скачать книгу бесплатно
«Не завжди, не завжди, – зблиснув холодок в очах Євгена. – Роками здавалося, що Мазепа потонув у пiдданськiй дрiмотi, а став творцем нацiональноi iдеi…»
«Ти згадав, Євгене, Дон Кiхота, – заговорив Роман. – Але ж його пориви були марнi».
«Тому, що вiн тягнув за собою в лицарськi походи приземленого плебея Санчо Пансу i зрiсся з ним в едине цiле. А Санчо оберiгав свiй ситий спокiй цiною рабства», – сказала Ольга.
«Наше завдання – змiнити плебеiв на воiнiв», – промовив Євген.
«Для цього мусить статися вибух сорому за свое плебейство. Як у Франковому “Мойсеi”: “Із номадiв лiнивих ця мить героiв сотворить”, – резюмував Максим. – Та я почув у нашiй розмовi приховану тенденцiю до глорифiкацii гречкосiiв, iдеалом яких е борщ i каша, а не свобода».
«Але ж ту гречку, той борщ i кашу спочатку мусимо спожити, й аж тодi матимемо силу ширяти думками в пiднебесних висотах, – пожвавився стриманий Євген. – Сервантес тому i став безсмертним, що поеднав у едине цiле лицарськi пориви Дон Кiхота i шлунковi потреби Санчо Панси. Щоб вiйсько втрималося на лiнii фронту, мусять позаду йти тиловики з польовими кухнями».
«Можливо, й так, – тихо проказала Ольга, помiтно знизивши свiй максималiстський запал. – А менi сподобався ваш вислiв, пане Максиме, про вибух сорому. Вiн мусить нарештi пролунати. Я, звичайно, не вiдкидаю потреби в гречцi й борщi: голодна людина не здатна нi до битви, нi до любовi… Але в мент вибуху сорому ми мусили б передовсiм подбати, щоб у душах збайдужiлих онукiв спочатку прокинувся не iнстинкт голоду, а волелюбний дух Святослава, Кривоноса, Гонти… Бо якщо нi, то нинiшнiй наш Здвиг iз задуманого Трильовським i Боберським сигналу до битви залишиться в пам’ятi нащадкiв дешевою опереткою, а може, нiхто про неi i не згадае…»
Трильовський нарештi закiнчив свiй предовгий тост, на сцену вийшли артисти театру «Руськоi Бесiди», стали позаду музикантiв, а тодi вдарила музика i пролунала пiсня. Роман запросив панну Олену на вальс, i кружляли вони, закоханi, наспiвуючи за артистами новий романс, i шептав Роман у вушко дiвчинi: «Кохана, не забудь…»
І, мабуть, не мав би той вальс кiнця, та сталося таке, чого нiхто не сподiвався… До Спортовоi зали примчала намiсницька карета. Трильовському й Боберському дали про це знати, й вони вибiгли привiтати графа Коритовського, який пообiцяв прибути на комерс. З карети вихилився намiсник Галичини, щось упiвголоса сказав Трильовському, рвонула четвiрка коней – намiсницький повiз покотився Стрийським гостинцем. Гетьман «сiчовикiв» улетiв до зали блiдий i розгублений, вiн зняв мазепинську шапку, зупинив забаву й оголосив страшну новину:
«Панi й панове, прошу розходитися по домах й чекати розпорядження влади. У Сараево вбито спадкоемця престолу Франца-Фердинанда! Найяснiший наш цiсар оголошуе Сербii вiйну…»
…«Накрила нiчка та й тихесенько земленьку кругом…» – наспiвуе в думцi Роман; спершись на «верндля», вiн ще вiдчував дотик гарячоi голiвки дiвчини до своiх грудей i чув ii шепiт серед галасу розтривожених людей у Спортовiй залi: «Я нiколи не забуду тебе, Романку. Нiколи».
