скачать книгу бесплатно
Мiсто
Роман Іванович Іваничук
Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #5
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат премii iм. А. Головка, Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка та iн. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii. І вiн не обмежуеться лише зображенням тих чи iнших подiй минулого, а визначае багато проблем, якi хвилюють наших сучасникiв.
До V тому зiбрання творiв Р. Іваничука увiйшли двi повiстi, об’еднанi мiж собою за тематикою. «Сьоме Небо» (1984) розповiдае про першi днi Другоi свiтовоi вiйни у Карпатах; автор зображуе, як у складних обставинах по-рiзному проявляються моральнi якостi людей, що розводить iх по протилежнi боки барикади. У другiй повiстi «Мiсто», вперше надрукованiй у 1975 роцi, Р. Іваничук, змальовуючи колективний образ Мiста, дослiджуе змiни, якi вiдбуваються у психологii галичан за роки радянськоi влади.
Роман Іваничук
Мiсто
Сьоме небо
– Днi i ночi, якi ми збиралися того лiта провести на Лисинцi у Василининiй хатi, мали стати для нас святом, – згадував Страус, коли його напередоднi вiзиту генерального губернатора Ганса Франка взяли заложником i вiн десять дiб разом iз тридцятьма мешканцями Мiста ждав у пiдвалi гончарноi школи можливоi смертi вiд фашистськоi кулi; режисер Мiського театру Іван Стефурак з увагою слухав розповiдь свого молодшого колеги, i так вони удвох скорочували собi нестерпно тягучий час першоi тюремноi ночi. – Нас трое шкiльних товаришiв пiсля довгоi розлуки домовилися вiдпочити в Бiлiй Березi, куди я наiздив щолiта, й з висоти часу глянути один на одного та й згадати – i добре, i прикре… Ми майже два тижнi млiли в погожi днi поблизу кашицi над Черемошем, коли ж над Лисинкою зависала негода i небо з землею едналися рiвними ниточками дощу, а сама гора ховалася вiд мешканцiв Бiлоi Берези в теплому туманi, грали в преферанс. Нiхто не знав, коли за календарем буднiй день, коли недiля.
Хоча й нi… В недiлю вранцi з Василининоi комори просочувався до наших кiмнат лужний дух злежаноi чистоi бiлизни, змiшаний з кислуватим запахом кептарiв i кожухiв, – це означало, що господиня вiдчинила скриню i збираеться до церкви. Наряджалася вона по-святковому повiльно, недiля робила ii iншою – розпрямленою, стрункою, – i коли стояла перед дзеркалом, розчiсуючи роговим гребенем чорне, мов смола, волосся, з ii лиця, обвiтреного, втомленого, позначеного бiля очей вiяльцями, а по обидва боки уст пiдкiвками зморщок, проглядала зваба, яка не встигла ще стекти разом iз сльозами за мужем Василем, що загинув кiлька лiт тому на дарабi.
Василина одягалась на кухнi, куди потiснилася на лiто, вiддавши двi кiмнати для мiських людей; вона рада була квартирантам: мала вiд цього розраду i грiш, а ще надiю, що ii малого Василька ученi люди вiзьмуть в науку, i най би постелилася йому iнша доля, нiж вiтцевi, – бо що робити…
На ту ii з вiдтiнком провинностi фразу – «бо що робити» – квартиранти вже й не реагували, а спочатку вона iх смiшила: Василина водно ii вживала, проте не без потреби, а лише коли не вистачало слiв. Фраза знадоблювалася Василинi тодi, як у душу приходила полегша i iй ставало незвично, незручно якось, що вдовина безнадiя злагiднилася раптом вiд усмiху дитини, чи вiд вдоволення вгодованiстю поросяти або ж вiд ласкавого слова чужоi людини; вживала ii, коли знiмала з себе провину за чийсь клопiт, стихiйне лихо або смерть.
«Йду до церкви, бо що робити», – говорила Василина, не вiдводячи вiд дзеркала очей, коли хтось iз пожильцiв заходив до кухнi, щоб набрати води для вранiшнього вмивання. В недiлю вона не метушилась, була наче вiдсутньою у своiй хатi, де буднi без упину настигали ii своiми вимогами, – до жiнки раз на тиждень сходив, сокрушившись серцем, ii жорстокий ангел, щоб натруджену роботою й пригноблену самотнiстю Василину вивести з клопiтного дому в храм духовного спочинку – до людей.
Вчитель Богдан Зарицький, якого колись гiмназисти прозвали за високий зрiст i причетнiсть до германiстики Страусом, i цiеi недiлi прокинувся вiд специфiчного запаху iз Василининоi скринi; вивiльняючись вiд дрiмоти, вiн вiдзначив у думцi, що ще один тиждень канiкул промайнув, наче батогом трiснув, i вiдпочинку зосталося не так уже й багато – Зарицький приiжджав у гори на один мiсяць.
