скачать книгу бесплатно
Краiна iрредента
Роман Іванович Іваничук
Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #24
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. Р. Іваничук розширив жанровi межi iсторичного твору, вiдкривши перед читачем минувшину, що активiзувала нацiональну пам’ять.
Роман «Краiна iрредента» (2007) – це мозаiка з рiзних часiв украiнськоi iсторii, в якiй автор намагаеться знайти вiдповiдь на запитання: чому талановитий i працьовитий народ, котрий мешкае на дивнiй родючiй землi пiд назвою Украiна, не може жити спокiйно й заможно, а змушений весь час балансувати на краю прiрви.
Роман Іваничук
Краiна iрредента
Мужньому борцевi за незалежнiсть Украiни, довголiтньому в’язневi сумлiння, моему приятелевi Михайловi Гориню присвячую
© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2021
© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2021
© В. В. Габор, примiтки, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
Роздiл перший
Михайло
Головного героя цiеi книги називатиму Михайлом, хоча вiн у своiх записках додав ще й прiзвище Безрiдний; це лiтературний псевдонiм, i я не буду так його називати, оскiльки знаю власне горде прiзвище мого приятеля, яке нехай залишиться для читача загадкою. Зрештою, я не хотiв би, щоб читач виворожував, хто ховаеться за цим псевдонiмом, тих Михайлiв iз останнього поколiння борцiв за нашу Незалежнiсть було багато, всi вони чесно витримали iспит своiх сумлiнь, i ми, хто нинi скористався чином украiнських дисидентiв i мав би пишатися iхньою жертовнiстю, часто спокiйно й байдуже спостерiгаемо, як колись рельефнi постатi нашого резистансу поволi стають тiнями, iх поглинае непам’ять у нинiшньому полiтичному безладi, щойно на кiн вийшло наймолодше поколiння, майбутню дiяльнiсть якого я ще не наважувався б оцiнювати Шевченковими словами: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою».
Мiй друг Михайло, а також я, належимо до третьоi верстви, якщо брати вiдлiк часу з того моменту, коли наша зневолена земля вперше стрепенулася, мов шкiра на биковi, котрого з дрiмоти розбудило червоне марево, i вiн, не тямлячи себе, рвучко кинувся уперед, щоб не залишитися в глухому безнадiйному запiллi, а що обхiдних дорiг до вогнища не бачив, то помчав стрiмголов, мов той же бик на аренi, який рве рогами червоне полотнище, а тореадора не бачить, тiльки чуе в собi болiсний хрускiт, коли в його загривок встромляеться шпага, – i так пройшли через цiле столiття три поколiння заслiплених праведною люттю борцiв, якi не зумiли уникнути смертельного удару вправного тореро.
А чи нинiшне наймолодше поколiння, навчене невмiнням дiдiв i батькiв, захоче вийти на арену, чи залишиться на своiх затишних подвiр’ях, замаених нацiональними прапорами?
Я так i спитав тодi Михайла, коли над нашим свiтом зависла, немов осiння шарга, байдужiсть i втома, й вiн вiдказав упалим голосом: «Цi не вийдуть на арену зi свого закутка; хто засмакував безпеки й ситого спокою, той нiзащо не вилiзе зi своеi шпарки, бо вже надбав чогось у рiдному шпихлiрчику й мае чим ризикувати, а не вiдае того, що своею неучастю важить бiльшим скарбом – головою!»
Я розсердився на Михайла за його зневiру – а якоi заспiвае аполiтичний плебей, коли аристократ розхникався! – i тривалий час не навiдувався до його киiвськоi квартири, в якiй вiн, покинувши Львiв, замешкав пiд час свого депутатства: не мiг я позбутися гiркоти, що так подумав саме вiн, мученик, який за дванадцять рокiв тюрми нi разу не споневiрився… Та коли несподiвано завирував украiнський свiт i майдани заповнилися мiльйонами людей так тiсно, що годi було в той тлум встромляти держаки прапорiв, я, сповнений втiхою i зловтiхою, негайно поiхав до Киева, щоб стати на Майданi, та спершу завiтав до свого приятеля. Не застав його дома, дружина Таня сказала, що вiн уже кiлька днiв живе на Майданi, i я серед сотень наметiв насилу вiднайшов Михайлiв у районi консерваторii.
