скачать книгу бесплатно
Fasces – пучок пруття з сокирою посерединi в’язки. Емблема Римськоi iмперii, яку носили лiктори попереду iмператорiв на знак iх необмеженоi влади. Без жодних вуалей прийнята iталiйською партiею Fascisma. А свiт очима окремих людей, – окремих, а не гурту, – мовчки дивився, як авантюрист Муссолiнi цинiчно, на очах у всiеi Європи, розв’язував цей пучок шпiцрутенiв, щоб шмагати ними не бунтiвникiв, не протестантiв, а весь народ. Шмагати без упину, гвалтувати заради гвалту, карати заради кари, вивiльненою сокирою стинати голови без суду задля страху; фашист став слiдчим, суддею i судовим виконавцем в однiй особi; фашизм розповзаеться, як метастази раку, – i горять стоси книг на Унтер-ден-Лiнден у Берлiнi, i горить «Гернiка» в Іспанii. Символом удосконаленого фашизму в Нiмеччинi стае страшна, вiдверта своею суттю емблема – череп з перехрещеними кiстками: до смертi засуджуються не окремi люди, а цiлi народи; фашисти вигадують новi й новi герби, щоб назавжди порвати з нацiональними традицiями, щоб тяжiння до традицiй, яке е основою опору насильницьким нововведенням, лiквiдувати раз назавше, бо з безликою масою, що пустилася свого берега, легше розправлятися, брати ii на абордаж; фашизмовi заважають культура, творчiсть, естетика, виробленi вiками звичаi i стосунки мiж людьми, етика, совiсть, жаль, спiвчуття, щирiсть – усi цi категорii, якi вiдрiзняють людину вiд тварi, фашизм знищуе, i людина, позбавлена iх, стае гiршою вiд звiра, бо й тварина вiрна звичаям свого стада.
І все це зродилося на очах вихованоi дев’ятнадцятим столiттям Європи!
Як воно могло трапитися? Історик, який народиться пiсля вiйни, неминуче поставить перед собою таке питання i в анналах свiтовоi фiлософii шукатиме вiдповiдi на нього; вiн без особливих зусиль знайде книжку нiмецького фiлософа, який у молодостi, служачи санiтаром у прусськiй армii, плакав над жертвами битви пiд Седаном, i з того жалю над людським безсиллям зродилася в мислителя погорда до слабших, i вiн потiм усе свое життя присвятив пошуковi iдеалу сильноi людини, назвавши ii надлюдиною, потоптав виплеканi iсторiею людства принципи гуманностi, закликав людство позбутися сумлiння, стати по той бiк добра i зла, виховати в собi жорстокiсть, не боятися вбивати слабших, ступати по трупах до самовинищення, усувати всiх, хто заважае кроковi надлюдини, i, втомившись дослiдженням таких категорiй, як садизм, безжалiснiсть, жорстокiсть, фiлософ урештi збожеволiв, але виховав своiми книгами безумцiв i злочинцiв, котрi в хвилину людськоi втоми i збайдужiння допадаються до скриньки Пандори i випускають на свiт найстрашнiшу заразу – iдею знищення в iм’я знищення. Ім’я цього фiлософа Нiцше.
Не соромся, мiй добрий приятелю Страусе, назвати нинi це iм’я: виплодки Нiцше зiрвалися з прив’язi.
Що робити менi? Та хiба те, що робить цей зображений на кахлi мандрiвник: звести очi угору до свого божка i просити в нього поради. Ми ж нiчого не означаемо. Що таке трое людей супроти сили, яка завоювала всю Європу i йде далi?.. Не те я говорю – треба брати зброю в руки, треба нинi зробити остаточнi розрахунки i запропонувати свiй винахiд вiйськовому комiсарiатовi. Ха… Хiба вони матимуть час його вивчати – тепер, коли над головами рвуться снаряди? Поки я доберуся до комiсара, мене вб’ють, i принесу я не бiльше користi, нiж черв’як… А зрештою, хто тi, якi назвали себе людьми? Може, для вищих iстот ми тi ж черв’яки? Ми ж пiддаемося найнижчому iнстинкту – кровожерству, ми не вмiемо порозумiтися з найближчими сусiдами… Бджоли! Фiлософ Метерлiнк вважае iх розумними iстотами. А якщо насправдi в них е iнтелект, то ще не знати, чи вони вважають собi рiвним Метерлiнка? Людина безнадiйно зарозумiла: не вмiючи знайти спiльну мову з единокровними братами по планетi, вона хоче здолати швидкiсть звуку, хоче збагнути швидкiсть свiтла, прагне перемогти земне тяжiння, мрiе зустрiтися з iнопланетними iстотами i не задумуеться над тим, що тi iстоти можуть оцiнити людину не вище, нiж людина блоху. Та вони напевно нас знищили б нинi за те, що ми зневажили священний закон природи, котрий утверджуе життя, а не смерть.
