця 1980-х рокiв, коли у Львовi розпочалася нацiональна революцiя.
Студенти без угаву скандували «Ва-кар-чук, Ва-карчук!», i мусило ректоровi бути втiшно за любов до нього; органiзатори мiтингу переймали один вiд одного мегафон й оголошували на все мiсто, що iнший ректор нiколи не увiйде до унiверситету, а коли Мiнiстерство не вiдкличе ганебного наказу, студентськi манiфестацii заллють усю Украiну… Мiтинг тривав доти, поки з Киева не прийшло повiдомлення, що професор Вакарчук допущений до участi в конкурсi на замiщення ректорськоi посади.
У червнi вiдбувся безальтернативний конкурс – Вакарчука обрали майже одностайно. І тодi я впевнився, що й на президентських виборах восени 2004 року наше студентство повною мiрою вирiшуватиме долю держави…
Сьогоднi 1 вересня. На площi, де весною вирувала протестна студентська манiфестацiя, стоять шеренги першокурсникiв, i наш славний ректор Іван Вакарчук благословить iх на дорогу в науку.
А я стою на трибунi й дiймае мене туга: це ж останнiй – десятий рiк моеi працi в унiверситетi, i я болiсно передчуваю, як менi бракуватиме в подальшому життi тих стоголових молодих аудиторiй!
* * *