Свiтало. Побагровiв над Зелемiнню край неба й освiтив силует вартового: там, при окопi на долинi, стоiть поручник молодий, йому щохвилi виринае зiтхання iз грудей…
Спи, дiвчино, сни, кохана,
Злотi мрii-сни,
І про мене, голубонько,
Не забудь, спiмни…
Чи було це, чи мариться?.. І враз передсвiтанкову тишу протинае навiжений крик на Кливi: ура-урра-урра! Роман бачить, як з гори збiгають, скочуються, рвуться вперед зi штиками москалi, добiгають до потiчка i повзуть уверх схилом Макiвки; тодi вихоплюються з окопiв усусуси i теж з примкнутими багнетами бiжать назустрiч вороговi; нiхто не боiться, сила страху породжуе у воякiв вiдвагу й штовхае iх в обiйми смертi; бряжчить метал, схрещуються сталевi ножi, i аж тодi прокочуеться iзвором лемент проколених наскрiзь штиками й багнетами людей; вояки бiжать з обох бокiв назустрiч однi одним, вони вбивають i не знають за вiщо – божевiльна влада вiйни наказуе чинити смерть; ворогуючi воiни змiшуються в шаленому клубку ненавистi, причини якоi теж не знають – вiдае про це тiльки вища сила вiйни. «Матiнко, рятуй! Матiнко, рятуй!» – хтось там розпачливо кричить, падае й замовкае; поручник Дашкевич припадае до землi, заряджае «верндля», стрiляе навмання, не прицiлюючись, вiн не мае права покидати бруствер окопа, мусить вистояти або загинути на посту, та бачить, що москалi пiд навальним натиском стрiльцiв вiдступають назад, вже усусуси виповзають на Кливу, сiрi стрiлецькi одностроi облiпили протилежний схил iзвору; тодi пiднiмаеться Роман i бiжить услiд за побратимами… Та —
Ударив гранат, мов грiм гримучий,
Землю розгорнув,
Збудив окопи ще й лiс дрiмучий
І ставок, що вже заснув… —
обпiкае сине полум’я Романове обличчя, вiн глухне й падае долi; ще мить усвiдомлюе, що живе i повзе вперед, пiд животом мокро й тепло, кров багрянить траву, вiн все це ще вiдчувае, та раптом гасне свiт…
Та при окопi на долинi
Лежить поручник молодий,
Йому потiчком випливае
Червона кров з грудей…
Усе це вiдбуваеться достоту так, як у пiснi, складенiй тодi, коли вiйни ще не було; поручник Дашкевич чуе нiжну мелодiю й дiймають його свiдомiсть слова: «Спи, дiвчино, сни, кохана…», а далi вiн пливе у пiднебессi, бачить над собою тiльки сине небо й чуе чиюсь мову: «Живий, ще дихае…»; а катафалк, мов колiсниця Фаетона, мчить попiд небесами й досягае Господнiх чертогiв…
І знов затихло все довкола,
Заснув струмок, затих i лiс,
Лиш тихий вiтер по долинi
Ридання тихi нiс…
Роздiл третiй
Вiдновлена фреска
(Із Михайлових записок)
Усе, про що буду розповiдати, вiдновилося в моiй пам’ятi так, як то бувае iнодi пiд час реставрацii собору: вiдвалюеться частина тиньку – й перед реставраторами вiдкриваються зовсiм незнанi або добре забутi записи, зображення святих чи то iсторичних осiб…
Й було у мене видiння увi снi. Нiбито раптом хтось зiрвав завiсу, що досi заслоняла мiй край, i я побачив до найменших деталей усю Украiну, так можна уявити собi великий материк, позначений умовними лiнiями на мапi, а ще краще – намальований барвистими мазками на декорацiях, що експонуються у Львiвському оперному театрi, на яких у стократ зменшеному виглядi постае вся моя земля з мiстами й селами, соборами й озерами, рiками й лiсами, – й важко менi збагнути, як зумiла рука Майстра вмiстити весь наш край на полотнi, не розгубивши нi барв, нi свiтла, анi тiней.
Таке видiння трапляеться тiльки раз у життi, та й то не кожному. Із незнайомих гiрських тiснин, безнадiйно там заблудившись, я вибрався нарештi на биту дорогу, яка пiдвела мене до прямовисноi стiни з видовбаними у нiй схiдцями: тiльки зiп’явшись ними вгору, я змiг би вибратися з цього дна, де не було жодних ознак життя, з космiчного потойбiччя – диких гiр, глибоких ущелин, запаморочливих западин iз вiдблисками холодного мертвоводдя на iхньому днi. Менi страшно було спинатися прямовисною скелею, але ж у бездоннiй височинi над нею голубiло живе небо, й долинали з-за кам’яноi затули людськi голоси, щебетання птахiв, вiддалений гул дзвонiв – вони заманювали мене, i я, незважаючи на страх перед висотою, на ревматичне тремтiння в ногах i у всьому тiлi, таки видряпався до гребеня скали, судомно схопився за гзимс, перехилився через гладкий гранiтний пруг i побачив…
Передi мною розiслалася широка й безкрая рiвнина, а на нiй села, вивершенi банями церков, i мiста з вежами й фабричними димарями; над благословенним свiтом опустилося шатро блiдо-зеленого неба без жодноi хмаринки; весь край потонув у зеленi i яблуневому цвiту, в садах лящали солов’i, а густi лiси проколював любовний крик зозуль, по лiвому краю круговиду текла синьовода рiка, й далекi гори спочивали в сизому туманi.