А може, природа випробовуе сьогоднi людство – останнiй i тому такий недосконалий продукт свого творення? Ви погляньте, яка доцiльнiсть iснуе у рослинному i тваринному свiтах. Яка гармонiя! Може, тому, що цi свiти створенi ранiше вiд людей i вони встигли удосконалитися, а людина перебувае ще в стадii творення? Бо чому одному випадае щастя, а iншому горе, одному генiй, а другому iдiотизм, комусь краса, а комусь потворнiсть?.. Нас природа поставила перед собою, мов перед незрозумiлою машиною, механiки якоi ми не знаемо… То якщо весь свiт непiзнаний, як же тодi ми можемо пiзнати логiку окремих речей – хоча б нинiшньоi подii?
Господи, як легко стати песимiстом… Де ж дiлася моя виплекана роками оптимiстична перспектива працi? Почекай, Богдане… Я, старий атеiст, вдамся зараз до Бiблii. Послухай. Бог створив людину шостого дня. Людина була найкращим його творивом, i втомлений Господь вдовольнився ii зовнiшнiстю. Тепер Господь спочивае, в нього ще недiля, i нам протягом цього довгого дня Божого вiдпочинку полишено право вдосконалювати свiй внутрiшнiй свiт самим. Тому ми мусимо пiзнавати невiдоме без Божоi допомоги, а пiзнаючи, робимо помилки, сердимо природу, i вона нам помщаеться. Ми iнодi втомлюемося, стаемо на мить байдужими, а тодi з нас самих виповзае закладений природою порок. Природа умисне його заклала – для нашого випробування i гарту. Щоб ми самi на своiх помилках училися. Вона ще довго чекатиме, поки ми станемо розумними i добрими. Вона витримае ще не одне наше випробування. А нинiшня вiйна – це одне iз них. Людство вийде з неi духовно кращим, проте заплатить тяжкою цiною за мить своеi байдужостi».
…Фiлософ, зображений на кахлi, розгорнув пергаментний сувiй, i Страус з острахом почав вдивлятися в письмо, котре мусило бути на сьогоднi пророчим; вiн боявся прочитати в ньому присуд людському поступовi й цивiлiзацii, на якi замахнулася злочинна рука. Страус напружив зiр i вiдчитав у першому рядку слова, якi принесли йому полегшу: були вони не оптимiстичнi, але й не вселяли в душу безнадii; слова тi змусили Страуса заглянути в iсторiю людства, яке не один уже раз ставало на грань катастрофи, проте завжди знаходило в собi силу перемагати зло, коли воно виповзало на свiт iз своiх тайникiв. Були це слова, написанi латиною: «Nihil nоvо». Нiщо не нове, подiбне вже було. Втiкав колись iз палаючого Риму навiжений Нерон, а до людей вертався великий самовбивця Сенека; застилалося колись небо млосними димами iнквiзицii, а як вони розвiювалися, з попелищ виходили на свiт Бруно, i Сервантес, i Гойя; утiкали з Балканiв на своi землi османи, а народи вiтали Вазова i Караджича; розпинав Микола І на шибеницях п’ятьох царiв волi, а на iх мiсце ставали Лермонтов i Шевченко; навiть Наполеон, який скасував у Нiмеччинi феодалiзм, а в Іспанii iнквiзицiю, мусив врештi-решт переконатися, що грубою силою нiчого не доможешся, бо дух людини завжди сильнiший вiд меча.
