скачать книгу бесплатно
Украiнська дiаспора
Іван Федорович Драч
Життеву, творчу, громадську й полiтичну позицii Івана Федоровича Драча (нар. 1936 р.), видатного украiнського поета, культурного, громадського i полiтичного дiяча, визначають iнтелектуалiзм i рацiоналiзм. Вони тiсно мiж собою переплетенi й взаемодiють в усiх видах дiяльностi митця, залишивши вiдбиток на його стосунках з украiнською дiаспорою. Широкий i глибокий погляд І. Драча на проблеми свiтового украiнства на повну силу розкрився пiд час пiдготовки й проведення пiд його керiвництвом мiжнародних форумiв. Доповiдi, виступи Івана Драча на цих всеукраiнських заходах, його iнтерв’ю украiнським i захiдним ЗМІ не втратили своеi актуальностi й нинi. Вiриться, не втратять i для майбутнiх часiв.
Іван Федорович Драч
Украiнська дiаспора
Іван Драч i дiаспора
Життеву, творчу, громадянську й полiтичну позицii Івана Драча визначають iнтелектуалiзм i рацiоналiзм. Вони тiсно мiж собою переплетенi й взаемодiють в усiх видах дiяльностi видатного поета, культурного, громадського й полiтичного дiяча, залишивши вiдбиток на його стосунках з украiнською дiаспорою.
Тема «Іван Драч i дiаспора» багатоаспектна, мае свою iсторiю, складнi колiзii i несподiванi повороти. Щоб не «скубати» тему з рiзних бокiв, застосуемо до ii висвiтлення й розкриття iсторично-хронологiчний принцип.
Іван Драч як особистiсть – поет i громадянин – голосно зiйшов на арену лiтературного життя УРСР у 1961 роцi, коли завдяки тодiшньому головному редактору Павловi Загребельному на сторiнках «Лiтературноi газети» була опублiкована драма-феерiя «Нiж у сонцi» з блискучим коментарем Івана Дзюби. Крiм цiеi публiкацii, на сторiнках «Лiтературноi газети» були надрукованi (однi ранiше, iншi – пiзнiше) поезii Миколи Вiнграновського, Євгена Гуцала, Лiни Костенко, Вiталiя Коротича. Ставлення критикiв до появи молодоi плеяди поетiв було рiзне – вiд захоплення до несприйняття. Саме критичнi публiкацii з позицiй партiйностi й соцiалiстичного реалiзму спричинилися до популярностi iменi Івана Драча та його творчостi серед широкого культурного загалу в Украiнi.
За лiтературним процесом в УРСР уважно стежили украiнськi критики й лiтературознавцi в дiаспорi. Слiд вiддати iм належне за швидке осмислення суспiльно-полiтичноi й загальнокультурноi ситуацii в советськiй Украiнi й об’ективну оцiнку прискореного оновлення украiнськоi лiтератури. Тож першi стосунки Івана Драча-поета з дiаспорою вiдбулися заочно у далекому 1962-му, коли мюнхенський журнал «Сучаснiсть»[1 - Сучаснiсть. – 1962. – Ч. 5.] передрукував з «Лiтературноi газети» його поему «Нiж у сонцi», «Етюди», «Останнiй мiст полковника». У наступних числах «Сучасностi» надрукованi вiршi Миколи Вiнграновського, Євгена Гуцала (поезiя i прозовi твори). Кiлькома оповiданнями Валерiя Шевчука «Сучаснiсть» у 1962 р. завершила знайомство дiаспори з молодою украiнською лiтературною плеядою.
Друга зустрiч Івана Драча з украiнською дiаспорою вiдбулася (також заочно) 1963-го, коли в дослiдно-видавничому об’еднаннi «Пролог» вийшла хрестоматiя «Панорама найновiшоi лiтератури в УРСР: Поезiя – Проза – Критика».[2 - Панорама найновiшоi лiтератури в УРСР. Поезiя – Проза – Критика / упорядкування, вступна стаття i бiографiчнi довiдки Івана Кошелiвця // Нью-Йорк: Пролог, 1963.] В лiтературнiй панорамi Іван Драч постав разом iз поетами Лiною Костенко, Миколою Вiнграновським, Вiталiем Коротичем, Євгеном Гуцалом, Григорiем Кириченком i, як не дивно, Павлом Тичиною; прозаiками – Олександром Довженком, Леонiдом Первомайським, Григорiем Тютюнником, Євгеном Гуцалом, Валерiем Шевчуком, Борисом Резнiченком та Анатолiем Дiмаровим. Доповненням панорами став вибiр критичних статей Олександра Бiлецького, Максима Рильського, Степана Крижанiвського, Івана Свiтличного та групи письменникiв, якi виступили «за» i «проти» шiстдесятникiв.
Молодим лiтераторам пощастило: у неосяжний свiт украiнськоi дiаспори iх вивiв сумлiнний, чесний, талановитий лiтературознавець i критик Іван Кошелiвець – незаперечний авторитет у середовищi украiнських лiтераторiв багатьох краiн Європи та Америки. Близька до лiтератури дiаспорна громадськiсть iз упорядкованоi І. Кошелiвцем «Панорами» мала повне уявлення про представникiв новоi генерацii в лiтературi УРСР, а дiаспорнi критики та лiтературознавцi отримали багатий матерiал для висвiтлення й аналiзу лiтературного процесу в УРСР, публiкуючи статтi в журналах та газетах.
У «Панорамi…» І. Кошелiвецiь помiстив кiлька поетичних творiв Івана Драча, ранiше надрукованих у «Лiтературнiй газетi», журналах «Вiтчизна» i «Прапор»: «Баладу про соняшник», «Соняшний етюд», симфонiю «Смерть Шевченка», а з циклу «Телiженське лiто» – «Баладу про дядька Гордiя», «Баладу про вiдро», «Баладу синтезу», «Калинову баладу» й гостропублiцистичну «Оду чесному боягузовi», яку не побоявся надрукувати харкiвський журнал «Прапор».
У передмовi до «Панорами…» Кошелiвець пише, що «найбiльш вiдрадним явищем перiоду короткоi хрущовськоi вiдлиги «була поява в лiтературi за цi останнi два роки молодого поколiннi – так званих шiстдесятникiв. Автор наголошуе, «що саме ця генерацiя з небувалою досi переконливiстю засвiдчила незнищимiсть i невмирущiсть нашоi лiтератури». Прискiпливо вiдстежуючи лiтературний процес, Кошелiвець звернув увагу на цькування молодих письменникiв i самосуд, влаштований «лiтературними графоманами, тим вiрнiшими партii, чим вони бездарнiшi».
Подаючи тло, на якому пробивалися паростки лiтературного оновлення, Кошелiвець сповiстив про завершення працi над книжкою, в якiй буде подано аналiз сучасноi украiнськоi лiтератури. Книжка «Сучасна лiтература в УРСР»[3 - Кошелiвець І. Сучасна лiтература в УРСР. – Нью-Йорк: Пролог, 1964.] вийшла роком пiзнiше вiд «Панорами» – у 1964 р. Автор монографii дав широкий i глибокий аналiз лiтературного життя в УРСР, присвятивши окремi сторiнки характеристицi творчого доробку поетiв-шiстдесятникiв, розгляд творчостi яких (що вже само по собi симптоматично) розпочинаеться з аналiзу поетичного доробку Івана Драча – «руйнiвника соцреалiстичноi системи образностi, побудованоi на фальшивiй засадi». А в циклi «Телiженське лiто» дослiдник бачить «що не твiр, то шедевр». Іван Кошелiвець вiдзначив щирiсть Івана Драча, новаторство форми його поезiй i громадянську смiливiсть в оцiнцi потворних явищ тодiшнього життя («Ода чесному боягузу» та iн.). Видатний лiтературознавець дав найвищу (яку тiльки можна було б дати) оцiнку поемi Драча «Смерть Шевченка»: «вiдтворенням складности й величi Шевченковоi постатi Драч перевищуе всi незчисленнi поетичнi спроби на цiле столiття по смертi поета».[4 - Кошелiвець І. Сучасна лiтература в УРСР. – Нью-Йорк: Пролог, 1964. – С. 202.]
Такими були першi заочнi контакти Івана Драча з украiнською лiтературною дiаспорою, якi, на жаль, мали прикрi наслiдки. Спричинилися до цього драматичнi подii в Украiнi 1964–1965 рр. У рiк виходу книжки І. Кошелiвця «Сучасна лiтература в УРСР» 9 березня 1964 р. був знищений створений О. Заливахою, А. Горською, Л. Семикiною, Г. Севрук вiтраж у Киiвському унiверситетi iм. Тараса Шевченка, приурочений до 100-рiччя вiд дня смертi украiнського Пророка, а 24 травня пiдпалено вiддiл украiнiки Публiчноi бiблiотеки в Киевi. Поширювана в самвидавi викривальна, гостропублiцистична анонiмна стаття «З приводу процесу над Погружальським» засвiдчила переростання нацiонально-культурного руху в суспiльно-полiтичний. У самвидавi поряд з поезiями Миколи Вiнграновського, Івана Драча, Лiни Костенко, Василя Симоненка набирали активного поширення публiцистичнi статтi з критикою полiтики КПРС у нацiональному питаннi. Проникнувши з трудом через «залiзну завiсу», по руках учасникiв i симпатикiв нацiонально-культурного руху шiстдесятництва почали ходити дiаспорнi журнали «Сучаснiсть», книжки Івана Кошелiвця «Панорама найновiшоi лiтератури в УРСР», «Сучасна лiтература в УРСР», збiрник «Вивiд прав Украiни», праця М. Прокопа «Украiна й украiнська полiтика Москви» та iн.
