Благослови, душе моя, Господа!..

скачать книгу бесплатно

Благослови, душе моя, Господа!..
Роман Іванович Іваничук

Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #16
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. «Благослови, душе моя, Господа…» – збiрка щоденникових записiв, спогадiв та роздумiв, зроблених Романом Іваничуком протягом одного року у складний для краiни час – починаючи з 5 вересня 1991-го (в день пiдняття над будинком украiнського парламенту синьо-жовтого прапора i через тиждень пiсля того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежностi Украiни) i закiнчуючи 5 вересня 1992-го. Це сокровеннi думки письменника, депутата, члена опозицiйноi Народноi Ради, щодо створення незалежноi Украiнськоi держави, переосмислення ним минулого i сьогодення, його надii i сподiвання на щасливе майбуття нашоi краiни.

Роман Іваничук

Благослови, душе моя, Господа!..

© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2020

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2020

© В. В. Габор, примiтки, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

* * *

Чи вiдкрили початок, щоб шукати кiнець?

    Євангелiе вiд Томи

1

5 вересня 1991 року.

Живемо в добi, коли полiтики або нiчого не знають i не можуть передбачити майбутне, або зовсiм безсилi коригувати хiд iсторii, коли закони випливають iз несправедливих засад, а якщо i справедливими народжуються, то не е чиннi; коли церква, виборсавшись iз приниження i негацii, виконуе не духовну, а полiтичну функцiю, – тож на допомогу людям, якi потрапили в безвихiдь, а радше впали у зневiру, приходять, немов у середньовiччi, ворожбити, вiдьми й упирi, а теж змодернiзованi види окультних сил – екстрасенси, контактери, iнопланетяни. Можливо, вже десь бродить по нашiй землi новiтнiй Гришка Распутiн…

Парадоксальним е те, що я пишу цi рядки через тиждень пiсля того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежностi Украiни, i в день пiдняття над будинком украiнського парламенту синьо-жовтого прапора.

Сповнилась мрiя багатьох поколiнь украiнцiв – зруйнованих, знедолених, з’яничарених i уцiлiлих, сповнилась мрiя мого життя!.. Так чому ж не перехлюпуеться через креш моеi душi радiсть, чому я не смiюся, не плачу з утiхи, чому нинi, вихопившись iз натовпу, який на майданi перед Верховною Радою кричав i «слава», i «ганьба», – геть подався з площi осамотнений i скулений, немов побитий пес, – я, депутат украiнського парламенту, член опозицiйноi Народноi Ради, яка виборола для Украiни незалежнiсть, i в незрозумiлому смутку сиджу ось цiлу нiч у своему готельному номерi…

Я врештi збагнув, вiд чого мiй смуток. Гай-гай! Народи Європи в такий безмiр вiддалилися вiд нас, немов тi два азовськi брати, що полишили третього на степовому перепуттi; третього залишили в його нацiональному середньовiччi – з ворожбитами, вiдьмами й змодернiзованими рiзновидами окультних сил, з нечинними законами, сплюндрованою бiльшовизмом землею, з розлiнивленим i пропитим господарем тiеi землi, з ордою непомностi в людських душах – обкраденого – i розбудженого. Виборсуйся тепер сам зi свого середньовiччя, куди тебе загнали жорстока iсторiя i твоi власнi добродушнiсть та довiрливiсть, доганяй своiх лукавих братiв, що покинули тебе на безводдi й безхлiб’i!

Благословилося на свiт: над Киевом iз кокона ночi проколюеться тихий i погожий осiннiй ранок. І цей величний початок першого дня на вiльнiй Украiнi раптом додае менi отухи: нiхто хай не думае, що з якихось там об’ективних причин ми вiдкотилися у своему розвитку на цiлi столiття, – ми таки знаходимося, якщо брати до уваги iсторiю украiнського народу, в нацiональному середньовiччi i мусимо знайти в цiй реальностi найвищий оптимiзм.

Бо, коли б лише припустили, що живемо такi, як е, у пiзньовiччi, за яким неминуче приходить кiнець нацiонального життя, i ми опинилися на митницi з порожнiми торбами, – втратили б потребу працювати i нiколи нiчого не змогли б передати не знаним нам сьогоднi прийдешнiм земним чи то космiчним цивiлiзацiям.

Не виннi ми, що залишилися позаду, та виннi будемо, якщо не окреслимо чiтко мiсця свого знаходження. Тому я стверджую (не з мотивiв пiсного патрiотизму, а з тверезого усвiдомлення нашоi реальностi): украiнська нацiя, ще молода й сповнена енергii, вийде дужою iз свого середньовiччя, бо так хоче свiтова гармонiя, яка, не буваючи нiколи ущербленою, не зможе обiйтися без державного досвiду п’ятдесятимiльйонного украiнського народу.

Я беззастережно вiрю у справжню незалежнiсть Украiни, i для цього не потрiбно бозна-якоi одержимостi, бо творення самостiйноi Украiнськоi держави вже цiле столiття вiдбуваеться на моiх очах.

Не перебiльшую. Мое свiдоме життя, до якого я додаю життя моiх батькiв, бо вони мене виховали i стали первнем моеi свiдомоi сутностi, тривае вiд початку нашого столiття. Мое життя пройшло через спробу творення украiнськоi державностi в 1917–1921 роках, вигартувалось у трагедii сорокових рокiв i посiдае певне мiсце в нинiшнiй боротьбi за незалежнiсть Украiни, в якiй я фiгурую як недосвiдчений полiтик i досить досвiдчений письменник.

Хочу розповiсти про свое життя в контекстi кiлькадесятилiтньоi iсторii мого народу. Благослови, душе моя, Господа за те, що прилучив мене до боротьби за волю Украiни…

Чи то ж само прийшло в мою свiдомiсть те болiсне прагнення вiддати свою посильну жертву на вiвтар нашоi незалежностi?