Чий це край за скалою – моiх предкiв чи онукiв? І що довше я до нього приглядався, то бiльше впевнювався, що вiн таки мiй, перехрещений тисячолiтнiми дорогами, а вiд шляхiв увсебiч бiгли свiжопротоптанi стежки та путiвцi, i я в страху, що це видiння може в одну мить зникнути, напружив зiр, щоб вiднайти серед плетива старих дорiг свою забуту стежину – мусить вона десь звиватися, якщо передi мною постала вся Украiна; шукаючи ii, я перевiв погляд на лiвий край круговиду, роздiлений синьою биндою Днiстра, й побачив сiльську хату пiд солом’яною стрiхою, а тодi з глибин пам’ятi зринуло призабуте, однак таке рiдне обiйстя мого прадiда в Пiдбужi, до якого я ще малим хлопцем ходив зi своiм дiдом Максимом на мед: того меду золотi бджоли наношували менi цiлу миску, i я ним об’iдався, мало пупцем не текло; а обличчя прадiда не пам’ятаю, тiльки тямлю, що мав вiн довгу сиву бороду i добрi очi, однак рiдний вiн для мене залишився з розповiдей дiда Максима. Отож неначе упав зi стiни собору тиньк – i я бачу фреску життя мого роду, чую прадавнi живi голоси й навiчно вбираю в себе красу того видiння, щоб розглядати його, вивчати й любити, а коли промине сон, оживити на паперi маленьку клiтину великого органiзму моеi батькiвщини.
Мiй прадiд Пантела Безрiдний водно казав прабабцi, набагато молодшiй за нього: як умру, не будь сама, виходь замiж за нашого наймита – вiн ще парубок, а вже газда. Цей пошануе мою господарку… Бо що тобi з Максима: пiшов у полiтику – й нема газди.
А Максим до господарки зовсiм не надавався. Як лиш вихопився iз сiльськоi школи в Пiдбужi, то нiхто не мав сили дома його втримати: набравши в наплечник харчу, подався до Львова i аж за кiлька рокiв обiзвався – коли закiнчив гiмназiю i вступив до унiверситету на правничий факультет…
Максим Безрiдний навчався в Академiчнiй гiмназii; вiн, як i бiльшiсть сiльських хлопцiв, значно поступався ерудицiею перед мiськими ровесниками, й, мабуть, тому його проймала хвороблива жадоба до знань, що межувала з болiсною заздрiстю; хлопець невтомно працював у бiблiотецi над книгами, зубрив латину i греку, читав античних драматургiв та фiлософiв европейського класицизму й, незважаючи на те, що займався ще й репетиторством, заробляючи собi на прожиток, вибився у «форцугiсти»: на колоквiумах отримував лише найвищi оцiнки.
Проте цi успiхи не могли пiднести його до рiвня тогочасноi учнiвськоi елiти – заангажованих полiтикою старшокласникiв, залучених до легальних i таемних гурткiв, до украiнськоi правицi, яка в днi Шевченкiвських свят насмiлювалася вирушати в походи через мiсто iз синьо-жовтими прапорами, спортовцiв, котрi, дбаючи про здоровий дух у здоровому тiлi, вiдвiдували руханкову залу на вулицi Руськiй; смiливцi iз Сiчового союзу i «Сокола-батька» виходили на Високий Замок i Кайзервальд на вiйськовi вправи, а в пiдвалах на Варшавськiй училися стрiляти iз роздобутих хто зна й де «верндлiв»; по недiлях просвiтяни вiдправлялися на села читати реферати з iсторii Украiни й органiзовувати фестини на толоках; iншi влаштовували зустрiчi з поетами Василем Пачовським, Петром Карманським, навiть з Іваном Франком у Народному домi, i були в майже товариських стосунках iз улюбленою поетесою Костянтиною Малицькою, пiсня якоi «Чом, чом, земле моя» звучала у всiх на устах, – не знав Максим цього всього, як i того, що у львiвському унiверситетi точиться непримиренна боротьба iз вшехполяками за викладання украiнською мовою; i в такому невiданнi вiн перебував доти, доки не сталося у Львовi велике лихо: у сутичцi з поляками в унiверситетських коридорах був убитий з револьвера украiнський студент.
…У нiч перед 1 липня 1910 року студент права Адам Коцко зiбрав удосвiта близько трьохсот товаришiв бiля унiверситету. На iхню вимогу педель на диво слухняно вiдiмкнув браму, студенти зайняли Третiй зал i розпочали вiче: вони не покинуть унiверситетських стiн доти, доки уряд не задовольнить iхнiх вимог – урiвноправнення студентiв усiх нацiональностей. О восьмiй годинi з кав’ярнi Шнайдера вибiгли вшехпольськi боiвкарi, увiрвалися на перший поверх унiверситету й забарикадували столами сходову клiтку. Крiзь вiкно Коцко побачив, як з вулиць Миколая й Мохнацького виходять, оточуючи унiверситет, полiцаi з оголеними шаблями й карабiнами з примкнутими багнетами. Вiн зрозумiв, що мiська влада разом iз вшехполяками давно пiдготувалася до iхнього виступу, що вони в пастцi. Скомандував «До виходу!» й перший збiг сходами вниз. Почувся одинокий пострiл. Роз’юшенi бунтарi навалилися на барикади, розсуваючи й ламаючи столи, а тодi затрiскотiли карабiни. І всi побачили: бiля поруччя лежав навзнак Адам Коцко, з його чола стiкала до уст цiвка кровi. З вулицi Фредра вихопилася порятункова карета, санiтари винесли тiло вбитого, а коли порятункова карета вiд’iхала, полiцаi почали виводити украiнських студентiв, накладали на руки кайданки, заштовхували у фiакри й вiдвозили до тюрми на вулицю Баторого, де на заарештованих студентiв чекали заздалегiдь пiдготованi камери.
