скачать книгу бесплатно
Прийшла вiстка iз чужини:
Вбили вождя Украiни…
У безнадii поник тодi вражений цим голосiнням керiвник Ходорiвськоi повiтовоi екзекутиви ОУН адвокат Максим Безрiдний i видихнув iз себе струджене зiтхання, схоже на останнiй подих:
«Пропало все… Не встане бiльше Украiна».
І обiзвався на те Максимiв син Остап, який лише на одну нiч вийшов iз позаднiстрянських лiсiв, полишивши свою боiвку, щоб принести батьковi докладну звiстку про вбивство Євгена Коновальця у Роттердамi:
«Неправда ваша, замохнатiлi панове комбатанти: справжня вiйна щойно розпочнеться!»
Батько подивовано глянув на сина, й вiдвага юнака тривогою дiткнулася його серця: вiдчув-бо непомильно, що невгамовна Остапова ненависть до окупантiв, котрi не знали вiд нього милосердя й пощади, напевне погубить його, й на мить пошкодував, що ту лють вiн сам прищепив синовi… Ще учнем Коломийськоi гiмназii Остап Безрiдний зазнав несамовитого болю, коли в тюрмi стратили Василя Бiласа й Дмитра Данилишина, тодi вiн поклявся помститися за них, а за кiлька рокiв покинув гiмназiю i зник у глибокому пiдпiллi. За рiк Остапова боiвка загарцювала по всьому краю: горiли маетки польських колонiстiв, пограбовано поштовi заклади в Трускавцi, Бiбрцi й Городку; безстрашний лiсовий вовк Безрiдний був невловимий: марно вистежувала його ватагу полiцiя, полишаючи в дебрях мертвими найсмiливiших жандармiв, якi наважувалися надто глибоко проникати в тужанiвськi пралiси.
І стих у душi Максима малодушний болiсний зойк, вiн з гордiстю дивився на сина, та все ж намагався погамувати його невтримну лють.
«Кров людська – не водиця, – сказав, понуривши голову, нiби не був упевнений, що говорить те, що думае. – Є рiзнi способи боротьби, не тiльки вiйна. Є й легальнi…» – i загнувся батько пiд пронизливим поглядом сина.
«Легальнi?.. – проказав здивовано Остап, бо аж нiяк не сподiвався почути вiд старого пiдпiльника заклику до угодовства. – Згiдно з Христовою заповiддю: пiдстав другу щоку, коли по однiй уже отримав ляпаса! О-о, це найулюбленiша засада украiнського обивателя… А його так довго малацкали по пицi, що йому й сподобалося, i вiн почав прославляти неволю. І ви теж, тату?»
«Не маеш права так розмовляти зi мною! – скрикнув Максим, й рiзкий тон його мови почав набирати висоти, наче вiн хотiв перекричати Остапа, хоч той мовчав. – Ми п’ять лiт воювали, немае в Украiнi нi клаптика землi, не политоi нашою кров’ю!»
«Але ж програли – i саме через ту облудну надiю, що хтось iз окупантiв битиме легше. І пiшов Петрушевич до Денiкiна, а Петлюра до Пiлсудського… Ну то хто нинi легше б’е – москаль чи лях?» – цiдив крiзь зуби Остап, i здалося батьковi, що син його ненавидить.
«А певне, що лях! – не знижував тону своеi мови Максим, намагаючись опиратися Остаповому наступовi. – Таки легше нам пiд Польщею… В нас украiнцi виходять на фестини з синьо-жовтими прапорами, а що зробив би москаль, якби й за Збручем так? Нашi селяни на Великдень iдять бiлу паску, а пiд большевиками – трупи власних дiтей… Ви хочете розвалити Польщу, а вона, як упаде, то й вас роздавить, як казав Шевченко».
«Але ж як, батьку, маемо далi чинити? – аж гейби зiв’яв Остап. – Гнути шию в легшому ярмi?»
