скачать книгу бесплатно
100 знаменитих людей Украiни
Т. Н. Харченко
Оксана Юрьевна Очкурова
И. І. Рудичева
100 знаменитых
Украiна подарувала свiту багато яскравих i цiкавих особистостей. І сто героiв цiеi книжки – лише невеличка частина з них. Автори намагалися представити в нiй найвидатнiшi постатi минулого i сучасностi, якi своею працею i талантом прославили краiну, вплинули на хiд ii iсторii. Тому поряд iз життеписами тих, хто здавна вважався символом украiнськоi нацii (Б. Хмельницький, Т. Шевченко, Леся Украiнка, І. Франко, М. Грушевський), тут вмiщено нариси про тих, хто тривалий час залишався iзгоем для своеi краiни (І. Мазепа, С. Петлюра, В. Винниченко, Н. Махно, С. Бандера). Є у книзi i бiографii героiв полiтичного небосхилу, учасникiв «помаранчевоi» революцii – В. Ющенка, Ю. Тимошенко, О. Мороза, В. Литвина, П. Порошенка, чиi iмена нинi стали вiзитною карткою Украiни у свiтi.
Оксана Очкурова, Т. Н. Харченко, И. І. Рудичева
100 знаменитих людей Украiни
Вiд авторiв
Украiна дала свiту чимало яскравих i цiкавих особистостей. І сто героiв цiеi книги – лише дещиця з iх числа. Автори намагалися представити в нiй найбiльш видатнi постатi минулого i сучасностi, тих, хто своею працею i талантами прославив краiну, вплинув на хiд ii iсторii.
«Нацiя виявляе себе не лише в людях, яким вона дае життя, але й у тiм, яким людям вона вiддае почестi, яких людей пам'ятае», – говорив Джон Кеннедi. Якщо звернутися до iсторичноi пам'ятi украiнськоi нацii, то протягом тривалого часу головними ii символами незмiнно залишалися Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Леся Украiнка, Іван Франко, Михайло Грушевський. При цьому варто зазначити: життеписи були настiльки iдеалiзованi й оповитi всiлякими мiфологiчними нашаруваннями, що скорiше нагадували iсторичнi архетипи, нiж бiографii реальних людей. Тому, розповiдаючи про цих видатних особистостей, автори прагнули зняти з iхнiх портретiв хрестоматiйний глянець i познайомити читача з маловiдомими фактами iхнього життя i дiяльностi.
Іще бiльш далеким вiд iсторичноi правди було представлено в бiографiчнiй лiтературi життевий шлях таких державних i полiтичних дiячiв, як Іван Мазепа, Симон Петлюра, Нестор Махно, Степан Бандера. Тривалий час iхня роль в iсторii Украiни викликала суперечливi оцiнки, якi робили з цих людей не нацiональних героiв, а iзгоiв суспiльства. Суперечки навколо них тривають i сьогоднi, але навiть iхнi супротивники не можуть не визнати того, що всi вони, безсумнiвно, е неабиякими особистостями, якi виявили чимало сили волi й мужностi в найтрагiчнiшi перiоди життя краiни.
Донедавна украiнцi вкрай мало знали про своiх видатних спiввiтчизникiв, якi з рiзних причин були змушенi залишити батькiвщину. Бiльшiсть iз них забуто. Така ж доля випала й тим, хто став жертвою сталiнських репресiй, представникам дисидентського руху, борцям за права людини в Украiнi. А тим часом саме цi люди сприяли зростанню авторитету украiнськоi науки i культури далеко за межами краiни. От чому в сучаснiй галереi видатних людей Украiни гiдне мiсце посiдають Михайло Драгоманов i Олександр Архипенко, Серж Лифар i Володимир Винниченко, Дмитро Чижевський i Микола Бердяев, Василь Стус i В'ячеслав Чорновiл.