Вiдспiвували Адама Коцка в каплицi анатомiчного iнституту. На похорон з’iхалося з усiеi Галичини понад двадцять тисяч люду, уряд привiв у бойову готовнiсть вiйсько: стягнув до мiста загони жандармерii, побоюючись революцiйного спалаху; Пекарська вулиця й брами Личакiвського цвинтаря зачорнiли жалобними прапорами; лив грозовий дощ, труна з червоною китайкою попливла над головами людей…
Домовина похитуеться, уже й молодомузiвцi пiдставили пiд неi своi плечi: Яцкiв, Пачовський, Карманський, Людкевич. Дощ лле, теплi струмки стiкають з вiка на плечi побратимiв. Максим iде за домовиною поруч iз двома старшокласниками, прiзвищ яких не пам’ятае; вони готовi змiнити молодомузiвцiв, i Максим теж пiдставить плече; i вже несуть вони домовину, Максим ступае з лiвого боку труни слiдом за старшими гiмназистами, потiм мiняе iх нова четвiрка, хлопцi вже йдуть утрьох поруч, нiби давнi знайомi, залишилося тiльки назвати своi прiзвища, i вони, не змовляючись, представляються один одному: Дашкевич, Коновалець, Безрiдний; а поруч з ними окремiшньо йде сутулий старий чоловiк з рiдким рудим волоссям, в нього руки закладенi за спину, й чомусь вiн не витирае долонями обличчя, по якому стiкае дощова вода, дзюрчить цiвкою з носа, та ось пiдступае до нього молода жiнка, виймае з торбинки хустинку й витирае старому обличчя, вiн дякуе i йде далi, не виймаючи рук iз-за спини, й шепоче Коновалець до Максима:
«Це Франко».
Максим аж стрепенувся: Господи, а вiн думав – гiгант, велетень… І як у цьому змiзернiлому тiлi вмiщаеться такий могутнiй дух?! Та невже це сам Франко?! Але ж таки вiн – у нього руки спаралiзованi, вiн навiть не може витерти свого обличчя, та ось милосердна самаритянка допомогла йому; а чи вiдiб’еться на ii хустцi нерукотворний образ Поета? На хустинi, може, й не вiдiб’еться, але в серцi – напевно… І в моему серцi теж, думае Максим, вiн вiдчувае, вiн знае, що його новi знайомi теж про це саме думають; усiх трьох нинi мiцно з’еднуе постать украiнського Мойсея, облагороднюе, благословить, i вже вони всi трое знають наперед, що вiднинi завжди будуть нерозлучнi духом, i каже Коновалець до Безрiдного:
«Чому я тебе нiколи не бачив на наших зiбраннях у будинку “Сокола-батька” на Руськiй? Тобi не цiкаво?»
«Я навiть не можу вiдповiсти, цiкаво чи нi, я ж там ще не бував i не знаю…» – знiтився Максим.
«То приходь i дiзнаешся, нинi не можна бути лише книжковою мiллю…»
«Але ж знання…»
«Там теж отримаеш знання. Трохи iншi, але вельми потрiбнi на сьогоднi. А латина i грека нiкуди вiд тебе не втечуть».
Максим промовчав.
«Ми будемо радi, якщо ти приходитимеш, – мовив по хвилi Дашкевич. – Не будь байдужий – перша кров уже пролилася».
…Із села Зашкова, що бiля Жовкви, Євген доiжджав потягом, який приходив на львiвський двiрець перед початком занять у гiмназii, а пiд вечiр вертався тiею самою льокайкою, що сонно тягнулася за стефензонiвським паровозом; перетинаючи поля, лiси й перелiски, вона тяжко пихтiла i голосно висвистувала, нiби давала знати управителевi чотирикласноi зашкiвськоi школи пановi Михайловi Коновальцю i його дружинi панi Марii, що iхнiй найстарший син вертаеться додому.
Тодi молодшi Євгеновi брати Мирон i Стефко стрiмголов бiгли на станцiю, перескакуючи Думний потiчок й полохаючи на левадах лелек, якi заснували в Зашковi свою колонiю i гнiздилися майже на кожнiй стрiсi; хлопцi повисали в улюбленого брата на шиi, не поминаючи теж його вiрного товариша Романа Дашкевича, який деколи вибирався до Євгена на нiч i вважався в родинi Коновальцiв за свого… Цього ж суботнього надвечiр’я приiхало iх аж трое, тож Євген, коли всi зайшли до хати, представив третього своiй родинi:
«Це Максим Безрiдний, наш новий колега».