Поводив очима по дощанiй, видубленiй часом стелi, по зчорнiлих сволоках, помережаних нехитрими рiзьбленими узорами й трираменними хрестами; на тих сволоках пiд самою стелею лежали пожовклi старi газети, якi, мабуть, читав колись газда Василь, шкiльнi пiдручники малого Василька, товста книга, певне Бiблiя, бляшанка з тютюном i люлька – релiквii по господаревi дому, великоднi писанки в iнкрустованих тарелях – яскравi цьогорiчнi i збляклi давнiшi, на слiпучо-бiлiй стiнi пiд вишитим рушником висiв у дерев’янiй рамцi шлюбний портрет красунi Василини й вирлоокого вусатого Василя – двi голови, прихиленi одна до одноi; пiд тiею ж стiною стояло незаймане лiжко, застелене космацьким лiжником i вивершене високими подушками – лiжко належало тiй шлюбнiй парi, що на портретi, i тепер немов чекало, що господар колись-таки повернеться i воно знову освятиться любов’ю; у кутi пишалася викладена косiвськими майстрами кахляна пiч, на чоловому боцi якоi вгорi хмурився святий Миколай, погрожуючи вказiвним пальцем; пiд ним, через усi три кахлi, мчався парокiнною бричкою самовдоволений гевал iз запаленою люлькою в зубах, ще нижче, на першiй кахлi, молився пiд церквою упокорений долею мандрiвник, на другiй – у задумi, за корчемним столом, сидiв мудрець з пергаментним сувоем у руцi, на третiй – бив у дзвiн на сполох молодий дзвонар, а в самому низу стрiляли з пiстолiв вояки, якi вийшли завойовувати свiт.
Страус кожного ранку, обвiвши оком кiмнату, зупиняв погляд на цiй печi i, дивуючись вигадцi умiльцiв, видивляв для себе все новi й новi характернi риси осiб, зображених на кахлях, новий iх змiст, захований за зовнiшньою примiтивнiстю, з часом цi особи стали дуже знайомими, наче вiн знав iх усе життя.
Потiм погляд Страуса перебiг до кута, бiля якого примiстилося його лiжко: «Як маеться мiй сусiд по кiмнатi?» Кожного ранку Зарицький з цiкавiстю споглядав маленького i боязкого павучка, що вряди-годи вилiзав iз щiлини в стiнi на свое незриме плетиво i ждав поживи. Цей павучок був цiлком позбавлений хижостi, видно, через свою боязку вдачу вiн i поселився в чистiй тихiй хатi, в яку не залiтали нi мухи, анi комарi; зароеного мушвою свiту боявся i не мав охоти вилазити надвiр, щоб сплiтати своi сiтi мiж гiлками бузку, вiниччя, порiчок, черешень; вiн волiв жити хай iз кволою надiею на поживу, але в безпецi, анiж серед достатку надворi, де всiляко бувае: вiтер i дощ, бурi i град – там треба боротися за життя, а тут цих труднощiв немае, тут хiба що дошкуляе голод, зате нiхто йому не загрожуе i вiн – нiкому… «Ось я грюкну кулаком по стiнi, затремтить павутиння, i павучок миттю зникне у надiйному сховку-щiлинцi, а потiм знову крадькома вигляне, – подумав Страус. – Мирно живе собi у Василининiй хатi павучок-пацифiст».
Страус таки гупнув по стiнi, павучок заховався. Ще полежав хвилину, тодi схопився з лiжка, бо день надворi розпочинався погожий, а iх у горах не так уже й багато.
Глянув крiзь вiкно. Глибоко внизу, у вигнутiй долинi, завмерло в очiкуваннi свята гiрське село Бiла Береза. Воно збiглося критими гонтом хатами до стрункоi трибанноi церковцi, мов бджоли до вулика, а довкола на кичерах сторожами поставали маленькi хатки, i тiльки з боку Черемошу, який блищав вигнутою вузькою стрiчкою, iзвором мiж Турнасом та Ігрецем входила на Покуття буковинська далина. Звiдти й кинуло сонце снiп променiв на село, i холодний Черемош задихав сивою парою, мов олень, що в бiгу спинився раптом на лiсовiй просiцi; загорiлися бляшанi банi церковцi, i завмерле село почало оживати. Задзвенiли дзвiночки в лугах бiля кашицi, гейкнув стиха пастух, нiби пробуючи голос, а потiм загейкав лункiше, смiливiше, розкуто; он понад низькими верболозами пропливла крисаня з павою – наче сама собою, а людини не видно; з кичер покотилися, гейби крашанки, прихожани в гарячiй уберi; дзеленькнув на дзвiницi дзвiн, нагадав селовi про недiлю i змовк; Василина й собi покотилася униз стежкою помiж стиглими травами – i всюди було святково тихо, всюди панувала свобода й не чутно було сили – нi божоi, анi людськоi.
Богдан Зарицький вiдчинив навстiж вiкно. З настояних у нiчнiй росянiй прохолодi трав повiяло дурманним запахом вовчуга, що розкитичився лiловим цвiтом по всьому схилi стрiмкоi гори, розквiтлий вовчуг нагадував, що вже пора братися за коси; завтра Василина, певне, скличе толоку, бо сама не дасть собi ради з сiнокосом. А що, якби вони утрьох – розважний фiлософ Страус, елегантний меценас, який в силу обставин став працiвником нотарiальноi контори, Мирон Костецький i замкнутий у собi пiфагорiець, нинi бухгалтер споживспiлки Роман Заставний (обидва мешкають у кiмнатi по той бiк сiней), – та взялися за коси й допомогли впорати сiно сердешнiй Василинi… Еге, якби-то… Забула корова, як телям була; давно трое ровесникiв перевзулися iз шкарбунiв у лакованi мешти, давно вже мужицька шкiра злiзла з долонь, ручки пухкенькими стали, а в Мирона нiколи мозолястими й не були, бо родом з Мiста… А здаеться, нiби зовсiм недавно вони втрьох уперше сiли за парти Мiськоi гiмназii. Було це перед вiйною, яку вперто називають Першою свiтовою, цим самим стверджуючи, що повинна бути ще й друга, i третя, що в чотирнадцятому роцi на доповнення до юлiанського i григорiанського впроваджено ще й военний календар, в якому дата вiйни пересуватиметься з року на рiк, подiбно як великоднi свята з мiсяця на мiсяць… Нiби вчора, дванадцятилiтнiми, сiли за гiмназiйнi парти з непохитною вiрою стати вченими мужами; докiнчували ж навчання пiсля Першоi свiтовоi вiйни – як хто зумiв. Мирон студiював право у Львiвському унiверситетi, звiдки був вигнаний пiд час пацифiкацii, бо украiнець. Роман, який ще в гiмназii пiдказував учителевi математики своi варiанти рiшення задач, ледве змiг за панськоi Польщi закiнчити бухгалтерськi курси i, мабуть, через ту кривду став мовчазним, а може, в нього iнший спосiб мислення, математичний, i вiн справдi, як пiфагорiйцi, вважае лише числа суттю гармонii Всесвiту… Здiбний до мов Богдан закiнчив германiстику у Вiднi й пiсля повернення отримав посаду в украiнськiй приватнiй гiмназii… Давно злiзли з долонь мозолi, i нi до коси iхнi руки тепер не придатнi, нi до ремесла. Та щось-таки в них залишилося вiд того первiсного, з дитячих рокiв: певне, почуття староi дружби, яка й спонукала iх по довгiй розлуцi поiхати разом на вiдпочинок у гори, де вони вiддавалися спогадам у перервах мiж партiями преферансу або ж пiсля суперечок про полiтику i штуку.
