скачать книгу бесплатно
Черлене вино
Роман Іванович Іваничук
Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #6
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат премii iм. А. Головка, Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка та iн. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii. І вiн не обмежуеться лише зображенням тих чи iнших подiй минулого, а визначае багато проблем, якi хвилюють наших сучасникiв.
Роман «Черлене вино» (1976), що увiйшов до VI тому зiбрання творiв Р. Іваничука, вiдтворюе подii першоi половини XV столiття – героiчну оборону останньоi твердинi Галицько-Волинського князiвства – Олеського замку, маленького острiвця народноi волi. Через образи смiливого ратоборця Івашка Рогатинського, скомороха Арсена, гончаря Микити автор змальовуе запеклу боротьбу пiдневiльного люду, що кинув виклик можновладнiй шляхтi.
Роман Іваничук
Черлене вино
Роздiл перший
Скоморохи
…Ту кривавого вина не доста; ту пир докончаша храбриi русичi; свати попоiша, а самi полегоша за землю Рускую.
«Слово о полку Ігоревiм»
– Скоморохи йдуть! Побрiшники! Баiшники!
На трикутному брукованому майданi, що широким краем уперся аж у Стир, а гострим у В’iзну браму Любартового замку, зчинилася веремiя. Ярмарковий ритм умить порушився: обвiшанi шовком та оксамитом литовськi жидове, що з самого досвiтку звихались у натовпi, першi прослизли до оборонного муру, ховаючись iз своiм крамом за вiрменськими ятками; львiвськi вiрмени перестали провадити гендель – застеляли плахтами ляди з шафраном, перцем i заморськими винами; украiннi кметi, покинувши рибу, мед, вiск, бiгли, штовхаючись, удiл майданом, щоб не прогавити оказii, тiльки тверськi торговi люди, мовчазнi й незворушнi, стояли, нiби нiчого й не трапилося, iз сороками з соболиними, бобровими й горностаевими шкурками i зневажливо знизували плечима:
– Невидаль яка! Гусе-е-льники…
Замковi козачки, одвiрнi, служки, кухарi, забувши, по що iх послали пiдстолii та пiдчашi, протискались крiзь натовп луцьких мiщан, котрi виходили на майдан у ярмарковi днi не так задля торгiв, а щоб прочути новини, якi iнколи просочувалися крiзь мури замку; шляхтичi й бояри стримано споглядали видовище збоку; найближче стояли цiкавi до всього волинськi кметi й каланники в смушевих шапках i широкополих кожухах.
Вiд рiчкового причалу, де розмiстилися торговi комори й купецькi гости[1 - Гости – заiжджi двори для купцiв.], наближався строкатий гурт чоловiкiв у червоних, синiх та зелених свитах, з дудами, бубнами, лiрами, гуслями.
Скоморохи зупинилися перед юрбою, що вигнулась пiвколом на майданi. Наперед вийшов довговусий молодий гусляр i, кланяючись у пояс, пробiг очима по обличчях, оцiнюючи перш за все маетнiсть публiки, а ще й вроду жiнок та дiвчат, що хорошiли перед ним у напруженому чеканнi втiхи.
Енергiйним рухом перекинув гуслi з-пiд пахви на живiт, поправив ремiнь на шиi i, подаючи знак своiй братii, вдарив пальцями по струнах:
Гопки, гопки витинають,
Кроком, кроком присiдають,
А Миколка плеще в руки,
Та пiдскакуе до любки,
Боже iх спаси-и-и! —
заспiвав гусляр дрiбушечки для привiтання, а скомороший хлопчик-танцюрист загамселив трiпачка по осклизлому вiд льоду бруку.
– Ой потiшники ви моi! – сплеснула вiд захоплення у долонi дiвчина в бiлому кожушку й гарячiй шальоновiй хустинi.
Чорновусий гусляр обпiк дiвчину карим поглядом, мов смолою, пiдморгнув хвацько; дiвчина зарум’янилася, метнулася, щоб стати за чиюсь спину, та натовп, мов стiна, стужавiв позаду – сховатись було нiкуди. Гусляр вигукнув:
– Гей, та не втiкай, голубонько, постiй, крале чорноброва, покажи свое личко, най ся подивлю, чи то калиною, чи кармiном, а чи морозом щоки й губки рум’янила. Милi братове, упадем – не пропадем, шпiльнемо нинi не за дукат угорський, не за гривну кракiвську, не за квартник львiвський та й не за простибi, а за небеснi очi й малиновий усмiх цiеi пишноi чiчки!
