скачать книгу бесплатно
Я надто рано назвав «перебудовний» час волею, я так i сказав про цей перiод у своему романi «Бо вiйна – вiйною». Беру своi слова назад: клiть тюрми розширилася, проте грати на вiкнах залишилися, i як я мiг допуститися, нехай на одну мить, такоi блюзнiрськоi думки, коли сам не раз твердив, що воля може настати тiльки тодi, коли народ побудуе на мiсцi тюрми Храм!
Як можна було повiрити полiтикановi, який вийшов iз хрущовсько-брежневськоi школи, що вiн мае намiр розвалити iмперiю? Горбачов дав нам догризати кинуту ще колись Хрущовим кiстку – Сталiна – i разом iз своею бандою, яку тепер сам запер до тюрми, радiв, спостерiгаючи, як впиваеться народ марною помстою над трупом i, захмелiвши, не помiчае, що дух Сталiна значно живучiший, нiж сам тиран во плотi!
Колись, ще у днi лiтературноi юностi, я почув – одну вiд полiтика, а другу вiд фiлософа – двi формули, якi гранично точно охарактеризували радянську систему.
Джон Кеннедi в одному зi своiх iнтерв’ю назвав Радянський Союз «свiтом полiтичних непевностей i матерiальних нестач». Чи можна влучнiше назвати державу, гербом якоi мiг би стати образ черг до магазинiв i яка не те що постiйно глумиться над своiми мертвими вождями, а й може навiть без прокурорських санкцiй iнтернувати живого президента?
А Жан-Поль Сартр на початку шiстдесятих рокiв, повернувшись додому з подорожi Радянським Союзом, заявив зовсiм категорично: «Ця система не надаеться до ремонту, ii треба поламати i викинути на смiття!»
Нинi ми, дозрiвши до такого розумiння найрадикальнiшоi проблеми, засукуемо рукави. У працi над демонтажем iмперii не можна мати анi крихти вирозумiння чи якогось до неi милосердя: бiльшовицька система, в якiй прийшов до влади люмп, злочинний елемент, той самий «грядущий хам», прихiд якого в Росiю передбачив письменник Федiр Сологуб ще перед першою свiтовою вiйною, вчинила страшну наругу над народами i iх святинями, вiдняла вiру в Бога, засобами постiйного страху здеградувала людську особистiсть, фiзично винищила понад пiв ста мiльйона людей, вбила господаря землi, саму ж землю спустошила, а в душi колишнiх громадян вселила орду покори й байдужостi, зробивши iх тихими рабами, якi вдовольняються iжею. Така система мусить бути скарана на смерть.
Украiну нинi проголошено незалежною державою. Але ту державу треба ще побудувати. І це мають зробити компетентнi люди.
Мое робоче мiсце за письменницьким столом, там я компетентний. Я глибоко переконаний, що без високоi лiтератури жодна держава не може стати цивiлiзованою. Тому повертаюся до своiх справ. У цей вiдповiдальний час я вiддав громадськiй i полiтичнiй роботi п’ять рокiв, i про те, що вдалося менi зробити, ще розкажу.
Став я полiтиком тiльки тому, що сьогоднi все е полiтикою, зокрема поряднiсть i авторитет. Нинi ж у парламентi повиннi працювати досконалi спецiалiсти. Думав, що обраний 1 грудня 1991 року Президент Украiни розпустить згодом теперiшнiй парламент, i я до самого скону працюватиму для незалежноi Украiни в дiлянцi лiтератури i просвiти.
Якось ми з Богданом Горинем iхали в одному купе до Киева. Як завжди емоцiйний, вiн пiд час розмови вигукнув майже розпачливо: «Живемо, Романе, в унiкальний для Украiни час. І все забудеться! Ну, не все, а найцiкавiшi деталi. Хто iх зафiксуе? Нема кому, нiхто не мае часу!» Тодi менi подумалося, що зроблю це бодай частково я, оскiльки вправу письменницьку маю, до того ж, завжди знаходився i знаходжусь до сьогоднi в епiцентрi полiтичних i лiтературних подiй.
Та хай не потерпае мiй читач, що зараз почну викладати свою бiографiю, хоч така егоцентрична спокуса весь час мене дiймае: кожен мемуарист, а я ось несподiвано для себе самого ним стаю, хоче у спогади вкрапити найбiльше свого власного.
Це зовсiм зрозумiла рiч: об’ективна реальнiсть, в якiй доводиться жити авторовi мемуарiв, сприймаеться ним суб’ективно, i тому я теж оцiнюватиму подii вiд свого iменi й, напевно, буду до окремих людей несправедливий, а до себе надто поблажливий, захочу якнайбiльше сказати про свое становлення i свое бачення свiту, бо iнакше й бути не може: кожен знае найкраще передусiм себе. Та зацiкавлю свого читача, може, тим, що виступатиму на сторiнках спогадiв у величезному гуртi рiзноманiтних людей i намагатимусь оцiнити i себе, i iх, i подii,
Я виростав в учительськiй сiм’i i, хоч зi своiми сiльськими ровесниками був рiвний, бо разом з ними вчився в сiльськiй школi, пастушив, грався у «свинки», «хвостача» й «перескiчки», так само, як вони, працював на полi, а восени ми всi разом розпалювали в Мочулi ватру i вчилися курити, – все ж вiдрiзнявся вiд них: ходив не в гачах i кептарi, а в коротких штанцях i пiджачку; в церквi ми всi трое – найстарша Наталка, молодший Євген, якого ми й донинi кличемо Нуськом, i найменший я – сидiли разом iз батьками на лавочцi в захристii, а селянськi дiти прiли, стоячи перед престолом, або ж казилися на хорах; я багато читав, бо мав таку можливiсть i, звiсно, бiльше знав, що викликало в сiльських хлопцiв заздрiсть, яка часто переходила у зневагу, – «диви, який сиромудрий!»; теж не мав я права доводити свою правоту кулаками, як це робили iншi, бо мене зупиняли хлопчиська сакраментальною фразою: «Ти гадаеш, що як ти панський син, то тобi все можна?», а в крамницi, яка з приходом «перших совiтiв» у 1939 року стала своерiдним сiльським казино, де гнули полiтику, пили горiлку i грали в карти, я мав право сидiти бiля крамаря за лядою i слухати геть-чисто все, про що розмовляли дорослi, – та якби не цей привiлей, не написав би я нiколи трилогii «Край битого шляху».