Михайло розкочегарював буржуйку, адже надворi закушпелилася зима; вiн глипнув на мене краем ока, i його кругла голова, яструбиний нiс, потрiсканi вiд холоду губи i зобове пiдгарля, яке надбав у тюрмах, засвiтилися враз щирим усмiхом, i вiн сказав, не пiдводячи голови вiд рушт:
«Песимiстам легше: вони завжди мають двi вичерпнi вiдповiдi з приводу добрих чи поганих новин: “А я що вам казав!” або “Цього разу я помилився”, а оптимiстовi залишаеться тiльки одна, перша, а за другу обзивають його псевдопророком. Отже, цього разу я помилився, мiй брате, а ти уник ганьби. І слава Богу!»
Я пильно придивлявся до мого доброго приятеля, на якого завжди орiентувався у своiй суспiльнiй поведiнцi: песимiстом вiн, звiсно, не був, бо як мiг би песимiст витримати дванадцять рокiв тюремних поневiрянь без покаянь i зламiв, а все ж переможна втiха, що вiн таки помилився, не покидала мене: адже на Майданi море люду – молодих i старших, рiзних професiй, украiномовних i росiйськомовних, – i в усiх рiшуча настанова стояти на морозi невiдомо скiльки днiв чи тижнiв – аж до перемоги; всi скандують iм’я кандидата в президенти, всi спiвають новiтню пiсню «Разом нас багато, нас не подолати!», i всi твердо вiрять у звитягу; я пильно придивляюся до цупкоi рiшучостi, що напливла на Михайлове обличчя; його спокiйний погляд вселяе в мене вiру в нашу перемогу, проте я таки не втримуюся, щоб не помститися приятелевi за його колишнiй сумнiв, i вимовляю терпкi, хоч i забарвленi втiхою, слова: «А я що казав!»
Михайло наче й не почув моеi переможноi iнвективи, вiн перестав пiдкидати дрова у буржуйку й не пiдводячись взявся порпатися у клунках, що лежали поскиданi на купу обiч матрацiв. Матрацiв було два, i я запитав, для кого призначений другий.
Не вiдповiвши на мое питання, Михайло вийняв iз течки пачку дрiбно списаного паперу, подав менi й заговорив наче й не до речi: вмостись, мовляв, поруч на он той лежак i читай, ми довго будемо тут скнiти, може, й встигнеш добiгти до останньоi сторiнки; я взяв iз собою своi записки не для того, звiсно, щоб тут працювати над ними, та й не сподiвався, що ти мене знайдеш, – я просто не розлучаюся з ними, як зi своiм минулим… Але якщо ти вже зайшов до мене, то я скористаюся цiею нагодою: хотiв би знати твою професiйну думку про написане, а ти не полiнуйся, може, дещо iз мого манускрипту знадобиться тобi як матерiал для чергового твору… Ти ж повинен осмислювати не тiльки глибоку iсторiю, а й нинiшнi подii, чей невтомна Клiо записуе сьогоднi нову сторiнку у свiй фолiант. І якщо ти вже взявся бути лiтописцем… Я це кажу зовсiм поважно: хтось же мусить художньо осмислити нинiшнiй день, я того зробити не зумiю, але те, що тут записано, можливо, пояснить тобi причину моiх сумнiвiв i, як ти кажеш, песимiзму…
Я нерiшуче простягнув руку, взяв рукопис i поклав його обiч себе…
«А ти що, весь той час, що я тебе не бачив, писав?»
«Я мусив це робити, щоб з’ясувати хоча б для себе самого, як iще довго йтимемо до остаточноi перемоги i чому наша дорога така важка…Вiзьми, вiзьми, я бачу, що не маеш охоти читати записки непрофесiоналiв, але хто знае – може, вони допоможуть тобi написати новий майстерштик, на нинiшнiй день вельми потрiбний…»
Я теж не зреагував на Михайлову мову, менi спала iнша думка, яка не стосувалася моеi готовностi читати Михайловi мемуари – лише можливостi виконати його прохання тут, у наметi. Адже ще мае хтось прийти сюди, для когось-бо простелений другий матрац, – i я нiчого тодi не прочитаю: почнуться розмови, дискусii, суперечки, i я спитав:
«Хто ж то мае ще прийти до твого намету?»
Якусь мить Михайло мовчки дивився на мене з виразом збентеження чи то невдоволення на обличчi – нiбито я наважився випитати в нього найсокровеннiше, на що не маю нiякого права, та врештi, опустивши голову, мовив коротко:
«Син мав би прийти…»
«Мав би чи таки прийде?» – перепитав я.