Дiвчина пiдвела голову, грайливою усмiшкою зiгнала нiяковiсть з обличчя й мовила задьористо:
– Та й баламут же! Ну то грайте, заплачо!
Дружно вдарили дударi, гупнув бубнiст квачем по лункiй шкурi, i разом притихли; бiля гусляра став лiрник, покрутив корбою, i полилася завоiста, гейби весiльна, аж терпка мелодiя, пересипана, немов морозне повiтря блискiтками iнею, вкрадливим бренчанням гусельних струн:
А в тiй свiтлицi стоiть Орися,
Убиралася й наряжалася.
До церкви пiшла, як зоря зiйшла,
У церков зайшла i засiяла.
Там пани стояли та й ся питали:
Чи ти царiвна, чи королiвна?
Дiвчина слухала, не зводячи погляду з гусляра: вiн спiвав, легко водячи пальцями по струнах, плавно торкаючись iх, i дивно перемiнювався в ii очах з веселуна й балагурника в зацного лицаря. Пiсня змовкла, i дiвчина сказала тихо:
– А я ж таки Орися…
– Ясочко ти моя! – знову став гусляр жартуном. – Чи ти Орися, чи ти Марися, а ми ще тебе й налякаемо, тiльки мамi не жалiйся!
З гурту скоморохiв вийшов, перевалюючись з боку на бiк, – де вiн тiльки був захований – рудий ведмiдь, тягнучи за собою ланцюг. Вiн пiдвiвся на заднi лапи, висолопивши червоного язика.
Вискнули жiнки, крик переполоху покрився реготом, ведмiдь повернув голову до проводиря-циганчука.
– Не балушись на мене, – мовив циган до звiра, – а поклонися чесному панству й похвались, яким розумом Господь тебе нагородив i якоi науки в паламаря навчився. Ну, Гаврилку клишоногий, покажи, як дiвоньки чепуряться.
Ведмiдь кумедно вклонився, простяг убiк лапу, нiби тримав у нiй люстерко, а другою повiв понад очима i по мордi.
Смiх покотився над майданом, а клишоногий Гаврилко, виконуючи волю господаря, уже танцював, перекривляв суддю, який сидiв за суддiвським столом, лицаря, що йде iз списом у бiй: вставляв палицю пiд пахву i поривався з нею до натовпу; пив пиво з кухля, наслiдував попа, що йде iз заутренi, потiм пiшов у обхiд, простягаючи циганову шапку, в яку посипались пiвгрошi, квартники, динари.
– За яку провину даеш серебро дияволу в жертву, велику згубу душi своiй творячи, а сатанi радiсть? – звiдкись узявся монах-домiнiканець у червоному капелюсi й довгiй бiлiй рясi. Вiн помахував у бiк скоморохiв посохом: – Fistula dulce canit[2 - Сопiлка солодко спiвае (латин.).], коли во славу Божу, – мiшав домiнiканець, мов горох з капустою, слов’янщину з латинню. – Гудця i свiрця обминай з боязнiю, бо то е поганське, а не християнське. Це ж помислив сатана, як вiдвернути паству вiд костелу, – бiсiв зiбрав, у людей iх поперемiнював, i йдуть вони у зборi великому, i всi б’ють у бубни coram publico![3 - При народi (латин.).] Податтю iх, податтю, многократною!
– Пiп у дзвiн, а дiдько в клепало!
– Сова нiчна!
– Грайте, потiшники!
Посипалися викрики з юрби, та вже померкло веселiе, бо хоч i вiдтiснили дебелi парубки монаха, та прийшов вiн сюди не сам: протиснувся до скоморохiв екзактор, зажадав податку вiд ватажка.
Гусляр змiряв здирцю темним поглядом.
– Платили мпи, мосцiпане! У твоi руки й на цьому ж мiсцi давали щорiчну подать у двадцять грошiв, коли нас покликав жондца[4 - Жондца – староста (пол.).] Луцького замку вiтати королiвськi i княжi кортежi, що перед Рiздвом котилися сюди з Вiльна, Кракова й Мальборка! А чи, може, пам’ять тобi вiдiбрало?
– За хвальнi пiснi ви платили, але й згрiбали вiд ясновельможних жменями. За сатанинськi же, якi блуд сiють i честь дияволу вiддають, окремо i подвiйно дати мусиш, – пiдспiвував екзактор у тон домiнiканцевi, що стояв поруч i теж чекав на мзду.