Менi минуло всього десять рокiв, коли прийшло те страшне «визволення», пекельнi слiди якого виявляемо донинi на пустирищах, в лiсах i на подвiр’ях енкаведистських катiвень, проте пам’ятаю буквально все – кожне мовлене слово, кожну подiю i ситуацiю, вмiв навiть давати iм свою оцiнку (пiсля закарпатськоi трагедii я написав гнiвного вiрша, спрямованого проти Гiтлера), i вже тодi намацував мiсце, на якому мiг стати в найзручнiшiй для опору позi.
Як нинi бачу першi днi п’яноi ейфорii, коли до крамницi щоденно завозили дешеву горiлку (по 1 крб. 80 коп. за пляшку при учительськiй мiсячнiй платнi у 800 крб.), якою радянська влада цинiчно споювала вчорашнiх просвiтян i вiдродженцiв, котрi за Польщi, повиганявши з сiл корчмарiв, заприсягались у церквi на Євангелii не вживати спиртного.
«Такоi влади нам треба!» – гатив кулаком об ляду дебелий вуйко, кидаючи крамаревi лише червiнця i забираючи в нього п’ять пляшок найчистiшого трунку для кумпанii, – одна така пляшка за панськоi Польщi коштувала десять злотих, тобто один центнер жита… П’яна мужва закладалася за горiлку в що-небудь: хто пiднiмав на руках бочку з нафтою, хто iв мило, були навiть такi, якi брали рекорд по спусканню повiтря… Дурний регiт стрясав смердючою крамницею, мораль руйнувалася миттево, зникали повага до старших i сором перед дiтьми – все ж можна. Бога нема, такоi влади нам треба!
Нинi з вiддалi часу намагаюся оцiнити той стан моiх односельцiв, шукаючи якогось виправдання для такого раптового упадку духовностi, i приходжу до висновку, що зла в людинi закладено набагато бiльше, нiж добра, i тому впродовж всiеi iсторii людство те й робило, що вишукувало проти того зла гамiвнi сорочки: мораль, страх Божий, пошанування батькiв i традицiй, Церкву, школи, iнститути милосердя, судочинство; а комунiзм i фашизм усе це разом злiквiдували, випускаючи з пляшки хама, якому все дозволено: брехати, називати чорне бiлим, убивати, паплюжити найсвятiше, за наклепи брати грошi, за хабарi купувати посади, – i якого, зрештою, коли вiн стае надто шкiдливим, можна без суду знищити, створюючи при тому iлюзiю права, – i що там дивуватися, коли побожний дядько, який i курки не мiг зарiзати, ставав холоднокровним убивцею, коли чесний газда, якому курокрад здавався найбiльш пропащою людиною, ставши крiпаком-колгоспником, вмить осягав науку злодiйства, i нiхто йому цього не брав за зле («не вкрадеш – не будеш мати»), коли наймерзеннiша професiя – донощицтво – забезпечувала вiдповiднi до виробiтку посади, коли звалити хрест, осквернити чи зруйнувати храм, плюнути на розп’яття вважалося доброчиннiстю, – оце вам матерiал для шкiльних творiв на тему «Що нам дала радянська влада».
Я все це зрозумiв уже тодi, сидячи в крамницi за лядою, хоч, звичайно, не мiг те розумiння сформулювати; менi було дико споглядати цi оргii безсоромностi, а проте… проте i сам пiддавався ейфорii, бо ж iще вчора поляки в останньому своему наступi на украiнцiв запроваджували по селах осередки «шляхти загродовоi», полонiзуючи темних селян; в украiнських сiльських школах звелено викладати iсторiю та географiю польською мовою, на уроках спiву дiтей навчали спiвати винятково польських пiсень, – а тут раптом мiй батько, весь осяяний i щасливий, читае вголос дiтям «Червону хустину» Андрiя Головка, вчить нас козацьких пiсень та «Чуеш, сурми заграли», а я ночами не сплю, з’iдаючи захопливу книгу М. Трублаiнi «Шхуна “Колумб”», i в душi виношую найзаповiтнiшу мрiю: закiнчу на «вiдмiнно» четвертий клас i поiду до Канева на могилу Тараса Шевченка!
Та ось захмелений народ раптом тверезiе: радянська влада проявляеться у своему справжньому виглядi. Чоловiкiв женуть на шарваркову безоплатну роботу – на дороги i лiсоповал, господарства обкладають непосильними податками й поставками, у сусiднiх Пилипах органiзовують колгосп: хто не спроможний здавати поставки – записуйся; дiдича з Волового вивозять у Сибiр, за ним то в тому, то в iншому селi повивозили «куркулiв» i «пiдкуркульникiв», масово арештовують колишнiх членiв КПЗУ i просвiтян, у Коломийськiй середнiй школi, де вчиться наша Наталка, вiдбулися арешти учнiв старших класiв; за столом сидить зажурений, аж чорний, мiй батько: ми думали, що стрийко Михайло не пише тому, що перебувае в експедицii на Пiвнiчному полюсi, а його торiк розстрiляли…
На людей навалюеться страх. Постiйний, безперервний, вiн подiбний до невпинноi вiбрацii, вiд якоi можна збожеволiти.