Серед героiв цiеi книги – не лише украiнцi, але й представники iнших нацiональностей. Їхнi iмена тут не випадковi, оскiльки для одних Украiна була малою батькiвщиною, iншi тривалий час жили i працювали на украiнськiй землi вже в зрiлi роки. Не можна не погодитися з росiйським ученим, академiком Д. Лихачовим, який стверджував, що «нацiональнi особливостi зближують людей… а не вилучають iх iз нацiонального оточення iнших народiв, не замикають народи в собi». Тож не варто дивуватися тому, що в iсторичнiй пам'ятi украiнського народу почесне мiсце завжди посiдатимуть iмена Шолом-Алейхема, Івана Айвазовського, Архипа Куiнджi, Миколи Пирогова, Іллi Мечникова, Сергiя Прокоф'ева i багатьох iнших видатних «неукраiнцiв». До речi, вони були набагато мудрiшi за деяких своiх нащадкiв i нiколи не вiдокремлювали свою долю вiд украiнськоi землi i того народу, серед якого жили i дiяли. Варто згадати хоча б рядки з листа М. Гоголя, адресованi А. О. Смирновiй-Россет: «Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи росiйська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тiльки, що нiяк би не вiддав переваги нi малоросiянину перед росiянином, нi росiянину перед малоросiянином. Обидвi природи надто щедро обдарованi Богом, i, як навмисно, кожна з них порiзно мiстить в собi те, чого немае в iншiй…» Цi слова, написанi в серединi XIX столiття, залишаються актуальними й сьогоднi.
Айвазовський Іван Костянтинович
Справжне iм'я – Ованес Костянтинович Гайвазовський (народ. 1817 р. – пом. 1900 р.)
Видатний росiйський художник-маринiст i баталiст. Академiк живопису, професор Академii художеств, член Амстердамськоi академii мистецтв. Живописець Головного морського штабу. Володар багатьох почесних нагород, серед яких золота медаль вiд папи Григорiя XVI («Хаос», 1839р.), золота медаль на виставках у Луврi («Буря бiля берегiв Абхазii», 1843р.), орден Почесного легiону (1857р.). Засновник Музею старожитностей (1871 р.), художньоi майстернi, картинноi галереi, концертного залу у Феодосii.
Вiрменська сiм'я Айвазянiв давно оселилася в Криму i з роками навiть прiзвище предкiв набуло iншого звучання – Гайвазян. 17 липня 1817 р. у Феодосii з'явився на свiт Ованес, якому судилося стати знаменитим художником-маринiстом i нинi гордiстю двох держав – Украiни i Росii. Його родина жила бiдно: батько писав скарги i прохання на базарi, мати господарювала i слiпнула над вишивкою. Нестаток змусив iх вiддати старшого сина Гарика купцю-вiрменину для влаштування його у вiрменський монастир в Італii. А молодший Ованес (по-нашому Іван) уже в 10 рокiв працював «хлопчиком» у мiськiй кав'ярнi. Вiн прекрасно грав на скрипцi й спiвав, але найбiльшою радiстю для нього було малювати самоварним вугiллям на стiнах будинкiв. Цей «настiнний живопис» помiтив архiтектор Кох, який подарував Ованесу першi олiвцi i папiр, а потiм показав малюнки градоначальнику О. І. Казначееву. Олександр Іванович, ставши губернатором, забрав пiдлiтка з собою до Сiмферополя, поселив у своему будинку, вiддав до гiмназii.
1833 р. Гайвазяна було прийнято казенним пансiонером до Петербурзькоi академii художеств у клас М. Н. Воробйова. Пiдлiток iз легкiстю переносив напiвголодне iснування. Вiн учився пильно спостерiгати натуру, вгадувати ii «душу i мову», передавати настрiй у пейзажi. Івановi було всього 17 рокiв, коли вiн до найменших деталей мiг скопiювати пейзажi Сильвестра Щедрiна i Клода Мореля. Заданий на другому роцi навчання ескiз «Зрадництво Іуди» привернув загальну увагу, i президент О. М. Оленiн оголосив Гайвазовського (його прiзвище знову змiнили) кращим учнем, майбутньою зiркою i гордiстю академii.