– Вороння погане, на смалене прилетiли! Та пропадiть ви пропадом! – почувся розгнiваний дiвочий голос.
Та сама красуня, якiй спiвали скоморохи за небеснi очi й усмiх малиновий, розстебнула бiлий кожушок, витягнула з вишитого пацьорками пуляреса, що висiв через шию на червонiй волiчцi, дукат, кинула в простягнуту руку екзакторовi, i подив пiшов по народу: мусила ж ця дiвчина бути багачкою, коли так щедро вiддала монету, за яку в купецькiй ятцi могла собi купити аж десять пар найкращих сап’янцiв.
– Не треба нам милостинi, крале, – побагровiв гусляр i сягнув у кишеню кафтана. – Забери, дiвчино, своi грошi в пана екзактора, ми не жебраки, що онде руки простягають i гостець свiй, i паршу, i язви мальованi напоказ у мороз виставили. Ми чесна братiя…
– Лицарська вдача в тебе, гусляре, – вiдказала дiвчина, – але ж не милостиня це, а плата за твою пiсню.
– Спасибi, дiвонько… Тодi скажи, а ми ще заграемо тобi веселоi, звiдки ти i хто така?
– Орися я, мовила вже, а батько мiй – Івашко з Рогатина, господар на замку в Олеську, – дiвчина якусь мить невiдривно дивилася на парубка, а потiм зникла в натовпi.
Майдан вирував. Купцi заспокоiлись – побрiшники цього разу не шнирили помiж ятками – i далi провадили гендель; натовп, що зiбрався на видовище, танув – скоморохи бiльше не грали.
Ватажок-гусляр, забувши про побратимiв, блукав очима по метушливiй юрбi, шукаючи, чи не промайне де гаряча хустина з довгими тороками по бiлому кожушку; зiр його потьмянiв, коли побачив, як дiвчина, оминаючи вузький Глушець, що обминав мур, подалася до боярського стану.
– Івашко з Рогатина… Господар на замку в Олеську… – проказав, гiрко посмiхнувшись. – Вкуси собi палець, Арсене, не вхопиш шилом патоки… Ех, братiе, братiе, порвалось на менi шматiе, як не ймете вiри, подивiться на дiри! – Вiн задер поли зеленого кафтана й повернувся до скоморохiв. Тi ще не ховали iнструментiв, бо гурт не зовсiм розтав, можна було продовжувати веселiе.
– Агов, вую, – похопився Арсен, побачивши неподалiк сухорлявого чоловiка зi шпакуватою короткою бородою i в оксамитовiй ярмулцi, що був схожий на пiлiгрима або дидаскала. – Вую, немолодi вже есьте, то мали б знати, коли той Івашко опинився в Олеську, бо колись старостував там варшавський хорунжий Павло з Родзанова, мазовчин окаянний, який собаками цькував нас вiд замку аж до Гавареччини, де ми в гончарiв напилися й горшки побили.
– А знаю, знаю, – вiдказав чоловiк. – Івашко ласку в Ягайла заслужив ще пiд Грюнвальдом, за що став боярином земельним, королiвським ленником на Рогатинщинi. А потiм до Вiтовта перейшов, i той його старостою Олеського замку поставив. – Чоловiк оглянувся: серед людей, якi ще не розiйшлися, не видно було нi шляхтичiв, нi королiвських рицарiв – стояли тiльки селяни й мiщани. – Івашко – здольний лицар, i кажуть, вiн серед тих бояр, якi за Свидригайла. Та тiльки…
– А що, а що? – почулося з гурту. – Свидригайло – князь справедливий, вiн за Галицьку Русь православну…
– Усi за Русь православну, – примружив очi чоловiк. – Усi… Щоб бiльший кусень собi вiдшабатувати. Токмо ми, русини, ще не знаемо, з якого боку пiдступитися до тii Галицькоi Русi…
Туроподiбна В’iзна вежа з подвiйною брамою, гостроверхi Владича i Стирова над пiвденним урвищем поедналися мiж собою товстостiнним муром iз заборолами, заховавши вiд людського й ворожого ока правительське ядро Волинi з готичним червоним палацом великого литовського князя посерединi замкового двору, з собором, резиденцiею луцького епископа, каплицею i сторожовими iзбами.
Мiцну фортецю збудував колись на стрiмкому березi Стиру син Данила Галицького Мстислав. Їi можна взяти хiба що голодом або безводдям.
До замку зусiбiч тулиться багатолюдний Луцьк, вiдгороджений од лядського боку непрохiдними багнами над Стиром i Сапалаiвкою; вийти з нього безмостовою дорогою можна тiльки трактом, що йде вiд Владичоi вежi на Литву.
Великий князь Литво-Русi Вiтовт Кейстутович резидуе в червоному палацi, звiдки веде пiдземний хiд попiд Владичу вежу аж до Гнiдави; до княжих хоромiв сходяться вряди-годи на урочистостi й бенкети европейськi монархи, якi з’iхалися до Луцька на конгрес. А Волинь натужуеться i стогне, а дорогами щодня тягнуться саннi валки з мiхами борошна, з бочками меду, з тушами впольованих у пущах зубрiв, лосiв, i женуть звiдусiль волинськi кметi стада бикiв та баранiв – щоб нагодувати й напоiти iменитих гостей.
Не мiг замок умiстити всiх европейських правителiв з почтами, бо наiхало iх тiеi зими пiд 1430 рiк!
Вiтовт вiдвiв для постоiв найкращi будинки в Луцьку й фiльварки на околицях, одного лише гостя, та й то не надто прошеного, задля остороги поселив у склепiнчастих кiмнатах Стировоi вежi – неспокiйного, бунтiвливого, та нинi потрiбного йому в тяжбi з королем Польщi Ягайлом – свого двоюрiдного брата Свидригайла Ольгердовича, князя чернiгiвського.
Сьогоднi – великий ярмарок на майданi перед В’iзною брамою: днями ко?нрес закiнчиться. Нинi ж увечерi велику нараду провадитимуть европейськi правителi в червоному палацi Вiтовта: Свидригайло з самого ранку жде запросин на нараду.
Не кличуть… Вiтовт прислав дари, брат Ягайло – милостивого листа, а самого не просять.
Свидригайло ходить по хоромах, немов звiр у клiтцi, злоба й рiшучiсть нахлинають на нього, i враз, мов спалах блискавки, проймае мозок рiшення:
«У себе скличу свою раду!»
Князевi думи перервав скрип дверей, на порозi став одвiрний:
– Державець Олеського замку боярин Івашко Преслужич-Рогатинський проситься до тебе, князю.
– Клич… Клич! Саме до речi…
До хоромiв увiйшов високий лицар з посивiлою бородою i, поклонившись, мовив:
– Руськi бояри просять тебе, Свидригайле, у свiй стан. Князь, кремезний i присадкуватий, пiдiйшов до гостя i довго стояв мовчки, придивляючись, – наче зважував, чи варто дiлитися з цим мужем своiми замислами. Боярин теж мовчки ждав. Густе волосся, пов’язане чорною стрiчкою, спадало на плечi, губи зацiпленi, погляд пильно пантрував князя.
– Б’е наш час, Івашку, – врештi вимовив Свидригайло, заповзята рiшучiсть блиснула в очах князя, i злагiднiв погляд боярина. – Чуеш, б’е наш час… Це добре, що ти прийшов, олеський старосто. Я тебе ще не зрiв ув очi, а ти моя головна опора на пiвднi – на Кам’янець мало маю надii. Кажеш, просять мене руськi бояри у свiй стан? Скажи, що йду. А ввечерi ви всi прийдете до мене на бенкет… Але як це так, що я досi тебе не бачив, Преслужичу?
– Спасибi, що хоч iм’я мое запам’ятав…
Понурився боярин Івашко: близько тримае бiля себе Свидригайло князiв Василя Острозького, сина Федора, що то ратоборствуе нинi серед гуситiв, i Олександра Носа, та визволяли Свидригайла з крем’янецькоi тюрми не тiльки вони. Як нинi пам’ятае Івашко… У великий четвер 1418 року зiбралися князi Василь та Олександр у Рогатинi, у дворi Преслужича, i таку кознь задумали: «Свидригайло за нами стояв, то ми визволимо його i князем своiм поставимо». І послали в Крем’янець двох чоловiк, змовившись iз ними: «Предайтеся служити воеводi крем’янецькому. Єгда же ми прийдемо ко граду, ви возвод отогнiть i мiст положiть». І тi приiхали, довiрилися воеводi, а в понедiлок Великоднiй Василь, Олександр та Івашко прибули до Крем’янця iз загоном у п’ятсот чоловiк, пройшли по спущеному мосту i серед темноi ночi перебили крем’янецьку залогу…
– Нiч була, коли ми тебе визволяли з крем’янецького острогу, – сказав по хвилинi Івашко. – Василь Острозький та Олександр Нiс помчали тодi з тобою до Констанци, я ж повернувся у Рогатин. Ти не забув того, княже, що врятували ми тебе?
– He забув, – спохмурнiв Свидригайло, i це не пройшло повз уваги Івашка Преслужича. – Скiльки маеш вiйська в Олеську?
– Тисяча. На полi – тисяча. А в замку вона трьох вартуе. Неприступний мiй замок.
– Як довго витримаеш облогу?
– Пiвроку. Але чому ти спохмурнiв, князю?
Вiдповiдi не було, i серед цiеi мовчанки раптом тривога пройняла боярина. Пiвроку… Тисячi королiвських рицарiв на заолеських полях – вiд Пiдлисся до Плiснеська – з таранами, облоговими баштами, кiннi й пiшi, в залiзi i з вогнем, а замок посерединi – мiж порослими лiсом болотами i хребтом Вороняцьких гiр. Пiвроку на червоному полi… А якщо бiльше?
– Чому ти спохмурнiв, князю? – перепитав Івашко Преслужич.
– Думаю…
Та враз забiгали Свидригайловi очi, весело спалахнули, вiн розкотисто засмiявся – щось скомороше, заразливо веселе було в цьому безпричинному смiховi, i боярин засмiявся теж.
– Пiвроку, кажеш? – обiрвав смiх Свидригайло. – А нам досить пiвмiсяця!
– Спитати хочу тебе, князю…
– Увечерi спитаеш. Я збираюся до вашого стану.
Засурмили роги бiля В’iзноi брами, литовськi стражники пiдняли вгору алебарди, лучники вибiгли на майдан, вигукуючи:
– Дорогу, дорогу!
Галман знявся за вiрменськими лядами, литовськi жидове, обвiшанi дорогими едвабами та оксамитом, спритно пробралися до проходу, а вiд папертi Покровськоi церкви поповзли жебраки. Немов жуки, мов слимачня, катуляли на сiдницях, перевалювались на милицях, рачкували на руках, сунулись на животах безногi, слiпi, безрукi, кульгавi, з оголеними синiми колiнами, з виставленими обрубками, з вiдкритими гнойовими виразками, лементуючи, скиглячи. Їх, нiби то було гаддя або щури, вiдштовхували ногами лучники, жебраки хапали воiв за халяви чобiт, вiдкочувались i наповзали знову.
– Дорогу! Дорогу!
З навстiж вiдчиненоi брами в супроводi ратникiв стрiмливо вийшов сивовусий лицар у шоломi, увiнчанiм страусовим пiр’ям, у панцирi, покритому наопаш кубраком з лосиноi сирицi, з широким мечем при боцi.
Вiн iшов, понуривши, мов тур, голову, не дивлячись по боках, не звертаючи уваги на зазивнi викрики та просьби купцiв.
– Ялмужни, князю славний православний, наша особо мила, пану Богу приемна! – заскиглили калiки, i лицар, не спиняючись, пожбурив жменю монет у жебрацьке мiсиво, але тут, немов подесятерена луна жалюгiдного скиглiння, донеслося вiд юрби, де стояли скоморохи:
– Слава Свидригайловi! Слава князевi руському i литовському!
Свидригайло зупинився, м’язисте обличчя налилося багрянцем, немов десь глибоко в душi князя скипiла прихована лють, проте роблена усмiшка розпогодила його вид, вiн круто повернув управо, пiдiйшов до гурту.
– Хто есьте, що хвалу менi воздаете? – спитав Свидригайло, обводячи поглядом строкату юрбу в смушевих шапках, клепанях, у сiряках, сердаках, дублених кожухах, у скомороших рiзнобарвних каптанах.
– Вшелякi, князю, суть тут, – за всiх вiдказав мiзерний чоловiк в оксамитовiй ярмулцi, з-пiд якоi спадало рiдке волосся на комiр сiрого сукмана. – Вольнi й невольнi, кметi й каланники, тягловi люди й ремiсники. І скоморохи, й жебраки он суть. А ти яких шукаеш, княже? Чи, мо’, воiнiв потребуеш?
