скачать книгу бесплатно
Мене аж в Пiдлiс послали,
До староi баби Параски.
Я полем чимчикував
І боявся iти, аж ламався.
– Що iй сказати i як? —
Три похоронки на трьох синiв
Дiстала баба Параска
І кожного разу ридала,
Ледве небо на неi не впало
І не вбило ii хмаровищем.
Ми, бувало, в садок, ii лазили
І патрали грушi i яблука
І боялись ii синiв-вушкодерникiв,
Що ловили нас, i хмолостали,
І за вуха пiдсмикували,
Щоб росли ми нiвроку…
Тепер нiкому, нiкому, нiкому!
Як одчинив я ту хвiртку,
Як через сад я знайомий пройшов!
Баба сидiла, картоплю перебирала.
Подивилась на мене, малого горобчика
В бiлiй сорочцi i з переляком в очах.
– Чого б то тебе принесло, дитино?
– Того, бабо, що вже Перемога
І до сiльради кличуть на мiтинг…—
Як сидiла баба, отак i сидiла.
Потiм встала, пiшла до льоху,
З фартуха обтрусивши росточки.
І не плакала, i не ридала,
Чого я боявся найбiльше,
Тiльки йшла, переламана втричi,
І переламаною повернулась —
Трое червоних яблук винесла
З того тьмотьменного льоху
І без слiв менi в руки тицьнула
Трое червоних циганок,
Що палали пiд цвiтом яблунь.
– Не пiду я, дитино, нiкуди,
А вiд хлопцiв, синок, це тобi…—
І в чоло мене поцiлувала
Таж сухими, як горе, губами
Й до картоплi пiд цвiтом всiлася…
Йшов я полем, i двое яблук
Пропiкало менi кишенi,
Трете яблуко нiс я в руках —
Обпiкало менi воно руки.
Наче перше яблуко був Сергiй-танкiст,
Що мене на коня пiдсаджував,
Наче друге яблуко був Василь-матрос,
Що давав поносить безкозирку,
А вже трете яблуко
був найменший, Влас,
З яким бiгав я по городах
І який аж до Праги добiг,
Та не змiг повернутись додому…
Так пекли мене трое яблук,
Що я мчав як стрiла до школи,
До Фросини Федотiвни швидше.
– Ось вам баба передала
Трое яблук для ваших трьох:
Це Володi, це Шурi, це Толi…—
Так звiльнився, аж я зiтхнув,
Не пекли вже кишенi i руки.
Пломенистi циганки жарiли,
Осявали весь клас, i всю школу,
І веселу в сльозах Фросину Федотiвну
Із трьома ii сиротами
Пiд багряним крилом Перемоги.
Барвiнок
Я пам’ятаю iх, барвiнкiв, навеснi.
Цвiли вони, синющi, навiснi,
Такi блакитнi, буйнi, небоокi,
Такi безжальнi i такi жорстокi.
Цвiли вони на всiх моiх могилах,
На всiх зелених, з вiтром в чубi, схилах,
Де все мое родинне вiчне древо
Гуло в землi крислате, коренево.
Були гробки чи проводи щорiчнi,
І скатерки, немов снiги у сiчнi,
Так спрагло в небо бились голубами
Торкнути хмару, вишиту губами.
І люди йшли до тих, що вже лежали,
Що сто вiкiв до нас косили й жали,
І крашанки гарячi та пекучi
Стрiляли в небо, наче грiм iз тучi.
І грались дiти. Всюди грались дiти.
Гасали мiж гробками – де ж iх дiти!
І мiй Максим перевертався з ними,
З бешкетниками тими замашними.
Вiн з лiтачком з пропелером кленовим
Над дiдовим хрестом зiперся новим
І приладнав пропелер до хреста,
В щiлину вбивши фюзеляж з хвоста.
А потiм знов, iз сонцем вперемiнку,
Перевертався в буйному барвiнку,
Густому, синьоокому такому,
Немов же той на небi збив оскому.
Гудiв пропелер. Нiс хреста iз дiдом
І скатертину з паскою й обiдом,
Гудiв кленовий, травнем захлинався,
Впивався вiтром, сонцем обтирався.
Я дивувався – як вiн, дерев’яний,
Пропелер гордий, в силi полум’яний,
Трiщить, шалiе, не спиняе лету
Й несе, малий, весь цвинтар, як планету.
А дiти все гасали по барвiнку,
Казились, толочили без спочинку.
А що барвiнок? Чи вiн мав казати,
Що й вiн колись по них гайне гасати?!
Балада про пера
Перо сови менi на стiл упало,
І стрепенулось дико i зухвало,
І прошептало виклично: «Лови!
Бери й пиши – пиши пером сови!»
Я – жайвiр по натурi. Не для мене
Перо совине, хитромудро вчене.
Ще цiлий вiк писать менi готове
Перо ясне, ранкове, жайворове.
Перо орла менi кинджалом впало,
Так стрепенулось синьо – чорно стало,
Так сила в ньому клекотала зла:
«Бери й пиши – шалiй пером орла!»
Я – жайвiр по натурi. Син калини.
Не втримаю в руцi перо орлине,
Хоч так менi, бувае, закортить
В орлинi крила одягнути мить.
Аж тут перо упало солов’iне,
В нiм – мiсяць в сонцi,
все воно – промiнне,
Всю душу воно вилюбить до дна —
Перо – екстаз, перо – самотина.
І здався я. Совине взяв. Орлине.
І жайворове взяв. І солов’iне.
І кожне з них вмочаю у Днiпро.
Яке ж це зараз у руцi перо?
Чому ж тулю до серця всi цi пера?
Чому душа захланна, ненажера,
Хай в iншiм – щедра,
тут же – хай напасть,
І жодне на вимiну не вiддасть?!
Чому iх сила завжди на завадi —
Й вони в душi взаемно переклятi,
Й коли гримить свiтiв лихий огром,
Найбiльш пишу нiмим своiм пером?!
Залiзо
Як шалено росте залiзо,
Лiзе в танки, в ракети, в броню,
Лiзе в тiло i в душу лiзе.
Чим цей рiст його зупиню?!
Лiзе в доповiдi i в спiчi
З нутровини, з ядра землi.
Став залiзним я втричi аж вдвiчi,
Ми, з залiза, залiзнi i злi.
Бо залiзо залiзло повсюди,
Людство глухне од скреготу зла.
На моi на залiзнi груди
Аж заточуеться бджола.
Я залiзно зимую у лiтi,
Залiзняк я села i зела.
Од залiза на лютiй орбiтi
Аж заточуеться Земля…
Теплi джинси
У випускну i п’яну нiч
Йшли нiж на нiж i сiч на сiч
Як безголовi
Ще тепла билась голова
Кущi питали Голо вам
У безголов’i
Ще джинси теплими були
Коли iх з вбитого стягли
І одягли на себе
А Лаври банi золотi
А щит i меч у наготi
