скачать книгу бесплатно
– Не квапся, сину мiй, сказати слово, дай розуму своему зважити його… Прийди до мене завтра, я видам вексель на 1500 золотих, знаемо-бо, скiльки править за верстат Якубович. У тяжкi борги влiз покiйний книгопечатник… А друкарi суть. Син Московитина Іван Друкаревич знае сей куншт… Поставимо верстат у будинку, що бiля Успенськоi церкви – i про це ми вже подумали. А першим друкованим листком буде наше послання до украiнського поспiльства – складати пожертви, щоб повернулися церквi кошти. Благословляю…
Єпископ осiнив мене хрестовим знаменням, давши цим зрозумiти, що розмова закiнчена. Я йшов додому й думав, кого б собi взяти в помiчники: це ж стiльки буде працi, клопоту, мороки… І я зрадiв, коли побачив знайомого конвiсара Антоха Блазiя. Вiн iшов менi назустрiч, похилий i зсутулений; коли я порiвнявся з ним, Антох розпрямився, хотiв було посмiхнутися, та посмiшка не вдалася, я помiтив лише чорний пеньок у верхньому рядi його бiлих мiцних зубiв; вiн зiмкнув уста й поник, i я зрозумiв, що його спiткала така сама, як моя, доля.
…Мацько Патерностер подавав менi на стiл пиво з моченими в олii грiнками, допитливо поглядав на мене: вiн мусив знати все про свого клiента, а я в його пив’ярнi гостював уперше. Нiколи й у гадцi не мав заходити до цього смердючого пiдвалу: конвiсар, який мае добре набиту руку, може собi дозволити на кращi пив’ярнi. Я промочував горло в Аветика у вiрменському кварталi, у «Бразi» на Кракiвському передмiстi, не заходив лише до пiдвалу Корнякта. Там, кажуть, шинкар подае питво тiльки патрицiям, купцям i цеховим сеньйорам – зло i заздрiсть не раз мене допiкали, думав: дай-но стану цехмiстром, то вже так познущаюся з тебе, шинкарю, що впрiеш. Вино у тебе розведене, пиво скисле, риба засмерджена, олiя до грiнок торiшня… Ба, не судилося, мене вигнали з цеху яко православного, i я тепер випиваю, де дешевше, i скнiю на службi в Успенському братствi. Багато нас, вигнанцiв, знайшло собi притулок бiля старшого братчика Юрiя Рогатинця, який встановив у будинку бiля Успенськоi церкви друкарню i обiцяе зробити з неi прибутковий заклад. О-хо-хо, чекай, псе, поки кобила здохне… Але куди подiнешся: православного тепер на роботу не приймуть нiде, а Рогатинець дае вiдсоток – малий, щоправда, але на хлiб вистачае – вiд зiбраних у русинiв пожертв на викуп друкарнi у лихваря. Оце я й ходжу по домах, немов жебрак, – випрошую. Гiрка то робота, люди скупi й не всi менi довiряють, хоч я й записую на листку з братською печаткою прiзвища й суму пожертвувань, дехто потрусить гаманцем, але це бувае рiдко, навiть православний Корнякт, купець iменитий, який назвався опiкуном Успенського братства, дав лише сто золотих, правда, обiцяе давати стiльки ж щорiчно.
Лисий Мацько стояв бiля мене, перехиливши набiк голову – вiн мусив знати не тiльки прiзвище, а й увесь родовiд свого клiента, i я сказав нарештi, хоч свiдком менi Господь, i не думав показувати цьому скупердязi листа з братською печаткою.
– Я – Антох Блазiй, Мацьку, вчорашнiй конвiсар, а нинi – успенський братчик. Та ти, мабуть, чув про мене – збирача пожертв на братську друкарню.