«Завтра, мабуть, розпочнеться косовиця», – думав Страус, дивлячись крiзь вiкно на синювате прозоре плесо, на днi якого скупчилися, немов мушлi, хати, а за воротами на стежцi, котрою покотилася Василина у вибиваному пацьорками кептарi, шальоновiй хустцi i гарячо-жовтiй запасцi, стояв малий Василько – в полотняних штанях, згрiбнiй сорочинi, весь бiлий i чистий, мов польовий тюльпан. Вiн проводжав поглядом матiр, яка раз на тиждень скидала з себе разом iз забрудненою вберею мерву буденних клопотiв i виходила розпрямлена на люди; вiдтак погляд його прикипiв до синьоi далини, що висмоктувалась iз бiлоберiзькоi котловини i протискалася мiж Турнасом та Ігрецем ген у невiдомi свiти, i манила його, i кликала, а вiн ще тримався босими ногами вершечка Лисинки, бо далина була заманлива, але й тривожна, i вiяло вiд неi не тiльки звабою, а й моторошнiстю. Та вже пiк йому в пiдошви камiнний грунт на Лисинцi, немов циганська плита, вiн тупцював нетерпляче i весь аж нахилився, щоб полетiти у ту даль. «І полетить, i крильця змiцнiють», – думав Страус про добру долю бiлого Василининого хлопчика, яка прийшла до нього неповних два роки тому i не повинно iй бути кiнця.
У цю мить Зарицький зачув далекий, густий, дивовижно потужний металiчний гул. Вiн наростав iз заходу, мiцнiв, дзвенiв, пульсував, завивав, мов фабрична сирена, комусь загрожував, i був цей звук зовсiм несумiсний з недiльною благодатною тишею над Бiлою Березою, вiн кремсав ii, гвалтував, знущався, накидав свою владу, голоснiшав, гнiвив, принижував, давив, був сильний i свавiльний, погордливий i безпощадний, перед ним нишкла природа, тьмарилося сонце, i врештi Страус помiтив, як по лискучiй банi церкви просунувся i зник чорний хрест.
Збагнув, що це летять лiтаки, глянув угору й побачив iх: iз заходу на схiд летiло три трiйки лискучих хрестоподiбних аеропланiв. Полегшено зiтхнув, зрозумiвши причину навального гулу. Вiн навiть провiв захопленим поглядом сталевих велетнiв, бо, хоч не був нiколи поетом технiки, хоч був жерцем класичноi краси поезii, все ж розумiв, що людський прогрес мусить набирати несподiваних виявiв i форм, якi не завжди евфонiчнi, милозвучнi, пасторальнi, пастельнi, – прогрес жорстко ступае по землi й деколи топче красу, до якоi людство встигло звикнути, та створюе красу нову, котрою будуть захоплюватися майбутнi поколiння, позбавленi надмiрноi чутливостi, сентиментальностi й лiризму. Все це розумiв Богдан Зарицький i мирився, як мiг, з новинами прогресу, щоб не стати ретроградом.
Гул лiтакiв був iнакшим, нiж вiн звик його чути досi. «Що ж, винайдено людьми знову щось нове, – подумав, – могутнiше, швидкiснiше, потрiбнiше для життя», i все-таки його обурював гвалтiвний звук металу. І немов на пiдтвердження його невдоволеностi застукотiли глухi вибухи угорi; Страус знову пiдвiв голову й побачив, як небо на тiй лiнii, де пролетiли лiтаки, всiялося жмутками чорних хмаринок.
– Що б це мало означати? – запитав Мирон; вiн стояв позаду Страуса, у пiжамi. До вiкна пiдходив i Роман, мовчки споглядаючи загадковi хмаринки на небi.
– Певне, вправи, маневри… – мовив, знизавши плечима, Зарицький.
– Маневри? – скинув бровами Мирон. – Хоча…
Обидва повернули голови до Романа, запитливо глянули на мовчазного колегу, хоч i не сподiвалися почути вiд нього пояснень: Романа свiт наче й не обходить, вiн поводиться так, нiби прийшов з iншоi планети спостерiгати життя землян i йому дивно, чому вони так метушаться; непроникливе обличчя Заставного, наполовину закрите сивими бакенбардами i вусами, завжди викликало в тих, хто до нього звертався, знiяковiння, сумнiв у доречностi, потрiбностi, доцiльностi свого запитання; проте в цю мить, коли пролунали незрозумiлi вибухи в небi, пiсля яких позаду лiтакiв розпливаються сiрi купчастi хмарки, вiн повинен висловити свою думку, до того ж однозначну.
