скачать книгу бесплатно
Знявши окуляри, Іван Андрiйович оглянув аудиторiю.
– Нам сьогоднi вiдомi египетськi знахiдки вiд ІV тисячолiття до нашоi ери! – пiдняв угору вказiвний палець Іван Андрiйович. – До цього часу е лишень припущення!
– Та погодьтеся, що у випадку, коли б Атлантида iснувала за часiв Єгипту в межах вiдомих iм територiй, то египтяни напевно щось нашкребли б на стiнах своiх храмiв!
Професор похитав головою i продовжив:
– Але таких артефактiв ми не маемо, крiм згадки, про яку пише Платон! Якщо б Атлантида iснувала в царствi Шумерiв, то ми також дiзналися б про це, як знаемо про версiю Великого потопу i про подвиги Гiльгамеша. Якщо б вона була в часи Стародавньоi Грецii, то хтось з грецьких героiв обов’язково туди поплив би, i ми б зараз читали якийсь мiф про подорож грецького героя в Атлантиду! – пiд загальний смiх аудиторii пiдсумував першу частину своеi доповiдi професор.
– Отже, якщо говорити про час iснування Атлантиди, то керуючись наявними фактами та здоровою логiкою, можна зробити висновок: Атлантида не могла iснувати пiсля ІV тисячолiття до нашоi ери на територiях, якi були вiдомими тодiшнiм цивiлiзацiям, оскiльки залишила б тодi якiсь суттевiшi слiди, нiж коротка згадка знайдена в Олександрiйськiй бiблiотецi.
Професор Войцеховський оглянув аудиторiю. Студенти захоплено дивилися на нього.
– Тому спробуймо заглибитися у ще давнiшi часи, нiж ІV тисячолiття до нашоi ери, – Іван Андрiйович знову пiдiйшов до комп’ютера i продовжив, – логiка пiдказуе, що Атлантида могла iснувати ранiше, нiж розпочалася Єгипетська iсторiя. Тобто це могло вiдбутися до мiж VІ i V тисячолiттями до нашоi ери, – поправивши окуляри, завершив свое перше припущення Іван Андрiйович i знову вивiв на екран хронологiчну лiнiйку розвитку цивiлiзацiй, показавши указкою на ii початок, де було написано «V тисячолiття до нашоi ери».
– Пригадаймо, чи ми чули про якiсь катаклiзми у цей перiод на земнiй кулi? – зiщуливши очi запитав у аудиторii Іван Андрiйович.
Молодь нiби зачарована дивилася на свого викладача.
– Такi згадки е. Це i бiблейський потоп, записаний з шумерських джерел. Це i аккадiйський «Епос про Гiльгамеша»[5 - Або поема «Про того, хто бачив усе» – один iз найдавнiших лiтературних творiв людства, найбiльший твiр, написаний клинописом, один iз найкращих творiв лiтератури Стародавнього Сходу.], в якому змальовуються подii першоi половини III тисячолiття до н. е., де також описуеться потоп. Це й iндуiстськi релiгiйнi тексти – пурани[6 - Індуiстськi релiгiйнi тексти, в яких розповiдаеться iсторiя Всесвiту вiд створення до знищення (кiнець IV тисячолiття до н.е.).]. І… – професор зробив паузу, – Чорноморський потоп!..