Треба було бачити, як змалiли очi в Мацька, коли вiн почув слово «пожертви». Аж сахнувся, нiби його штовхнули в груди, а в мене зблиснула думка: здерти i з нього мзду, обскурати цього потаемного лихваря. Я вийняв з кишенi сурдута листа з печаткою i промовив урочисто, сподiваючись розбудити в ньому православну совiсть:
– Ти, напевно, читав, Мацьку, послання нашого владики Балабана, я щоранку той листок наклеюю до стiни нарiжного будинку Руськоi i Шкотськоi, бо проклятi цiпаки здирають. У тому посланнi святий отець закликае наш простолюд до пожертв словами славного друкаря Івана Московитина. Я напам’ять iх знаю. Ось послухай – i ти зм’якнеш: «Обходив я багатьох багатих i благородних, просячи допомоги вiд них i кланяючись iм, стоячи навколiшках i обличчям припадаючи до землi. Не випросив, не виеднав ласки у священних чинiв, тiльки деякi малi, неславнi громадяни подали помiч, мов та бiдна вдовиця, – вкинули двi лепти iз свого вбожества». Ну, що скажеш на це, Мацьку? Єпископ i братство на таких надiеться. А ти не дуже й бiдний.
Мацько вже не вiдступав назад, послання, яке я прочитав йому напам’ять, чомусь не злякало корчмаря, вiн витягнув два грошi i подав менi.
– Мацьку, як тобi не встидно! – вiдсунув я пугар з пивом. – Двi лепти – це не два грошi, це двi частинки твого майна. Ось Абрекова дала золотого, а вона ж…
– Та дурна баба, – скипiв Мацько, – зрадiла, що iй таку честь зробили: над ii вiкном приклеiли оте твое послання! І вiддала те, чого не мала – в мене позичила. А тепер уже й не рада: водно зупиняеться народ бiля ii вiкна, галайкае, уже б ти краще над моiми дверима клеiв – якась роззява та до корчми зайшла б… А той хитрий грек, що винами торгуе, маетки скуповуе, з патрицiями в карти грае, а русинiв називае братами, дав, кажеш, сто золотих?
– А так! Вiн вiддав Збоiвськ пiд проценти i обiцяе той процент щороку вносити у братську касу, а ще хоче дзвiницю на мiсцi Давидовоi побудувати…
– Обiцяв пан кожух… Сто золотих? – Мацько закотив очi, довго в думцi щось пiдраховував i враз голосно зареготав: – Вiддай менi, Антоху, один грош, бо я пожертвував бiльше, нiж Корнякт!
Звiсно, вiн пожартував, того гроша не вiдiбрав, а менi вже було й байдуже – тепер пiдраховував я i коли дорахувався (Мацькове майно можна оцiнити хай на двi тисячi золотих, i його два грошi – це бiльше, нiж сто золотих Корняктових?! То скiльки тодi грошей у Корнякта?) – i коли дорахувався, то аж пiт мене облив.
– Боже, Боже, – сказав я, – де ж справедливiсть?
– До справедливостi свiту, – вiдказав Мацько (гей, та вiн-бо не дурний!), – треба йти як на торг: завжди мати при собi грошi.
– Грошi… грошi… – прошепотiв я, схопившись за голову, i скупий Мацько поспiвчував – присiв бiля мене.
– То, кажеш, книжки будете друкувати… А хто iх продаватиме? Для цього треба мати склеп.
– Що ти хочеш цим сказати, Мацьку? – пiдвiв я голову.
– А те, що цiлого золотого дам, якщо пообiцяеш замовити слово перед твоiм сеньйором Рогатинцем – я його знаю, – щоб той склеп був у мене. І вам буде добре, i менi…
– Давай золотого, – скажу Юрiевi.
– Я, Антоху, надто розбагатiти не збираюся, – Мацько сягнув у кишеню, пiдсунув до мене золотого. – Я лиш аби жити… Нi райцею, нi лавником нiколи не стану – для цього треба мати п’ять тисяч золотих нерухомого майна i… i перейти на латинство…
Я аж пiдскочив: цi його слова прозвучали так невинно – ось пiди, вiзьми, зроби… Мацько хитро дивився менi в очi, i я зрозумiв, що вiн пробуе в кума розуму.
– Ти, Мацьку, зi мною таких розмов не заводь, я член Успенського братства. Може, сам задумав вiру зрадити?.. Ну, а якби й став латинником, то де стiльки грошей вiзьмеш?
– А в чорта! – зареготав Мацько.