У нас замешкала молода вродлива учителька з Полтавщини Марфа Якiвна Ляшенко. В домi раптом западае гнiтюча мовчанка: всi ми боiмося Марфи, хоч вона менi дуже подобаеться. Батько примружуе грiзно очi й виганяе мене з кiмнати, коли я сiдаю увечерi ближче до гасовоi лампи з «Мотрею» Богдана Лепкого або з «Ілюстрованою iсторiею Украiни» Михайла Грушевського. Учителька все це помiчае, вона мучиться нашою недовiрою i якось каже:
«Моi дiд i баба вмерли голодною смертю тридцять третього».
«А що – був голод?» – вдае простачка батько.
«Я розкажу вам анекдота, добре? – гiрко всмiхаеться Марфа Якiвна. – Питають селяни партсекретаря, що таке п’ятирiчка. “А он, – показав вiн на цвинтар. – Якщо нинi там, примiром, сто могил, то за п’ять рокiв буде в п’ять разiв бiльше. А то ще й перевиконаемо план”». Мовчанка в хатi. Звiдки хто може знати, чи Марфа Якiвна не провокуе.
І враз прорвався болючий фурункул: вiйна! Найстрашнiша подiя приносить надiю на порятунок. Марфа Якiвна квапно збираеться в евакуацiю, батько не затримуе, бо не знае, як поставляться до «схiднячки» озлобленi селяни. Цiлуе ii в щоку i каже:
«Тепер послухайте… Нашкодити менi вже не встигнете. Вас, молоду, обдурили, i ви повiрили в найзлочиннiшого тирана свiту Сталiна. Ви казали не раз: «Сталiн усього не знае». Нi, вiн знае все найкраще; терор – то справа його рук… Тож запам’ятайте: ця страшна влада не мае права на iснування».
«Так ось який ви…» – тiльки й сказала Марфа й подалася пiшки до Коломиi.
«Навiщо ти iй це сказав? – накинулася мати на батька. – Звiдки знаеш, що не вигрiв гадину за пазухою?»
«Та не всi, не всi ще там очманiли!» – крикнув у розпачi батько.
Потiм, за нiмцiв, я написав свою першу повiсть «Кривавий тан», у якiй усе це, як зумiв, описав, а пiсля вiйни заховав рукопис на стриху. Коли почалися облави на бандерiвцiв, батько спалив у печi майже всю свою бiблiотеку, i я брав участь у цьому аутодафе – кидав книжки у вогонь. Горiв Грушевський, горiли Лепкий i Хвильовий… Я крiзь сльози дивився, як скручуються в полуменi листки моеi улюбленоi «Історii Украiни»: ось тлiе непереможний козак Мамай з бандурою, i кiнь його тлiе, i не мае вiн уже тiеi сили, щоб на конi намальованому втекти з вогняного полону, ще видно його обриси на попелi, та крушиться попiл… Батько, стиснувши жовна, наказуе менi принести все, що я наслямазарив. Я приношу зi стриху жмут шкiльних зошитiв i швидко кидаю у вогонь. Батько не знае, що я своi вiршi i повiсть заховав за «козлами» пiд дахiвкою, – в якого автора пiднiметься рука на власнi творiння?
Та незабаром вiн дiзнався. Восени 1944 року облавники зробили в хатi обшук, i оперуповноважений НКВД капiтан Шкрупила власноручно знiс зi стриху всi моi «твори».
Як нинi пам’ятаю: сидить Шкрупила на порозi i читае вголос мою повiсть, пронизуючи мене вряди-годи зизуватими, колючими очима.
«Это ты, говнюк, все это написал? Ты?»
«Я…»
«Тебя повесить мало!»
Батько щось лепече, мовляв, у гiмназii дали хлопчинi таку тему для домашнього завдання, а воно, дурне, наслухалося… Мати плаче. Шкрупила ховае рукопис в польову сумку й каже:
«Для тебя, пацан, сейчас только две дороги: в банду или в тюрьму. Выбирай, сволочь».
Добратися до мене Шкрупила не встиг: загинув пiд час черговоi облави вiд упiвськоi кулi. А рукопис моеi першоi повiстi десь, може, i донинi зберiгаеться в архiвах КГБ.
Дякую Боговi, що на нього нiхто не наткнувся в сiмдесятих роках. Я тодi щодня чекав арешту: мiй роман «Журавлиний крик» розiйшовся самвидавським способом по руках, i, якби його видали десь на Заходi, мене б спiткала така сама доля, як Ігоря Калинця. Пронесло… Та я тодi потерпав i за iнше: вряди-годи КГБ вишукував у своiх архiвах компромати на письменникiв. «А що буде, – думав я, – коли спливе наверх мiй «Кривавий тан»?»
…Добре, що Марфа Якiвна евакуювалася. Ми всi це зрозумiли першого дня пiсля того, як бiльшовики залишили Коломию. Озлобленi на комунiстiв газди вночi перебили всiм партiйцям вiкна, а вдень привели до школи на розправу найлютiшого бiльшовицького активiста Василя Маковiйчука… Хтось iз селян прибiг до мого батька сповiстити, що Маковiйчука у школi вбивають. Тато щодуху помчав до школи, ще встиг його врятувати: озвiрiлi самосудцi добивали нещасного на пiдлозi.
