скачать книгу бесплатно
Манускрипт з вулицi Руськоi
Роман Іванович Іваничук
Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #7
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка та iншi. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii. І вiн не обмежуеться лише зображенням тих чи iнших подiй минулого, а визначае багато проблем, якi хвилюють наших сучасникiв.
За роман «Манускрипт з вулицi Руськоi» (1979) Р. Іваничук отримав премiю iм. А. Головка. Змалювавши у цьому творi в яскравих подробицях картини мiського життя кiнця ХVІ – початку ХVІІ столiть, автор воскрешае перед читачем середньовiчний Львiв, Львiв перiоду перших братських шкiл, в яких зароджувалися iдеi визвольноi вiйни майбутньоi Хмельниччини.
Роман Іванович Іваничук
Манускрипт з вулицi Руськоi
Вiд автора
Я знаю: не всi менi повiрять у те, що зараз скажу, та й справдi воно може видатися надто вже фантастичним.
А було так.
Хтось iз господарникiв нашого мiста задумав у темному, квадратному й глибокому, немов велика студня, подвiр’i на вулицi Руськiй (там на стiнi й нинi пишаеться маскарон у виглядi п’яного лева, який пожирае гроно винограду) розчистити вiд культурного, як мовлять археологи, нашарування середньовiчнi погреби, в яких на зламi XV—XVII столiть помiщалася не дуже славна, бо плебейська (славна, аристократична, знаходилась у пiдвалi Корнякта на Ринку, про неi мовитиметься потiм) – корчма «У Лисого Мацька», i вiдкрити там ще одне вечiрне кафе, на якi Львiв i так не бiдний.
Цей намiр, як вiдомо, не увiнчався успiхом, хтось iз вищепоставлених господарникiв сказав: «Досить!» – але роботи якийсь час велися, а я, завжди цiкавий до старовини i не менш зацiкавлений у вiдкриттях подiбних закладiв, навiдувався сюди доволi часто.
Робiтники викидали гори смiття, глини i всiлякоi нечистi, що спресувались у погребах за бiльш нiж триста рокiв, добиралися до товстоi стiни, яка вiддiляла корчму Мацька вiд сусiднього житлового будинку, i одного разу, при менi, дзенькнула лопата об щось металеве й лунке. Я пiдiйшов до стiни (робiтники вважали мене, певно, за архiтектора або художника, який буде розмальовувати кафе) i побачив у нiй квадратнi залiзнi дверцята з проржавiлим замком, який розкришився пiд лопатою. Дверцята вiдхилились, i хтось з робiтникiв пожартував: «Хапайте скарби!», а я таки нагнувся i в темнiй нiшi побачив великий чорний згорток. Схопив його: суха трухлява шкiра, мабуть, юхт, розповзлася в пальцях, i менi вiдкрився справжнiй скарб – сувiй дрiбно списаного паперу.
Не обурюйтеся, хто повiрив у мою розповiдь. Я понiс його не в наукову установу, а додому, i здаеться менi, що ви зробили б так само.
Не пам’ятаю, що я сказав робiтникам, та вони не звернули на мою знахiдку особливоi уваги, це ж не старовиннi монети й не посуд – мотлох якийсь, ну а я, немов анахорет, просидiв бiльше мiсяця вдень i вночi у своiй замкненiй квартирi над зотлiлими аркушами з фiлiгранями брюховицькоi папiрнi, яка постачала папiр ставропiгiйськiй друкарнi, i з великим зусиллям вiдчитував своерiдний лiтопис якогось мiщанина (може, самого Лисого Мацька), в який вiн вряди-годи, зате iз скрупульознiстю середньовiчного лихваря по-украiнськи, а iнодi по-польськи записував усе – вiд найдрiбнiшого гроша витрати чи прибутку до найгучнiших подiй у Львовi. Перший запис датувався в нього 1585 роком, останнiй – 1611.
Були тут вiдомостi про найрiзноманiтнiшi речi: що взяв у заклад за позиченi грошi, скiльки i на що витратив грошей на день, коли спалахнула у Львовi проказа, кого i за що судили в магiстратi; лiтописець смакував амурнi справи львiвських жiночок, не любив патрицiiв, але iз застереженням ставився до посполитих, яким позичав грошi або давав вино в борг. Описував вiйськовi паради, зокрема торжество на честь взяття Смоленська польним гетьманом Жолкевським, кривавi екзекуцii на лобному мiсцi перед ратушею; багато уваги – з симпатiею до православних – придiлив Брестськiй унii, обурювався дiяльнiстю езуiтського ордену у Львовi; з Успенським братством був зв’язаний торгiвлею книг, про що свiдчить запис «Сьогоднi приiхав до Львова мнiх Іван з Вишнi, купив у мене п’ять Псалтирiв». Бували й такi чудернацькi записи: «Барон зустрiвся з чортом i запродав йому свою душу», «На Кальварii цiеi ночi шабашували вiдьми»; демонiчнi сили для нього реальнi, проте вiн не раз з iронiею зауважуе, що зустрiчаються з ним частiше тi, якi п’ють. Багато пише про себе: як отримав мiське право i як потiм розчарувався у звабах городського життя; спочатку в лiтописця все оцiнюеться грошима – до аморальностi, скiльки витрачае щоденно на жiнку, а скiльки на сина, потiм натрапляеш на несподiваний запис: «Грошi погубляють совiсть i розум». І весь час згадуе якусь мiщанку Абрекову та ii дочок, певне, сусiдок – то роздратовано, то з теплом, то з iронiею.
