скачать книгу бесплатно
У Галичинi Михайло Сергiйович почав i полiтичну дiяльнiсть. Досить швидко вiн зблизився з представниками демократичноi елiти Захiдноi Украiни, зокрема з видатним поетом, ученим i громадським дiячем І. Я. Франком. Професор Грушевський став одним з iнiцiаторiв створення Украiнськоi нацiонально-демократичноi партii, обiйняв у нiй посаду заступника голови. Але досить скоро у нього виникли розбiжностi з бiльшiстю керiвництва партii, оскiльки вiн обстоював бiльш радикальнi позицii. Своi погляди вчений змiг висловити на сторiнках журналу «Лiтературно-науковий вiсник», де почав проводити iдею рiвноправностi украiнцiв iз поляками, росiянами i австрiйцями. Це викликало загострення вiдносин iз впливовими польськими колами, якi фактично поховали його iдею створення у Львовi украiнського унiверситету.
Зате в особистому життi Михайла Сергiйовича все було гаразд. 1896 р. вiн одружився з учителькою однiеi з мiсцевих шкiл – Марiею Вояковською. А через 4 роки в родинi Грушевських з'явилась iхня едина дитина – дочка Катя (Кулюня, як ii називали батьки).
З початком першоi росiйськоi революцii 1905 р. Грушевський iз родиною повернувся на Приднiпровську Украiну, оселившись у Киевi, в особняку, побудованому на грошi батька. Царським манiфестом вiд 17 жовтня 1905 р. в Росiйськiй iмперii були проголошенi демократичнi права i свободи, скасовувались обмеження на украiнське друковане слово. Тому до Киева зi Львова було переведене видання «Лiтературно-наукового вiсника», а через рiк пiд редакцiею Грушевського почав виходити журнал «Украiна».
Грушевський брав активну участь у роботi украiнськоi фракцii І Державноi Думи. У численних публiкацiях вiн виступав за автономiю Украiни у складi федеративноi Росii, закликав уряд стимулювати розвиток мов i культури нацiональних меншин.
Продовжуючи полiтичну дiяльнiсть, професор Грушевський виступив одним з iнiцiаторiв створення i головою «Товариства украiнських прогресистiв» – нелегальноi позапартiйноi органiзацii лiберально-демократичного спрямування. Таким чином, М. С. Грушевський став не тiльки видатним ученим-iсториком, але й найбiльш авторитетним полiтичним дiячем того часу, що забезпечувало йому незаперечне лiдерство в нацiонально-визвольному русi Украiни.
Тим часом у Львовi була розгорнута кампанiя з усунення М. Грушевського з посади голови НТШ. Ученого звинувачували в неправильнiй оцiнцi суспiльного життя Галичини, деспотичних методах керiвництва. Це примусило iсторика згорнути свою дiяльнiсть у Захiднiй Украiнi й зосередитися на роботi в Киевi.
Перша свiтова вiйна застала сiм'ю Грушевських на вiдпочинку в Карпатах. У листопадi 1914 р. Михайло Сергiйович через Австрiю i Італiю зумiв повернутися до Киева, де був арештований за звинуваченням в австрофiльствi та «мазепництвi». Пiсля двомiсячного утримання в Лук'янiвськiй в'язницi його було вiдправлено на симбiрське заслання (ходили чутки, що впливовi друзi Грушевського зумiли вставити в слово «Сибiр» букву «м»). Через рiк за клопотанням Росiйськоi академii наук професору дозволили переiхати до Казанi, а потiм i до Москви.
Пiсля Лютневоi революцii 1917 р. Михайло Сергiйович уже вiльно мiг повернутися до Киева, де його зустрiли як нацiонального героя. Тодi ж заочно обрали головою Украiнськоi Ради – органу нацiонально-визвольного руху Украiни. На початку квiтня 1917 р. в Киевi проходив Всеукраiнський нацiональний конгрес, на якому в урочистiй обстановцi професора Грушевського остаточно затвердили на посадi голови Центральноi Ради. У той час вiн був уже членом Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв. Виходячи з ii програми, Грушевський сформулював головне завдання Центральноi Ради – досягнення нацiонально-територiальноi автономii Украiни у складi Федеративноi Демократичноi Росiйськоi республiки. Вiн провiв значну роботу щодо реорганiзацii складу Центральноi Ради, перетворення ii на всеукраiнський представницький орган. За безпосередньоi участi Грушевського були розробленi всi чотири Унiверсали Центральноi Ради, у яких вiдбився реформiстський поступальний характер переходу вiд автономноi Украiнськоi Народноi Республiки у складi Росii до повноi незалежностi.
Як справжнiй iнтелiгент Грушевський i в полiтицi дотримувався загальнолюдських цiнностей, а не вузькокласових або нацiональних iнтересiв, прагнув урахувати i задовольнити вимоги всiх соцiальних i нацiональних груп. Але видатний письменник i iсторик, так само як i iншi лiдери УНР, перебував у полонi революцiйноi ейфорii i не був здатний на рiшучi полiтичнi кроки, що iх вимагали обставини. Як наслiдок, нерозв'язанi проблеми накопичувались, i Центральна Рада втрачала авторитет i популярнiсть серед населення, чим поквапилися скористатись бiльшовики. А оскiльки Украiна практично не мала армii, то не змогла протистояти бiльшовистськiй агресii.
25 сiчня 1918 р. пiд артилерiйським обстрiлом глава Центральноi Ради разом з iншими лiдерами УНР спiшно покинув Киiв. Того ж дня украiнська делегацiя пiдписала у Брест-Литовську сепаратний мирний договiр з краiнами Четверного Союзу. Нiмеччина i Австрiя погодилися надати пiдтримку Украiнi в боротьбi з бiльшовиками в обмiн на поставки продуктiв харчування i промисловоi сировини. Брестський мир став блискучою перемогою молодоi украiнськоi дипломатii та першим актом визнання Украiни на свiтовiй аренi як незалежноi держави.
На початку березня 1918 р. керiвництво Центральноi Ради повернулося з нiмецькими вiйськами до зруйнованого Киева. У ходi бойових дiй бiльшовики спалили будинок М. С. Грушевського. У вогнi загинула унiкальна колекцiя килимiв, виробiв зi скла i порцеляни, картини, книги i рукописи XVII—XVIII ст.
У перiод другого (березень – квiтень 1918 р.) перебування при владi керiвництво УНР опинилося в залежностi вiд нiмецького вiйськового командування. Спроби Грушевського продовжити демократичний курс викликали незадоволення з боку окупацiйноi влади. До того ж Центральна Рада не мала вже достатнього авторитету в суспiльствi i не була здатна управляти краiною.
Падiння УНР було визначене наперед. На останньому засiданнi Центральноi Ради, 29 квiтня 1918 p., було прийнято Конституцiю Украiнськоi Народноi Республiки, а М. Грушевського обрано ii президентом. Того ж дня в результатi державного перевороту до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Вiн розпустив Центральну Раду i скасував виданi нею закони.
Пiсля перевороту М. С. Грушевський жив у Киевi. Вiн повнiстю вiдiйшов вiд полiтики i займався тiльки науковою та видавничою дiяльнiстю.
З приходом до влади Директорii Михайло Сергiйович намагався вiдновити Центральну Раду в попередньому статусi, але зазнав спротиву з боку нового уряду i залишив Киiв. Ненадовго затримався в Кам'янцi-Подiльському, а в кiнцi березня 1919 р. разом iз родиною виiхав до Вiдня. Потiм жив у Берлiнi, Празi, Женевi. 1919 р. М. Грушевський заснував у Вiднi Украiнський соцiологiчний iнститут, у 1920—1922 pp. редагував журнали «Борiтеся – поборете», «Схiдна Європа», «Наш стяг». Поступово вiн одiйшов вiд полiтики, залишив лави Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв i зосередився на науковiй роботi. У цей перiод учений написав багатотомну «Історiю украiнськоi лiтератури».
Туга за батькiвщиною, байдужiсть керiвникiв захiдних держав до украiнських подiй, матерiальнi труднощi примусили його вступити в переговори з радянським керiвництвом щодо повернення в Украiну. Бiльшовикам це було зручно, оскiльки забезпечувало контроль над дiяльнiстю Грушевського i нейтралiзувало одного з полiтичних лiдерiв емiграцii. Пiсля отримання дозволу ВКП(б), у якому колишньому главi Центральноi Ради було надано гарантii безпеки, 1 березня 1924 р. вiн повернувся до Киева.
На батькiвщинi Михайло Сергiйович, якого ще в груднi 1923 р. обрали дiйсним членом Всеукраiнськоi академii наук, повнiстю зайнявся науковою i органiзацiйною роботою. Учений очолив секцiю iсторii Украiни iсторичного вiддiлу ВУАН, до роботи котроi були залученi кращi фахiвцi i талановита молодь. За його безпосередньоi участi почали дiяти Комiсiя порайонного вивчення Украiни i Археологiчна комiсiя. Пiд керiвництвом Грушевського виходили журнали «Украiна», «За сто рокiв», «Дослiдження з iсторii Украiни» та iн.
1929 р. Грушевського обрали академiком АН СРСР, визнаючи його безсумнiвний внесок в iсторичну науку. Але вже 1931 р. по дорозi на сесiю Академii в Москвi його заарештували. Ученого звинуватили в тому, що вiн очолював «Украiнський нацiональний центр». Органи ОГПУ звинувачували «Центр» у спробi вiдiрвати Украiну вiд СРСР i вiдновити там буржуазний лад. На допитах у Москвi та Харковi вже немолодого Грушевського примусили визнати висунутi обвинувачення. Однак пiзнiше вiн вiд них вiдмовився i був звiльнений з-пiд варти. Проте Грушевського було знято з усiх посад i вiн змушений був жити в Москвi пiд наглядом НКВС.
25 листопада 1934 р. в Кисловодському санаторii пiсля нескладноi операцii щодо видалення карбункулу Михайло Сергiйович помер за нез'ясованих обставин. Йому було 68 рокiв. Тiло покiйного професора перевезли до Киева i поховали на Байковому цвинтарi.
Пiсля смертi М. Грушевського влада почала створювати йому репутацiю «ворога народу». Розповсюдження його праць було заборонено, i вони зайняли мiсце в спецархiвах. Переслiдувань зазнали родичi i колеги видатного iсторика. У радянських таборах загинули дочка вченого Катерина Грушевська, брат Олександр i племiнник Сергiй.
Незважаючи на радянськi мiфи i замовчування правди, украiнський народ через десятилiття пронiс добру пам'ять про свого видатного сина, ученого i патрiота – Михайла Сергiйовича Грушевського.
Зараз його iм'я носять Інститут украiнськоi iсторii HAH Украiни i одна з вулиць Киева. У центрi столицi споруджено пам'ятник М. Грушевському.
Гурченко Людмила Маркiвна
(народ. 1935 р.)
Популярна акторка кiно, театру, телебачення й естради. Виконавиця комедiйних i драматичних ролей бiльш нiж: у 80 кiно– i телефiльмах. Спiвачка, творець i виконавець вiдеомузичних композицiй «Пiснi вiйни» та «Улюбленi пiснi». Володарка почесних звань i нагород: заслуженоi артистки РРФСР (1969р.); народноi артистки РРФСР (1977р.); народноi артистки СРСР (1983р.); ордена «За заслуги перед Вiтчизною» 4-го ступеня (2000р.); Державноi премii РРФСР за фiльм «Старi стiни» (1976р.). Автор книг «Мое доросле дитинство» (1982р.) та «Оплески» (1997р.).
Як часто, дивлячись на кумирiв сцени й екрана, шанувальники сумно зiтхають про зiв'янення зiрок: погляд потьмянiв, мова невиразна, обличчя не рятують пластичнi операцii, рухи скутi, статура запливла. Так хочеться, щоб усе-таки розкрили секрет Макропулоса i чудодiйний елiксир повернув молодiсть хоча б талановитим людям. А от над Людмилою Маркiвною Гурченко, здаеться, час не владний. Микита Михалков якось помiтив: «Цiй акторцi завжди 28». Вiчно молода й екстравагантна, вона не втратила оптимiзму й бажання жити, подобатися, полонити, ii задерикувата юна усмiшка, яка вперше блиснула на екранi в «Карнавальнiй ночi» ще 1956 р., не змiнилася, хоча давно минула епоха чорно-бiлого кiно. А вже ii фiгурцi – взiрцевi витонченостi й тендiтностi – можна тiльки позаздрити. Лишаеться тiльки здогадуватися, чому роки не владнi над цiею жiнкою. Може, тому, що дитинство було для Люсi Гурченко тим найсильнiшим внутрiшнiм iмпульсом, що привiв ii в мистецтво. Це воно виховало в нiй бiйцiвський характер i допомогло створити свiй свiт – свiт театру однiеi надзвичайноi акторки. Це воно не дозволило iй постарiти.
Людмила народилася 12 листопада 1935 р. у Харковi й була единою дитиною в сiм'i. Їi батько, Марко Гаврилович – сiльський хлопець, душа товариства, «невiдшлiфований талант», – працював забiйником на копальнi, трохи провчився в музично-драматичному iнститутi, виступав як баянiст на рiзних масових заходах вiд Палацу пiонерiв, був завгоспом у науковiй бiблiотецi iм. Короленка. Мати акторки, Олена Олександрiвна, москвичка з «дворян давнього роду», яка була вихована в суворостi й отримала гарну освiту, вела гуртки художньоi самодiяльностi. Вона рано вийшла замiж i народила дочку в 17 рокiв. Захоплений батько хотiв назвати дочку Люсi, але зареестрували ii Людмилою, а вдома звали Люсею. Батько з перших рокiв життя пророкував своiй улюбленицi акторську кар'еру, захоплюючись ii дитячими талантами.
«Не пам'ятаю сумних людей, сумних облич до вiйни… Начебто до вiйни всi були молодi. Молодий батько, молода мама, молодi всi. І я сама – щаслива, радiсна i, як мене запевнив тато, зовсiм виняткова», – так писала потiм акторка у своiй книзi «Мое доросле дитинство».
1941 р. батько добровольцем пiшов на фронт, пройшов усю вiйну з концертною бригадою. Шестирiчна Люся залишилася з мамою в окупованому Харковi. Веселе безтурботне життя скiнчилося. Довгi тоскнi черги за водою до ополонки, холод промерзлоi квартири, шибеницi в центрi базару, жахливi вiвчарки i патрулi, страх, що мама не повернеться додому. «Я все всотувала i нiчого не забула. Я навiть розучилася плакати. На це не було сил. Тодi я росла i дорослiшала не щодня, а щогодини». Голодна, вона крала iз хлопчаками на базарi, торгувала поруч з мамою тютюном, бiгала з каструлькою за супом у нiмецькi ремонтнi майстернi й чекала тата.
Пiсля звiльнення мiста Людмила пiшла до школи, в якiй не було нi парт, нi пiдручникiв, нi зошитiв. Восени 1944 р. склала iспити до музичноi школи iм. Бетховена в «клас охорони дитячого голосу». На прослуховуваннi вона виконувала «пiсню з жестикуляцiею» «Про Вiтю Черевичкiна». Педагоги ридали вiд смiху, дивлячись на цю «творчiсть», а мама згоряла вiд сорому, почувши на додаток до програми «Зустрiлися ми в барi ресторану». Але дiвчинку зарахували в «майбутнi акторки». У музичнiй школi говорили, що вона «пече пiснi, як млинцi», навчаючись усього на ходу, а ще боролися з ii шепелявiстю i великою кiлькiстю «словесного смiття», що дiсталося в спадщину вiд батька та вiйни. Але вже тодi Людмила любила тiльки спiвати, «теорiю музики вiдразу ж забула, а до гармонii так i не дiйшла».
У задушливому, забитому людьми вагонi маленька Люся дала свiй перший концерт на замовлення, за який захопленi попутники «хто скiльки може заплатив». Це був ii перший заробiток. Усi грошi пiшли на оплату музичноi школи.
У вереснi 1945 р. додому повернувся батько, радiсний, шумний, з подарунками. Голоднiй «донi» вiн привiз люстерко, велосипед i «доросле» концертне плаття, прикрашене бiсером i камiнцями. Але незабаром усе це було вимiняно на продукти, тому що татова «клюковка», «доня» бiльше була схожа на «сухар» вiд довгого недоiдання.
Улiтку 1953 p., закiнчивши школу, Людмила зiбралася вступати до Харкiвського театрального iнституту, але батько наполiг на поiздцi в Москву: «Іди, вшквар як слiд. І нiчого не бiйся. Іди i дуй свое. Нехай усi будуть як люди, а ти вертись, як чорт на блюдi». І вона, запрограмована татом на успiх (а вже вертiтись iй довелося потiм чимало), поiхала пiдкоряти столицю. Гурченко подала документи до трьох вищих навчальних закладiв. Пiсля двох турiв вона передумала вступати на курс оперети до Державного iнституту театрального мистецтва, зате пройшла одночасно в Щукiнське училище й у Всесоюзний державний iнститут кiно. Вибравши кiно, Людмила вчилася в класi С. Герасимова i Т. Макаровоi. На другому курсi знялася в невеликих ролях у фiльмах «Дорога правди» i «Серце б'еться знову». А потiм на неi звалилася слава «Карнавальноi ночi». Цей фiльм був експериментом для всiх членiв знiмальноi групи. Сценарiй Б. Ласкiна i В. Полякова кiлька рокiв нiкого не цiкавив. Режисер Е. Рязанов робив свою першу художню картину. Ігор Ільiнський знiмався пiсля багаторiчноi перерви. А Людмила Гурченко з Юрiем Чистовим уперше потрапили на головнi ролi. Постановку фiльму курирував І. Пир'ев. Саме вiн i затвердив на роль молоду акторку, що провалила проби (а вона iх провалювала й потiм iз дивовижною постiйнiстю).
Фiльм вийшов на всi часи. З роллю Людмила впоралася блискуче. Запальний азарт, талановита гра, чудовий голос, виточена фiгурка «з осиною талiею» полонили глядачiв: до неi в одну нiч прийшла слава. І лише набагато пiзнiше прийде гiрке протвереження: «Вона мене зламала i повнiстю спантеличила. Скiльки разiв потiм, через дурiсть, в iнших картинах я пробувала повторити Леночку Крилову. Виходило жалюгiдне наслiдування самоi себе». Розчарування публiки. Поступовий перехiд до «другого сорту». Але вiдразу пiсля виходу фiльму був запаморочливий успiх, нескiнченнi зустрiчi з глядачами й у фiналi обов'язково «Пiсенька про п'ять хвилин». Вона повторювала й повторювала те саме зi сцени i з екрана, поки не вичерпалася. По-старому не хотiлося, по-новому не вмiла. А тут iще й розгромна стаття в газетi про «грошi в блакитних конвертах» за низькопробнi творчi зустрiчi й осуд iз усiх бокiв. Почалися довгi роки простою в кiно. Акторка кинулася до театру. В «Современнике» не прижилася. Потiм був Театр сатири, але й там вона не пiдiйшла.
Тепер 17 рокiв опали Гурченко пов'язуе з вiдмовою працювати з iноземцями на Мiжнародному фестивалi молодi (1957 p.). А в тi роки вона не могла зрозумiти, що ж трапилося. Використовуючи своi лiрико-комедiйнi та вокальнi данi, акторка зiграла в низцi стрiчок («Дiвчина з гiтарою», «Роман i Франческа», «Приборкувачi велосипедiв»), але всi фiльми були слабкiшi за «Карнавальну нiч» i не приносили нi успiху, нi задоволення.
А от невелику роль Сонi Бистровоi у фiльмi «Балтiйське небо», згадавши всi жахи военних рокiв, Гурченко зiграла прекрасно й розкрилась як драматична акторка. Вона дуже потребувала справжньоi роботи не тiльки через матерiальне становище, але й щоб довести всiм i собi, що вона не «другий сорт». Дiставши пропозицii на черговi проби, вона влетiла в студiю – «Малиновий костюм з рудою лисицею, малинова шапочка, чорнi ажурнi панчохи в трояндах». У такому «вiдповiдно до випадку» вбраннi побачив ii режисер, який запропонував iй роль у фiльмi «Робiтниче селище». Через кiлька хвилин Людмилу було не впiзнати: з верткоi шансонетки вона перетворилася на типову робiтницю.
Але iнерцiя «Карнавальноi ночi» була сильнiшою за бажання грати. Незначний успiх не змiг змiнити долю акторки в той перiод. Вона багато працювала над собою, боролася з харкiвською вимовою, нарощувала в собi «блакитну кров». І весь запас творчоi енергii спрямувала на пiсню, на естраду. «Нiщо так не загартовуе, як естрада. У кiно, у театрi е режисер, е колектив, масовка. На естрадi – сама. Сама собi режисер, масовка й актор, який миттево реагуе на вiдгук зали. Але право на соло треба заслужити. Треба привабити публiку й повести ii за собою». Радощi вiд маленьких перемог на концертах – единi безцiннi хвилини в роки простою в кiно.
Особисте життя Людмили Маркiвни теж не було вдалим. Вiд першого шлюбу з режисером Борисом Андронiкашвiлi (син письменника Б. Пильняка) у неi народилася дочка Маша, яку виховували дiд з бабою. Потiм розпався ii шлюб з Олександром Фадеевим-молодшим. Нiчого гарного не може згадати Гурченко й про спiльне життя з Йосипом Кобзоном.
1969 p. iй було присвоено звання заслуженоi артистки РРФСР, i ii знову стали запрошувати в кiно («Бiлий вибух», 1970 р.; «Один iз нас», «Дорога на Рюбецаль», 1971 p.; «Тiнь», 1972 p.). Переломного 1973 р. у життi Гурченко сталося кiлька подiй. Помер батько. Пiшла з життя людина, яку вона любила i яка благословила ii шлях на сцену. «Майже неписьменний, неосвiчений за нинiшнiми мiрками», вiн був головною ii опорою. Це його життелюбство передалось iй, його вiра в талант дочки допомогла витримати в роки застою i перейти до «першого розряду». «Я абсолютно вiрю, що цiеi доброi i скромноi людини, мого [четвертого] чоловiка – послав тато», – говорила Людмила Маркiвна про свого нового чоловiка. Цивiльний шлюб iз 23-лiтнiм Костянтином Купервейсом, пiанiстом в естрадному оркестрi i композитором, який подае надii, вiрнiсть i самовiддача чоловiка дозволили акторцi вiдчути розумiння i надiйний тил протягом довгих 18 рокiв. Але для Людмили Маркiвни це був стрiмкий час творчого злету i повернення на екран як акторки рiзноплановоi i непередбачуваноi. Вона стала чiтко дослухатися до режисерiв, особливо в нетипових для ii амплуа ролях. В. Трегубович, ризикуючи своею i ii подальшою кар'ерою, зняв Гурченко в головнiй ролi у фiльмi «Старi стiни». Картина вiдкрила перед глядачами новi гранi ii майстерностi, що значно пiдняли акторський престиж Людмили Маркiвни. За роль директора ткацькоi фабрики в цьому фiльмi Гурченко було удостоено Державноi премii РРФСР.
Подальше ii акторське життя нагадувало «рiг достатку». Вона радiла кожнiй ролi. Інодi, не довiряючи акторському щастю та примхам режисерiв, пропускала «бiльш цiкавi i вагомi ролi». Це гарячкове «швидше в кадр» позбавило ii ролi у фiльмi Микити Михалкова «Незакiнчена п'еса для механiчного пiанiно», зате маленькi глядачi побачили ii в картинi «Мама». Цю роль i кiлька наступних вона грала з важким переломом ноги, отриманим на зйомках.
Гурченко прекрасно виконувала складнi «життевi» ролi. «Можна пережити на екранi драму, трагедiю людини тiльки тодi, коли ти сам пережив у життi щось приблизно схоже. Можна зiграти, але не прожити». Дитячi, але чiткi спогади про вiйну, характери i поведiнку сусiдок i знайомих допомогли iй знайти основнi риси й iндивiдуальнi штрихи для своiх героiнь у фiльмах «П'ять вечорiв», «Сибiрiада», «Двадцять днiв без вiйни», «Польоти увi снi i наяву», «Прохiндiада». А в стрiчках «Небеснi ластiвки», «Вокзал для двох», «Любов i голуби» вона грала «рiзну себе». У «Бенефiсах» Крамарова, Мартiнсона, Васильевоi i, звичайно, у своему власному Гурченко розкрилась як незрiвнянна акторка шоу. Вона злiтала усе вище i вище i непомiтно для себе одного разу залишила десь на землi людину, яка вiдмовилася вiд своеi кар'ери, ходила замiсть неi «по високих кабiнетах», вносила на руках на знiмальний майданчик i просто кохала. Пiсля 18 рокiв шлюбу Людмила Маркiвна розсталася i з четвертим чоловiком.
Гурченко сама не знае, чи вмiе любити. Одного разу вона зiзналася, що в неi була «любов № 1 – до тата, любов № 2 – до музики, кiно i професii». З дочкою вона не знаходить спiльноi мови, онуки називають ii Люсею, «тому що я – акторка й акторкою буду до останньоi хвилини. Я все вiддаю вам [глядачам]. Тому дiти й онуки мають дуже мало». Навiть смерть онука вона усвiдомила через музику, виконавши рiмейк пiснi Земфiри «Хочеш».
У 55 рокiв у ii життя ввiйшов продюсер Сергiй Сенiн. Гурченко вважае, що в неi тепер «е плече, на яке вона може обiпертися, що це та людина, до думки якоi вона прислухаеться i навiть пiдкоряеться». Їй важливо, щоб ii любили такою, якою вона е:
«Главное, чтобы кто-нибудь любил —
Со всеми недостатками,
Слезами и припадками,
Скандалами и сдвигами
И склонностью ко лжи…» —
звучать слова и шлягеру.
Тепер акторка затребувана й у кiно, i в театрi, i на телебаченнi. Вона може вибирати ролi, а не чекати, коли ii запросять. Дозволити собi демонстративно вирватися з рамок сюжетноi оповiдi i перетворити фiльм «Послухай Феллiнi!..» в естрадний монолог акторки Людмили Гурченко. У пошуках нових незвичайних ролей акторка виступае в антрепризному театрi, де iй до душi стихiя бенефiсного жанру. Ельдар Рязанов зняв ii у фiльмi «Старi шкапи» (2000 p.), але погодившись на роль «староi», вона все одно «крутиться на однiй нiжцi».
Гурченко, як i ранiше, працюе в театрi. Зараз вона спiвробiтничае з талановитим Гедiмiнасом Тарандою i Миколою Фоменком у мюзиклi «Бюро щастя». Виходять ii новi компакт-диски та музичнi вiдеоклiпи. Про життя i творчiсть Гурченко написала у своiх книгах «Мое доросле дитинство» i «Оплески». Їi внесок у мистецтво гiдно оцiнений званнями народноi артистки РРФСР i СРСР. А напередоднi ii 65-рiччя президент Росiйськоi Федерацii В. Путiн пiдписав указ про нагородження акторки орденом «За заслуги перед Вiтчизною» 4-го ступеня.
Одного разу на зустрiчi з глядачами Микита Михалков сказав, що е акторки, якi родину, дитину не промiняють на гарну роль. І, обернувшись у бiк Гурченко, додав, що вона «за гарну роль може пiдпалити свiй будинок, сама принесе гас, – потiм буде каяття, суд, але роль вона зiграе».
У неi було доросле дитинство, життя, яке складалося зi злетiв i падiнь, а в зрiлiсть вона прийшла з душею захопленоi дитини, якiй усе цiкаве i нове. Людмила Маркiвна досягла всього, про що мрiяла маленька харкiв'янка Люся – грати, спiвати, танцювати, – вона стала Актрисою.
Данило Романович (Галицький)
(народ. 1201 р. – пом. 1264 р.)
Князь Галицький i Волинський, видатний полководець i державний дiяч, перший украiнський король.
«Із блискучою мужнiстю, славолюбством, спадковим у племенi Ізяславовому, Данило поеднав здатнiсть до великих державних задумiв i до державноi розпорядливостi; iз твердiстю, умiнням неухильно прагнути до раз запропонованоi мети вiн поеднував м'якiсть у поведiнцi, розбiрливiсть у засобах, у чому походив на друга дiда свого, Ізяслава, i рiзко вiдрiзнявся вiд батька свого, Романа», – писав про Данила Галицького вiдомий росiйський iсторик С. Соловйов.
Його державна дiяльнiсть тривала 59 рокiв, хоча прожив вiн 63 роки. Чотирирiчним вступив Данило Романович на цей великотрудний шлях, продовжуючи справу свого батька – знаменитого князя Романа Мстиславовича, правнука Володимира Мономаха по батькiвськiй лiнii й онука польського князя Болеслава Кривоустого – по материнськiй. Полiтичний свiтогляд Романа був дуже широкий. Не обмежуючись перемогами над внутрiшнiми ворогами, вiн почав успiшну вiйну з половцями, зав'язав дружнi вiдносини з Вiзантiею. З ним змушенi були рахуватися правителi Угорщини, Польщi та Литви. Загинув Роман Мстиславович як справжнiй лицар – на полi бою, 1205 р. На руках у молодоi княгинi Анни залишилися двое синiв – молодшому Васильковi виповнилося два рочки, старшому Даниловi – чотири. Переставши вiдчувати сильну князiвську руку, боярська опозицiя, з якою так довго боровся Роман, вiдразу змовилася проти його спадкоемцiв.
Удова Романа звернулася по допомогу до угорського короля Андрiя II. Присланi ним вiйська тiльки на короткий час вiдновили порядок, але коли вони пiшли, непокiрливi бояри покликали на галицький стiл Володимира Ігоровича. Княгиня з дiтьми змушена була тiкати у Володимир (на Волинi). Але й там не знайшли вони притулку. Довiдавшись про намiр мiсцевоi знатi видати iх новому галицькому князевi, Анна iз синами тайкома, через пролам у мiськiй стiнi, залишила Володимир.
Юних Романовичiв i iхню матiр прихистив у себе Лешко Кракiвський. Незабаром Данило був вiдправлений до Угорщини, де й пробув до 1211 р. У цей час Галичина i Волинь страждали вiд мiжусобних воен, набiгiв ятвягiв i литовцiв. Народ i навiть частина знатi все частiше згадували про синiв Романа, якi перебували у вигнаннi. Наляканi рiзаниною, що ii влаштували Ігоровичi в Галичi, бояри хотiли скористатися малолiтством Данила, щоб правити за його спиною.
1211 р. угорський король послав на Галич вiйсько, яке оволодiло мiстом. Данило, що прибув слiдом, був проголошений князем Галицьким. Оскiльки управляти вiн iще не мiг i за нього це збиралася робити княгиня Анна, бояри негайно вигнали ii. Маленький Данило не хотiв розставатися з матiр'ю, плакав, а коли один iз бояр зiбрався вiдвести його коня, вихопив меч, аби ударити його, та промахнувся i ранив тiльки коня. Анна вирвала з його рук меч й умовила залишитися в Галичi, а сама поiхала до Василька в Белз. Однак уже через рiк Данило залишив батькiв стiл i повернувся до Угорщини. У Галичi проголосив себе князем боярин Володислав – нечуване порушення феодального права, вiдповiдно до якого князем на Русi мiг бути лише той, хто ним народився.
1214 p. угорський король, уклавши союз iз кракiвським князем Лешком, знову захопив Галич i посадив тут князем малолiтнього сина Коломана, зарученого з дочкою Лешка. Тодi ж Данило з матiр'ю за допомогою полякiв повернули собi два волинськi мiста – Тихомль i Перемишль. За словами галицького лiтописця, «стали княжити там, на Володимир поглядаючи, i сказали вони: “Так чи iнакше, а Володимир буде наш”».
Тим часом боротьба за Галич мiж Польщею та Угорщиною вкрай загострилася. Лешко зрозумiв, що програе, тому звернувся до новгородського князя Мстислава Вiдважного з пропозицiею зайняти галицький стiл. Лешко сподiвався з допомогою прославленого полководця вигнати угорцiв i самому запанувати в Галичинi. Але його планам не судилося здiйснитись. 1219 р. Мстислав на чолi кiнноi дружини вигнав угорський гарнiзон i почав княжити в Галичi. Данило, який уже став повнолiтнiм i затвердивсь у Володимирi-Волинському, вирiшив вступити в союз iз новим галицьким князем. Союз цей був скрiплений традицiйним для того часу династичним шлюбом: Данило одружився з дочкою Мстислава Анною.
Вiдтодi старший син Романа стае помiтною фiгурою на полiтичнiй аренi Схiдноi Європи. Разом iз братом Васильком вiн заходився збирати пiд едине правлiння батькiвськi землi – i почав з Волинi. Данило вигнав полякiв iз захiдних областей Волинi i вiдiбрав Белз у свого вiчного ворога Олександра Всеволодовича. Авторитет молодого князя зростав. Вiн був смiливим i таланистим, поступово його огорнув ореол героя, пiдтверджений численними перемогами в боях з ворогами.
1222 р. у причорноморських степах з'явилися монголо-татари. Загроза захоплення нависла над половецькими племенами, i вони звернулися по допомогу до руських князiв. Тi зiбралися на «снем» – спiльний з'iзд – у Киевi i справедливо розсудили: «Краще нам зустрiти ворога на чужiй землi, нiж на своiй». 31 травня 1223 р. об'еднане вiйсько киiвського, чернiгiвського, смоленського, галицького, волинського й iнших князiв зiйшлося з монголо-татарами на рiчцi Калка. Пiд час битви передовi загони кочовикiв були зiм'ятi, але тут раптово половцi кинулись навтiкача, знищуючи фланговi руськi загони. Для русичiв бiй закiнчився важкою поразкою. За непогодженiсть дiй князi жорстоко поплатилися: багато хто був убитий в бою, а тих, хто вижив, татари поклали пiд настил, на якому всю нiч бенкетували.
Треба сказати, що в критичний момент битви 22-рiчний Данило виявив себе як холоднокровний i вмiлий военачальник, хоробрий воiн. Незважаючи на важке поранення в груди, вiн продовжував битися. Очевидно, доля зберiгала його для майбутнiх справ: Данило зi своiм тестем Мстиславом Вiдважним живими повернулися на Русь.
В останнi роки свого правлiння Мстислав зблизився з угорцями i видав свою дочку за королевича Андрiя. Той одержав вiд тестя спочатку Перемишль, а потiм i Галич. Перед смертю Мстислав покаявся у скоеному, та було вже пiзно. Даниловi знову довелося битись за батькiвську землю. Щоб заволодiти Галичем, старший Романович подолав опiр боярськоi опозицii, помiрявся силами з угорським вiйськом – одним iз кращих у Європi, дипломатичними шляхами нейтралiзував агресивних польських князiв i попутно розгромив хрестоносцiв пiд Дорогочином.
Молодий, але вже досвiдчений полководець спочатку здiйснив масштабну вiйськову реформу. Ранiше князi покладалися тiльки на свою кiнну дружину i народне ополчення, зiбране нашвидкуруч i погано навчене. Данило ж свое регулярне пiше вiйсько набрав iз городян: вони завжди пiдтримували його в боротьбi з боярами. Нова армiя була численною i добре озброеною, а ставка на мiський стан у тих iсторичних умовах виявилась едино правильною. Саме городяни, якi втомилися вiд нескiнченних усобиць, пiдтримали сходження на престол Данила Романовича в Галичi 1238 р. Про цi подii лiтописець писав: «Кинулися графськi мужi до нього, як бджоли до матки, як спраглий до джерела, i прийняв вiн стiл батька свого i вiдсвяткував перемогу i поставив на нiмецьких воротах прапор свiй».
Однак благополучне правлiння Данила в единiй Галицько-Волинськiй землi тривало недовго: на сходi вже розгортався наступ полчищ Батия на руську землю. Першими удар прийняли Рязань, Володимир-на-Клязьмi, Ростов. 1239 р. були захопленi Переяслав-Пiвденний i Чернiгiв. Данило Галицький спiшно спробував створити антимонгольську коалiцiю, вступивши в переговори про вiйськовий союз iз угорським королем Белою. Але той вiдмовив у допомозi Даниловi, як i поляки i мазовшани.
Тим часом у груднi 1240 р. орди кочовикiв штурмом взяли i майже знищили Киiв, а потiм пiшли на Галицько-Волинську Русь. Були захопленi Володимир, Галич i бiльшiсть великих мiст князiвства. До кiнця наступного року Батий завоював усю Пiвденно-Захiдну Русь. Сам галицько-волинський князь перебував тодi в Польщi, марно намагаючись заручитися допомогою в боротьбi проти татар.
Повернувшись у своi володiння навеснi 1241 p., Данило побачив усюди страшнi слiди навали. У столицi Волинi Володимирi «жодноi живоi людини не залишилося, церква Святоi Богородицi була наповнена трупами, iншi церкви були повнi трупiв i мертвих тiл». Руськi землi лежали в руiнах, а колись могутнi князi опинилися в залежностi в хана. Однiею з деяких областей Русi, де не визнавали влади кочовикiв, були володiння Данила Галицького. Але Батий не забував про нього. Своерiдним попередженням свавiльному князевi послужив набiг на Волинську землю 1243 р. i руйнування Пониззя.
До того ж, користуючись слабiстю Русi, влiтку 1245 р. об'еднане польсько-угорське вiйсько вдерлося в Галичину. Перша ж фортеця на шляху завойовникiв – Ярослав – учинила лютий опiр. 17 серпня 1245 р. бiля ii мурiв стався вирiшальний бiй. Данило, командуючи галицькими i волинськими полками, показав себе вмiлим i мужнiм военачальником. Угорське вiйсько було розбите вщент.
Того ж року Даниловi Романовичу довелося перетворитися на проникливого й обачного дипломата. Батий жадав од нього покори, воювати ж iз татарами пiсля бою з угорцями князь просто не мiг – найкращi дружинники були втраченi. Зваживши все, вiн прийняв мужне рiшення: особисто з'явитись у ставку Батия i спробувати встановити з ним мирнi вiдносини. Вiддаючи себе у владу татар, Данило був готовий до всього. По дорозi вiн часто молився, просячи Бога вберегти його вiд лиха. Прибувши до Батия, князь виконав усi вимоги, запропонованi етикетом ханського двору, i за звичаем обiйшов iз подарунками всiх впливових осiб.
Визнання Ордою Данила як законного Галицько-Волинського князя було куплене ним цiною приниження. З iншого боку, ця поiздка пiдвищила авторитет Данила Романовича в очах захiдних сусiдiв. Нiхто бiльше не збирався зазiхати на його власнiсть.
Змiцнивши своi позицii на Заходi i Сходi, Данило Галицький почав старанно й енергiйно готуватися до звiльнення своiх земель вiд гнiту кочовикiв. Із цiею метою вiн установив союзницькi вiдносини з недавнiми ворогами – польським князем i угорським королем, а також пiдписав мирний договiр iз Литовським князiвством. У пошуках союзникiв князь звернув свiй погляд не тiльки на захiд, але й на схiд. Прагнення молодшого брата Олександра Невського Андрiя Ярославовича позбутись ординського ярма не залишилося без уваги Данила Романовича. 1251 р. вiн уклав iз главою Володимиро-Суздальського князiвства вiйськовий союз, скрiплений шлюбом iхнiх дiтей.
Одночасно Данило вiдновив переговори з Римом. Аби домогтися вiд Папи вiйськовоi допомоги, галицький князь дозволив присутнiсть i дiяльнiсть на православних украiнських землях католицьких чернечих орденiв. Рiшучим кроком до зближення двох церков мала стати коронацiя його присланим iз Рима королiвським вiнцем. Розумiючи, що це спричинить гнiв ординського хана, Данило барився. Однак 1253 р. у Дорогочинi коронацiя все-таки вiдбулась. Але крiм королiвського титулу, нiяких вiдчутних результатiв вона не дала, тому Данило без тiнi сумнiву розiрвав домовленiсть iз Римом.
Залишившись без пiдтримки перед грiзним ворогом, князь-король продовжував змiцнювати старi та зводити новi мiста i фортецi, переважно на схiдних рубежах князiвства. Серед них насамперед варто згадати про заснування Львова (1256 p.), названого так на честь його сина Лева. Одночасно Данило переозброював вiйсько. Особливу увагу вiн придiляв важкооснащенiй кiннотi. За свiдченням лiтописця, Данило перейняв усе краще в iноземному озброеннi, у тому числi легкi й мiцнi китайськi лати зi шкiри бикiв, якi побачив у тих же монголiв. Уся ця робота проводилася поспiхом, тому що татари щорiчними набiгами нагадували про себе.
Протягом 1252—1257 pp. битви з монголо-татарами були успiшними для Галицько-Волинського князiвства. Але коли на украiнськi землi прийшли новi загони кочiвникiв пiд керiвництвом досвiдченого полководця Бурундая, битися з ними сил уже не було.
Бурундай наказав зруйнувати укрiплення в тих мiстах, узяти якi татари не змогли б. Не маючи iншого виходу, Данило i Василько пiдкорилися. Фортечнi споруди великих мiст – Данилова, Стожка, Львова, Кременця i Луцька – були знищенi. Розумiючи, що татари мстять за його опiр, Данило вважав за потрiбне виiхати до Польщi, а звiдти до Угорщини. Цим вiн сподiвався врятувати Галичину i Волинь вiд подальшого руйнування.
Повернувшись до рiдного Холма 1260 p., Данило Романович Галицький бiльше не воював, залишивши це заняття молодим – синам i онукам. Останнi своi роки вiн присвятив улаштуванню життя в князiвствi. Було закладено новi мiста, заохочувався розвиток торгiвлi та ремесел, видавалися закони, якi захищали селян вiд сваволi феодалiв.
На жаль, нащадки Данила не зберегли цiлiсностi та незалежностi Галицько-Волинськоi Русi. У серединi XIV ст. вона була захоплена бiльш могутнiми сусiдами – Литвою i Польщею. Але все-таки пам'ять про великого об'еднувача Захiдноi Русi залишилася.
Помер Данило Романович 1264 р. у Холмi (нинi Хелм на територii Польщi) i був похований у церквi Успiння Богоматерi.
Історична роль Данила Галицького, безсумнiвно, велика. Вiн зумiв, незважаючи на несприятливi умови, об'еднати Галицьку i Волинську землi в могутне князiвство й успiшно протистояв монголо-татарським завойовникам. І нехай йому не вдалося звiльнитися вiд ординського ярма, своею мудрою державною полiтикою i полководницьким талантом князь зробив великий внесок у багатовiкову традицiю боротьби украiнського народу за незалежнiсть.
Дерюгiна Ірина Іванiвна
(народ. 1958 р.)
Вiдома гiмнастка. Абсолютна чемпiонка свiту (1977, 1979рр.) i Європи (1978р.), п'ятикратна абсолютна чемпiонка СРСР з художньоi гiмнастики. Старший тренер спецiальноi дитячо-юнацькоi школи олiмпiйського резерву (з 1983р.), заслужений тренер СРСР (1989р.), суддя мiжнародноi категорii. Вiце-президент Федерацii художньоi гiмнастики Украiни (з 1988 р.).
Ірина Іванiвна Дерюгiна за величезний внесок у розвиток украiнського спорту нагороджена орденом Княгинi Ольги III ступеня. Їi називають «стильною жiнкою», «щасливим тренером», «активним функцiонером спорту». Вона вже багато рокiв захоплюе i дивуе не тiльки шанувальникiв художньоi гiмнастики, але й свiтову громадськiсть своею цiлеспрямованiстю, величезною працездатнiстю, витривалiстю i непохитнiстю волi. Дерюгiна завжди твердо стоiть на ногах. Колись вона полонила вболiвальникiв майстернiстю, умiнням володiти своiм гнучким i пластичним тiлом, зберiгаючи протягом усього виступу жiночнiсть i красу, гiдну пензля художника. А зараз суворо-чарiвна Ірина Іванiвна випромiнюе впевненiсть у своiх силах i з гордiстю носить iще один титул, даний iй за незламний внутрiшнiй стрижень, – «справжня ледi Сталь». Ірина завжди чiтко знае, чого вона хоче i як цього досягти. За ii власним твердженням, вона нiколи не впадала у вiдчай i не вiдчувала розчарувань. І хоча вона i йшла второваним батьками шляхом, але всього досягла сама.
Майбутня олiмпiйська чемпiонка народилася в Киевi 11 сiчня 1958 р. у сiм'i професiйних спортсменiв: ii батько Іван Костянтинович – олiмпiйський чемпiон iз сучасного п'ятиборства, мати Альбiна Миколаiвна – тренер iз художньоi гiмнастики. Маленьку Іру, яка ледь навчилася ходити, мама брала iз собою на роботу в спортивний зал, де вона занурювалась у свiт спорту, тренувань i зборiв. Там завжди було гамiрно i цiкаво: звучала музика i мамин голос, який змушував гiмнасток доводити будь-який елемент до досконалостi. Дiвчинка нiкому не заважала, тому що розумiла: всi зайнятi справою. Але Іринi зовсiм не було нудно. Вона то гралася в ляльки, то уважно спостерiгала за грацiозними рухами мами i гiмнасток. Їй i самiй хотiлося так само, як вони, витончено i вiртуозно пурхати пiд звуки музики, майстерно виконуючи вправи…
Альбiна Миколаiвна вiдвела дочку до балетноi школи, коли Ірi виповнилося всього чотири роки. Їй хотiлося, щоб мала опанувала азами хореографiчного мистецтва, i навiть якщо в майбутньому вона не стане балериною, то вiдмiнна танцювальна пiдготовка не зашкодить. І хоча балет дiйсно серйозно захопив Іру, пiсля занять вона все одно прибiгала в гiмнастичний зал до матерi. Дiвчинка вже тодi пiдсвiдомо рвалася на помiст, думкою повторювала всi рухи гiмнасток, але мати не поспiшала пiддавати ii серйозним спортивним навантаженням. І майбутня легенда гiмнастики, все ще мрiючи стати балериною, у 10-лiтньому вiцi вступила до Киiвського хореографiчного училища.
Остаточний вибiр мiж балетом i професiйними заняттями гiмнастикою Дерюгiна зробила влiтку 1972 p., коли ii запросили до молодiжноi збiрноi краiни. А вже наступноi зими вона записала у своему спортивному щоденнику: «Мiй iдеал у художнiй гiмнастицi – Марiя Гiгова i перша абсолютна чемпiонка свiту 1963 р. Людмила Савiнкова».
Юна спортсменка дуже вимогливо ставилася до себе, а особливо до того, чим вона займалася. Кожну помилку намагалася проаналiзувати i зробити все, щоб надалi ii не повторити. Невтомне бажання боротьби i здоровий спортивний азарт допомагали Іринi. Нiщо не могло ii зупинити, навiть травма – защемлення менiска правого колiна. Тодi, на Кубку СРСР, який проходив у рiдному Киевi, вона виступала, перемагаючи нестерпний бiль. Однак, дивлячись на неi, нiхто не мiг про це здогадатись – Ірина осяйно усмiхалася землякам. І перемогла!
Спортивний характер Дерюгiноi допомагав переборювати будь-якi труднощi. У 15 рокiв вона взяла участь у своему першому чемпiонатi. Тодi на першостi СРСР спортсменка посiла загальне 22-ге мiсце. Як справедливо вважала мама, Ірi просто не вистачило досвiду. Але ця перша невдача нiяк не вiдбилася на подальших планах.
Потiм був дебют за кордоном, у Голландii. Ірина дуже хвилювалась, але цей виступ привернув увагу професiоналiв свiтового рiвня. Про манеру виконання Дерюгiноi, артистизм i стараннiсть багато писала преса, пророкуючи iй велике майбутне. Юнiй гiмнастцi аплодували навiть суддi, особливо за вправу зi стрiчкою, виконану пiд вальс Андрiя Петрова з кiнофiльму «Стережися автомобiля». Так стрiмко почалася воiстину трiумфальна хода майбутньоi чемпiонки.
1975 р. Ірина стала абсолютною чемпiонкою Украiни, вигравши при цьому i всi окремi види програм. П'ять рокiв поспiль вона була абсолютною чемпiонкою СРСР. Потiм до своiх нагород вищоi проби вона додала золото абсолютноi чемпiонки свiту 1977 i 1979 pp. i Європи 1978 p., чемпiонки свiту i Європи в окремих видах багатоборства 1975 i 1976 pp. За цими скупими статистичними даними стояли величезна праця, натхнення, майстернiсть, талант, а найголовнiше – упевненiсть, що, навiть залишивши помiст, вона нiколи не розстанеться з художньою гiмнастикою. Ірина Іванiвна намагалася нiчого не планувати – вона просто крок за кроком, послiдовно, спокiйно й упевнено йшла до поставленоi мети. 1980 р. Дерюгiна закiнчила Киiвський iнститут фiзичноi культури, а три роки по тому вже була старшим тренером спецiальноi дитячо-юнацькоi школи олiмпiйського резерву (СДЮШОР). З 1988 р. вона вiце-президент Федерацii художньоi гiмнастики Украiни i суддя мiжнародноi категорii.
У листопадi 1980 р. Дерюгiна вийшла замiж за «кращого футболiста Європи», нападника киiвського «Динамо» Олега Блохiна. 15 сiчня 1983 р. у них народилася дочка Ірочка, яка зараз живе в Америцi й от-от мае одержати диплом юриста. Іра Блохiна – натура настiльки ж обдарована i схильна захоплюватися (майбутнiй правознавець пробуе себе на естрадi, серйозно й успiшно займаеться вивченням iноземних мов), як i цiлеспрямована. Як i легендарнi батьки, вона знае, що нiщо на свiтi не даеться легко i, щоб досягти успiху, необхiдно докласти чималих зусиль. Головне, щоб справа, якою ти займаешся, тебе по-справжньому хвилювала.