– Знаеш що, Патерностере, – сказав я, коли той перестав смiятися, – iди ти сам до чорта, а поки що на цього золотого принеси нам обом з’iсти й випити.
…Це було нiби увi снi, але присягаюся усiм святим – то вiдбувалося насправдi. Бо я не був дуже й п’яний – за того золотого, коли хочеш ще й закусити, i гарнця вина не вип’еш, а Патерностер принiс дорогого – iспанського алiканту, любить випити за чужi, – я зовсiм не був п’яний, i це вiдбувалося насправдi.
Мацько перехилив пугар i залишив мене самого, а я, згадавши багатство i становище православного Корнякта, вигукнув:
– Най мене чорт вiзьме! Таж i не всiх православних за нiщо мають!
І тодi побачив, як до пiдвалу зайшов сухорлявий, обтягнутий тiсним чорним сурдутом рудобородий панок у чорному високому капелюсi, в довгих штанах, що замiтали долiвку. Вiн, не питаючи дозволу, присiв бiля мене, блиснув зизуватими очима i якимось дивним голосом мовив:
– Я готов тобi служити.
– Навiщо менi слуга? – спитав я здивовано, з острахом подумавши, що панок божевiльний. – Я сам готовий служити – за шмат хлiба.
– Навiть чортовi?
– Тьху на тебе, я ж християнин, Боговi належу!
Панок криво посмiхнувся, зневажливо стенув плечима.
– Ти про бiблiйного Бога чи про того, котрого видумують собi деякi люди, i твiй Рогатинець теж, називаючи Богом сумлiння? Якщо про бiблiйного, то чим вiн лiпший вiд чорта? Бог, по-твоему, чинить добро, а чорт – зло. А хто сотворив чорта? Бог. Хто сотворив перше зло, яке спокусило Люцифера? Бог. А якщо чорт став пострахом для людей, то хiба вiн не е спiльником Бога? Зрештою, сатана – лiпший. Бог видумав покари для людей, а сатана – любов. Бог хотiв, щоб люди нiчого не знали, а чорт привiв людину до древа пiзнання. Лютий Бог видумав зло, щоб за нього карати. І тут Боговi стае в пригодi чорт, його спiльник: не бажаючи бруднити власних рук, Бог доручае катiвську роботу чортам… Ви молитесь Боговi, а вiн обманюе вас, обiцяючи рай на небi; чорти ж кажуть правду: грiши i будеш мати рай на землi… Тепер про Бога, якого вигадало людське сумлiння. Того Бога нема – це видумка жеброти. А чорти е. Хто дасть тобi розкiш? Чорт. Грошi? Чорт. Тiльки не задурно – за вiрну службу й за душу.
Я дивився на нього перестрашеними очима – панок говорив правду. Хто вигадав собi сумлiння – той убогий. Значить, те сумлiння нiчого людям не дае. А якщо воно нiчого не може дати, то його й немае. А справжнiй Бог – у спiлцi з чортом… То навiщо мучитися вiрою у Божу справедливiсть, коли ii не iснуе, а чорт все-таки може щось дати людинi…
– Хто ти? – спитав я. – І звiдки все це знаеш?
– Я – чорт І ти кличеш мене, сам не усвiдомлюючи того, вже досить давно. Тобi тяжко, ти прагнеш допомоги…
Менi вiдняло мову. Я все ще думав, що це якийсь збожеволiлий шляхтич, але панок висунув з-пiд стола ногу, пiдтягнув холошу i справжньою козлячою ратицею постукав мене в колiно. Потiм пiдняв капелюха – я побачив роги! – i швидко, певно, щоб не помiтив Мацько, натягнув на голову.
– Запам’ятай мiй одяг, – промовив чорт. – Ти зможеш завжди i всюди мене знайти. До речi, в тебе псуття вже почалося, – вiн тицьнув пальцем, на якому я побачив замiсть нiгтя пташиний кiготь, у мiй прогнилий зуб. – Давно почалося, Антоху…
Тодi до мене повернувся дар мови, i я закричав з переляку:
– Щезни!!
І чорт щез. Пiдбiг Мацько Патерностер.
– Ти мене кликав, Антоху?