З таким пожвавленням нацiонально-культурного життя в суворо контрольованiй Москвою республiцi не могла змиритися «керiвна й спрямовуюча сила» советського народу КПРС. У 1965–1966 рр. Украiною пронеслася хвиля репресiй, заарештовано активних учасникiв виготовлення й поширення самвидавних матерiалiв i закордонних видань.
Арешти 1965–1966 рр. були великим ударом для Івана Драча i багатьох представникiв украiнськоi iнтелiгенцii, котрi не могли припустити думки, що таке можливе в краiнi, яка осудила репресii Сталiна. ЦК КПУ разом iз представниками КГБ Украiни провели роз’яснювальну роботу з окремими письменниками-комунiстами, не обминувши Івана Драча. Причину арештiв пояснювали тим, що деякi «полiтично незрiлi» представники iнтелiгенцii стали на шлях «антирадянськоi нацiоналiстичноi дiяльностi», а тому iх необхiдно було iзолювати.
У час, коли над заарештованими проводилося слiдство, вiдбувся ще один заочний контакт Івана Драча з дiаспорою – цього разу через посередництво вiдомого украiнського поета, перекладача, редактора, дiйсного члена НТШ, УВАН, редколегii «Енциклопедii Украiнознавства», автора 11 збiрок поезiй, члена ОУП «Слово» Богдана Кравцiва. Журнал «Сучаснiсть» (Мюнхен) у сiчневому випуску за 1966 р. надрукував його статтю «Протуберанцi серця i кредо Івана Драча».[5 - Кравцiв Б. Протуберанцi серця i кредо Івана Драча // Сучаснiсть. – Ч. 1. – 1966.]
Щоб зрозумiти акценти, якi ставить автор у статтi про молодого украiнського поета, необхiдно звернути увагу на деякi моменти його бiографii. У молодостi Б. Кравцiв, активний дiяч украiнського нацiоналiстичного руху в Галичинi, у 1928–1929 рр. очолював Союз украiнськоi нацiоналiстичноi молодi, у 1929-му вiн – перший крайовий провiдник ОУН на захiдноукраiнських землях, у 1929 – 1930-х рр. – провiдник ОУН у Львовi. За органiзацiю 1929 р. демонстрацii протесту бiля радянського консульства у Львовi (у зв’язку з процесом над членами СВУ) був заарештований польською окупацiйною владою. А за проведену пiд його керiвництвом антипольську демонстрацiю – засланий у концтабiр «Береза Картузька».
В опублiкованiй у «Сучасностi» статтi автор не приховуе захоплення талантом молодого украiнського поета, бунтарським духом його творiв. Можливо, поезiя Драча нагадала Кравцiву роки його революцiйноi молодостi, боротьбу за украiнську справу в умовах окупованоi Польщею Галичини. Захоплений новою збiркою Івана Драча, Кравцiв пише: «“Протуберанцi серця” вирiзняються видатно i своiм змiстом, i мистецько-поетичними засобами серед усiеi сучасноi радянськоi поетичноi продукцii. Своею глибокою внутрiшньою поетичною наснагою вона перевищуе й багатьох уже визнаних майстрiв. У порiвняннi з нею збiрки численних однолiткiв Драча, iз яких можна вибрати щонайбiльше один чи два помiтнiших вiршi, одноманiтнi, сiрi й нецiкавi. Тому поява новоi збiрки Івана Драча е своерiдною революцiею».
Зiставляючи надрукованi в збiрцi вiршi з ранiше надрукованими в газетах i журналах, автор статтi звертае увагу на скалiчення цензурою окремих вiршiв збiрки «Протуберанцi серця». Важливо вiдзначити, що досвiдчений лiтературний критик Б. Кравцiв не допускае жодних домислiв, суворо дотримуючись принципу науковостi в аналiзi творiв І. Драча. Єдине, що його турбуе, – можливе покарання поета iснуючим режимом.
Вiдповiдно до iснуючоi практики, про усi важливi публiкацii в дiаспорнiй пресi КДБ повiдомляло ЦК КПУ. Зважаючи на те, що вiршi Драча поширювалися в самвидавi й були вилученi пiд час обшукiв заарештованих, вiдповiдальнi працiвники ЦК КПУ вирiшили провести «виховну роботу» з авторитетним поетом. Можна лише здогадуватися, що пiд час розмови, умовно кажучи, на стiл було покладено (за давньою практикою росiйських спецслужб), говорячи iхньою мовою – «кнут» i «пряник». «Кнут» – це заборона друкуватися, звинувачення у поширеннi творiв, якi «порочать радянський суспiльний i державний лад», перспектива вiдкриття кримiнальноi справи i т. iн. «Пряник» – широко вiдкритi дверi до всiх газет i журналiв, покращення побутових умов. Словом, пиши, друкуйся, а головне – дотримуйся лiнii партii в життi й творчостi. Перед поетом постало нелегке завдання: треба було обрати один iз запропонованих варiантiв. Рацiоналiст Іван Драч обрав «пряник», вiдмежувався вiд приятелiв-дисидентiв в Украiнi та iхнiх «покровителiв» на Заходi. Мовляв, хай вони там пишуть, що iм заманеться, а ми тут самi собi дамо раду. Ранiше обрали «пряник» Микола Бажан, Максим Рильський, Павло Тичина i дещо молодший вiд них – Андрiй Малишко (лауреат трьох сталiнських премiй, iдейний наставник Павличка i його друзiв).
На доброзичливу публiкацiю Богдана Кравцiва Іван Драч пiд тиском (за його словами) ЦК КПУ вiдповiв пасквiлем «О, будьте проклятi ви ще раз! Вiдповiдь пановi Кравцiву i К
».[6 - Драч І. О, будьте проклятi ви ще раз! Вiдповiдь пановi Кравцiву i Кo // Лiтературна Украiна. – 1966. – 22 липня.] Щоб дати таку iдку, сповнену ненавистi вiдповiдь, КДБ мусило грунтовно пiдготувати поета. Адже жоден украiнський письменник не отримував журнал «Сучаснiсть», а тим паче надрукованих за кордоном книжок. Якщо й були спроби переслати таку лiтературу, цензура виловлювала кожну книжку, газету й журнал незалежно вiд того, кому вони адресованi. Тому Драч, можливо, вперше в житi, за широким столом одного з кабiнетiв ЦК КПУ гортав «Сучаснiсть» iз статтею Б. Кравцiва та упорядковану ним книжку вибраних поезiй молодих представникiв украiнськоi лiтератури. Щоб вiдмежуватися вiд закордонних манiпуляцiй щодо його свiтоглядноi позицii, Іван Драч наприкiнцi пасквiля твердо заявив: «Наш iдеал – iдеал комунiзму, панове кравцiви». То вже iнше питання, що iдеал, яким хизувався поет, був iдеалом оманливим, без перспективи на недалеке майбутне. Так окупацiйна влада разом iз заляканою творчою iнтелiгенцiю намагалася вирити глибоку прiрву мiж украiнцями в Украiнi й украiнцями в дiаспорi. На щастя, iхнi потуги виявилися даремними.
Пiсля виконання волi ЦК КПУ, написання пасквiля, покаяння, вiршiв, присвячених Ленiну й Комунiстичнiй партii, Драчевi, наче з широкого рукава, посипалися щедрi дари: одна за одною з’являлися його книжки з ознаками «перевиховання»: «Балади буднiв» (1967), «Поезii» (1967), «До джерел» (1972), «Корiнь i крона» (1974) та iн. У 1976 р. збiрка І. Драча «Корiнь i крона» була вiдзначена Державною премiею УРСР iм. Т. Шевченка, у 1983-му за збiрку вiршiв росiйською мовою «Зеленые врата» (М., 1980) Івановi Драчу присуджено Державну премiю СРСР з лiтератури. Не забарилися й iншi нагороди: Павличко, Драч, Іваничук, Лубкiвський побували у складi делегацiй на засiданнях Генеральноi асамблеi ООН, у серединi 80-х pp. поет був обраний до правлiння Киiвськоi органiзацii Спiлки письменникiв Украiни, згодом (не без санкцii ЦК КПУ) – його головою.
Захоплений у 1964 р. високим злетом поезiй Івана Драча в циклi «Телiженське лiто», Іван Кошелiвець у передмовi до перевиданоi (з доповненнями) у 1974 р. «Панорами найновiшоi лiтератури в УРСР» з прикрiстю зауважив: «Тi ж, що лишилися на поверхнi лiтературного життя, iздять у “вiдрядження”, щоб писати нариси й вiршi про новобудови. Перед серед тих, що так слухняно “перебудувалися”, веде Іван Драч, що був чи не найоригiнальнiший серед шiстдесятникiв».[7 - Панорама найновiшоi лiтератури в УРСР. Поезiя – Проза – Критика. Видання друге, перероблене i доповнене. Упорядкування, вступнi статтi i бiографiчнi довiдки Івана Кошелiвця // Мюнхен: Сучаснiсть, 1974, – С. 19.]