1835 р. Іван потрапив в учнi до французького художника-маринiста Фiлiппа Таннера. Учитель виявився менш талановитим, але дуже заздрим i, очорнивши роботу Гайвазовського – етюд «Повiтря над морем» – перед Миколою І, накликав на юного художника царську немилiсть. Протягом року Оленiн, Одоевський, Томилiн, Жуковський, якi брали участь у його долi, не могли нiчого змiнити. І лише вiдомий художник-баталiст О. І. Зауервейд реабiлiтував Гайвазовського i переконав царя вiдправити юнака разом з Ф. П. Лiтке в лiтне плавання по Балтицi. За кiлька мiсяцiв офiцери навчили Івана розбиратися в складному пристроi й оснащеннi кораблiв росiйського та iноземного флоту. Морякiв пiдкупила щира любов юнака до морськоi стихii i кораблiв. Екiпаж прозвав його «морським вовченям». Написавши в цьому плаваннi першi п'ять марин, Гайвазовський нерозривно пов'язав свою долю з морем i росiйським флотом.
Заняття з К. Брюлловим i М. Воробйовим дали своi плоди. Двадцятирiчний юнак став майстром, чудовим художником-маринiстом. Спiлкування з О. Пушкiним i М. Глинкою налаштувало його розум на урочисте оспiвування природи. «Прекрасне мае бути величним». Гайвазовський рано усвiдомив, що служiння мистецтву – це не смиреннiсть i не спокiйне споглядання життя, а дiя, кропiтка щоденна праця. Рада Академii скоротила йому термiн навчання на два роки, а золота медаль першого ступеня (1837 р.) за успiхи в живописi дозволяла вирушити за кордон, але Гайвазовського послали в Крим «писати з натури морськi види». Подорожуючи Кримом i Кавказом (генерал Раевський, начальник Чорноморськоi береговоi лiнii, запросив його спостерiгати бойовi дii флоту проти туркiв), вiн зробив безлiч ескiзiв i написав такi вiдомi полотна, як «Вид Керчi», «Морський берег», «Мiсячна нiч у Гурзуфi», «Десант у Субашi». Серце юного художника було повне подяки людям (М. Лазареву, П. Нахiмову, В. Корнiлову i простим матросам), якi подiлилися з ним знаннями про море та своiм душевним багатством. Прекрасна зорова пам'ять допомагала Гайвазовському переносити своi спогади на полотно. У дощовому Петербурзi вiн мiг написати будь-який пейзаж Криму, а за розповiдями очевидцiв створити мальовничу баталiю, чiтко знаючи, який вигляд мае кожен корабель.
1840 р. художник здiйснив пенсiонерську поiздку до Італii. У монастирi вiн вiдшукав брата-ченця, який порадив йому змiнити прiзвище, щоб воно було ближчим до первiсного вiрменського. З тих пiр Іван Костянтинович усi своi картини пiдписував прiзвищем Айвазовський. Молодий художник увесь час присвячував живопису, а з майстернi виходив лише до музеiв, для роботи на природi або для зустрiчей з М. В. Гоголем i О. А. Івановим. Айвазовський помiтив, що його ретельно виписанi на пленерi полотна залишають байдужими глядачiв, зате написанi по пам'ятi викликають замилування. Адже в такi пейзажi вiн вносив своi яскравi враження, свiй захват перед неповторнiстю кожноi митi в природi. Художник почав писати лише в майстернi, де були тiльки голi стiни, а на полотно наносив спогади про гру свiтла й тiней на морськiй поверхнi, на вершинах гiр i на зеленi дерев, про рух хвиль i нескiнченнi вiдтiнки води, райдужне сяйво морських бризок у променях сонця. Писав на одному подиху, жагуче, iз захопленням i не вiдходив вiд мольберта, поки не завершував картину. «Неаполiтанська нiч», «Буря», «Хаос» привернули до його творчостi загальну увагу, а коли папа Григорiй XVI придбав «Хаос» для картинноi галереi Ватикану й особисто познайомився з автором, Європа визнала, що Айвазовський – кращий у свiтi художник-маринiст. Тепер уже його твори копiювали юнi учнi, i морськi види «а-ля Айвазовський» з'явилися в кожнiй крамницi.
У душi художника поряд iз рiдною Феодосiею та Чорним морем мiцно, на все життя посiла свое мiсце Неаполiтанська затока. А серце Івана Костянтиновича зiгрiла зустрiч з балериною Марiею Тальонi, жiнкою, яка назавжди залишилася в його пам'ятi i жила там, оповита серпанком нездiйсненноi мрii. Вона була старша за Айвазовського на 13 рокiв i не зважилася вiдкрити своiх почуттiв, а вiн навiть не сподiвався на взаемнiсть.