«Не знаю… Надто велика вiдстань пролягла мiж мною i сином, мiж моiм i його поколiнням… Тебе, бачу, здивували моi слова, але ти не дивуйся: та вiдстань – у сто лiт. Бо сталося так, що три поколiння в боротьбi за нашу свободу в умовах неволi були одностайнi, а четверте, наймолодше, вiдчувши волю, розбiглося, немов необ’iждженi тарпани, зi страдноi дороги, яка розпочалася ще до нашого з тобою народження… – Михайло на мить замовк, нiби прислухався до крокiв за наметом, потiм проказав iз вiдчутною скрухою в голосi: – Не знаю, коли прийде мiй син, яким прийде i чи взагалi знайде стежку до мого намету… Так що можеш спокiйно братися за читання».
У наметi стало тепло, однак Михайло i далi пiдкладав дрова, хоч буржуйка вже червонiла; а Майдан клекотiв, хтось промовляв на сценi, й лунали музика та спiви. Все це стало тлом для моiх думок, що почали напливати до голови, та поки що вони не в’язалися з рукописом. Я його не розгортав, немов для того, щоб до тих пiр, як Михайлiв образ почне вимальовуватися iз його власного писання, я встиг згадати, звiдки ж узявся в моему життi Михайло?
1960 року я вступив до Львiвського унiверситету на украiнське вiддiлення фiлологiчного факультету. Саме того року на фiлфаку вiдкрили експериментальне вiддiлення логiки й психологii, тобто стислого курсу фiлософii, на якому вчилися переважно хлопцi, якi цiкавилися наукою наук. Я iз заздрiстю вiдзначав для себе, що вони набагато едукованiшi, нiж я; на лекцiях фiлософii нас, украiнiстiв, напихали, немов качок на вiдгодiвлю, марксистсько-ленiнською псевдонаукою, а всi iншi фiлософськi системи трактувалися як мудрування вiд лукавого; студенти ж новоствореного вiддiлення мали право цiкавитися не лише Марксом i Енгельсом, а й Кантом, Гегелем, Бергсоном, Теном, Кроче та багатьма iншими свiтовими мудрецями, не боячись при тому всюдисущих iнформаторiв. Молодi любомудри дискутували й сперечалися в гуртожитськiй кiмнатi на Пушкiнськiй, а оскiльки в тому гуртожитку мешкав i я, то внадився ходити до iхньоi кiмнати на вечiрнi дискусii, слухати суперечки, дiзнаватися нове, а згодом i самому брати участь у розмовах.
У тiй оселi юних фiлософiв я познайомився з Михайлом i швидко з ним зблизився. Чому саме з ним, адже всi хлопцi були начитанi й комунiкабельнi? Певне, звабила мене Михайлова, як би це визначити одним словом, натуральнiсть. У дискусiях вiн нiколи не видумував себе самого, не позував, своi мiркування викладав так просто, нiби дiлився враженнями вiд мандрiвок, не обстоював недоведених фактiв, зiзнавався в помилках, й не було такого випадку, щоб захищав думку, в правдивостi якоi не переконався сам.
А ще мав вiн вiдкрите кругловиде обличчя з високим чолом, що добиралося майже до тiменi й толочило по дорозi зрiдле чорняве волосся; його очi свiтилися добром i спокоем – iнколи менi здавалося, що вони самi нiяковiють вiд власноi доброти; однак варто було початися розмовi про лiтературу чи фiлософiю, як погляд його тужавiв, нiби холоднiв i намагався проникнути у власну пам’ять, щоб зачерпнути звiдти набутоi ранiше iнформацii, потрiбноi для пiдтримання дискусiй. Пiд час розмов Михайло вiдчужувався вiд спiврозмовникiв, стаючи iхнiм опонентом, а деколи i вчителем, – я завжди захоплювався глибиною його знань. Товариство тодi вмить дiлилося на два табори, в одному з яких перебував тiльки Михайло, пiдкоряючи своею логiкою численну групу опонентiв.
Не всяк ризикував змагатися з Михайлом, i я теж у гуртi не вступав з ним у полемiку, коли з якимись постулатами не був згоден, та ми часто продовжували розмову, залишаючись сам на сам, й вiн не раз визнавав мою правоту. Та коли я зачiпав полiтичну тему, а це для мене було надто важливе, бо як я вже вибрав собi його за приятеля, то мусив переконатися у засадах його свiтогляду, – тодi вiн замовкав, окидав мене начебто збайдужiлим поглядом i звертав розмову на щось iнше. Я, звичайно, нi разу не запiдозрив, що вiн мене остерiгаеться, такого й на мить допустити не мiг, i вирiшив для себе, що Михайло готуеться в жерцi чистоi науки, нi на крихту не зв’язаноi з полiтикою.