В анотацii до збiрки Івана Драча «Американський зошит» (1980) читаемо: «До новоi книги лауреата Державноi премii УРСР iменi Т. Г. Шевченка ввiйшли твори, в яких художньо зафiксованi враження вiд зарубiжних поiздок автора 1966, 1977 та 1978 рокiв». Книжка вийшла накладом 16 000 примiрникiв. У 1960 – 1980-х рр. виiзд за кордон мiг бути тiльки з дозволу КДБ, а такий дозвiл видавали в Комiтетi держбезпеки лише довiреним людям. Без тих послуг, якi Драч зробив для компартii i КДБ, такi поiздки були б неможливi. Очевидно, що тi поiздки були не для того, щоб налагодити контакти з дiаспорою, а з цiлком протилежною метою – довести, що з «буржуазними нацiоналiстами» не може бути й мови про порозумiння. Одна з поiздок Драча до США вiдбулася в парi з Дмитром Павличком, про що згадуе поет у присвяченому друговi вiршi:
Це було в Нью-Йорку у собвеi —
Далеченько вiд землi своеi
Йшли ми вдвох пiдземним переходом
Ввечерi з намореним народом…
Поiздки не змiцнили, не поглибили дар поета, скорiше навпаки: «Американський зошит» – одна з найбiльш сiрих, якщо не сказати, бездарних збiрок талановитого поета. Слова «Важко як себе в собi пiдняти» – ключ до розумiння драми душi поета. Винесення в епiграф вiрша «Бiлий кiнь “визволителiв”» фрагментiв з «оунiвськоi iнструкцii» часiв Другоi свiтовоi вiйни i «бандерiвського» часопису «Гомiн Украiни» з уривка 1977 р. схиляють до здогаду, що КДБ знайомило Драча з матерiалами, якi зберiгалися в цiй установi.
Тут не мiсце дорiкати чи виправдувати поета. На думку приходять слова Святослава Гординського про мистця Миколу Глущенка, котрий за кордоном виконував агентурнi завдання пiд наданою йому чекiстами кличкою «Ярема». З цього приводу Гординський писав: «От i маемо тут портрет одного украiнського iнтелiгента у сталiнськiй дiйсностi, а подiбних до нього було (i ще е) напевно тисячi, якi мусили пристосовуватися до визнаноi тепер уже навiть самими комунiстами, як злочинноi, сталiнськоi забрiханоi системи. Майбутнiй розгляд таких i подiбних документiв стане добрим матерiялом для з’ясування того, як виковувалася чи ломилася або пристосувалася украiнська людина в тому кошмарному чорториi, що був оздоблений вилитими з бронзи статуями колишнiх богiв, яких тепер сам народ скидае з iх високих п’едесталiв».[8 - Гординський І. С. Мiж дiйснiстю i трагiфарсом // Свобода. – 1990. – 14 вересня. – С. 3.]
На щастя, свiт не стоiть на мiсцi, а змiнюеться, разом iз ним змiнюються люди. Мали рацiю мудрi латиняни: Tempora mutantur еt nos mutamur in illis (часи змiнюються, i ми змiнюемося з ними). Прiрва, що утворилася мiж Іваном Драчем i дiаспорою, тривала незасипаною понад два десятилiття – до часу другоi вiдлиги – приходу до влади в СРСР М. Горбачова. Зорiентувавшись у новiй полiтичнiй ситуацii, рацiоналiст Іван Драч скинув «холуйськi ходаки» й почав боротьбу за суверенну УРСР. Зразу боротися за самостiйну Украiну йому не дозволяли комунiстичнi вiжки. Пройшовши за короткий час складну еволюцiю, вiн на початку 1989-го бере активну участь у створеннi Народного руху Украiни за перебудову (НРУ), готуе Установчий з’iзд, запрошуе на його засiдання чималу кiлькiсть гостей з украiнськоi дiаспори. Установчий з’iзд 7 – 10 вересня 1989 р. обирае І. Драча головою НРУ. Пiд час перебування видатного поета на посадi потужноi громадсько-полiтичноi органiзацii вiдбулося повiльне перетворення пiдконтрольного КДБ Народного Руху Украiни за перебудову в НРУ – продовжувача нацiонально-визвольноi боротьби за державний суверенiтет Украiни.
Пiсля здобуття Украiною Незалежностi розпочинаеться нова сторiнка стосункiв Івана Драча з дiаспорою. За рекомендацiею новоi влади його, голову НРУ, народного депутата Верховноi Ради Украiни, обирають головою Товариства зв’язкiв з украiнцями за кордоном. На плечi видатного поета, громадського й полiтичного дiяча звалилася нелегка ноша, зважаючи на завдання, якi виконувало Товариство в минулi три десятирiччя.
Товариство зв’язкiв з украiнцями за межами Украiни було засноване 20 грудня 1960 р. за рiшенням Центрального комiтету КПУ i Комiтету державноi безпеки з метою розколоти свiтове украiнство на «прогресивну» частину (робiтники, селяни) i «буржуазних нацiоналiстiв», внести розлад у дiаспорне украiнське середовище, знецiнити його вагу в украiнськiй iсторii та його вплив на украiнський народ. З цiею метою пiд прикриттям Товариства компартiя разом з КДБ всiляко пiдтримували «прогресивнi украiнськi органiзацii» (комунiстичного i соцiалiстичного штибу) в США, Канадi та Європi, фiнансували iхнi прорадянськi й прокомунiстичнi газети, запрошуючи «прогресивних» дiячiв вiдвiдати Радянську Украiну, де ними опiкувалися й «виховували» «працiвники в цивiльному» – чекiсти. Щодо тих закордонних украiнцiв, котрi не пiддавалися впливу радянськоi пропаганди, то з ними велася цiлком iнша робота. На кожного дiяча «нацiоналiстичного табору» була заведена персональна картка, в яку, крiм бiографiчних даних, вносилася iнформацiя про iхню полiтичну, лiтературну, наукову, мистецьку дiяльнiсть. Картотека знаходилася пiд суворим контролем зачислених у штат Товариства кадебiстiв. З метою вишукування розмаiтоi iнформацii про вiдомих украiнських дiячiв у дiаспорi КДБ забезпечувало довiрених працiвникiв Товариства украiнськими закордонними виданнями – газетами й журналами, якi пiсля опрацювання повертали в архiв КДБ, а добута iнформацiя у спотвореному виглядi використовувалася для боротьби з «буржуазними украiнськими нацiоналiстами». На Товариство було покладене завдання роз’еднувати украiнство рiзними способами i методами, не гребуючи наклепами й надуманими звинуваченнями. На руйнування украiнськоi дiаспори тодiшнiй уряд УРСР видiляв значнi кошти, утримуючи близько двохсот працiвникiв Товариства.
Отакий спадок отримав Іван Драч, коли за погодженням чи за рекомендацiею влади незалежноi Украiни наприкiнцi 1991 р. очолив цю антиукраiнську структуру. За словами нового керiвника, до проголошення Украiни незалежною державою на працiвникiв Товариства було покладене завдання виконувати контрпропагандистську роботу – лаяти «украiнських буржуазних нацiоналiстiв», усю дiаспору, переконувати украiнську громадськiсть, що «клятi буржуазнi нацiоналiсти» е ворогами украiнського радянського народу i украiнськоi радянськоi iнтелiгенцii, що вони всi служать мiжнародному iмперiалiзму, передовсiм Сполученим Штатам Америки. Це була основна контрпропагандистська функцiя цiеi структури i, якщо реально дивитися на це все, на такiй основi ми започаткувалися» (пiдкреслення мое. – Б. Г.).
Отже, вiдбулася формальна трансформацiя створеноi з контрпропагандистською метою староi структури в Товариство з новою назвою «Украiна – Свiт», але з успадкуванням штату попередньоi органiзацii. У розмовi з кореспондентом УНІАН новий очiльник Товариства розповiв, що пiсля проголошення незалежностi його тодiшнiй голова Володимир Бровченко уперше вигнав чи запропонував пiти трьом або чотирьом прямим кадебiстам, якi працювали у структурi Товариства. Очевидно, iм запропонували iншу роботу, а тих (близько двохсот), що залишилися на своiх мiсцях, необхiдно було переорiентувати на новi завдання: об’еднувати, а не роз’еднувати свiтове украiнство. Пiсля перших тижнiв перебування на посадi голови Товариства Іван Драч, вiдповiдаючи 12 сiчня 1992 р. на запитання професора Фiладельфiйського унiверситету Мирослава Лабуньки про плани органiзацii, сказав, що бачить завдання очолюваноi ним структури у спiвпрацi з украiнцями як на Заходi, так i на Сходi, пам’ятаючи, що «на територii Росii, Казахстану та iнших республiк – мiльйони та мiльйони наших землякiв». Досконало знаючи про руйнiвну антиукраiнську дiяльнiсть Товариства у попереднi тридцять рокiв, коли ставилася мета роз’еднувати украiнство материкове i дiаспорне, Іван Драч у числi першочергових заходiв вважав за необхiдне спрямувати дiяльнiсть Товариства в напрямi консолiдацii украiнцiв Украiни з украiнцями в усiх краiнах поселення, не дiлячи iх на категорii, а спираючись «на всi сили. На весь полiтичний аспект, який був, щоб ми не дiлили рiзнi середовища та товариства. Це мае вiдображати повновартiсний спектр полiтичноi Украiни. Так само, як у стосунках iз захiдною дiяспорою – Америкою, Канадою, Францiею, Нiмеччиною i т. д., ми будемо спиратися на всi тi сили, на весь той полiтичний спектр, звичайно, демократичний, який там е, i теж не повиннi дiлити на т. зв. прогресистiв та всiх iнших».