Напевне, так. Неволя навiть тодi, коли в рiднiй хатi пануе достаток i в сiм’i нiхто не мае найменшоi уяви про голод, коли ласкава мати вчить свого мiзинчика доброго тону, змалку готуючи його до елiтарного життя, коли батько, сiльський учитель, помiтивши в своему синовi пристрасть до книг, створюе для нього сувору систему читання, а в хатi ж повно рiзноманiтноi лiтератури, коли сiльськi хлопчики-ровесники заздрять твоiй ошатностi й чистотi, – навiть тодi з повiтря, з прочитаних книжок, з тривожних перешiптувань батька з матiр’ю, бiдкань селян, що приходили до вчителя за порадою, з тужливих пiсень учительськоi служницi-сироти, з бравого вигляду пихатого жандарма в «рогатiвцi», з перемовлянь портретiв Тараса Шевченка та Івана Франка (не сумнiвайтесь, я добре чув, стоячи пiд дверима спальнi, коли нiкого не було в хатi, як гримотять iхнi то урочистi, то гнiвнi голоси) – з усього цього спадала на мене сiра мряка принизливоi задушливостi, що вiдчужувала мене вiд чарiвноi природи i накочувалася звiдусiль у моему зеленому Трачi, мов повiнь, i я боляче вiдчував, що краса свiту не належить анi менi, анi батьковi, анi трацьким селянам, а комусь чужому, може, тому жандармовi в кашкетi з ремiнцем попiд шиею, а певне, i не йому, а комусь iншому, вищому i сильнiшому, якого я не бачив i не знав, а вiдчував його присутнiсть повсюдно, – i була це неволя.

Я виростав у нiй, але без неi у душi, я завжди у своему свободолюбствi був вiльний, бо вiльний е той, хто не скорюеться. Не ставлю собi цього в заслугу – почуття свободи властиве людинi як дихання, а втiм, були й сильнiшi за мене. Це тi одиницi, яких, зрештою, набереться в нас цiлий легiон: вони без жодноi перспективи (з точки зору не полiтики, а невольничоi непроглядностi у щоденному побутi), спонуканi винятково свободолюбством, чинили одчайдушний викличний опiр i свiдомо йшли в тюрми та на муки – в Березу-Картузьку, в застiнки НКВД, гестапо, КГБ; я ж вибрав для себе мiсток товщиною з волосинку, по якому самостiйно рушив, балансуючи мiж синiм небом угорi i чорним Стiксом внизу, i аж тепер, коли щезла загроза покари за непокiрнiсть, я збагнув, що треба було мати чуйний вестибулярний апарат порядностi, щоб не схибити i не впасти в те багно, яке внизу чекало на мене i з якого вибратися було б уже неможливо.

А падали…

Трагiчна доля спостигла знаного украiнського поета, колишнього мого друга Бориса Олiйника, який, ступаючи по тому волосинному мiстку, сягав обома руками за марними принадами нагород, звань, посадових крiсел – i схибив, спокушений облудним блиском тимчасовоi слави. Я переконаний, що наодинцi iз собою вiн нинi передумуе трагедiю свого творчого життя. Бо ж не може бути такого, щоб приятель Івана Драча, Дмитра Павличка, Анатолiя Шевченка, зрештою – Григора Тютюнника! – так безнадiйно захряс у ренегатствi. Ще ж не зiрванi всi мости – можна покаятися перед народом!

Гай-гай, Борисе… У тяжкi часи брежневського безпросвiтгя ви удвох з Юрiем Мушкетиком мали мужнiсть 1967 року надрукувати в журналi «Днiпро» мою «Спрагу», за що тяжко потерпiли i не каялися; ти смiливо виголошував палку промову на могилi Володимира Пiдпалого, за що тебе цькували кагебiсти; а скiльки вечорiв i ночей ми провели з тобою у твоiй i моiй хатах, тихо розмовляючи про незалежнiсть Украiни i присягаючись вiддати свое життя за неi… А нинi ти прагнеш реанiмувати злочинну комунiстичну партiю, яка знищила мiльйони украiнських життiв i душ, ложно мовлячи, що борешся за Украiну. І не хочеш бачити, i очi заплющуеш на очевидне: Украiна зможе стати вiльною тiльки тодi, коли назавше скине iз себе пута бiльшовицькоi iдеологii, яка брехнею i пiдступом безупинно, немов шашiль, руйнуе в людинi те, що робить ii людиною, – особистiсть. А ознаками особистостi е гордiсть, незалежнiсть, господарнiсть, нацiональна свiдомiсть. Чи ж не з цими природними людськими якостями майже вiсiм десятилiть так нещадно змагався червоним вогнем i брехливим словом бiльшовизм, залишаючи за собою моторошнi цвинтарища у Бикiвнi, пiд Вiнницею, в Дем’яновому Лазу, в Дрогобичi, у кожному мiстi, мiстечку i селi, а найспустошливiшi – в людських душах. Яка ж трагедiя спостигла нашу нацiю, коли ми нинi задумислюемося над тим – проголосуе чи не проголосуе украiнський народ за Украiну, коли вiдомий украiнський поет на чужинецькому найвищому форумi заявляе свiй протест проти суверенностi власноi держави!

Не дивуюся патологiчним шовiнiстам типу народних депутатiв Терехова, Багрова, Корнеева: iм страшно залишатися на бiлому свiтi без «едiной i неделiмой», але яка спонука керуе такими украiнцями, як депутат Олександр Коцюба, який лише задля того, щоб втриматися у крiслi члена Президii Верховноi Ради, ганьбить себе щоденним ренегатством i мужньо витримуе глузи всього народу; як Борис Олiйник, який i пiсля розпуску комунiстичноi партii залишаеться вiрний ii злочинним iдеям i, не встидаючись ганьби, вiдверто про це заявляе; як режисер Харкiвського драматичного театру Ігор Борис, що то напередоднi проголошення незалежностi Украiни заради партiйно-комунiстичних почестей назвав на останньому з’iздi КПУ синьо-жовтий прапор шматою, або доволi освiчений народний депутат Украiни Олександр Мороз, котрий нiяк не може зрозумiти, що комунiстична Украiна – це нонсенс, це виродження нацii.

