скачать книгу бесплатно
– Мiй хiд, – сказав Роман. – Ну, хто що?
– Я пас, – кинув Мирон. Заслонивши вiялом карт пiвобличчя, вiн скрадливо поглядав на друзiв, iх задуманiсть i млявiсть у грi почали його дратувати. «Таж почекайте, не кваптесь журитися, ми ще не читали газет, не слухали радiо, мало чого мiг наговорити старий склеротичний панотець, якому щоночi, певне, сниться страшний суд; про вiйну ось уже двадцять лiт балакають газди бiля церков i читалень, нiхто ж нiчого не знае…»
– Ми будемо грати чи нi? – спитав роздратовано.
– Нi! – пожбурив карти Роман. – Грати нинi в преферанс – блюзнiрство. Десь уже ллеться кров…
– Це правда, – вiдклав карти Страус.
– Що – правда, що – правда? – пiдвiвся Мирон. – Ти бачив ту кров, ти дiзнався з офiцiйних джерел про вiйну? Одна баба казала… – вiн стишив голос, злодiйкувато глянувши в бiк сiней, куди вийшла Василина з хлопчиком, як тiльки вони почали гру. – То давайте розробляти стратегiю: кому йти в перших лавах, кому залягати в тилу. А Василину призначимо маркiтанткою…
– Не блазнюй, Мироне, – здавлено проказав Страус. – Ми повиннi поговорити зараз…
– Про вiйну, якоi, може, й немае? – перебив Мирон.
– Хоча б про ii можливiсть, – мовив Роман. – Це наш обов’язок. Мусимо визначити свое ставлення до неi, з’ясувати, звiдки вона взялася… чи може взятися…
– І як ми розумiемо це явище, – додав Страус.
– Що ж, засiдайте, стратеги!
Мирон, заклавши руки в кишенi, закрокував по кiмнатi. Вона була мала, вiн раз у раз наштовхувався то на лiжко, то на пiч, спiткнувся об стiлець, лайнувся, вiдчинив дверi i подався через сiни до своеi кiмнати. Роман понуро глянув на Богдана i, вiдвiвши вiд нього погляд, спер голову на долонi. Страус пiдвiвся, вiдвернувся од вiкна i мовчки застиг – високий, статечний, мов монумент.
У домi запала тиша. Павучок визирнув iз сховку, спочатку скрадливо, а тодi смiливiше виповз на свое плетиво.
– Три чинники визначили мiй спосiб сприйняття свiту, моральнi засади, поведiнку, мое ставлення до людей i суспiльства, – продовжував свою розповiдь Страус, коли в’язнi-заложники поснули на цементнiй долiвцi, а старий Стефурак, постогнуючи вiд ревматичних болiв, просив Зарицького говорити хоч що-небудь. – Тепер, у цьому глухому пiдвалi, я пiзнав iнший вимiр часу – повiльний. Виявляеться, що chronos[1 - Час (гр.).], який звичайно летить стрiлою, може й зупинятися, досi я цього не знав.. Отож нарештi я маю можливiсть пропустити крiзь мозок кожну хвилину свого життя, мов молiльниця в пальцях намистинки чоток, над кожною з них зупинитися, задуматись, оцiнити; я це зробив i побачив, що тих чинникiв, категорично вирiшальних для мене, було тiльки три, а всi iншi так чи iнакше пiдпорядковувалися iм або ж випливали з них, були додатковими, потрiбними, але врештi-решт несуттевими, як обгортки на цукерках… Тодi, в перший день вiйни, коли я пiсля суперечки за преферансом стояв бiля вiкна i чiтко осмислив, що той шматок свiту, який виднiвся крiзь вiконну пройму, в одну мить може згаснути, зчорнiти, зникнути не вiд незбагненних сил природи, а вiд витвору людських рук, коли втямив, що я теж частинка цього свiту, а не привiлейована особина, якiй належиться надiйний сховок; i коли згасне, зчорнiе, зникне цей свiт, то можу зникнути i я, – тодi я задумався: що дасть менi силу вистояти серед розшалiлого смертоносного смерчу?
У Василининiй хижi на Лисинцi запанувала така тиша, що було чутно, як перебирае павучок лапками по незримiй павутинi; те павутиння насправдi бринiло, немов пастуша дримба, цей звук ставав щораз голоснiшим, набирав сили, заповнював довкола весь простiр, врештi зазвучав злагодженою оркестровою музикою, i в Страусову пам’ять увiйшли справжнi оркестранти – вони йшли загайпiльською курною дорогою попереду вiйськового пiдроздiлу, граючи марш. Вiйсько було чуже; для пiдлiтка Богдана всiляке вiйсько було чуже, але до австрiйських мундирiв вiн змалку звик, а цi були одягнутi зовсiм iнакше i головне – спiвали пiсню зрозумiлими словами про якусь Галю, яку пiдманули бравi козаки й забрали з собою, втiшаючи ii, що з ними iй буде краще, нiж в рiдноi мами.
Пiсня виманювала людей з хат, селяни насторожено i мовчки ставали бiля своiх обiйсть, проте без страху, з цiкавiстю спостерiгали воякiв, якi, спiваючи, пiдморгували до молодиць та дiвчат i хвацько пiдсвистували; пiдроздiл промарширував через село i за крайньою хатою звернув на вигiн, де зупинився на перепочинок.
Село роздрухувалось з нiмоти: молодицi бiгали вiд хати до хати з тлумаченнями новини, дiвчата крадькома виглядали через тини на толоку, де розташовувались на бiвуак вояки, i незабаром Богдан дiзнався, що це прийшли «москалi», якi прогнали австрiякiв, i будуть вони йти далi, аж за карпатськi перевали. Того самого дня на сусiдське подвiр’я зайшли два молодi офiцери. Вони були красивi й пiдтягнутi, на них рипiли портупеi i сяяли золотi аксельбанти; офiцери попросили в господаря води; до двору позбiгалися хлопчаки, повилiзали на тин i, мов гави, пороззявляли роти; господиня винесла збанок з молоком, спраглi вояки вмить його осушили, а господар, зворушений, що вперше в життi вiйськовi заговорили до нього зрозумiлою мовою, один сказав навiть кiлька слiв по-украiнськи – метнувся до хати i винiс зеленкувату гранчасту пляшку. Богдан помiтив, як зблиснули вдоволенням очi в офiцерiв; господиня винесла два великi пугарi й горнятко з водою; газда попередив гостей, що це чистий румунський спирт i треба його розбавляти; офiцери поблажливо посмiхнулися, – мовляв, самi якось дадуть з цим добром раду, – налили повнi пугарi, духом випили, а в господаря вiд дива очi заокруглились, бо такоi порцii спирту, на його думку, не витримав би й кiнь. Офiцери крекнули, втерли рукавами губи й налили ще по повному пугаревi. Богдан побачив, як зблiд господар, вiн протягнув руку, похитав заперечливо головою, та вони вже вихилили i аж тодi взяли з рук господинi горнятко з водою i запили. Господар зойкнув: «Йой, таж отруiтеся, а потiм буде на мене»; один офiцер пiднiс до очей товстостiнну пляшку, примружився, мовби вимiрював, скiльки в нiй ще залишилося трунку, похилитав пляшкою i з жалем вiддав ii господаревi, чемно подякувавши. Тодi обидва побралися за плечi, рiвно вийшли з двору й затягнули знайомоi:
Ой ти Галю, Галю молодая,
Лучче тобi буде, нiж в рiдноi мами!