Й набагато пiзнiше, коли я вже видав кiлька романiв, а Михайло працював на заводi кiнескопiв психологом працi, ми випадково зустрiлися над морем у Коктебелi, де я вiдпочивав, тодi вiн просто-таки приголомшив мене вiдвертою розмовою про найболючiше – про зневолення Украiни, про землю iрреденту та про негайну потребу жертовноi боротьби за незалежнiсть.
Їх двое йшло вздовж берега вiд будинку Волошина в напрямку Карадагу з рюкзаками за плечами, в спортивному одязi, двое засмаглих i бадьорих. Побачивши мене, розiмлiлого на пляжi, загалайкали, зрадiвши зустрiчi, посiдали поруч. Коли я запитав, куди вони прямують, Михайло порозглядався по пляжу, i я помiтив у його очах певну настороженiсть i обережнiсть; я розпочав тривiальну розмову про погоду, та вiн рiзко мене перебив i мовив владно: «Ходiмо з нами на Карадаг».
Ми пiднiмалися крутосхилом до Чортового Пальця, добре натомилися й сiли вiдпочити пiд гiгантським валуном, що стояв сторожем над крем’яними горами, зарослими сизим жерепом. Було безлюдно в диких бескеттях, тiльки один самотнiй турист спинався стежкою слiдом за нами, вiн теж зупинився тодi, коли й ми, кинув рюкзак i присiв на розпечену сонцем жорству за якусь сотню крокiв вiд нас, i я помiтив, як вiн витягав з рюкзака блискуче жало антени.
«Нiяк не можуть нинi молодi люди обiйтися без музики, навiть серед такоi незайманоi природи, як ця», – пробурчав я.
Проте приймач самотнього туриста не подавав жодних звукiв, антена ж, нахилена в наш бiк, сторожко стирчала, i сказав Михайло:
«Це наш “слiдопит”, вiн уже не вiдчепиться, тож не будемо йти далi, порозмовляемо тихенько тут… Отже, слухай, брате, що я тобi розповiм…»
Вiн пройняв мене пильним поглядом i пошепки заговорив. І те, що я почув вiд нього, зовсiм мене приголомшило, адже я завжди мав його за жерця чистоi науки.
А вiн розповiдав про створення таемноi органiзацii, про самвидав антисоветськоi лiтератури, про пiдпiльну друкарню у Феодосii – ось зараз вони несуть вiддрукованi листiвки про злочинне спалення украiнськоi бiблiотеки в Киевi, й треба iх розповсюдити по всiй Украiнi…
«Ти сам розумiеш, що iлюзii про легальну працю для нацiонального вiдродження, на що ми наiвно сподiвалися пiд час хрущовськоi вiдлиги, розвiялися, мов дим, був то наш самообман: нiякоi свободи слова в московськiй казармi, а тим бiльше в советськiй, нiколи не було i не могло бути, а нинi та вiдлига вже й закiнчилася, настае люта реакцiя, можливо, незабаром почнуться й арешти… Кажу це тобi для того, щоб ти знав, якщо таке станеться, за що я опинився у тюрмi. Ти щойно кинув реплiку – мовляв, це романтика, марний ризик, а я кажу тобi: нiщо нiколи марно не пропадае i не пропаде. Хiба програнi визвольнi змагання вiсiмнадцятих-двадцятих рокiв не залишили жодного слiду? Таж з них народилися ми з тобою… Кулi, що вилетiли з револьвера Шварцбарда в груди Петлюрi, навiчно застрягли в наших серцях; вибух пекельноi машини в руках Коновальця ранить наш слух до сьогоднi, смерть Шухевича в Бiлогорщi стала пломенем життя нашого поколiння, i пiдле вбивство Бандери кличе до помсти…»
Михайло, забувши про обережнiсть, говорив голосно, та враз побачив, як антена «слiдопита» захиталася, нахиляючись у наш бiк, i вiн перейшов на шепiт:
«І ми не маемо права й далi мовчати, хай навiть нас згноять по тюрмах. Мусимо дати знати свiтовi, що наша битва з Москвою тривае i не спинила ii смерть наших провiдникiв. Свiт повинен дiзнатися, що Украiна живе й бореться за незалежнiсть, що в кожнiй клiтинi нацiонального органiзму не перестае бродити фермент протесту. Тож хай вiн закипае у сферах науки, ремесла, хлiборобства, культури, письменництва – повсюдно мають зажеврiти i розгорiтися сигнали нашоi непокори, бо iнакше ми згинемо як нацiя, i нiхто й панахиди по нас не справить…»
Я захоплено слухав Михайлову мову й водночас тривожився: це ж знову кров i тюрми, мученики й героi, а коли ж ми станемо володарями нашого нацiонального життя? Михайло вiдчув моi сумнiви – певне, вони вiдбилися на моему обличчi, – i вiн сказав:
«Якщо нинi не розпочнемо святого дiла, то завтра пробудимося у вогнi обкраденi, хiба ти не чуеш, як трiщить i хилитаеться iмперська споруда, мов стара стодола на вiтрах? І розвалиться, i зникне, як страшна примара, а ми, не одягненi в бойову броню, залишимося голi… І нiколи не думай, що наше слово, яке ми хочемо донести до людей, загубиться, безслiдно спопелiе, згине… Хiба стару, згвалтовану розбещеними королями Францiю не пiдняли на революцiю мислi Дiдро i Руссо; а чи вийшли б на Сенатську площу росiйськi офiцери, якби ранiше не пролунав розпачливий крик Радiщева; чи стала б чеською онiмеччена Чехiя, якби не з’явився генiальний фальсифiкат Вацлава Ганки «Краледворський рукопис», а чи греки повернули б своiй батькiвщинi славу Еллади, якби клефти не заспiвали «Вiйськовий гiмн» Рiгоса Ферероса? А нашу нинiшню Украiну хто створив? Шевченко i Франко. Завжди спочатку було Слово, i Слово стало Богом!»
Я спитав Михайла, що менi належиться робити.
«Що тобi належиться робити, питаеш? А те, що й робиш. Тiльки неси людям слово чистим, наче кришталь… І хай швець шие взуття для Украiни, адже через те, що ми мали надто багато полiтикiв, а шевцiв обмаль, заламалася блискуча офензива усусусiв пiд Чортковом у дев’ятнадцятому роцi; без кравцiв ми б ходили голi, без хлiборобiв – голоднi, без асенiзаторiв потонули б у смородному брудi, без письменникiв були б нiмi, а без мученикiв на хрестах нiколи б не воскресли… Що маеш робити, питаеш? Чому питаеш? Ти вже розпочав ту роботу. Встиг пережити люту критику, негацiю, а тепер мусиш вигартувати себе так, щоб мiг витримати ще й випробування славою, яка тебе не повинна обминути».
«Слiдопит» з антеною йшов слiдом за нами, аж доки ми не зiйшли з Карадагу й не розчинилися у пляжному натовпi.
За тиждень я вернувся до Львова й дiзнався, що Михайла i його товариша кагебiсти зняли з поiзда на станцii Персенкiвка перед Львовом. Того ж дня вiдбулися арешти дисидентiв у Киевi.
Жарево в буржуйцi згасало, й затiнювався смерком образ Михайла, якого я вiдтворив у своiй пам’ятi, згадавши нашу зустрiч над морем i розмову з ним бiля Чортового Пальця на Карадазi. Тепер цей образ мав засвiтитися для мене зi сторiнок рукопису, який лежав на матрацi, накритий моею долонею.
Я спитав Михайла:
«Ти черпав матерiал для своiх записок iз архiвiв, бiблiотек?»
«Хiба що уточнював дати, – вiдказав вiн. – Усе, що там написано, я дiзнався вiд дiда й матерi. Мiй рiд iз поколiння в поколiння проходив крiзь украiнський гарт. Таким був наш льос…»
Я нарештi взяв до рук Михайлiв рукопис i, присунувшись ближче до буржуйки, при зблисках жарева почав читати.