Пiсля вiйни Марфа Ляшенко написала батьковi й матерi довгого листа. Вийшла замiж, мае дiтей, учителюе на Полтавщинi. Вважае свое перебування у нашому домi найкращими днями свого життя.
«Я до всього ставилася так, як ви, та хто мiг у цьому зiзнатися? – такими словами закiнчувала вона свого листа. – Слово до слова пам’ятаю, що ви менi сказали на прощання, Іване Миколайовичу. Але коли воно збудеться, коли?»
Вiрю, що Марфа Якiвна ще жива-здорова i, напевно, вона, ii дiти та внуки проголосують за незалежнiсть Украiни на референдумi 1 грудня 1991 року.
3
Недавно менi вдалося помiняти пори року – нашу весну на австралiйську осiнь: Товариство «Украiна» вiдрядило мене на п’ятий континент керiвником концертноi групи, до якоi входили оркестр ансамблю «Галичина», солiсти та ведучий програми. Це був перший вiзит украiнського професiйного колективу до нашоi дiаспори в Австралii. Бар’ер упав, i зневаженi та оббрiханi бiльшовиками iзгоi обнялися iз затаврованими самими ж емiгрантами материковими украiнцями, i стала наша нацiя на кiльканадцять мiльйонiв бiльшою, i стала вона единим монолiтом, кожен член якого, де б не жив, враз отримав вiд долi можливiсть працювати для Украiни i ставити ii на ноги полiтичною дiяльнiстю, матерiальною допомогою чи то досвiдом довголiтньоi боротьби за незалежнiсть.
Та я, мабуть, поквапився назвати украiнську нацiю монолiтом, не скоро ще вона заслужить на таке визнання. Роздертий окупантами на шматки i здеморалiзований неволею украiнський народ подiлився на схiднякiв i захiднякiв; схiдняки – на украiномовних i росiйськомовних громадян; захiдняки розсварилися на релiгiйному тлi; в Закарпаттi звiдкись узялись русини, якi визнають триколiрний росiйський прапор, але хочуть належати до Чехо-Словаччини; частина ж дiаспори роздерлася на мельникiвцiв i бандерiвцiв, вiдставши таким чином вiд iсторичного поступу на цiлих п’ятдесят лiт; звiдкись з’явився в Галичинi червоно-чорний прапор, яким молодi екстремiсти намагаються пiдмiнити нацiональну синьо-жовту символiку, помилково вважаючи пластунську хоругву «Товариства лiсових чортiв» оунiвською, – тим чужим для нашого народу прапором нерозумнi хлопчиська лякають схiдних украiнцiв, якi i так з бiдою приймають синьо-жовтий колiр… Далеко, дуже далеко нам до нацiональноi монолiтностi, бо ж скiльки украiнцiв з’яничарилося, i не думайте, що яничарство – то лише русифiкацiя, полонiзацiя або англiзацiя, яничарство – то теж байдужiсть, ситiсть, аполiтичнiсть – як у нас, так i за кордоном.
У Сiднеi менi довелося зустрiтися з колишнiм учнем Коломийськоi гiмназii паном Тарасом Жовнiруком, якого ми, молодшi гiмназисти, любили i боялися, обманювали i поважали, – був вiн у бурсi над нами старшим, депозитором. Допомагав у навчаннi, не один iз нас, «бенькартiв», за непослух i збитошнiсть чухав гарячий слiд на своiй сiдницi вiд його паска; був Тарас вельми вродливий, i кохала його найкраща гiмназистка панна Дануся; з нього ми брали приклад i в нього вчилися азiв полiтики – здаеться, вiн належав до пiдпiлля i заради Украiни готовий був пiти на смерть.
Тарас Жовнiрук так i зробив, вибравши для себе не найкращу полiтичну дорогу (а хто тодi знав, яка дорога найкраща?), – зголосився добровольцем до дивiзii СС «Галичина» i в сорок четвертому роцi опинився пiд Бродами, де марно загинув цвiт украiнськоi нацii.
Ми не раз iз моiм братом згадували Жовнiрука, вважаючи, що вiн загинув у бродiвському котлi, тож яке було мое здивування, а теж i радiсть, коли я вiд активiстки сiднейськоi украiнськоi громади панi Шухевичевоi дiзнався, що Тарас – ii сусiд i друг!
У Сiднеi наша бригада дала кiлька концертiв, я теж мав ряд лiтературних виступiв, та на жоден з них Тарас не прийшов. Запитав я у панi Шухевичевоi, чи не захворiв бува… Вона скептично глянула на мене й мовила, похитуючи головою: «Його таке не цiкавить».
Як це так, – не вмiщалося в моiй головi: патрiота, який iшов на смерть за Украiну й через це опинився на чужинi, не цiкавить знаменитий оркестр ансамблю «Галичина», яким захоплюеться весь украiнський Сiдней, а також Мельбурн i Аделаiда? Не хоче почути живi голоси Павла Дворського, Михайла Сливоцького, Нiни Мельник, характерного актора Євгена Федорченка? Не бажае побачити автора десятьох iсторичних романiв Р. Іваничука, на зустрiчах з яким нiде голцi впасти, того самого «бенькарта», якого любив i виховував? Щось тут не те…
Панi Шухевичева вислухала мене й запевнила, що на прощальний концерт Жовнiрук прийде.