1843 р. Іван Костянтинович став единим росiйським художником, якого французький уряд запросив виставити картини в Луврi. Пiсля цього почалася трiумфальна хода його картин мiстами Європи. Ними милувалися Лондон i Лiсабон, Мадрид i Гренада, Севiлья i Барселона, Гiбралтар i Мальта… Скрiзь вiн робив численнi замальовки для майбутнiх картин: будинки, кораблi, скелястi береги. За 4 роки Айвазовський створив 80 картин, в основному марин, iз зображенням морських бур i корабельних аварiй, тихого моря, мiсячних ночей. Його картини розiйшлися по всiй Європi. У Голландii, на батькiвщинi морського живопису, вiн був удостоений звання члена Амстердамськоi академii мистецтв.
Наприкiнцi лiта 1844 p., завоювавши европейськi столицi, Айвазовський повернувся до Петербурга, де його чекали пошана i слава, звання академiка живопису. У званнi першого живописця художник був зарахований до Головного морського штабу i за його дорученням писав види росiйських пiвнiчних портiв i приморських мiст. Вiн став модним художником, разом зi славою з'явилися й грошi, але Іван Костянтинович вiдчував, що справжню радiсть йому приносять праця i творчiсть, i вирiшив повернутися до Феодосii. У рiдному мiстi вiн побудував маеток Шейх-Мамай на березi моря, у якому працювалося йому легко й радiсно. Усi городяни любили Івана Костянтиновича i з радiстю вшановували майстра на 10-лiтньому ювiлеi художньоi дiяльностi. Севастополь вiдправив ескадру з шести вiйськових кораблiв вiтати свого головного живописця. Честолюбство Айвазовського було задоволено: колись бiдний хлопчисько став щедрим батьком рiдного мiста.
Звiстка про майбутне одруження видатного художника з бiдною гувернанткою-англiйкою сколихнула свiтське товариство 1847 p., але Айвазовський вiдвiз свою обраницю Юлiю Якiвну Гревс од пересудiв до Феодосii. Одначе молодiй дружинi не сподобалося жити в глушинi, незабаром почалися докори, й Айвазовському довелось усвiдомити абсолютну несхожiсть iхнiх характерiв i поглядiв. На дванадцятому роцi подружнього життя Юлiя залишила чоловiка, забравши iз собою чотирьох дочок: Олександру, Олену, Марiю i Жанну. І хоча вона тiльки зрiдка дозволяла iм вiдвiдувати батька, всi дiвчата згодом повернулися в батькiвський дiм. Проте нiякi сiмейнi негаразди не змогли вiдiрвати художника вiд творчостi. У цi роки вiн створив безсмертне полотно «Дев'ятий вал» (1850 р.), у якому зiткнув стихiю шторму та мужнiсть i волю людини, яка вiдстоюе свое життя.
Нахiмов, вiдвiдавши виставку картин про перемоги Чорноморського флоту, сказав художнику: «Дивуюся вашому генiю… Не можу зрозумiти, як можна, не будучи на мiсцi, правильно все зобразити». 1854 р. кiлька днiв Айвазовський перебував в обложеному Севастополi, коли англiйцi штурмували мiсто. Вiн був присутнiй при затопленнi росiйських кораблiв i захистi Мамаевого кургану i все життя повертався до зображення героiчних подiй тих грiзних днiв. Серед найбiльш вiдомих картин – «Облога Севастополя», «Оборона Севастополя» (1859 р.) i «Мамаiв курган» (1893 p.).
Тiльки зрiдка на нетривалий час Айвазовський залишав рiдне мiсто, щоб показувати своi роботи в Петербурзi, Москвi, Тифлiсi, Флоренцii. І його марини були рiзноманiтнi, як i саме море – «Крижанi гори» (1870 p.), «Веселка» (1873 p.), «Неаполiтанська затока» (1874 р.). А мешканцi Феодосii пишалися земляком не лише як художником зi свiтовим iм'ям. Айвазовський вибудував у мiстi Музей старожитностей i сам займався розкопками. У своему маетку вiдкрив художню майстерню i картинну галерею. Домiгся будiвництва у Феодосii торгового порту i залiзницi й провiв туди воду вiд свого джерела. У батька мiста постiйно було багато справ i турбот. І найголовнiше – у життя Івана Костянтиновича знову прийшло кохання. Шлюб iз молодою вдовою Ганною Микитiвною Саркiзовою зробив його знову щасливим. Вона стала вiрною супутницею i доброю господинею у величезному будинку, заповненому дiтьми, онуками i картинами.