Статечний Страус, якого рiдко покидав олiмпiйський спокiй, у нервовому напруженнi чекав слова вiд Романа i з тривогою спостерiгав, як тьмарилося обличчя Заставного; Костецький перехопив Страусову тривогу i Романове зосередження, в його швидких очах зблиснула грiховна цiкавiсть; Роман скоса подивився на Мирона, потiм перевiв погляд на Богдана, мовив коротко:
– Це вiйна.
Вiн нервово полапав себе долонями по грудях, нiби перевiряв, чи мае при собi документи. Мирон скинув бровами i застиг iз здивованим виразом обличчя. Зiгнута у лiктi лiва рука Страуса затремтiла, долоня стиснулася в кулак: перед очима постала його домашня бiблiотечна кiмната у рудому полум’i вiд вибуху снаряда, вiн глянув у вiкно, за котрим потривожена ревом лiтакiв природа заспокоiлася i знову стала доброю i тихою, мовив:
– Не може цього бути…
– Чому – не може? – — озвався по хвилi Мирон. – Усе на свiтi можливе… – Звiстка про вiйну нiби збудила його зi сплячки, i вiн фривольно промугикав стару австрiяцьку пiсеньку: – «Бо вiйна вiйною, в нiй е божа сила, як не заб’е тебе гостра куля…»
– Не треба жартувати, Мироне, – проказав Роман.
Страус не повертав од вiкна голови: «Як це так: знову прогрес, який мав би виявити свiтовi нову несподiвану красу, приносить смерть, знищення?.. Невже це закономiрнiсть? Динамiт винайшли для вивiльнення енергii, щоб полегшити працю людських рук, а застосували передусiм для вбивства. Людина вiками мрiяла пiднятися в повiтря, а коли зробила це – не забарилася скинути на землю бомбу. Автоматику поспiшили використати для створення кулемета… То хай припиниться прогрес технiки i живе тiльки поезiя й мистецтво, якi у своiй естетичнiй сутi не мiняються, завжди людянi – яких би форм не набирали. Я – ретроград? То чому, скажiть, чому найгенiальнiшi й найсмiливiшi винаходи перш за все перехоплюються людофобами? Щоб випробувати добро i зло, закладенi в людинi? І лише подолавши зло, обернути винахiд iй на користь? Але ж вiдкриття народжуватимуться без перерви, то що – завжди вони мають пройти випробування у вiйнах, i вiйнам насправдi, як за календарем, кiнця не буде?..»
А за ворiтьми на стежцi стояв бiлий Василько, вiн дивився в бiк буковинськоi далини, над якою тiльки що пролетiли лiтаки, його зачарувала сила металiчного гулу; його очима зорило у даль нове поколiння, яке з цiкавiстю сприйматиме нововведення прогресу, братиме вiд нього користь, вiритиме в нього i керуватиме ним, тому не може цього бути, не смiе чорний хрест, що тiльки-но проповз по церковнiй банi, знести з лиця землi цю русяву голiвку, на якiй пустотливий вiтерець забавляеться повiсмяним волоссям.
І Страус повторив, повертаючись вiд вiкна:
– Не може цього бути!
Друзi мовчки стояли серед кiмнати: Страус з притиснутим до пiдборiддя кулаком, заглиблений у себе Роман i не потривожений Мирон. Хтось iз них мусив сказати останне слово, яке пiдтвердить страшну iстину або ж заперечить ii, та нiхто не зважувався його вимовити, щоб не обдурити себе надiею або не втратити ii назавше.
Те слово пролунало збоку. До кiмнати увiйшла Василина, вона вела за руку Василька, була задихана й зiпрiла, кептар розстебнутий, шальонова хустка сповзла на потилицю, та на лицi малювався не переляк, а винуватiсть, i вона промовила таким тоном, нiби виправдовувалася, що не змогла вiдвернути бiду:
– Вiйна почалася, та й що робити… Ади, почалася, i хто тому винен?..
Зарицький опустив руку – напруження минуло, випрямився Заставний – нiчого вже не вдiеш, а Мирон сказав:
– Дивну потугу мае в собi саме слово – вiйна… «Як не заб’е тебе гостра куля, то копитом, замiсть кулi, вб’е кобила…» – домугикав куплет австрiяцькоi пiсеньки.
Минали напруженi хвилини, та нiщо бiльше не збурювало тишi недiльного погожого дня; навiть дзвони не дзвонили, бо служба не правилася. Василина розповiла: священик i не одягався в шати, вiн вийшов у домашньому до мирян, повiдомив, що нiмцi напали на Радянський Союз, i передав наказ сiльських властей розходитися по домiвках – чекати розпоряджень.
Василина швидко отямилася вiд звiстки – не так жахливоi, бо той жах ще нi в якому образi нiзвiдки не встиг виповзти, як несподiваноi, неймовiрноi i, зрештою, нереальноi. І, мабуть, для того, щоб розрядити напруження, внесла з комори до Страусовоi кiмнати старий Василiв грамофон, поставила його на стiл.
Друзi здивовано переглянулися – свята простота! – а Василько, якого дотепер нiхто й не помiчав, вислизнув з-за маминоi спини, всiвся за стiл i почав накручувати корбою пружину грамофона. Тривоги старших вiн не збагнув, недiлi й свята завжди поеднувалися в нього з таемничим iнструментом, з якого добуваються захованi всерединi звуки музики; сьогоднi недiля – i цiлий день бляшана труба, схожа на цвiт павутицi, буде дзвенiти спiвом, йому ж тiльки накручувати. Упоравшись з корбою, вiн пiдпер голову кулачком i зачаровано слухав, як iз зусиллям i хрипотою добуваеться iз грамофонноi труби надривний голос спiвака, що виконував модне сентиментальне танго:
То остання недiля, завтра вже розiйдемося,
Завтра вже розпрощаемось на довгий час…
Слова пiснi були нинi, як нiколи, доречними, бо всi знали, що так незабаром станеться, та поки що друзi були разом – мов на тайнiй вечерi, i Василина теж зважилася сiсти за стiл, щоб побути iз своiми гостями – може, останнiй раз.