І вiн прийшов – поважний, повновидий пан, в якому я, проте, вiдразу впiзнав колишнього красеня Тараса. Менi хотiлося його обняти, та це чомусь не вдалося; вiн мiцно потиснув менi руку, сказав, що радий зустрiтися з вiдомим письменником, з книжками якого, на жаль, не мав можливостi ознайомитися; я з готовнiстю пообiцяв, що до кiнця концерту принесу якийсь iз своiх романiв; Тарас подякував, а потiм, помовчавши трохи, признався, що дружина в нього нiмкеня i дiти украiнськоi мови не знають, пожалкував, що не вродився жидом, – жиди мiцнiше тримаються за свое, нiж украiнцi; похвалився, що живе в достатку, якого сам доробився; дивувався, просто нiяк не мiг зрозумiти, як ми даемо собi раду там; про полiтичнi подii в Украiнi не запитав нi словом, хоч добре знав, що я депутат украiнського парламенту…
Врештi задзвонив дзвiнок, i я, не прощаючись з Тарасом, пiшов на сцену, щоб виголосити вступне слово.
Коли розпочався концерт i переповнена зала загримiла оплесками, я побiг на свою квартиру, забрав «Журавлиний крик» i марно чекав при виходi, поки зовсiм не спорожнiла зала. Тараса Жовнiрука на концертi не було, i бiльше я з ним не зустрiчався.
При цьому хочу згадати про iншого Тараса – професора одного з американських унiверситетiв, Гунчака, родом з Пiдгаець, що на Тернопiльщинi. Гунчак ось уже другий рiк працюе в Киiвському унiверситетi – читае студентам лекцii з iсторii Украiни й мешкае у запльованому гуртожитку, маючи в Нью-Арку шикарний особняк…
Таки насправдi – даремно вiд нацii, яку недоля розпорошила по всьому свiту, якiй окупанти водно стинали голову й столiттями деморалiзували «кнутом и пряником», вимагати монолiтностi. І так дивина, що поруч з Тарасом Жовнiруком живе в емiграцii Тарас Гунчак, а Украiна знае не лише Бориса Олiйника, а передусiм Івана Драча; в Австралii працюе невтомний подвижник лiтературного життя Дмитро Нитченко, а в Канадi – голова вiннiпезькоi «Просвiти» Зенон Круцько; i нема чого дивуватися, що патрiоти зi Спiлки британських украiнцiв не бажають в Англii з нами мати дiлових стосункiв, оскiльки ми «московськi запроданцi», а в ложi Президii Верховноi Ради Украiни поруч iз ренегатом Олександром Коцюбою сидить Дмитро Павличко.
Отож кiлька слiв про Дмитра.
Нiмцi зайняли Киiв, а в Коломиi стараннями Украiнського крайового комiтету i його голови Костя Панькiвського вiдкрилася украiнська гiмназiя, до якоi потягнулися звiдусiль сiльськi хлопчики в полотняних гачах та кептарях; пiшли i ми з братом – у латаних-перелатаних «панських» вберях; пам’ятаю, я ходив у райтках з витертого штруксу, холошi яких, за вiдсутнiстю чобiт, запихав у вовнянi камашi.
Через тi райтки я й познайомився з Дмитром Павличком зi Стопчатова, який ходив до нижчого роком класу i з яким ми, хоч на певнiй дистанцii, але в чесних i приязних стосунках, пройшли крiзь школу, унiверситет, лiтературу й полiтику.
«Ну й райтечки, ну й райтечки!» – почув я одного разу глузливе позаду себе в гiмназiйному коридорi пiд час перерви.
Я рiзко повернувся з твердим намiром зацiдити зухвальцевi у вухо i побачив присадкуватого, по-сiльському набитого, широколицього, з великими зеленими очима хлопчиська, що зверхньо посмiхався, зовсiм не злякавшись мого закукурiченого вигляду.
Вiн стояв поруч з ошатно вдягнутим своiм однокласником Аскольдом Ганькiвським, якого знали всi, бо був вiн синочком знаменитого в Коломиi лiкаря, i я сказав Аскольдовi: «Скажи йому, хай защепить гудзик!»
Спантеличений задавака вмить привiв себе до порядку, i ми всi трое мирно вийшли на подвiр’я й цiлу велику перерву проходжувалися, косячи очима на сiльських дiвчат i на панянок, вибираючи потаемно кожен для себе «даму серця», без якоi нiхто з нас не мiг би себе вважати повноцiнним гiмназистом, – таких погордливо називали «офермами» або «куйонами».
Наше знайомство з Дмитром не переросло в тiсну дружбу: мабуть, тому, що вчились у рiзних класах, та й напевне вже тодi вiдштовхнулися вiд себе нашi вельми егоцентричнi бiополя, якi й нинi не перетинаються; моя незалежнiсть та прямота i Павличкова владнiсть виявились несумiсними, проте це не завадило нам упродовж десяткiв лiт, як я вже мовив, бути в добрих стосунках, якi грунтуються передовсiм на взаемоповазi, взаемопiдтримцi й паритетностi, i чому б мало бути iнакше, коли породила нас та сама прикарпатська земля i та сама неволя виробила однаковий проти неi iмунiтет; вчились ми у тих самих учителiв; нашим старшим братам однаково ламали життя бiльшовицькi чи то нiмецькi окупанти, мiж якими iстотноi рiзницi нiколи не було; визрiвали ми серед одного й того ж лихолiття, i навiть нашi маленькi радощi були дуже схожi.
Ще не раз у своiх спогадах я звернуся до постатi Дмитра Павличка, якого, незважаючи на суперечливiсть характеру, певну непослiдовнiсть у лiтературнiй i полiтичнiй дiяльностi, а теж на його грiховнi порахунки iз власним сумлiнням, вважаю однiею з найвидатнiших особистостей нашого украiнського часу, точною його фотографiею – без пiдфарбовувань i ретушi.