Айвазовський нi на день не припиняв роботи. Виставлена в Галереi Третьякова картина «Чорне море» (1886 р.) змушувала завмирати вiдвiдувачiв перед первозданною стихiею, якiй І. М. Крамськой дав найвищу оцiнку: «Дух Божий, що носиться над безоднею». Картини, написанi на одному подиху, художник виношував роками. «Починаючи писати будь-яку картину, я не створюю ii вiдразу на полотнi, а тiльки копiюю з можливою точнiстю ту картину, що ранiше склалася в моiй уявi i вже стоiть перед моiми очима. У картинах моiх завжди бере участь, крiм рук i фантазii, ще й моя художня пам'ять».
Одного разу, 1895 p., пiсля вiдкриття своеi 120-i персональноi виставки, Айвазовський на прохання Куiнджi дав урок в Академii. Враженi учнi спостерiгали, як, вiдiбравши всього 4 фарби, за 1 годину 50 хв. художник перетворив сiре полотно на бурхливе море, легкими штрихами виписавши корабель iз повною оснасткою, що бореться зi штормом. Тому нiхто не сумнiвався, коли рознiсся слух, що Айвазовський за 10 днiв написав колосальних розмiрiв картину. Стоячи перед полотном «Серед хвиль» (1898 p.), будь-який учень i художник розумiв: для того щоб створити таку картину, потрiбне цiле життя. «Усе мое попередне життя було пiдготовкою до картини, яку ви бачите», – слова, сказанi художником про цей шедевр, можна було б вiднести до багатьох його полотен.
Почалося XX столiття. Айвазовський зустрiв його щасливим, в оточеннi великоi родини, що включала не лише рiдних i близьких, але й усiх, хто мав потребу в його допомозi, кому вiн робив добро. «Краiною Айвазовського» називали земляки Феодосiю, i вiн як добрий генiй не тiльки допомагав процвiтанню мiста, а ще й у половини феодосiйських родин хрестив дiтей i майже всiх бiдних наречених обдаровував посагом. Художник раптово помер на 83-му роцi життя, 19 квiтня 1900 р., не встигнувши дописати картину «Вибух турецького корабля». Вся Феодосiя йшла за його труною. У годину похорону весняний день потьмянiв, почав накрапати дощ, море сумно билося об берег.
Шуми, негодою хвилюйся:
Вiн був, о море, твiй спiвець.
Амосов Микола Михайлович
(народ. 1913 р. – пом. 2002 р.)
Вiдомий кардiохiрург, бiокiбернетик, учений-експериментатор, громадський дiяч. Директор Інституту серцево-судинноi хiрургii, завiдувач вiддiлу бiологiчноi кiбернетики в Інститутi кiбернетики. Академiк Нацiональноi академii наук Украiни, член-кореспондент Академii медичних наук, професор. Герой Соцiалiстичноi Працi (1973р.), лауреат Ленiнськоi (1961р.) i Державноi (1973р.) премiй СРСР i трьох Державних премiй УРСР, нагороджений багатьма урядовими нагородами. Автор наукових i науково-популярних книг.
«Старiти – погано, але це единий спосiб пожити довше», – полюбляв повторювати Микола Амосов – людина, дiянням i оптимiзму котроi можна тiльки позаздрити. Вiн боявся не смертi, а лише старостi, оскiльки бачив у нiй ворога, що заважае повнокровно думати i дiяти, – а саме цьому вiн присвятив усе свое життя вiд народження i до самоi смертi.