«О, цi далеко пiдуть!» – прицмокнув господар, i таким вiн назавше залишився у пам’ятi Богдана – здивованим, втiшеним неясною надiею, з зеленою пляшкою в опущенiй руцi. Таким – бо образ старого сусiди, якого вiн бачив потiм, востанне, вже не був парсуною живоi людини, а моторошним привидом, котрий переслiдував Богдана все життя, як засторога перед найстрашнiшим, яке його повинно б обминути, бо людина не мае сили перенести такий жах.
«Москалi» далеко не пiшли. Невдовзi вони вернулися у своi краi, а в Загайпiлля прийшли мадярськi карателi на розправу. Богдан бачив: два гонведи виволокли за руки сусiда з хати, на шиi в нього телiпався мотуз, у старого пiдкошувалися ноги, один гонвед закинув шнур на грушку; селянин не кричав i не просився, i Богдан не мiг зрозумiти, чому вiн цього не робить – може б, змилувалися, та в одну мить побачив його очi й збагнув, що сусiда вже немае: очi були склянi i мертвi, нiщо вже в людинi не жило – нi мислення, нi тiло, нею володiв тiльки страх, i був той страх самою смертю.
Зродилась тодi в Богдана ненависть до грубоi сили i дужча за сам страх огида до насильницькоi смертi. Та знав: самою ненавистю протистояти iй не можна, вiн повинен озброiтися iншою мiццю, яка допомогла б йому утвердитися в свiтi, де причаiлися жорстокiсть i насильство готовi в кожну мить вихопитися iз свого сховку. Такою силою могла бути тiльки краса, що долае смерть.
Де ж вона, на якi дороги треба йому податися, щоб вiдшукати ii тепер, коли усе, що досi лелiяло солодким щемом серце, i воно завмирало вiд захоплення видивами природи – кольорами, звуками, рухом, спокоем, мислю, втiленою у слово, i словом, втiленим у пiсню, – все це раптом спопелiло вiд мертвого холоду в очах засудженого до страти селянина. Вiдтодi будь-що – побачене, почуте, вiдчуте, прочитане – малiло й ницiло в свiдомостi Богдана перед образом нiмого жаху, який волав про марнiсть i оманливiсть свiту. «Не вiрте, люди, вiн несправжнiй. Вам дають його, немов дитинi iграшку, а коли ви звикнете до нього й полюбите, невблаганний фатум заявляе про вашу тимчасовiсть у тому свiтi або ж про його примарнiсть, iлюзорнiсть. То як, збагнувши це, ви можете чаруватись весняним леготом i спiвом солов’я, як можете повiрити у створену обдуреним поетом пiсню, що прославляе любов i гармонiю, як ви можете повiрити у вiчнiсть мистецтва, що вiдтворюе несправжне? А коли ж все-таки свiт справжнiй, то якою силою повинно володiти мистецтво, що його фiксуе, осмислюе i передае вiчностi в поемах, скульптурах, картинах, музицi? М’якiстю, нiжнiстю, лiричнiстю? Облуда! У змаганнi iз силами, якi плюгавлять свiт, гвалтують його й нищать, мистецтво мусить стати жорстоким».
Богдан закiнчив у Вiднi студii, вiн пiзнав багатство свiтовоi штуки, поезii, музики, проте не вiдшукав такоi пiснi, такого поетичного рядка, який можна було б вкласти в уста онiмiлому вiд жаху селяниновi, щоб вiн, проспiвавши або вимовивши, подолав той страх i вмер iз вiрою у вiчнiсть свiту.
Це сталося потiм, неждано, у рiдному Мiстi, яке одного дня святкувало ювiлей свого Письменника. На сценi Мiського театру стояв сутулий дiд з сивою борiдкою i чорними трагiчними очима, вiн читав напам’ять своi твори, пропускаючи слова крiзь спазми, якi давили горло: «Боже, ти прокляв мене, бо наказав з душi моеi зробити кузню, i я душуся в червонiм пломенi вогню… Буду свiй свiт рiзьбити, як камiнь, слово свое буду гострити на кременi своеi душi», – падали в зал важкi, мов камiння, слова, i Богдан фiзично вiдчував iх важку матерiю, оголену й шорстку, а потiм ринув на нього каменепад слiв, вiд яких мусив би спохмуритися сам Господь i здригнутися мусило б навiть закам’янiле серце: «Господи, брешуть золотi книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав!.. Ти видиш цiлий свiт, але над гробами синiв моiх ти отемнiв… Най тобi ця синя баня так потрiскае, як мое серце!»
Це була та краса мистецтва, якоi Богдан так довго шукав, – жорстока краса, яка мала мiць супротивитися самiй жорстокостi. Існуе ж сила слова! Не диби i не зашморг, не гармати i не динамiт, а слово, що народилося разом з людиною, мае ту первiсну силу, котра здатна подолати видуману параноiками жорстокiсть, заперечити ii в iм’я життя.
– Ненавиджу пасторалi, – промовив Богдан, не обертаючись вiд вiкна. – Я повинен страждати вiд слова, воно мусить будити в менi протест проти зла, а не ублажати, мистецтво повинно торкатися найболючiших мiсць моеi душi, найпекучiших проблем свiту…
Роман, очевидно, не почув, що сказав Страус, а може, висловлена ним сентенцiя здавалась Романовi нинi недоречною, або ж вiн думав теж про красу – Жiнки, чарiвнiсть якоi не зблякла i в трунi. Про неi завжди пам’ятав i Богдан. Але тепер вiн думав про iнше: напевно сьогоднi пiд гул гармат народжуються в надрах людських душ слова, якi незабаром вибухнуть вулканами; тi словеснi брили, i уламки, i розжарене камiння, i лава у своiй лютiй красi стануть на битву з насильством i не поступляться йому своею мiццю.
– Коли говорять гармати, музи мовчать, – промовив згодом Роман. – Не до мистецтва зараз, коли свiт вимагае конкретного продукту людськоi працi, який може протиставляти себе грубiй силi.