«Дами сердець», а ще походи на Воскресiнецьку гору або до тисового заповiдника у Княждворi, а теж футбол i закордоннi фiльми, а ще нашi бурсацькi витiвки, а ще лекцii в наймудрiших на свiтi гiмназiйних професорiв, з яких щодругий був комбатантом Украiнськоi Галицькоi Армii i кожен вчився як не в Празi, то у Вiднi, i той урочистий страх перед iхнiм маестатом – усе це був позитив, який мав витворити iз сiльських недотеп витончених iнтелiгентiв.
Та домiнував тодi у свiтi негатив – страшна военна дiйснiсть, яка в одних питомцiв гiмназii вселяла черствiсть, байдужiсть до кровi, а то й розбуджувала жорстокiсть, а в iнших – праведний гнiв, гарячий патрiотизм i саможертовнiсть, – але i те, i друге не дало визрiти тiй iнтелiгентнiй витонченостi: одним ламав хребти конформiзм, iншi складали голови на вiвтарi Незалежностi, i тiльки невелика частина колишнiх гiмназистiв, уцiлiвши фiзично i духовно, перейшовши через фальшиве травестування, вийшла нинi на свiтло денне з вiдбитками всiх «родимых пятен» тоталiтарних режимiв у душах – i ось такими ми е, i такими нас приймайте, i будьте, хто не зазнав того, що ми, вибачливими до нас i милосердними.
Той негатив iснував усюди – давив, розчавлював, лякав, спотворював… Я не знаю, якими б виросли моi дiти, коли б вони в дитинствi знаходили в газетах замiсть потiшних iлюстрацiй фотографii змасакрованих енкаведистськими садистами жертв: чоловiкiв з виколотими очима, жiнок з розпореними животами й вiдрiзаними грудьми – останки тих жертв розкопують нинi в кожному мiстi й мiстечку i на подвiр’i замарстинiвськоi тюрми у Львовi… Якби пережили втрату надii на краще життя, коли нiмцi (на яких сподiвалися збожеволiлi вiд бiльшовицького терору люди), позривавши спершу синьо-жовтi прапори, що iх вивiсили емiсари Ярослава Стецька 30 червня 1941 року на мiських ратушах, i розiгнавши сiльськi неозброенi «Сiчi», поприкрiплювали повсюдно шильди «Nur f?r Deutsche» i проголосили гасло «Deutschland ?ber alles»; евреiв зiгнали в гетто, а в мiстi iм, у бiлих пов’язках iз зiркою Давида, можна було ходити тiльки проiжджою частиною дороги; якби бачили безкiнечнi колони евреiв, яких iз дiтьми на руках гнали у Шепарiвський лiс на розстрiл, – а ти стояв бiля ратушi й дивився на тих чорних людей зi скляними вiд жаху очима, i тебе мучила совiсть, що вчора якомусь iз них не вiддав, а продав за три не потрiбних тепер йому золотих грiночку хлiба, щоб за них пiти в кiно; дивився, не забуваючи при тому, що не вивчив ще на завтра латину; а ти, вибравши серед дiвчат «даму серця» на гiмназiйному подвiр’i, бачив унизу, в ямi гетто, четверо трупiв на закривавленiй перинi… Якби втiкали, як ми, стрiмголов з ринку додому, бо там розпочала облаву щуцполiцiя, виловлюючи юнакiв i дiвчат на роботу до Нiмеччини… Якби на власнi очi бачили десятьох хлопцiв-баудiнстiв, прив’язаних за ноги до вбитих у брук залiзних палiв, i iх за те, що зiпсували каменедробарку, по одному, на очах у натовпу, методично розстрiлювали гестапiвцi… Якби пережили ту безнадiю, коли нiмцi втiкали, а наступали не менш страшнi й жорстокi «червонi визволителi»… Якими б моi дiти виросли?
А виросли б i понесли у своiх душах i страх, i обережнiсть, i впертiсть, i послужливiсть, i хитрiсть, i маску Януса – як ми…
Тiльки той, хто не пережив цього i пiслявоенних нiчних жахiв, хто не бачив поскиданих у штабелi бiля сiльрад убитих бандерiвцiв, батьки яких нiмiли й не мали права зiнатися до вбитих синiв, тiльки той може дивуватися, що загубили ми на тяжких дорогах витонченiсть душ. Та кому вдалося зберегти в собi елементарну поряднiсть i вiрнiсть Украiнi, той мае нинi силу випiкати у власнiй душi слiди рабства i, загартований та неволею едукований, стояти за державним кермом.
Тому я звертаюся до вас, дорогi земляки за кордоном, якi уникли наших випробувань, якi не млiли зимовими ночами, очiкуючи вивозу в Сибiр, якi не пiдривали себе фанатами у бункерах, яких не виключали з унiверситетiв за те, що ходили у вишиванках, якi в престижних навчальних закладах, а не в концтаборах, здобували полiтичну й цивiльну освiту, – не ставтеся до нас погордливо й поблажливо i облиште мрii про в’iзд до Киева на бiлих конях, допоможiть пограбованiй Украiнi чим можете, навчiть нас потрiбного сучасного ремесла, а полiтичну дiяльнiсть залишiть тим, якi нинiшню полiтику вистраждали i, навченi вчора, знають нинi, що потрiбно самостiйнiй Украiнi, а про що слiд забути.
Гай-гай, я ж бо залiз у такi жахи, а ми ж, гiмназисти, мали ще й свята.
