скачать книгу бесплатно
– Я не бачу аж такого чорного майбуття, як наш молодий гарячий вiршотворець… У нас – сильне вiйсько, а значить, i порядок… Проте я погоджуюся з паном Шимоновичем, що iще рано вдаватися до крайнiх заходiв, до огульноi пацифiкацii[20 - Присмирення збунтованого люду.] краю, i тому не раджу вводити до Львова такий войовничий орден, яким е езуiтський. У моему вiйську служать реестровi козаки i слухнянi суть. У Львовi русини теж не пiднiмають ребелii[21 - Бунт.]. А езуiти можуть iх озлобити… Ви зарано, ваша ексцеленцiе, взялися за шаблю. Спочатку варто спробувати порозумiтися з православним клiром. Балабан послав королевi скаргу на вас – i мае рацiю: ви образили духовну особу. А чому б вам не зустрiтися, як ми оце сьогоднi, з епископом, з киiвським митрополитом i не порозмовляти: Ісус у нас один, одна й Дiва Марiя, обряди подiбнi… Об’еднаймося. Унiю складiмо.. Та якби це вдалося зробити, то не закривати церкви, а вiдкривати новi буде потребно, тодi можна буде посадити унiятського патрiарха в Киевi i цим вибити скiпетр у московського, яким вiн помахуе через нашi голови аж до Константинополя! А там прийде черга й на езуiтiв…
Солiковський довго думав, потiм надпив з келиха вина i поглянув на гостей.
– Я дякую Господовi за те, що маю у ваших особах щирих однодумцiв, панове. А тон нашоi розмови.. Що ж, на сеймi також усi разом кричать, нiхто нiкого не слухае, а схвалюють одностайно…
…Альнпек це сказав i побачив, як сполотнiв патрицiянський лiкар i бургомiстр Павло Кампiян. Вiн пiднiс до очей руки, розглядав iх перестрашеними очима, тремтячими пальцями розв’язав плетенi золотою ниткою шнурки рукавiв шовкового жупана i, оголивши лiве зап’ястя, простогнав:
– Пляма… Червона пляма!
Альнпек пiдiйшов до патрицiя, приглянувся до його руки i мовив посмiхнувшись:
– Сугестiя, ласкавий докторе… Лiкуйтеся ось цими пiгулками з гашеного вапна. Проказа не в тiлi вашому, а…
Вiн не доказав, повернувся i вийшов iз зали консулiв.
Солiковський дiзнався про страшну хворобу того ж дня, коли приймав у себе Жолкевського i Шимоновича. І то в дивний спосiб.
Гостi пiшли, вiн знову замкнувся у кiмнатi з ляльками, зробив наспiх з аркуша паперу опудало православного епископа Балабана i, поставивши його бiля iграшкового собору Юра, пiдсунув до нього чорта. Потiм помiркувавши, забрав нечистого, вкинув до шухляди i сягнувши рукою пiд блят стола, засмикав шнурками. Старi ляльки слухняно рухалися, кумедно викидали руками й ногами – так, як цього бажав архiепископ Ігнатiй Лойола, стежив з краю стола за рухами марiонеток, держав у руцi хреста i був задоволений. Солiковський довго смикав за шнурки i думав; паперове опудало Балабана стояло нерухомо; архiепископ нервово згрiб докупи чортiв i крикнув до них, мов до справжнiх:
– Ви знайдете посередника мiж мною i Балабаном. Ви! Тоi митi у вiдчиненому вiкнi, що виходило на Ринок, з’явився ангел. Вiн був трохи бiльший за голуба, iз сизими крильцями й золотоволосою дiвочою голiвкою. Ангел склав крила i, потупцювавши на пiдвiконнi, рiк по-латинi:
– Lepra oppidum invasit. Deus praecipit tibi, ut coloniam leprosorum condas[22 - Проказа в мiстi. Господь велить тобi закласти колонiю для прокажених (латин.).].
– Що? – перепитав Божого посланця вражений архiепископ. – Для прокажених? А для воiнiв Ісуса коли?