Погойдуючись на старiй платiвцi, тупа голка видобувала з неi все хрипкiшi звуки, врештi сентиментальний спiв обiрвався, платiвка зупинилась, i труба, яка весь час похитувалася, наче жива, схилилася мертво набiк, а пiсня, що закiнчилася безнадiйним зойком, доспiвувалася тепер у пiдсвiдомостi присутнiх.
Василько простяг руку до корби, щоб знову накрутити грамофон, та зупинився: мамi i ii квартирантам, видно, було не до музики; слово «вiйна», яке в нього поеднувалося хiба що з хлоп’ячими iграми в лугах або iз стинанням прутиком будякових голiвок на зарiнку, мало, очевидно, iнше, поважне значення, бо квартиранти посмутнiли, особливо Зарицький, якого Василько найдужче любив за його довгi й мудрi вечiрнi розмови: вони заводили хлопчину в таемничi нетрi давно минулих вiкiв… Василько не знав, що тепер змiниться в його життi; одна тiльки боязка думка поволi пiдкрадалася до хлоп’ячоi свiдомостi, та була вона, власне, частинкою тiеi великоi тривоги, яка дiйняла старших, i цього стало досить, щоб Василько теж вiдчув наближення бiди: чи буде вiн учитися в Мiстi, коли закiнчить четвертий клас, як обiцяв йому Зарицький? Хотiв про це спитати, але не смiв порушувати мовчанки, що осiла в кiмнатi, мов осiннiй туман над лугом; вiн дiзнаеться про це згодом. А поки що Василькову душу осiняла мрiя, яка зродилася, коли забачив у небi лiтаки: як виросте – буде лiтати, тiльки б послали вчитися, тiльки б послали…
Страус спинив погляд на кахлевiй печi. Зображення на кахлях набирали тепер конкретнiшого змiсту. Погрозливий жест святого Миколая, який давно застерiгав жильцiв перед небезпекою, говорив: «Ось маете, хiба я не казав?»; самовдоволений гевал мчав нестримно через усi три кахлi, i на його обличчi свiтилася пожадлива цiкавiсть; мандрiвник пiд церквою ревно просив Бога вiдвернути лихо i не вiрив, що Господь вислухае його благання; в образi фiлософа з пергаментним сувоем бачив себе самого… Страусовi хотiлося розгорнути сувiй i прочитати напророковану людям долю, та поки що не зважувався цього робити… Дзвонар бив у дзвiн на гвалт, а вояки стрiляли з пiстолiв прямо по присутнiх у кiмнатi. Тiльки на бiчнiй стiнцi печi, на единiй вмiщенiй там кахлi серед рослинних орнаментiв цiлувалася закохана пара, вона нiчого ще не знала про вiйну i не хотiла знати, – а може, в цьому весь сенс людського iснування, можливо, лише любов допоможе людям перетривати бiду й продовжити життя пiсля военного смерчу? А певне – так… І Страусовi згадалася його любов, через яку вiн не одружився й досi, солодко-млосно згадалася, та вiн рiшуче пригасив спогад, бо ж не пора нинi, не пора…
Василина не звертала уваги на кахлю, де цiлувалися закоханi, а все одно в цю мить, пiсля якоi вже мае право прийти смерть, бо чиясь сваволя випустила ii на свiт з косою, згадалась iй остання, жива iще, Василева хвилина, бо про його небуття думати не могла: лежить Василь на цьому ось лiжку, що позад неi, з потрощеними кiстками, колоди порвали йому нутрощi, нiщо вже в ньому не живе, тiльки серце й права рука, i вiн, як нiколи за доброго здоров’я, нiжно усмiхнувшись до Василини, погладив iй груди, якi завжди приносили йому радiсть, а синовi дали життя; вiн по-чоловiчому палко пестив iх рукою, котра з кожною миттю слабшала, квапився пестити, щоб натiшитися востанне, i той його дотик до ii грудей, яких нi разу не дозволила потiм торкнутися iншому мужчинi, чуе Василина тепер i вiрить у те, в що вiрити грiх: Василь таки повернеться колись у це лiжко для гарячоi любовi.
Роман дивився на Василину, котра в цю мить була дивно гарною, думав про свою темну самотнiсть i несподiвано вiдчув, як у його душу увiйшла гостя; то було просвiтлене Василинине обличчя, i його здивувало те, що зваба жiнки, вiчно затiнена смутком i вдовиною безнадiею, увiйшла до нього саме тодi, коли над свiтом зависли раптом i безнадiя, i смуток, i смерть… Вiн згадав ii, ту смерть, яка вiдiбрала колись вiд нього кохану, i, заперечуючи тепер небуття, знайшов для себе розраду: е тiльки життя на свiтi! І нема чого боятися смертi, бо якщо так, то треба боятися й народження, адже обидвi цi сакраментальнi категорii iснують поза волею людини, поза ii свiдомiстю; люди вiдходять, як i приходять на свiт, непомiтно для себе, життя даеться iм як дарунок на певний час, i треба ним утiшитися… Так, так, але коли цей дарунок природи вiдбирають тi, якi його не давали, тодi стае страшно.