Народився Микола 6 грудня 1913 р. в селi Вiльховому, недалеко вiд Череповця. Мати-акушерка була нарозхват на кiлька сiл. І вдень i вночi породiллi вимагали допомоги Кирилiвни, – i першими спогадами дитинства для ii сина стали довгi години чекання. Хлопчик фактично виховувався без батька, тому що той пiсля повернення з фронту почав пити, завiв iншу родину i назавжди залишився для нього «чужим». Микола рiс кволим i нетовариським, гуляти не любив, був незграбним i дуже боявся видатися смiшним, завжди вiдчуваючи свою неповноцiннiсть. «Так i в школу пiшов – самотнiй». Жили дуже бiдно, недоiдали: мати заробляла небагато, а подарункiв не брала i до того ж намагалася дати гарну освiту своiй старшiй незаконнонародженiй дочцi Марii. І Микола з дитинства пiзнав увесь тягар нелегкоi селянськоi працi.
Щойно хлопчик навчився читати, вiн закохався в книги i вже нiколи не розлучався з ними. Микола закiнчив початкову школу в селi, а середню – у Череповцi. Навчався легко, був записаний одразу до трьох бiблiотек, а от ким бути далi, за нього вирiшила держава: 9-й клас несподiвано закрили (1930 р.) i учням запропонували на вибiр – механiчний технiкум у мiстi або навчання на лiсника пiд Ленiнградом. Коштiв на життя вдалинi вiд домiвки в Амосова не було, i вiн став студентом-«технiком», а по закiнченнi технiкуму працював в Архангельську змiнним механiком на електростанцii при великому лiсопильному заводi. Тут же вiн уперше закохався й 1934 р. одружився iз симпатичною бухгалтеркою Галиною Соболевою.
Роботу на виробництвi Микола вважав справою нудною. Вiн завжди мав пристрасть до вигадування, конструювання i тому вступив до Всесоюзного заочного iндустрiального iнституту в Москвi на енергетичний факультет (1934 p.), мрiючи зайнятися суто наукою. А дружина витримала iспити в Архангельському медiнститутi. Але коли на обрii «замаячила» армiя, Амосов, склавши на вiдмiнно всi вступнi iспити, опинився в одному iнститутi з Галею. Щоб не вiдставати вiд дружини, за перший рiк навчання проштудiював програму вiдразу двох курсiв. Навчання, як i ранiше, не завдавало проблем: залишався вiльний час, аби заробити викладанням у фельдшерськiй школi та зайнятися «наукою».
У цей час Амосов близько познайомився з професором фiзики Лашкарьовим, який вiдкрив студенту дивний свiт парапсихологii. Саме йому й показав студент креслення штучного серця. «Дурниця, але iдея логiчна, – згадував потiм академiк. – Тепер за принципом такого насоса створили протези серця, деякi працюють уже по декiлька мiсяцiв, поки донора для пересадки пiдбирають».
1939 р. Амосов з вiдзнакою закiнчив iнститут i вирiшив продовжити заняття фiзiологiею, проте мiсце в аспiрантурi було тiльки з хiрургii. А для диплома в Заочному iнститутi, який вiн через «недовантаження» так i не кинув, зробив проект великого аероплана з паровим котлом i турбiною. Ідея була цiкавою, i хоча до виробництва ii не прийняли, Амосов 1940 p. одержав iще один диплом з вiдзнакою як iнженер «паросилових установок електростанцiй».
На той час подружжя вирiшило пожити окремо (розлучилися 1940 p.), i Микола, «утiкши з аспiрантури», почав працювати ординатором-хiрургом у Череповецькiй мiжрайоннiй лiкарнi, а також викладати анатомiю й улюблену фiзiологiю у фельдшерськiй школi. Однак армiя та хiрургiя прийшли за ним самi. З перших днiв вiйни Амосов працював у комiсii з мобiлiзацii, а потiм був призначений провiдним хiрургом у польовий пересувний госпiталь «ППГ-2266 на кiннiй тязi». У цьому госпiталi й на цiй посадi вiн прослужив усю вiйну i зустрiв День Перемоги в нiмецькому мiстi Ельбiнгу. Спогади про цей перiод життя лягли в основу повiстi «ППГ-2266, або Записки вiйськового хiрурга» (1974 р.). Амосов назавжди запам'ятав це «море страждань людських», навчився досконало оперувати будь-яку частину тiла i лiкувати будь-якi ускладнення. Особливо добре вiн опанував тактику i методику операцiй при пораненнях грудей, суглобiв i переломiв стегна. Для вирiшення головноi проблеми – поранення грудей – хiрург розробив свою операцiю i «добряче насобачився на судинах!». Але кожна смерть солдата була для нього трагедiею, i Амосов одного разу навiть спробував покiнчити життя самогубством.
