скачать книгу бесплатно
Бравi хлопцi стояли на сценi пiд полотнищем iз зображенням жовтого лева – i серед них Тарас Жовнiрук. Красуня Дануся сидiла у першому рядi i, горда за свого милого, закохано посмiхалася йому крiзь сльози… Та чи одна вона? У Трачi тужила за своiм нареченим Богданом Сорокою моя сестра Наталка… Не знаю, чи Дануся зустрiчалася пiсля цього коли-небудь iз нареченим, а Наталка мала таку можливiсть. Богдан одружився зi зрусифiкованою нiмкенею, живуть вони за Уралом, дiти не знають украiнськоi мови.
Майже всi лицарi дивiзii пропали, навiть тi, якi не загинули вiд гармат…
Узимку 1944 року гiмназiю закрили: там розташувався нiмецький военний шпиталь. Вiдступаючи, нiмцi пiдпалили гiмназiю, цiлий тиждень покутська околиця спостерiгала за зловiсними димами… У тому полум’i пропало все: бiблiотека, обладнанi за останнiм словом науки фiзичний, хiмiчний та природничий кабiнети – i наше дитинство. Я винiс iз полуменi опудало пелiкана i пiшов з ним, – теж дотла вигорiлий, пропалений, – таким ступив на порiг своеi юностi.
4
На початку жовтня 1990 року, коли розпочала роботу Друга сесiя Верховноi Ради УРСР, на нинiшньому Майданi Незалежностi, а тодi ще на площi Жовтневiй, несподiвано не тiльки для столицi Украiни, а й для всього цивiлiзованого свiту виросло шатрове мiстечко голодуючих студентiв. Сталося те, що мусило статися в народi, який прокинувся вiд вiковiчноi рабськоi сплячки i почав боротися за незалежнiсть: на поле битви вийшла молодь.
Вiдчайдушний i рiшучий студентський чин засвiдчив, що украiнська нацiя жива i мае шанс на перемогу. Старше поколiння, до якого належу i я, винесло на авансцену полiтичноi боротьби проблему самостiйностi Украiни, проте самоi незалежностi не могло б здобути власними силами: iдеi «батькiв нацii» залишаються умоглядними i вмирають разом з носiями тих iдей, якщо iдеi не знаходять вiдгуку й пiдтримки серед молодi.
Народна Рада чекала якоiсь реакцii вiд суспiльства на власну дiяльнiсть, усвiдомлюючи, що без вiдповiдноi популярностi своеi полiтичноi позицii не зможе втриматися в боротьбi з таким чисельним i сильним ворогом як комунiстична бiльшiсть у Верховнiй Радi. Щоденних пiкетувань i вигукiв «ганьба КПРС» виявилося замало.
Проте аж такого зриву не сподiвався нiхто.
Студенти, по-вiйськовому зорганiзованi, розклали своi намети на викладеному мармуровими плитами майданi бiля пiднiжжя громiздкого й потворного за своiм архiтектурно-скульптурним вирiшенням монстра – пам’ятника Ленiну, оточеного чавунними фiгурами муравйовських карателiв, якi цiлилися з гвинтiвок у бiк Софiйськоi площi, а тепер – у голови дiтей.
Голодуючi виклали своi вимоги Верховнiй Радi й особисто Леонiдовi Кравчуку, вимагаючи вiдставки Голови Ради Мiнiстрiв – вихованця Брежнева i Щербицького – Вiталiя Масола, повернення народовi награбованого комунiстичною партiею майна, впровадження закону про вiйськову службу на Украiнi, – i залягли на безтермiнове голодування, яке в разi вiдхилення студентських вимог мало закiнчитися смертю молодих героiв.
Мене пройняла тривога. Ще не зовсiм усвiдомлюючи важливостi студентського виступу, я не мiг змиритися з тим, що хтось, бодай один з цих незагартованих, випещених мамами дiточок може вiддати свое життя через комунiстичного бонзу, яких багато: навiть якщо цей пiде у вiдставку, то на його мiсце прийде такий самий, анiтрохи не кращий… Не порадившись з друзями, я подався на площу, знайшов голову Украiнськоi студентськоi спiлки Олеся Донiя i крiзь сльози – бо сам маю дорослих дiтей – почав його переконувати, що Масол не вартий життя хоча б одного студента. Олесь Донiй з гiркотою поглянув на мене i мовив:
«Ми вас дуже шануемо, пане Іваничук, але як ви таке говорите, то краще йдiть геть вiд нас».
Засоромлений i, зрештою, до глибини душi вражений безоглядною рiшучiстю юнака, я подався в бiк готелю «Москва» й зупинився недалеко пам’ятника, на постаментi якого донедавна був викарбуваний напис: «Этот памятник будет стоять вечно». Хтось iз власть iмущих, засумнiвавшись, певне, в реальностi такого пророцтва або злякавшись фашистського нахабства, закладеного в цiй формулi (тисячолiтнiй рейх, тисячолiтнiй Третiй Рим!), наказав збити напис, але ж бовдур iз червоного гранiту зостався i грiзно поглядав на непокiрну молодь, обiцяючи iй жорстоку помсту за непослух…
І в цю мить я згадав, що в юностi, ще молодшим за Донiя – вчився тодi в дев’ятому класi, – я вперше зрозумiв, що бiльшовицька сила не вiчна, що пам’ятники тиранам наш народ повалить сам, бо терор неминуче слабне вiд власноi жорстокостi. Господи, я ж сам був колись предтечею цих вiдважних юнакiв i дiвчат, якi нинi поставили намети в кiнцi Хрещатика. А нинi зневiрився?!