Треба вiддати належне Івановi Драчу як очiльнику Товариства: за реалiзацiю намiчених планiв приступив вiн з великою енергiею, розмахом i темпом, свiдченням чому е хронологiя подiй. 21 i 22 сiчня 1922 р. Товариство органiзувало Конгрес представникiв украiнцiв iз держав, утворених пiсля розпаду СРСР (Конгрес украiнцiв схiдноi дiаспори), а вже в серпнi 1992 р. вiдбулася вiкопомна подiя: 1-й Всесвiтнiй форум украiнцiв.
Івановi Драчу в очолюваному ним Товариствi багато чого доводилося починати з чистого аркуша. Для забезпечення тiсних зв’язкiв мiж дiаспорою й Украiною необхiдно було вiдмовитися вiд старих структур i створити принципово новi. З цiею метою 1992 р. була створена Украiнська всесвiтня координацiйна рада – УВКР), головою якоi було обрано голову Товариства «Украiна – Свiт» Івана Драча. Вiдповiдно до Статуту в новостворену органiзацiю ввiйшли представники украiнцiв з материковоi Украiни, захiдноi та схiдноi дiаспори (краiн колишнього СРСР).
Цi заходи стали переконливим свiдченням переломного етапу в стосунках мiж материковою Украiною i украiнською дiаспорою. У доповiдях на форумах Іван Драч переконував високе зiбрання (вважаю, переконав), що «молодiй украiнськiй державi потрiбна уся ця дiаспора, i ця держава потрiбна усiй дiаспорi».
У подальшi роки Товариство пiд керiвництвом І. Драча взяло участь у розробцi Державноi програми «Украiнська дiаспора на перiод до 2000 року», домоглося ухвалення ii Кабмiном. Серед заслуг Товариства – iнiцiювання прийняття Нацiональноi програми «Закордонне украiнство на перiод до 2005 р.».
Минав рiк за роком, i Товариству доводилося все труднiше виживати в складних умовах матерiальноi скрути. Дiйшло до того, що з численного штату Товариства на початку 2017-го залишилося всього кiлька працiвникiв. За словами голови Товариства, впродовж рокiв держава «не дае нам жодноi копiйки. Наш будинок (вул. Золотоворiтська, 6. – Б. Г.), за винятком кiлькох кiмнат, здаеться в оренду. Ми живемо, точнiше виживаемо, рiзними пожертвами. Чесно кажучи, ледве iснуемо».
У розмовi з Надiею Юрченко 20 грудня 2010 року Іван Драч заявив, що, попри всi складностi, в тяжких умовах «украiнськi структури iснують – i УВКР, i “Украiна – Свiт”, i Федерацiя товариств зв’язкiв iз зарубiжними краiнами. І яку б там лiнiю не проводила держава, як би не ставився той чи iнший президент або прем’ер-мiнiстр до цього всього, ми займаемося своею украiнською роботою – це основа основ. Ми iснуемо, як той садочок, щоб, коли буде бiльш-менш сприятлива ситуацiя, це все можна було розсадити, щоб воно жило, iснувало й було». Ми не можемо себе мiняти жодним чином: ми е товариством зв’язкiв з украiнцями i при будь-якiй владi будемо стояти на украiнських позицiях i вiдстоювати украiнськi культурнi цiнностi – це для нас найважливiше».
На превеликий жаль, той оптимiзм з кожним роком почав вивiтрюватися й дiйшов до крайньоi межi, коли в «садочку» залишилося обмаль пагiнцiв для розсаджування.
Та, попри всi бiди, дiяльнiсть Товариства «Украiна – Свiт» – важлива вiха в iсторii молодоi Украiнськоi держави. Незаперечна заслуга тут очiльника Товариства Івана Драча. Високий рiвень його iнтелекту, широкий i глибокий погляд на проблеми свiтового украiнства на повну силу розкрилися пiд час пiдготовки й проведення пiд його керiвництвом форумiв свiтового украiнства, котрi стали воiстину вiкопомними подiями украiнськоi iсторii. Доповiдi, виступи Івана Драча на цих всеукраiнських заходах, його iнтерв’ю украiнським i захiдним ЗМІ не втратили своеi актуальностi й нинi. Вiриться, не втратять i для майбутнiх часiв. Ось чому так важливо було в багатотомному виданнi творiв Івана Драча окремий том посвятити темi «Іван Драч i дiаспора». Складнi перипетii розвитку цiеi теми автор цих рядкiв спробував висвiтлити у статтi-передмовi.
Богдан ГОРИНЬ
Киiв, сiчень 2017
Украiнцi всiх украiн, еднайтеся!
Сучасна дума про третього брата
Виступ на І Конгресi украiнцiв незалежних держав колишнього СРСР 22–23 сiчня 1992 р.
Кажуть, що нас за часiв Богдана Хмельницького було стiльки ж, скiльки i наших пiвнiчних сусiдiв. Правда, iсторик Тарас Гунчак нас попереджае: коли ми приеднувалися за Переяславською угодою, то Москва територiально i загарбницьки вже сягала Тихого океану. Руськi, або ж украiнцi, дорiвнювали москалям, або московитам. Згодом черкаси, або ж руськi, стали украiнцями, а московити – руськими. Вже сто рокiв тому (перепис 1897 року) украiнцiв було до тридцяти мiльйонiв, а росiян – до п’ятдесяти. Зараз украiнцiв у межах Украiни майже стiльки ж, як i сто рокiв тому, а росiяни побiльшилися втричi, i стало iх сто п’ятдесят мiльйонiв. Коли б украiнцi розвивалися таким темпом, як росiяни, за цих останнiх сто рокiв, iх було б до ста мiльйонiв. Отож – де ж ми загубили половину свого народу, де ми загубили мiнiмум п’ятдесят мiльйонiв, де ми загубили свою половину? І чи зможемо ми коли не знайти iх на запилюжених манiвцях iсторii, то бодай якось або чимось компенсувати болiсну i трагiчну цю недостачу? Коли живемо кiлькiсно напiвнародом, напiвiсторiею, напiвминулим, то, може, i напiвмайбутнiм? Мов паралiтики з блискучими очима, – згадайте Лесю Украiнку.
Я дивлюся на наше велелюдне зiбрання, i на душi свiтло та радiсно, як то не часто бувае, коли здiйснюеться, нарештi, давня i велика мрiя всього життя. Та водночас не полишае i присмак ще й якоiсь сумоти: i чому ж бо саме нам, украiнцям, нацiональне еднання вiддаровуеться долею так нечасто, навiть не кожному з наших поколiнь? Кому завдячуемо цим – безликiй, невблаганнiй силi пiд назвою Історiя чи таки ж i самим собi? У пошуках вiдповiдi на це запитання запитань для великого нашого народу вдивляемося у приклади iнших, рiзного вiку нацiй, чие насiння розсiвалося по всiх континентах, та й iнодi дивуемося: чи такою вже пекучою е потреба iм збиратися докупи на рiднiй землi, аби радитися, як усiм жити далi? Тим самим, скажiмо, нiмцям, французам, iспанцям чи навiть полякам. Звичайно, про це iм краще вiдомо, але одне цiлком очевидне: за ними довший чи коротший час стояли i стоять мiцнi фортецi нацiональних держав, i кожен мав i мае вiльний вибiр – повернутися до рiдноi домiвки, на землю батькiв, чи жити серед iнших народiв, залишаючись самими собою.
Для нас, украiнцiв, такого вiльного вибору майже не було. Ми навiть не могли поремствувати, опинившись за межами Украiни, що наша держава дбае не про нас. Не було нашоi держави. Пiд рiзними назвами на нашiй не своiй землi вкорiнювалися сатрапii iнших держав-метрополiй з-помiж сусiдiв зi сходу й заходу, пiвночi й пiвдня, якi наче заповзялися якщо не викорiнювати Украiну на Украiнi, то безкiнечно випробовувати нашу добрiсть i життездатнiсть своею агресивнiстю.