– Та нi… Нi… – прошепотiв я. – Дай ще кухоль вина, а я замовлю за тебе слово перед Рогатинцем. Будеш продавати нашi книги.
Роздiл третiй
Проказа[13 - Через те, що Манускрипт втрачений i в хронологiчному викладi подiй iнодi з’являються прогалини, автор вряди-годи змушений вдаватися до лiтературних та iсторичних джерел. – Прим. автора.]
Єзуiти дуже чорнi й дуже войовничi ченцi, якi оживляють вiру, що гине.
П. Гольбох
Тривожного лiта 1588 року, коли бернардини i францисканцi пророкували кiнець свiту в зв’язку з тим, що Ягеллонська династiя вигасла, а сенат запросив на польський престол двадцятирiчного шведського королевича Зигмунта Вазу – сина заповзятого лютеранина Яна III, трапилася насправдi жахлива подiя, яка певною мiрою пiдтверджувала вiщування монахiв.
Молодий лiкар i аптекар Гануш Альнпек – поляк з доброю порцiею нiмецькоi кровi, що позначилася блiдавiстю на обличчi й крутим характером, – виявив у одного мiщанина страшну хворобу, якоi у Львовi ще не було, – проказу.
Ім’я Альнпека стало голосним зовсiм недавно. Та ранiше нiхто й не мiг його знати. Син збанкрутiлого купця, круглий сирота, вiн десять рокiв тому залишився у винайнятiй зубожiлим батьком кiмнатцi – сам-один. З вiкна тiсного помешкання, що загубилося у темному лабiринтi халабуд за пишним мiським фасадом, видно було тiльки брудну яму двору, куди стiкали нечистоти з Ринку, а смiттярi завозили ярмарковий послiд; по тому смiттi нипали худi зарослi чоловiки, шукаючи недоiдкiв; а з вiкон навпроти виглядали блiдi личка дiтей, якi нагадували Ганушевi пагiнцi, що скiльчилися у пiдвалi, цей лабiринт повнився виснаженими молодими жiнками, якi не мали що добути iз пазухи, щоб нагодувати немовлят; кожного дня бачив Гануш хворих, котрi вмирали тихо, покiрно i без ремства.
Одного дня юнак вирiзьбив у стiнi над вхiдними дверима до своеi кiмнати напис: «Deus providebit!» Для сусiдiв цi слова нiчого не означали, сусiди, можливо, не вмiли навiть iх прочитати, але для хлопця, який закiнчив гiмнасiон у Вроцлавi, вислiв цей важив багато: доб’юся, Бог допоможе менi постигнути науки, i я облегшу життя знедоленим. Вiн найнявся помiчником до ароматарiя[14 - Аптекар.] Лоренцовича, власника аптеки «Пiд золотим оленем», яка помiщалася у його ж Чорнiй кам’яницi, iздив з дорученнями у пiвденнi й схiднi краiни i залишився врештi в Падуi. За кiлька рокiв повернувся бакалавром медицини, практикував у Лоренцовича, а коли той постарiв, купив у нього аптеку. Невзабарi iм’я Альнпека почали називати вголос – хто з повагою, хто з ненавистю – усi мешканцi мiста. Вiн лiкував бiдних i не брав у них грошей! Без запрошень, без викликiв заходив доктор Гануш до житлових пiдвалiв, до клiток, прибудов, де тулилися убогi, оглядав хворих i давав iм лiки; вiн протягом року встиг обiйти весь чорний Львiв, про нього пiшла слава, мов про месiю, i вигукнув якось у ратушi на радi консулiв патрицiянський лiкар i бургомiстр Павло Кампiян:
– Це шарлатан i чорнокнижник!
Альнпека викликали до магiстрату. Саме того дня вiн у пiдвальному помешканнi на Гарбарськiй вулицi побачив чоловiка з червонувато-бурими плямами й гудзами на тiлi.
Райцi готували чинити лiкаревi допит: чим вiн лiкуе i чому робить це потаемно, без вiдома магiстрату. Вони зневажливо, знаючи наперед, який буде присуд – позбавлення лiкарських прав або й вигнання з мiста, – поглядали на бiлявого мужчину з холодними синiми очима, i пiдвiвся Павло Кампiян.