– А тепер повернiмося до територii Украiни! – урочисто промовив Іван Андрiйович. – Що тут, на нашiй землi, було у цей перiод? З класичноi iсторii ми знаемо лише назви культур, якi iснували у Пiвнiчному Причорномор’i i якi залишили нам матерiальнi артефакти, такi, як Трипiльська культура, Ямна[7 - Археологiчна культура на територii сучасноi Украiни кiнця мiдноi доби (енеолiту) та ранньоi бронзовоi доби (3600–2300 до н. е.)], Катакомбна[8 - Археологiчна культура на територii сучасноi Украiни епохи ранньоi бронзовоi доби (2700–2000 рр. до н. е.)], Бабинська[9 - Археологiчна культура на територii сучасноi Украiни, яка iснувала протягом XXII–XVIII столiть до Р. Х.] i, пiзнiше, Зрубна культури[10 - Археологiчна культура на територii сучасноi Украiни доби пiзньоi бронзи (XVIII–XII ст. до н. е.)]. У давньогрецькiй мiфологii iснуе легендарна краiна Гiперборея[11 - У давньогрецькiй мiфологii легендарна краiна, мiсце проживання блаженного народу гiпербореiв. За найбiльш розповсюдженою версiею, Гiперборея розташована на островi (материку), що затонув.]. За древньогрецькими джерелами, там проживав блаженний народ – гiпербореi. За iншим мiфом, Геракл принiс гiлку оливи грекам саме вiд гiпербореiв. А вже давньоримський учений Плiнiй Старший у своiй «Природнiй iсторii» визначав розташування Гiпербореi за Рiфейськими горами[12 - Позначення височин, що дають початок основним рiчкам Скiфii. В античнiй мiфологii це гори, на яких знаходилося житло пiвнiчного вiтру Борея.], по той бiк Аквiлону[13 - Латинська назва грецького бога пiвнiчного вiтру Борея.].
Професор вивiв на екран нове зображення, оглянув аудиторiю i якось навiть урочисто заявив:
– Бiльшiсть дослiдникiв вважають Рiфейськими горами нашi гори Карпати! Це була Terra Ingognita – невiдома земля Богiв, куди боялися заходити древнi греки. І недаремно, коли за легендою пiд Троею загинув Ахiл, то його поховали у невiдомому грекам мiфiчному пiвнiчному Причорномор’i… Згадайте, де за мiфами грекiв жили амазонки? У Пiвнiчному Причорномор’i! – не чекаючи вiдповiдi, вигукнув Іван Андрiйович. Великий грецький полководець Олександр Македонський, зруйнувавши Персiю i вбивши Ксеркса,[14 - Володар стародавньоi Персii.] оминае сусiднi землi Причорномор’я, i йде в далеку Індiю! Ось ви, юначе, – звернувся Іван Андрiйович до кучерявого хлопця iз середини аудиторii, – отримавши таку владу i державу, якi були в Олександра Македонського, пiшли б у незвiданi землi через високi i холоднi Перськi гори, знаючи з легенд, що десь зовсiм поряд е чарiвне золоте руно, якого так прагнули героi ваших улюблених легенд?
Хлопець спантеличено спочатку обдвився довкола, а потiм, крутнувши своiми кучерями, промовив:
– Нi, звичайно! Я б шукав золоте руно…
Професор Войцеховський зробив паузу. Усi студенти дивилися на нього з роззявленими ротами. Тиша в аудиторii вказувала на те, що молодi люди з неабиякою увагою слухають i заглиблюються в iнформацiю, яку зараз виголошуе Іван Андрiйович.
– То чому Македонський не йде за золотим руном до сусiдiв? Чому вiн готовий йти у невiдомi далекi землi, оминаючи близьке до Македонii Причорномор’я i Чорне море? Чому вiн не йде з Персii на Кавказ за таким бажаним для грекiв золотим руном, а плентаеться у зовсiм невiдомi, непрохiднi i незвичнi для грекiв землi?
Усi студенти не зводили очей з професора…
– Хтось може пояснити, як так сталося, що древнi греки, вiдомi мореплавцi, воiни i першовiдкривачi, за 2500 тисяч рокiв до нашоi ери згадують цю територiю у своiх мiфах, але не намагаються ii дослiдити i приеднати до своеi держави? Ще за 2000 рокiв до нашоi ери греки возвеличують вiдомого нам героя Орфея, який разом з аргонавтами здiйснив захопливу i повну небезпек подорож за золотим руном у Колхiду, через Понт Аксiнський, або негостинне Чорне море. Хтось може пояснити чому? – несподiвано запитав професор у студентiв.