…То був час, коли мого брата засудили на п’ятнадцять лiт каторги, а батько з матiр’ю сушили сухарi, щодня сподiваючись депортацii в Сибiр. Я занехаяв навчання, в рiдне село навiдувався зрiдка i дома нiколи не ночував, у коломийськiй квартирi теж почувався мов заець пiд кущем. Цiлковита безнадiя дiймала мою душу: бiльшовицька сила здавалась менi такою ж нездоланною, як оцей пам’ятник з гранiтного монолiту (а ось уже третiй мiсяць, пiсля проголошення Акта Незалежностi Украiни, розбивають його вiдбiйними молотками, рiжуть, колять – i таки знесуть, хоч i мiцна зараза!), i нiщо вже не свiтило менi, i моi дитячi мрii стати полководцем або славним поетом – а ще я починав мрiяти про кар’еру вченого, – все пiшло з димом, i нiчого доброго я вже не чекав вiд життя, керував мною хiба лише iнстинкт самозбереження.
Отак я йшов одного дня зi школи на квартиру, розчавлений жорстокою реальнiстю, i заступила менi дорогу могутня жiноча постать: була це панi Фiлясова з Воскресiнець, мама мого однокласника Романа, вона була така тлуста, що в театрi на двох крiслах сидiла, проте обличчя мала приемне i молоде. Фiлясова взяла мене пальцями за пiдборiддя, пiдвела мою голову i сказала:
«Встидайся, фе! Такий ладний кавалер, а йде згорблений, немов столiтнiй дiд. Ти чого похнюпився? Брат твiй повернеться, i ти теж досягнеш в життi того, чого сам хочеш».
«Пропало все, – вiдказав я тихо, – тож така сила!»
«Нiчого не пропало… Ти лише затисни кулак. Ну вiзьми i затисни кулак. Отак-во. Дужче, ще дужче!.. А бачиш, – засмiялася вона, коли моi пальцi самi рознялися. – А бачиш! Так i вони: чим дужче нас стискатимуть, тим швидше ослабнуть. Іди здоров».
Цi слова панi Фiлясовоi були моею духовною опорою у всiх бiдах, якi довелося потiм долати. Чому ж тепер, у цю хвилину на Майданi Незалежностi, я раптом зневiрився? Чому мало що не став штрейкбрехером?
Я стояв i дивився, як споруджують студенти намет-каплицю, вивершуючи ii хрестом… Хтось потермосив мене за лiкоть, я оглянувся: позад мене хитався якийсь п’янцюга, помахуючи погрозливо пальцем:
«Депутат, слышь, депутат, делай что хочешь, только Володю не трожь!» – кивнув головою на пам’ятник Ленiну.
«А ви його самi розвалите, – вiдказав я. – Кулак уже розтулився».
Останню конвульсiю ув’ялого кулака я побачив буквально за кiлька днiв. Вождь украiнських комунiстiв Станiслав Гуренко, не усвiдомлюючи того, що шкодить своiй рiднiй партii, почав органiзовувати форуми письменникiв-комунiстiв, учених-комунiстiв, учителiв-комунiстiв, ветеранiв-комунiстiв, протиставляючи iх народовi, i саме в цьому був останнiй програш бiльшовикiв: народ побачив iх укупi. Хай не подумае читач, що я вже аж так озлобився на своiх iдейних противникiв, що не бачу серед них жодноi нормальноi людини. Так не е. Серед комунiстiв було багато освiчених людей, я ж iз тим самим Станiславом Гуренком пробув три мiсяцi в Нью-Йорку на XXXV сесii Генеральноi Асамблеi ООН, i ми постiйно вели дуже цiкавi для мене розмови, якi, звiсно, не стосувалися полiтики. Але коли комунiсти збираються разом, то це вже не освiченi люди, а бузувiрський орденський клан, орда, яку народ, щоб зберегти себе, мусить вiдчужити вiд себе. З депутатами-комунiстами Вiталiем Ревою чи Олександром Морозом я наодинцi мав би про що розмовляти, але коли вони всi збираються в парламентську групу «239», то з ними треба боротися на життя i смерть – це загроза не тiльки нашiй нацii, а людству.
Отож Станiслав Гуренко нещодавно зiбрав з’iзд письменникiв-комунiстiв – немовби за принципом Петра І: «дабы дурь была видна», i на цьому зборищi, немов на лакмусi, проявилася реакцiйна сутнiсть навiть таких людей, якi за свое життя щось i зробили для нацiональноi культури: мiй колишнiй приятель поет Станiслав Реп’ях – я про це говорю з великим болем – прилюдно зганьбив наш нацiональний гiмн. Що тут ще можна сказати… А тодi, коли голодували студенти, перший секретар КПУ для великого ганьбища i смiху зiбрав у палацi «Украiна» немiчних iнвалiдiв Другоi свiтовоi вiйни, похилих ветеранiв комунiстичноi партii, щоб вони пiсля конференцii, на якiй одностайно були засудженi голодуючi «екстремiсти», пiшли походом по Хрещатику. Про це я розповiм докладнiше трохи згодом – я стояв на Хрещатику серед незчисленного натовпу людей i спостерiгав це видумане Гуренком ганьбище.