Як же вдалося менi пройти по волосинному мiстку i не впасти у Стiкс? Перебираючи у пам’ятi, немов зернята на вервечцi, кожен прожитий день, я спинився на трьох моментах, вирiшальних для мого формування.

Ще у третьому класi я прочитав у дитячому журналi «Свiт дитини» оповiдання про генерала УГА Мирона Тарнавського «Лицар без тiнi i без плями». І донинi вважаю генерала найталановитiшим вiйськовим дiячем Украiнськоi Галицькоi Армii, а тодi вiн став моiм кумиром, i я уявив себе в майбутньому таким самим воiном, як вiн. Цi дитячi мрii тривожили мене i пiзнiше: не раз, натягнувши шапку-невидимку на голову, я з револьвером проникав у Кремль i з насолодою вбивав Сталiна, дещо пiзнiше бачив себе полковником УПА… То вже потiм довелося мiняти «багнет» на перо. А тодi пiд враженням прочитаного оповiдання я, тиняючись бiля стiни, ловив свою тiнь, що падала вiд гасовоi лампи, нiби хотiв ii спiймати й викинути геть, i шепотiв: «Буду без тiнi i без плями…» Батько, пам’ятаю, переглянувся з матiр’ю i моргнув iй, щоб не заважала. Цi слова дитячоi обiцянки були при менi все життя. Чи вдалося пройти незаплямованим? Здаеться, так. Але не янголом – янголи на землi не живуть.

Важким струсом була для мене звiстка про розстрiл мого стрийка Михайла Іваничука, професора Харкiвського iнституту народноi освiти, знаменитого полярника. Про це нам, дiтям, пошепки розповiв батько взимку 1940 року i наказав мовчати: наша сiм’я була у списках для депортацii в Сибiр… Я вийшов тодi в сад. Надворi лютувала ота страшна зима за «перших совiтiв», коли енкаведисти начиняли галичанами паквагони i вивозили на голодну й холодну смерть у Сибiр. Я пiдняв кулачка й вигукнув у морозне небо: «Стрийку, помщуся за тебе!» Клятву свою я виконав як зумiв: працюючи над iсторичними романами, я весь час мстив за Михайла Іваничука, а ще за знiвечену долю мого брата Євгена, який десять молодих лiт промучився у воркутинських таборах – за тi роки з нього, напевне, сформувався б справжнiй письменник, про що засвiдчили опублiкованi недавно його каторжанськi спогади «Крок влiво, крок вправо».

Але перед виконанням клятви я мусив зробити ще один крок, i це був головний момент мого письменницького становлення. Першими збiрками моiх новел, а особливо романом-трилогiею «Край битого шляху», я зажив неабиякоi популярностi: новели читали на естрадах, а трилогiю, незважаючи на однобоке в нiй висвiтлення життя Галичини мiж вiйнами i пiд час вiйни, iнсценiзували, перекладали iншими мовами, перевидавали. Та ось з’явилися на лiтературному кону Григiр Тютюнник, Валерiй Шевчук, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, i я залишився начебто поза ними, в тiнi. Чому так сталося? – дошкуляло менi. Адже я не знизив свого письменницького стилю, навпаки – критики вважали, що моi стилiстичнi пошуки доволi плiднi… Та вчасно зрозумiв: клятву письменницькоi помсти не можна виконати, пишучи пiвправди.

І написав я тодi немовби епiлог до своеi трилогii – повiсть «Спрага» («Зупинись, подорожнiй!») – про пiслявоенний бiльшовицький терор у Галичинi. Окремою книжкою твiр так i не вийшов, а редакторам журналу «Днiпро», в якому «Спрага» була опублiкована, й авторовi теж було учинено жорстокий погром.

Зате я виграв першу свою битву з бiльшовизмом: працюючи над повiстю, зумiв переступити межу страху, i тодi простелилася передi мною нова лiтературна дорога, якою йду донинi, назавше вiдкинувши спокусу кон’юнктури та оглухнувши до нашiптувань самоцензора.

А мiж цими найважливiшими для мене моментами вирувало розмаiте життя. Було б фальшиво стверджувати нинi, що ми тiльки те й робили, що боролись i страждали. Ми були життелюбами i брали в долi те, що вдавалося взяти: ми дружили i закохувалися, нiколи не скиглили, нашими супутниками були смiх, жарти, самоiронiя, сарказм i оптимiзм. Кожен з нас, зрештою, вiрив, що на мiських ратушах i на банi Верховноi Ради Украiни доконче будуть колись майорiти нашi нацiональнi прапори, – без цiеi вiри я не написав би й рядка. Та хто мiг сподiватися, що це станеться за нашого життя!

У сiрi днi маразматичноi брежневщини я мав щастя знайти вiрних друзiв. Вiдчуваючи постiйно iхню присутнiсть, я невтомно працював. Кожною своею книжкою або ж рукописом, якщо книжку не вдавалося видати, я звiтував перед ними, кожним iхнiм твором тiшився або ж уболiвав за невдачi.

Що спонукувало мене до щоденноi працi? Вони, моi приятелi? Так. Неволя, протест, сором раба? Звичайно. Я й не уявляю собi, як би я писав, будучи вiльним. А втiм, письменник вiльним нiколи не бувае, бо не конче кайдани його неволять: нестерпного болю може завдати йому сльоза скривдженоi дитини…

Та знаю напевне: надихала мене до творчостi божественна краса свiту, яку нiколи не мала сили затьмарити неволя. І за тi чари, якими вона обдарувала мiй народ i мене самого, я шепочу слова подяки: «Благослови, душе моя, Господа!»

