скачать книгу бесплатно
А було це так. Якось до нього в кабiнет завiтали представники National Geographic, якi потребували технiчноi допомоги для трансляцii вiдеосигналу про дослiдження дна пiвнiчноi частини Чорного моря в один iз американських унiверситетiв. Як виявилося, експедицii National Geographic часто фiнансуються захiдними унiверситетами. Натомiсть унiверситети вимагають, щоб дослiдники давали доступ до оперативного вiдео про хiд експедицii. Це дуже вигiдна спiвпраця: ученi отримують кошти на дослiдження, а унiверситети мають доступ до ексклюзивних оперативних матерiалiв про цi експедицii. На той час вченi National Geographic не могли знайти в Украiнi обладнання, яке б дало змогу забезпечити стабiльну передачу телесигналу з морського судна на супутниковi платформи. Войцеховський знайшов такий стабiлiзатор аж у Туреччинi i, пригощаючи гостей чаем, почав розповiдати свою версiю мiсця знаходження Атлантиди. Гостi так зацiкавилися розповiддю Войцеховського, що замiсть тридцяти хвилин затрималися у Івана Андрiйовича на п’ять годин! Для Войцеховського це було справжньою гордiстю, адже вiн зацiкавив своею версiею вчених з National Geographic, i це було круто!
Іван Андрiйович завжди з болем говорив, що свiтовiй науцi байдуже до Украiни. Вченi сформували собi картину свiту i дотримувалися цiеi догми, незважаючи анi на новi вiдкриття, анi на новi беззаперечнi докази, анi на можливостi нових технологiй у вивченнi минулого. Складалося враження, що бiльш могутнi краiни спочатку написали ii пiд себе, а потiм нiкого не пiдпускали до ii змiни. І хоча написана iсторiя не завжди правдиво вiдображала минуле, усе нове в iсторii чи археологii, що могло порушити досягнуту вченими iсторичну константу, вiдкидалося i заперечувалося. Але Іван Андрiйович не здавався! Ще ранiше вiн почав видавати туристичнi путiвники, адже був переконаний: якщо Украiна не цiкава свiтовiй науцi зараз, то вона стане цiкавою тодi, коли звичайнi мандрiвники i туристи дiзнаватимуться про неi бiльше, саме тодi усi зможуть гiдно оцiнити iсторичне минуле нашоi батькiвщини.
У цих путiвниках Іван Андрiйович розмiстив хронологiчну таблицю, яка давала змогу зiставити подii на територii сучасноi Украiни з ключовими подiями у свiтi. Так, читач мiг зрозумiти, що коли у 1037 роцi у Киевi було побудовано Софiiвський собор, то, для прикладу, на Британських островах король Гарольд І об’еднав пiд своею владою всю Англiю. І в цей же рiк помирае вiдомий арабський лiкар i фiлософ Ібн Сiна (Авiценна). Такими паралелями Іван Андрiйович намагався включити iсторичнi подii, якi вiдбувалися на територii сучасноi Украiни, у контекст свiтовоi iсторii хоча б на публiцистичному рiвнi. Та цього, звичайно, не знала нi Юля, нi iншi студенти…
Професор щось шукав у своему комп’ютерi. І поки вiн розмiрковував, з чого почати, щоб встигнути до кiнця заняття донести свою версiю вимогливим «суддям», студенти пошепки обговорювали шанси на успiх у студентки й у професора. Незабаром аудиторiя вже нагадувала справжнiй бджолиний вулик i просто «гула». У своiх здогадках студенти роздiлилися на три групи: скептикiв, якi не вiрили в успiх професора, оптимiстiв, якi були впевненi, що професор буде переконливий, i тих, хто не мiг вiддати перевагу жоднiй iз сторiн. Вони вагалися вiд наведених аргументiв, i схилялися то до одних, то до iнших.
Тiльки Юля i Нестор видiлялися з цього рiзнородного багатоголосого хору. Юля намагалася насолодитися моментом слави й уваги, а Нестор насолоджувався Юлею. Дiвчину опанували дивнi почуття, хоча в принципi вона нiчого й не вiдчувала, i витала десь мiж столом i стелею. Вона навiть не реагувала на есемески, якi розривали ii телефон, i iй уже було байдуже, чим закiнчиться ця суперечка. Вона не знала, що на неi чекае, як вона мае на це реагувати, i просто лiтала в думках…
Нестор невiдривно дивився на Юлю. Спершу вiн хвилювався за неi, тепер – милувався. Нестор не розумiв, де вiн, що тут робить i взагалi, чому усi дивляться на Юлю. Серце гучно гримало, в головi паморочилося… Вiн почав ревнувати увесь свiт до неi: единоi i найчарiвнiшоi, кароокоi i блiдолицьоi, гордоi i беззахисноi…
Несподiвано Нестор вiдчув поштовх в бiк. Це була Катя, яка намагалася повернути його до життя. Катi Юля не сподобалася вiд самого початку. Горда, холодна, самовпевнена, самозакохана i навiть в чомусь вульгарна Юля справляла на неi суто негативне враження. Катя була з тих, хто вважав Юлю звичайною вискочкою, яка затiяла цю суперечку лише для того, щоб привернути до себе увагу, тож не дивно, що у цiй суперечцi дiвчина вболiвала за професора, навiть бiльше – iй усiм серцем хотiлося, щоб професор перемiг. Вона хотiла дочекатися того моменту, коли ця вискочка не виконае умов парi i вiдмовиться вiд експедицii.
– Чого ти на неi витрiщився? – запитала Катя у Нестора. Але хлопець не вiдповiв – дивився на Юлю, наче пiд гiпнозом. Так дивляться кролики на пiтона перед смертю.
– Ти що, закохався? Несторе… – впiвголоса заговорила дiвчина. – Ти що, закохався у цю донецьку вискочку?
Складалося враження, що Катя почала його ревнувати, не зважаючи на те, що мiж ними не було аж надто близьких стосункiв… Але дiвчина завжди намагалася бути поруч. Вiн був цiкавим, врiвноваженим хлопцем i навiть чимось нагадував ii батька. Катя ще не розумiла, що саме так вабить ii до цього юнака, але, усвiдомлюючи ситуацiю, вона вiдчула щем у грудях. Вона вiдчула, нiби щось втрачае, нiби щось дуже близьке для неi кудись зникае! Вмить ii горло пересохло, а на очi накотилися сльози. Вона почувалася розгубленою.
– Що з ним вiдбуваеться? Чому вiн став якимось не таким? – пульсувала думка в головi.
Одразу пригадався фрагмент iз улюбленоi казки «Снiгова королева», коли Герда знайшла свого Кая, але хлопець не звертав жодноi уваги на дiвчинку, холодно збираючи слова з криги. Так i зараз: усi намагання Катi звернути на себе увагу Нестора не давали жодного результату, вiн був зачарований цiею ледь знайомою дiвчиною, як Кай – Снiговою королевою. Вiн дивився на неi, i був у змозi реагувати нi на що iнше. Катя спочатку розгубилася, але потiм швидко витерла сльози й сердито зиркнула на нього. «Що за дурень, – подумала вона, – чого вiн вирячився на цю Юльку?»
Та усе гучнiший галас студентiв в аудиторii вiдволiк ii вiд Нестора. Усi захопливо гомонiли i дивилися на Юлю, i Катя раптом вiдчула, що всерединi неi виникли абсолютно новi вiдчуття, якi не давали iй спокою. Вони чомусь усi були зосередженi довкола Нестора, хлопця, який був просто другом для неi. Дiвчина намагалася зрозумiти, чому вона так розiзлилася, коли Нестор не вiдповiв iй? Що ii так турбуе? Що не так? Адже вони сидять поряд, як завжди. Ще кiлька хвилин тому вони перешiптувалися i смiялися. Але зараз у неi склалося враження, що Нестора не стало. Тобто його тiло сидить поряд, та самого хлопця немае. Наче бiля неi сидить манекен. Вона намагалася ще раз заговорити до хлопця, та вiн не реагував. Катя вiдчувала, що з нею щось вiдбуваеться, але не могла зрозумiти, що саме. Вона вiдчула, що Нестор для неi е важливою людиною. Виявилося, що коли вiн не розмовляе з нею, й iгноруе ii, то iй стае некомфортно й навiть боляче. Вона знову згадала фрагмент казки «Снiгова королева». Потiм знову обернулася на аудиторiю. Якийсь незрозумiлий калейдоскоп вiдчуттiв i думок роiвся в головi. Раптом його обiрвав голос професора:
– Шановнi студенти, ми щойно стали свiдками цiкавоi суперечки. Я пообiцяв вашiй колезi озвучити своi гiпотезу, що на територii Украiни могла бути така фантастична доiсторична краiна, як Атлантида.
Усi замовкли i прикипiли поглядами до Івана Андрiйовича. Вони були заскоченi поворотом подiй i з цiкавiстю чекали, що буде далi.
– Та перш нiж я розпочну свiй виступ, я б хотiв запитати у вас, чи е в аудиторii студенти, якi мають заперечення щодо змiни теми заняття? – професор повiльно оглянув аудиторiю.
Жоден зi студентiв не пiдняв руки. І навiть тi, хто ще кiлька хвилин тому намагалися жартувати щодо розкопок у Холмi, мовчали i уважно дивилися на професора. Можливо, хтось знову про себе подумав: «Блiн, такий семiнар перегадили», – але суперечка була цiкавiшою. Комусь могло здатися, що професор намагаеться уникнути ii й шукае приводу все припинити. Та Іван Андрiйович дуже швидко зняв усi сумнiви, заявивши, що семiнар вiн обов’язково проведе пiд час наступноi лекцii. Тож аудиторiя була готова слухати…
– Ок, – коротко промовив Іван Андрiйович. – Я погоджуюся на вашу пропозицiю щодо парi! Хай вашi колеги в кiнцi моеi доповiдi проголосують, чи може iснувати така гiпотеза, чи це вигадки i бажання возвеличити iсторiю нашоi землi! – майже вигукуючи, звернувся професор Войцеховський до опонетки.
Аудиторiя знову зiрвалася оплесками. Хтось плескав в долонi, хтось стукав руками по столi. Хтось вигукував: «Вiват, професоре!» Це була атмосфера единого щирого пориву, яка бувае дуже рiдко, i яку так приемно вiдчувати. Так бувае пiд час футбольного матчу на стадiонi, коли тисячi очей i думок зосередженi на м’ячi, коли усi зриваються з мiсць, а потiм, мов по командi, в розпачi опускаються, чи зриваються на ноги, зводять руки до неба i обiймаються з навiть досi незнайомими людьми, якi за велiнням долi сидiли поруч. Так i зараз усi очi, усi думки юнакiв i юначок були зосередженi на професоровi. Вони чекали чогось…
Юля досi не могла зрозумiти, що для неi краще: коли професор переможе, чи коли йому не вдасться переконати аудиторiю своею гiпотезою. Вона також була частиною атмосфери i, незважаючи на сигнали телефона i проникливi погляди однолiткiв, з цiкавiстю дивилася на професора. «Хм, де ж, за версiею професора, ця Атлантида могла бути в Украiнi?» – думала Юля. Вона знала, що ii шукають уже давно, але нiяк не можуть нiде знайти. Зрештою, може Атлантичний океан назвали на честь Атлантиди?! Значить, Атлантида була там! Юля була на островi Санторiнi у Середземному морi. Там також щось говорили про Атлантиду. А ще якось вона чула, що Атлантиду знайшли в Карибському морi. Потiм про Атлантиду згадували, коли вона подорожувала на Канари. «Але, швидше за все, це казка, – заспокоювала себе Юля i намагалася зрозумiти суть суперечки, – до чого тут Украiна? Врештi, якщо цьому професору вдасться переконати нас у цьому припущенi, то чому б не поiхати на мiсце, де була Атлантида?! Оце класнi будуть селфi! Небагато друзiв можуть похвалитися фото з мiсця, де загинула Атлантида!» – тiшила себе думками Юля, але раптом професор обiрвав ii роздуми…
V
– Тож почнiмо! – впевненим голосом заявив Іван Андрiйович. – Але поки я знайду потрiбнi матерiали, прошу ввiмкнути проектор i затемнити вiкна в аудиторii, – звернувся вiн до студентiв, якi сидiли бiля вiкна.
