скачать книгу бесплатно
Тощо
Іван Федорович Драч
Поет, кiносценарист, драматург, перекладач, мислитель, громадський дiяч, полiтик, лауреат Шевченкiвськоi премii i Державноi премii СРСР, Іван Драч (нар. 1936 р.) свого часу стрiмко увiрвався в лiтературу «шiстдесятникiв» i своею оригiнальною поезiею наробив чимало галасу. В кiнематографi саме за сценарiями Драча було створено низку справдi культових фiльмiв ? «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камiнний хрест». Його поезiю добре знають i люблять не тiльки в Украiнi, а й далеко за ii межами. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком збiрка поетичних перекладiв i статей митця «Наближення» (2008) та збiрка поезiй «Сивим конем» (2011). До видання включено вiршi, написанi у 60?80-тi роки минулого столiття, а також поезii останнього часу, в яких чудово розкриваеться непересiчний талант поета.
Іван Драч
Тощо
Крила
(Новорiчна балада)
Через лiс-перелiс,
через море навкiс
Новий рiк для людей подарунки нiс:
Кому – шапку смушеву
кому – люльку дешеву
Кому – модернi кастети,
кому – фотоннi ракети,
Кому – солi до бараболi,
кому – три снопи вiтру в полi,
Кому – пушок на рило,
а дядьковi Кириловi – крила.
Був день як день, i раптом – непорядок,
Куфайку з-пiд лопаток – як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтiли радо,
На сонцi закипiли синi крила.
Голоднi небом, випростались туго,
Ковтали з неба сине мерехтiння,
А в дядька в серцi – туга,
А в дядька в серцi – тiнi.
(Кому – долю багряну,
кому – сонце з туману,
Кому – перса дiвочi,
кому – смерть серед ночi,
Щоб тебе доля побила,
а Кириловi, прости Господи, – крила.)
Жiнка голосила: «Люди як люди.
Їм доля маслом губи змастила.
Кому – валянки,
кому – мед од простуди,
Кому – жом у господу,
а цьому гаспиду,
прости Господи, – крила?!»
Так Кирило до тями брiв,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.
Та коли захлинались сичi,
Насмiхалися зорi з Кирила
І, пробивши сорочку вночi,
Знов кипiли пружинистi крила.
Та Кирило з сокирою жив,
На крилах навiть розжився —
Крилами хату вшив,
Крилами обгородився.
А тi крила розкрали поети,
Щоб iх муза була не безкрила,
На тi крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.
(Кому – новi ворота,
кому – ширшого рота,
Кому – сонце в кишеню,
кому – дулю дешеву,
Щоб тебе доля побила,
а Кириловi – не пощастить же
отак чоловiковi! – крила.)
Перо
Перо, мiй скальпелю вогненний,
Ти мiй жорстокий лиходiй,
Мiй дикий поклик цiлоденний,
Первоцвiт мiй, перволюб мiй!
Нам розтинати днi цi карi
До серцевини, до зорi,
Куди не дiйдуть яничари
В облуднiй словоблуднiй грi.
Днi полохливi, i невтiшнi,
І лаконiчнi, точнi днi,
І днi, мов глечики з Опiшнi,
Протятi шпагами вогнiв,
І днi, яким нема вiдради,
І винограднi теплi днi,
Де тихо сплять старi досади,
Зiщулившись на самiм днi.
Днi променисто легковажнi,
Горбатi днi, мозiльнi днi,
І днi чеснот, i днi продажнi,
Яким солона кров зрiднi.
Перо – це наша чорна доля,
Все обiйти i все знайти,
Аж поки в головах тополя
Не прошумить за два хрести.
Балада золотоi Цибулi
Звичайна цибулина —
Зоря нужденних.
Пабло Неруда
Вона – золотощока богиня продажних ринкiв —
Маятником погойдуеться в гронi вiнка,
Обнявши за шию горбату тiтку Горпину.
Вона – заплетена нiмфа в зiв’ялi коси подруг,
Обмацана мiльйонами ласих очей,
Прагне збутися своеi золотавоi цноти!
Вона – малесенька баня пiдземних церковок —
Дрижить за свою золоту вiруючу душу
Перед язичницькою захланнiстю тупого ножа!
Почервонiй – простягаючи за ii золото
смiття своiх мiдякiв!
Вона вже чуе, як млiють ii золотi груди
В передчуттi газових обiймiв джигуна Вогню.
Вона – королева краси сiльських свiтанкових
базарiв —
Принишкло сидить на гауптвахтi солдатськоi кишенi,
Невинна золота фея жорстокого Апетиту.
Вона – рiдна сестра черствого житнього Хлiба
І близнючка-сестриця бiложупанного Часнику,
Вона – золота граната у пащу студентського голоду,
Затята суперниця розвареноi рохлi Картоплi,
Вiрна подруга кухонноi скромницi Солi,
Мала Жанна д’Арк на всiх англосаксiв-мiкробiв,
Вона – нiжна Лаура якогось
кирпатого Петра Петрарки
З киiвського технiчного училища на Подолi,
Захована у теплицi його саморобноi валiзки,
Чи вона – забута, занедбана Цибулина Попелюшка,
Що безiменно зiтлiе у шлунку якогось бонзи,
Вона, золота-золотiсiнька, не знае,
як iй судилось вмерти,
Чи судилось лягти iй святими бiлими нiмбами
На нерозгадану тайну пшеничноi скибки,
Чи вона мае крутити хула-хуп перед кривавим
Шашликом
На срiбному тлi грузинського князя Шампура…
Починаеться золота агонiя
передсмертного стриптиза:
Вона скидае свою золотаву шубку,
Вона скидае свiй золотавий лискучий светр,
Вона скидае свою золотисту нiжну сукенку,
Вона скидае свою золотiсiньку льолю-лушпинку
І, оголена, бiла, плаче од згвалтованоi цноти,
Вона – золота Цибулинка з маминого городу,
Вона – золота Весталка з храму Таемницi Буття,
Зiбгана в золотий кулачок переляку…
Косар i вдова
Косар iде – свiчки косить.
Каже: «Досить уже, досить!»
І косить свiчки.
А йде вдова, чорним-чорна,
Свiчки сiе, страх моторна,
Не роки – вiки.
Косар свiчки кладе в копи.
Обкосив вже пiв-Європи.
Притомився. Став.
А свiчки густi, як вруна,
А вдова безтямно юна,
Аж горить рукав…
Трое яблук циганок
Коли юна вдова,
Як громом побита яблуня,
Наша вчителька перша
Фросина Федотiвна Комашко
Ридала бiля трьох своiх хлопцiв —
Шури, Володi i Толi,
Коли найгарнiша учителька,
В яку ми були закоханi
Первiсною чистотою дитинства,
Коли вона всiм сказала:
– Людоньки, Перемога! —
Коли вона першачкiв розiслала
Бiлими метеликами по селу,
Ми розбiглися по селу,
Як бiлi метелики,
У найчистiших своiх сорочках,
У яких нас вiйна помилувала.
Кожен з нас мав прийти до вдови
І сказати про Перемогу.
Так було вдiв багато,
Що школярiв не вистачило.