Як може увiнчатися перемогою кривавий марш парвеню Шiкльгрубера, який цинiчно i на весь голос заявив, що перетворить свiт у единий концтабiр, де кожен, хто залишиться живим, займе точно визначене йому мiсце для рабськоi i бездумноi працi на «юберменшiв». Вулик! Цей зразок порядку сподобався Мироновi… Та нi, не треба ображати бджiл. Шiкльгрубер хоче зробити свiт табором, про який мрiяв Нiцше! Ще в минулому столiттi. Що ж, усi фiлософськi системи виникають задовго до своеi реалiзацii. Отож тодi, коли европейський мiщанин почав розчаровуватися в революцiях, вiд яких чекав створення протягом дня Царства Божого на землi, а воно не приходило, i вiн запродував свою душу золотому телятi, тодi, коли тi революцii таки назрiвали, а привид нового соцiального ладу набирав конкретних рис, загрожуючи перемiнити свiт, нiмецький фiлософ, який знав хистку вдачу дрiбного буржуа, висунув для нього iдею сильноi людини, котра вийде з мiщанського середовища i виведе мiщанина iз залежного животiння до влади. Ідея мiцноi особистостi була не новою. Ібсенiвський Бранд теж кидав максималiстський клич: «Все або нiщо», ганьбив слабодухiв, якi мiняли високi iдеали на косяк риби, глузував з гномiв, що викрикували славу своiм предкам – голiафам. Ібсен навiть неволю схвалював, бо вона спонукуе до боротьби за свободу. Подiбнi iдеi проповiдував i Нiцше. Бранд проклинав тих, якi хочуть убити в людинi здатнiсть страждати й ненавидiти, i Нiцше вважав, що страждання – це вища мета людей. В чому ж рiч? А в тому, що Ібсен вивищував iдею сильноi людини людинолюбством, прагненням витягнути слабших з духовноi немочi, а Нiцше закликав фiзично розправлятися iз слабшими, пропонував визволяти суспiльство вiд порокiв засобом найтяжчого грiха – насильством. Ібсен закликав виховувати воiна, який виходить на арену iз шпагою, Нiцше – ката з прив’язаною до пояса сокирою, якого покидьки, що виповзли з-пiд iталiйських мостiв i з нiмецьких сутерин, взяли собi за iдеал. І сповзла фiлософiя Нiцше вiд «Заратустри» до «Майн кампф», струсила з себе позлiтку протимiщанськоi войовничостi i стала символом вiри моральних дегенератiв. Сказав-бо Гете: «Людський набрiд нiчого так не боiться, як розуму».
То чи ж мае перспективу гарнiзон карних злочинцiв, озброених iдеологiею людиноненависництва, покорити людство? Нiколи. Суспiльство, в якому невiгласи стали ватажками, самовiльно присвоiвши собi звання докторiв, суспiльство, якому заважае вiльна творчiсть людей, а мистецтво загрожуе його iснуванню, суспiльство, в котрому единою iстиною визнаеться спосiб мислення правителя, де сила превалюе над мислю, де засуджуються до кари смертi Ейнштейн i Манн, а твори Маркса i Гейне – до спалення на вогнищi, не е, власне, суспiльством, а зграею скажених псiв, яка буде знищена людьми. Nihil nоvо: коли правителi Риму пройнялися iдеею свiтового панування, Рим загинув.
«У такому розумiннi iсторичного й сучасного – мiй оптимiзм. А оптимiзм – це первiсний людський iнстинкт, нарiжний камiнь людського iснування, i знищити його можна тiльки разом з людиною… Шановний Страусе, а не подумав ти, що оптимiзм може стати i злом – якщо людина, вiрячи в добро, перестае за нього боротися?»
«…Вони обидва все життя провели у створених ними самими свiтах, якi не мають жодного зв’язку з реальнiстю, – гасив обурення на товаришiв Мирон, сидячи у своiй кiмнатi. – Створили умисне, щоб вiдмежуватися вiд самих себе – боязливих, самолюбних, грiшних, – i, озброiвшись знаннями й гуманними iдеями, таврують тих, якi не одягають масок або ж зривають iх з облич у вiдповiдний час. Як я… В мене теж е належна ерудицiя, я не гiрше за них розумiю штуку, я теж мав би чим заслонитися вiд своiх грiхiв – вони у нас однаковi. А навiщо? Навiщо ховатися тепер у естетськi мудрування, у туманнiсть науки: що це все вартуе перед силою, яка нинi вивiльнилася з пут? Треба негайно брати час за горло, щоб вiн тебе не полишив знову у безсиллi; кому ти потрiбний зi своею лiтературою, мистецтвом, теоретичною наукою – немiчний. Бери силу, звiдки вона даеться, а тодi зможеш ii використати для своiх потреб i своiх iдей… Зiрвiть маску благопристойностi, як я, вона вже не потрiбна. Але ж нi – один i далi обкладае себе формулами, якi з наукою мають стiльки спiльного, як хiмiя з алхiмiею, i сподiваеться винайти таке, яке нiхто винайти не може, а другий i далi на кожний випадок життя цитуе «Фауста», не задумуючись над тим, що поема Гете застарiла ще за життя автора, бо писав вiн ii так довго, що за той час змiнилася суспiльна свiдомiсть – вiд розгубленостi перед всесильнiстю природи до перемоги людськоi мислi над нею. І зi слiв Фауста «Спинися, мить!» можна хiба що поблажливо посмiятися, бо за час творення поеми вiдбулася французька революцiя з ii пiднесенням i занепадом, вийшов на свiтову арену i зiйшов з неi Наполеон, а всiляку мiстику перемiг своiми дослiдженнями Кюв’е, котрий пiдготував наукову революцiю Дарвiна… За життя поета застарiла поема, а ти цитуеш ii нинi, коли вiйна ламае свiт!..
Ось вам, хлопцi, вiз i перевiз. Життя мчить, мов колiсниця Феба, зiгрiвае i спалюе, свiтить i затьмарюе, i толочить на гамуз мрiйникiв, i минае тих, котрi встигли розступитись перед нею, i вивозить на вершину сильних смiливцiв, якi зумiли вчепитися за ii розвору. Бо ж мовив Заратустра: «Велике свiтило, до чого ти звелось би, якби не було в тебе тих, кому свiтиш?» Свiтиш для тих, хто зумiв сiсти на розвору колiсницi, i немае на нiй мiсця минулому, закутаному в легенди, перекази, поеми й афоризми; з минулого можна взяти з собою в дорогу тiльки те, що практично потрiбне – як-от одяг i шмат сала з часником, а все iнше треба залишити i заборонити йому переступити наш порiг. Мовив Заратустра: «Я люблю тих, хто дае людям майбутне i позбавляе iх минулого». В минулому я був слабким, нiчого не зумiв створити для себе, а тому в мене його немае. Я поривався до висот, а не бачив розвори колiсницi, за яку можна вчепитися, i мене били й виганяли iз свiтлиць у свинарник. А тепер бачу силу, яка захопить мене з собою, – вiйну, i я увiйду в неi з пiднесеною головою, хай сила вирiшить мою долю.
Мрiйте. Шукайте вiчного двигуна. Цитуйте Аристотеля, Гете i Метерлiнка. Декламуйте Шевченка i Франка. А я пiду за силою… Та хiба ви самi не бачите: час так приквапив свiй ритм, що для тiеi вашоi духовностi просто немае нинi мiсця, суспiльний добiр вiдкине вас разом з вашими утопiчними мрiями i наiвними iдеалами; ми частка природи, де точиться безупинна боротьба за iснування. Ви ж обидва шанувальники Дарвiна, то чому не визнаете Нiцше, який поширив вiдкритий Дарвiном закон про природний добiр на людство? Всюди перемагае сила: плаксii-романтики, якi спiвали гiмни минулому, стали непотрiбними, а Гете i Франко, котрим ви так ревно поклоняетеся, спiвали хвалу сильним… Про що ми, власне, сперечаемось? Victor dat leges![5 - Переможець диктуе закони! (Лат.)] Якщо сила стае достатньо великою, то вона сама собою стане правом. І з цим треба рахуватися, якщо хочеш жити. Адже не хто iнший, а Дарвiн породив iдею, що егоiзм е рушiем поступу, а винищення суперникiв не е злочином. Дарвiн породив Нiцше. Чому ви одного iдеалiзуете, а другому проголошуете анафему? Треба щось вирiшувати, сидiти в цьому закутi бiльше не можна. Ми повиннi дiяти, бо час i доля обминуть нас!»
Мирон рвучко вiдчинив дверi до Страусовоi кiмнати i побачив за столом двох задуманих, нiби незнайомих людей, з якими, здаеться, нiколи й не зустрiчався. Вони занурилися у своi свiти, а час навально мчав i обминав iх; Мирон повернув голову в той бiк, куди вони дивилися, i побачив, як смiливець з освiтленим пожадливою цiкавiстю обличчям мчить на колiсницi через простiр у майбутне, полишаючи в минулому мандрiвника, який просить у свого божества поради, i фiлософа, зосередженого над розгорнутим сувоем пергаменту, дрiбно списаного незрозумiлими письменами.
…Вивiльнившись з Василининих обiймiв, малий Василько прожогом вибiг надвiр. Вiн зрозумiв: мамина заборона виймати вершi з-пiд кашицi – не просто ii примха чи, як це не раз бувало, покара за непослух. Здавлений материн плач теж не був схожий на ii схлипування i тихi зiтхання, коли вона молилася чомусь не перед образами, а перед шлюбним портретом, звiдки дивився на неi вирлоокий батько, – стишений ii зойк означав щось зовсiм iнше, мабуть, те, що нинi було названо вiйною, i це невiдоме питання зайшло у хлоп’ячу свiдомiсть разом з тремтiнням маминих грудей, пальцiв, усього ii тiла. Нiби злякавшись, що раптом збагне весь трагiчний смисл цього слова, а тодi стане таким зажуреним, як усi дорослi в хатi, Василько вихопився з маминих рук: йому хотiлося ще радостi й свободи, йому страшно стало тiеi неволi, яка прийде разом iз зрозумiнням слова «вiйна», – чей же на схилах Лисинки гудуть роi бджiл i джмелiв над розквiтлими травами, а горою, повище хати, бiжить з Буковини схожа на хребтову смужку польовоi мишi стежка, ген бiжить аж до Писаного Каменя, що бовванiе олив’яною брилою на обрii пiд небом, а за ним стелиться гостинець до самого Мiста.
Василько вiдчув, що майне лише мить – i материн плач вiдбере в нього не тiльки кашицю i вершi з пстругами, а й цю стежку, якою вiн разом з учителем Страусом повинен вийти, минаючи Писаний Камiнь, на битий шлях, щоб, тримаючись за руку вчителя, йти з ним так довго, поки не стане дорослим, поки не пiзнае того, що знае вiн. І Довбуш, i опришки, i козаки, i поважнi гетьмани, i лютi царi, i пророки-поети, i чародii-малярi – всi тi казковi постатi, якi виринули з розповiдей Страуса, стануть ближчими i зрозумiлими, бо Василько буде вчитися у великiй мiськiй школi, в якiй не двi класнi кiмнати, як у Бiлiй Березi, а багато, мов чарунок на бджолиному щiльнику, i у кожнiй свiй учитель, а в однiй наймудрiший i найрiднiший – Страус.
Василько не хотiв цього втрачати, а тому втiк вiд розтривожених людей, проте дрiбку iхньоi тривоги таки забрав з собою, i перемiнилася вона в образ, зовсiм не пов’язаний з нинiшнiм днем, бо нинiшне лихо ще не мало свого образу. Була це згадка про батькову смерть.
Донинi Васильковi пам’яталася смерть тата як сумне, проте урочисте свято. Газда Василь спав, як i кожноi недiлi пiсля обiду, – тiльки не на постелi, а на столi посерединi кiмнати, одягнений у святкову вберю. В хатi набилося стiльки людей, що вiд iх дихання i зiтхань загусло повiтря, вони притиснули малого до маминого подолка, i вiн не мiг бачити ii обличчя, тiльки чув, як на тiм’ячко скапували гарячi краплi – це були сльози, i вiд них ставало Васильковi тепло, вони тепер еднали його з мамою, i вiн, як нiколи досi, щемно вiдчував, що вона е в нього. Люди були поважнi й добрi, кожен хотiв погладити Василька по голiвцi, спiвав сумноi сiльський дяк, а потiм тата винесли, i син нiколи бiльше його не бачив, зате мати стала добрiша i люди ласкавiшi, i хлопчина довго втiшався тим, що вiн сирота. Сирiтство його було терпко-солодким: нiхто з ровесникiв не зазнавав стiльки ласки, як вiн, ровесникiв карали суворi тати за псоти – його ж не карав нiхто нiколи. Тiльки тугою озивалося дитяче серце, коли натикався у повiтцi на поржавiлий велосипед, якого в селi нiхто не мав; Василько тодi пригадував, як тато випроваджував ровера на Лисинку, i сорочка на його спинi була мокра вiд поту, зате як потiм гонористо з’iжджав вiн з гори – i сорочка надувалася, як свинячий капшук… Тугазакрадалася до його грудей, мов лисиця до курника, все частiше: коли заводив грамофон, якого теж у селi нiхто не мав, коли розгортав старi книжки, над якими тато схилявся вечорами при каганцi; але приходила до хлопця й утiшна гордiсть, коли хтось говорив при ньому, що газда Василь був найрозумнiшим чоловiком у селi, i якби не та лиха бiда, коли пiд Турнасом, на закрутi Черемошу, зламалося дараби кермо i налiзла талба на талбу, то був би газда Василь сiльським вiйтом.
Вiдсутнiсть батька була для Василька завжди урочистою, бо в селi та в хатi жила добра пам’ять про нього, i хлопчик цим у глибинi душi пишався, проте й печальною: не сидiв батько на покутi за столом, як у iнших родинах, не згинався з косою мiж косарями на сiнокосах, не спав на лiжку бiля матерi, не було його поруч, аби подати Васильковi руку, коли вiн сходив з крутого берега, i вболювалось йому те, чого його ровесникам вболiтись не могло, – ущербленiсть. А тому тягнувся до Страуса, як до батька.
Сплакнула нинi мама, i знову впекла в тiм’я ii сльоза; а тодi втiк Василько вiд тривоги, та вона його наздогнала образом померлого батька, i звузився раптом свiт бiля нього, i вiддалився за небокрай Писаний Камiнь, за яким бiжить гостинець, що мае вивести його у свiт широкий; змовкли бджолинi роi над квiтами, змерхнув погожий недiльний день, i вже не уявлялася Васильковi вiйна забавою з будяками – вона напевне така ж справжня, як батькова смерть, i батькова смерть перестала бути святковою, бо на його мiсцi хлопчик уявив учителя Страуса.
Притьмом вернувся до хати. Та на порозi тривога миттю зникла: мати винесла з кухнi полумисок з гарячим пахучим банушем[6 - Кукурудзяна каша, варена на сметанi.], поставила його на стiл, сама ж була святковою i гарною. Василько побачив, як ожили квартиранти, вони квапно всiдалися за стiл, бо година була обiдня. Мамина усмiшка змела з iх облич зажуру, i вони стали такими, якими були завжди, – добрими i звичайними.
Василина казала:
– Не iли ще нiчого, а вже полудне. Обiдайте, бо що робити… Таж нiхто не винен… Ой, нiхто тому не винен…
До пiдвалу гончарноi школи, де сидiли заручники, доносився крiзь прозурку храп вахмана; вже й обидва вошебиi, яких гестапо пiдселило в камеру, щоб пiдслуховувати, перестали рахувати свiй улов – стомилися й поснули; стих стогiн скатованого на допитi пiдпiльника Гарматiя, спали на цементнiй долiвцi в’язнi, притиснувшись у тiснотi один до одного; тiльки Стефурак i Страус сидiли, спершись спинами об стiну, i спитав пошепки режисер, коли учитель обiрвав свою розповiдь:
– І ви, вволю насперечавшись, залишилися на своiй благословеннiй Лисинцi, мов ховрашки в норi: а може, обмине?
– Воно потiм справдi так i сталося, – вiдказав Страус. – Ми не знали спочатку, що робити, коли Бiла Береза, не зайнята окупантом, залишилася в його тилу… Але в понедiлок, на другий день вiйни, сказав Мирон перед снiданком, i ми з Романом стетерiли з подиву, бо в недiлю у нас склалася вельми погана думка про нього; ми здивувалися i обидва присоромилися, що не сказали цього першими: «Снiдаймо i збираймося. Не маемо права чекати, поки нас знайдуть на Лисинцi, наш обов’язок зголоситися в сiльську раду». Ми з Романом мовчки переглянулися – мовляв, нiколи не варто робити поквапних висновкiв: Мирон, як i кожен з нас, мае своi вади, але вiн людина чесна i до того ж рiшуча. Пiсля снiданку ми подалися до села. Голова сiльськоi ради був розгублений, вiн нiчого до пуття не мiг нам сказати, жодних розпоряджень з райцентру не отримав, порадив прийти за два-три днi. Третього дня, коли ми прийшли знову, канцелярiя сiльради була зачинена, а сторож приголомшив нас повiдомленням, що влади в Бiлiй Березi вже нема, що по буковинському тракту пiшли румунськi вiйська, а по покутському – нiмецькi; сюди ж, на це бездорiжжя, хто мае час нинi заходити, та й для чого? Я вiдчув, як щось упало в моiх грудях, буквально впало, мов камiнь, – аж хляснуло, i витиснуло приглушений стогiн: що ж тепер робити? Втiкати на схiд через пекло фронту, йти зголошуватись до окупацiйних властей? Глянув на Романа – вiн втиснув голову мiж плечi, нiби хотiв заховатися сам у себе, мов равлик у мушлю, i пiсля довгоi мовчанки проказав: «Треба було ще в недiлю… до Мiста… Щось там робилося напевне. Мобiлiзацiя, евакуацiя… Пропало все, i ми пропали…» Тiльки Мирон був спокiйний, в його очах свiтилися рiшучiсть i надiя чи то цiкавiсть: струс видобував з цього лiнивця й скептика незвiдану енергiю. Вiн промовив: «Нам треба перечекати. Ходiмо на Лисинку».
Вибравшись стежкою на Лисинку, друзi довго стояли на самому ii вершечку з тильного боку Василининоi хати. Покiйний газда, видно, над усе любив простiр i волю, бо ж скiльки працi мусив прикласти, щоб винести будiвельний матерiал на пiднебесну вершину, звiдки довкруж видно застигле море гiр, i вищоi в околицi нема, хiба десь аж там, за Устерiками, ближче до Жаб’я, де починаеться Чорногора.
– Сьоме небо, – сказав Мирон i розглянувся довкола, мов генерал, який оцiнюе стратегiчний пункт. – Сьоме небо, – повторив, мабуть, для того, щоб нове ймення Лисинки, яке вмiстило в собi не лише поняття висоти, а й неприступностi, прийнялось нинi серед них – для спокою i безпечностi.
Всюди панував синiй спокiй, що повис тремтливим мевом над iзворами – глибокими й недосяжними навiть для ока; стрiмка з усiх бокiв Лисинка, вкрита руном стиглоi трави, в самому низу оперезалася низьким смерековим лiсом, мов частоколом, за яким бiля схiдного пруга пiднiжжя голубiв згин Черемошу, позначений тонкою рискою ледве видноi звiдси кашицi. На правому боцi рiки звивалася жовта стрiчка дороги з Путили на Чернiвцi, вона була безлюдною, i Страусовi знову хотiлося сказати «не може цього бути», та знав уже, що заклинати даремно, сталося невiдворотне, а тому, шукаючи виходу з безнадiйноi ситуацii бодай на сьогоднi, окинув довкола гiрську пустку, непрохiдну й первiсну, i, вимiрявши оком глибину схилу Лисинки, повторив за Мироном, нiби погодився з його запевненням цiлковитоi для них безпеки:
– Справдi, сьоме небо…
Тiльки Роман мовчав, а конче потрiбно було й вiд нього почути слово запоруки; товаришi чекали, i вiн нарештi вимовив – зовсiм недоречне, що могло означати його примирення з дiйснiстю або ж просто вдоволення гарною погодою:
– Приемно…
Але й цього стало досить, щоб друзi заспокоiлися й повiрили, що iм зараз нiхто не загрожуе в глухiй гiрськiй закутинi, на стрiмкiй, мов твердиня, горi; а для повнiшого спокою усiм трьом додавалося ще й усвiдомлення того, що iм – удiвцевi Романовi i нежонатим Богдановi й Мироновi – легше, нiж iншим. Можна тут перечекати. Треба перечекати…
Зайшли до хати. Василина зустрiла iх допитливим поглядом, та нiхто нiчого не сказав, i вона зрозумiла, що люди стали безсилi.
– Ми залишимось у вас, Василино, – сказав Мирон.
– Та залишайтеся, бо що робити, – вiдказала покiрно Василина i глянула на Романа, який в цю мить не зводив з неi погляду. – Залишайтеся, – пiдтвердила впевненiше.
– Залишайтеся! – скрикнув радiсно Василько, визираючи з-за маминоi спини.
Страус пiдвiв тремтячий кулак до пiдборiддя, другою рукою поправив окуляри i тихо проказав, стримуючи вiддих:
– Але що будемо тут робити? Що?
– Грати у преферанс, – гiрко вiдказав Роман.
– А в якi грошi? – примружив очi Мирон, виклично дивлячись на товаришiв. – Чи, може, в гудзики?
– Як – у якi грошi? – смикнулася голова в Романа, i вiн проймаючим поглядом прострiляв знiяковiлого вмить Мирона. – В нашi.
…Засумувала Лисинка на негоду. Спочатку зависла над нею вогка хмаринка, що звiдкись заблукала на чисте небо й мусила опуститися долу вiд власного тягаря, вона повинна була перемiнитися в росу i щезнути в гущi достиглих трав, та необачно зачепилася за Василинин оборiг i вже вивiльнитися з його рогатки не могла, впала на подвiр’я й несподiвано почала набухати, клубочитись, куритися, мов злежане сiно, що затлiлося вiд власного тепла; дими окутали вершок гори i ii схили, а потiм сповзли на Бiлу Березу, вкрили ii безнадiйною мокротою, вiдокремивши вiд великого свiту i село, i гору, на якiй, мов на безлюдному островi пiсля корабельноi катастрофи, залишилося трое товаришiв – загублених, розгублених, неприкаяних.
Непогодь створила для них ще бiльшу безпеку: Василинина хата, яка досi виднiлася всьому свiтовi неприступним бастiоном, та все ж виднiлася, заховалась тепер вiд злого ока, втонула в туманi; гарматний гул, що почав було долунювати iз схiдних долiв, не пробивався бiльше крiзь повсть мряки, – а може, вiддалився фронт. З iлюзорного почуття безпеки зроджувалося зовсiм iнше почуття – непроглядноi безвиходi.
Карти лежали колодою на пiдвiконнi, до них нiхто не торкався, нiби та коротка й багатозначна суперечка мiж Мироном i Романом – в якi грошi грати – наклала на преферанс табу; канiкули скiнчилися, почалося перебування в добровiльнiй облозi, i до друзiв добиралася пiдступна сварливиця – нудьга.
Сльота була тепла, аж парна, i Роман перебрався разом iз своiми паперами на оборiг; Мирон дiстав iз-за сволока Бiблiю; Василько розiбрав батькiв велосипед, чистив i змазував оливою деталi: вiн постановив навчитися на ньому iздити, як тiльки розпогодиться; Василина, слава Богу, мала що робити – треба ж доглядати корову i порося, годувати трьох «люфтникiв», якi не знати коли виберуться; вона, боронь Боже, i в думцi не мала позбуватися iх у цю тяжку годину, лише iнодi, заглянувши трохи вперед, терпла вiд думки: що вони усi тут iстимуть, коли затягнеться вiйна, та втiшала себе гадкою, що тривати вона довго не буде, все повернеться на круги своя – до осенi далеко.