Мирона вразила нинi несподiвана сила металевого гулу, i вiн пiддався iй: сила та скорила його своею нещаднiстю до слабшого; Мирон поставив себе в цю хвилину на бiк сильних. Адже вiдтепер долю свiту вирiшуватимуть тiльки вони. Зрештою, сила завжди правила свiтом. Дужчий виживае i дае початок дужчому поколiнню. Тож даремно опиратися, слабке все одно буде потоптане, такий закон природи, i нема iншого виходу, як скоритися або ж самому стати сильним i теж нещадним. Слабким настав кiнець. Бо вiйна вiйною…
Із щiлини над Страусовим лiжком виповз на плетиво павучок i мирно чекав своеi долi.
Мовчанка затяглася, думки поволi втрачали свою чiткiсть, контури спогадiв блiдли й розпливалися: хвилина самозаспокоення минула, i ii мiсце посiло тривожне чекання. Воно було тягуче, мов смола, до свiдомостi приходила незаперечна iстина, визначена коротким i оголеним словом «вiйна», i панувала вона не тiльки десь там у долинi, а всюди – в безлюдних горах, яругах, на вершинах, у самому зенiтi неба: бiлоберiзький свiт разом з високою Лисинкою був безборонно вiдкритий, i звiдусiль на нього могла впасти смерть, а сонце i сине небо за вiкном здавалися моторошно тимчасовими.
Проте надворi панувала тиша, вона була погiдною й дзвiнкою, цей спокiй своею погожiстю й дзвiнкiстю втiлився раптом у брунатну бджолу, влетiв до кiмнати, задзумкотiв над головами i, кружляючи бiля вух, говорив не про тимчасовiсть, а про вiчнiсть життя за вiкном; обличчя людей, що сидiли за столом, ледь розпогодилися – цього разу не вiд самозаспокоення, а, мабуть, вiд усвiдомлення незнищенностi життя, i проказав коротко Роман Заставний:
– Вiчна…
Тодi всi заговорили про бджолу, нiби кожен хотiв поеднати себе з невмирущою природою i цим утвердитися в життi.
– Це правда, – мовив Страус, вiдганяючи вiд себе настирливу комаху, – бджоли старшi вiд людей. У Павучiй печерi в горах Валенсii зберiгся малюнок, котрому двадцять тисяч лiт: на ньому зображено, як людина добираеться до бджолиного гнiзда.
– Можемо заздрити цим створiнням, – мовив Мирон Костецький. – Вулик я назвав би iдеалом суспiльного порядку, в ньому пануе абсолютна дисциплiна. Усi працюють, усi зайнятi, кожен знае свое мiсце, кожен виконуе свою функцiю: чистильниця чистить комiрки, годувальниця годуе матку, приймальниця приймае нектар, сторожi стережуть вхiд, а льотна бджола носить мед. І нiхто не протестуе проти порядку: ким ти вродився, тим i будь. А людина хоче влади, вивищення, хоче панувати над слабшим.
Мирон пiдвiвся, вийняв з кишенi срiбний портсигар, клацнув, покришка вiдскочила, вiн узяв цигарку i, тримаючи ii мiж двома пальцями в пiдведенiй руцi, розглядався за сiрниками, мовби ждав, що хтось йому iх подасть, мовби вивiряв, чи сказанi ним тiльки що слова можуть стосуватися i його. Роман спостерiгав цю Миронову позу, в нiй було щось вiд гордовитостi й зверхностi, i вiн подумав, що для виявлення характеру людини досить незначного жесту.
Василина метнулася до печi, зрозумiвши, чого Мироновi треба, взяла з припiчка коробку сiрникiв i подала йому, вiн кивнув злегка головою, запалив, глибоко затягнувся i, видихаючи дим разом iз словами, заговорив не про силу, в якiй щойно на крихiтку впевнився, а зовсiм про маловажне, яке його й не повинно б цiкавити:
– Я читав колись книжку про бджiл, не пам’ятаю автора…
– Морiс Метерлiнк, «Життя бджiл», – пiдказав Роман.
– Можливо… Я не намагаюся запам’ятовувати авторiв, щоб не засмiчувати пам’ятi, для мене важлива iнформацiя… Так ось, якби кожна людина знала свое мiсце в суспiльствi, не було б на свiтi воен. Бджоли не воюють! – Вiн засмiявся i раптом стих, втямивши, що смiх з нинiшнiм днем несумiсний.
– Але вони й не мислять, – вставив Роман.
– Хiба бджолам вiд цього погано?
– Ти ж iх ставиш за зразок суспiльного порядку. А людина все-таки думае…
Мирон сiв i погасив у дерев’янiй попiльничцi цигарку. його дбайливо виголене пiдборiддя випнулося вперед, Роман вiдзначив про себе, що й цей елемент мiмiки слугуе йому для складання власноi цiни; Мироновi ж згадався вранiшнiй потужний гул небесних машин, який i досi звучав у його свiдомостi й розбуджував приспане роками вiдчуття своеi сили; сила та моцувалася, завдавала душi незнаного досi щему, заперечувала досьогоднiшне пасивне скнiння, бажала вивiльнитися, i йому самому було дивно, що це почалося в той момент, коли вiн збагнув, що у свiтi стався страшний катаклiзм.
– Думка людини про себе не завжди спiвмiрна з ii вартiстю, – вiдказав.
– Чим же ти вимiрюеш вартiсть людини? – спитав Страус.