…Бiльшовицький кулак розтулявся поволi, проте невiдворотно, кожен з нас це вiдчував i з затаеним подихом вичiкував розвалу комунiстичноi системи, та нiкому i в найкращому снi не могло наснитися, що кощавi пальцi кривавоi примари, якi стиснули горла мiльйонiв людей, так скоро ув’януть.
Це ослаблення тоталiтарного тиску я вiдчув ще зi ставлення комунiстичних партократiв до мене.
Насамперед вiдбувся погром моiх «Мальв». У журналi «Комунiст Украiни» (№ 4, 1973 року) з’явилася редакцiйна стаття, в якiй було пiддано остракiзмовi кiлька iмен: першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста i чотирьох письменникiв – Сергiя Плачинди, Романа Андрiяшика, Івана Бiлика i мое. Окремо, як i належиться патрiарховi украiнськоi лiтератури, зазнав гонiнь Олесь Гончар, а iм’я Лiни Костенко огорнула мертва мовчанка, немовби ii в лiтературi зовсiм нiколи i не було.
Якi ж то натхненнi комунiстичнi шабашi вибухнули тодi! Вже ж давно поринули в минулому моторошнi постанови в галузi лiтератури i мистецтва, здавалось, нiхто бiльше не почуе на партiйних зборах i виробничих нарадах ревних вiрнопiдданських прокльонiв на адресу ворогiв народу, якi пiдступно проникли в монолiтне соцiалiстичне суспiльство, щоб його зсередини розкладати…
Але тут я зупинюся. Бiльшовицькi опричники мали рацiю: здоровi нацiональнi сили свiдомо проникали у ворожу систему, щоб – коли не розкласти ii, то хоч зайняти вiдповiдальнi посади i таким чином виховувати науковi i творчi нацiональнi кадри; мати змогу писати науковi працi з найменшою дозою промосковськоi апологетики i художнi твори з нацiональним пiдтекстом; заважати викачуванню з нашоi землi природних скарбiв для московського центру, потаемно виховувати дiтей патрiотами Украiни.
Ми, i я зокрема, ставали новiтнiми валенродами, якi свiдомо йшли в стан ворога, – це був один iз засобiв активноi боротьби з неволею. Тож як фальшиво звучать нинi каяття деяких колишнiх членiв комунiстичноi партii: «Я вiрив!» Брехня, нiхто не вiрив, нормальна людина не могла вiрити в комунiстичну iдеологiю пiсля десяткiв рокiв кривавоi комунiстичноi практики: в партiю йшли або заради вигод i наживи, меншоi або бiльшоi влади, або ж – i таких валенродiв було чимало – з диверсiйною метою.
Щодо мене, то маю свiдчення свого чесного валенродизму: в романi «Мальви» («Радянський письменник», 1969 р.) на сторiнцi 125-й я висловив свое кредо в такому ось пасажi, вилученому цензурою у виданнях вiсiмдесятих рокiв:
«Йти на рожен i чесно вмирати – геройське дiло. Таких героiв хвалять i шанують, про них складають пiснi ашуги. Користь вiд iхнiх подвигiв немала – так. Цi безумцi – то свiточi, без яких жоден народ не мiг би стати народом, бо його зневажали б за покору. Хтось мусить дати спалити себе на кострищi, хтось мусить вмирати напоказ без страху i каяття. Та це лише частина боротьби за волю. Є iншi героi, якi роблять другу половину справи, iх не шанують, ними гидують, але без них не може звершитися перемога. Вони мусять принижуватися, називати себе рабами i слугами, цiлувати ноги своiм повелителям. І за це насильство, яке вони чинять над собою, треба iх шанувати. Бо приносять користi не менше. Вони проникають у саме серце ворога i зсередини точать його. А плата iм за це – ганьба вiд людей. Слава – першим. Тiльки запам’ятай: той не любить своеi батькiвщини, хто хоче нагороди за любов до неi».
Саме цi рядки спричинилися до натхненного виття вiрнопiдданих 1973 року. Якi то були галасливi шабашi стужених за розправами iнквiзиторiв!
«Партiя урочисто клянеться, – вигукував на партактивi перший секретар львiвського обкому В. Куцевол, – що нiколи бiльше в нашому здоровому соцiалiстичному суспiльствi не з’явиться таке дерьмо, як «Собор» i «Мальви»!» – «Я не читала этих, с позволения сказать, «Мальв», – iстерично кричала якась партдама на зборах колективу автобусного заводу, – и читать эту дрянь не собираюсь, но странно, как это получилось, что среди нас вырос такой негодяй, как Иванычук!» – «Доки ви будете тримати в редакцii на вiдповiдальнiй посадi Іваничука?» – щодня нагадував головному редакторовi журналу «Жовтень» Романовi Федорiву завiдуючий вiддiлом культури обкому партii В. Подольчак. «О наш генiю, дозвольте вдихнути бодай один ковток повiтря у вашiй бiблiотецi!» – прослизав до моеi квартири зiгнутий у три погибелi безiменний сексот, якого я тут же виштовхував колiном пiд сiдницю за дверi.