Євген втiшався цiлковитим довiр’ям своiх батькiв, вони нi про що його не випитували, знаючи, що вiн чинить завжди розважно – беручи участь у пiдпiльних товариствах чи то в органiзацii «Просвiта» в Зашковi… Та незалежнiсть найстаршого сина все ж таки турбувала батькiв: незважаючи на шанобливе ставлення до батькiв, Євген створив для себе свiй, ним самим осмислений свiт, в якому ховався вiд родини i вiд людей, немов у мушлю; вiн удосконалював своi знання i свiтогляд теж самотужки, а поради батькiв i настанови улюблених учителiв Івана Боберського та Іллi Кокорудза були тiльки контролем його власноi позицii. Євген при тому нiколи не вивищував себе над товаришами, проте примушував iх своiм логiчним мисленням, категоричнiстю, а ще зовнiшнiм елегантним виглядом рахуватися з його думкою й мимоволi йому пiдпорядковуватися, тож зовсiм спонтанно пiддався Євгеновому авторитету його побратим Роман Дашкевич, а нового приятеля Максима Безрiдного з першого дня знайомства цiлком поглинула Коновальцева харизма.
Максим не пропускав сходин Украiнського студентського союзу в будинку «Сокола-батька» на Руськiй, згодом Євген запропонував йому вступити до таемного гуртка «Мазепинський курс мiлiтарний», який збирався в Зашковi. Цього разу вони приiхали втрьох, й на них в селi вже чекали студентки унiверситету Ольга Левицька, Марiйка Бачинська й Олена Степанiвна, а також поетеса Костянтина Малицька, яка займалася збором пожертв на майбутнiй стрiлецький легiон. Цiеi недiлi пiд прикриттям зашкiвського фестину в домi вчителя Коновальця мало вiдбутися засiдання таемного гуртка.
Пiсля служби Божоi до камiнного хреста, поставленого на висипаному пагорбi посерединi толоки в пам’ять знесення панщини, вирушили зашкiвськi стрiльцi з дерев’яними макетами карабiнiв «на плече», синьо-жовтi прапори замаяли над головами громади, що заповнила майдан з краю в край, розлопотiлi на вiтрi знамена з’еднали голубе лiтне небо з жовтоколоссям достиглих пшеничних нив, що потягнулися вiд толоки до крайнеба; стрiльцi розбiглися в розстрiльну й пiд командою четаря Івана Чмоли злагоджено виконували вiйськовi вправи: «на плече! спочинь! до бою!»; духовий оркестр грав стрiлецький гiмн «Гей, там, на горi, Сiч iде!»; дiвчата в барвистих корсетах й вiночках вийшли вiд хреста до народу з короваем, вони низько вклонялися й спiвали пiсню Костянтини Малицькоi «Чом, чом, земле моя, так люба ти менi?»; авторка пiснi стояла серед молодших подруг, якi приiхали разом з нею на зашкiвський фестин, на ii обличчi свiтилася втiха за сiльських парубкiв, якi в стрiлецьких одностроях виглядали, немов справжне вiйсько, й за дiвчат, що спiвали ii пiсню; поруч з Малицькою стояв невисокий засмаглий чоловiк зi смоляним неслухняним чубом i втопленими глибоко пiд чоло пронизливими очима, вiд чого його погляд здавався суворим, аж демонiчним; до незнайомого пильно придивлялися Олена, Ольга i Марiйка, а Євген з Романом мовчки запитували один одного – хто це? Втiм, вони могли бути спокiйнi, якщо на зашкiвське свято цей гiсть прийшов у товариствi панi Малицькоi; по обидва боки майдану стояли двое полiцаiв з опущеними пiд шию ремiнцями кашкетiв – це свiдчило, що зараз виконують службовi обов’язки; вони лiниво споглядали кольористий натовп i смоктали цигарки; школярi бiля хреста декламували «Розриту могилу» Шевченка та «Великi роковини» Франка; учитель спiвiв Михайло Гайворонський вилаштував бiля пагорба хор, й на закiнчення фестину пролунав гiмн «Ще не вмерла Украiна»; тодi мертво стихло на майданi, й стояли на «струнко» стрiльцi, приклавши долонi до мазепинок; один полiцай теж приклав два пальцi до дашка, а другий, що стояв на протилежному краю майдана, далi смалив цигарку й зневажливо цвиркав слиною крiзь зуби; до нього пiдступив четар Іван Чмола, змахнув долонею бiля обличчя полiцая, вибивши з його губiв цигарку, гаркнув: «На гiмн стояти струнко!»; люд занiмiв, чекаючи сутолоки, проте полiцай пiд гнiвним поглядом Чмоли весь знiтився, потiм виструнчився, приклав долоню до кашкета…
Таемний гурток «Мазепинський курс мiлiтарний» засiдав увечерi в кабiнетi вчителя Михайла Коновальця при завiшаних вiкнах. Панi Малицька аж тепер представила незнайомого гостя.
