скачать книгу бесплатно
Свидригайло кинув гострий погляд на чоловiка, зустрiвся з його пильними й розумними очима, що пазили князя з-пiд кошлатих брiв, i вiдказав:
– Потребую. Много люду потребую – таких, щоб мали чим i за що воювати.
– А за що, княже? – спитав чоловiк. – Знаемо, що мiщанин воюе за магдебурiю, шляхтич – за шляхетську хартiю, землянин – за двiр, жолдак – за жолд. За що воюватиме тяглий смерд – за калан?[5 - Калан – удар нагайкою (тюрк.).] Зварич[6 - Зварич – солевар.] – за прасолку? Данник – за подимне й рогове?
– Я ж iх i не кличу, любомудре. Та й з чим вони пiдуть на рать?
– А ти поклич. Хiба не чуеш – хвалу тобi викрикують, надiю мають на тебе. Токмо з ними сильний будеш. Покладися на них, то пiдуть вони з рогачами – за отчизну.
Опустив голову князь – думав хвилину, потiм глянув спiдлоба на худорлявого чоловiка з мудрими очима i спитав:
– А що есть отчизна?
– Нинi вона для людей те, що я вже сказав. А для жебракiв – дерев’яна мисочка для подаянь. Ти ж зроби так, щоб вiтчизною для них стала земля, на якiй живуть!
– А тодi набирати менi ратоборцiв з отих? – показав Свидригайло на калiк.
– І вони були колись люди.
– Смiшний ти, чоловiче, i нерозумний. Хоч i не схоже, та, мабуть, сам смерд еси?
– Русин есьм, княже. А ти за Русь хочеш стати.
Забiгали жовна на вилицях князя, вiн повернувся, за ним стали литовськi ратники, i тут Свидригайло упритул зiткнувся iз скоморохами, попереду яких стояв вродливий парубок з гуслями пiд пахвою. Князь ступив крок, але зупинився i, подумавши мить, сягнув у полу кубрака. Вийняв дукат i кинув гусляревi.
– Ти iхнiй ватажок? Сьогоднi, як ударить дзвiн на Покровi, приходьте в Стирову вежу спiвати на моему бенкетi.
І рушив майданом у бiк русинського боярського стану.
– Вiддай йому дукат, парубче, – мовив чоловiк. —Негоже спiвцевi грати в костi з сильними свiту сього.
– Еге ж, – хмикнув Арсен, – базiкайте… А ми де пиво п’емо, там честь вiддаемо.
– Дивись, щоб не перепив. Аби на похмiллi не прокинувся, бува, у ковпаку з дзвiночками…
– Та хто ви такi, що всiх повчаете? – огризнувся гусляр. – Пророк чи хто?
– Та нi… Я, хлопче, Осташко Калiграф. З Олеська.
Вiн сказав це, повернувся i загубився в юрбi, а тодi до Арсена пiдiйшов одноокий, без руки старець i мовив:
– За вiщо образив нас, скомороший ватажку?
– Гур-гур, iде Юр, – визвiрився Арсен на старця. – А ти хто такий?
– Рiвня тобi. Я – отаман калiк перехожих.
– Та як ти смiеш, голодранцю! – закричали скоморохи, i циган вiдпустив ланцюга, на якому тримав ведмедя.
Звiр заревiв i кинувся до старого. Той позадкував, а жебраки – врозтiч.
– Тiкайте, щури пiдвальнi, як не хочете знати, що таке амiнь в отченашi! – зареготав iм услiд Арсен.
І змовк. Звiддаля дивився на нього чи то глузливо, чи то спiвчутливо жебрацький отаман, похитував головою, i Арсен вiдчув, як у душi заворушився докiр до самого себе. Чи ж то давно було?..
Жебручi спудеi Ягеллонського унiверситету – жаки – бродять кракiвським передмiстям, випрошуючи грошей i хлiба, бо iм, бач, захотiлося рогатоi беретки бакалавра, а iсти нема що, i з бурси схизматiв прогнали, а люди людьми: хто дае подаяння, а хто палицею проганяе. Верталися у своi пiдвали з худими торбами, i вигукнув Арсен з Перемишля, зупинившись бiля чепурноi хатини, в якiй мешкали львiвськi маляри i рiзьбярi, що оздоблювали каплицi у катедрах Вавеля.