Менi заборонили друкуватися. Протягом одного мiсяця 1973 року у видавництвi «Днiпро» знiмають з плану перевидання «Край битого шляху»; «Мальви» вилучають iз бiблiотек i подекуди, як це було в Миколаевi (обласному), спалюють; набраний уже роман «Журавлиний крик», за наказом секретаря ЦК КПУ В. Маланчука, розсипае тодiшнiй директор видавництва «Радянський письменник» А. Стась; згадуваний уже В. Подольчак наказуе Р. Федорiву вирiзати з готового тиражу «Жовтня» мою рецензiю на iсторичну повiсть С. Тельнюка «Грае сине море»… Федорiв виконуе наказ, проте вперто i мужньо не звiльняе мене з роботи, за що я йому i донинi вельми вдячний.
З дня на день я чекав арешту: мене попередили в обкомi, що як тiльки «Журавлиний крик», який розiйшовся в передруках «самвидаву», буде опублiкований за кордоном (а «Мальви» вже вийшли у канадському видавництвi «Тризуб»), волi нiхто менi гарантувати не зможе.
Я почав подумувати про самогубство. Та рятували вiд цих думок у всьому солiдарна зi мною моя дружина Софiя, дiти, а теж i друзi, про яких йтиметься далi.
Час спливав, я працював, як казали тодi, «у шухляду» (теж термiн, який може народитися тiльки в радянськiй дiйсностi!) – за три «нiмi» роки я написав другу частину «Журавлиного крику», повiсть «Мiсто» i добiрку новел. І якось непомiтно, бо ж нiхто з високопоставлених осiб спецiального розпорядження не давав, скажена лайка на мене i менi подiбних припинилася.
У те, що партiя взяла курс на лiбералiзацiю, годi було й говорити – полювання на вiдьом розтулювалося все дужче, пропорцiйно до прогресуючого маразму Брежнева; КГБ сваволив, запроторюючи до психушок непокiрних, був убитий Володимир Івасюк… Проте почав кудись зникати страх, який буквально спаралiзував суспiльство 1973 року, i я помiтив на обличчях партократiв запобiгливо-поблажливi усмiшки та охоту говорити менi комплiменти.
Я спробував друкувати новели, i це менi вдалося: мiй триптих «Зелений гомiн», «Настуня» i «Бузьки на Семеновiй хатi», яким тiшуся й донинi, було опублiковано у журналi «Жовтень». Я заговорив пiсля трьох рокiв мовчання, втiшивши себе i читача, можливо, теж: це означало, що я повернувся до лiтературноi працi, якоi, зрештою, не припиняв анi на хвилину. З острахом взявся знову за iсторичну тематику, i нiхто особливо менi не заважав; у Москвi видали «Мальви» росiйською мовою, i врештi за «Четвертий вимiр» я отримав Шевченкiвську премiю.
Менi й донинi з цього дивно: адже всi моi новi iсторичнi романи мали той самий антирадянський пiдтекст, що й попереднi, проте цензура вже не хотiла чомусь його помiчати. Нiхто бiльше не спонукував мене, як це було пiсля погрому «Мальв», писати памфлети проти «украiнських буржуазних нацiоналiстiв».
Думалося: партократiя пiдступно вичiкуе, поки я сам, переконавшись уже в своiй безпецi – бо i житловi умови менi полiпшили, i 1980 року я був посланий в ООН делегатом вiд Украiни, – заколишуся, пожадаю кар’ери (це ж бо сталося в той час з Б. Олiйником) i стану врештi з бунтаря лояльним лакузою.
Ми нiколи не розгадаемо всiх секретних методiв ламання людських душ тоталiтарною системою. Я постiйно замислювався над одним явищем: чому комунiстичним партократам байдуже до того, що я думаю, чому iх не турбуе, що в мене iнший свiтогляд, адже про це вони добре знали. А то дуже просто: iм не треба було нашоi вiрностi марксо-ленiнськiй iдеологii, яку вони самi сповiдували лише напоказ, не знаючи, зрештою, тiеi псевдофiлософii. Партократи, якi всiма силами трималися за владу, за корито, боялися передовсiм зовнiшньоi загрози своему становищу, тому iх цiкавили не нашi переконання, а наша сила. Тож головним завданням бiльшовицькоi системи було не духовне навернення людей на свiй бiк (знали ж бо iнквiзитори всiх часiв, що терором прихильностi нiхто ще не здобув), а знищення iх iдейних засад вимушеним, хоча б словесним, запроданством, прищеплення двуликостi i таким чином знiвечення людськоi особистостi, що ставало запорукою цiлковитоi покори, моральноi прострацii, стану повноi iндиферентностi. Один раз покайся, один раз заграй з ними в карти – i ти вже iхнiй, i називатимуть вони тебе повiею, як тiльки вiдступишся вiд них, i ти, зашантажований, навiть перед своiми нiколи не вiдмиешся i в чистiй водi. «Раз тiльки ступиш – i пропала воля», – навчала Леся Украiнка. У такий спосiб намагалися бiльшовики перетворити нацii в населення, в нарiд рабiв, що iм почасти вдавалося: ми це з болем спостерiгаемо нинi щодня перед референдумом 1 грудня на нашiй славнiй Украiнi…
Можливо, подiбний розрахунок мали партократи i щодо мене. Здолати ж мене iм не вдалося: кожен iсторичний роман, написаний у тi тяжкi часи, я видаю нинi, не мiняючи жодного слова. Чому ж вони тодi дали менi спокiй?