Але на пiдвiконнi голуба-ангела вже не було, i подумав Солiковський, що це до нього глаголав голос з неба. Вiн виглянув через вiкно, на Ринку збиралася юрба, чутно було тривожнi вигуки:
– Тронд, тронд у мiстi! Прокажених у колонiю!
Другого дня бургомiстр Кампiян, вислухавши Солiковського, розпорядився з лiплянок на Калiчiй горi, що височить неподалiк Сокiльницькоi замiськоi вулицi, вигнати жебракiв i заснувати там колонiю для прокажених за европейським зразком.
У пiсляобiдню пору через мiст на Полтвi в бiк Калiчоi гори вирушила процесiя – такоi ще не зрiли мешканцi Львова.
Попереду в бiлiй сорочцi, пiдперезанiй сировим шнурком, йшов безбровий i безвiiй чоловiк з червоним спухлим носом, з його рота текла тягуча слина, вiн здичавiлим поглядом позирав на людей, що товпилися скраю дороги i сахалися назад, коли вiн наближався. Це був Тимко Пеньонжек, якого знайшов Гануш Альнпек у пiдвальному помешканнi на Гарбарськiй вулицi.
За ним тюпав мiський кат у чорному каптурi i з прорiзами для очей, вiн тримав у руках сокиру, i на вiдстанi кiлькох крокiв iшли канонiк у комжi, одягнутiй поверх реверенди, i два мiнiстранти.
Процесiя зупинилась пiд схилом горба. Кат показав на вершину, де стояли жебрацькi лiплянки пiд очеретяними дахами, i сказав до хворого:
– Ти бiльше не жилець на цьому свiтi. – Вiн нагнув Тимковi голову i змахнув бiля шиi сокирою, iмiтуючи страту. – Назад тобi вороття нема.
Пiдiйшов мiнiстрант, кинув нещасному князевi рукавицi й подав йому в руки довгу паличку, на кiнцi якоi телiпалася прив’язана мисочка.
– До сiеi черти, – кат провiв носком чобота по землi, – тобi можна виходити i в рукавицях простягати за подаянням паличку з мискою. Коли ж не послухаешся, то ця сокира вдарить на одну п’ядь ближче до твоеi шиi, нiж сьогоднi.
Канонiк почав тихо правити над прокаженим погребальний молебень. Тимко покiрно слухав, не вимовивши й слова, дивився на канонiка засльозеними безвiiми очима i пiсля молебня вимовив:
– Помолiться, святий отче, щоб я тут недовго був сам…
Так Тимко Пеньонжек започаткував у Львовi колонiю для прокажених, яка, волею Божою, випередила езуiтську на багато рокiв.
…Такого ж голуба iз золотоволосою дiвочою голiвкою – а певно, це був той самий, – бачив ще один чоловiк, Антох Блазiй. Вiн вертався до братськоi друкарнi, яка мiстилась поки що у вутлiй прибудовi до Успенськоi церкви у Зацерковному провулку; вертався вiд Лисого Мацька втомлений i злегка захмелений. Вiдвiз йому на вiзочку сто двадцять примiрникiв Часословiв, книжка та – по п’ять золотих кожна, а Мацько хитрий – половину по шiсть продасть, то цього разу не поскупився – поставив могорич.
Зупинився бiля входу, витирав пiт з чола, сопiв, бо пiсляобiдне сонце таки добре пражило, а книжки, хай iм чорт, тяжкi, i вино у Мацька мiцне. Стояв i думав, що мае вже по саму гульку тiеi бiганини. Юрко Рогатинець, вiдколи його обрали на сходцi сеньйором братства, не дае нiкому передихнути. Геть чоловiк перемiнився, не спочине, не усмiхнеться, схуд, сивiти почав, а тими сiрими очима неволить усiх або ж дае зрозумiти: не хочеш – не тримаю.