«Не хочу бiльше жебрати! – пошпурив вiн торбу. – Чуете – не хочу…»
«То здихай», – вiдказали йому жаки й подалися далi, тiльки три залишилися бiля нього – нинiшнi дударi, – витрусили з кишень хто що мав.
«Нап’емося сьогоднi, а завтра – як Бог дасть!»
«Нап’емося! – змахнув рукою Арсен. Вiн пiдiйшов до хатини малярiв, затарабанив у шибку: – Майстре Симеоне i ти, челяднику мiзерний, ану виходьте – жаки багачами стали!»
Вони чорно пили в корчмi й спiвали, а коли у спудеiв не залишилося нi гроша, сказав – навiть напiдпитку поважний – майстер Симеон Владика:
«Змарнуетеся тут, хлопцi. Ми по святах вертаемося до Львова, ходiть з нами. Скоморошити будете, то гоноровий хлiб – не жебрацький».
…З малярами прощалися на кракiвському передмiстi Львова. Роздобули в новгородських купцiв, якi стояли тут постоем, гуслi, труби, дуди й подалися, минаючи Львiв, на Рогатин. Перший заробiток мали в королiвського ленника – рогатинського пана Івана Преслужича. Боже мiй, та це ж напевно той самий – нинiшнiй господар замку в Олеську! А Орися… скiльки рокiв минуло… Може, слухала, може, чула… Ой Арсене, Арсене, скомороший ватажку, на кого ти задивився нинi!
А чи раз задивлявся? Були й шляхтянки, i меркаторськi служницi, i блудницi… Але ця… Вiдчув, як увiйшла в нього незнайома Орися, мов непрошений гiсть до господи, i стала несподiвано бажаним гостем, котрого вiн ждав давно, нудьгуючи в переситi й брудi за свiтлою чистотою. Знав: е десь вона на свiтi, та не зустрiлася йому нi разу.
І втратив?
– Братiе… – Арсен повiв вiдсутнiм поглядом по товаришах. – Ввечерi будьте бiля Покрови, я прийду…
Здивувалися скоморохи, що ватажок полишае iх самих, коли вони мають у руках цiлий дукат; Арсен вiдвернув голову, минаючи жебрацьку юрбу, вiн вiдчув, як чiпляеться його спини погляд отамана. Чого йому треба? Арсен ще раз згадав свое жебрацтво, i йому стало страшно вiд думки, що сам колись простягав руку; вiн оглянувся крадькома, чи не дивляться за ним побратими i, звиваючись помiж людьми, квапився до боярського стану.
«Не вступлюся звiдси, поки не вийде. Ще раз мушу уздрiти…»
Стояв у дворi i грав на гуслях. Його не проганяли дворовi, бо скоморохам дозволялося у цi днi грати в Луцьку. Перехожi пани й пiдпанки кидали дрiбнi монети на струни.
Арсен грав, i у дверях будинку нарештi стала-таки дiвчина в шальоновiй хустинi.
Стояла, нерiшуча, на порозi, захоплено дивилася на гусляра, радiсно яскрiли ii очi. Дивна туга огорнула була ii, коли покинула базар, хотiла повернутися i ще раз глянути на чорновусого ватажка скоморохiв, та не посмiла, а його погляд бiг за нею, розсотувався чорною стрiчкою, i якби вернулась i пiшла по нiй… то втекла б, втекла вiд того, що чекае ii у батькiвському домi, i хай дiеться тодi Божа воля… Зi скоморохом? А може, то ii лицар? Не можна, не можна… Уперше в життi солодка млiсть i жадання сповили спекотою ii тiло: вернутися, утекти, утекти… Безвольна й сумна лежала, втопивши обличчя у подушку, i ввижалися iй блiдi, порожнi очi нелюба, й обпiкав ii карий погляд красеня. І враз почула гомiн струн…
Одну тiльки мить стояла Орися на порозi, рвонулась з мiсця, пiдбiгла.