Існуе чимало нацiй, яких столiттями пiдбивали пiд себе та гнобили iншi нацii. Трагiчна унiкальнiсть iсторичноi долi украiнства полягае ще й у тому, що нас шматували та роз’еднували водночас рiзнi держави – Литва i Польща, Туреччина, Австро-Угорщина, Московiя. Це не претензii до нинiшнiх спадкоемцiв цих держав. Це слiд пам’ятати нам самим, коли комусь iз нас iнодi кортить аж надто картати наших предкiв за розбрат i незгоди. У рiзнi боки ставали вони обличчям до напасникiв i гнобителiв, отож бувало, що спинами стояли одне до одного. А коли оберталися вiч-на-вiч, то не завжди i не одразу впiзнавали своiх. І так цiлих тисячу лiт. Вiдлуння тiеi, сказати б, багатофронтовостi чи рiзнофронтовостi вiдчуваемо навiть сьогоднi, коли не лише зi слiв суфлерiв-чужинцiв, а самi ще межуемося на захiднякiв i схiднякiв, полiщукiв чи степовикiв. І дай нам Боже розуму i волi, аби сьогоднi украiнець Слобожанщини не почувався чужинцем у Галичинi i навпаки. Вiдчуттям единоi кревностi здолаймо поняття дiаспори в самiй Великiй Украiнi, i тодi побачимо, як притлумляться найболючiшi проблеми iснування украiнцiв на дiаспорах у далеких i ближчих державах. Ось чому вiд самого початку боротьби Руху за незалежну самостiйну Украiну навiть не закликом, а закляттям нашим лунае: «Єднiсть! Єднiсть! Єднiсть!». І хай залишаеться це нашою палкою молитвою i непорушною присягою й надалi.
Любi побратими i посестри! Багато е цiлей, завдань, якi ми ставимо i ставитимемо на цьому украiнському форумi, але кожне питання бачиться менi як складник того великого рiвняння, з якого слiд вивести один-единий результат: реальна, цiлковита державнiсть нашоi Украiни. Ми вiтаемо одне одного з уже потрiйним проголошенням незалежностi Украiни, одначе 16 липня 1990 року, 24 серпня i 1 грудня 1991 року можна порiвняти ще тiльки з зачаттям, родинами i хрестинами (чи радше – з Рiздвом i Водохрещею) нашоi новоi Украiнськоi держави. Коли вона заговорить на повен свiй голос, зробить першi упевненi кроки по землi та почне зростати i мiцнiти – це, власне, залежить вiд того, наскiльки буде мужнiти, розумнiшати, ставати працьовитiшим i непохитнiшим наш патрiотизм – усiх купно i кожного зосiбна.
Менi здаеться, що саме на цьому вселенсько-украiнському вiчi, окрiм багатьох практичних завдань наших спiльних дiй надалi, годилося б нам спекатися i деяких шкiдливих, отруйних мiфiв, якi столiттями творили про нас i нашi недруги, та й ми самi.
Перший, i найпричiпливiший, той, що й досi висотуе нашу нацiональну енергiю, е мiф про те, нiби украiнська нацiя якщо не геть позбавлена державотворчих властивостей, то буцiм мае iх не досить. Сумнiви подiбного кшталту роз’ятрювали душу i волю навiть не одному з великих украiнцiв у минулому, сiяли розчарування, послаблювали потугу до порятунку народу. Цю хворобу не цiлком безуспiшно трансплантували в нацiональну свiдомiсть, особливо на теренi так званоi Радянськоi Украiни в складi СРСР, не лише росiйська розумова елiта, а й украiнськi бiльшовики, серед яких однi за самовбивчим покликанням, iншi через заслiплення виступали воiстину могильщиками, гробокопателями власноi нацii. На кожного новонародженого украiнця чекала змалечку iдеологiчна лоботомiя, щоб вiн довiку не знав про нескiнченну боротьбу своiх предкiв за гiдне мiсце нашого народу серед iнших держав. Героiчна козаччина Богдана Хмельницького та Івана Сiрка, державницька полiтика Івана Мазепи, збройна боротьба за свое iснування УНР 1917–1918 рокiв, звитяжнi подвиги воякiв ОУН-УПА, вся безперервнiсть жертовних нацiонально-визвольних змагань кращих синiв i дочок Украiни аж до останнiх рокiв обпльовувалися i мерзилися, аби у казанi брехнi пiд шаленим тиском кривавого терору i репресiй вивести новий тип украiнця – пахолка iнших держав, а не будiвника власноi. Інодi скрушно нарiкаемо, що чужим i власним нашим селекцiонерам таки вдалося обернути частину украiнцiв на зденацiоналiзований гiбрид, вивести якусь кiлькiсть покручiв, прищепити гiлку вовчоi ягоди до украiнськоi калини. Побiймося Бога! Кому останнi два роки не довели увiч, що украiнська нацiя – нерозчинна, що за всiма законами живоi природи навiть штучно виведена свiдомiсть, врештi-решт, повертаеться ранiше чи пiзнiше до своiх предковiчних нацiональних генiв, той справдi знесилюеться i капiтулюе як патрiот. Студентська жовтнева революцiя в Киевi 1990 року, масове поширення iдей Руху, якi посiялися навiть у головах його супротивникiв, i, нарештi, референдум 1 грудня 1991 року, а також повсюдне зростання нацiональноi свiдомостi украiнства в несприятливих умовах на найдальших просторах колишнього СРСР – це симптоми необоротного й остаточного одужання нацii. Хiба не достатнi пiдстави для вiри в безсмертя украiнства?
Щоправда, якби не це, не сьогоднiшне воскресiння Украiнськоi держави, вiрус самоiдства ще точив би душi багатьох iз нас. І за давньою традицiею багато високих украiнських умiв i роботящих рук пiддавалися б на таку зрозумiлу людську спокусу – шукати талану в розбудовi чужих держав. Чужоi науки i культури, чужоi армii i господарки. Чужоi моцi i чужоi слави. Вiд часiв Мелетiя Смотрицького з його «Плачем» за десятками славних украiнських князiвських родiв, якi пригорнулися до Речi Посполитоi i небачено змiцнили чуже королiвство проти власного народу, вiд участi цвiту украiнства у побудовi Петровсько-Катерининськоi Росiйськоi антиукраiнськоi iмперii – i аж до шалених сучасних атак на незалежнiсть Украiни з боку «обрусевших iнородцiв» украiнського походження з Москви i Петербурга; до прикроi, самовбивчоi участi «русскоязичних iнтерiв» – украiнцiв у московськiй стратегii придушення мiсцевоi нацiонально-визвольноi боротьби в колишнiх республiках СРСР – i досi подибуемо наших спiввiтчизникiв як найактивнiших державотворцiв для iнших нацiй i народiв. Сподiваймося, що тисячолiтнiй вiдплив нацiонально-творчих сил, перетворення iх для украiнського народу в «пропащу силу» нинi змiниться на зворотний вектор-приплив до рiдноi землi, «на тихi води, на яснi зорi». Не може бути, щоб ми, такi незамiннi мастаки будувати чужi держави, не зумiли чи не захотiли збудувати власну, коли всiх кличе зараз рiдний народ. Не е i не може того бути, щоб Украiна значилася на етнографiчно-полiтичному глобусi як мiсце свiтовоi нацiональноi аномалii. Могутня сила нацiонального духу одного з древнiх iсторичних народiв через тисячолiття вiдновила свою державу бiля гори Сiон. Магнiт Руси-Украiни, Киiвськi, Канiвськi i Карпатськi гори, степи Пiвдня i простори Лiвобережжя – ось що творить украiнську землю обiтовану, скiльки б i хто б не розсiював нас по свiтах i силкувався асимiлювати у нашiй праiсторичнiй власнiй ойкуменi.
Інший мiф, що е неабиякою духовною чужинецькою зброею масового ураження – це алогiчний, параноiчний мiф про украiнський нацiоналiзм як щось украй неприйнятне для iнших нацiй i мало не соромiцьке для самих украiнцiв. Здавалося б, ця сюрреалiстична, абсурдистська маячня мала бути давно висмiяна свiтовою громадською думкою, якщо така iснуе i розраховуе на респектабельнiсть. Та саме зараз, коли Украiна, один з фундаторiв ООН, – через майже 50 рокiв хоче здобути нарештi свiй нормальний, законний i повноправний статус члена свiтового спiвтовариства, украiнським нацiоналiзмом лякають i iнших, i самих украiнцiв. І що е найсмiшнiшим, продовжують фабрикувати цей мiф iнтелектуали сусiднього народу, в якого нацiональна росiйська iдея е альфою й омегою суспiльноi свiдомостi, нарiжним каменем духовностi. Проти украiнського нацiоналiзму сьогоднi в Росii консолiдувалися всi, хто ще вчора чубився i гризся за владу: комунiсти i демократи, нацiонал-фашисти i гекачепiсти, лiберали i монархiсти, для яких Росiйська iмперiя пiд будь-яким штандартом була, е i буде «юбер аллес».