«Мусимо мати союзникiв у боротьбi проти большевii, щоб могли, як вибухне нова вiйна, на когось спертися. Це можуть бути поляки, можуть бути нiмцi – чорта лисого запросимо спiльниками, аби тiльки визволити Украiну вiд Москви… Й така можливiсть неминуче настане: легенда про те, що Росiя непереможна, облудна. Вона легко могла впасти i пiд Полтавою, i у вiйнi з Наполеоном, i теж у Кримськiй i Японськiй вiйнах. Рiч у тiм, що Захiд нiколи не бажав розвалу московськоi потвори i, на свою голову, захищав ii, боячись Москви менше, нiж звiльнених з-пiд ii ярма народiв. Тому ми мусимо заручитися в наступнiй вiйнi, яка неминуче вибухне, i Польщею, i Нiмеччиною, i Францiею…»
«Нашим вiчним горем, тату, завжди була i е духовна криза провiдноi верстви: а може, хтось нас пожалiе. – Ця жебрацька iдеологiя давно застарiла. Але ж народилася нова – радикальна, нацiоналiстична. І першi ази в нiй виписали таки ви, хоч цього як слiд не усвiдомлюете. А ми, наступне поколiння, допишемо ii i перетворимо на чин, хай i кривавий. Ми сповiдуемо заклик апостола Павла: “Коли сурми видають невиразний звук, хто стане готуватися до бою?” Тож подаемо трубний звук – з вiрою в перемогу… Перемогти бiльшовицьку Москву зможемо ми, батьку, – вашi дiти, озброенi вами ж започаткованою iдеологiею, застосувати яку для чину забракло у вас снаги…»
Михайло нiби сам iз собою радився, пригадуючи розповiдi дiда Максима, а на Майданi, пiсля виступу кандидата в Президенти Украiни, стихав гамiр, люди почали розходитися: хто до своiх домiв, хто – на квартири, iншi влаштовувалися в наметах; на акумуляторi жеврiла маловольтова лампочка, ледь розсiваючи темряву, й голос Михайла долинав немов iз потойбiччя – я уважно ловив кожне його слово.
«Ти ще не дрiмаеш? – перепитав вiн стиха. – Нi?.. То слухай.
Розповiдi мого дiдуся Максима були для мене гейби насправдi реставрацiею фресок, схованих пiд тиньком часу. Коли згорьований неволею Максим Безрiдний за хрущовськоi вiдлиги вернувся з Колими, менi минуло тринадцять рокiв, й, можливо, був вiн зовсiм iншою людиною, нiж та, яку я уявляю собi нинi; ну а батька не пам’ятаю, я бачив його кiлька разiв уночi у своiх сiм-вiсiм рокiв. Образ батька змоделювала мати зi свого болю… Сказав якось менi вчений реставратор, що зображення Ярослава Мудрого у киiвськiй Софii iнтерпретуе те, чого нiколи не iснувало: художник вiднайшов у колекцii польського короля Станiслава Понятовського аркуш iз правдивим княжим зображенням, й то була зовсiм iнша парсуна… Чи не так письменники, змальовуючи iсторичнi персонажi, знаходять в усталених легендами образах зовсiм iншi портретнi й характеристичнi риси, якi згодом для читача стають стереотипними?.. Але на цьому ти краще за мене знаешся…
І я так собi уявляю… Стоiть перед своiм сином Остапом розгублений адвокат i керiвник Ходорiвськоi повiтовоi екзекутиви ОУН Максим Безрiдний: з глибини його душi проколюеться бунт проти сина, та б’ють в обличчя справедливi Остаповi слова. Десять лiт минуло вiдтодi, як Корпус Сiчових Стрiльцiв вiдступив, здесяткований, з поля бою i склав полякам зброю в Луцьку; сiчовикiв було iнтерновано, i хоч незабаром вони розбрелися з таборiв, все ж i донинi залишилися iнтернованими окупацiйною Польщею; зануренi в глибоке пiдпiлля, не знайшли снаги застосувати до бойового чину створену в колишнiх битвах нацiоналiстичну iдеологiю… Й, опустивши очi перед жорстким поглядом Остапа, колись безстрашний хорунжий, нинi ж безсилий комбатант, згадуе…
Усю свiтову вiйну Максим Безрiдний прослужив незмiнним ад’ютантом Євгена Коновальця – як до того дiйшло, ти дiзнаешся iз моiх записок. А коли Корпус Сiчових Стрiльцiв був розбитий бiльшовиками пiд Бердичевом, Полковник перевiв рештки свого вiйська до Луцька, де iх, як я вже говорив, iнтернували, а в 1920 роцi випустили на свободу. Коновалець зi своiм штабом опинився у Вiднi й там створив першу клiтину Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii. Тодi ще була надiя, що Антанта не вiддасть Галичину Польщi, тож Коновалець вирiшив створити основну сiтку УВО на Захiднiй Украiнi й з тiею метою приiхав з Вiдня до Львова. Командантом УВО назначив полковника Романа Сушка, референтом у нього став Максим Безрiдний.
Полковник Коновалець замешкав бiля Високого Замку на вулицi Собiнського у вiллi панi Гермiни Шухевичевоi. Була то дружина славетного етнографа професора Володимира Шухевича, автора п’ятитомного етнографiчного дослiдження «Гуцульщина», вiдома емансипантка, яка разом iз Костянтиною Малицькою зорганiзувала у Львовi «Клуб Русинок», перейменований згодом на «Союз Украiнок». У бабусi Гермiни мешкав ii внук, син повiтового старости в Кам’янцi Струмиловiй – Роман.