Мирон не зразу вiдповiв. Йому згадалося все його нефортунне життя, вiд якого ждав i сподiвався багато: вiн бачив колись себе на вершечку суспiльноi драбини, повного знань, надiленого владою, оточеного заслуженою повагою, а зупинився на нижнiх щаблях i далi не пiшов навiть тодi, коли нацiональна приналежнiсть уже не заважала йти; пропала працездатнiсть, ii вбило знеохочення, праця для Мирона втратила сенс, бо верхнiй щабель виднiвся незмiрно далеко у високостi; вiльний час забирали риболовля, преферанс та вино, i для того, щоб виповзти з безсилля й ситого самовдоволення, потрiбен був хiба що сильний струс. Вiн нинi стався. Мирон ще не знав, що саме принесе йому той струс, але нещадний звук металу в небi пiдказав йому, що тепер вiн може без труду пострибати вгору по щаблях, якщо повiрить, що i в ньому живе така ж рвiйна й безоглядна сила, або ж упаде на дно, коли не увiруе, а звiдти вже не буде вороття.
– Силою, – вiдповiв нарештi на Страусове питання.
– Але ж е i зла сила.
– Кожна сила доцiльна.
– Якщо так, то й вiйна доцiльна…
– А певне! – вигукнув Мирон i стих, злякавшись своiх слiв. – Ну, я не стверджую категорично, вона ж i менi загрожуе… Але кожна вiйна – це випробування сил i утвердження сильнiшого. Закон природи… «Я крокую через тисячi трупiв, тому що повинен. У мене нема нi совiстi, нi жалю, як у природи…»
– Фрiдрiх Нiцше, «Так мовив Заратустра», – промовив Роман.
– Я просив би сьогоднi не цитувати Нiцше! – Страус пiднiс до пiдборiддя тремтячий кулак.
– Так, Нiцше, – Мирон не звернув уваги на зауваження Страуса. – Вiн проповiдував культ сили, правда? Ой, Богдане… Не примушуй себе бути у всьому гуманним. Нiби не знаеш, що влади всяк хоче, тiльки не кожному вона даеться. Спiвак примушуе любити себе i смiятися або ридати i страждати – вiн ввергае тебе в залежнiсть, рабство i стае, порiвняно з тобою, надлюдиною. Письменник пише твiр для того, щоб пiдкорити читача, i коли вiн добрий письменник, то й пiдкоряе. Кожен хоче бути сильним. Жiнка долае красою. Ми ж добре пам’ятаемо…
– Замовкни! – перебив його Роман.
– Бiльше не буду, – театрально вдарився в груди Мирон. – Хоча чому б i не згадати ii нинi, адже й зустрiлись ми тут для того, щоб згадати… Не хочеш – не треба. Я хотiв лише пiдтвердити: кожен когось пiдкоряе…
Зарицький згадав три чинники, якi визначили його життя. Перед очима постали образ Жiнки, краса якоi не зблякла i в трунi, постать Письменника – зсутуленого, старого, з темними трагiчними очима, творчiсть якого назавжди пiдкорила його страшною правдою, i збережена в пам’ятi моторошна тiнь загайпiльського селянина, котрого повiсили мадярськi карателi за Першоi свiтовоi вiйни…
– Ти маеш рацiю, Мироне, – мовив. – Тiльки один скоряе красою, iнший – мистецтвом, а ще хтось – зашморгом… Це рiзнi речi. А тому я не хотiв би, щоб ми нинi згадували Нiцше.
– Саме й пора, – промовив Роман i пильно глянув на Страуса. – Поки прийдуть розпорядження, нам варто з’ясувати, що ж, власне, сталося сьогоднi i звiдки воно взялося.
– Краще розпишемо пульку, – змахнув рукою Мирон. – Усе з’ясуеться й без нас, i то досить швидко. «Як не заб’е тебе гостра куля, то копитом, замiсть кулi, вб’е кобила», – доспiвав пiсеньку i взяв з пiдвiконня колоду карт.
– А я пiду виймати вершi з-пiд кашицi! – схопився з-за столу Василько, знудьгувавшись вiд розмов старших.
Тодi схопилася й Василина. Вона оббiгла стiл, пригорнула хлопчика до себе, затуляючи його бiлу голiвку шальоновою хусткою i крiзь здавлений конвульсивний плач прошепотiла:
– Не пущу… Ой, не пущу! Не меш туди вже бiльше бiгати. Та й що робити… Та й що робити…
Вiд стримуваного плачу Василини вiйнуло зловiстям. Якби вона заголосила, залементувала, могли б на неi i прикрикнути, бо для розпачу не було ще нiяких причин, а це тихе примовляння над бiлою голiвкою хлопчика посилило тривожне передчуття лиха, яке вранцi лише дало про себе знати й заховалося, затаiлося, i нiхто не вiдае, яких воно в цю мить набирае форм там, де йому дана воля. Здавлене ридання Василини зробило ту невiдомiсть вiдчутною – густою, липкою, ii треба було проглянути або ж абстрагуватися вiд неi, а тому Роман i Богдан вдоволено сприйняли нехитрi дотепи Мирона, якi розвiювали гнiтючiсть: Костецький перемiшував карти, примовляючи банальне й старе мов свiт:
– Василино, заберiть зi столу музику. І скатертину теж. Жiнка й обрус – найпершi вороги преферансу… По скiльки? По п’ять копiйок, як завжди. Починаймо, а хто буде пiдглядати, той дiстане канделябром. І побiльше курiть: вiд тютюну партнер дурiе.
Поки Мирон роздавав карти, Роман думав про аналогiю мiж бджолиним вуликом i суспiльством. «Справдi, подiбнiсть е, тiльки Мирон зумисне, мабуть, обминув один факт: не силою, чужою чи власного, визначаеться мiсце бджоли у вулику, а працею. Щоб стати льотною, бджола мусить пройти всi види служби, а тодi працюе найiнтенсивнiше, хоча й без жодноi користi для себе, бо того меду, що приносить, вона вже iсти не буде – помре за вуликом… Нi, колего, вартiсть людини визначаеться не силою, а працею. Погано знаеш Метерлiнка. Вiн не випадково, полишивши на якийсь час фiлософiю i п’еси, писав про бджiл. Це теж фiлософiя, i ще й яка: праця для працi, праця як творчiсть, праця над удосконаленням духовноi сутностi, праця як захист проти грубоi сили, праця упокореного для свого майбутнього визволення. Ось що…»
Мирон розкреслив аркуш для гри, кивнув Романовi:
– Скiльки?