Перший раз я вимовив цi слова кiлька рокiв тому, сидячи на верандi мого улюбленого будиночка над Наварiйським озером.

Сонце хилилося на захiд i входило у чорну бовдуристу хмару. В своему образному баченнi свiту я вже давним-давно позбувся прямих паралелей мiж явищами природи i суспiльного життя, проте на вид потопаючого в чорному вирi диска сонця мене охопило гнiтюче й тоскне почуття безвиходi.

А був то час андроповськоi сваволi, коли органiзованi кагебiстами так званi дружинники з червоними пов’язками на рукавах чинили серед бiлого дня облави: вривалися в кiнотеатри, кафе, ресторани i навiть лазнi, перевiряли документи, випитували, хто й чому не знаходиться на роботi, затримували, – менi цi андроповськi операцii нагадували гестапiвськi лови на людей пiд час нiмецькоi окупацii.

То були днi моеi найтяжчоi депресii. Я сам себе за те ненавидiв, бо ж досить стiйко пережив i сталiнщину, i брежневщину, та ось вигудiла враз передi мною сiра стiна, яку нiколи не обiйдеш i назад не вернешся, бо стала вона клiттю, – хiба що проб’еш головою.

І я, котрий весь час посварював на своiх друзiв, якi хвилево зневiрювалися, опускали руки i замiсть працювати починали нудити свiтом, одного разу, блукаючи удвох з Нiною Бiчуею над Наварiйським озером, застогнав крiзь сльози: «Не буде, нiколи не буде Украiни, все це марно, все це iлюзiя!» – чим вельми здивував свою супутницю, бо дотепер кожен з моiх друзiв знав, що всi вони мають право на сумнiви, крiм мене одного. Тож Нiна мовила спокiйно, немовби стаючи на мое мiсце: «У найтяжчу для народу пору наперед виходять жiнки…» В цьому ми й переконуемося нинi. А тодi Нiнинi слова повернули менi рiвновагу…

У невимовнiй тузi супроводжував я поглядом червоний окраець сонця, а коли смеркло i важкий сувiй чорноти почав розкочуватися, пресуючи землю вiд заходу до сходу, горбатi оболоки на небi враз зажеврiли, свiтляна смуга позначила iх обриси гарячою облямiвкою, мовби сусальним золотом кованою, i простяглася та зигзагувата свiтляна окрайка по всьому небосхилу й пломенiла, не меркнучи, нiби сонце десь там зупинилося або повертаеться назад. Гра свiтла й тiнi тривала довго, дуже довго, i я врештi прошепотiв тi слова, дякуючи Господу, що дав менi щастя бачити це диво, – а може, щоб побачити тiльки це, варто було прийти на свiт?

Я змалку виростав поганином, цiлковито злитим iз довколишньою природою, хоча з релiгii в початкових класах, а потiм у гiмназii завжди мав найвищу оцiнку i майже весь молитовник знав напам’ять. Батьки виховували мене в релiгiйному дусi, хоч самi фанатиками нiколи не були, почерпнувши в науцi Франка основ розумного атеiзму: догми церковнi вiдкидали, Старий i Новий Завiт Святого Письма знали i визнавали iх найвищого рангу фiлософськими творами, християнських обрядiв ретельно дотримувалися, шануючи й сповiдуючи в них нацiонально-язичницький елемент; до священицтва ставилися дещо критично, проте разом зi священиками несли в народ освiту i просвiту, нацiональну свiдомiсть i мораль.

А втiм, критичне ставлення свiтськоi iнтелiгенцii тридцятих рокiв до служителiв культу було здебiльшого напускне, зумовлене модним тодi вiльнодумством. Що ж, був у селi Микитинцях на Косiвщинi священик-атеiст, якого називали двуличним, я знав його – освiченого скептика. А в Дебеславцях на Покуттi мав парафiю молодий отець-целебс, який не так iз своеi вини, як з причини примусового целiбату, запровадженого на Станiславщинi епископом-полонофiлом Григорiем Хомишиним, став несусвiтним бабiем. Але бiльшiсть греко-католицьких отцiв були справжнiми подвижниками вiри й культури: донинi свято зберiгаю в пам’ятi образ отця Гоянюка iз Залуччя над Прутом i всiеi його чесноi родини, його дочок, якi мужньо витримали нiмецькi й бiльшовицькi концтабори, а нинi дзеркалом порядностi й патрiотизму старого отця бачу його внука – артиста Львiвського театру iм. Марii Заньковецькоi Романа Бiля.

Селяни теж по-рiзному ставилися до церкви: були ж серед них нацiоналiсти, радикали i комунiсти. Я знав, наприклад, побожних членiв КПЗУ, вихованих «Просвiтою», але й знав таких, якi в хатi перед образами не знiмали шапок: уже тодi виплоджувався в наших краях бiльшовицький хам.

А ось мiй дiд по матерi вважав себе радикалом. Оскiльки був малограмотний, то засвоiв собi з франкiвськоi науки тiльки нехiть до попiв, яка згодом переросла в безпричинну до них ненависть. Вiн застерiгав мою бабусю: «Якщо прийде ховати мене пiп, то я мертвий схоплюся з лави i – кавулею, кавулею!» Та смерть прийшла до нього досить зарання, i дiд перед економ прошепотiв: «Клич, жiнко, священика, щоб висповiдав; що е на землi, я бачив, а що буде там, – не знаю».