Вiд Романових слiв вiйнуло пишномовнiстю, яка в цей мент прозвучала, на думку Страуса, щонайменше фальшиво. Страус умить передумав своi власнi, сказанi ним щойно слова i признався собi, що вони теж далеко не конкретнi, бо означають не дiю, яка нинi повинна б стати змiстом життя кожноi людини, а швидше – пошук опори в критичний момент… «Але ж бо нi, – обстоював перед самим собою свою позицiю Страус, – краса мистецтва завжди була дiйовою. За будь-якоi вiйни елегii змiнюються сонатами, героiчними симфонiями, гiмнами; кожен завойовник протягом усiх вiкiв намагався перш за все подолати дух обраноi жертви, позбавити ii вiдчуття прекрасного, творчоi енергii; завойовник вселяв зневiру в духовнi сили народу, який хотiв поневолити, i коли це йому вдавалося, коли народ в час смертельноi загрози не зумiв породити спiвцiв, – ворог битву вигравав. Попереду Яна Жижки, який вiв свое вiйсько на Кутну гору, щоб розгромити там Сигiзмунда, йшли шпiльмани з гуслями в руках, а в авангардi вiйська Хмельницького на всьому переможному шляху вiд Жовтих Вод до Замостя – кобзарi. Про який же конкретний продукт працi говорить Роман? Про свiй товстий зошит з незрозумiлими для Мирона й Богдана кресленнями й розрахунками, з котрими усюди носиться? Мрiйник…»
– Музи заговорять ще сьогоднi, Романе, – вiдказав. – А ти свiй винахiд, якщо вiн взагалi не е грою в «перпетуум мобiле», не зреалiзуеш i за кiлька лiт.
– Невже ти твердо переконаний, Богдане, що це остання вiйна?
Страус не вiдповiв. У словах Романа було стiльки ж безнадii, скiльки й перспективи: марно втiшати себе безхмарнiстю неба пiсля бурi, проте кожний суспiльний катаклiзм помножуе можливостi людського розуму, i вiн працюе для того, щоб вiддалити майбутнi катаклiзми або й унеможливити iх. Роман мае рацiю: пiсля цiеi вiйни неминуче нависне третя, i проти неi вже нинi треба збирати сили.
Заставний сидiв, сперши голову на руки, думав про свое. Вiн не поринав у спогади – минуле жило разом з ним у сьогоднiшньому днi. В працi над своiм винаходом, у реалiзацiю якого свято вiрив, усе його життя лежало на однiй часовiй площинi – вiд першоi перемоги над гiмназiйним вчителем до осяяння думкою про можливiсть подолання звуковоi швидкостi.
Вчитель математики в Мiськiй гiмназii був високий i увiгнутий – за ту зовнiшню подiбнiсть з грецькою лiтерою «у» гiмназисти прозвали його Епсилоном. Учитель мислив виключно математичними категорiями, i бiльшiсть учнiв його не розумiла. Часто забуваючи, що перед ним сидять не спецiалiсти, а дiти, – до того ж гiмназiя була класичною, – вiн заходив так далеко в математичнi дебрi, що цiлий клас залишався немовби на узлiссi i ждав, поки дивакуватий Епсилон повернеться з глибоких i крутих iзворiв важкоi науки й вимовить свою улюблену фразу, яка не кожного стосуеться, а тiльки сподвижникiв i перш за все його самого: «Математику з олiвцем в руках треба вистраждати!» При цьому той олiвець стирчав у його пiднятiй руцi, мов недосяжний шпиль. Потiм вiн швидко опитував учнiв i закiнчував урок.
Епсилон не був жорстоким, вiн нiкому й нiколи не ставив незадовiльних оцiнок, добре знаючи, що всi тi математичнi складнощi, якi втiшали його душу й розум, бiльшостi учнiв нiколи не знадобляться: хто вмiв довести теорему Пiфагора i розв’язати алгебраiчне рiвняння з одним невiдомим, тому була гарантована «цiсарка» – трiйка. Та вiрив вiн, що хтось, хоча б один учень iз класу або й усiеi гiмназii, таки пiде за ним i стане, як i вiн, жерцем непопулярноi й такоi потрiбноi науки, як математика.
І вiн знайшов собi супутника – мовчазного й непоказного хлопчину, який сидiв за передньою партою, Романа Заставного, а всiх iнших учнiв, разом з Мироном i Богданом, без погорди, зате iз щирою переконанiстю називав «ослами» i звертався до них тiльки в кiнцi уроку.
Роман iшов за учителем, бо йому було цiкаво. Формули вiн сприймав як категорii, якi iснують не абстрактними по-значками на дошцi, а матерiальними формами, що окреслюють довкола нього простiр, i вiн може вивчати його зсередини, мов церковне склепiння з боку царських врат; простiр цей важко, поволi пiзнавався й розшифровувався фантастичними комбiнацiями чисел, i знаходити найпотрiбнiшу комбiнацiю було тривожно й до безмiри втiшно. Епсилон брав Романа за руку i, забуваючи про тридцятьох «ослiв», полишаючи iх самим собi, мандрував з улюбленим учнем найкрутiшими стежками розв’язкiв математичних задач, якi усьому класовi здавалися землею невiдомою, вони ж удвох iх вiдчитували, наче мовознавцi таемничi письмена. Попереду йшов Епсилон, вiн тiшив Романа несподiваними розв’язками головоломок, дивував величним вiдкриттям знаменитих учених, помагав йому добиратися до найсокровеннiших таемниць математичного мислення, виводив iз тенет прикрих розчарувань. Клас тодi гудiв, мов бджолиний рiй, – празникував. Сумлiннiшi й боязливiшi учнi, щоправда, пригадували теорему Пiфагора або ж вправлялись у розв’язаннi найпростiших задачок, щоб на той мент, коли Епсилон з Романом повернуться з далеких i незбагненних мандрiвок, заробити при опитуваннi хоча б «цiсарку». Згодом Роман почав пускатися вчителевоi руки, i Епсилон вдоволено спостерiгав, як його учень робить своi першi самостiйнi кроки на математичних многопуттях, йшов слiдом за ним, завертав, поправляв, окликував.
Аж одного разу… Епсилон записав на дошцi рiвняння з чотирма невiдомими i почав його розв’язувати. Роман уважно слiдкував i враз вiдчув, як чiтка й виразна думка почала наближатися до нього, просвiтлювати наскрiзь, рука сама поривалася пiднятись угору: цю задачу можна розв’язати далеко простiше; вчитель бачив нетерплячiсть Романа, спочатку не звертав на неi уваги, потiм кивнув хлопцевi, щоб не заважав, адже задача вельми складна i треба учневi збагнути секрети ii ходiв; врештi Романова рука пiднялася вище голови i затрiпотiла – Роман уже знав, як розв’язувати; тодi Епсилон поклав на стiл крейду, запитав: «ІЦо ти хочеш сказати?» – «Ви не так… Цю задачу треба iнакше розв’язувати», – сказав Роман i знiтився вiд своеi смiливостi. Тридцять «ослiв», якi не мали найменшого поняття, про що йдеться в задачi, злорадно реготнули, беззастережно стаючи на бiк учителя, який не мiг знати менше, нiж Роман; Епсилон прикрикнув на учнiв, щоб не заважали, i мовив, подивовано розвiвши руками: «То йди до дошки, якщо знаеш iнший спосiб». Роман на виду у враженого його нахабством класу рвучко вийшов з-за парти, взяв крейду, стер губкою все, що написав учитель на дошцi, i записав свое рiшення. «Галуа!» – сахнувся Епсилон. «Хто такий Галуа?» – спитав знiяковiлий Роман. «Галуа?.. Великий французький математик… Звiдки в тебе це?.. Панове, – звернувся вiн до притишеного класу, пiдносячи високо руку з затиснутим у пальцях олiвцем, – вiн пiде далi!»