Ми, украiнцi, маемо право i обов’язок сказати перед лицем людства французам, нiмцям, англiйцям, американцям, японцям, китайцям, арабам i всiм iншим спiльнотам, яких Бог благословив бути рiзними, позначив вiн i нас чiткими нацiональними властивостями: хiба не ваш органiчний, благословенний нацiоналiзм дав вам силу вкоренитися на нинiшнiх своiх територiях, став архiтектором ваших держав i окреслив кожнiй нацii ii спосiб життя? І скiльки б ви не iнтегрувалися, хоч би як вдосконалювалося свiтове спiвтовариство народiв, жодна з ваших держав навiть гадки не мае денацiоналiзуватися у своiй основi. То, може, й Украiнi дозволите нарештi стати схожою на вас? Запитання наiвне. Але бiльш наiвно i недалекоглядно вiддавати перевагу в мiждержавних свiтових вiдносинах тяжко хворiй на iмперiалiзм Росii перед мирною i толерантною щодо iнших нацiй краiною. Якби столiттями вiдпрацьована до вiртуозностi мiжнародна великодержавна пропаганда Росii i тепер важила бiльше, нiж мiжнародна справедливiсть i здоровий глузд, довелося б визнати, що провина украiнцiв перед людством полягае лише в тому, що ми вогнем, мечем i пiдступнiстю не завойовували колонiй в Азii, Африцi i обох Америках, не винищували i не грабували iнших нацiй i народiв. Але погодитися з цим було б не по-божому з точки зору всiх релiгiй. Ну а коли свiт i досi тримаеться винятково на печерному правi сильнiшого й агресивнiшого, то це означало б, що i Статут ООН, i мiжнародне право е чистiсiньким лицемiрством.
Про це на часi нагадати саме зараз, коли новi росiйськi володарi заходилися будувати ще одне диво свiту – демократичну iмперiю. Коли в Кремлi вже не потай, а вiдверто готують свою найбiльшу в свiтi армiю, якiй, хвалити Бога, так i не вдалося завоювати планету, для нового, другого в XX столiттi, походу на Украiну. Погрози застосувати щодо Украiни «югославський варiант», здаеться, стали щоденною повиннiстю ельцинськоi команди. Сподiвання, що цього разу умиротворення нового свiтового агресора i палiя вiйни вже за рахунок Украiни буде удатнiшим i щасливiшим для захiдноi цивiлiзацii, нiж колись у Мюнхенi, не виглядае зрiлим i розумним.
За кiлька мiсяцiв незалежностi ми, здаеться, зумiли сказати всi високi слова про нову епоху в iсторii нашоi улюбленоi Батькiвщини, Матерi-Украiни. Висловити всi найкращi побажання самим собi, найсвiтлiшi надii на майбутне. Може, це не всiм сподобаеться, але хотiлося б закликати, аби ми швидше пройшли фазу розчуленостi, взяли себе в руки. Попереду ще роки i роки працi, але й тривоги нашоi. Украiна ще робить ракети i танки для Росii. Ще й близько не пiдiйшли ми до еквiвалентного обмiну товарiв з учорашньою метрополiею. Росiя не лише конфiскувала нашу частку колись спiльного золотого запасу, а й досi забирае собi валютний виторг од украiнського експорту, та й не став той експорт украiнським. В Украiнi ще й досi немае справжнього украiнського уряду, i наша державна полiтика досить часто слухняно йде на буксирi полiтики росiйськоi. Кiлькiсть краiн, що визнають державнiсть Украiни, ось-ось сягатиме за сотню, але украiнцiв ще не визнають за украiнцiв у Воронежчинi, на Берестейщинi, Стародубщинi чи на Кубанi. Та навiть у Донбасi ще вагаються, як ставитися до украiнцiв – як росiян украiнського походження чи украiнцiв росiйськомовного походження.
Так, ще не вмерла Украiна. Не вмерла вона в Америцi i Канадi, Австралii i Аргентинi, у Празi, Лондонi, Мюнхенi i навiть у Москвi. То зробiмо ж спiльно все, що можемо, i набагато бiльше, аби вона в черговий раз не впала в самiй Украiнi.
Кiлька слiв про третiй найсвiжiший мiф, який втовкмачуе казуiстичну тезу про те, що права людини – вищi за права нацii. Кажуть – це европейський рiвень правосвiдомостi. Ну ж бо поiдьте до будь-якоi европейськоi краiни i зажадайте вiд ii громадян, аби розмовляли з вами «по-человечески», тобто лише вашою мовою; забажайте там оселитися за вашим власним вибором i влаштуватися на роботу, та ще й житло вимагайте. І щоб у дитсадку та в школi тубiльцi-французи чи нiмцi навчали ваших дiтей також тiльки «на человеческом языке». Вас охоче ознайомлять з квотами для iммiгрантiв, з обмеженням на прийом на роботу iноземних зайд, з правилами нелегкого надання громадянства. Навiть погостювати пустять лише тодi, коли ви пiдтвердите свою кредитоздатнiсть або надасте гарантiю, що вас тут хтось зобов’язався утримувати. Отак хутко переконаетеся, що цитаделi прав людини i демократii е наскрiзь нацiональними. І зовсiм не тому, що тi нацii не досить пiдкованi теоретично i вiддали перевагу не пролетарському iнтернацiоналiзмовi, а буржуазному нацiоналiзмовi. Просто за столiття i тисячолiття не винайдено сприятливiшого суспiльного середовища для реалiзацii всiх прав людини, нiж нацiональна спiльнота, та ще й у формi нацiональноi держави.
І не iронiя долi, а завидющий i загребущий рефлекс бачиться за тим, що цей мiф нашвидкуруч змайстровано саме в Росii i саме тепер. Вимагаючи екстериторiальностi для росiян у державах СНД, iмперськi iнтернацiоналiсти якраз i обстоюють право на власну нацiональну винятковiсть, не зважати на звичаi i права «iнородцiв», корiнних нацiй, створювати скрiзь анклави своеi етнiчноi переваги, щоб у слушний час зажадати цiлковитоi автономii i «воссоединитися» з Росiею, як це сталося в Приднiстров’i, як це робиться в Криму, як i досi не вiдмовилися зробити в краiнах Балтii. Ви знаете краще, чи пiклуються так само про права людей рiзних нацiональностей у Росii. Але й загальновiдомi акцii по нещодавному вигнанню iнородцiв зi Смоленська i Ярославля, шалений масовий опiр вiдновленню репресованоi нiмецькоi автономii у Поволжi, фактичне винищення малих народiв Пiвночi, лiквiдацiя украiнськоi культури на Кубанi, опiр створенню украiнських шкiл навiть у самiй Украiнi розкривають усю пiдступну, фарисейську сутнiсть удаваноi демократичностi шовiнiстичного iнтернацiоналiзму.
Зiбравшись з усiх-усюд недавньоi iмперii, ми не мусимо вiдчувати один щодо одного анi провин, анi пiдозрiнь, анi недовiри. Я не знаю жодного свiдомого патрiота нашоi землi, який мiг би обгрунтувати i сформулювати хоч один докiр Украiни своiм дiтям, якi опинилися поза нею, на чужинi. У iхнiх родоводах – уся енциклопедiя неймовiрного i по-диявольському винахiдливого тиску на нашу нацiю з боку ii недоброзичливцiв упродовж столiть. Росiйська iмперiя, колонiзуючи i грабуючи Украiну, виштовхувала наших спiввiтчизникiв, спонукуючи iх наново освоювати довгу смугу схiдних росiйських володiнь аж до Тихого океану, – створила справжнiй украiнський екватор через Кубань, казахську цiлину, Алтай i Зелений Клин, позначений пунктиром бiлостiнних украiнських хат та зелених садiв там, де до них непривiтно i неприступно буяла неокультурена природа. Та найбiльше було насильства i гвалтовного переселення украiнцiв з Украiни. Знаемо i про петровськi заслання украiнцiв до Сибiру, i про селянськi ешелони на Схiд сталiнськоi доби, i про масову депортацiю в «неiсходиму» цiлих захiдноукраiнських сiл у повоеннi часи. На жаль, значно менше знаемо й досi про ретельно розробленi плани вивезення з Украiни молодоi робочоi сили i квалiфiкованих спецiалiстiв, що реалiзувалися аж до останнього часу через так звану систему оргнабору та розподiлу випускникiв вузiв i технiкумiв. Було б корисно i повчально, якби нашi вченi нарештi заглянули в нинi нацiоналiзованi архiви ЦК КПУ, того ж Управлiння по оргнабору робочоi сили, щоб ми до решти осягнули цi таемнi «мирнi» плани денацiоналiзацii украiнства, розчинення його в iнших етносах як по всiй iмперii, так i в самiй Украiнi, цiлеспрямоване iх перемiшування державною кописткою у спiльному казанi. Без такого перемiшування i перемiщення однiеi з найсильнiших нацiй годi було й мрiяти про перетворення iнших етносiв у безлику, роботизовану «нову iсторичну спiльноту» – «радянський народ». Та нi царям, нi столипiним, нi берiям, нi щербицьким, нi iншим лiквiдаторам украiнськоi нацii i в страшному снi не мiг приснитися наш Конгрес, як символ того, що не вивiтрилися душi украiнцiв, не пересохли рiки, рiчки, струмки украiнства на далеких землях i не втратили свого зв’язку зi своiм украiнським океаном.