В гостi до панi Гермiни часто приходили полковник Роман Сушко з референтом Максимом Безрiдним, а також колишнiй поручник УГА Степан Федак зi своею вродливою сестрою Ольгою – господиня iх приймала в «гуцульському покою», декорованому вишивками, лiжниками, рiзьбленими тарелями й пiдсвiчниками – меморiальнiй кiмнатi покiйного професора Шухевича.
Панна Ольга в гостях була мовчазною, вона завше сидiла поруч iз братом Степаном, немов шукала бiля нього захистку серед надмiрно авторитетного для неi товариства мужiв, якi пройшли через страшну вiйну й напевне вiдзначалися хоробрiстю, чейже здобули високi вiйськовi звання – вiд поручника до полковника.
Мужi говорили про потребу подальшоi боротьби, начебто iм замало було походiв, кровi i смертей, – вiйна для них ще не закiнчилася, про що свiдчили iхнi вiйськовi мундири без вiдзнак; в Ольги складалося враження, що цi воiни перебувають на короткому перепочинку перед виправою на фронт, вони й називали один одного не на iм’я, а за званням, найстатечнiший серед них був Коновалець, до якого зверталися не iнакше як «пане Полковнику».
Ольга не вiдводила очей вiд Коновальця, намагаючись збагнути, як цей невисокого росту елегантний чоловiк з вусиками, такий звичайний, чемний i небалакучий, зумiв створити ударний Корпус Сiчовикiв, котрi прогнали з Киева гетьмана Скоропадського, двiчi завойовували столицю Украiни й уцiлiлi вирвалися з табору iнтернованих, – хiба ж йому не досить боiв, i що за сила нуртуе в ньому, що вiн не вгамовуеться i створюе нову вiйськову органiзацiю, невже вiйнi нiколи не буде кiнця; а хто його пiдтримуватиме на дусi в пiдпiльних небезпеках, у мандрiвках свiтами – без пристанiвку, без родинного затишку?.. А ще Степан такий невгамовний, нiби вiн зараз не в затишнiй кiмнатi, а у вiйськовому штабi. Й наймолодший член УВО, нехтуючи рангами, спонукуе команданта Коновальця до рiшучого чину, надаючи своiй мовi, мабуть, з пошани до Полковника, надмiрноi пишноти:
«Пане Полковнику, ви з’явилися серед нашого народу в час глухоi апатii, коли найпопулярнiшою стала жалiбна пiсня «Ой та зажурились Стрiльцi Сiчовii, як Збруч-рiчку проходили», i, немов Єгошуа, розтоплюете звуками новоi сурми ерихонськi мури новоi неволi… Хвала вам за це, ми пiдемо за вами у вогонь i воду, але ж не заводьте нас у глухе пiдпiлля, дайте команду до вимаршу на передню лiнiю! Чуете, пане Полковнику, час не чекае – мусить хтось дати сигнал до походу! Хай же впадуть мури нашоi неволi!»
Коновалець й оком не зморгнув на мову Степана Федака, й подумала Ольга: скiльки в нього витримки, а Степан не знае мiри – цей вiдважний вояк повинен стояти пiд командою розважного зверхника… Полковник вiдвiв погляд вiд розпаленого бунтiвною мовою поручника Федака, повернув голову до учня Академiчноi гiмназii Романа Шухевича, що стояв, слухаючи старших бiля вiкна. Бабуся Гермiна дозволяла внуковi бути присутнiм при поважних гостях; в хлопця настовбурчився кучерявий чуб, i Степановi слова вiдбивалися в його очах гарячим захопленням; Полковник пiдвiвся, пiдiйшов до Романа й аж тодi вiдповiв на запальний вибух Федака:
«Спочатку мусимо пiдготувати амунiцiю, пане поручнику, скласти план вiйськових дiй, створити вiйськову школу. І якщо ми не встигнемо розпочати бiй, то на майбутню битву поведе свое поколiння цей юнак, коли стане мужем. Правда, Романе? – Полковник поклав хлопцевi на плече долоню. – А не злякаешся?»
«Не злякаюся!» – випалив Роман i виструнчився перед Полковником.
…Такого наказу Коновалець не давав, але це сталося. Наприкiнцi вересня 1921 року прибув до Львова на вiзитацiю своiх нових володiнь маршалок Юзеф Пiлсудський. І коли вiн у супроводi воеводи Грабовського вийшов з магiстрату, щоб iз трибуни привiтати польських громадян, якi перед ратушею заповнили ринкову площу, з натовпу вихопився високий чоловiк у вiйськовому мундирi, вийняв з кишенi кiтеля револьвер i зi словами «Це тобi за зраду Петлюри!» вистрелив у маршалка. Вождя впору заслонив воевода Грабовський i впав поранений. Нападника затримали: був то Степан Федак на псевдо Смок.