– Чого ти тут?..
Арсен опустив гуслi, монети посипались долу, вiн спитав:
– Ти справдi боярiвна, Орисю?
– Яке тобi дiло, гусляре, до того… Я ж вийшла. Ходiм…
– На край свiту?
– А де вiн?
Вони пiшли поруч глибокою вузькою вуличкою, з берегiв нависали снiговi намети i сипався на червонi ружi сивий iнiй, срiбнi голки домережували узори барвистоi хустки, чiплялися брiв, пахучих щiк дiвчини; тиша над замерзлим Стиром хрустко ламалася, скрадливо потрiскувала, по льоду бiгла змiйкою поземка.
– Ти була малою ще… Чи пам’ятаеш скоморохiв у вашому дворi в Рогатинi?
– Пам’ятаю… То був ти?
– Я… А тебе я не бачив… Яка ти гарна!
– Красеню… То був ти…
Куди ми йдемо? Ходiм… Лiд твердий, не проламаеться… Верби в бiлих китицях нагнулися, примерзли гiллям до снiгу… Ходiм. Лунко дуднить лiд, а у Гнiдавi церква, там священик до вечiрнi готуеться, вiн тепер мае час… Тут, край свiту, дiвчино, на Стирi. Тут, боярiвно… Скомороше, скомороше, вузький наш свiт… Тихо як. Надуте вороння бовванiе на кучугурах… Я самотня, гусляре, мене замiж готують, а у священика в Гнiдавi в цю мить вiльна хвилина… Я не бачив, Орисю, вродливiшоi за тебе, може, не тут край свiту, хто б нас найшов… А батько як?.. А побратими?.. Кряче зловiсний крук на дубi за Стиром, ми вже посерединi рiки… Чому я боярiвна? Чому я скоморох?
– Вертатися треба, Арсене…
– І – назавжди?
– Хто знае…
– Я поцiлую тебе.
– Поцiлуй. Легенько так. Не зрани задуже. Щоб не болiло потiм…
Вихопилась з його обiймiв i побiгла швидко, не оглядаючись. Хрустiла й ламалася на друзки тиша, ще почула Орися, як закричав iй услiд Арсен:
– Вернись, вернись!.. Нi, я не вмру, не вмру, поки…
А решта слiв замерзли на льоду.
Роздiл другий
Привиди в Луцькому замку
Свидригайло повернувся з руського боярського стану зiбраний i рiшучий. Знав уже непомильно: настав його час. Сьогоднi Вiтовт на останнiй радi конгресу повiдомить монархiв про свою готовнiсть прийняти з рук повелителя urbis et orbis[7 - Мiста i свiту (латин.).], короля чеського й угорського, римського iмператора Сигiзмунда корону. Тож недарма Ягайло вчора у ласкавому посланнi, писаному рукою кракiвського епископа Олесницького, обiцяв Свидригайловi Подiлля. Не буде йому вiдповiдi – сам вiзьме, як прийде пора. Недарма i Вiтовт переслав бочiвку мальвазii – найкращого грецького вина! Спасибi, вино вип’е… Хай отримуе Вiтовт корону i вiдiрве Литву вiд Польщi для своiх нащадкiв – не мае Вiтовт синiв, а йому вiсiмдесят. Умре з Божою помiччю новоспечений король литовський, а корону з допомогою русинських бояр перейме Свидригайло.
Князь зняв iз себе шолом, панцир, кубрак, хоч пiд камiнним склепiнням волокло холодом; кремезний, широкоплечий, у ллянiй сорочцi, сiв на стiлець бiля камiна.
«Коли коронують Вiтовта, – думав, – нинi, завтра? Все одно в той же день умре, а я з його ратниками, якi тепер так сторожко зирять за мною, увiйду у Владичу вежу, а звiдти битим шляхом до Вiльна i Тракая. Хай радять нинi, я ж даю руським боярам бенкет».