Особлива тема – украiнцi i Радянська армiя. Кажу «Радянська», бо ii й досi хочуть залишити такою вiдвертi й потаемнi iмперськi реваншисти. Ще язовськi маршали та генерали, волаючи проти нацiональних збройних сил, доводили, що без украiнцiв найбiльша в свiтi армiя СРСР не може iснувати. Украiнцi ж бо становлять основне ядро найквалiфiкованiших спецiалiстiв i найтямущiших командирiв у всiх родах вiйськ. Може, це й потiшило б наше нацiональне самолюбство, коли б не йшлося про армiю, Украiнi чужу за своею природою i цiлями – завойовника планети. На щастя – недолугого, хоч народи рiзних континентiв таки обпалив мiлiтарний шал бiльшовицькоi «непобедимой и легендарной». Та у свiй доленосний час Украiна сьогоднi не забувае i про особистi долi украiнцiв в армiйських погонах. Прикро, звичайно, що мiлiтаристський дух чи лiпше – чад «русского воинства», як показали недавнi офiцерськi збори в Москвi, повiльно вивiтрюеться з-пiд вiйськових папах i картузiв. У цiй ситуацii оптимiзму i надii додае людська i громадянська позицiя офiцерiв-украiнцiв i офiцерiв Украiни, якi вважали б ганьбою для своеi честi допустити «югославський варiант», що ним Украiнi методично, а останнiм часом – пiдозрiло часто погрожують слiдом за Горбачовим новi московськi полiтики та iхнi газетнi i телевiзiйнi солов’i. Попри всi тяжкi для нашоi iсторii нацiональнi вiдступництва, незважаючи на всю ефективнiсть армiйського «промивання мiзкiв», яке називаеться «политической подготовкой», неможливо навiть уявити, щоб сьогоднi офiцери Украiни дозволили комусь здiйняти руку на свiй народ або не побажали його захистити. Афганiстан, горбачовськi мiжнацiональнi кривавi авантюри, гекачепiстський путч, божевiльнi намiри кандидата у фюрери Жириновського, трагiчна iсторiя грузинського нацiонального розбрату – ось яка реальна, життева полiтграмота навчае нинi гiдноi громадянськоi поведiнки кожну людину як цивiльну, так i ту, що приставлена до зброi. Обнадiюе те, що в специфiчно жорсткому, а часом i жорстокому iерархiчному вiйськовому середовищi офiцери Украiни, всупереч усiм протидiям, мужньо i гiдно приступили до створення нацiональних Збройних Сил Украiни.
Компартiйнi й радянськi кадри украiнцiв-русифiкаторiв по всiх республiках як утвердителiв бiльшовицькоi iмперii – теж окрема розмова, дуже болюча i дуже необхiдна для духовного здоров’я нацii.
Широко вiдомо, що Борис Єльцин однiею з козирних карт своеi полiтики зробив «захист» не тiльки росiян, а й усього росiйськомовного населення в усiх державах СНД. Ми не хочемо нiчим i нiким козиряти, перетворювати украiнцiв за межами наших кордонiв на предмет полiтичних спекуляцiй i торгiв. Одначе Украiнi було б важко називатися цивiлiзованою державою, коли б вона не почала нарештi всебiчно пiклуватися про те, щоб украiнцi за ii межами, скажiмо, в Росii чи серед сябрiв-бiлорусiв жили i почувалися так само вiльно i не утиснено, як росiяни i бiлоруси в Украiнi. Годi й казати, що без такого паритету не лише яка-не-яка спiвдружнiсть держав, а й саме на вiки вiчнi майбутне народiв ставитиметься пiд постiйний сумнiв.
Слiд визнати, що ми заборгували перед спiввiтчизниками поза Украiною. Ще доведеться розмотувати й розмотувати клубок причин такого становища, але вже сьогоднi ми робимо докорiнний поворот у дiяльностi Товариства зв’язкiв з украiнцями за кордоном. Не йдеться про змiну прiоритетiв, спрямування iх, скажiмо, iз захiдного на схiдний чи пiвнiчний напрямки, а про паритет кожноi дiаспори в нашiй роботi. А ще точнiше – ми повиннi бути передовсiм там i з тими, де i хто iз спiввiтчизникiв в даний час найбiльше потребуе пiдтримки i реальноi допомоги. Нам немае потреби вигадувати якусь нову, здебiльшого штучну чиновницьку спорiдненiсть мiст чи регiонiв Украiни з мiсцями компактного проживання украiнцiв у державах СНД. Прагнутимемо, аби потреба приязнi i спiлкування украiнцiв через кордони стимулювалася не адмiнiстоативним пiдстьобуванням, не планом до двору, а стала своерiдним свiдоцтвом на нацiональну, патрiотичну зрiлiсть i полiтичних партiй та громадських рухiв, i владних структур згори й донизу в незалежнiй Украiнi.
Окремою республiкою украiнською, окремим регiоном, навiть окремою дiаспорою в погонах е украiнцi в збройних силах колишнього Союзу – за неперевiреними даними (спробуй iх перевiр!) лише украiнського офiцерства 342 тисячi. Тисячi, коли не десятки тисяч украiнцiв-генералiв. Отож озброеного украiнства на територii Схiдноi дiаспори – понад мiльйон безперечно.
Та чи озброенi вони украiнським духом, украiнським патрiотизмом, простiше кажучи, чи е вони свiдомими украiнцями? Якби то було так, жодних проблем iз створенням Украiнськоi армii ми б не мали. Та i бiльше того – украiнський патрiотизм вiд Мурманська до Кушки, вiд Курил до Балтики, вiд Москви «до самых до окраин» зробив би неможливим всiлякi зазiхання на молоду украiнську демократiю, молоду Украiнську державу. У тому й суть, що серед того мiльйона армiйського украiнства помiж багатьма патрiотами не менше чистокровних хохлiв i вiрнопiдданих малоросiв, якi пiд маскою заяложеного iнтернацiоналiзму душили танками Прагу i винищували вогнем Афганiстан.
Украiнське холуйство – це тема окремоi розмови, але воно характерне i для материка Украiни, i для його розсiяння.
Подiл на Захiдну Украiнську Дiаспору i Схiдну Украiнську Дiаспору досить умовний, але для зручностi i для аналiзу давайте так i будемо вживати – Захiдна i Схiдна. До Схiдноi можна б залучити украiнцiв Молдови i Берестейщини (хоча насправдi вони до дiаспори не належать), Прибалтики i Санкт-Петербурга, Москви i всiеi безкордонноi Росii, Закавказзя, Казахстану i Середньоi Азii. При такому подiлi украiнцiв Таджикистану (41.375) треба брати до Схiдноi, а куди ж брати украiнцiв заходу? Украiнцiв Зеленого Клину – звiсно куди, а куди ж украiнцiв у Японii, Китаi чи в двох Кореях подiти? До Захiдноi, чи як?
Отож Дiаспору Схiдну приймаемо в межах поселення украiнцiв колишнього Союзу РСР, а Захiдну – поза його межами, бо все ж переважна частина наших землякiв – на Заходi.
Хiба не зможемо ми до 2000 року органiзувати бодай 2000 студентiв зi Схiдноi дiаспори у вузи Украiни – органiзувати волею серця i владнiстю розуму?!
Хiба не можемо ми створити перспективнi i престижнi украiнсько-англiйськi лiцеi у Владивостоку i Алма-Атi, у Мурманську i Норильську, в Москвi i на Берестейщинi, куди за патрiотами-батьками йшли украiнськi й не лише украiнськi дiти?! Хiба не зможемо допомогти литовцям створити музей Шевченка у Вiльнюсi, вiдкрити музей запорожцiв на Кубанi чи музей украiнського рушника на Далекому Сходi!
Украiнцi украiномовнi й росiйськомовнi, англомовнi й офранцуженi, колонiзованi й румунiзованi – еднаймося навколо матерi Украiни, украiнськоi мови – ii душi й правiчноi сутi.
Достовiрна статистика свiдчить, що двое украiнцiв живуть в Украiнi, а третiй – поза Украiною (Захiдна Дiаспора – до п’яти мiльйонiв, Схiдна – до десяти мiльйонiв). Де ж вiн, той третiй? Чи можуть бути двое без третього, коли постае Украiнська держава, – i всi ми втрьох або пропадом пропадемо, або збудимось i утвердимось, i постанемо перед свiтом в святiй едностi усiх трьох?! Украiною постанемо. Святою трiйцею постанемо в злютованiй едностi тризуба. Згадаймо iсторичну «Думу про втечу трьох братiв з Азова»:
З города Азова, з тяжкоi
неволi три братiки тiкали.
Ой, два кiнними, третiй пiший-пiшаниця,
Як битой чужинець-чужениця.
За кiнними братами бiжить
вiн, пiдбiгае…
Кров’ю слiди заливае…
Слiзьми поливае,
Словами промовляе:
«Братiки моi рiдненькii…
Мене обiждiте,
Із собою вiзьмiте.
До городiв християнських,
хоч мало, пiдвезiте».