«Шановне панство, менi здаеться, що нашi нинiшнi сходини матимуть дещо органiзацiйний характер… Ми не маемо нi своеi преси, анi речника, нiхто нас не чуе, то я зважилася листовно запросити до Львова з Петербурга – там давно вже утворився украiнський осередок, i ви напевне знайомi з полiтичними статтями Симона Петлюри i Дмитра Донцова. Один з Полтавщини, другий з Мелiтополя… Отже, я представляю вам пана Донцова, який згоден спiвпрацювати з нами, i хай вас не бентежить його росiйське прiзвище, мали ж ми вже свого Костомарова i свого Драгоманова… Пан Дмитро даватиме свiтовi знати про нас, а ви проймiться до нього довiрою…»
Гiсть стримано кивнув головою. Мав вiн суворий мефiстофельський вигляд – здавалося, непроникна маска приросла до його обличчя; однак у той мент, коли вiн спiймав очима вродливий вигляд Марiйки Бачинськоi, погляд його степлiв, та це тривало тiльки мить. Донцов заговорив, й тон його мови звучав аж до вiдразливостi авторитарно, з домiшкою скепсису: могло здатися, що вiн на когось розсерджений i ось насилу тамуе роздратування й нехiть.
«Я захоплений, – сказав гiсть, – досконалою органiзацiею вашого фестину, пане Євгене, ви нiби намагалися створити в Зашковi прообраз майбутньоi Украiни. Але… Тональнiсть вашого свята здалася менi надто оптимiстичною: майбутню Украiну пройматимуть, я в цьому впевнений, не такi яскравi кольори – вони будуть чорнi й кривавi… А тому варто вам назавше позбутися сентиментальностi i замiсть лебедiти «Чом, чом, земле моя…» – хоч зрiдка прокричати: «Не пора москалевi й ляховi служить!» Не гнiвайтеся на мене, панi Малицька».
«Не думаю, що на фестин треба було виводити дiвчат у тернових вiнках», – холодно вiдказав Євген.
Донцов нiби не почув реплiки Коновальця й продовжував викладати свою думку про фестин, однак трохи знизив авторитарний тон своеi мови.
«Проте ваше свято вiдзначилося значущою деталлю, яка таiть у собi певну оптимiстичну перспективу, – сказав. – Те, що полiцай не надiв брансолетiв на руки четаревi й послухався його, без сумнiву, засвiдчуе: австрiйська iмперiя всерединi уже струхлявiла, хоч зовнi виглядае досить потужною. Тож для того, щоб ii розвалити, не треба буде прикладати надмiрних зусиль…»
«А навiщо ii розвалювати? – промовив Роман. – Чи не краще спертися на неi й стати лицем до найтяжчого нашого ворога – Москви?»
Донцов якийсь час проймав Дашкевича карим поглядом, нiби гiпнотизував, й по хвилi заговорив саркастично:
«Ох ви, галицькi австрофiли!.. Та якщо в майбутнiй вiйнi, яка неминуче нагряне, будемо спиратися на чужу силу, як це робили нашi гетьмани, то й програемо – як Хмельницький, Дорошенко i Мазепа… Мусимо викувати власну мiць. – І тут Донцов розвiв руками. – Але ж ii не спородять травоiди, ми повиннi стати, як нашi вороги, хижаками!»
«Який ви лютий!» – вигукнула Олена.
«А чому ми не маемо бути лютими? – втрутилася в розмову Ольга. – Невже неволя нас так розманiжила, як добра мати свого пестунчика? Але ж то не мати, а люта мачуха – скiльки ми вже натерпiлися вiд ii ласки?»
«Однак i далi цiлуемо iй руки, коли вона втомлюеться шмагати нас рiзкою й подае бублика, – пiдхопив Донцов. – А як ми вмiемо протестувати, тiльки послухайте… У Лук’янiвськiй тюрмi, де менi довелося двiчi “гостювати”, солдати розстрiлювали на подвiр’i в’язнiв, якi насмiлилися оголосити голодування. І що ви думаете, двое хохлiв у моiй камерi вельми голосно, щоб почули тюремники й злякалися iхньоi вiдваги, затягли тужливо: “Ой, не шуми, луже, зелений байраче, не плач, не журися, молодий козаче”. Ось який наш протест. А москалi на iхньому мiсцi напевне затягли б “Славное море, священний Байкал!”. Моi дорогi, я згоден спiвпрацювати з вами й популяризувати ваш полiтичний досвiд у пресi, та лише за тiеi умови, що ваш таемний гурток насправдi стане мiлiтарним».
«Яку програму запропонуете нам?» – спитала панi Малицька.
«Наша програма одна: боротьба з Росiею, яка поневолила три чвертi наших земель. Звичайно, ми спочатку таки мусимо спертися на Австрiю, яка для нас е меншим злом. Трильовський упевнений, що цiсар ранiше чи пiзнiше дасть дозвiл на створення украiнського легiону, й нам треба з цього скористатися. Бо ж фатальна московська тройка жене стрiмголов, i в жаху перед нею розступаються народи. Але ж мусить, нарештi, хтось ii перейняти, щоб урятувати свiтову цивiлiзацiю. Це може зробити Украiна, а передовсiм Галичина – нестравний шматок для московського черева».