Роздiл другий
«Ой там у Львовi музика грае…»
(Із Михайлових записок)
У Бескиди прийшла весна й молодою листвою й бiлим варивом черешневого цвiту скрадливо приховала чорнi слiди пожарищ не iснуючого вже села Головецького бiля пiднiжжя гори Макiвки, вкритоi шубою ожинових кущiв й увiнчаноi короною сивоi бучини. Помiж колишнiми обiйстями, тепер позначеними на землi квадратами обгорiлих пiдвалин, звиваються глибокi шанцi й жовтiють калабанi на днi гарматних вирв; де-не-де ще куряться згарища – артилерiйський обстрiл шаленiв тут зовсiм недавно i, слава Богу, стих; до основи Макiвки притулилася дивом уцiлiла церковця, а поруч iз нею – напiврозвалена трупарня, в якiй вiдпочивають уцiлiлi пiсля бою вояки 19-го полку австрiйськоi iнфантерii, який захищав лiвий край корпусу генерала Гофмана; а десь там, на вершинi гори, залягли усусуси й готуються до битви з москалями, що зайняли позицiю на хребтi Кливи й чекають команди до наступу з тухольського урочища через глибокий узвiр на Макiвку й заступленi нею села Рикiв, Плав’е та Грабовець.
А поки що на фронтi затишшя, тiльки вартовi маячать уздовж шанцiв, мов журавлi, й там, при окопi на долинi, стоiть поручник молодий, йому щохвилi виринае зiтхання iз грудей – достоту, як у тiй пiснi, вперше почутiй пiд час Здвигу в Украiнському городi у Львовi…
Євген пiшов у двадцятцi на стежу в тил ворога, й до Романа добираеться тривога за приятеля: йому видаеться наказ генерала Гофмана – висилати двадцятками украiнських воякiв у московське запiлля – злочинним: звiдти мало хто вертаеться, гинуть або потрапляють у полон; i добираеться до поручника Романа сумнiв: чи то не вмисне задумало австрiйське командування такий захiд, щоб позбутися найосвiченiшого прошарку украiнського вояцтва; а десь там, на вершинi Макiвки, теж залягла жiноча стрiлецька чота, i серед них панна Олена…
Спи, дiвчино, сни, кохана,
Злотi мрii-сни,
І про мене, голубонько,
Не забудь, спiмни, —
бринять у пам’ятi слова прощального вальсу на комерсi у Спортовiй залi Украiнського городу, влаштованого на завершення Здвигу.
…Уже вирушили на Стрийське шосе колони «стрiльцiв», озброених однозарядними «верндлями»; Роман з Євгеном крокують у першiй шерензi слiдом за головою Украiнського сiчового союзу Кирилом Трильовським, який перед веде. Хлопцi – у нових, з голочки, сiрих стрiлецьких одностроях; бойова пiсня «Нумо, браття, до зброi!» захоплюе дух, накостюмованим стрiльцям здаеться, що йдуть уже до бою, вони й не задумуються над тим, що iхнiй штрамацький одяг виваляеться небавом у глевтушних шанцях; Роман стоiть на вартi, ховаючись за бруствером, вiн уже звiдав рiзницю мiж парадним маршем i справжньою битвою; Здвиг просуваеться вулицями Кадетською, Коперника, Словацького, Пiдвальною, Валовою, а на Академiчнiй, бiля пам’ятника Фредровi, нiби метеор упав мiж Романом i Євгеном: панна Олена запалахкотiла гарячою мовою, вона говорить швидко, бо мусить негайно вертатися до жiночоi чоти, якою командуе: «Хлопцi, я вас запрошую, нi – я вас кличу до Спортовоi зали на бенкет, нам треба поговорити!» – i побiгла назад до своiх дiвчат, а Роман довго не може отямитися вiд щастя: йому здалося, що запрошення Олени прозвучало як згода на вчорашне освiдчення iй у коханнi, i виводить його iз щасливого збентеження Євген:
«То що, пiдемо, Романе?»
«Ти ще питаеш?!» – спалахнув Роман.