Пророцтво Епсилона не сповнилося. Сам вiн загинув вiд французькоi кулi пiд Верденом, Романовi Заставному насилу пощастило пiсля вiйни закiнчити бухгалтерськi курси.
…На зарiнку над Прутом, якщо добре пошукати мiж кущами верболозiв, можна було знайти заiржавленi обойми карабiнних патронiв – по п’ять штук у кожнiй, iх залишали, полегшуючи своi важкi обладунки, австрiйськi i росiйськi солдати. Роман знав, що патрони з тупими кулями – австрiйськi, а з гострими – росiйськi; зрештою, для пастушка, який в осiннi днi, пасучи корову, мерз на холодному вiтрi, бо розпалити ватру з мокрого патиччя тими жаринками, якi носив з собою у бляшанцi, було неможливо, форма куль не мала жодного значення. Десь аж потiм, пiсля вiйни, прийшла до Романа така собi непотрiбна думка, що росiйськi солдати гинули вiд тупих куль, а австрiйськi – вiд гострих, i тому смерть у австрiякiв була легшою; тепер же, коли фронт вiддалився i селяни почали випускати в луги корiв, мало значення тiльки одне: куля з гiльзи легко вибиралася, Роман висипав порох на землю i, поклавши на нього жаринку, видобував вогонь, вiд якого швидко розгорялися вогкi трiски.
Якось Роман з необачностi притулив жаринку до пороху, коли вiн майже весь був ще в гiльзi, що лежала на пеньку. Порох загорiвся, i хлопець в ту мить спостерiг явище, над яким потiм постiйно думав, не в силi уже спекатися тих нав’язливих думок: гiльза спочатку посунулася, далi поповзла швидше в протилежному вiд полуменi напрямку, а коли порох загорiвся весь, вона зi свистом полетiла в бiк рiки, залишаючи пiсля себе вогняний слiд.
Вiдтодi Роман ходив як неприкаяний, часто губив у лугах корову, не чув, про що його питали дома, i мати кидала на воду вугля бiля нього, коли вiн спав, – вiд урокiв. Та хлопчина почував себе зовсiм здоровим, одна турбота його гризла – що не може зустрiтися з Епсилоном, який би все це йому розтлумачив, а тому довелося думати самому, сушити голову, шукати пояснення i своею задуманiстю завдавати батькам турботи.
Врештi вiн зробив свiй перший винахiд. Загострив сухий горiховий цурпалок, приладнав з усiх бокiв оперення, як це робили колись русичi на стрiлах до лука, вичистив серцевину, набив туди пороху, затулив отвiр пучечком клоччя, поставив цурпалок на двi пiдставки i запалив. Сталося те, чого чекав i в що важко було повiрити; те, що побачив, сповнило його великою радiстю: цурпалок пiднявся з пiдставок легко, нiби вагався – летiти чи нi, потiм стрiмко шугнув угору i, описавши в небi дугу, впав на тому боцi рiки.
Так воно все й почалося. Роман Заставний i донинi тiльки прикидаеться, що вiдпочивае – у горах, над рiчкою, за картами. Це маска. Вiн весь час думае, працюе; вiн прочитав усю доступну йому лiтературу про ракетобудування i вiрить, що скорiше чи пiзнiше винайде такий двигун, який в лiтальному апаратi розвине вищу вiд звуку швидкiсть… Нинi, коли летiли нiмецькi бомбардувальники, Роман у душi помолився своему математичному боговi, щоб допомiг йому завершити розрахунки. Тодi вiн поiде з ними в Академiю наук i запропонуе вченим схему лiтака, який зможе зустрiти ворожi бомбовози в ту мить, коли вони тiльки-но злетiли iз своiх аеродромiв.
А як не встигне?.. Колись устигне… Часовi вимiри прискорюються й сповiльнюються тiльки в людськiй уявi; час – категорiя, людям не пiдвладна, i в ньому знаходиться плiд людськоi мислi! «Я переконаний в тому, що нинi ми стоiмо на порозi новоi епохи в життi людства, протягом якоi вiдбудеться переоцiнка цiнностей; груба сила в новому часi, можливо, зовсiм втратить свою вартiсть, а матиме значення тiльки продукт працi, i вiн буде вирiшувати долю народiв. Ми нiчого наперед не знаемо, зате можемо оглянутись назад i пересвiдчитися, що скривдженi дуже часто ставали сильнiшими вiд кривдникiв. Це визрiвання сил скривджених тягнулося столiттями, проте було необоротним: раби не бажали духовно жити у свiтi гнобителiв, вони належали до нього тiльки з примусу, а тому не дiлилися з поневолювачем продуктом свого розуму й духу, i свiт гнобителiв поволi ставав бездушним, порожнiм. Так упали Рим i Османська iмперiя. Повелителi духовно бiднiли, опрощувалися, творiння пiдвладних iм людей було отруйним для системи гноблення, володарi боролися з творчiстю поневолених, та завжди програвали. Тимчасова iх перемога була позiрною: раб з колишнього воiна ставав спiвцем свого горя, а потiм – ненавистi, колись вiн утверджував себе в бою, тепер – у творчостi, колись вiн визнавав своiм вождем полководця, а тепер поета. Для творчостi не iснуе перепони, творча праця проникае крiзь незримi шпари при будь-якiй нагодi; поневолений постiйно вичiкуе такоi нагоди, бо iншого способу для самозбереження в нього немае. При цьому утверджуеться творча iндивiдуальнiсть, вiн перемагае ворога працею свого мозку i рук. Вихований нею, вiн стiйкiше переносить своi злигоднi, нiж зледачiлий повелитель – перемоги. І в цьому моя оптимiстична перспектива. Я працюю i через те буду вiльний. А завойовник ослабне вiд занепокоення своею силою. Так станеться й тепер – на початку новоi ери, яка настае сьогоднi. Хiба не видно вже: нинiшнiй пiдкорювач Європи не мае нi письменникiв, нi художникiв, нi мислителiв, нi вчених. А без них – видихнеться».
– Ти маеш рацiю, Богдане, – сказав Роман по хвилi. – Краса поезii – теж сила, бо вона е продуктом людськоi працi.
– Схоластика! – почулося з порога.