Хiба то не свято – щоденно споглядати, як гiмназiйним коридором проходить величний професор Богдан Левицький-Штраус, знаменитий украiнiст i германiст! Вiн мене ще не вчить, вiн випускае матуристiв, але я знаю – буде вчити, хоч i не пiдозрюю, що колись аж так заважить у моему життi його наука: втiшений письменницькою славою, я буду вдячно молитися за його душу i – зацькований компартiйною ордою – проклинатиму його за те, що спрямував мене на лiтературний шлях.
Того я ще тодi не знав, а вiн проходив коридором – маестатичний Штраус (матуристи шепочуться по кутках: «Штраус палить на iспитах, Штраус… Штраус… Штраус!..») – iде, зiгнувши в лiктi руку i звiвши ii кулаком до пiдборiддя, потрясае нею, зловтiшно вимовляючи впiвголоса: «Я тобi дам Штраус, о-о, я тобi дам Штраус!»
Та я не боюся його, втiкаю з уроку математики, якоi не знаю i знати не хочу, i, припавши до дiрки вiд ключа, дивлюся на Штрауса, який читае лекцiю з украiнськоi лiтератури в матуральному класi, слухаю, завмираю i до знемоги насолоджуюся поемою Івана Франка «Іван Вишенський».
Мов зелена пiрамiда на хвилястiм синiм полi,
На рiвнинi лазуровiй велетенський iзмарагд…
На Афонi дзвони дзвонять у недiлю по вечернi…
Що менi до Украiни, хай рятуеться як знае…
І яке ти маеш право, черепино недобита,
Про свое спасення дбати там, де гине мiлiон?!
Та то такий бiль, така краса, такий чар – i хтось мае право це слухати, а я тiльки по-злодiйськи пiдглядаю, а я…
І тут якийсь збитошник штовхае мене двома руками в сiдницю, я головою вiдчиняю дверi, влiтаю до класу, клас гримнув реготом i тут же замовк; Штраус опустив руку i запитав, дивлячись на мене крiзь окуляри, немов крiзь лупу на комашку:
«Ти чого сюди увiрвався?»
«Хочу слухати лекцiю», – насилу вимовив я.
«Вiн хоче слухати! – викинув Штраус вгору вказiвного пальця. – Якщо вiн хоче слухати, то хай слухае, видно, йому це потрiбно. Сiдай за останню парту».
А чи то не радiсть – «Маланка» в бурсi!
Мiй брат Євген порозмальовував усiх вуглем – Гриця Гуменюка, нинiшнього директора Коломийськоi гiмназii, Романа Дронюка – сьогоднiшнього коломийського лiкаря, Дмитра Павличка, Василя Томащука – нинi вчителя з Яблунева, мене; сам переодягнувся за чорта, i ми всi пiдноворiчного вечора рушили маланкувати. Нам не пощастило: на другому поверсi ми увiрвалися до кiмнати першокласникiв – там зчинився плач, дiти геть-чисто поперелякувалися; тодi вже i ми, переляканi, втекли вниз i були б щасливо вибiгли на подвiр’я, де нас уже нiхто не спiймав би, та бiля кухнi дружно зупинилися перед великою спокусою. Дебела кухарка Гандзя виставила на пiдвiконня баняк гречаноi кашi для свого коханця Сидора Вiндика – восьмикласника, який записався у фольксдойчi й вiдбирав грошi у евреiв, якi в бурсацькому пiдвалi заготовляли дрова. Ми його ненавидiли i кашу гуртом з’iли. Та вiн нас спiймав у кiмнатi, коли ми вже змили грим, тiльки Євген не встиг скинути чортiвського балахона. Боже, як вiн дiстав вiд Вiндика! А все одно то була радiсть…
Мати директором гiмназii професора Олексiя Ковбуза – теж було щастя. Ковбуз знав усе: вiд Ромула i Рема до кожного другого порядного газди в найглухiшому покутському селi, а за прiзвищем гiмназиста безпомилково визначав мiсце його народження.
Я старанно виминав директора, бо мав перед ним великий грiх i думав, що вiн про нього знае: iз шафи, що стояла в коридорi навпроти директорського кабiнету, я, коли уроки закiнчувалися i в примiщеннi гiмназii запанувала тиша, викрадав бiлий гербовий папiр, щоб з нього робити своi книжечки, – i донинi маю слабкiсть до незаписаного паперу.
Потiм, коли Ковбуз працював викладачем на класичнiй кафедрi Львiвського унiверситету, я якийсь час мешкав у нього на квартирi, то й признався до свого колишнього грiха. Професор щиро смiявся: вiн завжди дивувався, чому в його шафi дедалi меншае дорогоцiнного паперу.
І ще була в мене таемниця, пов’язана з директором гiмназii. Його дочку Мiрку – сьогоднi вона професор кафедри хiмii у Львiвському унiверситетi – я вибрав своею «дамою серця». Мiрка нiчого про те не знала, бо була вища за мене на пiвголови i, звiсно, не звертала на курдупля уваги. Так ми й залишилися донинi лише щирими приятелями.
Драматург i поет, викладач украiнськоi лiтератури Дмитро Николишин був пресвiтлою особистiстю, найвитонченiшим iнтелiгентом, знавцем свiтових лiтератур i мрiйником. Не знаю, збагнути не можу, як така благородна i не захищена найдрiбнiшою крихтою грубостi людина витримувала знущання в радянському концтаборi?! Зрештою, не витримав, помер на каторзi…
Латинiст Іван Храпливий, на прiзвисько Ванька, водно чухав вказiвним пальцем чорну борiдку i вигукував «но-но!» навiть тодi, коли в класi було тихо, хоч маком сiй… Вiн так нас витренував у латинськiй граматицi, що й донинi спросоння я мiг би назвати по-латинi кожну граматичну форму будь-якого дiеслова чи iменника. Храпливий був дуже боязливий i обережний. Якщо гiмназист не пiдготувався до уроку, то видумував щось «страшне» – бавився, наприклад, стрiляною гiльзою, – i цього було досить, щоб Ванька вмить виводив за комiр небезпечного типа з класу, тим самим рятуючи його вiд «двiйки». Обережнiсть, однак, не врятувала його самого: пiсля вiйни Храпливого заарештували, i якийсь час, як менi вiдомо, вiн сидiв у однiй камерi з Дмитром Павличком…
Орест Кузьма – професор бiологii i хiмii – зачаровував нас на уроках практичними дослiдами. Нiколи учнiв не опитував, але оцiнки ставив непомильно: хто цiкавився його предметом, мав найвищий бал, всi iншi – «трiйки». Середньоi оцiнки не визнавав i «двiйок» теж не ставив: бо «нема на свiтi аж такого дурня, щоб таки нiчого не знав». Був вiн вiдомим есперантистом. 1948 року його з сiм’ею вивезли в Сибiр, де вiн вирощував зразкову городину, дивуючи тих, в яких «нiчево не расте»; повернувся до Коломиi через десять лiт – знищений i хворий.
Богдан Левицький (Штраус) викладав пiсля вiйни украiнську мову й лiтературу в середнiй школi № 1, колишнiй гiмназii. Його урок на тему «Інтермецо» М. Коцюбинського я запам’ятав слово до слова: працюючи потiм у Щирецькiй середнiй школi на Львiвщинi, я подавав цей урок за його «рецептом», i мене ставили в приклад усiм мовникам району. Штраус швидко запримiтив у мене лiтературнi нахили, може, запам’ятав мое вторгнення в клас матуристiв. Вiн опiкувався мною аж до десятого класу включно: залишав пiсля урокiв i розкривав передi мною чари тичинiвськоi поезii та прози Юрiя Яновського. На уроках, коли вивчали Тичину, Штраус говорив учням: «Вiдкладiть пiдручники i слухайте те, чого в них немае. Вiрш «Партiя веде» вивчiть напам’ять дома, бо таке питання буде в екзаменацiйних бiлетах. Це вам дасться легко: ритмiка вiрша така сама, що в «Лисi Микитi»… І десять урокiв поспiль декламував нам поезii iз «Сонячних кларнетiв» i «Золотого гомону», аналiзував поему «Сковорода», i тому я нiколи в життi не глузував з Тичини, в чому так радо вправлялися i вправляються ще й досi невiгласи… Я був останнiм випускником у Левицького. Вiн раптом помер пiсля нашого випускного вечора, i я, йдучи за домовиною, повторював у думцi напутнi слова вчителя: «Лiтература – совiсть народу, i доторкатися до неi треба чистими руками». Образ Штрауса пройшов через моi повiстi «Сьоме небо» й «Мiсто» – це моя дяка йому за лiтературний хлiб…
Можна б i далi характеризувати професуру Коломийськоi гiмназii, i кожен учитель заслужив би на добре слово. Коломийська гiмназiя – то був останнiй навчальний заклад у Галичинi, рiвень викладання в якому без перебiльшення можна назвати унiверситетським. Чи дочекаеться наша освiта подiбних педагогiчних сил? Будемо сподiватися.
Я надто довго зупинився на розповiдi про щасливi моменти нашого гiмназiйного життя. І ще б хотiлося розповiсти про щось насправдi радiсне, бо ж було воно, було! Та довкола йшла вiйна – не на фронтах, фронтових боiв у Коломиi поки що не чутно було, – нiмцi тут воювали в Шепарiвському лiсi, дострiлюючи евреiв, i на еврейському кладовищi, де вже розстрiлювали украiнцiв-заручникiв. За одного вбитого партизанами нiмця – тридцять жертв. Їх iмена, виписанi на червоних плакатах, щодня з’являлися на телеграфних стовпах, рекламних тумбах. Сотнi й сотнi наших хлопцiв, переважно сiльських, знищили фашисти в Коломиi; найтяжчим прокльоном були тодi слова: «А щоб я твое iм’я бачив на червоному плакатi!» А тому й донинi не можу збагнути, як мiг кракiвський Украiнський центральний комiтет домагатися в Гiтлера дозволу на створення дивiзii СС «Галичина», яка в той час, коли новостворена УПА виповiла нiмцям смертельний бiй, стала на боцi окупацiйноi армii.
Я бачив, як мiй батько печалувався над приреченим украiнським цвiтом. А хлопцi зголошувалися, хлопцi йшли, бо знову на нашi землi насувалася червона орда, цiну якiй галичани вже знали, i iм здавалося, що дивiзiя стане зародком новiтнього легiону усусусiв.
То були чеснi й запальнi хлопцi… Я мешкав у Сiднеi в колишнього дивiзiйника Левка Яськевича, вiн так i казав: «Ми були переконанi, що повториться австрiйський варiант – у складi нiмецькоi армii буде створений корпус Сiчових Стрiльцiв (так ми розшифровували абревiатуру СС), який пiсля поразки нiмцiв у вiйнi започаткуе украiнську регулярну армiю».
На жаль (чи й на щастя), iсторiя нiколи не повторюеться.
До Коломиi прибув у передсмертному своему вояжi по окупованих територiях генерал-губернатор Ганс Франк, щоб напутити дивiзiйникiв, яких зiбрали в примiщеннi театру.