Хочеться менi при цiй нагодi зазначити, що функцiя церкви в нинiшньому духовному вiдродженнi повинна мати певнi межi. Зголоджений за вiрою народ пригорнувся до храмiв i прагне духовно очищуватися в них. Проте святi отцi повиннi розумiти, що до церкви треба навертати передусiм молодь, щоб вона не хамiла в пив’ярнях, пiдпiльних борделях i наркоманських клубах. Чи ж утримаете ви бiля себе юнакiв i дiвчат двогодинними богослуженнями на мiтингових площах, самi ж бачите, як порожнiють майдани, коли ви втрачаете мiру! А тi безконечнi молебнi без урочистих на те причин! Я був якось присутнiй на молебнi в день народження свого приятеля. Виглядало буквально так: образ Божоi Матерi припер отець до пляшок, i правив, i проповiдував, i кропив… Спам’ятайтеся, мiй батько казав колись, що нерозумний священик е найкращим атеiстичним пропагандистом.

Отож, в оточеннi бiльш чи менш вiруючих християн виростав я поганином, щодня, щогодини, щосекунди зливаючись iз природою, i в цьому немае жодного парадоксу, бо свiт довкола мене в своiй сутi був язичницький. Глибокопобожний селянин, навiть не усвiдомлюючи того, що заперечуе християнськi догми, вдавався до ворожби. Коли йшлося йому про щедре роiння бджiл, наприклад, то вiн кидав на Святвечiр жменю кутi в стелю, i та брудна клякса чорнiла над головами аж до передвеликоднього прибирання. На Юрiя напасенi корови поверталися з лiсу iз барвистими вiнками на рогах i були гордi, мов королеви, – я й донинi не розумiю зневажливоi приказки на адресу жiнок, якi не вмiють зi смаком одягатися: «Виглядае, як корова у вiнку». Це несправедливо, корова у вiнку виглядае велично, як сама природа; юрiiвський похiд корiв з лiсу здавався менi завжди найурочистiшою процесiею…

Старосвiтськi дiди з довгим, гладко розчесаним волоссям, у пiдперезаних крайками сорочках поверх холошень, у постолах, задертих догори, мов сани, з нерозлучними тютюновими капшуками й кресалами за тими крайками чи ременями – тi дiди, якi ревно дотримували посту i мужньо вистоювали в церквi на безкiнечних проповiдях згрибiлого вiд рокiв отця Вергуна, «ничтоже сумняшеся» говорили про нявок, яких самi в очi бачили «так, як оце я виджу вас»; були тi нявки начебто неймовiрно вродливi, а ззаду, якщо комусь вдалося заглянути, виднiлися нутрощi. Кожен добрий господар мав свого домовичка, навiть якщо ними були цвiркун або саламандра. А хто мiг заперечити дiдовi Мироняковi, що дiдич Ромашкан на Воловому мае чорта i того йому так добре ведеться, а коли чорт здохне, то й господарка панська розлетиться. «А я що вам казав!» – торжествував дiд у 1939 роцi не так iз зловтiхи над експропрiйованим бiльшовиками помiщиком, як iз гордостi, що не збрехав…

У моему Трачi стати поганином було дуже легко. Ви не бачили Трача? Ну, якщо ви не бачили, то й не зможете зрозумiти, чому – легко…

Минулого лiта я мав гостю з Австралii, панi Стефу Могильницьку родом з Борислава, в якоi я перед тим мешкав, перебуваючи майже два мiсяцi на п’ятому континентi. Для неi Гонконг, Швейцарiя, Альпи, Австрiя, Гонолулу – це так як для мене Коломия, Отинiя, Заболотiв, Снятин…

Та я повiз ii у Трач. І повiрте: як стала моя панi Стефа на Зрубi, звiдки найкраще видно село (якщо взагалi його можна побачити), то так i занiмiла. «Це неймовiрно, – тiльки й сказала. – Є село – i немае його».

А я собi думаю водно: в чому полягае ця вражаюча людей краса мого села? Адже все тут дуже звичайне… Перейдеш кладкою Прут (коли йти по бiсектрисi мiж напрямками Заболотiв – Косiв), минеш гостинцем Тростянку, Пилипи й наштовхнешся тодi на стiну лiсiв, що здиблюються все вгору i вгору. Входиш у той лiс стежкою або дорiжкою, нинi заасфальтованою, а колись у страшних котелебинах, спинаешся нею досить стрiмко до Зрубу, тут виходять з лiсу кiлька хаток, що спинилися на краю горба, i звiдси видно вже Трач.

Лiворуч – Царина: рiвний рядок бiлих хат, вишикувались, немов вояки у шерензi. З Царини сповзае вниз грунтова дорога, яка внизу переходить у Вулицю, якоi здаля нiхто ще не вмiв побачити, – цей кут сховався за горою, на якому стоiть школа, Народний дiм i стрiлецька могила. Вiд школи гора круто спадае вниз до глибокого яру – Мочули, на берегах якого розсипалися хатки. А далi, в бiк Карпат, нiбито вихор налетiв, звiдкись несучи, а тут безладно гублячи по горбах i горбках, по видолинах, узворах i пропастях – хати, сади, пасiки, стайнi, стодоли, шпихлiри, i все те – немов дiти в пiжмурки бавляться: i сховалися, i видно iх. Ця оргiя заспокоюеться аж бiля маленькоi церковцi над потоком, теж захованоi мiж столiтнi високi смереки, що сторожують супокiй померлих трачан i мого батька… А все село оточене перснем лiсiв, якими поросли довколишнi узгiр’я. З цього хаотичного полону, крiзь лiси, прокрадаються на волю вузькi дорiжки, i бiля однiеi з них, на краю села, стоiть i донинi батькiвська хата, а поруч неi – найглибша в селi криниця, аж на двадцять чотири рури, з найсмачнiшою на свiтi водою.