І хоч би його, Блазiя, адже вiн у Рогатинця перший помiчник, пiдвищив у посадi – дiдька лисого… Якийсь кравець Іван Красовський став вiце-сеньйором, кушнiр Хома Бабич – скарбником (хiба вони допомагали збирати в людей грошi на будiвництво шкiльного дому i братського будинку?), а його, Антоха, залишив далi поборцем, i мусить вiн гасати за датками не тiльки по львiвських братствах, а й у Рогатин, Дрогобич, Самбiр, Бережани – всi малi братства пiдпорядкувалися Успенському.
А бачить вiн – чиниться грiх. Уже i епископ Балабан (та коли б не вiн, чи стояв би тут друкарський верстат?) на проповiдi в соборi Юра назвав успенських братчикiв боговiдступниками. Єпископ, правда, теж собача кiстка, вiн хотiв би, щоб усi доходи вiд друкарнi йшли на епархiяльнi потреби, а Рогатинець уперся – гiмнасiон треба перш за все вiдкрити. Спочатку Юрко якось заглаголював епископа, обiцяв, кланявся, та ось сталася притичина, i вiн здумнiв геть-чисто. Проiжджав через Львiв, вертаючись iз Москви, антiохiйський патрiарх Йоаким – Рогатинець з Красовським спiймали його за поли сурдута i виблагали в нього грамоту, якою вiн затвердив статут братства. Видно, сподобався Йоакимовi сеньйор, бо замовив слово перед царгородським патрiархом Єремiею, i той надав Успенському братству ставропiгiю[23 - Незалежнiсть вiд мiсцевих владик, пiдпорядкування патрiарховi.].
Отут i почався грiх. Антоховi збоку так здаеться, бо вiн не надто побожний, ну, не такий, щоб пластом лежати в церквi пiд казальницею, але це… Де ж бо то видано, щоб церквою керували ремiсники? А нi – стали ктиторами i назначають собi проповiдникiв i дидаскалiв для гiмнасiону без вiдома епископа пiдшукують, отцiв до братських книг не записують, а всiх, хто вступае до братства, примушують при свiчках складати обiтницю. Гординя здолала Рогатинця. Вчора переказав епископовi через посланця: борги кафедральнiй церквi ми сплатили, його преосвященство патрiарх дав нам самоврядування, то не будемо слухатися епископа, а примусимо самого рахуватися з нами.
Антох думав це i почував себе так, нiби iх, Блазiiв, стояло тут два. Один денно й нощно працюе для братства, бо треба якось жити, а другий бунтуеться. І не супроти братства, проти Рогатинця. Антоховi не раз кортить докопатися причин тiеi нехотi, протесту, бо ж не поклонiння перед епископом (навiщо йому здався той Балабан?) i не те, що скарбником не став (виберуть на другiй елекцii, Бабич у грошових справах нехитрий), зовсiм щось iнше наштовхуе Блазiя проти Рогатинця. Якийсь вiн – нiби пророк. Хоч би до корчми пiшов, хоч би за дiвицею оглянувся… Усiх, хто коло нього, сковуе своею волею i метою, яку бачить вiн один. Ну, хай буде школа, навiть – академiя. Чи ж то перша на свiтi? Ну, стануть русини членами ради Сорока мужiв у магiстратi – хiба тодi податки зменшаться? Був би Рогатинець мудрiший – з братськоi каси жили б, ще й як! Та нi – волi духу прагне.. А хiба не вiдпочивае душа, коли поiси добре, перехилиш пугар, з добрим чоловiком порозмовляеш? А сам – ну, хто вiн такий сам? Сiдляр. Звичайнiсiнький тобi репаний ремiсник. Нi краплi шляхетськоi кровi. Якби хоч з трохи вищого стану, то вже б i не жаль слухатися. А коли говорить… Та хiба Антох не вмiе говорити? Скаже деколи й мудрiше, i пролiтають його слова повз вуха людей, а коли Рогатинець – в очi дивляться, на шибеницю готовi йти..