Бо ослаб кулак i стиснутися знов, немов у тiеi руки, що розпухла вiд лопати, не змiг i вже не зможе: ворушаться пальцi, мучаться в конвульсiях – подiбно нинi мучиться Горбачов, намагаючись з’еднати навiки роз’еднане.
Проте я забiг далеко вперед: до цiеi теми ще треба дiйти. Хай вибачить менi читач за хаотичнiсть викладу.
5
Киiв, 2 грудня 1991 року, 12.00.
Учора зранку у Львовi я взяв участь у референдумi, проголосувавши за Акт Незалежностi Украiни i – без жодноi надii на позитивний результат – за кандидата у президенти Ігоря Юхновського. До самого обiду, поки не зателефонували Романи (Кудлик i Безпалкiв) й Нiна Бiчуя (бо ж 1 грудня – день святого Романа), я ходив з кута в кут у вiдчайнiй тривозi, немов той батько, що загубив у натовпi дитину.
Незважаючи на те, що сам передбачив позитивний результат референдуму до 80 вiдсоткiв, я раптом збоявся: наш народ такий рiзнорiдний, духовно знищений, неорганiзований, збайдужiлий i стомлений, що може сьогоднi пiдписати смертний вирок своiй свободi, i тодi ми вже нiколи ii не здобудемо, i нiхто нiколи нам не допоможе, не поспiвчувае, свiт облишить нас у спокоi як унiкальну нацiю, яка добровiльно вибрала для себе ярмо.
Потiм до вечора ми вчотирьох сидiли в майстернi Романа Безпалкова i за чаркою тяжко посперечалися з приводу iнтерв’ю Ігоря Калинця, опублiкованого в журналi «Украiна», де вiн повторив за Іваном Франком: «Не люблю украiнського народу, бо за що мав би його любити?»
Кожен з нас у душi хоч раз за життя долав подiбнi сумнiви, та сказати про це вголос досi нiхто не зважувався, i ось пiд впливом згаданого iнтерв’ю, яке нехай залишиться на сумлiннi автора, Нiна Бiчуя, серце нашоi компанii, раптом викричала свiй накипiлий бiль словами Калинця й залишила товариство, а я поiхав до Киева, такий пригноблений i збезнадiяний, як рiдко коли в життi.
Дорога Нiно, я визнаю право на сумнiви, бо й сам цим грiшу, але сумнiваймося передовсiм у собi, а не у своему народовi. Не бавмося у пророкiв, не робiмо iз себе Кассандр, бо нацiя за нас дужча. «Народ мiй був, народ мiй завжди буде, нiхто не перекреслить мiй народ!»
2 грудня рiвно о 12 годинi iз радiоприймачiв прогримiв над Украiною могутнiй хорал «Ще не вмерла»: понад 90 вiдсоткiв виборцiв нашоi молодоi держави проголосували за свою незалежнiсть – такоi згуртованостi украiнського народу ще не знала iсторiя! Про самостiйну Украiну вмить заговорив увесь свiт: Польща, Угорщина, Швецiя, Канада заявили про свою готовнiсть визнати ii.
Зацiпенiли жовна в росiйського демократа Бориса Єльцина, який нiяк не може собi уявити Росii без Украiни, зблiдла кривава пляма на лисинi Михайла Горбачова: сьогоднi вiн фактично пiшов у вiдставку – до нового 1992 року посада президента СРСР вiдiйде вже в iсторiю, i, можливо, нинi вiн проклинае той день, коли задумав винести у сферу полiтики iдею «соцiалiзму з людським обличчям», не розумiючи того, що в соцiалiзму обличчя закрите червоним катiвським каптуром.
Як сказано в Бiблii: «Станеш останнiм ласим шматком, яким завойовник подавиться». Росiйська iмперiя вдавилася Украiною ще за Петра; ласий шматок не допомогла стравити навiть бiльшовицька отрута.
Треба сьогоднi подякувати мудрому полiтиковi i вченому, народному депутатовi Украiни Ігоревi Юхновському, який зважився винести на Верховнiй Радi 24 серпня 1991 року iдею референдуму, i перепросити за тi докори, якi сипалися протягом трьох мiсяцiв на його голову з уст ультрапатрiотiв з приводу цiеi пропозицii: як добрий шахiст, вiн передбачив розвиток полiтичноi гри на кiлька ходiв уперед.
Першим Президентом Украiни став Леонiд Кравчук. Парламентська опозицiя – Народна Рада – вирiшила пiдтримувати його доти, доки вiн виконуватиме волю украiнського народу, який його обрав.
О полiтичнi парадокси! Хiба мiг був хтось коли-небудь хоча б подумати, що рафiнований комунiстичний партократ стане украiнським Вашингтоном?! Чи це новiтне мазепинство, а чи пiдступнiсть? Побачимо, повноi вiри до Кравчука нема. Та я знаю одне: на тронi небезпечно зраджувати, президентський престол при одному лише поруховi Президента до зради вмить перемiниться для нього на електричний стiлець.
А тепер усiм за роботу. Геть мiтинги i страйки, геть крикунiв i полiтичних невiгласiв. Вiднинi кожна мить мае бути використана для будiвництва незалежноi Украiни.
Що маемо робити? О, багато людей, якi звикли до протестiв i мiтинговоi ейфорii, ставлять нинi таке питання. То я, щоб вiдповiсти на нього, розкажу просвiтянську притчу.