– Шiсть перших, – механiчно вiдказав Роман: вiн, як i його друзi, провiв за преферансом спорий шмат свого життя, тож мiг, не втрачаючи уваги у грi, вiдмежовувати себе вiд неi й думати про щось iнше, не зв’язане з картярськими комбiнацiями.
Мирон i Богдан спасували, Роман узяв добрий прикуп i, розглядаючи його, подумав, що його партнери теж гратимуть сьогоднi абияк: вiн i вони вiднинi кожноi митi прозиратимуть крiзь нашарованi у своiй свiдомостi пласти знань, досвiду, звичок, свiтогляду, шукаючи в самих собi для завтрашнiх випробувань наймiцнiшу i найвигiднiшу точку опори, найдоцiльнiшу комбiнацiю поведiнки, адже почалася гра не на грошi, а на життя.
«Так, цiну людинi складае тiльки ii ставлення до працi, – думав Роман. – Лише у безперервному трудi можна зберегти чисте сумлiння i поряднiсть. Хлiбороб, який не використовуе чужоi сили i через те не вивiльняе свого часу для плекання егоiстичних iнстинктiв, залишаеться духовно чистим, бо сам процес вирощування хлiба вимагае чесностi. Як тiльки селянин розминеться з нею – недбало зоре землю, не виполе бур’яну, не угноiть поля, не вивiе з насiнного зерна куколю, – хлiб не вродить. Селянин, як i бджола, не отримуе сповна за свою працю, витрачае набагато бiльше сил, нiж iх потрiбно, щоб забезпечити себе хлiбом на прожиття, проте не може вийти нi на мить з ритму хлiборощення, щоб не втратити хоча б однiеi ланки творення. Отже, повинен дотримуватися такоi категорii, як сумлiннiсть – першоi ознаки чесностi. У своiй працi хлiбороб не може бути егоiстом, бо йому весь час потрiбнi рецепти сусiдського досвiду, i за це вiн мае платити валютою досвiду власного. Альтруiзм – теж ознака порядностi. Сiльська праця е виключно творчою, а творець, який збагачуе свiт своiм продуктом, мусить весь час духовно збагачуватися, щоб той продукт не втрачав новизни. Хлiбороб, крiм того, своею працею створюе для себе ту духовну висоту, яка захищае його перед грубою силою, бо навiть якщо продукт у нього вкрадений чи вiдiбраний, вiн мае вмiння створити його вдруге, втрете – тобто постiйну здатнiсть перейти з упокореного стану в стан вiльний. Хлiбороб – це тiльки приклад. Принципи безперервноi самоудосконалюючоi працi, якi визначають людську вартiсть, стосуються робiтника i поета, винахiдника i полiтика. Вони стосуються цiлоi суспiльноi групи – людського вулика… Мирон не мае рацii, коли каже, що бджоли не воюють. Є такi, якi завойовують чужий вулик, i е такi, якi захищаються. Завойовники не знають радостi творчоi працi, а тому завжди програють. Навiть у своiх тимчасових перемогах вони враженi прокляттям програшу: вiд постiйного споживання чужого в них атрофуеться працездатнiсть до тiеi мiри, що вони не вмiють засвоiти готового – завойованого… Гаразд, а чого я добився своею працею? А таки добився: виробив у собi iмунiтет проти фальшi, маю фаховi знання, i дарма, що перебуваю в станi упокорення, – у слушну мить цi якостi пригодяться менi для самоутвердження».
– Довго думаеш, – пiднаглив Романа Мирон.
– Замовляю сiм пiкових, – похопився Роман.
– Ого, з семiрноi починае… – хитнув головою Богдан. Ця Страусова реплiка була мовлена теж механiчно, без картярського азарту, вiн обдумував тепер свое власне питання, яке поставив Мироновi: що ж все-таки визначае людську вартiсть, людський генiй – те, що вiдрiзняе так недосконало побудоване людське суспiльство вiд iдеально органiзованого бджолиного вулика? Ось вона, бджола, керована предковiчним iнстинктом, який достоту був таким самим i тодi, коли пiтекантроп у горах Валенсii добирався до бортi, залетiла до кiмнати розвiдати, чи немае тут поживи, i поквапилася вилетiти через вiкно до подруг з певною iнформацiею. Вона виконуе свiй обов’язок чесно й сумлiнно: прокинулася разом iз сонцем, працюватиме самовiддано аж до сутiнкiв i принесе стiльки меду, що його вистачить на денний пай для сотнi бджiл, проте за цiлий день творчоi працi бджола нi разу не осмислить краси свiтанку, срiбного розпису росинок на пелюстках квiтiв, гармонii кольорiв на трав’яному килимi, що покрив Лисинку, не вiдчуе тремтiння повiтря, потривоженого скрипом польових коникiв i сюрчанням цвiркунiв, не завмре вiд подиву, коли сонце падатиме стрiмголов у провалля розбурханих хмар перед грозою, i не зворушить ii раптова, пронизана озоном тиша пiсля громовицi. Вона виконуе задану природою програму непосильноi працi, та нiколи не пiзнае всесильного чару життя, крихту якого носить сама у собi. А людина пiзнае свiт через сприйняття його краси, i людська сутнiсть визначаеться здатнiстю за будьяких умов вiдчувати ii. Не силою. Силу мае i звiр.