«Сказав же мiнiстр внутрiшнiх справ Росii Петро Дурнов, – перепинив Євген невтримну мову Донцова, все ж пiдтримуючи його думку: – “Лише божевiльний може хотiти приеднати Галiцiю до Росii: хто завоюе Галiцiю, той втратить iмперiю”».
«Тим не менше москалi насамперед, як лиш розпочнеться вiйна, посягнуть по цей нестравний для них шматок, не пiдозрюючи того, що вiн розвалить, розчленуе iзсередини обидвi iмперii. Ви це добре усвiдомте собi, Євгене. – Донцов пильно глянув на Коновальця, наче в думцi зважував його можливостi. – А тодi Велика Украiна й Галичина спiльно займуть свiй плац на землi».
«Дякую вам за цi слова, пане Донцов, – промовив Євген. – Ви в цю хвилину задекларували iдею соборностi Украiни, а в цьому запорука нашоi свободи… Й мiг це зробити тiльки надднiпрянець, який добре знае приховану потенцiю украiнського Сходу й бачить нацiонально свiдому силу Заходу. Ця iдея мае перерости в нашу iдеологiю. А скажiть, що нам найбiльше загрожуе?»
«Що найбiльше нам загрожуе? – перепитав Донцов, нiби здивувався, що цi молодi люди самi не можуть знайти вiдповiдi на таке просте питання. – Смертельно небезпечною для нас е концепцiя “капусти головатоi” – спокiйно, вигiдно й вегетативно iснувати i вважати абсолютом iжу, забави та грошi».
«І ви цю мерзоту адресуете нам?» – спалахнула Олена, й Роман замилувався розiскреним обличчям дiвчини, нiби вперше ii побачив. – Хiба е для цього якiсь пiдстави?»
«Я не звинувачую вас, а тiльки застерiгаю», – вiдказав Донцов.
Коли панi Коновальцева запросила гостей до вечерi, Олена упiвголоса промовила до Марiйки:
«А вiн нестерпний!»
«Вiн справжнiй», – вiдказала Марiйка, й загадкова усмiшка пробiгла по ii устах.
…Мiй дiд Максим Безрiдний водно говорив менi: «Михайле, час такий, що не всi втримуються при життi, ось уже й батька твого немае – пiдiрвав себе гранатою, я вернувся iз заслання знищений, здоров’ям кволий – днi моi полiченi, а советська тюрма не вiчна, i ти вийдеш на переднiй край. Та хоч би що з тобою трапилося, як тiльки залишишся живий, маеш розповiсти на письмi про страду трьох наших поколiнь у боротьбi за самостiйну Украiну».
…Вiйна при всiй очiкуваностi вибухла начебто несподiвано – так iнодi бiдкаються люди, що зима застала iх неготовими, хоч кожен знае, що вона мусить настати. Й дiткнула всiх перша свiтова бойня.
Товариство «мазепинцiв» вiдразу пiсля оголошення вiйни записалося в усусуси, хоч i не всiх добровольцiв прийняли до легiону на комiсii в Стрию. Євгена й Романа мобiлiзували до 19-го полку iнфантерii й послали на лiве крило фронту в Бескидах пiд команду генерала Гофмана. Ольга Левицька в першi днi вiйни овдовiла: ii муж Дмитро Басараб загинув у боях на Макiвцi; Марiйка Бачинська виiхала до Берлiна й працювала там в Украiнському пресовому бюро, яке очолив Дмитро Донцов; Олена Степанiвна, незважаючи на заборону батькiв, записалася в жiночу стрiлецьку чоту, яка пiд Болеховом потрапила в оточення i здалася в росiйський полон – це трапилося за день до того, як ii судженого Романа Дашкевича, пораненого осколком у груди, вiдправили до вiденського лазарету; Євген Коновалець i Максим Безрiдний не повернулися з виправи – всю двадцятку взяли в полон москалi бiля Тухлi.
Намагаюся обережно знiмати тиньк часу зi староi фрески – й постають передi мною живi.
Роздiл четвертий
Батько i син
За наметом клекотiв Майдан: змiшалися на ньому в единий гул спiви, музика, голоси промовцiв, i щораз бiльше переважали вигуки та скандування; в багатотисячному натовпi, немов у грозовiй хмарi, гусло й тужавiло зловiсне рокотання, що загрожувало розрядитися нищiвним градом бунту; пориви людськоi лютi, стримуванi страхом перед катастрофою, загусали до стану плазми, i досить було однiеi необачноi iскри, щоб закрутило столичне небо спустошливе торнадо.