Поки студенти виконували розпорядження професора, вiн знову почав щось шукати у своему комп’ютерi. Водночас вiн намагався приблизно вибудувати план виступу, хоча в нього на це було мало часу. Вiн похапцем витягував файли на робочий стiл комп’ютера, намагаючись дати лише незаперечнi факти. Але з чого почати? Що сказати? Вiн розумiв, що першi хвилини виступу мають величезне значення. Аудиторiя або повiрить у його докази, i це виробить довiру до усього матерiалу, або не повiрить – i це означае, що уся наступна iнформацiя буде пiддаватися сумнiву.
«З чого почати? З чого почати?» – мiркував професор. – «Це ж першокурсники. Вони мають знання зi школи. І то в кращому випадку. Значить, не потрiбно заглиблюватися в науковi термiни та складнi логiчнi припущення. Матерiал мае бути наочним i легким для сприйняття! Зрештою, треба з’ясувати, що вони знають про Атлантиду. Професор завершив своi мiркування, пiд’еднавши свiй ноутбук до проектора».
– Ну, що, почнiмо? Для початку з’ясуймо, що ви знаете про Атлантиду, – звернувся до студентiв Іван Андрiйович.
Студенти почали переглядатися мiж собою. Нiхто не очiкував такого повороту подiй. Вони ж реферi, отже, мають слухати, а професор раптом просить iх вiдповiдати?! В аудиторii запанувала тиша.
– Ну, добре, спробуймо по-iншому! Пiднiмiть руку тi, хто чув хоч щось про Атлантиду, – намагався врятувати ситуацiю Іван Андрiйович.
В аудиторii пiднявся лiс рук…
– Ну ось, бачите, усi щось знаете про Атлантиду. То що конкретно ви знаете? – знову запитав професор.
За хвильку в аудиторii пiднеслася одна рука. Це був Нестор.
– Атлантида – це мiфiчна краiна, яка, згiдно древньогрецьких джерел, загинула пiд час потопу. Нiхто ii не бачив i нiхто достеменно не описав. Були якiсь спроби ii знайти, але жодному дослiднику цього не вдалося, – завершив свiй виступ Нестор, позираючи на Юлю.
– Правильно! – вигукнув професор, i вiдразу спробував заохотити студентiв до продовження розмови: – Ще якась цiкава iнформацiя про наш об’ект дослiдження е?
– Ще кажуть, що це була дуже потужна цивiлiзацiя. Й атланти були досить високими i сильними людьми, – сказав хтось, не пiдводячись.
– Так! Може, ще хтось щось цiкаве згадае? – вкотре звернувся професор до аудиторii.
– Я дивилася мультфiльм, де Атлантиду зобразили як гору, яка була оточена каналами. На цiй горi жили дуже багатi люди, також там був золотий палац, а ще вся держава мала якусь неи?мовiрну енергiю i потужну силу захисту, – викликавши смiх в одногрупникiв, подiлилася своiми знаннями рудоволоса дiвчинка, що сидiла бiля вiкна.
– Так! – пробубонiв професор, виводячи зображення проектора на екран. – Ось бачите, як багато ви знаете про Атлантиду!
Смiх в аудиторii припинився.
– Почнiмо спочатку! Ось юнак, – професор показав рукою в бiк Нестора, – повiдомив нам, що Атлантида – це мiфiчна краiна, яка, за древньогрецькими джерелами, загинула пiд час потопу. Нiхто ii не бачив i нiхто достеменно ii не описав. Іншими словами, iснування Атлантиди е легендою, i ясно, що краiна могла iснувати дуже давно.
Іван Андрiйович зробив паузу, а пiсля цього додав:
– Так давно, що жодне iз вiдомих нам древнiх джерел не згадуе про неi… Професор вивiв на екран зображення древньогрецького письменника й фiлософа Платона, бiля якого було написано «421 рiк до н. е. «Тiмей» i «Критiй»». Стрiлка вiд Платона вела до египетського мiста Олександрii.
– Платон у 421 роцi до нашоi ери у двох своiх творах – «Тiмей» i «Критiй» – описуе краiну, яка, за джерелами з Олександрii, була на вершинi розвитку, – пояснив зображення професор Войцеховський. – Атлантида, за словами Платона – це величезний острiв, що лежав в океанi за Геркулесовими стовпами. У центрi острова височiв пагорб, на якому стояли храми i царський палац. Знову ж таки, Платон повiдомив нам, що потужний землетрус i повiнь «в один жахливий день й одну нiч» знищили всю Атлантиду. Води океану поглинули острiв.
Професор на хвилинку зупинився, щоб студенти краще запам’ятали цi слова.
– І це майже все, що нам вiдомо про iснування i розташування мiфiчноi краiни зi стародавнiх джерел! Єдиним джерелом знань про Атлантиду е працi Платона, якi переповiдають египетську легенду, – пiдкреслив професор i, звiвши руки догори, вигукнув: – Але звiдки про Атлантиду могли знати у тодiшнiй Олександрii? І чому так мало джерел iнформацii про неi?
Питання було риторичним.
– Це ж 421 рiк до нашоi ери! Тодi не було нi телефонiв, нi СМС, нi електронноi пошти, – витягнувши з кишенi пiджака свiй телефон, майже по складах продекламував Іван Андрiйович останi слова. – З iншого боку, ми маемо окремi, досить докладнi, описи подiй, якi вiдбувалися у вiдомих нам древнiх египетських династiях, Шумерii, Вавилонi, Персii i стародавнiй Грецii.
Професор зняв окуляри з носа i, майже вигукуючи, продовжив:
– Так, ми часто довiдуемося про iсторичнi подii минулого з малюнкiв i легенд. Але ж про них ми знаемо! А про Атлантиду – нi? Чому? Іван Андрiйович розвiв руки i оглянув аудиторiю. – Це означае, що Атлантиди або не було зовсiм, або це не було таким яскравим явищем, про яке варто було говорити i, тим паче, переповiдати.
І, пiсля короткоi паузи додав:
– Або Атлантида iснувала дуже давно, ще в тому перiодi, коли жодна з вiдомих нам цивiлiзацiй не вмiла переповiдати чи записувати подii, або ж усi згадки були знищенi природою. А може, всi слiди знищили сучасники атлантiв, якi вижили? – запитав професор у присутнiх. – Не може ж так бути, щоб щось було на Землi, i нiчого вiд того явища не залишилося? Чи не так?
Студенти розгублено кивнули головами.
Іван Андрiйович зробив коротку паузу й, оглянувши аудиторiю продовжив:
– Але пропоную розглянути все по черзi… У той далекий час люди зовсiм по-iншому уявляли собi землю й мали iншi засоби спiлкування. Здебiльшого iнформацiя передавалася усно, як легенда. Вона могла видозмiнюватися, доповнюватися, прикрашатися чи замовчуватися… Окремi ж, найважливiшi подii, могли бути замальованi або видряпанi на камiннi чи, пiзнiше, на стiнах храмiв. Звичайно, з часом вони почали записуватися. Але невiдомi для сучасника землi огорталися мiфами. Згадайте про найвiдомiшi мiфи тiеi ж Древньоi Грецii! – не вгавав Іван Андрiйович. – Іншими словами, якщо ми маемо справу з доiсторичним свiтом, то вiн е дуже малим i суб’ективним…
Професор знизав плечима.
– Дозволю собi такий експеримент. Ось ви, юначе, – Іван Андрiйович звернувся до високого, стильно одягненого студента, що сидiв бiля вiкна, – скажiть менi, будь ласка, що зараз вiдбуваеться через дорогу вiд унiверситету, на майданчику, де ми усi зустрiчаемося пити каву?
Хлопець спочатку спантеличено покрутив головою, потiм, вiдкривши штору, зиркнув у вiкно й вiдповiв:
– Та нiчого такого! Студенти тусуються.
– А якби там зараз був якийсь мiтинг чи бiйка, чи аварiя, чи щось неординарне, ви б повiдомили про це своему сусiдовi? – знову запитав у хлопця професор.
Юнак знизив плечима i трохи подумавши, вiдповiв:
– Можливо.
– Та вiн би зараз знiмав усе це на вiдео i розсилав у соцмережах! – хтось iз друзiв, посмiхаючись, вирiшив прийти на допомогу хлопцевi.
Аудиторiею покотився смiх.
– А що вiдбуваеться зараз на Хрещатику? – знову спитав професор у хлопця.
Той подивився на Івана Андрiйовича здивованими очима:
– Та звiдки я можу знати? Звiдси цього не видно!
– Ось бачите! Люди можуть говорити лише про те, що бачили або про те, що чули, – продовжив Іван Андрiйович. Десь поряд можуть вiдбуватися дуже важливi подii, але оскiльки вони вiдбуваються за межами нашого поля зору, ми про них не знаемо!
Професор показав на комп’ютер:
– Зараз ми можемо довiдатися про подii з будь-якого куточку свiту завдяки медiа, але в тi часи, я уже звертав вашу увагу, нi телевiзорiв, нi телефонiв не було. Але це не означае, що десь там нiчого не вiдбуваеться! – махнувши рукою в бiк Печерська, вигукнув професор.
– Так i у випадку з Атлантидою. Якщо б це було якесь помiтне явище в межах вiдомих земель протягом iснування Єгипту, чи Шумеру, чи Древньоi Грецii, то про нього говорили б! І ми точно могли б побачити зображення атлантiв на численних египетських древнiх артефактах або шумерських клинописах. Врештi, ми знайшли б хоч якiсь матерiальнi докази iснування цiеi супер-краiни, адже залишки iнших цивiлiзацiй ми знайшли! Чи не так? – риторично запитав Іван Андрiйович.
– Прошу пiдняти руку, хто знае, що таке ойкумена?
Професор знову звернувся до аудиторii i пiдiйшов до комп’ютера, щоб змiнити картинку на екранi. Водночас в аудиторii знялося кiлька рук…
– Чудово! Чудово! – промовив професор.
– Ну, спробуйте ви, – Іван Андрiйович звернувся до бiлявки, яка сидiла у першому ряду.
– Це територiя, яка вiдома людинi! – випалила дiвчина.
– Якщо дуже просто – то це так! Це освоена людством частина свiту. Воно походить вiд давньогрецького слова «оiкос», яке означае «населяю, проживаю», – уточнив визначення професор.
– Древнi греки так називали вiдому частину землi з центром в Елладi. До речi, через це Середземне море й називаеться Середземним, бо для тогочасних цивiлiзацiй воно було посерединi вiдомих iм земель.
– Але повернiмося до Атлантиди! – запропонував Іван Андрiйович. – Платон, згадуючи Атлантиду, посилаеться на давнiшi джерела. Погляньмо, як виглядала земля очима мешканцiв, що жили до Платона – вiд першого тисячолiття до нашоi ери i далi.
Перемкнувши слайд i витримавши невеличку паузу, проесор продовжив:
– Ось як могла виглядати карта свiту в 1000-му роцi до нашоi ери! – Іван Андрiйович тицьнув рукою на зображення яке з’явилося на екранi. – Це майже усi вiдомi землi для тодiшнiх грекiв. Тут ми бачимо усi середньоморськi землi вiд Гiбралтару, пiвденноевропейськi землi, пiвнiчноафриканськi землi, Малу Азiю i Персiю, аж до Каспiю. Як бачимо, тут немае натякiв на Атлантиду! Ходiмо далi…
Професор вивiв на екран малюнок, де було зображено схiдну частину Середземного моря, землi Єгипту, територiю Близького Сходу вiд пiвденних берегiв Чорного моря до Перськоi затоки.
– Погляньмо на одну iз найдавнiших ойкумен. Так приблизно виглядала наша земля в очах шумерiв у 2300 роцi до нашоi ери! – професор пiдiйшов до зображення й обвiв рукою частину пiвнiчно-схiдноi Африки i Малу Азiю. – Шумери могли дещо знати про те, що вiдбуваеться в цьому регiонi. Вони здогадувалися, що десь там iснуе ще якась земля i велика вода, яка е кiнцем свiту. Та про землi, якi були далi вiд ойкумени, вони не знали нiчого.
Пiсля наведеного прикладу ойкумени шумерiв Іван Андрiйович знову оглянув аудиторiю:
– Ходiмо ще далi. ІІІ тисячолiття до нашоi ери. Древнi египтяни мали iншу ойкумену, i вона включала дельту Нiлу, Сiнайський пiвострiв, простягалася трiшки далi на пiвдень i захiд Африки. Та вона також була обмежена! – професор вивiв на екран ще один малюнок, де було зображено частину Африканського континенту, Червоне море i схiдне узбережжя Середземного моря. – Як бачимо, ойкумена древнiх египтян дещо вiдрiзняеться вiд шумерськоi. Окремi землi стародавнього свiту також були вiдомi iм. І це Мала Азiя, Перська затока, частина Пiвнiчноi Африки i схiдна частина Середземного моря, – професор окреслив указкою зображення обох ойкумен. – Заглиблюватися в давнину ще бiльше не варто, бо там ми побачимо лише трьох слонiв, якi тримають землю на своiх спинах, – посмiхнувся професор викликавши загальний смiх в аудиторii.
– Погодьтеся, якщо б Атлантида була у полi зору тодiшнiх вiдомих нам цивiлiзацiй, то про неi лишилися б якiсь згадки, а може навiть i матерiальнi артефакти…
– Так! – хором вигукнули студенти.
– Нам вiдомi версii про iснування Атландити в межах Середземномор’я, – продовжив свiй екскурс професор. За однiею iз них, Атлантида була в районi грецького острова Санторiнi, що знаходиться в Егейському морi. Але подумаймо логiчно: якщо б Атлантида була в районi острова Санторiнi, як вказують деякi ученi, то про неi ми точно б дiзналися з древнiх джерел, оскiльки ця частина Середземного моря, як ми бачимо, була вiдома людству з давнiх давен. Врештi, там ми могли б знайти якiсь матерiальнi артефакти, подiбно до того, як ми знаходимо слiди Мiнойськоi культури на островi Крит. Та на Санторiнi немае залишкiв Атлантиди! Ми знаемо про виверження вулкану у 1645 або 1450-му роцi до нашоi ери, яке, до речi, знищило Мiнойську цивiлiзацiю. Якби на Санторiнi була така супердержава, як Атлантида, то греки уже щось та й знашли б, – з посмiшкою звернувся Іван Андрiйович до студентiв.
– Але ж до чого тут територiя сучасноi Украiни, якоi взагалi немае на показаних на екранi малюнках? – нагадала про себе Юля.
– Це правда. Але не поспiшайте, – пригальмував професор дiвчину, яка вже вiдчула близьку перемогу.
– Лише запитаю вас, чи згiднi ви з тим, що подii, якi вiдбувалися за межами тодiшнiх ойкумен були невiдомi мешканцям тодiшнiх цивiлiзацiй? – запитав Войцеховський в аудиторii.
– Тааак! – в один голос вигукнули студенти.
– Так само, як вам молодий чоловiче, – звернувся Іван Андрiйович до студента, який описував подii за вiкном, – невiдомо, що зараз дiеться на Хрещатику, так i iм не було вiдомо, скажiмо, що вiдбувалося в iнших частинах Земноi кулi! У випадку з дальшими свiтами, як Карибський басейн чи Атлантичний океан, то чи дiзналися б про iхне iснування автори Олександрiйсього давнопису, якi навiть не уявляли собi, що десь там, за межами iхньоi ойкумени, е життя?
Студенти заперечно покивали головами…
– Отож! – переможно вигукнув Іван Андрiйович. – Ми погодилися, що якби Атлантида була десь поза межами вiдомого свiту древнiх египтян, шумерiв i грекiв, то вони б про неi просто не знали, – розвiв руками Іван Андрiйович.
– З iншого боку, якщо б Атлантида була в межах цих ойкумен, то ми мали б бiльше iнформацii, оскiльки про неi могли залишитися слiди або в зображеннях або в легендах i мiфах.
– То де ж ця Атлантида могла бути? – з подивом запитав Іван Андрiйович аудиторiю цiлковито заплутавши молодих людей. І пiсля короткоi паузи вiдповiв:
– Швидше за все ii треба розшукувати в iншому часi…
Юля з подивом дивилася на професора. Цей чоловiк поступово, але аргументовано одне за одним руйнував усi iснуючi уявлення дiвчини про можливе мiсцезнаходження Атлантиди. Вона почала погоджуватися з його думкою, що навiть гiпотетично Атлантиди не могло бути на Санторiнi. Бо тодi б давнi греки про це точно щось написали. Ну i справдi, вiд Мiнойськоi культури залишилися рештки Кноського палацу, черепки… а на Санторiнi нiчого не мае… Важко собi уявити, щоб шумери чи древнi египтяни щось знали про подii в Атлантичному океанi. Про iснування цього простору тодiшнi люди навiть не здогадувалися. Звiдки вони могли дiзнатися про Атлантиду там, де життя для них не iснувало? Про Кариби й говорити нiчого. Це зовсiм далекi свiти… В якийсь момент Юля подивилася на аудиторiю. Усi студенти зачаровано слухали професора… Зрештою й вона вiдкинула усi зайвi думки i знову занурилася в iнформацiю, яка лунала з уст Івана Андрiйовича.
Професор на якусь мить знову зробив коротку паузу.
– З тогочасним свiтом, чи скажiмо так, з iхнiм уявленням про землю, ми розiбралися. Принаймнi, виключили з пошуку територii, якi були поза вiдомими нам древнiми ойкуменами i територii, якi були вiдомi древнiм цивiлiзацiям. Та продовжимо нашi дослiдження гiпотези у часовому вимiрi…
Пiсля короткоi паузи Іван Андрiйович вивiв на екран хронологiчну лiнiйку розвитку цивiлiзацiй. Це був графiчний файл, на якому прямокутниками одна над одною зображувалися давнi культури й держави, розмiщенi у хронологiчному порядку. Знизу було зроблено подiлки, якi розбивали цю лiнiйку на тисячолiття i столiття…
– Поглянемо на перiоди розвитку цивiлiзацiй! До вашоi уваги хронологiчна табличка, – кивнув головою в бiк екрана професор Войцеховський. – Як бачите, свiй початок вона бере з V тисячолiття до нашоi ери! На сьогоднi вченi можуть лише здогадуватися, що вiдбувалося у цiй частинi планети десь за 5 тисяч рокiв до нашоi ери. Це якраз так званий доiсторичний перiод древнього Єгипту, про що я вже казав, – Іван Андрiйович тицьнув указкою на лiву частину зображення. – У третьому тисячолiттi з’являються шумери, якi залишили нам зразки клинопису та фрагменти матерiальноi культури. Потiм – Вавилон, Месопотомiя, Стародавня Грецiя, яка створила бiльш-менш вiдому нам цивiлiзацiю, далi Персiя i Стародавнiй Рим… Це якщо пройтися по найвiдомiших i найзначнiших iсторичних культурах стародавнього свiту, – уточнив Іван Андрiйович. – Я свiдомо не говорю про iншi культури i цивiлiзацii, якi iснували у тогочасному свiтi, – професор вказав на хронологiчну таблицю, яка вiдображала появу i зникнення рiзних держав у часi, оскiльки вони не могли створити такоi потужноi цивiлiзацii як Атлантида. Ось дивiться, – звернув увагу студентiв професор Войцеховський, – лише Єгипет iснуе 7 тисяч рокiв!