Зробивши коротку паузу, професор продовжив:
– Тому що для тодiшнiх грекiв Пiвнiчне Причорномор’я – це земля Богiв. Земля, що, як i Чорне море, мiстить дуже багато небачених небезпек, i де живуть, як би ми зараз сказали, страшнi для грекiв монстри: циклопи, фурii, амазонки, тощо…
– Тому вони й назвали цю краiну Гiперборея, або, якщо спробувати перекласти – надпотужний пiвнiчний вiтер. Але це ще не доказ того, що тут могла бути Атлантида! – раптом вигукнув професор Войцеховський. – Це лише здогадки, iнтерпретацiя поведiнки Македонського й описи нашоi землi у грецькiй мiфологii. І вони, якщо чесно, бiльше легенди, а не докази! – продовжував Іван Андрiйович, крокуючи по аудиторii. Тому я пропоную подивитися на вiдомi нам факти, якi б могли пролити свiтло чи пiдтвердити мою гiпотезу.
Професор знову повернувся до комп’ютера. У цей час залунав дзвоник, який сповiстив про перерву мiж лекцiями. Іван Андрiйович розгублено повернувся до аудиторii. Та нiхто, як це бувае зазвичай у студентiв, не схопився з мiсця. Усi сидiли за столами. Із заднiх рядiв хтось вигукнув: «А давайте-но без перерви!»
– Давайте, давайте! – пiдхопила уся аудиторiя.
Войцеховський був задоволений. Йому вдалося зацiкавити студентiв! Вiн наче здобув довiру у цих iмпровiзованих експертiв.
– Ну, оскiльки нiхто не проти, то продовжимо! – погодився професор, i на екранi почали з’являтися новi картинки.
Іван Андрiйович пiдiйшов до комп’ютера i продовжив дослiдницькi роздуми:
– Археологи й клiматологи повiдомляють нам, що десь за 5600 рокiв до нашоi ери на Землi вiдбулося активне танення льодовикiв. У цi далекi часи льодовики займали значнi територii в Європi. Ось подивiться, це схема льодовика, який на пiвдень доходив до сучасного мiста Днiпра! – професор вивiв на екран малюнок, на якому майже уся частина европейського континенту на пiвнiч вiд Пiренейських гiр через Альпи, пiвнiчнiше Карпат i аж до Уральських гiр була замальована бiлим кольором. Це зледенiння, яке сковувало бiльшу частину Європи у перiод, який нас цiкавить! – показуючи на центральну Європу, промовив професор.
– А таким колись було наше Чорне море! Точнiше велике озеро… І тут, як бачите, льодовика не мае, – звернув увагу студентiв Іван Андрiйович на блактину пляму, що розташувалася трохи пiвденнiше.
– Вченi довели, що внаслiдок змiни клiматичних умов у цей час почало танути ось це льодовикове покривало Землi, – професор знову тицьнув указкою на вибiлену частину европейського континенту. – Вивiльнення небаченоi кiлькостi води спричинило великi повенi на Землi i, зокрема, в районi нинiшнього Чорного моря! У груднi 1996 року геологи з Колумбiйського унiверситету Вiльям Раян i Волтер Пiтман заявили, що Чорне море утворилося внаслiдок танення саме цього льодовика. За iхньою версiею, танення льодовикiв спричинило прорив Босфорського перешийка, внаслiдок чого вода iз Середземного моря линула в ось це озеро, – емоцiйно водив по iлюстрацii указкою Іван Андрiйович i знову звернув увагу на видовжену блакитну пляму.
– Уявiть собi, тут в озерi рiвень води був нижчим вiд рiвня тодiшнього свiтового океану на 150 метрiв! Босфорський водоспад скидав воду щонайменше 300 днiв, поки рiвень води в озерi не зрiвнявся з рiвнем свiтового океану. Тому пiсля закiнчення повенi опинилися затопленими 155000 км
Чорноморського узбережжя на пiвночi i заходi регiону, – зацитував переклад з газети «Нью-Йорк Таймс» Іван Андрiйович, – а це величезний водяний простiр аж до Кишинева, Кропивницького, Кременчука, Слов’янська i Луганська!..
Студенти вiд такоi новини аж роти повiдкривали. Панувала така тиша, що на лекцiю увiйшла завiдувачка кафедри, яка проходила коридором i подумала, що в аудиторii немае лекцii.
– Ой, вибачте, пане професоре, – вигукнула вона, коли увiрвалася до аудиторii. – А що тут вiдбуваеться?