Але поки вiн встиг вимовити слово, Гануш Альнпек ступив два кроки вперед i викрикнув:
– У мiстi лепра, тронд! Не знали цього, вашмость Кампiяне? Чи, може, знали i лiкували прокажених пiгулками з гашеного вапна, а дерли грошi, як за справжнi лiки?
– Протестую! Якi пiгулки… Це наклеп! – завищав Кампiян.
– А ось якi! – Альнпек сягнув у кишеню й вийняв пляшечку з бiлими гудзиками. – Я взяв iх в одного хворого i зробив аналiз. Так що, мене будете судити за шарлатанство чи я вас? Ха… Я знаю, – Гануш повiв очима по знiчених обличчях райцiв, – знаю: ви все зробите для того, щоб цей ошуканець не став перед судом, ви постараетесь знайти причину вигнати мене з мiста, але не зробите цього зараз. Я навчився в Італii лiкувати проказу, а ви не вмiете… І не думайте, що вона, ця страшна хвороба, там, серед плебеiв, вона всюди, вона – тут! Їi не видно, проказа визрiвае багато рокiв, а коли вже появляються плями й гудзи – лiкувати пiзно. Я ж маю запобiжний препарат – не шарлатанський, не чорнокнижний, а вченими мужами Падуi винайдений. Тож поки розправитесь зi мною, записуйтесь до мене в чергу – всi-бо прокаженi есьте!
…Архiепископ Солiковський полюбляв у вiльний час забавлятися марiонетками. Ляльки робив сам. Якби не священичий сан, вiн мiг би стати добрим майстром у малярському цеху – схожiсть ляльок на осiб, яких собi задумав католицький владика, була достеменною. Вiн iнодi навiть жалкував, що не може похвалитися своiм кунштом перед гостями: архiепископ тримав домашнiй ляльковий вертеп у цiлковитiй таемницi, бо це була не забава, а полiтика.
Перша лялька, яку вiн зробив, коли приiхав з Вiльна до Львова, замiнивши титул каштеляна й королiвського секретаря на архiепископський, була образом засновника й генерала езуiтського ордену iспанця Ігнатiя Лойоли. Його, живого, Солiковський не мав змоги бачити: святий перенiсся до Христа, щоб стати бiля нього одесную, майже тридцять рокiв тому, але й не портрети, не лубочнi образки iз зображенням Лойоли служили прообразом для ляльки. Солiковський збагнув духовну сутнiсть цього ревнителя Ісуса, якого нi калiцтво, нi запiдозрення в божевiллi, анi побоi не звернули з праведного шляху: 1540 року папа Павло III повiрив, що Лойолi дано бачити Ісуса, i затвердив його генералом ордену езуiтiв.
Лойола Солiковського – худий, вимучений постом i бичуваннями; постать мiзерна i не вiд свiту цього, усмiшка квола, зате очi пронизливi i владнi – нiяка сила не може встояти перед цим мужем, усi йому пiдвладнi, бо вiн рече: «Кожен езуiт мусить давати змогу провидiнню в особах генерала, суперiорiв, прокураторiв так керувати собою, начебто вiн був трупом. Будьте готовi вiдгукнутися на голос духовних повелителiв, нiби це голос самого Ісуса».
Лялька Лойоли стоiть край столу на пiдвищеннi – вона непорушна, до ii рук i нiг не причепленi шнурки, якi – вiд iнших ляльок – проходять крiзь просвердленi дiрки в столi. Лойола – це незмiннiсть, догма, доктрина, наказ, символ. А всi iншi ляльки будуть рухатися вiд його iменi, але за помислом Солiковського.
Пiетет архiепископа до Лойоли особливий. Адже це вiн у рiк своеi смертi, 1556 року, сказав до патера Сальмерона: «Іди в Польщу. Там для слуг Христових чудове жниво. А крiм того, це королiвство отворить дверi, крiзь якi ви понесете свiтло Євангелiя до сусiднiх народiв. Бо мiцний там осiдок сатани – в Литвi, Русi, Жмудi, Московщинi, в безмежних просторах безбожних татар, що тягнуться аж до Хiнiв».
Тому лялька Лойоли стоятиме на пiдвищеннi край столу, як натхненник боротьби за езуiтство в Польщi.
А хто ж бореться?
Як не намагався архiепископ облагородити ляльковий портрет суперiора езуiтiв при костелi Варвари у Краковi, а нинi королiвського проповiдника i сповiдника отця Петра Скарги, все ж заздрiсть до найвпливовiшоi в Речi Посполитiй духовноi особи зробила свое. Подоба Скарги вийшла вiдразливою: злобна гримаса губ, високе чоло у прямовисних зморшках, велика, мов лисина, тонзура i очi, стиснутi до перенiсся.
Солiковський, щоправда, вiддае належне знаменитому проповiдниковi й гофкаплановi[15 - Королiвський сповiдник.], котрий ще до коронацii зумiв схилити шведського королевича до католицькоi церкви, i молодий польський король Зигмунт III, вчорашнiй протестант, так вiдповiв литовському канцлеру Леву Сапiзi, який закликав пiти на уступки протестантам:
«Хай краще загине Рiч Посполита, нiж мала б католицька релiгiя i Божа честь зазнати якоiсь шкоди».
Тодi схопився з крiсла Солiковський – злiсть на парвеню Скаргу, який так хитро обiгнав його, зiрвала архiепископа з мiсця: це ж недарма отець Петро не вiдступав вiд короля весь передкоронацiйний час! Архiепископ вiдчув, як похитнулося його становище: таж Скарга ще, мабуть, у Рогатинi гибiв, коли Стефан Баторiй уже довiрявся Солiковському, а тепер… Щоб не втратити позицii приближеного до двору, треба було в цю ж мить засвiдчити свою солiдарнiсть з королем; Солiковський зiрвав з себе епископське одiяння i, оголивши груди, заволав:
– Краще вмерти, нiж дати iновiрцям свободу!
І все ж таки король зробив Скаргу своею довiреною особою.
Архiепископ не ворог гофкаплана, навпаки – однодумець, обидва ж колись в Римi вступали до езуiтського ордену; вiн глибоко шануе автора книги «О jednosci kosciola Bozego»[16 - «Про еднiсть Божоi церкви» (польськ.).], в якiй Скарга викривае блуди православноi церкви i переконуе схизматiв у тому, що iх спасiння лише в унii з костелом, але ж вiн таки парвеню. І як це йому вдалося – скарбниковi львiвськоi катедри, рогатинському пробощевi, звичайному канонiковi львiвського капiтулу стати ректором Вiленськоi езуiтськоi академii, а тепер першою духовною особою при королi?
Проте обидва вони борються за езуiтство в Польщi. Скарга з Варшави, Солiковський зi Львова.
І поки що бiльше нема кому… Кардинал Вармii Гозiй, який пiсля Тридентського собору увiв перших езуiтiв до Польщi, помер; примас Пшерембський безсилий: познанський синод не дозволив йому впровадити до Познаня товаришiв Ісуса. Не бажае iх i львiвський клiр. А що, коли б удатися до свiтських авторитетiв? І взяти собi на допомогу нечисту силу. Авжеж…
Архiепископ вийняв з шухляди жменю ляльок-чортiв у довгих штанях i високих капелюхах, пiдкинув iх, спiймав – ех, хлопчики ви моi моторнi! Бургомiстр мае цiпакiв, катiв, а я вас, вас! Єдиний Бог, вiн держить у руках своiх небо i пекло, i нам, своiм намiсникам на землi, велiв користуватися послугами небесних i пекельних сил. Посмiхнувся i почав розставляти ляльок-чортiв на столi. Одного – поруч з макетом катедри, другого – бiля Успенськоi церкви, третього – коло палацу польного гетьмана Жолкевського на пiвденнiй лiнii Ринку. Повсилював шнурки у просвердленi в столi дiрки, зiбрав кiнцi в долоню, щоб почати гру, яка завжди навiювала йому добрi думки й ходи, та раптом опустив iх, знову сягнув рукою в шухляду i вийняв звiдти ляльки: зображення Станiслава Жолкевського i молодого поета Шимона Шимоновича, який на коронацiйному сеймi виголосив вiтальну оду королю.