Страус здригнувся вiд несподiваного вигуку, оглянувся: в кiмнату зайшов Мирон. Богдана здивувало, чому Мирон вимовив це слово незвично лунко, наче випробовував силу свого голосу… Костецький сперся правою рукою об пiч якраз на тому рiвнi, де через три кахлi мчав гевал у бричцi, i злився з ним, сподiбнився – не одягом, не поставою i не пихатiстю, а прихованою пiд маскою байдужостi жадобою руху, дii, швидкостi; певне, аж тепер осмислив те, в чому кiлька хвилин тому сумнiвався: почалася вiйна, яка стосуеться i його. Вiн зробив два рiшучi кроки вперед, нiби наступав на друзiв, i уточнив:
– Говорити нинi про вагу лiтературного словоблуддя – схоластика. Ота краса, над якою ви, як не дивно, знайшли сьогоднi час позiтхати, в порiвняннi хоча б з досконалiстю вислову в римському правi, не кажу вже про законодавство, полiтичне ораторство, – мана, облуда, мудрування, бздури!
Страус здивовано дивився на Мирона, вiн не мiг зрозумiти, чому Мирон говорить саме так, нiхто ж такого вiд нього ще не чув. Що це означае?
– Я тебе не розумiю, – промовив вiн з тихим обуренням. – Ти ж оскверняеш духовнi святощi народу…
– Народу? – реготнув Мирон i ступив ще на крок ближче. Його обличчя набрало жорстокого вигляду, вiн повiв по ньому вiд очей до пiдборiддя розчепiреною долонею, нiби зривав маску; Богдан вiдступив, щоб розгледiти: воно було справжне досi чи щойно тепер ним стае; очi Мирона все бiльше холоднiли, вивiльнялися вiд тепла, властивого iм або ж напускного, вiн проказав з притиском, глузливо: – А що той народ розумiе в поезii? Ми, ми не розумiемо – i не треба… Пригадую, колись усi говорили про п’есу «Бранд», – так, Ібсен, дякую, Романе, – i всi кивали багатозначно головами, охали, i я теж прицмокував, бо треба було. А якби я спитав тодi будь-кого: чому ж той Бранд пiшов один у снiги? От ви обидва мудрагелi, уявiть собi, що ви з доброi волi покинули домiвки i пiшли у снiги замерзати. Символiка, скажете… Нiсенiтниця! Або ваш Метерлiнк, ми його нинi згадували, писав про синього птаха. Ви бачили синього птаха? – наступав Мирон. – А ще iнший вимальовуе якогось Агасфера – Вiчного Жида… Ежен Сю? Можливо… Тiльки ж навiть дитинi зрозумiло, що нiхто вiчно не живе… А покiйний наш Антонич заявляв, що вiн був хрущем i сидiв на вишнi. Смiхи! А Гете все життя писав казочку про несусвiтнi пригоди доктора Фауста… Як це все може розумiти селянин, ремiсник, коли я не розумiю? Бздури! Людям потрiбна яснiсть вислову, безпощадна конкретнiсть, як у… як у…
– Як у «Майн кампф», – кинув Роман, не пiдводячи голови.
– А що таке «Майн кампф»? – поморщився Мирон.
– Євангелiе вiд Адольфа Гiтлера, – вiдказав Заставний.
– Прошу не кидати провокацiйних реплiк, – пирхнув Костецький. – Наша дискусiя не стосуеться полiтики.
– А менi здаеться, що твоя тирада цiлком полiтична, – промовив Страус, долаючи тремтiння губ. – Але менi незрозумiло, чому ти вибухнув нею нинi, саме нинi… Вiд чого вивiльняешся?
Роман пiдвiв голову й зустрiвся з поглядом Богдана.
…Вулиця – ще не мiсто, але вже й не село. Останнi сiльськi хати, якi насмiлились перебрести Прут, зупинилися зразу ж за лугами; ставши навшпиньки неподалiк тракту, вони з вiддалi споглядають метушливе й тiсне стовпище кам’яниць, що поступово, вiд Вулицi до центру, пiдростае поверхами й увiнчуеться нарештi шпилем ратушi, пiд вершечком якоi на обгородженiй площадцi постiйно вартуе пожежник у мундирi й блискучому шоломi, – селяни вважають його жандармом i страшать ним дiтей, котрi пориваються завчасу скуштувати мiських принад.
Крайнi сiльськi хати вiддiляються вiд крайнiх мiських Волоським трактом i прилеглими до нього нивами, восени й навеснi заскородженими, немов прикордонна смуга; вiд хат до тракту провадять стежки, i там, де вони вливаються в рiчище гостинця, деякi селяни, – хто не хоче надто вирiзнятися своiм походженням, – взуваються; до Мiста рукою подати, але щоб у нього зайти, треба минути Вулицю, а це, особливо для новачкiв, зв’язано з подоланням багатьох перепон: звичаевих, класових, а перш за все – психологiчних. Вулиця для села – це вже Мiсто, над селом вона мае неабиякi переваги, однак стосовно Мiста займае далеко не рiвноправне становище, i кожний передмiстянин, котрий до селянина ставиться з погордою, улещуеться до мiстянина, прагне до нього дорiвнятися, а то й перевершити, i годi знайти бiльшого пана вiд того, хто вийшов з Вулицi приниженим, а вернувся iз свiтовими акцiями.
Вулиця – психологiчний рубiж: долаючи його, виходець з села мусить перемогти в собi перш за все почуття неповноцiнностi при зустрiчi з людьми, якi iнакше одягнутi, мають iншi манери, стосунки, мислення i мова яких теж вiдмiнна вiд сiльськоi. Вулиця пригноблюе зверхнiстю пiдпанкiв й ошуканством перекупок, дивуе розв’язнiстю дiвиць, лякае нахабством батярiв i сваволею малих шибеникiв, якi постiйно чатують на мосту, що перекривае Чорний потiк. Через цю рогатку мусить перейти неофiт-селюк i витримати все, чим Вулиця почастуе: глузи, образи, штурханцi, i горе тому, кого здолае страх, – не ходити йому бiльше цiею дорогою пiшки, хiба лише проiхати возом пiд опiкою старших, але й це не завжди рятуе: затуркану жертву шибеники знайдуть пiд час своiх вилазок i на ринку, i бiля магiстрату.
«Хло’, що в тебе потекло? Дурний хлоп упився, на бабу звалився! Вернися, Олено, маеш ззаду веретено! Іване, Іване, життя твое вс… не, казали люди, що й смерть така буде!» – вилилося раптом, немов з коновки, на Богдана й Романа, коли вони проходили крiзь рогатку, йдучи записуватися до гiмназii.
На мосту, пiд яким протiкав смердючий потiк, що виносив з Мiста стоки, недбало поспиравшись на поруччя, стояли у два ряди малi вуличники. Цвиркаючи слиною крiзь зуби, випльовуючи з нею лайку, вони провокували двох селюкiв до бiйки або ж до втечi, проте хлопцi мужньо зберiгали витримку, хоча було й страшно; шпичкуватий Богдан, дивлячись пiд ноги, щулився i весь тремтiв не так вiд страху, як вiд приниження: поганi слова, якими гидував, прилипали до нього нечистотами, вiн поривався йти швидше, та, притискаючись лiктем, приземкуватий Роман стримував його. І вони вже б пройшли крiзь цi шпiцрутени, якби крайнiй, з виду вродливий i випещений хлопчик, не пiдставив Богдановi ногу – той простягнувся на дорогу як довгий. Дружний регiт злетiв у повiтря, шибеники позiскакували з поруччя, готуючись до бiйки; Богдан пiдвiвся i, витираючи рукою колiна, скоса й з докором позирав на вродливого хлопця; вуличники гуртом насувалися; Роман накокоiжився, пiдступив до хлопця i спокiйно проказав: «Щоб ти такого бiльше нiколи не робив». – «Бо що?» – задерикувато спитав вродливий хлопець. «Бо я сильний, розумiеш?» – вiдказав Роман з притиском.
Хлопець знiтився, ще дивився пiвнем на Романа, стискав кулаки, але усвiдомлення можливоi сили противника все ж добиралося до нього, вiн боком попри поруччя вiдступив, у вуличникiв теж пропав запал: затiя втратила сенс – iх не збоялися, i вони неохоче подалися на свою Вулицю, а Роман спитав хлопця, котрий все ще стояв на мосту: «Як називаешся?» – «Мирон, – вiдповiв слухняно хлопець i, помовчавши, запитав: – Ти можеш розiгнути кiнську пiдкову?» – «Нi, – посмiхнувся Роман. – Я не хочу бути ковалем… Ми йдемо записуватися до гiмназii». – «А я вже записався, – пiдступив ближче Мирон. – Он там мiй дiм, – показав на кам’яний похилий будинок, що стояв скраю Вулицi, над самим потоком i дахом ледве досягав до рiвня моста. – Мiй тато приймае на квартиру… – додав, щоб продовжити розмову з новими знайомими. – А ви будете жити в бурсi?»
– Ти пригадуеш нашу першу зустрiч? – Роман повернув до Мирона голову.
Костецький непорозумiло глянув на Заставного:
– Дивно повертаеш нинi розмову – то на полiтику, то на спогади… Чому ти про це запитав, ми ж про iнше…
– Ми розмовляемо сьогоднi про одне – про вiйну, яка почалася… Скажи, чому ви тодi вiдступили, адже дiяли, так би мовити, за формулою фiлософа, постулати якого ти знаеш напам’ять: «У тому, що сильнiшому повинно служити слабше, переконуються слабшi, якi прагнуть стати владиками над ще слабкiшими». Пригадуеш? Напевне пам’ятаеш: ту книжку в коричневiй палiтурцi ти колись завжди носив з собою, я в тебе ii позичав…
– Я випадково знайшов ii на горищi в будинку, в якому живу. На жаль, надто пiзно… Можливо, якби прочитав ii ще до свого вступу в унiверситет, то… «Так мовив Заратустра». Вiн добре говорив…
– Богдане, не будь пуританином, – глянув Роман на Страуса. – Нинi треба згадати iм’я Нiцше, бо воно й справдi може забутися саме тодi, коли на свiтову арену вийшли «надлюди», про яких автор мрiяв усе свое життя. Не можна забувати про хрещеного батька, бо ану ж таки створиться iлюзiя, що iхня поява – випадок, а не виплодок… Тож скажи, Мироне, перед чим ви тодi вiдступили?
– Перед твоею силою, i це закономiрно, – всiдався на свого коня Мирон.
– Але ж вiн кволий, а вас було багато, – втрутився в розмову Страус. – Я поясню тобi: перед силою його духу, кажучи пишно. Так, так… А ти тiльки-но замахнувся на те, що е основою духовноi сили людства, замахнувся в день початку вакханалii бандитiв!
– Мрiйники! – розвiв руками Мирон. – Блакитнi мрiйники. Свiт двигтить, моцуеться, змагаеться, а вони заспiвали жебранку… Ну що з того, що з того, що мiй батько чесно працював усе життя, а мати змiцнювала свiй дух молитвами, що мене начиняли високими мрiями? Духовнi сили! Мене збили на квасне яблуко ендеки[2 - Польськi нацiонал-демократи.] у львiвськiй альма матер, бо силу мали вони, а не я. Бздури, панове. Якби ми виховувалися за iх рецептами, то нинi я не нидiв би в нотарiальнiй конторi, а ти – в бухгалтерii споживспiлки. І ти, фiлософе, був би академiком, професором або мiнiстром, а не шкiльним учителем! Та що говорити з вами, упокореними слабодухами! – Мирон повернувся i знову вийшов, гримнувши дверима.
…У бурсi для хлопцiв мiсця не знайшлося, Роман з Богданом замешкали в терцiяна[3 - Гiмназiйний наглядач.] Костецького.
Терцiян був першою особою в гiмназii. Так, принаймнi спочатку, вважали сiльськi хлопцi, якi, одягнувшись у гiмназiйну форму, зовнiшньо допасовувались до мiських ровесникiв, проте внутрiшньо нiколи порiднитися не могли – рiзнобiй мiж ними вiдчувався завжди: селянська боязливiсть, несмiливiсть, поступливiсть, скованiсть i наiвнiсть надолужувалися впертою працьовитiстю, спонуканою перш за все почуттям затаеноi помсти над мiщухами, i селюки, не здатнi зрiвнятися з ними розкованiстю манер, часто перевершували iх знаннями. Бо Вулицю нiкому ще не вдалося здолати, ii можна тiльки з гiднiстю переступити.
Повертаючись пiсля обiду з урокiв, Роман i Богдан кожного разу з острахом заходили до будиночка, який своiм дахом не досягав рiвня моста на Чорному потоцi, навшпиньках заходили на кухню, де бiля плити завжди поралася Миронова мама, схожа на черницю i одягом, i упокоренiстю своiй долi; пiд стiною на бамбетлi[4 - Складане дерев’яне лiжко.] лежала спаралiзована Миронова бабуся, котра без упину молилася, беззвучно ворушачи губами; з кухнi двое дверей вели до двох кiмнаток, в бiльшiй жила сiм’я терцiяна, а в меншiй – квартиранти-гiмназисти.
До Вулицi хлопцi швидко звикли. Вдень вона була майже порожня: мешканцi заробляли на хлiб. Жiнки-перекупки перепродували на ринку закупленi у селян продукти, деякi чоловiки ходили на службу – це старшi, а молодi гультiпаки вiдправлялися щоранку на розмаiтi промисли: у Мiстi можна було стати на час носильником, картярем, шахраем, а то й злодiем… Вдень на Вулицю приходили хiба що селяни – до крамничок з чорними вiд кiптяви шибками й засмальцьованими лядами, де можна було купити гас, гноти, цвяхи, ухналi, пiдкови, махорковi цигарки, а ще завжди ходила по Вулицi Каська Гуляй-нога, яка заглядала в кожну крамничку й випрошувала крейцара «на Боже»; припадаючи на коротку нiжку, вона пiдшкутильгавши до селянок, безцеремонно заглядала iм у бесаги i виманювала хоча б пучечок цибулi, а виманивши, кульгала далi, втiшно наспiвуючи однiеi: «Ти хоч стукай, хоч не стукай, я свiй розум маю». Вдень можна було побачити на галерейцi, якою замикалася Вулиця, золотоволосе янголя – Мадлену, донечку гонористого бляхаря Хараборського, який цинкував вiдра й баняки, i коли клiент показував йому пальцем на проiдену iржею дiрку, вiн недбало кидав посудину в кут, зауважуючи: «Не треба менi професорiв, я сам е професор вiд того»; дiвчинка глядiла великими здивованими очима на людей i на свiт, i нiхто не чув вiд неi нi слова, анi смiху, кожен мовчки милувався ii красою, яка яснiла на тлi обдертих будинкiв, чорних крамничок, бакаiстоi дороги i поламаного тротуару, кожному ставало свiтло на душi вiд ii синього погляду, i знали всi, що Вулиця безнадiйно стемнiе, коли свiтловолосе янголя ii покине.
Пiд вечiр Вулиця люднiшала: хто повертався з Мiста з сяким-таким заробiтком, той мiг собi дозволити випити келишок монопольки у Шнайдера або пiти з набутком додому, чи взяти собi на нiч дiвицю, – iх чимало сходилося сюди на промисел бозна-звiдки, – або ж спробувати щастя в Шулера, який стояв за складаним столиком на розi, вигукуючи: «Червона виграе, чорна програе!» Якщо такий вiдчайдух знаходився, то бiля столика збирався натовп, дивлячись, як смiливець ставить двi крони, а виграе чотири, ставить чотири i виграе вiсiм, ставить вiсiм i виграе шiстнадцять, а коли азарт його i далi не покидав, то вiн програвав усi грошi й виходив з гурту без зароблених удень двох крон.
До Вулицi хлопцi звикли швидко, зате довго не могли призвичаiтись до маестату терцiяна Костецького. Коли вiн iшов коридором гiмназii, всi розступалися перед ним, навiть професура: учителi мiнялися, а вiн оберiгав престиж гiмназii вже кiлька десятилiть, i нiхто й не помислював, що його можна замiнити; одягнутий у чорний костюм i чорну краватку, з тоненькими смужками вусiв, з лискучим волоссям, що завжди було роздiлене рiвним продiлом посерединi й густо напомаджене пахучим брильянтином, вiн ходив по коридору, нiби й не звертаючи на гiмназистiв уваги, а вони, побачивши його, з пустотливих гайдабур ставали враз блакитними дiтоньками; пiд час перерви терцiян вряди-годи поглядав на масивний годинник, що поблискував мiдним маятником за скляними дверцятами шафи; коли наставав час, вiн пiдходив до металевоi рейки, яка висiла на гаку поруч з годинниковою шафою, виймав з кишенi блискучий молоток i, прийнявши позу жовнiра, що стоiть на почеснiй вартi, бив ритмiчно молотком по рейцi, поки не здiйснювалася всесильна його влада: за кiлька секунд гiмназiя стихала i боязко шемрала у класах в очiкуваннi таемничого дiйства науки.
Тому боязко було хлопцям переходити через кухню повз дверi, з яких кожноi митi мiг вийти сам терцiян, i подивом сповнювалися iхнi душi при усвiдомленнi, що Мирон мае право жити з ним в однiй кiмнатi.
Та згодом вони звикли й до маестату терцiяна.
Вулиця, що налiчувала не бiльше ста мешканцiв, була для двадцятитисячного Мiста мовби пробою, в якiй проявлялися всi суспiльнi верстви – патрицii, плебеi i жеброта; i коли жеброту уособлювала Каська Гуляйнога, а плебеiв – Шулер, то, безумовно, до патрицiiв належали бляхар Хараборський i перш за все терцiян Костецький, – так у краплi води можна пiзнати властивостi моря.
Звичайно, у Мiстi, а тим бiльше у далеких i незнаних мiстах, аристократи ведуть iнакший спосiб життя, нiж Костецький i Хараборський, по-iншому мислять, iнакше одягаються i мова iх, напевно, вiдмiнна вiд мови бляхаря i терцiяна (Костецький ловив у гiмназii вченi слова, такi незвичнi й значимi, вiн по-своему вводив iх у вжиток i привчав оперувати ними Хараборського, а також i дружину, щоб не сплохувати з нею на людях), – але ж i жеброта у тих великих мiстах, без сумнiву, належить до iншого гатунку, нiж Каська Гуляйнога, i шулери там ходять у вищому ранзi, тож спiввiдношення мiж суспiльними верствами на Вулицi й у великих мiстах однi й тi ж, i терцiяновi та бляхаревi залишалося хiба що тягнутися до вищого патрицiанського кшталту, щоб у наступному поколiннi кожен мiг вийти iз своiм родом за межi Вулицi.
Вечорами, коли Роман з Богданом «кували» латину у своiй кiмнатi, а Мирон у своiй, на кухнi частенько сидiли удвох Хараборський i Костецький. Удвох, бо жiнок до уваги нiхто з них не брав, хоч iх було аж трое: спаралiзована бабуся на бамбетлi, по-чернечому покiрна Миронова мати бiля плити i – на колiнах у бляхаря – шестилiтне янголя Мадлена, яка нiколи не лепетала й не смiялася, хоч i не була нiмою; дiвча водило довкола здивованими очима й перебувало наче увi снi, коли все здаеться несправжнiм i тимчасовим, тож треба тихенько сидiти, поки закiнчиться сон i вона врештi опиниться в iншому, кращому свiтi.
Миронова мати подавала на стiл вечерю – що Бог послав: могла це бути навiть печена картопля iз саламахою. Бляхар i терцiян завжди вечеряли зi смаком, проте iм уявлялися на столi зовсiм iншi потрави, i Костецький, запиваючи водою пекучу саламаху, завжди говорив про шиночку й ковбаску, накраянi тоненькими плястерками й розкладенi по вiнцях тарiлки, – i «мiшанинка» та не звiдки-будь, а iз крамницi самого Стаха; посерединi тарiлки – бурячки i кракiвська муштарда, а содова вода привезена аж iз Задвiр’я, бо там пляшки набивають газом не з того мiсця, що в Мiстi. Миронова мати боязко додавала, що для такого накриття столу найбiльше пасуе торт у горiховому фольклорi: така назва торта терцiяновi явно подобалася, бо одного разу, коли Мирон, який чув усе, про що говорилося на кухнi, зауважив, що фольклор – це усна народна творчiсть, батько глибокодумно пояснив йому, що торт i е усний, бо ж чим би Мирон його iв, якби вiн раптом з’явився у них на столi.
Бляхар i терцiян на свята пили порiчкове пiдiгрiте вино – тодi у них розв’язувались язики, i вони з гiднiстю, властивою патрицiям, розмовляли про полiтику, про людей, а найбiльше про майбутне дiтей, пересипаючи свою мову вченими словами, якi напевно вживаються у вищому свiтi i якi пiдносили iх у власних очах, вивищували над рiвнем сiрого плебсу. Як не дивно, сусiди розумiли один одного, бо коли терцiян, наприклад, категорично заявляв, маючи на увазi срiбний посуд радника магiстрату Бертольда, що вся та його «нумiзматика» не вартуе нi крейцара, то бляхар схвально похитував головою, стверджуючи, що такого непотребу нiхто нiколи не взяв би на свiй бойкот – i все.