…В Украiнському городi молодь, одягнена в козацькi та стрiлецькi строi, озброена незарядженими «верндлями» та «манлiхерами», ще бавилася у вiйну, а в Європi вже тлiло зловiсне жарево, припорошене попелом секретностi, й знедоленi народи з дня на день чекали вибуху в тривозi й надii; до вiйни готувалися поляки й чехи – i ось прокинулися й украiнцi: вiйськовий Здвиг вирушив iз Стрийського парку в похiд через Львiв; товариства «Соколiв» i «Сiчей» вже карбували крок по бруку пiд проводом новiтнього регiментаря: Кирило Трильовський у кармазиновому гетьманському жупанi, в мазепинськiй шапцi з перами, в широких синiх шароварах i з шаблею при боцi марширував попереду колон; голова «Сокола» Іван Боберський не встиг випозичити в театрi «Руськоi Бесiди» хоча б полковницького мундира i, ображений, вiдвiв своiх «соколiв» на значну вiддаль вiд Трильовського, щоб не виглядати поруч з ним гетьманським джурою; «сiчовики» в сiрих стрiлецьких одностроях крокують за Трильовським, i Роман з Євгеном обмiнюються iронiчними поглядами, киваючи на кремезну статуру новоспеченого гетьмана, й каже упiвголоса Євген:
«Ще не знати, чи буде створено при австро-угорськiй армii украiнський легiон на подобу Першоi бригади Пiлсудського, а вже нашi вождi посварилися за регалii, нiбито в майбутнiй вiйнi вирiшуватимуть перемогу не сила i еднiсть, а барвистi кунтушi й розцяцькованi пiхви шабель…»
Гiрку реплiку Євгена заглушила пiсня «Ой у лузi червона калина», та враз вона стихае, ii перемагае iнша, ще не чувана, щойно створена, нова пiсня – бравурна i водночас елегiйна, ii злагоджено виконують артисти театру «Руськоi Бесiди», переодягнутi в стрiлецькi мундири:
Накрила нiчка та й тихесенько
Земленьку кругом,
Лиш вiтер мряку несе злегенька
Над розiсланим лугом,
І до любовi закликае
Чарiвниченько соловiй,
А блiдий мiсяць розсилае
Чарiвну пряжу мрiй…
Хтось учора чи нинi склав цей романс про молодого поручника, що стоiть на вартi бiля окопу i згадуе останнiй перед вiйною студентський бал, останнiй вальс iз коханою, останне прохання не забути його, i зiтхае поручник, i замiсть зiтхання вибухае з його грудей гаряча кров.
Звiдки взялася ця пiсня, коли вiйни ще й не чутно, коли стрiльцi ще не залягають в окопи, коли ще нема смертей? Що це – тривожне передбачення чи закляття, щоб такого не сталося?
«Сiчовики» й «соколи» вже перейшли мiсто й зупиняються перед Спортовим будинком в Украiнському городi, колони тануть, розпливаються, залишаються тiльки тi учасники походу, якi придбали квитки на комерс. Євген i Роман квиткiв не мають, але ж iх запросила панна Олена, й вони вiрно чекатимуть на товаришку, чей уже два роки разом вчаться в унiверситетi – хлопцi на правничому факультетi, Олена – на фiлософii; два роки товаришують хлопцi з Оленою Степанiвною – а кохання прийшло тiльки вчора, думае Роман, й мугичиться йому пiсня: «Щойно вчора ii пiзнав, нинi вже кохання прийшло…»
Не довго чекали: трое дiвчат з жiночоi чоти, мов зграйка ластiвок прилетiли, й представила своiх колежанок Олена:
«Це моi подруги вiд серця: мужатка Ольга Басараб, тож не дуже заглядайтеся на неi, i ще вiльна – панна на виданнi Марiйка Бачинська. Знайомтеся, дiвчата, цi хлопцi-молодцi теж моi друзi: Євген Коновалець i Роман Дашкевич… Тож ходiмо, кавалери, столик замовлений». – І вiдважно, як справжня наречена, взяла Романа пiд руку.
«І мене вiзьмiть до свого гурту, я ж сам, як сирота, з квитком у руцi», – почувся позаду чийсь голос.
Оглянулися.
«Господи, та це ж Безрiдний! – сплеснув у долонi Євген. – Ну, певне, що так, ходи з нами, Максиме… Дiвчата, приймiть до компанii нашого приятеля – теж правника».
…Запала тиха травнева нiч над горами; верхи Кливи й Макiвки нiби вивищилися, виросли й вихопилися зi смерку до зоряного неба; iз зеленого бездоння iзвору потягло свiжою прохолодою, вiд якоi всяк у землю гiркий запах згарищ; десь там, у глибокому проваллi, мирно тече потiчок, наповнюючи перламутровим жебонiнням загуслу тишу; сивий туман глушить вуха i вселяе в душу поручника Дашкевича благословенний спокiй, вiдокремивши вояка вiд свiту, в якому чатуе смерть, нiде й нiщо не нагадуе про фронт, що затаiвся на протилежних схилах завмерлих у бойовiй поготiвлi найвищих верхiв Бескидiв.