– Вас треба впрягти в роботу, – сказав уголос, поставив ляльки на стiл i до кожноi присунув по чортовi. – Або нi… – Ще раз рвучко витягнув шухляду i вийняв найбiльшу зростом ляльку. – Ось так. – Солiковський поставив ii посерединi столу, вiдшпурив чортiв, якi мали опiкуватися Жолкевським i Шимоновичем, перенiс гетьмана й поета до найбiльшоi ляльки. – Я сам займуся вами, – промовив до свого автопортрета. – Сам.
Вiн пiдiйшов до дверей i посiпав за шнурок дзвоника.
– Запроси йогомость польного гетьмана i пана Шимоновича до мене на вечiрню гербату, – наказав мiнiстрантовi[17 - Служник католицького священика.].
…Сорокарiчний здольний войовник Станiслав Жолкевський цьогорiчноi весни за наказом канцлера Яна Замойського став на чолi вiйська i, розгромивши пiд Краковом габсбурзького претендента на польський престол архiкнязя Максимiлiяна, повернувся до Львова з титулом польного гетьмана.
Думний своiм першим военним подвигом i високим званням, молодий гетьман уже встиг зважити собi цiну, вiн тримався перед Солiковським незалежно, а зрештою поштиво: на догоду архiепископовi пiдхвалював, смакуючи, густо-червону мальвазiю, подану гостям до чаю.
– Божественний трунок, амброзiя! – приговорював, очiкуючи дiловоi розмови, чей же не на посиденьки запросив Солiковський його i Шимоновича. – А втiм, ми поганi смакошi: китаець розумiеться на чаю, турчин – на кавi, московит – на горiлцi, а поляк п’е все i хвалить…
– Та нi, поляк на пиво мае смак, – заперечив гетьмановi Шимонович. Серед присутнiх поет був наймолодший, проте вже мав досить гучну славу: за прикладом Кохановського вiн писав не тiльки латиною, а й рiдною мовою. – У нас пиво найкраще. Покiйний папа Григорiй, вiн був якийсь час, як вам вiдомо, легатом у Польщi, вигукнув, лежачи вже на смертному ложi: «О santa piva di Polonia»[18 - О божественне польське пиво! (Італ.)]. Правда, отцi його не зовсiм добре зрозумiли i почали молитися до святоi Пiви, щоб повернула папi здоров’я.
Жолкевський стримано посмiхнувся, вiн любив жарти свого молодшого колеги; Солiковський спiдлоба глянув на поета, вловив його iронiчний погляд i смиренно опустив очi, готуючись до серйозноi розмови.
– Я чув, – повернув голову до гетьмана, – що ви розпочали будувати в Жовквi фортецю, перед якою iграшками здаватимуться Олеський i Луцький замки…
– Так… І жити там буду. Тiсно у Львовi та й почет нiде тут тримати, а який то гетьман без особистого вiйська…
– Як архiепископ – без орденського воiнства, – Солiковський повертав розмову в потрiбне йому русло.
– Не можете скаржитися, ваша ексцеленцiе… У Львовi кого тiльки нема: бернардини, капуцини, кармелiти, домiнiканцi…
– Лютерани, кальвiнiсти, арiани, – продовжував з iронiею перелiк архiепископ. – І православнi, вашмость, i православнi, – додав з притиском, злий вогник зблиснув в очах i пригас. – А тi запровадили свое антихристське братство i виповiли вiйну апостольськiй Церквi… І iй важко: бернардини ходять з вертепами; капуцини гарну капусту викохують, босi кармелiти вмiють добре жебрати, а воювати з вiровiдступниками нема кому.
– Але ж ви воюете, – розгладив вуса Жолкевський, – церкви закриваете, православних попiв виганяете з приходiв, русинiв – з цехiв… Ваша ексцеленцiе, не звинувачуйте мене в прихильностi до схизми – мiй шановний вiтець, староста львiвський, справдi був у дитинствi православним, я ж вiрно служу католицькiй державi i ii правителям… Проте гадкую, що в завойованому краю не слiд рiзко порушувати попереднiй спосiб життя пiдданих… Щоб упокорений народ прийняв перемiни, треба вводити iх непомiтно: люди бояться бiльше змiн зовнiшнiх, нiж суттевих.
– Не згоден з вами, вашмость… Правитель повинен здiйснити все необхiдне жорстко, за одним разом, щоб пiдданi пережили iх без тривалого болю. Що ж стосуеться благодiянь, то iх треба давати потроху, щоб народ мав час оцiнити добро.
– О, безсмертний Мак’явеллi! – вигукнув голоснiше, нiж дозволяв етикет, Шимонович. – Як видно з вашоi розмови, вчення iталiйського полiтика можна трактувати як кому вигiдно. Ви ж бо у вашому дiалозi оперували тезами з трактату «Монарх», i кожен мав свою рацiю. Чи не подiбно iдеологи рiзних сект i вiросповiдань тлумачать Святе Письмо?
– А тому езуiти визнають право тлумачення святого письма тiльки за костелом, мiй сину, – вiдрiзав Солiковський. – Пане гетьмане… Якщо у нас зайшла така розмова, – архiепископ тримав у долонях келих з вином, наче хотiв його зiгрiти, – то при цiй нагодi… Я прошу у вас, як у вельми впливового свiтського владцi, пiдтримки… Може, менi вдасться переконати вас, що до Львова, в якому останнiм часом досить люто заворушилася схизматська гiдра, необхiдно ввести найвойовничiший орден, справжне Ісусове воiнство, яке – едине – може стяти поганi голови потворi, – езуiтiв. А ви, шановний поете… Я хвалю вас, що пишете зрозумiлою польському народовi мовою, хоча… коронацiйну оду ви могли були виголосити й по-латинi… А втiм, езуiтська проповiдь теж ведеться по-польськи, навiть сам Скарга… Ви, хвальний поете, своiм словом зумiли б у цiй справi багато допомогти. Посполитий люд вiрить своiм речникам. І якщо на кожному кроцi… Навiть сухий кiлок зазеленiе, коли його часто пiдливаеш водою…
На хвилю запала мовчанка. Шимон Шимонович опустив голову, та зразу ж рiзко пiдвiв ii i коротко спитав:
– Навiщо?
– Для перемоги Полонii на Русi. Єзуiтський орден здисциплiнуе плебс. Єзуiтська колегiя замiнить пауперську[19 - Жебрацьку (латин.).] катедральну школу, i виховуватиме вона не вiльнодумцiв, якi потiм – хто до лiса, хто до бiса, а вiрних слуг святого костелу, котрих, немов вiск, можна завжди втиснути в потрiбну форму i котрi зумiють жертвувати себе всього у вогнi любовi до Христа. Єзуiтизм з роками зробить польський народ могутнiм передмур’ям християнства! – Архiепископ стояв, простягнувши вперед руки, вiн виголошував проповiдь, очi його палахкотiли. – Дорогi моi, хiба ви не бачите, що Польщу, оточену протестантською Нiмеччиною, магометанською Туреччиною, православною Росiею, може врятувати i зробити ii твердинею тiльки езуiтський католицизм? Чому досi немае у Львовi езуiтського дому? У Вiльнi, у Краковi е… То виходить – риба у Львовi, а рибалки в Польщi. Де тут логiка, панове?
Пiдвiвся Шимонович.
– Я не полiтик, ваша ексцеленцiе, i ви, звичайно, не слухатимете моiх порад: вводити езуiтiв до Львова чи нi. Але менi здаеться, що езуiтська дисциплiна шкiдливо може позначитися на суспiльному життi Львова, заселеного розмаiтими народами. При тому Львiв – тiльки острiв серед украiнського моря, на це треба зважити. Ми повиннi шукати якихось кладок, стежок для порозумiння з русинами, а не посилати до них духовних цiпакiв, якi закривають церкви, ловлять попiв, монахинь з келiй виганяють! Я боюся, щоб подiбнi заходи не окупилися колись морем кровi!
Жолкевський сидiв незворушно, прислухаючись до суперечки, розгладжував пишнi вуса, а брови мав зведенi догори – слухав уважно, i коли розчервонiлий Шимонович уже сидiв у крiслi, витираючи хусточкою пiт з чола, промовив:
