скачать книгу бесплатно
Знайти Атлантиду. Подорож у безодню
Ігор Курус
TeenBookTo
Ігор Курус (нар. 1970 р. у м. Стебник на Львiвщинi) – украi?нськии? журналiст i громадськии? дiяч. Директор Мiжнародного фонду Івана Франка, якии? започаткував i проводить Мiжнародну премiю iменi Івана Франка, всеукраi?нськии? учнiвськии? конкурс «Стежками Каменяра». А ще Ігор Курус дебютуе як автор пригодницьких книжок для пiдлiткiв. Захоплении? прадавнiм минулим украi?нських земель, професор Вои?цеховськии?, викладач Киi?вського унiверситету, висунув цiкаву гiпотезу про iснування мiфiчноi? Атлантиди, та ще и? не деiнде, а на територii? сучасноi? Украi?ни. Пiсля суперечки iз примхливою студенткою вiн, неочiкувано для самого себе, рушае в експедицiю на мiсце можливого iснування легендарноi? держави. Але в експедицii? и?ого супроводжуватимуть модниця Юля, через яку, власне, и? виникла суперечка, i студент Нестор, безнадiи?но закоханий у свою одногрупницю. Чи знаи?дуть вони Атлантиду i як i?х змiнить ця подорож дiзнаемося на сторiнках пригодницького роману, заснованого на маловiдомих дослiдженнях прадавньоi? iсторii? Пiвнiчного Причорномор’я та подiях, якi мали мiсце у життi автора.
Ігор Курус
Знайти Атлантиду. Подорож у безодню
© © І. Ф. Курус, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
I
Спочатку чорнi хмари вкрили чисту блакить неба, а потiм налетiв шквальний вiтер, який був настiльки сильним, що мiг би легко вирвати дерева з корiнням… Раптом вона вiдчула, нiби провалилася просто до безоднi… Щойно дiвчина отямилася, у повiтрi вiдчулися запахи квiтiв i трав, навколо лунали спiв пташок i дзюрчання води, а розплющивши очi, вона побачила незвичайний, дивний свiт, сповнений рiзнобарв’я дерев i кущiв. Усюди панувала життедайна краса природи… «Наче рай», – промайнула блискавкою думка… Екзотичнi пташки пурхнули з гiлок дерев, а слiдком за ними у просторi розсипалися рiзнокольоровi метелики. Легкий вiтерець, який навiював теплi пахощi морськоi вологи, викрав цю думку i понiс у далечiнь… Вона вiдчула ледь помiтний доторк чогось гарячого i яскравого на обличчi… Раптом знову налетiло щось чорне, нiби найтемнiша нiч, i якась невiдома сила пiдхопила ii i кудись понесла, перекидаючи i перевертаючи у довгiй чорнiй трубi, наче на стрiмкому атракцiонi в аквапарку… Попереду засяяло свiтло…
Розплющивши очi наяву, дiвчина побачила ранкове сонячне промiння, яке пробилося крiзь ледь помiтну шпаринку мiж шторами в ii спальнi. І лише пiсля того, як вона перелякано роззирнулася, прийшло усвiдомлення, що вона лежить у своему лiжку… Годинник показував восьму ранку, а отже саме час прокидатися, тому дiвчина швидко вистрибнула з-пiд ковдри i побiгла до ванноi кiмнати. Зиркнувши на свое вiдображення у дзеркалi, вона побачила цiвку поту на своiй скронi, й, вмиваючи обличчя, прагнула вже вкотре зрозумiти, що ж це з нею трапилося.
– Потрiбно кудись втекти… В якусь екзотичну i теплу подорож, – подумала вона…
II
Цiеi весни Киiв був як завжди неперевершеним, проте по-справжньому особливим вiн бувае у травнi i на початку червня, коли зеленi барви вкривають мiсто, а пiрамiди каштанiв, наче свiчки на розлогих химерних канделябрах, розпускаються в буйностi цвiтiння… Природа, намагаючись хоч якось захистити мiсто вiд кам’яних мурiв, нiби вiдвойовувала собi простiр i людську увагу, так i манячи до себе весняним квiтом. Скрiзь панувало тепло, i здавалося, нiби радiсне передчуття лiтнього вiдпочинку витало у повiтрi…
Як завжди навпроти Червоного корпусу Киiвського унiверситету гуртувалися студенти. Хтось чекав зеленого сигналу свiтлофора, кваплячись на чергову пару. Хтось навпаки не поспiшав на студентськi лави i, потягуючи свiжу каву всумiш iз сигаретним димом, щосили намагався дочекатися обiдньоi пори. Атмосфера навпроти Червоного корпусу зазвичай була веселою i безтурботною й лише зрiдка – пiд час сесii – доволi тривожною. Напевне, цей майданчик варто було б якось назвати на честь бога Януса – покровителя входiв i виходiв, початкiв i кiнцiв… І хоча для бiльшостi вiн вiдомий як символ дволикостi, лицемiрства i лукавства, але ж насправдi саме це божество було одним iз найдавнiших богiв римлян: вони зверталися до нього з проханням вирiшити суперечки, отримати впевненiсть в успiху на початку i при завершеннi справ. Так i тут, попиваючи каву, кожен iз студентiв намагався знайти власний пiдхiд до гранiту науки. Швидше за все, до Януса тут нiкому не було особливого дiла, проте мiсце навпроти центрального входу у головний корпус Киiвського унiверситету завжди було людним i жвавим, як давньоримський форум. Як i там у свiй час, так i нинi на студентськiй площi могли вершитися долi. Хтось закохувався, а хтось розлучався. Хтось вихвалявся, а хтось ображено бурмотiв собi пiд нiс, похиливши голову… Хтось сварився, а хтось лагiдно заспокоював друга… Хтось вчився… Хтось намагався вчитися… Хтось просто ходив – або в унiверситет, або довкола нього… Хтось усе iгнорував… Уся палiтра почуттiв та настроiв, зосереджена на невеличкому шматку землi, вела у майбутне, i це майбутне могло було рiзним…
А от Парк Шевченка був зовсiм iншим. Тут нiколи не було метушнi, а могутнi дерева додавали цьому мiсцю особливого затишку. Наче острiвець спокою серед хвилюючого моря автомобiлiв та будинкiв, парк Шевченка дарував радiсть частковоi втечi вiд мiста, яке своiми висотками i проспектами мчало кудись у невiдоме майбутне.
На вiдмiну вiд унiверситетського корпусу, який налаштовував на робочий лад i змушував до постiйного руху, парк Шевченка приваблював можливiстю перепочинку, тому студенти часто пiддавалися цiй спокусi i замiсть занять йшли в парк, щоб розслабитися чи побешкетувати. Інколи могло навiть здатися, що мудрий Тарас, який охоплював очима увесь цей люд зi свого п’едесталу, мiг би ожити й гучно виголосити ще кiлька гнiвних, але водночас справедливих поезiй. І, скорiш за все, вони були б ще бiльш жорсткими, але дива не вiдбувалося, тому великий украiнський поет нерухомо спостерiгав за своiми нащадками, навiки застигши в каменi i сумно опустивши донизу важкi вуса… А може тихо посмiхався, згадуючи себе молодим…
Вiдомо, що Киiвський унiверситет нинi е одним iз найпрестижнiших вищих навчальних закладiв в Украiнi, i вчитися тут – по-справжньому круто. Тому й не дивно, що нерiдко сюди вступають дiти «крутих» батькiв, i цiлком зрозумiло, що не кожне чадо щиро мрiе здобути справжню освiту. Бiльшiсть iз них просто числяться серед студентiв, так, нiби стоять у черзi за дипломом, а вона тривае довгих 5 рокiв, тому кожному доводиться хоч декiлька разiв на рiк вiдвiдати унiверситетськi примiщення, щоб нагадати про себе адмiнiстраторам. Правда, серед багатотисячного студентства Киiвського унiверситету е й такi, що здобувають знання з радiстю. Їх, можливо, менше, хоча саме вони забезпечують престиж унiверситету. Але такий високий статус навчального закладу було досягнуто не одразу, адже колись вiн був заснований як черговий унiверситет Росiйськоi Імперii для того, щоб русифiкувати мiсцевих i запровадити у мiстi потрiбнi для влади настроi. Але чомусь завжди виходило так, що саме тут зароджувалися першi украiнськi гуртки, товариства та рухи, i саме студенти нерiдко очолювали боротьбу за вiдновлення украiнськоi державностi та захисту украiнськоi культури i мови. І саме червоний корпус е символом i гордiстю унiверситету, адже тут вчаться студенти найпрестижнiших фiлософського, iсторичного та юридичного факультетiв.
Цього ранку метушня довкола кавових машин, якi, наче бiйницi замкiв, оточили студентську площу унiверситетського Януса, була особливо гамiрною. Незабаром розпочиналася сесiя, а тому шанувальники вiдпочинку не наважувалися прогуляти заняття: треба ж скласти iспити, а вiдвiдування лекцiй i семiнарiв дае змогу максимально спростити складання сесii. Тож цього ранку студенти пили каву, курили, обiймалися, хизувалися, обговорювали щойно припаркованi бiля переходу дорогi автiвки – усе як зазвичай, але кожен час вiд часу поглядав на годинник i масивнi дубовi дверi червоно-чорного фасаду унiверситету.
III
Катя i Нестор стояли неподалiк i також обговорювали подальший день, хвилюючись, що сесiя буде дуже важкою. Це був перший рiк iх студенства, тому обидва вiдповiдально ставилися до навчання i хапали кожне слово мудрих професорiв. Катя хвилювалася особливо, адже, приiхавши на навчання з Тернопiльщини й отримавши бюджетне мiсце, вона прагнула здобути гiдну освiту, потiм – омрiяну професiю, й допомагати батькам-фермерам. Вона дуже пишалася бути студенткою унiверситету, де вчилися Михайло Драгоманов, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Михайло Булгаков i багато iнших уславлених та успiшних людей, i тому iй було страшно навiть припустити, що сесiя може завершитися невдачею, адже для вступу до унiверситету мрii було витрачено дуже багато зусиль. Катя нiяк не могла пiдвести батькiв, якi нiчого не шкодували для мрii доньки.
Катя була надзвичайно миловидною дiвчиною з глибокими блакитними очима. Їi злегка кучеряве каштанове волосся завжди було заплетене в косу, i ця зачiска найточнiше визначала характер дiвчини, бо першокурсниця завжди намагалася бути охайною й органiзованою. Як до навчання у Киевi, так i пiд час нього, вона прагнула якомога частiше вiдвiдувати бiблiотеки, театри й музеi, й загалом активно займалася самоосвiтою. Тож не дивно, що з нею завжди було приемно поспiлкуватися. Але ii чомусь по-особливому тiшила компанiя Нестора – поруч iз ним було затишно i комфортно.
Нестор був скромним, невисокого зросту юнаком в окулярах. Його зачiску завжди можна було впiзнати здалеку – неслухняне волосся пшеничного кольору стирчало навсiбiч, i нерiдко скидалося на звичайний снiп, жартома причеплений до голови хлопця. Зазвичай одягнутий у костюм, сорочку i краватку i з набитим книжками наплiчником, вiн теж був частим вiдвiдувачем бiблiотек i музеiв, концертiв i галерей. Нестор також переiхав до Киева, сам був родом з Днiпра. І хоча вiн не так переймався за оцiнки, як Катя, адже батьки оплатили його навчання на контрактному вiддiленнi, але йому таки подобалося вчитися, а особливо цiкавою була для нього iсторiя, тому вiн вiдвiдував бiблiотеки i намагався цiкавитися усiм, що було пов’язано з минувшиною Украiни. І хоча однокурсники могли трохи не ображаючи пожартувати з нього, але нiколи не втрачали поваги, адже в будь-який час Нестор мiг прийти на допомогу в навчаннi. І хоча грошi у нього, як то кажуть, водилися, вiн не засиджувався в барах i не спускав iх на випивку та гулянки. Інколи навiть батько Нестора, який заробив свiй капiтал з продажiв металобрухту, жартував iз сина: «Чого ти вчепився у цi книжки? Дивись, я з трiйками став людиною, а мiй однокласник-вiдмiнник Микола Нечуйвода сидить на ставцi в школi i не може навiть з Днiпра виiхати, щоб подивитися свiт! А ти живеш у центрi Днiпра, подорожуеш, уже в кiлькох краiнах Європи був, вчишся у найкращому унiверситетi!..» Та Нестор, вiдволiкшись вiд читання i час вiд часу поправляючи на носi окуляри, починав переконувати батька, що часи змiнюються i майбутне за освiченими людьми, i взагалi просив не лiзти в чуже життя… Адже хлопець уже будував своi плани, i, неабияк захопившись Киевом, будь-що хотiв залишитися у столицi, подалi вiд батькiв.
Так от, Нестор i Катя товаришували. І хоча дiвчина була вродливою але Несторове серце належало iншiй – його викрав лихий Амур десь перед Новим роком, якраз пiд час зимовоi сесii, i воно досi невилiковно щемiло. Якось поспiшаючи на черговий iспит, десь у коридорах того ж таки унiверситету хлопець побачив незнайомку, яка згодом виявилася його однокурсницею. Так сталося, що до цiеi митi вiн нiколи не бачив ii на заняттях, проте лише один випдковий погляд лишив хлопця спокою й викликав якесь дивне, досi незнайоме вiдчуття…
– Ну що – по кавi? – запитала Нестора Катя.
– Часу малувато… Але чому б i нi! – погодився хлопець. І вони швидко рушили до черги бiля однiеi з кавових машин…
Помахуючи новою сумочкою вiд популярного французького кутюр’е, до пiшохiдного переходу, що веде вiд парку Шевченка до унiверситету, самотньо йшла дiвчина. Сьогоднi вона була в задумi й зовсiм не звертала уваги на навколишнiй свiт, на юрбу студентiв, якi, мов горобцi, то кучкувалися у зграйки, то розлiталися у вiльному просторi. Їй було байдуже i на всю ранкову метушню, i на густий запах кави, що заполонив простiр майданчика Януса, хоча цей аромат пробуджував спрагу багатьох перехожих… Вона ж iшла нiби приречено, не звертаючи увагу на буденнi дрiбницi – поспiшала на семiнар.
Юля була з родини багатих донецьких чиновникiв, якi переiхали у столицю кiлька рокiв тому. Вродлива, довгонога, весела i дотепна темноволоса дiвчина з карими очима. Їi можна навiть назвати безтурботною, адже вона бiльше подорожувала, нiж вiдвiдувала лекцii – кожна ii поява в унiверситетi чи поблизу унiверситету закiнчувалася розповiдями про подорожi, дорогi бутiки, яхти, авто i новi «одьожки». Так, вона була однiею iз тих, хто не вчився в унiверситетi, а, як то кажуть, просто стояв у черзi за дипломом. Їi не цiкавили лекцii i семiнари. «Папа все вирiшить», – вiдповiдала Юля на претензii з боку методистiв кафедри. І справдi, ii батько, який обiймав якусь посаду у Мiнiстерствi вугiльноi промисловостi, таки «вирiшував». Не те щоб Юля була абсолютно дурною – вона щиро ненавидiла унiверситет, Киiв i загалом усе украiнське. Вона мрiяла якнайшвидше переiхати куди-небудь в Лондон, Нью-Йорк чи, на крайнiй випадок, в Москву. Разом iз тим, Юля не була «цокалкою» – однiею з тих модниць, якi ходили в унiверситет тiльки для того, щоб похвалитися новим вбранням, i, якось запiзнюючись на лекцiю, розносили гучний стукiт пiдборiв тихими унiверситетськими коридорами. Юля була розумною, але розбещеною дiвчиною. Вона була недосяжною для своiх однокурсникiв i спiлкувалася лише з крутими хлопцями та iншими представниками «золотоi молодi». Нерiдко з ii уст лунали принизливi жарти i насмiшки у бiк iнших, i навiть коли хтось iз однокурсникiв закидав iй, мовляв, дивись, колись i днiпропетровськi були крутi, а де вони тепер, то Юля спокiйно вiдповiдала: «Донецькi – не днiпровскi! Ми назавжди!». Вона по-справжньому знала, чого хоче. Батька цiкавили лише грошi, а мати, родом iз якогось села Ростовськоi областi, так захопилася красивим столичним життям, що в усьому намагалася потурати дочцi. Вона бачила Юлю справжньою принцесою, не менше, i дiвчинi хотiлося нею бути, i щоб життя було як у кiно, щоб усе було красиво, легко, весело i безтурботно. Ну i, звичайно, принц на бiлому конi… Нi, швидше у бiлому лiмузинi… І бажано, не в одному… Пiсля вступу до унiверситету батьки подарували Юлi квартиру у центрi Киева. А за складену зимову сесiю – авто. І хоча Юля не мала водiйських прав, на вимогу матерi за нею був закрiплений водiй i машина супроводу. Тож коли дiвчина вирiшувала таки вiдвiдати унiверситет, то з’являлася з цiлим кортеджем, як президент. І загалом iй було байдуже, яка сьогоднi лекцiя, семiнар чи екзамен.
Сьогоднiшнiй день не задався для Юлi з самого початку. Вона вкотре посварилася з батьком. Дiвчина ще з жовтня минулого року вимагала, щоб тато перевiв ii з цього «сiльського» киiвського унiверситету до Лондона. Юля хотiла виiхати у столицю Великоi Британii, бо туди поiхали бiльшiсть дiтей донецькоi елiти. І хоча iхнi батьки ненавидiли Європу, дiти все ж прагнули туди… в капiталiстичний свiт. Не можна сказати, що i Юлю приваблювали високi европейськi цiнностi. Але мода е модою! Разом iз тим, саме в Лондонi жив Генрi – хлопець, з яким вона познайомилася на Мальдiвах. Генрi був надзвичайно привабливим юнаком з багатоi англiйськоi шляхетноi родини, i це неабияк подобалося Юлi, адже в неi з’являлася можливiсть хоча б трiшки наблизитися до англiйськоi корони, до мрii про безтурботне i красиве життя принцеси. Тому Юля тиснула на батькiв, змушуючи iх вiдправити ii на навчання до Лондона. Вона хотiла бути ближче до Генрi й жити в Європi так, як живуть багатii в Англii та Америцi.
Батько Юлi мав iншi плани щодо майбутнього доньки. Вона дуже подобалася Нiколаю Сергеевiчу – заммiнiстра юстицii Росiйськоi Федерацii. Батько Юлi й Нiколай Сергеевiч називали себе не iнакше, як свати, коли збиралися разом на якесь святкування. Вони планували одруження Юлi з сином росiйського чиновника – Нiкiтою. Батько кiлька разiв натякав Юлi про такi плани, та iстерика мами з дочкою призупиняла його мрii, хоча обидва чиновники й далi планували свое.
– У нас на Донбасi баби нiчого не вирiшують! Я – хазяiн! Що скажу, так i зроблять! – запевняв за столом cп’янiлий вiд влади й алкоголю батько Юлi.
– Правильно! Росiйськi жiнки мають народжувати, а не командувати, – пiдтримував колегу московський «сват».
Одного разу батько Юлi навiть привiз дочку до Криму, де вiдпочивав Нiколай Сергеевiч з сином. Юля одразу зрозумiла, що це оглядини, швидко зiбралася i повернулася до мами у Киiв. Їй зовсiм не подобався Нiкiта. Їй не подобався Крим. Вона хотiла англiйського лорда i вiдпочивати на Мальдiвах, Багамах i Карiбах, але точно не в Криму!
Цього ранку Юля вкотре затiяла скандал. Вона не знала, що вчора пiсля роботи батько прийшов вночi п’янезний. Вчора його викликав «перший[1 - Сленг. Так називають керiвника корупцiйноi ланка. Ним може бути Президент, на рiвнi Уряду – прем’ер-мiнiстр, а на рiвнi мiнiстерства – мiнiстр. (Тут i далi пояснення автора.)]» i за те, що той не забезпечуе стабiльний дохiд в «общак[2 - Вислiв з кримiнального свiту. Каса взаемодопомоги у злочинцiв.]», пообiцяв кинути в шахту[3 - За даними активiстiв, на початку дев’яностих рокiв у Донецькiй областi кримiнальний свiт знищував своiх конкурентiв у закинутих вугiльних шахтах.]. Батько Юлi розумiв, що погроза може бути реалiзована, тому до ночi пиячив з друзями в одному зi столичних ресторанiв. Сьогоднi йому було не до забаганок дочки. Як наслiдок, розлючений батько заборонив Юлi iхати в унiверситет автомобiлем i настрахав, що якщо та не складе лiтню сесiю, то ii переведуть не в Лондон, а в Бiлоцеркiвський аграрний унiверситет. У кращому випадку! Тож настрiй у Юлi сьогоднi був дуже кепський!
Вона приiхала до унiверситету на таксi i, вийшовши з машини завчасно, на перехрестi вулиць Володимирськоi i Л. Толстого, повiльно рушила алейкою парку Шевченка до студентського кавового «п’ятачка». Юля намагалася виглядати впевненою. Як завжди, вона не звертала жодноi уваги на молодь, яка юрбилася, курила електроннi цигарки, пила каву i розмовляла. Вона була спустошеною. Емоцii то спалахували, то згасали. Думки коливалися вiд суiцидного бажання пiти й втопитися до протестного «та пiшли ви!»…
Юля стояла на переходi i чекала на зелений сигнал. Вона бачила, як зупинялися дорогi машини i з них гонорово[4 - Маеться на увазi «поважно».] виходили студенти Киiвського унiверситету. Але це зовсiм не обходило дiвчину. Їй не хотiлося нiкого бачити. Хотiлося б втекти… Куди? Та куди-небудь! Подалi вiд батька, вiд Киева, вiд унiверситету, а особливо вiд москвича Нiкiти… Юля йшла у незвичний свiт унiверситету, який не поважала i не любила. Але мусила йти, бо все ж боялася, що батько виконае свою погрозу. Вона уже дiзналася вiд мами про батьковi проблеми на роботi. І це ii також турбувало. Хоча не так хвилювали проблеми батька, як те, що вiн не матиме грошей для задоволення ii забаганок. Мрii про безтурботне i багате життя, до якого вона так звикла, кудись губилися: чи то в туманi, чи то в коридорах унiверситету. Юля навiть не знала, куди йти, але щось ii вело до вхiдних дверей Червоного корпусу…
Катя i Нестор уже допили каву i рушили через перехiд. Вони швидко перебiгли дорогу i зупинилися на сходах унiверситету. Тут iх зустрiла асистентка з кафедри англiйськоi мови i нагадала молодим людям про контрольнi роботи, якi досi не були поданi на кафедру. Катя i Нестор уже розвернулися, щоб увiйти в дверi унiверситету, як зiштовхнулися у дверях з Юлею. Нестор вiдразу упiзнав дiвчину, та Юля вибачилася i продовжила свою безнадiйну й горду ходу.
– Юлю, це Ви? – збентежено запитав Нестор.
– Может i я, – вiдповiла дiвчина, не розумiючи, що це за «очкарик», який знае ii iм’я.
І хоча, щиро кажучи, iй було байдуже, хто це, Юля поцiкавилася, чи вони знайомi. Нестор, не очiкуючи зустрiти цю дiвчину саме сьогоднi, затинаючись, намагався щось пояснити, але у нього нiчого не вийшло. Вiн плутав слова i, скинувши окуляри й почервонiвши, змiг лише видушити з себе: «Ми однокурсники!»
Катя, не розумiючи, що вiдбуваеться з Нестором, прийшла на допомогу:
– Ми твоi однокурсники. Ти йдеш на пару? – поцiкавилася дiвчина.
– А чому б i нi? – спробувала вдати здивування Юля i раптом продовжила:
– А який у нас зараз предмет?
– Всесвiтня iсторiя, – спокiйно вiдповiла Катя, поки Нестор намагався дати раду своiм окулярам, наплiчнику й телефону.
– А хто читае? Хороший викладач? – не звертаючи уваги на Нестора, поцiкавилася Юля.
– Професор Іван Андрiйович Войцеховський, – повiдомила Катя.
– Так вiн хороший? – повторила Юля… Прiзвище професора не могло дати жодноi iнформацii про те, чи зможе вона отримати залiк з цього нудного для неi предмету.
– Вiн очень… дуже цiкавий i своеродний, – затинаючись випалив Нестор. Хлопець знав, що Юля говорить виключно росiйською, тож спробував згадати мову рiдного Днiпра, але через хвилювання усе сплуталося докупи. Нестор з дитинства звик спiлкуватися росiйською, але, переiхавши до Киева i захопившись iсторiею Украiни, став принциповим патрiотом i у своему рiшеннi тримався твердо. Стiйкостi у мовному питаннi додавав протест батьковi, з яким у хлопця не завжди складалися стосунки.
Юля ж навпаки була «русскою» i не втрачала нагоди показати це публiчно, хизуючись. Можливо, своею демонстративною поведiнкою вона хотiла вiдмежуватися глухою стiною вiд численних прихильникiв, а може просто вважала це модним… Врештi, так було заведено у iхнiй сiм’i, де, напевне, досi сумували за розпадом СССР.
Батько Юлi на початку 90-х був мiським комсомольським начальником i вiрним ленiнцем, який щиро служив партii. Коли в гостях хтось зi знайомих починав критикувати комунiстiв i радянський устрiй, батько Юлi до хрипоти в голосi захищав росiйську мову, культуру, побут i усе, що з цим пов’язано. Згодом, уже пiсля проголошення незалежностi Украiни, його призначили начальником овочевоi бази. І хоча в кiнцi 90-х вiн урочисто порвав свiй комсомольський квиток, але досi продовжував називати себе комунiстом, навiдрiз вiдмовляючись хрестити новонароджену дочку в церквi. Проте уже в серединi 2000-х батько Юлi став активним парафiянином Печерськоi Лаври. Щонедiлi вiн купував 50 бiлих метрових троянд i нiс у Лавру. Що з ним сталося, нiхто не знав. У Юлинiй сiм’i про це не говорили. Швидше за все, вiдвiдування церкви стало модним у лавах колишнiх комсомольцiв та комунiстiв, а тому й батько Юлi урочисто i регулярно з великим букетом квiтiв з’являвся у найвеличнiшому киiвському церковному комплексi. Юля була вихована в такому ж дусi, тому вiдмовлялася розмовляти украiнською навiть тодi, коли унiверситетськi професори робили iй зауваження.
– Іван Андрiйович е справдi цiкавим викладачем. Вiн дуже любить свiй предмет, – втрутилася Катя.
– Так, вiн патрiот! – перебив Катю Нестор. – На його думку навiть Ісус Христос був украiнцем, – засмiявся вiн.
– Ну, ясно, – сказала Юля i, махнувши своею дорогою сумочкою, рiзко розвернулась на пiдборах. – Ну що, ж ведiть мене до цього професора!
І трое студентiв рушили до аудиторii, де вже почався семiнар…
IV
Професор Войцеховський зайшов у переповнену аудиторiю. Іван Андрiйович не був типовим унiверситетським професором. Попри свiй п’ятдесятирiчний вiк вiн прожив життя, вiдмiнне вiд бiльшостi викладачiв унiверситету. Закiнчив консерваторiю i за освiтою був музикантом. Кiлька рокiв поспiль грав у оркестрах, i саме музика привела Івана Андрiйовича з невеликого провiнцiйного галицького мiстечка до Киева. З часом Іван Андрiйович збагнув, що уже досягнув власних вершин у музичному мистецтвi, тому прийняв рiшення стати журналiстом. Потiм перейшов на роботу у державний сектор i за шiстнадцять рокiв став державним службовцем першого рангу, високопоставленим чиновником. Але iсторiя завжди манила його до себе. Навiть перебуваючи на державнiй службi, Іван Андрiйович намагався допомагати науковцям. Зокрема, вiн органiзував експедицiю Десною з Чернiгова до Киева на дракарi. Це була копiя середньовiчного човна, яким користувалися вiйська руських князiв. Іван Андрiйович витратив чималi грошi на придбання першого в Украiнi телекерованого пiдводного апарату, який дозволив украiнським морським археологам детальнiше вивчати дно Чорного моря. Фiнансував видання книг про iсторiю та археологiю. Його надзвичайно вабили цi науки. І уже у зрiлому вiцi Іван Андрiйович, закiнчивши iсторичний факультет Киiвського унiверситету iм. Т.Шевченка, прийшов працювати на кафедру свiтовоi iсторii. Вiн був цiкавим викладачем i щирим украiнцем. Досить часто вiн в розпачi вигукував на лекцiях: «Ну чому вам бiльше подобаються пiрамiди Єгипта, Майя, древня Грецiя i стародавнiй Рим? Чому ви не цiкавитесь iсторiею рiдноi землi? Ви ж навiть не знаете, яке у нашоi землi багате минуле!» Якось на лекцii вiн запитав студентiв, чи знае хтось про Кримськi пiрамiди, або Змiевi вали. В аудиторii виявився лише один хлопчина, який ледь пригадав якусь легенду про змiя, тому Іван Андрiйович на радощах вiдразу поставив студенту «вiдмiнно» за увесь семестр.
І хоча професор Войцеховський був «молодим» професором в унiверситетi, студенти знали його «слабкiсть» i часто користувалися цим. Для прикладу, молодь могла легко зiрвати семiнар, запитавши в Івана Андрiйовича про якiсь знайденi на територii сучасноi Украiни артефакти. Войцеховський знав усi новинки в археологii, тому легко змiнював заплановану тему семiнару i розповiдав про подiю, якою цiкавилися студенти. Вiн завжди казав: «Скiльки б я не витрачав часу i сил для читання затвердженоi програми зi свiтовоi iсторii, це все ж матиме меншу користь, анiж коли хоча б один студент з потоку захопиться вивченням справжньоi iсторii украiнськоi землi!»
Також треба сказати, що професор Войцеховський певним чином був носiем нових пiдходiв у вивченнi iсторii. Вiдомо, що до незалежностi всi iсторичнi вiдкриття, та i наука загалом, були пропагандистськими, тому в будь-якому унiверситетi Украiни i досi легко знайти професора з iсторii, який колись читав такi дивнi предмети, як науковий комунiзм, iсторiю КПРС чи марксистсько-ленiнську теорiю. Усi «старi» викладачi iсторii обов’язково мали бути членами Комунiстичноi партii, тому фактично були iдеологiчними працiвниками радянського строю. Через це украiнська iсторична наука була «згвалтована» партiйними iдеологами. Вона не мала минулого. Професор Войцеховський намагався донести до студентiв iншу iнформацiю. Вiн це робив не за циркуляром черговоi партii, а вiд щирого серця, тому намагався бути наполегливим i креативним.
Цього дня Іван Андрiйович проводив семiнар на тему «Стародавнiй Єгипет». Вiн уже зробив перекличку студентiв i традицiйно урочисто пробiгся очима по аудиторii.
– Хто хоче першим спробувати свого щастя в египетськiй iсторii? – з долею жарту запитав професор. Студенти враз пiдняли лiс рук i йому довелося вибирати, кому ж першому дати слово.
Здебiльшого на семiнарах студенти не завжди бувають активними. Є, звичайно, такi, якi намагаються заробити бали, щоб не ускладнювати собi життя пiд час сесii. Та все ж бiльшiсть студентського люду мае iншу тактику – вiдвiдуе семiнари, щоб не мати пропускiв. Це неабиякий плюс до загального балу залiково-екзаменацiйноi сесii.
Тема сьогоднiшнього семiнару була доволi легкою, тому студенти намагалися отримати оцiнки, так би мовити, без зайвих зусиль. Та поки професор визначався, кому першому дати шанс зробити доповiдь, в аудиторiю увiйшли трое: Катя, Нестор i Юля. Молодi люди перепросили за запiзнення i запитали дозволу сiсти.
– Звичайно, – вiдповiв професор, поглядаючи на незнайому студентку. – Ваше запiзнення на сiм хвилин е зовсiм непомiтними для свiтовоi iсторii.
Остання фраза викликала смiх студентiв, що теж зосередили свiй погляд на Юлi. Рядами пiшов шепiт…
– Тиша, будь ласка! – звернувся Іван Андрiйович до студентiв i, знявши окуляри, додав: – Продовжимо наш скорбний труд. Хто першим здивуе нас своiми глибокими знаннями про стародавнiй Єгипет?
Бiльшiсть студентiв уже була в Єгиптi й оглядала пiрамiди, храм Карнака чи Каiрський музей, тож вони залюбки пiдвели руки, намагаючись легко отримати омрiянi бали.
Зненацька хтось з так званоi гальорки вигукнув:
– Пане професоре, а ви чули про розкопки у Холмi? Кажуть, там знайшли могилу Данила Галицького!
Аудиторiя завмерла. Нiхто не очiкував, що комусь заманеться зiрвати такий легкий семiнар! Але група хлопцiв, яка сидiла на верхнiх рядах, вирiшила пожартувати.
Професор уважно оглянув аудиторiю. Потiм повiльно повернувся до студентiв, якi поставили запитання.
– Чув дзвiн, та не знаеш, де вiн! – вiджартувався професор. – Могилу насправдi знайшли, але не Данила Галицького, а його сина. Хочу вам повiдомити, що науковцi вiдкрили таемничий саркофаг пiд долiвкою в базилiцi Пресвятоi Богородицi в Холмi. Багато що вказуе на те, що в ньому був похований один iз синiв князя Данила з XIII столiття – Роман або Шварно Данилович. Це е дуже важлива знахiдка. Дуже важлива для нашоi спаплюженоi i прихованоi iсторii, – на одному подиху уточнив повiдомлення студентiв професор…
Юля сидiла i копирсалася у своему телефонi. Переглядала фото друзiв в соцiальних мережах, намагалася нi про що не думати. Вона була злою на увесь свiт. Їi дратували студенти, ii дратував професор, ii дратувала зненацька порушена тема з iсторii Украiни. Несподiвано телефонна вiбрацiя сповiстила Юлю про СМС. Вона вiдкрила СМС i побачила повiдомлення вiд мами: «Юлечко, вибач його. Вiн не розумiе, що робить. Але його треба зрозумiти. Кар’ера рушиться!». Юля вирiшила не вiдповiдати. Їй було байдуже до проблем батька… Та несподiвано прийшло ще одне повiдомлення: «Юлю, тато хоче полетiти у Москву. Вiн хоче, щоб ти летiла з ним». В цей момент серце Юлi сповнилося несамовитим гнiвом, вона скрикнула i скочила з крiсла.
– Ви маете якiсь заперечення? Чи хочете щось доповнити? – звернувся до неi професор.
Юля спочатку занiмiла, але гнiв розривав ii тiло i вона просто була на межi емоцiйного вибуху.
– Що ви несете! Ви ще скажiть, що Ісус Христос украiнець! Або що Атлантида була в Украiнi! – несподiвано для себе, роздратовано i з ноткою сарказму в голосi вигукнула Юля.
Аудиторiя завмерла вiд несподiванки. Така поведiнка будь-якого студента мала б негативну реакцiю викладача, i той, у кращому випадку попросив би його вийти з аудиторii. У гiршому ж такий студент мав би проблеми пiд час сесii. Тому усi перебували в очiкуваннi, чим закiнчиться несподiваний емоцiйний виклик, кинутий професору студенткою, яка вiдверто iгнорувала навчання в унiверситетi. Це був початок справжнього конфлiкту…
Іван Андрiйович взяв зi столу окуляри, повiльно одягнув iх i глянув цiкавим поглядом на незнайому студентку.
– Як ваше прiзвище, панянко? – на галицький манiр запитав Іван Андрiйович спокiйно дiвчину.
– Та яка вам рiзниця! – рiзко вiдрiзала Юля.
– Ну, рiзниця е, – спокiйно вiдповiв професор. – Знаете, я багато чого бачив i чув у цих стiнах. Але такi заяви – вперше. Ви маете якiсь аргументованi заперечення щодо мого повiдомлення?
Юля злякалася. Їi гнiв кудись зник. Вона вiдчула себе самотньою i беззахисною. Очi усiх студентiв вп’ялися в неi, як тисячi вогникiв, що нещадно кололи ii своiм жаром. Юля розгубилася… i вже без агресii вiдповiла:
– Скiльки можна робити iз Малоросii «пуп землi»? Це ж неправда! Вся iсторiя уже давно написана i вона усiм давно вiдома, – уже не так роздратовано сказала дiвчина.
– Дуже смiлива заява, – спокiйно промовив Іван Андрiйович, – знаете, чарiвна незнайомко, ви мене остаточно спантеличили. І я, порушуючи всi унiверситетськi традицii, готовий довести вам протилежне.
Голос професора Войцеховського звучав якось загадково. Аудиторiя затихла остаточно. Юля не вiдчувала не те що землi пiд ногами, але й власного тiла. Спокiйний голос професора не обiцяв iй нiчого поганого. Небезпека минула. Дiвчина поступово заспокоювалася. Вона була заскочена спокоем i повагою професора, а тому в ii свiдомостi промайнула навiть якась зацiкавленiсть. Чи не вперше Юля спробувала уважно його розглянути.
Це був чоловiк середнього зросту у доволi респектабельному костюмi. Його обличчя мало правильну форму, а волосся було темним, хоч i досить рясно посрiбленим сивиною. Іван Андрiйович виглядав доволi рухливим i життерадiсним. Його очi були допитливi i сяяли якоюсь енергiею зацiкавленостi i натхнення.
Потiм вона окинула поглядом аудиторiю. Там сидiли абсолютно рiзнi, дивнi молодi люди, якi чомусь з непiдробною цiкавiстю дивилися на неi. З-за вiкна лунав шум автомобiлiв… В аудиторii було задушно… Їй захотiлося пiти… Але куди йти? До папи, який мае намiр забрати ii з собою у Москву?.. Вiн знову буде вiддавати ii замiж за рудого i пафосного москвича Нiкiту… Що з нею вiдбуваеться? Де вона? І що вона тут робить? У Юлинiй головi рiзнi думки та настроi спорадично змiнювалися.
Тим часом професор обмiрковував, як заспокоiти спершу агресивну, а тепер розгублену дiвчину. Як ii зацiкавити Украiною та ii iсторiею? Натомiсть в його головi, мов дзвiн, лунали останнi слова Юлi: «Що ви несете! Ви ще скажiть, що Ісус Христос – украiнець! Або що Атлантида була в Украiнi»… «Атлантида! Так, Атлантида може зацiкавити цю незнайому студентку», – наче блискавка у лiтню нiч, промайнула думка у професора.
Вiн пiдiйшов ближче до першого ряду столiв, за якими сидiли студенти i тихим, але впевненим голосом промовив:
– Добре, незнайомко. Пропоную парi. Якщо я вам доведу, що на територii Украiни гiпотетично могла би бути Атлантида, то ви поiдете зi мною в експедицiю шукати пiдтвердження цiеi гiпотези, – оглядаючи аудиторiю, заявив Іван Андрiйович.
Юля була заскочена. Вона не очiкувала на такий розвиток подiй. «Яка Атлантида? Яка експедицiя?» – крутилися думки. Але раптом до ii вух донiсся звук несмiливих аплодисментiв. Зненацька цi оплески пiдтримали усi студенти. Вони уже вирiшили – вона мае погодитися на умови професора. Юля крутнула головою. Їi довге темне волосся злетiло на праве плече… У нiй iшла боротьба зацiкавлення й хвилювання. Вона на мить заплющила очi, опанувала себе i вiдповiла:
– Добре! Але менi здаеться, що вам доводеться дуже добре постаратися!..
Атмосфера в аудиторii змiнилася кардинально. Замiсть розгубленостi, в якiй перебували студенти досi, з’явилися новi емоцii. Усi погляди ще й досi були привернутi до Юлi, але тепер вони випромiнювали захоплення, здивування, заздрiсть, зневагу… Хтось, можливо, дивився з повагою i симпатiею, а в когось спалахували протилежнi почуття. Не було лише байдужостi. Усi були захопленi цiею ситуацiею! Поки в одних головах прозвучало: «Ух ти, яка крута дiвчина!», в iнших пульсувало гнiвне: «Що вона з себе вдае?!»
Лише одна пара очей, яких не бачила Юля, була розгублена. Це були очi Нестора. Вiн не розумiв, що вiдбуваеться! З одного боку, йому хотiлося допомогти цiй незвичнiй дiвчинi, з iншого – вiн хвилювався за професора. Десь глибоко в душi Нестор хотiв, щоб професор перемiг. Але ж тодi може постраждати ця дiвчина! А може, не постраждае? Вiн повинен допомогти! Вiн повинен бути поряд! Але як?.. Калейдоскоп думок i почутiв нахлинув на нього, i вiн поглядав то на Юлю, то на професора… Стукiт його серця почав вiдчуватися в усьому тiлi. В грудях вiдчувався холод i бiль… Голова почала гудiти, як барабан…
Юля в якийсь момент вiдчула щось дивне. Вона наче отримала те, до чого так прагнула! Вона була в центрi уваги усiх людей, якi ii в цей момент оточували. Це було вiдчуття, якого Юля нiколи не знала. Але, мабуть, прагнула цього. І вона вiдчула це тут, в аудиторii, яку досi оминала i навiть не сподiвалася, що унiверситетська лава могла дати iй те, чого прагнуло серце – визнання. Вона i ранiше хотiла бути в центрi уваги, намагалася досягнути цього статусу, купуючи дорогий одяг, хизуючись престижним авто, подорожуючи в екзотичнi краiни, тусуючись у дорогих ресторанах i клубах. Але чомусь там вона не вiдчувала того, що вiдчула цiеi митi. Це було визнання! І це було захопливо!
Десятки пар очей були звернутi до неi й освiтлювали ii, наче софiти, спрямованi на голлiвудську зiрку пiд час вручення Гремi чи, може, Оскара. Цi погляди дарували iй яскраву веселку кольорiв i почуттiв. І iй це подобалося! Юля була у захватi. Правда, в якийсь момент вона згадала, про що саме йдеться, але потiм раптом подумала собi: «Ну, для початку професор мае виграти цю дуель! З iншого боку, яка рiзниця. У крайньому випадку краще поiхати в якесь село з цим дивакуватим професором, нiж з батьком в Москву до пiжона Нiкiти». Вона знову вiдчула полегшення. У неi склалося враження, що з’явилася альтернатива, якоi ще не було кiлька хвилин тому, i вiдчуття впевненостi заволодiло нею. Також вона раптом усвiдомила, що ледь не вперше в життi говорить украiнською. І це був виклик самiй собi.
– Професоре, – вигукнула Юля, – нехай розсудить нашу суперечку ось ця аудиторiя! – це була ii хвилина слави, яка знову зiрвала гучнi оплески i вигуки однокурсникiв.
У Нестора вiдлягло вiд серця. Його принцеса не хвилювалася, вона була впевненою в собi, а це означало, що можна не хвилюватися i йому. І якщо ще кiлька хвилин тому вiн не усвiдомлював, якi почуття мае до цiеi? цiеi дiвчини, i не розумiв, що ж iз ним вiдбуваеться, то зараз стрiли Амура простромили серце хлопця остаточно. Вiн без жодних сумнiвiв закохався в неi, тому був готовий заради неi на все! Його навiть не стримувало те, що вони майже незнайомi, що вона – донька багатих батькiв, i взагалi не пiдпускае до себе таких, як вiн. Йому було байдуже! Вiн кохав! І нехай увесь свiт згине, аби лиш бути бiля цiеi кароокоi красунi. І якщо ще кiлька хвилин тому вiн не мiг знайти собi мiсця за столом, зараз вiн завмер, вчепившись поглядом в Юлю.
Професор спокiйно спостерiгав за аудиторiею. Вiн був щасливим, що змiг зацiкавити цих рiзних, часто байдужих молодих людей темою, яка переслiдувала його майже усе доросле життя. Атлантида – давня мрiя професора, i вiн щоразу повертався до неi. Можна навiть сказати, що вiн любив ii, хоча розумiв, що це, скорiш за все, легенда. Вiн збирав докази, читав рiзнi джерела i мрiяв про експедицiю у Чорному морi. Та йому все нiяк не вдавалося це реалiзувати: то робота, то дiти, то щось iнше… І ось зараз, цiлком випадково i несподiвано, вiн може отримати додатковий стимул поiхати туди, куди його так довго вабило життя! Звичайно, йому не вдасться покопатися на днi моря бiля острова, бо це дуже дороге задоволення, але навiть побувати на островi – це вже щось!
Ще чиновником Войцеховський фiнансував видання книг про Чорноморський потоп, а тому знав величезну кiлькiсть гiпотез i доведених наукою фактiв щодо невiдомих широкiй публiцi подiй у Чорному морi (чи ще навiть озерi), якi сягали, як то кажуть, сивоi давнини. Одного разу вiн навiть намагався долучити до пошукiв Атлантиди в Чорному морi керiвникiв National Geographic!