Словом, передi мною вималювався цiкавий тип середньовiчного мiщанина в тогочасному оточеннi.
Незважаючи на те, що я дещо знаю про ту добу, коли боротьба православноi людностi проти католицизму набирала антифеодального звучання, манускрипт вiдкривав зовсiм незнайомий цiкавий свiт середньовiчного мiста. З пожовклих листiв поставали люди з iх способом мислення, з iх вiруванням, психологiею; я читав-перечитував рукопис i поволi сам ставав сучасником описуваних подiй, зрозумiвши тогочаснi образи, алегорii, iх символiку. Виписував найцiкавiшi мiсця, потiм вирiшив зняти копiю, а оригiнал занести до музею. Та одного дня…
То був неймовiрно тяжкий для мене день. Я зайшов уранцi до своеi кiмнати i побачив, що манускрипт дуже зжовк, аж почорнiв. Узяв один листок у пальцi, вiн розсипався, другий теж, третiй… i так майже всi кiлька сотень листкiв.
Це була кара за мою захланнiсть, я аж потiм додумався, що рукописи, якi пролежали довший час без повiтря, напевне, пiддають спочатку хiмiчнiй обробцi i вже потiм ними користуються: кисень з’iв мiй манускрипт, i я вчинив, не бажаючи того, злочин перед людством.
Звертаюся тепер до своеi скромноi пам’ятi (листкiв залишилося буквально пiвтора десятка, виписок зробив мало), щоб вiдтворити те, що дiзнався з манускрипта. І хай вибачить менi читач, якщо десь замiсть лiтописного рядка, я, не можучи згадати його стислостi, напишу десять, сто, а то й бiльше, що деяких мiсць не пригадаю зовсiм, що порушу часову послiдовнiсть лiтописного викладу подiй. Та головне зараз для мене – передати деякi проблеми того часу, дух, настрiй тими лiтературними засобами, якими користувався лiтописець, включаючи й демонологiю, бо ж добре усвiдомлюю: нiщо з того, що було, не смiе бути втраченим для пам’ятi сьогоднiшньоi людини.
Цiею працею я хочу викупити свою провину. Менi гiрко, що так трапилося, та в стократ буде прикрiше, якщо хтось не повiрить цьому моему зiзнанню. Бо подумайте самi: якби не той випадок пiд час розчистки погребiв Лисого Мацька, якби я справдi на вулицi Руськiй не знайшов манускрипта, чи ж мiг би я нинi запропонувати вашiй увазi ось цю мою книгу?
Роздiл перший
Що скаже нинi Абрекова?
Року 1611, 26 iюля. Клопiтну нiч провела Абрекова, так iй треба, мусила б давно гадку мати, що поведенцiя ii дочок, особливо молодшоi, впрек поспiльному спокою наставлена. Всяк-бо знае – з Льонцi тое почалося, що тi листки, до дешпектiв волаючi, хтось кожноi ночi над вiкном Абрековоi приклеюе, то виставив нинi магiстрат подле дверей двох пахолкiв з бардами, аби на вулицi дискрецiя заховувалася, бо урядове представлення мае в мiстi вiдбутися.