До вiлли панi Гермiни прибiгла Ольга й до зiмлiння схвильована вигукнула:
«Я мушу побачити Полковника!»
Та Коновалець сам вийшов на ганок: йому вже доповiли про атентат на Пiлсудського.
«Це Степан вчинив, його схопили, – заговорила Ольга. – У мiстi арешти… Ви мусите заховатися, пане Полковнику!»
«Заспокойтеся, панно Ольго, – спокiйно вiдказав Коновалець. – Я вже споряджений у дорогу, сьогоднi виiду до Праги. Шалений Степан! Але ж таки подав сигнал i, мабуть, впору…»
«Я проведу вас, – пiдiйшла Ольга до Коновальця й зупинилася в нерiшучостi. – Тiльки до двiрця…»
«Прошу провести мене до Праги».
«Як накажете, пане Полковнику…»
Увечерi до кордону помчала двокiнна бричка, в якiй сидiли Коновалець, Ольга i двое охоронцiв.
Максим Безрiдний залишився у Львовi в розпорядженнi полковника Романа Сушка.
…Цей спогад блискавкою прошив мозок Максима Безрiдного, коли вiн, розгублений, стояв перед Остапом. Але додав йому рiвноваги. Чейже сказав Полковник молодому Шухевичу: «Ми пiдготуемо амунiцiю, а ти поведеш у бiй свое поколiння».
«Й це поколiння вже прийшло: ось стоiть передi мною його емiсар в образi безстрашного мого сина Остапа», – подумав Максим.
…Про подальшу долю батька розповiдала моя мати Марiя, вона таемно обвiнчалася в Ходоровi з партизаном УПА Остапом Безрiдним на псевдо Вiтер.
Остап зi своею боiвкою переховувався в пропастях тужанiвських лiсiв аж до початку нiмецько-советськоi вiйни. Перед iнвазiею червоних вiйськ в Галичину 1939 року новiтнi партизани цiлий тиждень зазнавали кривавоi волi: розбита нiмцями польська армiя Ридза Смiглого панiчно втiкала в Румунiю. Вiдступаючи, польськi жовнiри пiдпалювали сiльськi хати, вбивали мирний люд. Боiвкарi iх знищували, роззброювали й ховали оружжя в бункерах; коли радянська влада встановилася на наших землях, група Остапа Безрiдного зачаiлася в непрохiдних недеях i чекала виправи з Кракова вiддiлку Крайового провiдника ОУН Володимира Тимчiя-Лопатинського, з яким мала намiр пiдняти антибiльшовицьке повстання в Галичинi.
За наказом голови кракiвськоi Дружини украiнських нацiоналiстiв Шухевича-Тура Лопатинський взимку 1940 року зi своiм вiддiлком перейшов Сян. Випав тодi снiг, й чекiсти iх вистежили. Повстанцi забарикадувалися на горищi якоiсь хати в селi Устиновi, вiдстрiлювалися до останнього набою i пiдiрвали себе гранатами.
Остапова боiвка вижила: пiвтора року селяни з Городищ, Залiсок i Рудкiвцiв пiдтримували життя партизанiв, й вони, зголодженi й обдертi, дочекалися 22 червня 1941 року. Тодi Остап вийшов iз криiвки й товарняком дiстався до Львова. Львiв у тi днi був ще вiльний, нiмцi зупинилися на лiнii Рясне – Скнилiв, а на Ринку, 10 у примiщеннi «Просвiти» Ярослав Стецько вiд iменi Провiдника ОУН Степана Бандери 30 червня проголосив вiдновлення Украiнськоi Держави – на львiвськiй ратушi вдруге залопотiв синьо-жовтий прапор.
Остапа, через його обшарпаний вигляд, до середини зали не впустили, а тодi вiн назвав псевдо голови Дружини украiнських нацiоналiстiв, який керував виправою Лопатинського:
«Я повинен побачити Тура!» – вигукнув Остап, i всi, хто був у залi, сторожко придивилися до обiрванця, який знав псевдо Романа Шухевича.
Остап стояв непорушно бiля дверей i ждав на реакцiю мiнiстрiв. Мовчанка в залi тривала довго, та врештi пiдiйшов до Остапа довгобразий, з русявим кучерявим волоссям чоловiк, вiн пильно придивився до зайшлого i запитав:
«Звiдки знаеш iм’я Тура?»
«Вiд Тимчiя-Лопатинського».
Тодi Шухевич взяв Остапа за лiкоть, провiв його в кiнець зали й спитав пошепки:
«Боiвка цiла?»
«Збереглася i жде вашого наказу».
«За тиждень прийдеш у село Княгиничi на Рогатинщинi й допитаешся до фельдшерського пункту».