Порошив сухий снiг, притрушував холодною пiною марево гнiву; я вiдхилив дверну пiлку намету й у присмерку побачив розгойдане море голiв на площi; людська хвиля хилиталася, готова вийти з берегiв – i мене пройняло змiшане почуття тривоги, втiхи й гордостi… І тут менi згадалися колишнi слова зневiри мого приятеля Михайла, котрий, як i я, невiдривно вдивлявся у натовп на безкраiй площi й, можливо, переоцiнював давнi своi постулати, якi пригнули його до землi, коли над нашим свiтом, немов осiння шарга, зависла байдужiсть i втома: «Цi вже не вийдуть на арену, це травоiди, як говорив Донцов». І, бажаючи, щоб вiн i далi не вiдмахувався вiд моiх докорiв легковажною притчею про песимiстiв i оптимiстiв, а щиро розкаявся за зневiру, сказав я йому, затруюючи своi слова краплею гiркоти:
«То ти вже переконався, що наш народ не бидло, маловiре?»
Михайло затулив пiлку намету, повернувся до мене, примарне свiтло маловольтовоi лампочки впало на його обличчя, й не побачив я на ньому й тiнi образи, анi розкаяння за свою колишню слабкiсть; вiн заговорив, як менi здалося, не так до мене, як до себе самого:
«Я навiть найпослiднiших невдах нiколи не вважав бидлом, брате. Кожен, хто живе на нашiй землi, е людиною зi своiм цензом духовностi й свiтогляду. Але якби всi громадяни об’едналися в едину силу, що важко собi уявити в Украiнi, – навiть тодi залишилися б iз тавром рабiв на чолах…»
На цю iнвективу вiн, видко, чекав моiх заперечень й помовчав, та я думав так само. Цього Михайло не вiдчув i тому взявся обгрунтовувати своi мiркування:
«Імперii, брате, неминуче гинуть, однак полишають на землi iнфраструктуру, яку вчорашнi невiльники не вмiють перебудувати до нових потреб i не мають теж сили здерти з лобiв рабське тавро… На жаль. І я, який у неволi не боявся нi iзоляторiв, анi психушок, залажу нинi у свою шкаралупу, ховаючись вiд омрiяноi дiйсностi, й замiсть виходити на люди володарем становища, боязко оминаю на путiвцях моеi незалежноi держави ворогiв, якi тими путiвцями ходять i нахабно не вступаються менi з дороги: слiдчi, донощики, злочинцi-психiатри… То чи ж я е вiльним у своiй державi i чи не мають мене долати сумнiви? Я хотiв у нашу незалежну полiтику увiйти не в арештантськiй робi, а в бiлих рукавичках – так думалося менi, в’язневi, який вийшов на свободу. І що побачив: нинiшнi полiтики й намiру не мають одягати на руки рукавички, а що забруднюватися я бiльше не хотiв, то змiнив спосiб своеi дiяльностi, яка дозволяе менi висловлювати вiру й зневiру».
«І таким чином залишаешся в бiлих рукавичках?» – спитав я.
Михайло довго мовчав, немов продумував сказане: чи, бува, не видумуе собi самовиправдання й чи переконаний у незаперечностi того, що мовив; потiм глянув на свiй рукопис, який лежав розгорнутий бiля мене на матрацi, й сказав:
«Не знаю, чи тобi цiкаво те читати, але там я натуральний. А в життi трохи iнакший».
«Я щойно дочитав до того мiсця, де ти згадуеш про смерть свого батька, – промовив я. – Не хотiв би дiзнаватися про це з написаного, краще розкажи… То неправда, Михайле, нiби на письмi автор стае натуральнiшим, нiж у життi. Навпаки, кожен письменник себе додумуе, створюючи свiй образ таким, яким хотiв би його бачити».
«Може, й так, – вiдказав Михайло. – Але те, що зараз тобi скажу, здаеться, не записав – воно аж тепер прийшло на гадку… Сталося трагiчне провалля в iсторii нашого народу за останне столiття. Ми знаемо наших дiдiв i дiтей якоюсь мiрою. А батькiв не знаемо, вони були знищенi в розквiтi сил: розстрiлянi, розiрванi гранатами, ув’язненi й знищенi в концтаборах, а ще наляканi, розкаянi, вiдступленi. Хто скаже, що вони могли зробити для Украiни? А якими стали ми без батькiв, а якими стануть нашi дiти без дiдусiв? Я ж то мав незабутнього дiда Максима».
Кiнець травня 1938 року, розмаяний, розбуяний зеленню i цвiтiнням, ураз зчорнiв вiд смерчу, що розпачливою пiснею прилетiв у Галичину ранiше газет i радiопередач на детекторних i лампових приймачах; траурна пiсня, невiдомо ким умить складена, яким бардом виспiвана, на яких iнструментах озвучена, проридала над полями, селами, пасовиськами, прошила, немов ядучий дим, лiси й дiброви, весь край заголосив тiею пiснею, що випливала з уст неусвiдомлено стривожених пастушкiв, з гуртiв зажурених молодиць бiля перелазiв, зi сцен просвiтянських читалень.
І ридма заплакала вся осиротiла галицька земля.
Прийшла вiстка з Роттердаму —
Вивiсили чорну фану;