– У нас заняття, панi професорко, – чемно вiдповiв Іван Андрiйович i запитав, – ми можемо продовжувати, чи ви, можливо, маете якесь оголошення?
– Нi, нi, – здивовано поправляючи окуляри, вiдповiла несподiвана гостя, – продовжуйте…
– На чому ми зупинилися? – запитав Іван Андрiйович у розгублених студентiв.
– На потопi! – вигукнули усi разом.
– Так, на потопi… Ану, згадаймо, як загинула Атлантида? – вiн звернувся до Нестора, який на початку лекцii розповiдав щось про Атлантиду.
– Вiд потопу! – вигукнув той.
– Так, вiд потопу, – повторив професор. – І ми знайшли потоп, факт якого довели вченi i який затопив величезнi територii, де, гiпотетично, могли жити люди. – Останню фразу професор Войцеховський проголосив урочисто i пiднесено.
– Лише уявiть собi, величезне цунамi, яке здiйнялося вiд прориву води через Босфор заввишки в Киiвську телевежу i шириною в кiлька сотень кiлометрiв обрушилася на землю тамтешнiх людей! – в аудиторii запанувала розгубленiсть i тиша…
– Як Ви розумiете, шансiв для виживання не було нi в кого! Нi у споруд, нi, тим паче, в людей!
– Це повiдомлення не стосуеться нашоi теми, та згадаймо, де знаходиться мiсце, яке вченi пов’язують з пошуками Ноевого Ковчега? – запитав вiн у студентiв.
– На горi Арарат! – вигукнула дiвчина iз заднiх рядiв.
– Так, правильно, на горi Арарат! А тепер ще раз подивiмося на наше Чорне море пiсля потопу, – i Войцехоський знову указкою обмалював обриси затоплених земель.
– Яка вода могла занести цей ковчег на гору Арарат, яка зараз знаходиться за 300 кiлометрiв вiд берега Чорного моря?
– Чорноморський потоп! – вигукнули в один голос кiлька юнакiв.
– Отож! – пiдняв догори палець професор. – А якщо згадати, що легенда про потоп потрапила до Бiблii з шумерських джерел, то, за логiкою, можна зробити висновок, що в аккадiйському Епосi про Гiльгамеша йдеться саме про Чорноморський потоп. А якщо згадати, що аккадiйцi прийшли в Шумерiю саме з Кавказу, з мiсць, де височiе гора Арарат, то ймовiрнiсть опису потопу, що вiдбувся саме там, у Чорному морi, зросте в рази.
Студенти знову здивовано дивилися на професора, який не вгамовувався i вiв далi.
– А тепер звернiть, будь ласка, увагу на цю схему, – професор Войцеховський вивiв на екран схематичне зображення Європейського континенту з Малою Азiею i частиною пiвнiчноi Африки.
На схемi було написано «FLOOD 5600 BC», що з англiйськоi перекладаеться як «Повiнь 5600 року до нашоi ери». На цiй схемi з територii сучасного украiнського Причорномор’я у рiзних напрямках були намальованi вказiвники з пiдписами: на пiвнiчний захiд – Celts, Germans, Balts; на захiд – Slavs[15 - Назви европейських племен: кельти, германцi, балти та слов’яни]. Із сучасноi Туреччини стрiлки вели на пiвдень. Символ на пiвденний захiд в напрямку Червоного моря було пiдписано – Pre-Dynastic Egyptans; на пiвдень – Sumerians. І вже звiдти далi на пiвдень вздовж Перськоi затоки – Indo-Arians, а в бiк сучасного Афганiстану – Arians[16 - Назви азiйських племен: доiсторичнi египтяни, шумери, iндо-арiйцi, арiйцi].
Студенти мовчки вивчали схему. Пiсля досить тривалоi паузи професор Войцеховський вирiшив прокоментувати ii:
– Це схема розселення народiв пiсля Чорноморського потопу. Їi склали ученi рiзних краiн свiту за результатами генетичних i культурологiчних дослiджень. І якщо ми вiзьмему цю схему для iлюстрацii гiпотези про вiрогiднiсть поширення у шумерських i египетських джерелах iнформацii саме про Чорноморський потоп цього перiоду, то… – професор знову зробив паузу i подивився на аудиторiю.
– То, швидше за все, усi цi джерела говорили про потоп у Чорному морi! – вигукнула чорноброва дiвчина, яка сидiла бiля дверей.
– Правильно! – кивнув головою професор. – Ця схема нам показуе, як могла рознестися свiтом iнформацiя про потоп i про життя на Причорномор’i до потопу! Доiсторичнi египтяни i шумери могли принести цю iнформацiю з Анатолiйського пiвострова, далi вона потрапила на Близький Схiд i обросла легендами.
– Але звiдкiля про Причорноморську Атлантиду могли знати в Олександрii? – не втримався хтось iз студентiв.
– Дякую за запитання, – не зупиняючись вiдреагував Войцеховський. – Нещодавно вченi-генетики дослiдили походження населення Давнього Єгипту. Дослiдження, опублiкованi у журналi «Nature Communications», стверджують, що давнi египтяни походять з доiсторичного Леванту й Анатолiйського пiвострова. А предки сьогоднiшнього населення Єгипту походять в основному з Африки.
Іван Андрiйович показав рукою кудись на пiвдень.
– Якщо б ви уважнiше подивилися на схему розселення народiв пiсля Чорноморського потопу, то ви б помiтили, що мешканцi доiсторичного Єгипту, додинастiйного Єгипту i сучасного, то це, як то кажуть, рiзнi пари кальош! – усмiхнувся вiн. Згадаймо, що таке Левант? – знову звернувся до аудиторii професор Войцеховський.
– Це шумери! – вигукнув хтось iз середини аудиторii.
– Є ще варiанти?
– Це сучасна Сирiя! – знову вигукнув хтось iз студентiв.
– Уже ближче! Може хтось згадае, де лежить Анатолiйський пiвострiв? – не вгавав професор.
– Туреччина! – одночасно вигукнуло кiлька голосiв.
Іван Андрiйович усмiхнувся.
– Так, тут ви маете бiльше знань. Так ось, доiсторична краiна Левант обiймала схiдне узбережжя Середземного моря. Це територii сучасноi Сирii, Лiвану, Ізраiлю, i звiсно, Анатолii – Туреччини, – показуючи на картi указкою, перерахував сучаснi назви краiн доiсторичного Леванту Войцеховський.
– Тобто, доiсторичнi египтяни були сусiдами племен чи цивiлiзацiй, якi могли проживати на пiвнiчному березi допотопного озера!
Професор повiльно оглянув студентiв.
– А тепер скажiть менi, чи могли у цих краях щось знати про Чорноморський потоп i про Атлантиду, якщо вона була на пiвнiчному Причорномор’i? – пiсля короткоi паузи запитав вiн аудиторiю.
– Таак! – повiльно пронеслося аудиторiею.
– Пiдсумовуючи, можемо собi уявити, що на берегах допотопного Чорного моря на пiвнiчному березi жили атланти, а на пiвденному – доiсторичнi египтяни i предки шумерiв, – знявши окуляри з носа, проголосив Іван Андрiйович.
– Деякi дослiдники Атлантиди стверджують, що найдревнiшою колонiею цiеi держави був, iмовiрно, доiсторичний Єгипет. В такому випадку тодiшнi египтяни дуже добре знали про Атлантиду. Та, як бачимо, египтяни протягом тисячолiття кочували з Малоi Азii до Пiвнiчноi Африки. Мабуть, багато iнформацii було втрачено. Але навiть якщо якiсь вiдомостi i збереглися в пам’ятi тамтешнiх египтян, то не думаю, що египетськi фараони, створюючи нове царство у пiвнiчнiй Африцi, хотiли згадувати i говорити про свое рабське становище в минулому. Єгипетськi правителi сповiдували iншу концепцiю: фараон – це посланець бога, а не раб атлантiв! Можливо, навiть у своiх фараонах вони копiювали атлантiв. Проте вони не змогли викреслити зi своеi пам’ятi могутню цивiлiзацiю, яку бачили. Тому й залишили лише короткi вiдомостi про Атлантиду. Хоча тут також можна будувати припущення, але це не моя тема, – пiдсумував професор.
– Тепер же нам залишилося зрозумiти останне. Якщо Атлантида iснувала на затоплених землях, то чому про неi так мало вiдомо? – вигукнув професор. В аудиторii панувала тиша. Професор вкотре показав на зображення затопленого Причорномор’я. Потiм вiн змiнив картинку i спiвставив ii з малюнком, де було зображено територiю заселення Трипiльсько-кукутенськоi культури[17 - Археологiчна культура часiв енеолiту (8000–5000 рр. до н. е.), назва якоi походить вiд назви села Трипiлля на Киiвщинi; у зазначенiй розширенiй назвi культури присутня ще й назва румунського села Кукутень, де також було знайдено слiди цiеi культури.].
– Звернiть увагу, друзi, якщо зiставити затоплену територiю з землями, на яких ми знаходимо рештки Трипiльсько-кукутенськоi культури, то побачимо, що вони здебiльшого збiгаються, – вiн указкою обмалював пiвденну частину Украiни вiд Румунii до Днiпра.
– Тобто на мiсцi, звiдки вода вiдiйшла пiсля потопу, через 200-300 рокiв з’явилася цивiлiзацiя, яка залишила нам безлiч археологiчних артефактiв, – професор урочисто тицьнув указкою на частину лiнiйки, де великими буквами було написано слово «ТРИПІЛЛЯ».
– Так, це Трипiлля! – проголосив професор Войцеховський, – культура, яка iснувала у пiвнiчному Причорномор’i в час, коли виникав доiсторичний Єгипет. Культура, яка залишила по собi величезну кiлькiсть матерiальних артефактiв. Трипiльська культура набула найбiльшого розквiту мiж 5500 та 2750 роками до нашоi ери, яка розташовувалась мiж Карпатами та Днiпром на територiях сучасних Украiни, Молдови та Румунii. Культура, яка майже зовсiм не дослiджена вченими свiту! І це великий науковий парадокс, на який чомусь не звертають уваги дослiдники! – професор у розпачi опустив руки i на хвилинку замовк.
– Ми маемо не легенди i мiфи! Ми маемо вцiлiлi рештки матерiальноi культури! Усi археологiчнi знахiдки пiдтверджують це. І це вже не гiпотеза! Це iсторичний факт, яким досi чомусь не зацiкавилась нi свiтова нi, тим бiльше, украiнська наука!
Така констатацiя факту з уст професора звучала й урочисто, i водночас iз сумом.
– Та я не буду вдаватися у причини такого замовчування iснування трипiльсько-кукутенськоi цивiлiзацii, бо це не наша тема.
Професор знову пiдiйшов до комп’ютера i вивiв на екран нове зображення.
– Це знiмки з заповiдника «Кам’яна Могила». Хтось вас чув про цей заповiдник?
– Це якесь капище на Донбасi? – вигукнув юнацький голос з середини аудиторii.
– Так i не так, – вiдреагував професор. – Якщо ми вiзьмемо таке доступне нам джерело, як Вiкiпедiя, то дiзнаемося, що Кам’яна Могила – це пам’ятка давньоi культури, яка розташована на пiвнiч вiд Мелiтополя у Запорiзькiй областi. Петроглiфи[18 - Так називають всi зображення, висiченi на каменi, з найдавнiших часiв (палеолiту) аж до середньовiччя.] i малюнки, якi ви маете можливiсть бачити на екранi, датованi вiд 12 тисячолiття до нашоi ери до Х столiття пiсля Рiздва Христового. Тобто задовго до уже згадуваного потопу мешканцi цих мiсць щось намагалися записати чи намалювати!
На екранi з’явилося якесь камiння з малюнками та рисками.
– Так ось, на одному з цих каменiв вченi розшифрували напис, де йдеться про велику воду, вiд якоi загинули навiть люди-боги, – професор знову зробив паузу.
Аудиторiя захоплено мовчала.