У львiвськiй «Просвiтi», яку я поки що очолюю, крiм офiцiйних працiвникiв i Ради, е багато ентузiастiв, здебiльшого пенсiонерiв, якi невтомно працюють для нашого Товариства. Є така панi Софiя Смiшко, вчителька-пенсiонерка з Яворова, яка розповсюджуе у своему районi просвiтянськi газети i книжки. Вона щотижня приходить на Друкарську, навантажуе себе ними, аж згинаеться, i iде у свiй Яворiв. Якось я сказав iй: «Панi Смiшко, пожалiйте себе, ви ж уже немолода». А вона менi вiдказуе: «Пане Іваничук, я дуже хочу мати свою державу, роблю для неi що можу, навiть якщо це важко, i прошу менi в цьому не заважати». Хiба потрiбно коментувати ii слова?
Незалежнiсть – це найнормальнiший стан народу. Незалежнiсть – найпростiша i найприроднiша полiтична й моральна категорiя. Але даеться вона важко i дуже дорого коштуе. Хто-хто, а украiнцi знають iй цiну. Тож благослови, душе моя, Господа за те, що дожив я до нинiшньоi святоi митi. Я безнастанно благаю в Бога для себе довгих рокiв життя, щоб протягом них мiг вiддати усi своi сили для Украiни – до останньоi краплi.
…А було це ще до моеi розмови з панею Фiлясовою.
Не можу з упевненiстю сказати, що мiй брат уже тодi належав до ОУН, – можливо, й нi, бо ж йому ще не виповнилося й сiмнадцяти, але хлопцi старших класiв часто збиралися на нашiй коломийськiй квартирi, звiдки робили виправи на Воскресiнецьку гору, де мали криiвку iз зброею – нiмецькими та мадярськими карабiнами, патронами i гранатами: це добро полишили в окопах угорськi вояки, якi навеснi 1944 року вiдступали через нашi села за карпатськi перевали.
Душею хлоп’ячоi боiвки був воскресiнецький парубок Ярослав Миколайчук, який нiчого не боявся i саме цим завоював серед нас лiдерство (мене хлопцi деколи брали з собою, але зброi в руки не давали); вiн прибивав цвяхом до дерева картонне кружальце i вчив неповнолiтнiх боiвкарiв стрiляти. Я так i не мiг зрозумiти, чому вiн не боiться, коли внизу над Пругом снували радянськi вiйськовi патрулi, – дiзнався про це, коли вже було пiзно…
Євген нiби щось непевне передчував – поспiхом втiк з Коломиi до Трача, де його мобiлiзували в УПА, а по мене та й iнших хлопцiв одного ранку, коли я вже зiбрався до школи, приiхали енкаведисти, кинули в машину й повезли до тюрми.
Тюрма на мене чекала все мое життя, та, видно, в Божих книгах не значилася менi така покара. Я щасливо уникнув арештантського харчу, якщо не рахувати тих п’яти тижнiв, якi провiв у коломийськiй камерi попереднього ув’язнення, – вчився тодi всього лишень у восьмому класi. Мене швидко випустили, не дуже допитували, навiть не били – був я дрiбний i не надто дужий, до того ж, не мене мали взяти, а Євгена – про нього мене й випитували. А втiм, якби до цього випадкового арешту долучилася справа моеi «повiстi», яку забрав пiд час обшуку капiтан Шкрупила, – вчився б я у зовсiм iнших унiверситетах.
…Брязнув замок, конвойний штовхнув мене в спину, i я опинився в темрявi, з якоi проступали зарослi обличчя i десятки свiтелок великих очей; тi свiтелка збiльшувалися, наближалися, немов блуднi вогнi, я вiдступав до залiзних дверей i врештi телецнувся на задок, приголомшений могутнiм реготом цiеi чорноi мужви, яка обступила мене пiвколом, нахилялася, приглядалася, нiби до якогось чудернацького звiряти; я аж потiм зрозумiв, що цей регiт був не лише виявом здивування, що таку дитину можна вкинути до тюрми, а й обуренням, протестом проти енкаведистських садистiв… Смiх раптом стих, до мене пiдiйшов бородатий арештант, узяв за руку й повiв до свого лiгва – простеленого на цементнiй долiвцi кожуха.
Був це Петро Волошенюк з Воскресiнець. Вiн опiкувався мною, а я – ним. Його щодругу нiч виводили на допит i вранцi вкидали до камери скатованого, проте з гордою усмiшкою на устах – бо витримав, i я поiв його з горнятка молоком, яке отримував у передачах вiд мами.
Волошенюк довго лежав на долiвцi незворушно, i я не раз прислухався, чи ще живе: вiн був увесь синiй, запухлий, з повибиваними зубами, тiльки очима водив по стелi, а деколи тi очi зупинялися на менi, i я бачив у них сльозу; потiм звiдкiлясь, нiбито з-за стiн проникаючи, наповнювала камеру чиста мелодiя дивноi пiснi, яка й донинi е для мене найдорожчою, – «Ой пущу я кониченька в сад», i така вона була святопечальна, що я плакав, припавши головою до колiна скатованого, а Волошенюк спiвав безупинно, вкладаючи у пiсню весь свiй бiль, i одужував вiд неi бодай настiльки, щоб мати силу на другу нiч знову йти на допит.