Сиве волосся, скуйовджене пiд шоломом, сповзло на поморщене чоло князя; Свидригайло, погладжуючи великим пальцем довгий вус, дивиться на вогонь. Мерехтливi язики полум’я вряди-годи вихоплюються назовнi, облизуючи черiнь, i освiтлюють короткими зблисками майолiковi кахлi з зображенням битв, учт, з ликами лицарiв та князiв.
Креденсери у сусiднiй залi накривають столи до бенкету; Свидригайло попивае з кухля гарячу мальвазiю, котру зволив прислати великий князь, легкий хмiль розворушуе уяву, будить у шiстдесятирiчного князя спогади.
Свидригайло невiдривно вдивляеться в химернi китицi вогню, i нагадали вони йому дiдiвський знiч – вiчний вогонь, що палав у храмах бога Перкуна ще в тi часи, коли племена летиголiв жили в пущах над Нiманом i Двiною, а iхнi князi-кунiгаси й жерцi-кревiти платили сусiднiм народам данину вiниками й ликом. Не бачив вiн тих священних вогнiв своiх предкiв, iх вiдблиски дiйшли до нього лише через язичеськi сказання, та навiч зрiв, як виходили з болiт i пущ ятвяги i куршi, в отроцтвi своему сильнi й беручкi, i займали майже без опору колись могутнi, а тодi сплюндрованi татарвою князiвства Чорноi, Бiлоi i Червоноi Русi – й сягнули аж по Киiв.
Князь думав. Так було: темними завоювали вони Русь i вiд Русi самi просвiтлiли, i вiру православну прийняли, i грамоти навчилися i руську мову й письмо взяли до двору, та й самi розчинилися в руському морi й ослабли разом iз завойованим народом: забрали в русичiв державний скiпетр, а втримати його в своiх руках не змогли. Ще не встигла вiдкотитися татарська орда, хоч пiдбив ii Ольгерд над Синiми водами, а Дмитрiй Донський – на Куликовому полi, як посунули з заходу залiзнi полчища тевтонiв з хрестами на бiлих плащах. Тодi-то з Кракова до Вiльна прийшли посли i слабкому, але жорстокому i славолюбному литовському князевi Ягайловi показали золоту польську корону, за яку вiн, не вагаючись, вiддав полякам Литво-Русь. І почався католицький мор на православних землях.
Гаряче вино хмелило Свидригайла, обличчя i руки зiгрiвав вогонь, язики полум’я лизали рельефи на кахлях. Князь перевiв погляд вiд вогню на камiн: фiгури на кахлях ворушилися, нiби там справдi дзвенiли пугарi на учтах i трощилися у битвах списи. Свидригайло прислухався: таки десь гомонiли в замку приглушенi голоси, може, долинали вони аж iз червоного палацу; насторожився князь, бо знав, що сьогоднi нiхто, крiм нього, не бенкетуватиме. Та голоси ставали щораз виразнiшими; Свидригайло раз у раз пригублювався до кухля i враз помiтив, як повернув до нього голову зображений на кахлi лицар чи то князь. Вiн був без шолома, довге чорне волосся зав’язалося понтликом за великими вухами, очi мав маленькi, блискучi, i ярiли вони нестримною люттю, яка приховувала страх.
Свидригайловi це обличчя було дуже знайомим, вiн подумав, що гончар, покриваючи кахлю рельефом, мав у пам’ятi лик кракiвського вiнценосця; дивний гомiн наростав, i врештi князь почув виразний голос:
«Навiщо кличеш мене думками, брате Свидригайле, у своi полохливi хороми? Адже я поряд, у палацi Вiтовта, i ти мiг би прийти. Ах, тебе не запрошено… Але нiхто й не прогнав би… Я сам заступився б, адже простив тобi твое бунтарство i Кам’янець-Подiльський вiддаю тобi, але й менi потрiбна твоя допомога. Вiтовт задумав зраду, пiди зi мною проти нього й помстися i за своi кривди, якi вiн тобi заподiяв».
«Чи тобi осуджувати чиiсь вчинки, Ягайле, коли твоя дорога до польськоi корони обсаджена зрадою i пiдступнiстю, немов чортополохом? Чи тобi волати о помсту за чиюсь кривду, коли сам тяжкими кривдами протоптував собi шлях до трону?»
«Правду мовиш, – почувся голос з iншоi кахлi, i Свидригайло побачив, як сходить з неi могутня постать старого лицаря у бойовому обладунку. – Це я, литовський князь Кейстут, син Гедимiна i батько Вiтовта. Зiйди i стань передi мною, зляканий польський владико, сину брата мого Ольгерда. І згадай. Твiй батько, умираючи, залишив тобi литовський престол у Вiльнi, менi ж, своему соратниковi, звелiв сидiти у Тракаi i допомагати спокоем – неспокiйному, честю – марнославному, досвiдом – недосвiдченому. Ти ж, незагнузданий владолюбче, змовився проти мене, вуя свого, з богопротивними тевтонцями, i тодi я вдарив iз жмуддю на Вiльно. Ти втiк, мов тхiр, забувши у своiй перламутровiй шкатулцi документ ганебноi змови. Роз’яренi жмудини забили тодi вола i за дiдiвським звичаем над свiжою тушею проголосили мене единовладцем Литви. Ти сховався у замку бiля мiстечка Ж?дiвського недалеко Вiльна й запросив мене на перемовини. Дотодi ще не було братовбивства в нашому родi – я прийшов до тебе iз своiм сином Вiтовтом. Твоi слуги схопили мене й у тебе на очах задушили золотими тороками з мого каптана. Вiтовта ж ти посадив у Кревський замок, i його мала спiткати моя доля, якби не дружина Ганна, княжна смоленська. Вона прийшла в тюрму iз своею наймичкою, в ii одежi вивела мужа з порубу; наймичку ти розтерзав у безсилiй лютi, а Вiтовта змушений був назвати другим литовським князем, коли вiн пiшов на Вiльно iз хрестоносцями».
Потрiскували сосновi полiна в камiнi, колихалися сутiнки, зблискували i згасали рельефи на кахлях, i побачив Свидригайло образ незвичайноi краси жiнки з пишним чорним волоссям, що спадало з-пiд високоi корони, з темними угорськими очима.
«Ядвiга!» – прошепотiв Свидригайло.
«Так, – сказала жiнка, – я дочка угорського короля Людовiка, який допомiг Казимировi вiдiбрати в Любарта Галичину iз Львовом, а потiм сам зайняв кракiвський престол».
«Навiщо про це згадуеш, польська королево, яку нарекли святою?»
«…І поклали до пори згаслу, ще зовсiм молоду, у вiчне ложе на кракiвському Вавелi. Так, мене славитимуть повiк польськi ксьондзи i шляхта, бо моя краса зробила могутньою польську корону. Але я – жертва. Я ж кохана австрiйського герцога Вiльгельма i була з ним у шлюбi…»
«Немае у вiнценосцiв свого власного життя… Ти ж пiддалася умовлянням ксьондзiв домiнiканцiв, а Вiльгельму заплатили двiстi тисяч флоринiв вiдступного…»
«І я взяла шлюб з варваром Ягайлом. Зачахла моя краса, i я вiддала ii у жертву унii Польщi й Литви».
Ягайло: «Чи ж вашi кривди, Кейстуне i Ядвiго, не окупилися сторицею у переможнiй битвi пiд Грюнвальдом?»
Свидригайло: «Фарисею! Хiба для того, щоб перемогти католицький орден, треба було окатоличувати Литву й Русь? Чого бiльше боiшся, перевертню: католицького хреста й меча чи схизми? Якщо ти справдi ворог хрестоносцiв, то чому не поеднаешся з гуситами проти ордену? Кличеш мене тепер на допомогу? Що ж, прийду. Тiльки не як до опiкальника, а до послушника моеi волi. Я вiдiрву вiд тебе Литво-Русь».
Привиди щезли, голоси вiддалились, Свидригайло знову надпив з кухля. Полум’я слiпило, вiн зиркнув на кахлю, з якоi тiльки що дивилося на нього ненависне обличчя Ягайла, i здивувався, побачивши замiсть нього рельеф голови старого Вiтовта. Спитав тихо Вiтовт Свидригайла:
«Чому ти чекаеш мого коронування i моеi смертi в коронi?»
«Не втримати тобi ii, ти вже старий i немiчний. Та навiть якби сильний був, не захотiла б Литво-Русь мати тебе своiм королем. Ти ж католик».
«Обманець ти, Свидригайле. Надiв на себе личину захисника православних, тобi повiрили русинськi князi й бояри, сам же бажаеш лише влади й особистоi помсти. За вiщо хочеш отруiти мене на коронацiйному бенкетi?»
Знову невiдомi голоси наповнили княжi хороми, Свидригайло крикнув, щоб заглушити iх:
«Ти ще питаеш? Я пригадаю тобi… Пiсля смертi нашоi з Ягайлом матерi, княгинi тверськоi Уляни, вiддав мiй брат мою дiдизну – Вiтебськ – своему сокольничому. Я убив нахабного слугу, зайняв Вiтебськ, а потiм, здобувши з допомогою смоленського й рязанського князiв Кам’янець на Подiллi, пiдняв повстання проти Ягайла. Ти допомiг йому придушити бунт, i я з боярами перемишльськими, чернiгiвськими i стародубськими знайшов захист у твого зятя, великого князя московського Василiя, сина Дмитрiя Донського. «Месяца июля, 26, 1408 года, – записано в московських лiтописах, – приде к великому князю князь литовский Свидригайло Ольгердович служити. Князь же великий Василий Дмитриевич прият его с честью и даст ему град Владимир. И рад бысть князь великий со всеми бояре своими». Тодi ти рушив на Москву. На рiчцi Угрi примирився iз своiм зятем, мене ж повернув у свiй двiр. Я жив у приниженнi – гiрше смерда, ти навiть не запрошував мене до столу. А потiм ув’язнив, i я промучився у крем’янецькiй темницi вiсiм лiт».
«Ти ж увiйшов у змову з хрестоносцями».
«А ти не змовлявся з ними, коли пiсля втечi з ув’язнення вертався до Вiльна?.. Я ж бiльше не йду на зговiр з ними… Мене визволили з тюрми русинськi князi, i перед ними я в боргу… Правда, король забрав мене потiм з Констанци до Кракова i примирив з тобою, але ти вiдсунув мене в Чернiгiв i Трубецьк. Ви обидва з Ягайлом ненавидите i боiтеся Свидригайла, тепер же кожен хоче переманити його до себе. А за мене русинськi князi клали голови на плаху. То пора менi сказати свое слово. Я заберу твою корону i на чолi русинських князiв та бояр пiду на Ягайла».
– Пiду! – вигукнув Свидригайло i пожбурив порожнiй кухоль.
І тодi голоси ураз замовкли, тиша задзвенiла у вухах князя.
Кованi дверi зали для учти розчинилися, переляканi кухмiстри й креденсери збилися гуртом на порозi, чекаючи бозна за вiщо кари вiд крутого норовом князя; Свидригайло змахнув рукою, i вони дрiбно позадкували; з облицьованого кахлями камiна зникли привиди, i захмелiлий князь подумав, що вони вмить перемiстилися туди, до червоного палацу Вiтовта, куди його, Свидригайла, не запрошено, але де присутне чуйне вухо: трефнiс[8 - Блазень.] Генне.
У цього блазня завидна доля. Коли Вiтовт пiсля втечi з кревськоi тюрми перебував у Мальборку при дворi магiстра тевтонського ордену, сталася така оказiя. Грали в карти: магiстр, великий комтур i Вiтовт, а поза iхнiми спинами терся, пiдглядаючи, вертлявий, худенький, зовсiм ще юний блазень, якого магiстр назвав Курчатком[9 - Das H?hnchen – курчатко (нiм.).]. «Банк Вiтовта! – закричав нараз трефнiс. – Три королi в нього!» Скинули карти, у Вiтовта виявилось тiльки два. «Де третiй?» – спитали комтур i магiстр у знiченого вигнанця. «Третiй – вiн! – показав трефнiс на Вiтовта. – Хiба Литва – не королiвство?»