– Тобто ми маемо археологiчний артефакт, який мiстить згадку про потоп i про людей, якi мали надзвичайнi здiбностi. Що то були за здiбностi, ми не знаемо, та очевидно, що для автора цього петроглiфа люди, про яких вiн знав, були богами, – професор знову замовк i оглянув аудиторiю.
Вiн хотiв зрозумiти, чи вдалося йому донести до студентiв логiчний зв’язок мiж потопом, петроглiфом Кам’яноi Могили й Атлантидою.
– Ви хочете сказати, що у написi на цьому каменi йдеться про атлантiв? – спитав хтось з аудиторii.
– Я лише можу припустити, що до вiдомого нам потопу десь поблизу Кам’яноi Могили жили люди, якi мали фiзичнi або розумовi переваги над племенами, що займали територiю сучасноi Запорiзькоi областi i якi могли залишити цей напис на каменi, – знiмаючи окуляри, говорив Іван Андрiйович.
– Це лише гiпотеза, яка, на мою думку, потребуе вивчення. І ще раз пiдкреслю, що ми маемо шанс дiзнатися про це бiльше. Для цього лише потрiбно розшифрувати рисунки i петроглiфи Кам’яноi Могили i вивчити трипiльсько-кукутенську культуру. Чи, може, цивiлiзацiю!?
Професор знову зробив паузу. Аудиторiя мовчала. В повiтрi запанувала тиша i якесь незрозумiле вiдчуття давнього минулого. Можливо, бiля когось промайнули запорiзькi степовi вiтри. Комусь запахло морем i вiн уявив собi височезну хвилю, яка з гуркотом впала на землю. А хтось намагався уявити собi атлантiв.
– Я упевнений, що бiльше iнформацii про цивiлiзацiю, яку Платон називае Атлантидою, ми могли б дiзнатися у трипiльцiв. Аналiз артефактiв трипiльцiв i шумерiв показуе, що колись цi народи жили доволi близько. Подивiться на цi зразки з трипiльськоi i шумерськоi культур! Вони подiбнi! – Іван Андрiйович указкою звернув увагу студентiв на подiбнiсть оздоблення шумерського i трипiльського посуду. – Якщо ми ще раз глянемо на хронологiчну лiнiйку, то побачимо, що трипiльцi з’явилися на ранiше затоплених землях у пiвнiчному Причорномор’i через 200–300 рокiв пiсля потопу, а шумери за тисячу кiлометрiв на пiвдень майже через 2 тисячi рокiв.
Іван Андрiйович, наче мiряючи кроками аудиторiю, швидко пройшов вiд вiкна до дверей.
– Можна припустити, що шумери, кочуючи на пiвдень у басейн рiчок Тигр та Євфрат, втратили свiдчення про протоцивiлiзацiю, але в пам’ятi залишився якийсь вiдгомiн про потоп. Трипiльцi ж могли зберегти бiльше iнформацii! Але поки не почнемо вивчати i дослiджувати цей перiод iсторii нашоi планети, то i не дiзнаемося правди про Атлантиду, – якось пригнiчено сказав Іван Андрiйович, а далi заклав руки за спину i зробив кiлька крокiв до вiкна. Потiм рiзко повернувся.
– На мою думку, ми так мало знаемо про Атлантиду через те, що ученi не там ii шукають. Бiльше iнформацii про неi заховано в трипiльсько-кукутенськiй культурi, яка поки не дослiджуеться…
– Ну, добре, припустiмо, Атлантида iснувала на територii сучасноi Украiни. Але де? – нарештi обiзвалася Юля. Вона вже майже змирилася з доказами професора, але ii зараз цiкавило питання, куди iй доведеться iхати в експедицiю з цим професором. Запитання прозвучало, наче грiм серед ясного неба. Усi нiби прокинулися вiд якогось дивовижного сну. Справдi, але де ж могла бути ця мiфiчна Атлантида?
– Чудове запитання! – задоволено вигукнув професор. – Це тема, якiй я можу придiлити ще кiлька лекцiй, та спробую бути лаконiчним. Але якщо вашi колеги вирiшать, що моя гiпотеза мае право на життя, то ви матимете змогу докладнiше ознайомитися з цим мiсцем.