З Манускрипту
Абрекова давно знала, що добра iй не буде. П’ятнадцять рокiв тому до старшоi дочки Ганни, яку на Руськiй чомусь Гiзею назвали, мовчазноi i стрункоi, мов конопля, з темним скритним поглядом i буйним чорним волоссям, що закривало обидва личка, залишаючи для людей тiльки тужливi очi, стулку губ i прямий носик, почав залицятися вiрменський купець Балтазар, приносив iй подарунки, й тiшилася Абрекова – купецькою жоною стане бiдна, мов липка, Гiзя… Та якоiсь недiлi в каплицi Трьох святителiв Успенськоi церкви на вiдправi вона побачила, як на «придiте ядiте» ii донька уклякла бiля поважного сивого чоловiка – сеньйора братства пана Юрiя Рогатинця i, замiсть на священика, на нього грiшно дивилась, обличчя ii полотнiло, полотнiло, а вона закривала його чорною запоною волосся… Як тiльки вiддзвонили, пан Юрiй вийшов з каплицi, i Гiзя, злегка похитуючись, мов полум’я свiчки – ось-ось i задуе чийсь подих, – встала й пiшла слiдом за ним. А потiм пропала i нема ii досi…
Вдруге таке саме передчуття бiди прийшло десятьма роками пiзнiше. Абрекова одного дня запримiтила, що молодша золотоволоса дочка Льонця мае великi голубi очi, а брови – нiби купервасом вифарбуванi, губи кармiновi й наче навмисно вiддутi; Боже, невже ота мiзерота, отой пропитий Письо, який по цiлих днях смердить у хатi, а ввечерi йде напиватися до Лисого Мацька, невже вiн насправдi тато обох ii дiвчат? Абрекова блямнула вказiвним пальцем по Льончиних губах – чого надуваешся? – але вони й далi зосталися так само вiдкопиленi; Льонця вiдмахнулася рукою, а тодi мама уздрiла, як iз-за мережки, яка облямовувала кофтину, визирнули тугi бiлi груди – мало не випорснуть; дiвчина повернулася i, вигинаючи станом, пiдiйшла до вiкна, вiдчинила його, прихиляючи до стiни шибкою, щоб подивитися на себе. Вiкно з кiмнати Абрековоi виходило на рiг Руськоi i Шкотськоi, з нього було видно весь Ринок, обступлений справа Шимоновичiвським, архiепископським, Корняктiвським й Лоренцовичiвським палацами, а злiва будинками Альнпека, Гуттера i венецiянського консула Массарi; Льонця зиркнула на вулицю й тихо скрикнула: «Антонiо!» Абрекова виглянула теж i побачила, як ринковим майданом у бiк Корняктiвського палацу йшов високий смаглявий красень у альтембасовiй ферезii[1 - Верхнiй одяг.], i впiзнала в ньому самого консула.
Тодi й зрозумiла Абрекова, що матиме ще один клопiт, i як вона не помiчала досi, що Льонця з дiтвака стала враз принадною дiвицею з дурманом в очах, млосною звабою на устах i жiночою хтивiстю в порухах тiла? А коли б i запримiтила ранiше, то що вчинила б, у який спосiб могла запобiгти халепi?
А тепер уже й по бiдi. Тобто по страховi перед бiдою. Звикла. Що сталося, того не направиш. І до тих листкiв, котрi ось кiлька рокiв пiдряд хтось наклеюе над ii вiкном пiд заголовком: «Що скаже нинi Абрекова?», а в них пасквiлi вже не на ii дочку, а на райцiв, лавникiв i самого старосту, звикла i не звертае бiльше уваги на викрики цiпакiв, якi щоранку розганяють натовп, а нинi, хвалити Господа, тихо.
Абрекова сидiла бiля вiкна, спершись лiктями на пiдвiконня. Зрiдка похропував на лiжку п’яний Письо, застелений тапчан чекав на Льонцю, яка ще не повернулася з ночi, тихо було в домiвцi, й стара жiнка в цю мить вiдчула, що любить свiй куток i свою розпусну доню любить, подвiйно – за Гiзю, якоi, напевно, нiколи не побачить, i навiть храп Пися додавав домашнього затишку. Мирно було цiеi хвилини на душi в Абрековоi – може, через те, що за довгий час уперше не регоче, не реве юрба пiд ii вiкном, що той проклятий галас вiддалився далеко на Ринок, де з самого ранку ведуться великi роботи: будують для чогось з дощок справдешнi замки.
Дрiмала, бо нiч минула майже без сну. Спочатку заважав спати Письо – хропiв; штовхнула його колiном пiд зад i перейшла в потемках на Льончин тапчан – вiн дармуе майже кожноi ночi, Льонця приходить перед досвiтком, а то й зовсiм ii не бувае дома, ще б отой старий пияк здох, то стане тодi так тихо в хатi, що хоч скавули, як пес на мiсяць.
Не могла заснути до самого свiтання, а все через оту думку, яка кожен день з’iдае, мов iржа залiзо: чому Бог, а може сатана наслав на ii дочок плотську грiховнiсть, адже мати iх, Абрекова, за весь свiй вiк не зазнала й разу грiха – нi солодкого, нi гiркого… та й що, зрештою, в праведностi своiй доброго запосягла; а може, той соромiтний грiх – едина радiсть у цьому безпросвiтному життi, i вона, мама, повинна дякувати Богу, що дав ii дочкам хоч замолоду дрiбку втiхи, бо потiм не буде, ой, не буде…
Абрекова почула бiля вiкна кроки й подумала, що хтось-таки наклеiв новий листок i мiська галайстра збираеться його читати, або ж Льонця приплелася з ночi. Виглянула: бiля вхiдних дверей стояло двое магiстратських слуг з сокирами на довгих держаках. Спершу жахнулася, що взяли ii пiд стражу. Але ж почекайте – за вiщо? За те, що ворожить з руки i називають ii поза очi вiдьмою – а що мала робити пiсля того, як почалася ота дешпектацiя з ii Льонцею й тими листками, i цiпаки заборонили iй перепродувати м’ясо, котре брала в глинянських загородникiв? А що таке – ворожiння з руки? Це справа чиста: хтось умiе читати з книг, а хтось iз лiнiй долонь… Гiзю менi не чiпайте, Гiзя свята, не скажете на неi, що волочилася вулицями, одного полюбила, а що жонатого – даруйте, любов не питае, любов сама приходить, як мор… За Льонцю? А що – Льонця гiрша, нiж тi, що на Векслярськiй iз замтузу[2 - Будинок розпусти.] не вилазять? То iм можна, а iй нi?
Вмить прояснилося в душi Абрековоi: а таки нiчого не трапилося такого в ii сiм’i, щоб могла встидатися чи вiдповiдати перед законом. А ви, – вже зверталася, поки що мовчки, до озброених сокирами пахолкiв, – а чому ви не йдете до Нахмана Ізаковича, еврейського сеньйора, i не арештуете за те, що його жiнка, Золота Роза, про яку кагал побожнi байки склав, спить iз старостою Єжи Мнiшеком? А чому Мнiшека не чiпаете за його куревську Марину, яка поволоклася за московським лотром, царем самозваним, i он якоi авантури в свiтi наробила! А може, ви менi скажете щось на Пися? П’е – най собi п’е на здоров’я, а ви подивiться, що робиться в пивницi Корнякта, де багатi бiсяться, та то суть одна банда i злодii, та туди й донинi заходять брати Бялоскурськi з Високого Замку, синки бургграфськi, яких давно засудили на довiчне за вбивство Антонiо i за мою… аякже, i за мою Льонцю теж! Ага, боiтеся, вам руки доходять лише до Абрековоi!
Абрекова одяглася, вийшла в темнi сiни й рiшуче вiдчинила дверi, що виходили на Руську. Зiйшла схiдками на брук, взялася пiд боки i, набравши войовничого вигляду, кинула презирливо до озброених пахолкiв:
– А ви чого тут поставали?
Один пахолок мовчки показав рукою на вiкно, над яким кожного ранку висiв новий листок, глянула – листка нинi таки не було.
– Ов, а то що ся стало! – вдарилася в боки Абрекова, наче iй зробилося шкода, що на розi Руськоi i Шкотськоi порушився роками встановлений звичай.
– Що ся стало: було тонке та й ся обiрвало, ха-ха! – почувся з-за рогу жiночий голос, i появилася сама Льонця з розпущеним лляним волоссям, пiдпухлими блудними очима, гарна й захмелена.
– А йди, йди до хати, шльондро векслярська, – мовила зовсiм мирно Абрекова, взяла Льонцю за руку й пiдштовхнула ii на схiдки.
– Йду, йду, стара хiромантичко, вiдьмо кальварiйська, йду… – Льонця сперлася рукою на плече одного пахолка, повела долонею по його пiдборiддю, потiм обняла за шию: – Може, пiдеш зi мною, поки стара он тому поворожить? Не хочеш? Служба… – Вона вдарилась об дверi й провалилася у темнi сiни.
Абрекова провела дочку поглядом i знову запитала в стражникiв:
– То чого ж ви тут стоiте, коли там, – показала рукою на вiкно, – нiякого дiдька нинi не почепили?
– Урядове видовище буде нинi на Ринку, Абрекова. Стоiмо для порядку.
– О, слава Богу… Хоч одного дня буде спокiйно пiд моiм вiкном, – зiтхнула полегшено й подалася до дверей. – Тiльки стiйте вже тут весь день, а щоб стояли ви каменем до судноi години.
…Навпроти парадноi ратушевоi брами, на розчищеному ще вчора вiд рибних ляд i м’ясних яток ринковому плацу виросла з картону й дощок крихiтна подоба росiйського города Смоленська. Сорокатисячний, втричi бiльший, нiж Варшава, з товстелезними високими мурами, тридцятивежовий, iз ста сiмдесятьма гарматами i шеститисячною вiйськовою залогою Смоленськ умiстився на однiй третинi Ринку – бо переможений. Умiстився, ще й вистачило мiсця для трибун, – iх притулено до крамниць аптекарiв i золотарiв бiля венецiянського будинку, – i на них, завiшаних килимами й гобеленами, сидiли, очiкуючи видовища, львiвськi патрицii, райцi, лавники, купцi, лiкарi та iншi достойники. Посерединi на пiдвищеннi возсiдали призвiдцi московськоi авантюри – польний гетьман Станiслав Жолкевський i львiвський староста Єжи Мнiшек.
Бiля Мелюзини – нiмфи, що нагнулася над криницею навпроти чорноi кам’яницi Лоренцовичiв, i коло статуi правосуддя на протилежному боцi Ринку стояли готовi до штурму руськоi фортецi переодягненi на списоносцiв, стрiльцiв, рейтарiв, драгунiв i реестрових козакiв мiщани. Із-за валiв iграшковоi твердинi виглядали бородатi, в паперових шоломах, зi щитами i списами воi, якi спочатку будуть оборонятися, а потiм поляжуть за землю руську. Так, як було насправдi там – пiд Смоленськом.
Народ загатив увесь ринковий майдан, трiщали балкони, хлопчиська чiплялися карнизiв i стояли на дахах – весь Ринок здавався одним величезним котлом, повним тисяч людських голiв.
Войовник Смоленська Станiслав Жолкевський в суворо застебнутiй делii й шапцi з високим султаном понуро спостерiгав за приготуванням до видовища, яке ось-ось мало вiдбутися на його честь, а бачив справжнiй Смоленськ i Москву, i Клушин, де полягли тисячi його лицарiв за марнославне прагнення короля Зигмунта III розширити Рiч Посполиту вiд Швецii до Каспiйського моря. Смоленськ упав – це правда, але польськi жовнiри у Москвi щурiв iдять, а жолду[3 - Плата за вiйськову службу.] король не дав анi своiм, анi найманим – нинi-завтра рушить голодна зграя мародерiв з московських земель на Польщу i з’iсть ii разом з королем.
Горбоносий, з пiдкрученими вгору вусами, польський регiментар зло поглянув на тестя двох Лжедмитрiiв – Єжи Мнiшека; той вловив погляд гетьмана, послужливо повернув до нього свое важке обличчя, закрите чорною бородою, i мовив, добираючи улесливих слiв:
– Накажете, вашмость, почати торжество в честь того дня, коли пiд вашим довудзтвом увiнчалася вiкторiею наша довголiтня боротьба з пiвнiчними схизматами?
– Вiкторiя… – вiдвiв погляд Жолкевський. – Я проклинаю той день, як Йов прокляв день свого народження…
Мнiшек знiтився. Вiн, призвичаений до домашнiх вигод, балiв i воен з посполитим людом, боявся цього сильного мужа, що постарiв у сiдлi i змалку не знiмав з себе бойового обладунку. Сам же усвiдомлював, що московська вiйна остаточно програна, вiстi про друге овдовiння Марини i повстання в Москвi пiдкосили здоров’я львiвського воеводи, вiн осунувся, пiдупав, i гаряча Золота Роза Нахманова вже не може викликати в нього почуття радостi, та все одно втiшав себе надiею: якщо Смоленськ узятий, а польське вiйсько ще не покинуло Москву, то, може, таки посяде московський престол його внук, син Марини вiд замордованого в Калузi другого самозванця, i коли не половина московського скарбу, обiцяного йому пройдисвiтом Гришкою Отреп’евим, то хоч сота його частка перепаде – для нього, для Рози, для чотирьох доньок i тузiня внукiв.
– Пане гетьмане, – мовив елейно, – ви втомилися походами, але свiтло ваших перемог опромiнюе нас, i близька та година…
– Усi ви берете свiтло, – перебив Жолкевський старосту, – тiльки нiхто не квапиться пiдливати оливи, щоб лампа, яка дае те свiтло, не загасла. Починайте, вашмость.
Єжи Мнiшеку вiдлягло вiд серця – вiн не знав, що вiдповiсти цьому завжди гострому на слово регiментаревi Польщi, в руках у якого все вiйсько, а значить, i держава, хоч de facto вiн лише польний гетьман, i король не бажае надати йому звання коронного, незважаючи на те, що коронний гетьман Ян Замойський давно вже вiдiйшов у кращий свiт; староста вдоволений, що не мусить вiдповiдати на адресованi йому ущипливi слова гетьмана, нагнувся до бургомiстра Вольфа Шольца, який сидiв схiдкою нижче; той, вислухавши, повернув голову влiво, вiд неi, немов вiдштовхнута, повернулася ще одна голова, а далi – п’ята, десята, i за мить бiг до ратушi молодий ротмiстр iз шаблею при боцi.
На балюстраду, пiд самим шпилем ратушi, вийшов трубач – над мiстом пролунали бойовi трубнi звуки. Стих клекiт на Ринку, а за мить з криками: «Naprzоd, zabij go!»[4 - Вперед, убий його! (Польськ.)] навально рушили з обох бокiв майдану переодягненi у воякiв мiщани – зi списами, шаблями, алебардами. З мурiв дощаного Смоленська вдарили гармати, мури захиталися – поморщився Жолкевський, – на стiну вилiз бородатий боярин у шубi з бобровим комiром, змахнув рукою, щось там викрикнув, i знову вдарили гармати – нападники вiдступили, над Ринком потягло гострим пороховим смородом, ротмiстри – справжнi – горлали, заохочуючи переодягнених мiщан до бою.
– Страхи на ляхи, гурра на мазура… – пробурмотiв поет Шимон Шимонович; вiн сидiв поруч з архiепископом Солiковським i, забувши, що його можуть почути, шепотiв, поволi добираючи слова: – За ойчизну, любi дiти, пiд благi намети… не берiть з собою лiжок, у полi спатимете… килими залиште дома – вкриетесь щитами… не берiть з собою iсти… землi наiстеся…
Архiепископ повернувся до поета всiм тiлом, гострими очицями увiп’явся в його губи, якi шепотiли слова вiрша, вiн уловив змiст i своiм вухам не повiрив: увiнчаний самим папою поет, поважана й недоторканна особа, королiвський одописець, блюзнiрствуе у таку патрiотичну мить?! А втiм, цього можна було давно сподiватися…
– Пане Шимонович, – проказав Солiковський, приклеюючи до губiв поштиву усмiшку, – чи не причулося менi? В нинiшню урочисту хвилину ви нiчого бiльше не побачили в нашiй звитязi – тiльки смерть?
– Рими не можу вiдшукати, ваша ексцеленцiе, – iз спокiйною iронiею вiдказав Шимонович, на його обличчя напливала скептична посмiшка. – Не берiть з собою пити – нап’етеся кровi… Нiчого не виходить… А чому ви зараз такi побожнi, наче в костелi пiсля святого сакраменту – хiба не глупо справляти нинi оцю звиценжну комедiю, коли вiйна з Московiею, вiдомо всiм, програна?
Холодна маска лягла на обличчя архiепископа: поет Шимонович почав вiльнодумствувати вголос… Так, можна було цього сподiватися. Солiковський не раз гостював у пана Шимона, в його бiблiотечнiй кiмнатi часто збиралася достославна львiвська елiта для поважних розмов, i хоч стриманий парнасець нiколи не давав волi словам, все ж не ховав вiд людського ока книг, записаних у папський iндекс. Вiльнодумство, шовковi рукавички… благопристойнiсть… А найпростiше – вивести на помiст, пiд який накладенi в’язки дров – i всi проблеми розв’язанi – без дискусiй, без шовкових рукавичок… О свята Супремо[5 - Верховний трибунал iспанськоi iнквiзицii.], чому ти обминула Польщу! Нi, нi, не Шимоновича, iнших. А тодi вiн i сам зрозумiв би… Спочатку хоча б десять православних отут, на Ринку, на цьому самому мiсцi, де зараз наступають на дощанi мури переодягненi за жовнiрiв мiщани. Десять живих смолоскипiв!
– Ваша ексцеленцiе, – промовив Шимонович, йому нiби передались пристраснi проiспанськi симпатii архiепископа. – Якщо зволите колись завiтати до мене, я вам покажу вельми потiшну книгу одного iспанського письменника – Мiгеля Сервантеса. Недавно отримав. І дивне диво: вiн написав ii, знуджений бездiллям, у тюрмi!
– У тюрмi святоi iнквiзицii? – ехидно примружився Солiковський.
– Не думаю… Вiн був збирачем податкiв.
– А-а… Хвальний пане поете… – архiепископ сховав кiнчик довгого носа мiж складенi, мов до молитви, долонi. – Я вельми поважаю вас за невтомне збирання книг, я сам завзятий бiблiофiл, але мене трохи дивуе те, що у вашiй великiй бiблiотецi, де е i Ян Кохановський, i Торквато Тассо, i Еразм Роттердамський, i Томас Мор… Джордано Бруно, правда, не бачив, – архiепископ опустив погляд, – я не зустрiв хоча б однiеi книги…
– Томаса Торквемади? – запитав, пiдказуючи, Шимонович.
– Ну нi, для чого вам «Кодекс iнквiзицii», вiн е в мене…
– Справдi, досить одного примiрника книги великого iнквiзитора для нашого мiста, тим бiльше, коли вiн знаходиться у вас, – стерп голос Шимоновича, проте поет зразу перемiнив тон. – А я таки вам позичу «Дон Кiхота» Сервантеса, адже вашiй ексцеленцii теж iнодi треба спочити вiд теологii.
– Я стурбований нинiшньою розмовою з вами… Королiвський поет, автор вiршотвору, яким вiтали введення ордену езуiтiв до Львова, став раптом так дивно мислити.
– Часи мiняються, i ми з ними теж… – мовив Шимонович, дивлячись на ринковий майдан. – Погляньте, ваша ексцеленцiе, ось iде вистава битви за Смоленськ. А ви не подумали цiеi митi, що тi воi – то тiнi, привиди братiв i дiтей наших, якi вкрилися щитами i наiлися землi на росiйських полях… А за що? Менi, вам, отим людям, що затопили нинi Ринок, легше стало жити? Хiба не могли вони, сини i брати нашi, пити дома молоко замiсть кровi i iсти хлiб замiсть глини, а ми – тiшитися ними, а не ридати над тiнями?
Пiсля другого штурму подесятирилися войовничi кличi. Так було задумано бургомiстром Вольфом Шольцом: за третiм разом Смоленськ впаде. Тепер лунали не тiльки крики, а й брязкiт, гримiт – для бiльшого ефекту обложники тарабанили в листи бляхи, били в котли i бубни, вояки поривалися до звiдного мосту. Опустили його i з голими шаблями навалилися на браму, впала брама, проте ще не настав час для вiкторii. З нутра обложеного мiста вихопилися «росiйськi» оборонцi в довгополих свитах i паперових шоломах, вiдтиснули ворогiв, сурма в польському таборi сповiстила про вiдступ: Шольц збирав усi своi вiйськовi сили для останнього генерального штурму.
Тiеi митi Барон, який стояв бiля криницi, спершись об нiмфу – Мелюзину, – вiн не хотiв далеко вiдходити вiд Корняктiвського палацу, бо такий нинi день, що в пив’ярному пiдвалi буде надто глiтно, хтось, чого доброго, займе його постiйне мiсце, – в цю саме мить затишку мiж штурмами Барон побачив чорта. Вiн упiзнав Антипка, хоч той стояв спиною до нього, – упiзнав по високому капелюху, який прикривав роги, i по довгих аж до землi штанях, якi приховували копита.
Тяжкою стала Баронова доля. Вiн давно запродав чортовi душу за те, щоб з найнижчого низу вибратися на найвищий верх, щоб з ремiсника-партача перемiнитися в барона, домiгся цього, став своiм серед патрицiiв i вищого духовенства, та з якоiсь причини кiлька рокiв тому вiдвернулися вiд нього можновладцi, i вiн не знае, як запосягти знову у них ласки. Один лише залишився за ним привiлей – йому ще дозволялось заходити до патрицiянськоi пив’ярнi. Сьогоднi Барон уже встиг пiдхмелитися i думав оце завернути по другому разу, та зустрiч з Антипком для нього була важливiшою, вiн вiдштовхнувся вiд статуi i, пробираючись мiж натовпом, допав пекельного слугу, схопив його за рукав сурдута.
Чорт зиркнув на Барона: той улесливо посмiхався, оскалюючи чорнi зуби; гидливо поморщився Антипко, вiдзначаючи про себе, що Барон прогнив до решти, удав, що не впiзнае, але висмикнути рукава не змiг.
– Пане Антипе, – лебедiв Барон, – скажiть, за що? Замовте за мене слово, ну, як це так?.. Я ж душу, душу вам вiддав…
– Іди до Бога, – процiдив чорт. – Яка там у тебе душа… Треба було шануватися. А ти дурний… Нiкому ти бiльше не потрiбний. На твоему мiсцi в корняктiвськiй корчмi вже сидить новий. Іди…
І чорт пiшов не оглядаючись.
А тодi Барон зустрiвся поглядом з сеньйором Успенського братства Юрiем Рогатинцем, що стояв сам, без компанii, на бруку й теж дивився на магiстратську веремiю.
Рогатинець не вiдповiв на блазенське розшаркування Барона, вiдвiв очi, та за мить почув позаду себе сопiння, густий сморiд перегару вдарив у нiздрi.
– Чого хочеш, Бароне?
– І ти мене так називаеш… Чого хочу? Один раз випити з тобою. У якiй бажаеш корчмi, тiльки щоб люди бачили, що ти зi мною п’еш. Я ще маю до дiдька грошей…
– Вiд дiдька, Бароне, ти ж з ним у спiлцi, кажуть.
– Так, так! А скiльки мав! Із самим Люцифером i його кодлом пив, з нобiлiтованими вiдьмами спав, грошима сiяв, нажився! А ти чого запосяг?
– Совiсть маю.
– А що таке совiсть – ти можеш менi ii показати, щоб я помацав, зважив, оцiнив дукатами? Со-о-вiсть маеш! Я ж тебе на грiху спiймав – забув? Спiймав тебе на грiху! – вдарив Барон у груди.
Рогатинець гiрко глянув на Барона, темний жаль затiнив його сiрi очi, вiн опустив голову.
– І нiкому не сказав, нiкому! То за те ходи тепер – випий зi мною на людях… Я нiкому донинi не сказав про твiй грiх!
– То не грiх був, Бароне, – проказав тихо Рогатинець. – То… Та хiба ти зрозумiеш?..
Народ уже втомився стояти, ворушився величезний котел, повен тисяч людських голiв, треба було закiнчувати виставу, та й сонце вже ховалося за банями Юрського собору.
Заграли ще раз сурми, iх заглушили войовничi крики – почався третiй i останнiй штурм «смоленськоi твердинi».
Вiн тривав недовго. Втомленi й голоднi мiщани, яким було обiцяно смажене на вогнi м’ясо i кiлька бочок доброго вина, так ретельно взялися воювати, що за мить розтрощили в’iзну вежу, мiст не витримав ваги й напористостi i завалився, вояки дряпалися по драбинах на мури, мури теж похитнулися i впали, обложенi щодуху повтiкали з фортецi, – когось же таки насправдi придавить! – i поздавалися в полон, врештi, твердиня розсипалася зовсiм – реготнув натовп на ринковому майданi.
Вольф Шольц, який задумав було розтягнути останнiй штурм надовше, з острахом позирав тепер на Жолкевського, проте гетьман втомлено й байдуже дивився пiд ноги, сперши на руку голову; бургомiстр скористався задумою регiментаря i, рятуючи становище, наказав пiдпалити картон i дошки.
Полум’я бухнуло в небо, видовище було вражаюче – подiбно, напевне, горiв справжнiй Смоленськ, а трибуна поволi порожнiла, гетьман наказав подати карету. Тодi нижнi лавицi трибуни зайняли переможцi й переможенi, розпочався бенкет.
На дахах ще маячiли хлопчаки, вони розiйдуться найпiзнiше. Мiж двома рядами димарiв на Гуттерiвськiй кам’яницi стояли групами по трое чорносутаннi новiцii й схоласти езуiтськоi колегii – збиратися великими гуртами i по двое не дозволялося спудеям львiвського новiцiату[6 - Новiцiат – послушництво, езуiтська колегiя; новiцii – послушники, новачки, схоласти, старшi учнi.].
Новiцiй Зиновiй, шiстнадцятирiчний син реестрового сотника Михайла Хмеля, котрий служив у олеського старости Яна Даниловича, притулився до комина, на крок вiдступивши вiд схоластiв Бронiслава й Казика. Тiльки на крок – бiльше не можна, вони все одно пiдiйдуть, бо iм наказано опiкуватися схизматом Зиновiем, який за час навчання в колегii повинен навчитися бути слухняним, як палиця в руках старця.
А новiцiевi ще марилися заолеськi поля i Вороняцький кряж, i тиха, глуха Гавареччина, що сховалася в глибокiй ярузi, з якоi видно тiльки небо.
Схоластам наказано було зробити все, щоб вiн про це забув. Щоб почав iснувати спочатку, так – наче дотепер не мав нi батька, нi матерi, анi дитинства, анi рожевого дикого коня, що пасся i вигулював, вiдколи пам’ятае, на гаварецьких горбах.
Схоласти стояли позаду Зиновiя, а вiн дивився поверх червоних мiських дахiв i не бачив, що чинилося на Ринку, а тiльки дикого коня, котрий зi сходом сонця появляеться, мов видиво, на вершку гори i гасае, i рве копитами землю, i бавиться весь день на волi, аж поки не зчервонiе сонячний круг i в нього кане рожевий силует.
Зиновiй дивився поверх дахiв i враз побачив… Сутiнки впали на гаварецьку полонину, а на нiй стали гуртом конi – сiрi конi збилися над коритом чи васагом, повним якогось iдла. Вони штовхалися, били один одного копитами; чорний без обличчя пастух сидiв на бiлому конi, стягнувши поводами його голову аж до колiн, у бiлого коня скапувала жовта пiна на землю, загнузданий, та ще не впокорений бiлий кiнь не хотiв iсти – невже це той самий? – а бидло жерло з корита, хоч довкола хилились тихi полонинськi трави i було просторо й вiльно, а на жодному бидловi – нi шлеi, нi уздечки. І сходили з горбiв до табуна поодинокi сiрi конi, хоч iх не пiдганяв нiхто, хоча стелилися довкола соковитi трави.