Вiд срiбла радника Бертольда бляхар i терцiян переходили вiдразу до найзаповiтнiшого – майбутнього iхнiх дiтей, якi матимуть колись не таку «нумiзматику», як радник, а справжнiй кришталь, спроваджений з самого Вiдня, бо Мирон стане адвокатом i вибереться назавжди з цiеi брудноi Вулицi, де людинi з порядного дому нема з ким i порозмовляти, ще й батькiв забере з собою.
Хараборський поштиво пiдтакував, бо, хвалити господа, на його долю випав такий льос щастя, що на Вулицi живе сам терцiян гiмназii, i йому, професоровi вiд бляхи, не потрiбно приходити на брудершафт до Шулера або до Каськи Гуляйноги. До того ж Мирончик таки справдi колись вилiзе з цiеi вуличноi дифузори i стане справжнiм паном, а тодi вiн ожениться з Мадленою, бо з неi виросте шляхетна панна, а не якась собi «бiсектриса».
Тодi обидва патрицii iз Вулицi випивали ще по келиху гарячого вина з корицею, i терцiян затягав свою улюблену пiсню: «Добре iсти, довго спати – Бог здоров’я мусить дати»; пiсля пiснi сусiди випивали ще по однiй, i тодi бляхар розпочинав своеi: «Ой ну-ну, ой ну-ну, розвеселим родину». Хараборський п’янiв швидше вiд Костецького, бо й за становищем був усе-таки нижчий, вiн скоса поглядав на пляшку, а коли там залишалося стiльки, що дiлити на двох не було вже що, виливав решту у свiй келих, пiсля якого повторював тiльки «ой ну-ну», а згодом i для цього не вистачало сил, i вiн лише помахував вказiвним пальцем, що означало: «ну-ну»; врештi, притуливши до себе Мадлену, Хараборський засинав у крiслi.
Терцiян втоплював у напомаджене волосся пальцi, воно спадало й прилипало до чола, вiн похитував журно головою i теж засинав. Аж тодi пiдводила голову Миронова мати, вклякала i, простягаючи вперед руки, благала Бога, щоб усе, про що говорили чоловiки, справдилося. Саме в цю мить завжди прокидалася спаралiзована бабуся i висловлювала свiй сумнiв, чи так станеться, бо чомусь iй весь час сниться богохульний сон: начебто летить херувимчик, вона просить, щоб вiн сiв iй на долоню, а херувим вiдказуе, що сiв би, та не мае чим… Щоб такого, не дай Боже, не трапилося з нашим Мирончиком…
«Геть звiдси хочу, геть!» – заридав одного разу Мирон перед хлопцями в iхнiй кiмнатi, його розпуку добре розумiли Богдан i Роман, та перед iхнiми очима постали враз спаралiзована бабуся, мати-черниця, два нещасних патрицii з Вулицi й маленька Мадлена, немов дiамант на смiтнику, i обох жаль узяв i сполошило егоiстичне Миронове горе.
«Не виннi вони», – проказав тодi Богдан.
– Ним завжди керували двi сили, – сказав Роман, кивнувши в бiк дверей. – Претензiйнiсть вуличноi елiти i егоiзм…
– Не треба аж так, – звiв руку Страус. – Вiн – невдаха. Як i ти… І теж не зi своеi вини. Це його озлобило.
– Чи не подiбне озлоблення на свою посереднiсть вивело з-пiд мостiв, з нетрiв i смiтникiв варгатого Бенiто з його зграею, i вони пiшли на Рим? Коли люди пiддаються незагнузданiй силi, тодi народжуеться те, що нинi назвалося фашизмом… Не морщ чола, Богдане, я не наводжу жодних аналогiй мiж Мироном i Бенiто… Але повiр – кожне зло починаеться з егоiзму посередностi. «Хочу геть звiдси!» Сам! Не з батьком, не з матiр’ю й нещасною бабусею i навiть не з Мадленою… та що тут говорити… – Роман помовчав, гамуючи бiль, що пiдкотився враз до горла. – Що говорити… Сам! Ти думаеш, то була iстерiя? Нi, – холодна розсудливiсть.
– Романе, не заходь надто далеко… Нам було тодi по дванадцять-тринадцять рокiв: звiдки та холодна розсудливiсть? – Страус втомлено сiв за стiл, вiдкинувшись на спинку крiсла.
– Неусвiдомлена, атавiстична… Ось нинi: вiдчув раптом, що може надiйти момент, i духовний набуток стане непотрiбним баластом, i вирiшив на всяк випадок вiдмежуватися вiд нього. «Хочу геть звiдси!» Нинiшнiй Миронiв випад, звiсно, ще нi до чого його не зобов’язуе, вiн кожноi митi може сказати, що помилявся, але на запасну позицiю таки вiдступив – вивiльнив у своiй душi мiсце грубiй силi, яку або прийме, або втече вiд неi. Як буде зручнiше… Нi, Богдане, я не хочу зопалу вiшати на товариша всiх здохлих псiв, проте нинi кожен з нас вибирае потрiбну для себе позицiю, тож i я маю право оцiнити людей, якi мене оточують у критичну хвилину. З ким я буду? Хто буде зi мною? Вулиця… ii злий феномен полягае не в тому, що мешканцi прагнули вилiзти з бiди, а в тому, що тi прагнення породжували погорду, зневагу до бiдностi, егоiзм…
Страус мовчав. Замовк i Роман, помiтивши його вiдсутнiсть: Богдан пильно дивився на кахлi, нiби досi iх не бачив; поглянув у той бiк i Роман. Зображення на кахлях справдi були цiкавi, в iх рiзноманiтностi всяк мiг знайти спiвзвучний для свого настрою сюжет…
Святий Миколай злагiднив суворий погляд, в його очах осiла тепла тiнь – може, це було спiвчуття до стривожених людей; вiн уже не погрожував пальцем, а тiльки застерiгав, просив бути уважним i розсудливим, щоб не допустити якогось необачного кроку. Мандрiвник звiв до Миколая голову, нiби просив у нього поради, i в мандрiвниковi Роман побачив себе: вiн у цю мить вiдчув свою безпораднiсть, одинокiсть. «Мабуть, там, на першiй лiнii вогню, людина, воюючи, вмираючи i виживаючи, помножуеться на тисячi таких, як вона, стае бiльшою, великою, творить частку потужного людського огрому, i смерть частки не означае смертi цiлого; а тут, на Лисинцi, я нинi раптом змалiв у мiльйон разiв, я почуваю себе безпомiчним перед стихiею, марним, мiзерним, i моя праця, якiй я присвятив життя, здаеться не вартою нi гроша, вона крихiтна, нiкчемна, незначна, як i я сам перед лицем такоi сили, як фашизм, спущений з ланцюга.