Саме оцю iсторичну думу колись нагадав нам канадський публiцист Роман Рахманний: «…не йдеться тут про лiтературно-мистецький аспект трагiчно-прекрасноi думи, хоч i яке цiкаве тут вiдтворення одноi з межових ситуацiй фiлософського порядку. Трагiчна доля наймолодшого брата, покинутого старшими братами на безлюднiй i безводнiй окраiнi землi украiнськоi, пригадуеться у зв’язку з сучасною життевою обстановкою значноi кiлькостi украiнцiв… Саме в “Думi про втечу трьох братiв з Азова” вiдтворено, майже на пророчий лад, межову ситуацiю украiнцiв…»
Украiнцi з Берестейщини i Молдови, з Пiвнiчноi Слобожанщини i Донщини, iз Саратовщини i Башкирii, з Кубанi i Ставрополля, з космiчного Байконура i нафтоносноi Тюменi, з Казахстанських степiв i Киргизii, з Зеленого Клину i Камчатки, з Соловкiв i Магадана, з Узбекистану i Закавказзя, з Туркменii i Алтаю, з Прибалтики i Заполярного кола – з усiх-усюд, куди долетiла украiнська пiсня. Нi, ви не будете тим третiм братом з Азовськоi думи на чорному шляху чужоземноi неволi: безводдя, безхлiб’я i безправ’я.
Ви будете рiвними серед рiвних – святою трiйцею будемо за чисто застеленим столом украiнськоi державностi, украiнськоi долi.
Слава нашiй незалежнiй державi! Слава Украiнi!
«Лiтературна Украiна». – 1992. – 30 сiчня.
Доповiдь на Першому Всесвiтньому форумi украiнцiв
Колись наш народ запрiг був у грандiозний плуг мiфiчного Змiя i зробив був навколо Киева Змiйовi вали. Вистачило в нього сили, в народу. Тепер той ядерний Змiй дихае через монструальнi зябра унiкального по смертоносностi саркофага, в нас немае сили задушити того ядерного Змiя – вiн збирае страшну, моторошну данину з Украiни. Наш форум проходить на вiдстанi меншiй, нiж сотня кiлометрiв од цього монстра, який знищуе наше майбутне. І ми так звикли до нього, що аж наче гордимося цим лихом.
Ми живемо на руiнах i не встигаемо обчислювати безмiр наших втрат. Найбiльший геноцид XX столiття, наш голод 33-го, i не обчислений, i незаналiзований вiдповiдним чином, сидить у наших генних глибинах таким собi ядерним монстром, i випромiнюе отой Голод-33 таку нищительну негативну енергiю, яка досi нас вражае своiм розбратом i дивовижним невмiнням опанувати найпростiшi речi. Часто ми послизалися на тому мiсцi, через яке iншi народи проходили легко i без напруження. Проблеми не розв’язуються, а грандiозно помножуються, i пройти мимо них – це залишити мiнне поле проблем для наших нащадкiв, котрi будуть на них пiдриватися, як пiдриваемося ми на нашiй спадщинi, i наш хвалений спис Георгiя-Змiеносця не досягае пащi Змiя. Навiть рок-програму, рiдну i свою, називаемо «На руiнах». Можна було б називати «На похоронi Матерi». Було б оптимiстичнiше.
Незрiдка можна почути, що в нашому нацiональному самоусвiдомленнi, особливо останнього, тобто першого вiльного року, забагато болючого i болiсного. Що переживання трагiчного в долi украiнства заважае зосередитися на будiвничих справах. Можливо, так i е, i вже час ударити лихом об землю й заходитися до роботи по-справжньому, по-хазяйському. Розпука i голосiння не помiчнi до справи – це знали нашi предки i тим рятувалися. Життездатнiсть украiнськоi нацii i сьогоднi бере гору, так чи iнакше опановуе всi несприятливi обставини. Можливо, це тiльки мое вiдчуття, але менi здаеться, що теперiшнiй порив до свободи, освячений несподiваним для багатьох першим грудня, став виявом глибинноi реакцii нашоi спiльностi на ту критичну межу, до якоi доведене украiнство, коли з нього вичерпано дощенту жертовнi ресурси для Бога, iсторii i сусiднiх народiв. І коли воно единою волею, спiльним зусиллям не перемiнить свiй сiмсотлiтнiй статус нацii-жертви, не розiрве цю фатальну нитку Парки, не зав’яже на нiй вузол для прядива зовсiм iншоi долi, то урветься саме iснування нашого етносу.
Менi здаеться, що цей феномен народу-Христа, якого безупинно розпинають, бiля якого змiнюються лише синедрiони та стражники, ще не осмислений людством i нами самими. Цивiлiзацiею – для того, щоб покаятися перед украiнцями, якi ii годували своею плоттю i кров’ю i захищали. Нами – задля того, щоб, нарештi, зiйти з хреста, i щоб на тому хрестi ми були останнiм переслiдуваним народом. Можливо, у цьому й полягае божественна мiсiя украiнства. Досить жертв – таку заповiдь вистраждала i несе людству украiнська нацiя наприкiнцi XX столiття. Того самого столiття, через видимi прикметнi явища якого – тобто першу i другу свiтовi вiйни, фашизм, комунiзм i ядерну енергiю – проступае суть новоi епохи – геноцид проти украiнства. Саме Украiна стала епiцентром обох цих найбiльших воен, тереном, на якому зiткнулися воскреслi з пiтьми людськоi дикостi коричневий i червоний канiбалiзм. Саме над Украiною розсiяно триста хiросимських бомб у Бiблiею предбаченому Чорнобилi. Геноцид проти украiнства – це виклик XX столiття цiлому людству. На цей виклик Украiна двiчi повстала до боротьби за свое iснування – у 1917–1920 роках i в Другiй свiтовiй аж до початку 50-х, коли героi УПА прийняли останнiй бiй на рiднiй землi. Обидвi нашi потуги були жорстоко втопленi в кровi. І от наше трете повстання – мирне. І воно не може не увiнчатися перемогою. І це теж наша блага вiсть цiлому людству. І хотiлося б, щоб воно прийняло i сприйняло цю вiсть.
Так, ми нарештi тепер лiчимо нашi втрати у XX столiттi. Не тисячами, не десятками тисяч доводиться позначати iх. Мiльйонами, десятками мiльйонiв. Збиваемося з рахунку, бо нам не давали навiть знати, скiльки украiнцiв вистрiляно, вирiзано, вивiшано, спалено бiлими i червоними гвардiями, скiльки виморено масовими голодiвками 1921–1922 рокiв i 1932–1933 рокiв, скiльки розсiяно по сибiрах i пiвночах «розкуркулених», а скiльки «бандеровцев» i «бандпособников». Ми ще не знаемо, скiльки украiнцiв депортували з Украiни пiд виглядом рiзних оргнаборiв, а для деукраiнiзацii Украiни завозили сюди iнтернацiоналiстiв з усього СРСР. Наша земля гостинно приймала всiх, ii робили мачухою лише для власних дiтей. Ще не всi кремлiвськi архiви вiдкритi, та й немае певностi, що Москва наважиться оприлюднити тi з них, що стосуються найнебезпечнiшого й для нинiшньоi Росii «украинского вопроса». Але й без того маемо багато доказiв, що найграндiознiший з усiх людиноненависницьких планiв XX столiття – план Сталiна щодо остаточного виселення украiнцiв з Украiни, про що колись повiдомив Хрущов, – був не лише плодом параноi вождя. Вiдлуння диявольських зазiхань на деукраiнiзацiю нашоi землi для «обустройства» життевого простору (економiчного, мовного, етнiчного) для iншого народу не вщухае й досi.
Тож навiщо ми лiчимо наших вигублених единокровних? Повiдомляеться, що в пiвнiчних лiсах уже пiвстолiття лежать непохованими останки радянських солдатiв. Якби навiть не було iнших причин, Радянський Союз не мав би права iснувати тiльки через цю свою нелюдську дикiсть, через свое питоме органiчне некрофiльство. Ми ж знаемо, що тiнi наших не забутих, незабутнiх украiнських предкiв мають знайти спокiй, навiки оселившись у пам’ятi народу. І тiльки тодi заспокояться i нашi живi душi, i душi прийдешнiх поколiнь, вбираючи в себе невидиму енергiю попередникiв – так в Украiнi споконвiку шанували свое людське корiння.
Я певен, що представники Захiдноi дiаспори, якi приiхали на форум, почують багато щирих слiв подяки за активну моральну й матерiальну допомогу патрiотичним силам Украiни у найскладнiшi й найбурхливiшi кiлька останнiх рокiв наших незалежницьких змагань. І передадуть цю вдячнiсть тисячам i тисячам своiх спiвгромадян. Чи варто говорити, що цю помiч годi вимiрювати лише сумами пожертв i чорнобильським страдникам, i демократичним органiзацiям, культурним акцiям? Братерство i солiдарнiсть украiнцiв цiлого свiту – ось той новий поважний чинник полiтичного й духовного життя в Украiнi, який постав iз нашого спiлкування та благотворно оздоровлюе нацiональну свiдомiсть, помножуе творчу енергiю нацii. Ми чи не вперше починаемо долати лихi вiруси класового та примiтивного егоiстичного розбрату, якi нам намагалися столiттями впорскувати в кров i трансплантувати в гени поколiнь хитрi i пiдступнi чужинцi. І пiзнаемо велику радiсть еднання.
Хотiлося б, аби ця радiсть залишалася чистою, нiчим не зiпсутою, щоб ii не затьмарювали тi чи iншi непорозумiння. Я думав так i сяк, чи слiд зачiпати тут питання досконалостi наших стосункiв, i певен, що таки варто.