Так минали тижнi. Я запiзнався з усiма арештантами, а тiснилось iх у камерi понад сорок. Кого тут тiльки не було, я навiть заримував: доктори, професори, фельдшери, фольксдойчери, меценаси i свинопаси, шевцi, кравцi та всякий iнший люд… Сидiв тут теж забутий нинi композитор Василь Якуб’як, учитель коломийськоi музичноi школи, – вiн ходив камерою i, склавши губи в дудочку, насвистував якусь мелодiю, часто зриваючись на слова: «А Говерла спить, а Говерла спить…», i ось недавно я почув цю дивовижну пiсню у виконаннi Михайла Сливоцького – то й згадав, де вона народилася…
А Волошенюк спiвав свого «Кониченька», поки не помер вiд побоiв. Перед смертю сказав менi таке: «Я не виказав анi единого бункера, не виказав, щоб ти знав i сказав, як буде хтось питати. А видав мене воскресiнецький сексот Ярослав Миколайчук».
Потiм, вийшовши з тюрми, я зустрiвся з Миколайчуком на вулицi. Вiн намагався дати менi закурити, а я стояв закаменiлий перед ним i пильно вивчав уперше бачений образ зрадника; сексот не мiг витримати мого погляду й опустив очi, щось гугнявив про Євгена, який, мовляв, сидить, але його можуть випустити, якщо цього вiн, Миколайчук, захоче, – треба тiльки записатися в «стребки», а зi «стребкiв» можна знову втекти в УПА; я вiдчув, як зрадлива надiя на мить присмокталася менi до мозку, та я ii тут же вiдiгнав, як гидливу гнойову муху, що лiзе до очей; я хотiв схопити зрадника за горло, та не мав вiдваги навiть плюнути йому в обличчя i пiшов геть, вражений цинiзмом виродка, яких потiм бачив немало, та всi iхнi обличчя зливалися чомусь iз Миколайчуковим.
Кажуть, що не так давно, в якусь недiлю, вiн з’явився у своему селi, навiть до церкви зайшов, до людей пiдступав, а народ мовчки розступався перед ним, немов перед прокаженим, i так вiн нi з ким i не заговорив.
Є у Василя Портяка прекрасна новела «Непрошений» – може, вiн писав ii iз цього сексота? А втiм, таких було багато…
А далi – промайнуло три роки мого самозабутнього навчання в середнiй школi. Натхненний провиднiстю панi Фiлясовоi, переконаний, що тiльки в поезii можна зберегти себе серед цього збезчещеного свiту… (о, як я тяжко помилявся: саме в поезii, в художнiй лiтературi зганьбили себе люди найстрашнiше; я з глибоким болем нинi задумуюся, якi твори з мiльйонiв книг, написаних за час бiльшовицькоi окупацii, потрiбнi будуть самостiйнiй Украiнi, якi зможуть бути перевиданi без повторного редагування; а може, хай усi перевидаються як документ нашоi ганьби?)… я не вилазив з книжок, став книжковою мiллю, та встиг зазнати пекучого болю нероздiленого кохання, не пропускав жодноi забави у музичнiй школi, i вважали мене дiвчата найкращим майстром вальсу – таким я залишився i донинi: великим життелюбом, який генiально вмiе органiзувати для себе час. У цьому весь мiй талант.
Так чому ж я, такий життелюб, натруджую сьогоднi мозок, щоб згадати щось свiтле, бурхливо-веселе, святкове, урочисте iз днiв своеi шкiльноi юностi, i нiчого подiбного вiдтворити у своiй пам’ятi не можу: перед очима пересуваються самi лише картини дикого людського горя.
…Із села вздовж Зрубу тягнеться санна валка з людьми, клунками, дiтьми i по одному енкаведистовi на санях з автоматом напереваги – то вивозять з Трача в Сибiр чотирнадцять родин. Моторошний лемент i зойк злiтае в пiднебесся, а я стою у своiй маленькiй кiмнатцi перед вiдчиненим вiкном, що виходить у сад, готовий утiкати, як тiльки ординцi увiрвуться на наше подвiр’я; батько нервово ходить з кiмнати до кiмнати й у розпачi розводить руками: «Я ж казав тобi – сиди в Коломиi i додому не приходь»; сестри, слава Богу, дома немае, вона вчителюе в Ганевi, може, про неi забудуть; тiльки мама не втрачае рiвноваги, бо на неi лягае вiдповiдальнiсть за сiм’ю: а на кого ж, коли чоловiки розгубилися i стали безпораднi, мов дiти; мати виймае з куфра одежу, зносить зi стриху мiшки iз сухарями; а лемент тим часом вiддаляеться i нишкне, тихо й нiмотно стае у спустошеному селi, змовкли раптом собаки, i в’яне, млiе й опускаеться на долiвку моя мама, i я не так чую, як бачу на ii устах шепiт: «Пiшли… О Боже!..»
…Попри коломийську ратушу вниз до цвинтаря щодня, щодругий день просуваеться похоронна процесiя з домовинами; скорботнi люди не плачуть i не голосять – похорони дозволенi, та промовляти, навiть плачем, заборонено: то ховають коломийських iнтелiгентiв-заручникiв пiд час перших пiслявоенних виборiв до Верховноi Ради СРСР. Їм у тюрмi прищепили тифозну вакцину i пiсля виборiв випустили додому вмирати.