А втiм, зацiпенiлу гiрську тишу таки пронизуе давка тривога, й Роман, вiдчуваючи ii дотик, ховаеться у мрiйливий спогад: дзюрчання струмка в глибинi iзвору обертаеться солодкою мелодiею незабутньоi пiснi: у нiчнiй окремiшностi, серед сповнених непевнiстю гiрських обширiв, поручник тихо, в унiсон з гомоном потiчка, наспiвуе: «Ой там у Львовi музика грае, танець жваво йде, дiвочi очi, мов зорi, сяють, Любка всiх вперед веде… – а флейти захлинаються, гудуть гобоi, дзвенять струни цимбалiв, крае душу скрипка й сопiлка виливае вологий звук… – i усмiхаеться чарiвно, i хилить голову на грудь, а дансер шепче, дансер просить: кохана, не забудь…»
Чи то було, чи мариться?.. Незмiрно далеко вiд розритих окопiв гомонить стихаючи залюднений Стрийський парк – так далеко, гейби у нереальностi; а Спортовий зал двигтить музикою, накостюмований гетьман «сiчовикiв» Кирило Трильовський владним жестом зупиняе музикантiв i починае виголошувати тост на честь пробудженоi Украiни в обiймах доброi матiнки Австрii; вiн говорить довго i нiяк не може зупинитися – згадуе козацьку славу й подвиги запорожцiв, якi ось нинi воскресли, i батько наш, найяснiший цiсар Франц-Йосиф, уже дав дозвiл на створення украiнського легiону в складi австро-угорськоi армii, а ми присягнемо йому на вiрнiсть, i вiн поведе нас на переможну битву з москалями…
За столиком бiля вiкна сидять шестеро друзiв. Сувора Ольга Басараб слухае вiрнопiдданську промову Трильовського зi стиснутими до бiлоти губами; Роман Дашкевич ловить слова промовця й невизначено похитуе головою – мовляв, для початку цього досить, при тому не вiдводить закоханого погляду вiд Олени Степанiвни; Євген Коновалець сидить незворушно, обличчя в нього непроникне, злегка вiдстовбурченим лiвим вухом вловлюе змiст мовленого i важить вартiсть слiв Трильовського; панна Марiя Бачинська й панна Олена пошепки про щось перемовляються, а Максим Безрiдний не втримуеться i вголос кидае реплiку:
«Козаки стали кобзарями, а опришки – лiрниками i замiсть бойових гiмнiв заскиглили жебранки. Таке наше майбутне вiйсько. А регiментарями стають калiки перехожi з добрим серцем…» – Максим недбало кивнув рукою в бiк Трильовського.
Олена осудливо глянула на Максима:
«Не треба бути крайнiм максималiстом у крайньому песимiзмi, це шкiдливо, колего… Я, розумiеться, нiколи не спiвала жебранок, менi iмпонують гiмни, проте я переконана, що вся нацiя не повинна ставати в одну бойову колону. І якщо хтось обирае для себе роль лiрника чи кобзаря, то воно не так уже й зле: без пiснярiв не обходиться жодне вiйсько. А регiментарiв ми самi собi виберемо, пане-товаришу, може, навiть i Трильовського: як-не-як, а дух у нього бойовий».
«Менi подобаеться ваш оптимiзм, – посмiхнувся Максим. – Але чи не могли б ми для зручностi перейти на “ти”?»
«З охотою! – пiдняла Олена келих. – Вип’емо на брудершафт… однак без поцiлункiв. Будьмо!»
Усi цокнулися, крiм Ольги.
«Вибачте, але я не вмiю звертатися на “ти”, – сказала, i ii стиснутi губи порожевiли, а суворе обличчя злагiднiшало. – А щодо вождiв… Чому б i не з калiк перехожих? Звiдки ми знаемо, в якому прошарку нашоi нацii таяться лiдери? Чей Шевченко, якби не потрапив до Енгельгардта козачком, то б довiку пастухом залишився. Та й не конче, зрештою, вождем повинен стати конформiст з доброго дому, в гетьманському жупанi. Ми ще нинi нiчого не знаемо, може, й серед нас вже е майбутнiй лiдер, i не важливо, у штанях чи в спiдницi».
«То правда, – промовив Євген. – То правда. Ми не знаемо, в кому затаiвся новiтнiй Дон Кiхот. Інодi творчi сили несподiвано вихоплюються вгору i спадають долi, немов могутнi метеори».
«Якi зазвичай гаснуть у морi нашоi дрiмоти», – додала Марiя.