Здавалось би – чого вже бiльше потрiбно? Вiддав Корнякт – то шляхтич справедливий! – у фундуш на дзвiницю, аби лише вона називалась його iм’ям, страшну суму грошей (чи то конче було будувати таку вежу, щоб аж у небо впиралася), то мовив Антох до Рогатинця: «Роздiли трохи мiж нас, ми ж бiднi». А вiн тiльки глянув i таке вiдказав, що пiсля того ти вже не ти, а шмата:
– Одного разу, Антоху, злодii костел обкрадали. Один залiз iз заболоченими чоботами на вiвтар, а другий каже: «Ти забруднив обрус». – «То нiчого, мiй синку, – вiдповiв перший. – Бог дивиться на чисте серце, а не на ноги».
Муляри зводять шкiльний будинок. Скоро прийдуть сюди спудеi, дидаскали, скоро тут сновигатимуть вченi мужi, i тодi до Блазiя буде ще менше поштивостi. Боже, Боже, а якi почестi й висоти даруеш ти деяким людям!
І тут Антоховi згадався чорт… Вiн жахнувся в душi, що донинi не забув його, адже справжнiй християнин давно повинен вiдхреститися вiд таких згадок; Антох, хоч який був розморений сонцем, квапно перехрестився. А тодi побачив ангела.
З бездонноi синяви лiтнього неба падав голуб просто на шпиль Домiнiканського костелу i коли тихо сiв на хрест, вмiстившись саме посерединi сонячного круга, Блазiй побачив, що в голуба золотоволоса дiвоча голiвка. Вiн охнув, i так йому стало добре на серцi, бо збагнув, що Господь дозволив йому зрiти не тiльки чортiв, що це благословенне для нього знамення: кому, крiм нього, щастило бачити живого, не намальованого ангела?
Блазiй пiдбiг, щоб поглянути на нього зблизька, ангел змахнув крильми i закружляв: може, сяде на шпиль Корняктовоi дзвiницi, тодi Антох видряпаеться наверх i проситиме в нього кращоi для себе долi; ага – сяде… Як може сiсти, коли тут духовнi особи не в пошанiвку? Ангел, зробивши коло, шугнув понад Руською i завернув до палацу архiепископа.
– Грiшнi ми… – прошепотiв Блазiй.
– Невелика бiда, Антоху… – Блазiй здригнувся: бiля нього стояв Рогатинець, вiн вийшов з душного, пропахлого фарбами примiщення друкарнi подихати свiжим повiтрям. – Он катедрi папа дав право за мзду вiдпускати грiхи не тiльки грiшникам, а й душам у чистилищi.
– Ти менi, Юрiю, такого не говори… – Антох улесливо посмiхнувся, та вмить споважнiв i повторив те, що колись сказав Мацьковi Патерностеру: – Коли сам що задумав, то твоя справа, а я твердий православний… Ангела тiльки-но бачив.
– А чорта – нi?
– Бачив колись i чорта…
– Слухай, Антоху, – Рогатинець поклав Блазiевi руку на плече, – я ще раз кажу тобi: перестань пити. Ти ж знаеш, що записано в статутi. Вимажемо тебе зi спискiв.
Блазiй вiд кривди аж почервонiв.
– Та що це, в’язниця у тебе? Нiчого не можна… Та хiба на тобi свiт клином зiйшовся?
– Нiхто не тримае, – вiдказав холодно Рогатинець. – Але той, хто залишаеться в братствi, мусить знати, для чого це робить i вiд яких утiх i вигод вiдмовлятися повинен. Твiй свiт, Антоху, замикаеться поволi в тобi самому – у твоiх жаданнях i прихотях…
Рогатинець говорив i пильно дивився в кiнець провулку, бо побачив: з Руськоi на Зацерковну завернув священик – низький, набитий, з патерицею в руцi, – i впiзнав у ньому Балабана.
За епископом iшли два крилошани.
Юрiй подався Балабановi назустрiч, зупинився перед ним i схилився, щоб прикластися до руки епископа, але той, заклавши руки за спину, мовив:
