скачать книгу бесплатно
– А навiщо мене кликати, коли я тут! – викотився з-пiд стола Вiтовтiв трефнiс, перевертаючись через голову. Вiн вискочив на стiльчик i, трусячи дзвiночками на ковпаку проголосив:
– Я тут найбiльший пан! Чому, чому? – тицяв пальцем на вельмож. – А тому, що король мае одного блазня, а я вас усiх, мосцiпани! Ви хочете сказати, що я ледащо? Тодi – хто ви, коли я так само iм, п’ю i домагаюся плати?
Свидригайло схопився, крикнув:
– Ти що, не був там, Генне?
– Бу-у-в, бу-у-в! – заскиглив трефнiс. – Яке нещастя: весiлля без музик, старе збiжжя без мишей, Литва – без короля! Грай, гусляре, сумноi, плач разом з нами! – Генне кинувся до Арсена, вхопився за його шию i повис на руках.
Гусляр з огидою вивiльнив себе од блазня.
– Одвiрний! – гукнув Свидригайло. – Виганяй усiх непотребних!
У ту мить вiдчинилися дверi, на порозi став споряджений лучник.
– Князю Свидригайле, – доповiв вiн. – Великий князь Вiтовт велить тобi збиратися у дорогу.
Роздiл третiй
Осташко Калiграф
Першими покинули Луцьк жебраки i скоморохи. Не до веселощiв панам, коли вони збираються у дорогу, i не дiждешся тодi вiд них подаянь. Вдома – у палацах i замках – музика до солодких грiхiв спонукае, а ялмужна душу вiд них очищае; у гостях бенкет не обходиться без музик, щедрiсть же засвiдчуе про багатство вельможi. У дорозi треба жити стримано, бо найдрiбнiший грiш може стати в пригодi.
За валом Арсен з братiею набрели на жебрацьку юрбу. Вiдсахнулися убiк музики, бо з брами валив натовп – купцi, мiщани, шляхта, – тож могли б помислити тi, якi вчора радiли скоморохам, а погорджували прошаками, що мiж ними, бродячими людьми, i рiзницi немае. Арсен ждав, поки ватага старцiв поплентаеться до моста на Стирi, але отаман жебракiв, одноокий i без правоi руки, знову пiдiйшов до гусляра i мовив:
– Чого гордуеш, отроче? Хiба ти не жебрак у сильних свiту цього? Чи не ти взяв учора дуката з рук князя, а потiм спiвав пiсень, яких вимагав князь, а не тих, що iх душа твоя жадала? Ви чесна братiя, а ми черви. Ви граете, бо в кожного по двi руки, танцюете, бо на двох ногах стоiте, та ти вчора за Івашковою красунею он як приглянувся, бо маеш двое очей. А вiдiтни вам ноги, руки, вибери очi, то й пiдете по людях iз жебрацькою торбою. Бо з таких самих гараздiв, як i в нас, ходите по свiту. Ти не коли мене зневажливим поглядом i не напускай на нас з прив’язi ведмедя, а послухай… Глянь, – отаман показав на двох слiпцiв з червоними ямами замiсть очей, – такими iх випустили хрестоносцi з полону, це польськi земляни з-пiд Познаня, за короля воювали. А цей, – отаман ткнув пальцем на старезного дiда, – коломенський, за князя Дмитрiя вiддав обидвi руки на Куликовому полi. Я ж скалiчiв пiд Грюнвальдом, ми з Івашком разом у битву йшли, тiльки один за Грюнвальд дiстав Рогатин, а другий – лазареву суму. Вас урятував Бог вiд калiцтва, але не вiд жебрацтва. І жебри вашi не думнi…
– Згинь звiдси, старче… – з просьбою у голосi сказав Арсен. – Чого ти хочеш вiд мене?
– Щоб не гордував нами, – сиротами, старими ратниками, зубожiлими хлiборобами – i не тягнувся до тих, хто нас такими зробив. Добрий, певно, еси, а злим можеш стати. Шкода менi тебе… Ти побачив учора ницих обманцiв, злочинцiв, пиякiв, якi повзли до нiг Свидригайла, i назвав нас усiх щурами пiдвальними. А хiба серед вас немае таких, якi повзають бiля стiп вельмож, тiльки не на снiгу, а по начищених пiдлогах?
– Ми з блазнями не водимося, дiду…
– І ми iз злодiями не ходимо в однiй ватазi. Глянь, немае iх – дурисвiтiв з мальованими язвами, подалися туди, куди йтимуть панськi кортежi, меркаторii[13 - Гостинi двори.] облягатимуть. Але вони – iз нас, так само, як блазнi – з вашоi кумпанii. За лакомство так легко стати… Та хiба ти вчора не потiшав бояр i князiв разом з Генне?
Старець хрипко засмiявся, вишкiривши пеньки зубiв.
– Ходи разом з нами, – сказав, – на нашi чеснi заробiтки…
Арсеновi очi заярiли, вiн у нестямi пiдвiв руку, щоб ударити старого, але затримав кулака: бiла старцева борода кучерявилася аж до пояса, i був вiн схожий на бiблiйного святого.
– Хай Бог тобi простить за те, що на калiку замахнувся, – прошепотiв жебрацький отаман, – я зла не запам’ятаю. Коли бiда тебе постигне, шматком прошеного хлiба подiлюся…
Кивнувши ватазi високим цiпком, вiн пiшов попереду, правий рукав сiрячини метлявся на ходу; за ним побрели слiпцi, пiдвiвши голови до неба, подибав високий, мов обчiмхана вiд гiлок тичка, безрукий дiдуган, бiльше десятка калiк побрели дорогою до мосту.
Мовчала скомороша братiя, довго дивився Арсен услiд жебракам, у душi вiдтавала лють, переливаючись у терпкий смуток.
Із задуми вивiв його веселий передзвiн: з брами стрiмко виiхали залубнi, запряженi парою гнiдих коней. Спинами до вiзника сидiли боярин у бобровiй шубi та дiвчина у бiлому кожусi й гарячiй шальоновiй хустинi.
Орися побачила Арсена i, простягнувши руку, скрикнула:
– Гусляр! Гуслярi, тату… – стишилася знiчена.
Та Івашко Рогатинський, заглиблений у своi думи, не чув доччиного вигуку.
Осташко вертався Бродiвською дорогою до Олеська. Першу нiч заночував у корчмовому заiздi бiля Жидичина, а вранцi пiшов далi. Почував себе до краю втомленим i скрушно думав, що закiнчились, напевно, для нього свiтовi мандрiвки, хоч вiком вiн i не старий.
А перша випала йому навеснi 1412 року. Тодi-но польський король Ягайло у своему католицькому запалi перед гнезненським примасом i кракiвським епископом перевершив сподiвання своiх душпастирiв. Вiн наказав викинути з перемишльськоi православноi кафедральноi церкви руськi гроби, посвятив ii в католицьку i, прибувши до Львова, призначив католицьким архiепископом Яна Одровонжа.
Вчинивши таке богоугодне дiло, король вирушив у Городок на лови, а львiвський i руський староста Пйотр Одровонж, брат архiепископа, виселив за межi мiста цехових майстрiв – тих, якi не захотiли хрестити своiх дiтей у костелi.
Серед них опинився i дзигармiстр Онисим, батько Осташка. Притулився вiн з багатолюдною сiм’ею у напiврозваленiй халупi на Пiдзамчi. Батько й сини ходили на заробiтки то до млина на Збоiвськах, то до осадникiв у Замарстинiв i Голоско, мама iз старшими доньками мила посуд у корчмi «Брага» бiля Татарськоi брами, меншi дiвчата простягали руки на папертях костьолу Марii Снiжноi та Онуфрiiвськоi церкви. Врештi найстарший Осташко, хлопець хирлявий, та до наук спосiбний, покинув злиденний отчий порiг i подався в европейськi землi шукати щастя. Було тодi йому за двадцять.
Пiшки дiйшов до Кракова, звiдти – то як купчин, то як ремiсник – до Вроцлава i Магдебурга, набирався знань у цехових та гiльдiйських школах. Нарештi прибився до Праги. Дiзнавшись, що тут iснуе alma mater, в якiй вчаться юнаки з усiеi Європи, з боязню постукав у дверi Карлового унiверситету. Ректором був тодi Ян Гус.
Осташко слухав лекцii в Іеронiма Празького, проповiдi Гуса у Вiфлiемськiй каплицi. Отримав звання магiстра вiльних мистецтв у той рiк, коли в Констанцi палало вогнище. Потiм разом з празькими гуситами сидiв ув’язнений у мiськiй ратушi. 1420 року серед тисячi пражан зустрiчав переможця над хрестоносцями – слiпого Яна Жижку, який одне око втратив пiд Грюнвальдом, а друге в битвi з нiмецькими лицарями на Вiтковiй горi. Тодi пiшов Осташко за скорописця до загону Зигмунта Корибута, посланого на допомогу гуситам великим князем Литви Вiтовтом. Звiдки мiг знати Осташко, що Корибут помагатиме празьким патрицiям? Тож коли таборити вигнали Зигмунта з Чехii, викривши його змову з папою Мартином V, мусив повернутися до Львова й Осташко.
Нiкого з рiдних не застав на Пiдзамчi – роком ранiше мор спустошив Львiв, а з халупи й слiду не залишилося. Тож пiшов Волинським шляхом навмання i на другу нiч зупинився в Олеську.
…Дорога обезлюднилась ще вчора. Куди йому, Осташковi, за кiнними та й пiшими теж. Кволiсть в’ялила його все бiльше й бiльше, вiн вряди-годи приставав i вдивлявся у сиву iмлу, чи не виднiе де село, щоб попроситися до хати, бо вже несила йти. Та над бiлим рiвним полем лише кружляло гайвороння i вiтер свистiв у гiллi тополь i в сухому стеблиннi, що стирчало над шкiрою снiгу.
– Чорне гайвороння на Русь, – простогнав. – Де наш Жижка?
І, наче у вiдповiдь, зателенькали позаду дзвiночки. Вiн оглянувся i зупинився. З синього туману вихопилися запряженi парою гнiдих коней залубнi. Вони шугнули повз Осташка, та, видно, помiтив його чоловiк, що сидiв у санях, закутаний бараницею. Вiн гукнув до вiзника:
– Стiй, Гарасиме! Поглянь, чи то не Осташко плететься он, мов сновида.
– Таж вiн, – вiдказав вiзник, зупиняючи коней. – Я його зразу впiзнав, але ж не пiдбирати вашiй милостi по дорозi всiляку голоту.
– Голота голотою, а грамотiй у нас один, – мовив Івашко i помахав Осташковi рукою.
Осташка в Олеську знали всi. Вiн появився кiлька рокiв тому, а звiдки – городяни не вiдали та й не цiкавилися: багато ж люду – торгового, ратного, жебручого – мандрувало битим шляхом, що пролiг з Угрiв на Волинь. Осташка добре знали, хоч жив вiн далеко за кресом города, на узбiччi Бiлоi гори, i називали його Калiграфом, бо умiв вiн писати по-руськи, по-польськи й латиною: його послугами користувалися путнi бояри, ленна шляхта, купцi, цехмiстри i навiть староста Олеського замку Івашко Рогатинський давав йому на перепис грамоти.
– Сiдай, Осташку, – боярин зробив мiсце бiля себе. – І який тебе люципер носить у таку стужу? Ще закостенiеш десь по дорозi… Невже ти думаеш, що без тебе не вiдбувся б конгрес на Волинi?
– Хай Бог вiддячить вам, боярине, – всiвся Осташко скраечку бiля старости, i конi рушили. – Я вже справдi з нiг падав… Кепкуете собi з мене, пане Івашку, бо маете думку, що тiльки ратнi люди вирiшують долю поспiльства…
– А ти думаеш, що лiтописцi – теж? То мае щастя наша поспiльнiсть, що я затримався учора в маетку Давидовича бiля Шепеля. У свата мого будучого… суддi нашого… – Івашко сказав це з притиском, наче не бажав зайвих розпитувань, помовчав, потiм додав тим же жартiвливим тоном: – Бо якби не наздогнав тебе, то ти б i закоцюб…
Осташко глянув на Орисю, закутану бараницею, вона прокинулась i дивилась на батька синiми холодними очима. Здивовано зиркнув на боярина.
– Дочку свою за сина Давидовича вiддаете? – перепитав.
В Івашка невдоволено поморщилось чоло, Калiграф знiтився i чемно вклонився Орисi:
– Щасти тобi, дiвчино…
Вона промовчала, тiльки перевела холодний погляд на нього, i згадався Осташковi скоморох Арсен i його слова: «А ми де пиво п’емо…»
«Невiстка Давидовича. Аякже… Вона дочка боярина. А ти, Арсене, i далi питимеш у багачiв пиво, не знаючи того, що воно вiдiбране вiд тебе i подане тобi як милостиня. Ти i в Давидовича питимеш, коли покличе, i не пектиме тобi ялмужна, хоч, може, десь i сплесне на твоiх гуслях плач. Плач дитини, яка не знае, що ii болить. Болить-бо тiльки усвiдомлений бiль. І будеш дивитися на цю Орисю чи на iншу – не гiдний ii любовi скоморох, який грае на бенкетах у вельмож. А бачив же я, бачив шпiльманiв[14 - Вуличнi спiваки.] з псалтерiонами в руках, якi йшли попереду Жижки на Кутну гору, де було розгромлено вiйсько Сигiзмунда! Де наш Жижка?»
Осташко позирав на боярина: чорнi вуса i борода окреслили мiцнi м’ясистi губи, з-пiд кущистих брiв дивилися у простiр темнi очi – видно, дочка у мами голубизну взяла, – про щось думав Івашко: упертiсть i сила зiбралися у поглядi й на стужавiлому обличчi. І згадався Осташковi Свидригайло, якого бачив учора, – була подiбнiсть в обличчях цих двох мужiв. Свидригайло – наш Жижка? О, нi… Вiн – ображений Ягайлом i Вiтовтом литовський князь. Тому лютий. Болить йому булава, до якоi ще не дотягнувся, а не украiнна Русь. Де той, який сперся б на лють Свидригайла, але усвiдомився русинським болем? Може, ти, Івашку Рогатинський? Але ж ти родичаешся i береш собi в першi дорадники Давидовича – здиру, який неправими судами нагарбав маеткiв по всiй Червонiй Русi.
– Про що думаете, боярине?– спитав Осташко.
– Рать буде, – вiдказав тихо староста. – Буде остання рать.
– Ви ж до весiлля готуетеся, пане Івашку, а не до ратi.
– В’iдливий ти, Калiграфе. А менi потрiбна пiдтримка Давидовича. Ти цього не розумiеш…
– А люд пiде за нього воювати?
– Люд, люд… Отара йде за вожаком… А ти, ти що робитимеш, коли почнеться? Писатимеш i далi свiй лiтопис?
– Писатиму.
– Навiщо? Кому який хосен з того писання?
Осташко довго мовчав, а потiм заговорив:
– Ішов убогий пiлiгрим на прощу крiзь гiрськi нетрi, посковзнувся i впав у яскиню, звiдки виходу не було. Наступила зима, замерзали на льоту птахи, мороз добирався до серця пiлiгрима, холодний сон склеплював його повiки. І тодi, коли вже й рушитись не мiг, вiн побачив соболя, який проскочив неподалiк нього у вузьку ущелину i зник. «Є вихiд! – вигукнув пiлiгрим. – За три кроки вiд мене!» І замерз на лютому морозi, i слова його замерзли теж. Надiйшов тою дорогою другий пiлiгрим, i настигла його така сама доля. Близилось до весни, та не було жодноi надii вийти звiдси. Зм’як снiг, пожуркотiли струмки, i розмерзлися слова загиблого. Почув iх другий пiлiгрим, знайшов за три кроки вiд тлiну ущелину, вийшов на волю i заспiвав пiсню во славу своему попередниковi, який залишив йому дороговказ, хоч сам ним i не скористався…
– Мудра притча, – сказав Івашко. – Тiльки вiщуеш ти нею нам не перемогу, а смерть.
– Мертвi сраму не iмуть… Та прокладеною дорогою, хоча б початком ii, пiдуть iншi.
До Олеська добралися надвечiр. Вiзник зупинив коней перед валами на передмiстi за Брамою. Осташко подякував старостi i подався протоптаною у снiгу стежкою на Цикiв, за яким бовванiла Бiла гора. Зупинився бiля ворiт Галайди. Зайти б до приятеля – якби не Галайда, хто знае, де жив би тепер Осташко. Але тихо було на подвiр’i, – нема, певне, господаря дома, Галайду чути на все передмiстя, коли вiн за роботою.
…Тодi, коли Осташко вперше опинився в Олеську, вiн перейшов уздовж незнайомим мiстом вiд Пушкарнi до Брами i, не наважуючись пускатися в дорогу пiд нiч, попросився на нiчлiг до кушнiра – той саме розвiшував готовi кожухи на подвiр’i.
«Заходи, заходи, заночуеш у Галайди!» – загалайкав кушнiр з видубленим, немов юхт, обличчям. Вiн запросив подорожнього до хати й без кiнця теревенив: за якусь годину Осташко вже знав усе про Олесько. Передусiм дiзнався, що ота велика калабаня посерединi мiста названа Галайдовим морем на його честь. Це колись, збувши добре кожухи на ринку, так напився, що, йдучи додому, забрiв у калюжу i верещав як на пуп: «Рятуйте, хто в Бога вiруе, у морi тону!»
«Що за твердиня он там, на горi? Понад сто рокiв iй… Кажуть, ще за Юрiя Тройденовича, князя галицького, збудували сей замок, а коли Юрiя отруiли в Луцьку, захопив фортецю Любарт. Ну, а потiм з рук до рук. Були там ляхи й угри – хто не був. Слава Богу, Вiтовт посадив у замку руську залогу, то й нам легше…»
«Про магдебурiю питаеш? Нi, ще не запроваджена, проте й тут дае себе знати шляхетська хартiя, яка прирiвнюе ляха до пана, а русина до хлопа… Але хто ти такий i що робити вмiеш?»
«Зi свiту я, добрий чоловiче, – вiдказав ухильно Осташко. – А вмiю писати».
«Е-е, та це маетнiсть! – вигукнув кушнiр. – За таким умiнням i волосним суддею станеш. Залишайся тут, мандрiвниче, коли нiде роду не маеш. Не пропадеш. У мiстi, правда, людно, але на Вороняках, сам бачив, опустiла одна хатина. Я поведу тебе завтра».
…Не чути Галайди – п’е десь загарливець. Осташко ще постояв трохи i подався у бiк гiр.
На схилi Бiлоi гори, що на Вороняках – горбатому подiльському хребтi, який розiгнав текучi води на пiвнiч i на пiвдень, – притулилася хатина Осташка.
Крiзь мале вiконце видно увесь Олеськ. Перед залучиною валу, що проступив темною дугою над снiговою завiею, втопилися у зацвiлих iнеем садах Теребiж, Цикiв i Волуйки; за валом, що наiжився частоколом i низькими баштами, мрiе гостроверха ратушева вежа, до ратушi пiдсунувся прямокутний майдан. То ринок, двiчi на тиждень галасливий; поблизу ринку, в самiй серединi мiста, блищить льодяним дзеркалом кругле озеро – Галайдове море. В рiзних кiнцях города iз гущi домiв та склепiв вистрелили банi трьох дерев’яних, критих гонтом церков, а далi, аж за пiвнiчним валом, ледве виднiють заолеськi села – Юшковичi, Ожидiв, Кути, що принишкли на молочнiй рiвнинi.
На схiд вiд мiста, на вiддалi гарматного пострiлу, звелася з рiвнини до неба Лиса гора, увiнчана овальним замковим муром i високою гранчастою баштою. До замку крiзь непрохiднi влiтку болота, що киснуть над гнилою Лiберцiею й кожушаться рiдким вiльховим лiсом та чагарями, ведуть двi обсадженi липами дороги: зi сходу – до Бродiвськоi брами, iз заходу – до Львiвськоi. Перед нижнiм валом дороги обриваються звiдними мостами, що зяють, немов вiдкритi пащi турiв.
Тяжко добратися непрошеному до Олеського замку, в якому мiцну залогу тримае Івашко Рогатинський.
Осташко сидiв бiля вiконця, дивився, як обкутуеться замкове громаддя синюватим смерком. Звечорiло вже, погасли свiтелка, сивою пеленою закрилося мiсто, тiльки замкова башта чорно бовванiе i чутно, як перегукуються вартовi.
Меркнуть у теменi обриси Олеського замку, фортецi, що стоiть посерединi ланцюга, який закайданив Галицьку Русь вiд Кам’янця по Холм. А в ньому господарем Івашко Рогатинський – ратоборець з сильною рукою.
Осташко вiдiйшов од вiкна. Хукаючи з холоду в руки, присiв до столу, на якому стояв каламар з тростиною i лежав папiр. Засвiтив свiчку.
«А що я повинен робити, коли моя зброя – не меч, а трость?»
«Давид, сiдаючи, клав персти на живii струни, ми ж беремо трость скорописну, чорнило i папiр i кладемо письмена…» – згадався Осташковi бiблiйний вiрш.
«А на бiльше я не здатний… Що вдiяти можу?
Та я знаю: кожен стiльки винен своiй отчизнi, скiльки вiн може дати iй при його здольностi й умi. Слабi в мене ноги, не втримають у стременах на дикому огирi; м’яке в мене серце – млiе воно, коли побачу живу черлену кров; нiкчемне мое тiло – загрузло б у землю пiд тягарем сталевого панцира; рука моя зiгнеться мов лоза, коли б я спробував пiдняти булатний меч. Але дав менi Бог зiркi очi й бистру пам’ять, я постиг таемницi письма, i легка трость у пальцях дивно послушна моiй волi – гаптуе вона те, що вiдчула моя душа i осмислив мiй розум. Уся сила моя у тростi скорописнiй. Тож коли я – не здатний нi до бортi, нi до ратi, анi до сохи – затрую для лакомства мережу думок своiх олжою, хай усохнуть три персти на десницi, якi тримають трость, i хай забуду я таiну письма…»
Чутно, як перегукуеться варта на сторожових вежах нижнього замкового валу, дзвенять металом зброярi в зброярнi, не сплять – готуеться до ратi руська залога.
«Напевно, я нiкчемою здаюся тим, що тримають напоготовi списи, бердишi, алебарди й гакiвницi. Та нiхто не знае того, що легка трость стае тяжчою вiд залiзного келепа, коли виписуеш на паперi слово, яке повинно увiчнити дiла нинi живущих, яке повинно жити ще й тодi, коли на мiсцi калюж кровi заряснiють кетягами кущi калини, а поламанi вiстря списiв перемiняться у червоний пiсок.
Зброярi нагострюють мечi i сушать порох у баштах, я ж розстеляю думки своi, з яких хочу викувати правдиве слово».
Роздiл четвертий
Трiстан та Ізольда
Широким свiтом ходив Трiстан, шукаючи Ізольди Злотокосоi.
Триста рокiв сповiщали про нього i про неi французькi трубадури:
«Сеньйори, сеньйори! Чи не бажаете ви послухати прегарну повiсть про любов i смерть?»
І голосили нiмецькi мiнезiнгери:
«Слухайте, як у великiй радостi й печалi кохалися вони i як померли».
І плакали чеськi шпiльмани:
«Багато зазнали вони переслiдувань i вигнань, але вбити кохання нiхто не мiг».
«І померли вони разом од нестерпноi муки – тiло з тiлом, уста з устами», – заспiвали й русинськi скоморохи.
Широким свiтом ходив Трiстан i приблукав на Галицьку землю.
Зима зустрiлася з весною задовго до Стрiтення. Вранцi несподiвано подув з Гологорiв на Вороняки теплий вiтер, наче прорвався враз з iх гарячоi утроби. Пiвдня шугали бiлi стрiли з Пiдлиського хребта на Гавареччину, яка багато днiв проспала, засипана снiгом, у глибокiй вижолобинi; до вечора снiг зм’як, мов глина у пальцях гончаря, а вночi задзвенiли струмки. Вони наздоганяли один одного, збiгаючи з горбiв, зливалися i квапилися з обох схилiв гiр – котрi до Стрипи й Серету, котрi до Стиру й Бугу – розмивали кригу на рiках, й другого дня рушили до морiв веснянi води.