Чому брали заручникiв – не розумiю й досi: що мали з ними зробити, якщо б люди не проголосували? Та щасливий i радiсний народ проголосував на 99,98 вiдсотка – одностайно, з ентузiазмом, з високими трудовими показниками, згуртований, як нiколи, довкола партii – за блок комунiстiв i безпартiйних. Проголосував, а домовини заручникiв гойдаються над похоронною процесiею, i лежать у них iнженер Корнило Сербинський – батько мого шкiльного товариша Юрка, славного баса в хорi учителя музики Рубiнгера – вiд його голосу на «Буде iм’я Господне» дзвенiла церковна баня; учитель iсторii Степан Маланюк, приятель мого батька, артист Коломийського театру Василь Ткачук, лiкар Михайло Руденський, артист Богдан Вонсаль, учитель Іван Лобода… Живими залишилися професор Олексiй Ковбуз, славний актор Василь Симчич, письменник Іван Бiлинкевич: за порадою Ковбуза, який нi в чому бiльшовикам не довiряв, вони виссали iз тiла вакцину, яка була заражена здоровими тифозними мiкробами.
А ще… Перед вiкном моеi коломийськоi квартири стоiть спухлий вiд голоду молдаванин, вiн показуе на мигах, що серце в нього вже майже не б’еться, що в головi йому крутиться вiд виснаження i вiн ось-ось упаде, – я повинен дати йому хлiба. Я вiдрiзую тоненьку скибку вiд боханця, яким маю прожити цiлий тиждень; молдаванин вiдходить, плачучи з утiхи, а на другий день о тiй самiй порi знову стоiть перед моiм вiкном, виконуючи ту саму пантомiму. І так щодня!
Я вже не маю хлiба, а молдаванин стовбенiе, бо iншого порятунку, анiж те вiкно, бiля якого сидить за книжками старанний учень, вiн не знае; вiн стоятиме тут доти, доки мiй батько принесе менi нову хлiбину на наступний тиждень, i я дам, дам… Приходить нарештi батько, вiн тужно дивиться на мое схудле обличчя й не знае, що я з’iдаю тiльки двi третiх видiленоi пайки; батько вiдходить, а молдаванин уже тут, вiн ледве тримаеться на ногах, я квапно вiдрiзую скибку, даю йому й дивуюся, що вiн пожадливо не пхае ii до рота; молдаванин виходить за хвiртку i падае у рiв мертвий, мiцно тримаючи скибку хлiба в руцi…
Що це за диявольщина приходила на нашу землю? З яких космiчних свiтiв заслано зграю бандитiв, яка, набувши вигляду землян, винищила по всьому свiту мiльйони людей – i раптом зникла? Хто це був, що призвiв народи до людоiдства, що витренував професiйних убивць, якi могли весь свiй восьмигодинний робочий день стрiляти людям в потилицi, якi загнали за колючi дроти мiльйони мирних громадян? Чи зможе вiдповiсти коли-небудь на це наука?
А ще… Та нi, досить, бо ж була в мене й радiсть, яку нi з чим не зрiвняеш, яка стоiть вище голоду й смертi, – це божественний чар поезii, задля якоi, щоб тiльки вiдчути ii i збагнути, варто жити i ризикувати життям, бо нiчого на свiтi кращого нема, як поетична музика:
А була ти як буря i грiм,
А була ти як нiч на Купала!
Безгомiння i сон, безгомiння i сум,
Там десь зiрка упала…
А за цiею музикою – обличчя трацьких красунь, i кожну я опоетизую, кожнiй гiмн складу – тим дiвчатам, що спiвали в хорi мого батька на стрiлецькiй могилi 1941 року…
Якби iх побачити ще раз у тому розкiшному гронi в пiднiжжi могили!
І я таки побачив – рiвно через п’ятдесят лiт, 1 листопада 1991 року: у Трачi висипали на мiсцi колишньоi, зруйнованоi, нову могилу, i моi земляки запросили мене на ii освячення, зробивши при цьому для мене милу несподiванку.
На стендi бiля могили на побiльшенiй фотографii стоять моi дiвчата, одна за iншу краща, а серед них мiй батько-диригент, такий вродливий, такий рiдний, молодий! І я вгадую, нi, не вгадую – впiзнаю i називаю по iменi кожну красуню, врештi зупиняюся на найвродливiшому обличчi й вигукую: «Анна Яремiйчук, перша дiвчина в селi! О, де моя молодiсть?»
Хтось м’яко взяв мене пiд руку, я озирнувся. На мене дивилася тиха, чистенька бабуся, i щось було в ii обличчi зухвало дiвоче, щось невловимо гарне, та сором’язливо ховалося воно у зморшках.
«То я, Анна Яремiйчук, Романе…»
Не треба, не хочу про старiсть… Ми з тобою, Анно, ще молодi-молодi, поки не соромимося свого вiку.
Там десь зiрка упала, мов згадка,
Засмiялося серце у тузi…
Знову плачуть сичi. Гей, свiтлiй i ридай,
Осiнь ходить по лузi…
Я закiнчив середню школу зi срiбною медаллю й залишив назавжди Коломию i Трач. Покинув без болю – стомився. Й пiшов у свiт райськi сади садити…
Рвонули баскi конi, вiтер студить на обличчi останню сльозу, i залишаються позаду мiй рiдний гай, в якому кожне дерево мае людське обличчя, i Пиконiв з бабою Лiсною i з божевiльною красунею Оксаною, i трясовина з пiдземним храмом… Прощайте, дитинство i мое наiвне поганство! Все залишаю i йду здобувати великий свiт i себе, великого, у тому свiтi.