У такому селi дитинi з чутливою вдачею стати поганином зовсiм легко. Тим паче, коли село стоiть посерединi свiту, звiдки однаково задалеко – рiвно по двадцять кiлометрiв – до Коломиi, до Косова i до Заболотова. Тим паче, коли поза цариною в глибинi лiсiв заховалося таемниче урочище Пиконiв, де стояла за мого дитинства тiльки одна хатка гуцула Івана, який мольфарував, на галявинi перед хаткою простилався навеснi килим пiдснiжникiв i бриндуш, поруч з галявиною, нижче, пахтiло гнилизною болотище, у тванi якого втопилася не одна корова, а на днi цього пiдземного озера на Великдень бемкають i донинi дзвони… Тим паче, що в цих лiсах жила добродушна баба Лiсна, яка взимку моторошно завивала з холоду, а влiтку тут бродила у бiлiй льолi красуня Оксана, котра повiсилася через кохання…

Мое дитинство, як я мовив, не було безжурним: звiдусiль тиснуло на мене принизливе вiдчуття неволi. Але той благословенний чар довколишньоi природи щоденно очищував мене, тож я врештi-решт завжди почувався щасливим.

Хiба то не щастя читати довгими зимовими вечорами «Три казки дiда Охрiма» Андрiя Чайковського й беззастережно вiрити в описанi там дива та страхи, i боятися, i знати водночас, що то казка, а вранцi вибiгти на подвiр’я, зробити перший слiд на рипучому снiжку i сторопiти вiд раптовоi перемiни казки в реальнiсть: повиростали на городi сугорби снiгу, i стоiть, по колiна застрягнувши в них, старий горiх з обвислими сивими бровами й кустратою бородою – достоту дiдуган-чарiвник iз казки Чайковського, мае вiн очi i товстелезний нiс, i лякае мене той дiд вкрадливим дзiнькотiнням – то падають голки iнею на зашкарублий снiговий покрив. А високi акацii поза стодолою обплутали свое гiлля памороззю, немов ялинковими колючими гiрляндами, а на даху стайнi сидить надутий ворон, зловiсно чорний на тлi бiлизни, вiн голодно каркае, зизуючи одним оком на мене – чи я чого йому не винiс. Зi стайнi тягне теплим запахом вчорашньоi пареноi сiчки i молока, i вже виходить з хати з дiйницею в руцi служниця Мiлька, йде спiваючи. Вона в нас бiльше спiвала, нiж говорила, а тi пiснi були такi правдивi й природнi, як довколишнiй свiт, i коли я знаю нинi так багато пiсень, то це вiд неi. Йде Мiлька спiваючи, а я стою i плачу, до глибини дитячого серця вражений довколишньою красою i тужливою пiснею.

Коли ж настае весна, то я вже днюю в зарослому дубами, грабами, липами й хащiвником яру в кiнцi нашого города. На днi глибокого iзвору струменить потiчок, вливаючись i випливаючи з маленького ставка, в якому шугають воронобокi мересницi й лiниво ворушаться в пiску на днi вусатi слижi, а поруч ставка, у багновищi, телесуються гидкi хребтозубатi тритони. Кожну рибку я знаю особисто, розмовляю з ними, i слухають вони мене: пiдпливають до поверхнi води, вiдкриваючи ротики.

Я знаю по iменi майже кожну деревину (зажмурившись, можу вгадати по смаку листочка, що то за дерево), i кожна мае свiй образ: ось цей в’язистий граб нагадуе вузлуватого й мiцного Семена з Потока, якого я пам’ятаю чомусь тiльки з мiшком жита на плечах. Про нього казали, що вiн ходить «плечима» до млина, i яке було мое розчарування, коли вдосвiта, причаiвшись за бузком, дiждався появи Семена: зiгнувшись пiд важким мiшком, вiн iшов ногами! А ця липа з чорним дуплом була образом сварливоi Олени Єзуниноi, яка колись в молодостi не перебирала парубками й чужими чоловiками, ще й оправдовувалася перед жiнками зухвало: «Хiба я винна, що мене люди за люди мають?» На старостi лiт вона стала моралiсткою i паплюжила кожну дiвчину, яка верталася з парубком з лiсу – з грiхом чи без грiха…

А он ця берiзка – то була моя таемниця. Вона уособлювала Анничку Грицик – мое перше кохання. Я закохався в Анничку, коли вона була в першому класi, а я в четвертому. Дiвча вродилося красунею i красунею й померло напередоднi свого весiлля. У той пiслявоенний час чомусь повимирали в Трачi найкращi дiвчата. Якою розкiшною була Наталка Слободян – згасла на скоротiчнi сухоти… Чому? – думаю донинi. Чи то не сумiщувалася краса з брутальною жорстокiстю, яка впала на мiй чарiвний свiт?

Яке ж то було кохання в мене, якби хто знав! Я мучився, я не спав, весь час ходив попри Анниччину хату, щоб хоч здалеку побачити ii; у школi боявся й глипнути на неi, щоб не глузували хлопцi, якi вже почали про щось здогадуватися… Я хотiв зрiти ii личко весь час, тому взявся за пензель i фарби, щоб намалювати ii портрет, а що з того нiчого в мене не вийшло, я склав тужливого вiрша – i з цього все почалося. Коли я став уже новелiстом – кожна друга героiня моiх новел називалася Анничкою.

Благословенне почуття першого кохання! Я пам’ятаю його й донинi, зрештою, воно в моему життi не раз повторювалося, та завжди було таким самим – солодким i болiсним.

Величезний жук-рогач був королем усього мого царства. Вiн мешкав на одному й тому ж самому дубi, мiцно причепившись до кори лапками, а бiля нього, гордого й неприступного, сновигала знизу вверх i зверху вниз королева – божа коровка. Я ставився до них шанобливо, навiть з острахом. Часом, правда, брав жука, чорного й твердого, мов камiнчик, пальцями за хребет; жук люто ворушив рогами, намагаючись мене вщипнути, тодi я клав його на мiсце й довго придивлявся, прагнучи збагнути сутнiсть влади: що вiн, мiй король, мае iз свого панування над цiлим гаем, коли сидить на мiсцi i навiть не бачить свого царства?

Лiто збiгало у працi: батько мав поле, i вся наша родина мусила на ньому працювати. За сапою болiв поперек, вiд серпа рука в’яла, ламало крижi вiд коси, вiд цiпа терпли руки – i, може б, я зненавидiв землеробство, якби не поезiя сiльськоi працi, втiлена в моему батьковi.

Батько завжди прокидався досвiта i йшов у поле. Коли ми будилися, вiн, такий ошатний i елегантний у школi, вертався додому в заглинених i зарошених старих штанах, обвiяний млосним духом жита, солодким запахом кукурудзяного прядива, п’янким конопляним дюком – щасливий i святий.

Господи, чи ж то побачу ще за свого життя нинiшнього крiпака-колгоспника, так щедро облагородженого найтяжчою у свiтi працею?

Ну i щороку, звiсно, наставала осiнь – найкраща для мене пора року. Небо ставало ласкаве i прозоре, в повiтрi плавало павутиння бабиного лiта, я ловив його й намотував на патичок, мрiючи: намотаю цiлий клубок i вiддам Василевi Марусиному, щоб вiн зiткав на своему ткацькому верстатi хустину – для Аннички… Я був наiвний, таким залишився й донинi i не вважаю аж надто вiд’емною цю рису своеi вдачi.

Холоднiли в городi бур’яни, вкриваючись бiлою осугою, гнилизною пахло капустище, велетенськi смугастi й жовтi гарбузи стояли пiрамiдою на подвiр’i, чахли купини кукурудзяного шумилиння, i шушукався в них холодний вiтер, корiв не треба було стерегти, i я тодi мiг вiльно читати: за одну осiнь, попасаючи Ласку i Мiньку, я вивчив напам’ять Франкового «Мойсея» й, не розумiючи, звiсно, фiлософськоi глибини поеми, вигукував за коровами: «О Ізраiлю, чадо мое, зжалься, богу Шаддаю!», ототожнюючи слово «чадо» зi «стадом».

З горiхiв падали брунатнi вилущики, наливалися в саду восковим кольором величезнi яблука, скапували соком грушi, й покривалися синьою снiддю угорськi сливи.

А коли повiтря зовсiм загусало вiд терпко-солодкого запаху садовини, я з тремтiнням у серцi починав вичiкувати найурочистiшого празника свого дитинства – свята сливового повидла.

Та я ще не готовий розповiсти про це.

2

Вiдомий нинi всiм астролог XVI столiття i придворний лiкар французького короля Карла IX Нострадамус у своiх вiщуваннях як натепер не помилився нi разу. Останне на нинiшнiй день його пророцтво сповнилося на наших очах – я це сам дослiдив.

В одному iз своiх вiршiв середньовiчний екстрасенс навiщував, що спороджена 1917 року найкровопролитнiшою за всю свiтову iсторiю революцiею диявольська державна система проiснуе рiвно сiмдесят три роки i сiм мiсяцiв. Отже, Радянський Союз мав би розпастися в червнi-липнi 1991 року.

На початку липня цього ж року я виступав у Дрогобичi перед своiми виборцями i запевнив iх, що нав’язуваний Горбачовим союзний договiр нiколи не буде пiдписаний. Менi, звiсно, бурхливо аплодували: народ охоче вiрить обiцянкам своiх доморощених пророкiв. Та ось пiдвiвся в залi один поважний пан i з притиском запитав, на якiй пiдставi я це стверджую i чи не варто вiдмовитись нарештi вiд ейфорiйноi демагогii й почати дивитися вiдверто правдi у вiчi.

Я був заскочений несподiваним питанням: а й справдi, на яких фактах вибудовую своi рожевi прогнози? Та тут умить спрацювала електронна машина мого мозку…

27 червня 1991 року украiнський парламент повинен був дати свою згоду на негайне пiдписання новоогарьовського проекту союзного договору, i це мало що не сталося.

Депутати-комунiсти перейшли в навальний наступ: за пiдписами сорока депутатiв вони подали у президiю вимогу негайно проголосувати за договiр. А Киiв пiднявся на ноги: багатотисячний люд iз синьо-жовтими прапорами почав прориватися крiзь мiлiцейськi заслони до будинку Верховноi Ради, бездушнi роботи бiльшовицькоi системи – зашоломленi омонiвцi – жорстоко перiщили людей гумовими палицями по головах.

Народна Рада негайно вирядила мене й Степана Пушика на мiсце iнциденту, нам удалося прорватися крiзь мiлiцейськi ряди i провести роз’юшений натовп через парк до Марiiнського палацу. Оговтавшись, пiкетники почали скандувати: «Кравчука на площу». – І сталося те, чого ще не було i чого я й не сподiвався: блiдий, але спокiйний Голова Верховноi Ради йшов до народу! Найгарячiшi екстремiсти, а напевне теж i провокатори, яких завжди було повно серед пiкетувальникiв на площi перед Верховною Радою, почали вигукувати: «Ганьба Кравчуковi!»; ми з Пушиком якось утихомирили крикунiв i дали можливiсть Головi мовити слово.

«Я нiчого не зроблю такого, чого не хоче мiй народ», – сказав Кравчук, отримавши в нагороду за цi слова вигуки «слава!». Воiстину як у Святому Письмi: «осанна» i «розiпни його».

Леонiд Макарович з певного часу – це сталося пiсля його фатальноi помилки, коли вiн дав згоду на арешт народного депутата Степана Хмари, – почав схилятися на бiк Народноi Ради. Робив вiн це обережно, хитро, з дипломатичними викрутасами i демагогiею, боячись викликати небезпечний для нього супротив серед групи «239», яка складалася з партократiв, шовiнiстiв i украiнофобiв, проте не уникнув цього: комунiсти вiдразу помiтили його обережнi демаршi, i Кравчуковi, немов еквiлiбристовi, довелося балансувати мiж парламентською бiльшiстю i опозицiею.

Але цього дня Леонiд Макарович був невпiзнанний. Пiд час обговорення союзного договору вiн перетасовував список виступаючих у такий спосiб, щоб пiсля найкомпетентнiшого демократа брав слово найпримiтивнiший партократ, такi «пари» викликали серед членiв Народноi Ради глузи, а серед бiльшостi – ремство: прихильники союзного договору виглядали в дискусii смiшно, проповiдуючи одне i те ж: Украiна самостiйно iснувати не може.

Пiсля дебатiв Кравчук прямо-таки приголомшив усiх в залi: вiдхиливши вимогу сорока депутатiв-комунiстiв, вiн заявив, що проект союзного договору, як показала дискусiя, ще не готовий, треба його вiддати на юридичну, полiтичну й економiчну експертизу, довести, що вiн не суперечить Декларацii про суверенiтет Украiни, а тому Президiя Верховноi Ради пропонуе продовжити обговорення проекту 15 вересня.

Проте ця несподiвана пропозицiя була, теж несподiвано, проголосована конституцiйною бiльшiстю: комунiсти, очевидно, не були впевненi, що заява сорока пройде, i тому не наполягали на ii голосуваннi. Зрештою, обговорення показало, що партократам треба згуртувати сили до наступу на демократiю, до того ж, вiддалення термiну давало iм можливiсть тиску на експертiв. Менi ж здаеться, що багато хто з них, а перший секретар КПУ Станiслав Гуренко напевно, вже щось пронюхали про московську змову.

Новоогарьовську акцiю Горбачова було зiрвано. Нiхто, правда, не мiг ще тодi скласти вартостi тому, що сподiялося, i я – теж. Усвiдомлення смислу цього факту прийшло до мене аж тодi, коли я стояв нi в сих нi в тих перед настороженим залом у дрогобицькому Народному домi: Радянський Союз розпався 27 червня 1991 року – пророцтво Нострадамуса збулося! Цього дня Украiна завдала Союзовi удару в саме сонячне сплетiння, це був нокаут: найавторитетнiша республiка вiдмовилася брати участь у союзному договорi, а Союз як такий без Украiни iснувати не може.

Я сказав це виборцям – i це було правдою. Як показали наступнi полiтичнi подii, початок розпаду бiльшовицькоi iмперii стався саме цього дня.

Тодi ж, на вечiрньому засiданнi, ми сидiли у сесiйному залi й далi зосередженi й настороженi, i, мабуть, для того, щоб позбутися цього цупкого напруження, Іван Драч, з яким я сиджу поруч, розповiв менi цiкаву придибашку.

Йде Іван на обiд, а на бордюрi недалеко Верховноi Ради сидить стара жiнка й плаче. «Що з вами, матусю?» – нахилився до неi Драч. «Та що – побили мнi омони», – схлипнула стара жiнка. «А ви звiдки?» – «Та зi Стрия». – «Чого ж ви, такi слабi, приiхали сюди?» – «Бо прийшли з Руху та й сказали, що мусить хтось з моеi хати поiхати до Киева на тi пiкети, чи як вони називаються. А донька моя заслабла, зять у командировцi, то мусила iхати сама…»

Бiдний мiй народ. Бiднi ми всi. Хiба ж не так само було й ранiше: дае бригадир наряд на сiм’ю, i мусили iти – на льон, буряки чи в саме пекло, хоч би всi в тебе дома i повимирали… Коли ж ми очистимося вiд тiеi смертельноi тоталiтарноi отрути?!

А станеться це тодi, коли по Радянському Союзу зникне й слiд.

Нинi ж «битому не ймется»! Горбачова не спам’ятав навiть антидержавний путч, який мало не коштував йому життя. Пiсля путчу вiн нiби впав на нашу грiшну землю з iншоi планети: не бачить i не хоче бачити реальностi. Хапаючись за президентську владу, якоi вже не мае, Горбачов i далi просторiкуе про новий союзний договiр, про збереження iмперii, пирскае чорною слиною на сувереннiсть як саме поняття, iронiзуе iз законного права нацiй на самовизначення, водно жонглюе в’iдливими, як йому здаеться, термiнами «сепаратизм», «парад суверенiтетiв», перекреслюючи тим самим усе добре, що зопалу зробив, i самого себе – як полiтичного дiяча.

А був час, коли народ обожнював його, чей же зняв з людських ротiв намордники, проголосивши так звану «гласнiсть». Гей, та йому у вiках ставили б пам’ятники вдячнi нащадки, якби вiн зробив те, що нинi без нього сталося: розпустив iмперiю! Та навiть думати про таке смiшно: новiтнiй iмператор Горбачов i в помислах не мав чогось подiбного робити. Втямивши, що склепаний терором конгломерат народiв економiчно задихаеться, вiн задумав псевдодемократiею розбудити продуктивнi людськi сили, припудрюючи при цьому стару, прогнилу систему, облудно ратуючи за гуманний соцiалiзм – мiстичну суспiльну формацiю, протипоказану людськiй природi.

Та кожен iмператор рятуе iмперiю як може: Ленiн – терором, тiею, за його словами, «лучшей формой убеждения», а Горбачов – фальшивою демократiею. Проте анi один, анi другий не могли ii врятувати, бо iснуе поза волею тиранiв суспiльний закон про право народiв на незалежнiсть, i дiе вiн, хоч часто iз запiзненням, – неухильно.

Був час, коли i я пiддався гiпнозовi Горбачова: на один момент, пiд час розмови з ним у Львовi, я, заворожений його псевдовiльнодумною демагогiею, повiрив, що це посланець Божий.

Облуда! Тбiлiська й вiльнюська трагедii довели, що нiколи не можна заслiплюватися самодержцем, навiть якщо вiн ходить у народ; у критичну для себе пору жоден iмператор не зупиняеться перед кров’ю.