На фронтi Микола Михайлович одружився з прекрасною операцiйною сестрою – украiнкою Лiдiею Денисенко, яка пiшла на вiйну добровiльно пiсля третього курсу педiнституту i служила в медсанбатi, а пiсля виходу з оточення була вiдряджена до його госпiталю. Але якщо для бiльшостi солдатiв вiйна закiнчилася, то для подружжя Амосових продовжувалася до вересня 1945 р. у Маньчжурii. Служити в армii Микола Михайлович страшенно не хотiв. Але пiти йому, майору, вiдзначеному багатьма бойовими нагородами, було дуже непросто. Допомiг другий диплом – iнженерний. Амосов одержав призначення вiд Мiнiстерства медичноi промисловостi завiдувати головним операцiйним корпусом Інституту Склiфосовського й упорядковувати технiку. «Сумний i неприемний перiод життя… Не прижився я тодi, у 46-му, в Москвi. І не тому, що кiмната була чотири метри, iжа погана i короста на головi. Роботи не було, хiрургii… І дивитися чужу роботу набридло. Отруений самостiйнiстю: дай менi, i я зроблю».
Та й науковим працям Амосова довго не давали ходу: вiн одержав негативнi вiдгуки на три дисертацii, а вiсiм наукових статей навiть не ризикнув вiдсилати. Замiсть столичного неробства Микола Михайлович вiддав перевагу напруженiй роботi завiдувача вiддiлення в Брянськiй обласнiй лiкарнi, ставши одночасно головним хiрургом областi. За шiсть рокiв виконав багато нових i вже знайомих iз фронту операцiй: на шлунку, стравоходi, нирках. Але найважливiшими були резекцii легень – при абсцесах, раку i туберкульозi. Доти вiн нiколи iх не робив, тому сам розробив методику i за чотири роки прооперував хворих бiльше за всiх у краiнi – понад три тисячi.
1948 р. Микола Амосов захистив кандидатську дисертацiю i вже через рiк вибрав тему для докторськоi: «Резекцii легень при туберкульозi». У 1952 роцi дисертацiя була готова й дiстала позитивний вiдгук академiка Бакулева. Того ж року Амосов був запрошений на роботу до Киева керiвником клiнiки грудноi хiрургii Киiвського науково-дослiдного iнституту туберкульозу i грудноi хiрургii. Переiжджати йому не хотiлося. «Брянськi роки, з 47-го по 52-й, – найяснiшi в моему життi. Випробував хiрургiчне щастя, дружбу з пiдлеглими. Потiм такого вже не було, – згадував Амосов i зiзнавався: – Хiрургом мене зробила вiйна, але справжнiм – Брянськ». Однак на переiздi наполягала дружина. Вона на той час закiнчила педiнститут i вирiшила стати… хiрургом, для чого i вступила до Киiвського медiнституту. І з цього часу життя потомственого росiянина було пов'язане з Украiною, i вiн увiйшов до першоi десятки особистостей, якi визначали ii обличчя у XX ст. Микола Михайлович у березнi 1953 р. захистив докторську дисертацiю i був обраний завiдувачем кафедри в Киiвському медичному iнститутi.
Звичайно, Амосов не всiм припав до душi. Про його нелагiдний характер, безкомпромiснiсть i рiзкiсть i дотепер пам'ятають тi, хто з ним спiвробiтничав. Але вiн був унiкальний в усьому: у роботi, спiлкуваннi, виборi захоплень. Ця людина ще за життя стала легендою – талантище, яскрава особистiсть, дивовижний життелюб i працелюб. Сам Микола Михайлович вважав себе людиною неемоцiйною, «сухарем». Але коли 1956 р. народилася дочка Катя, вiн, хто «за двадцять рокiв сiмейного стажу потреби в дiтях не вiдчував, побачивши цю маленьку, червоненьку, кволу iстоту, зрозумiв: скiнчилася свобода, вже не втечу». Дочку вiн виховував за власною методикою: дисциплiна, навантаження, три останнiх шкiльних роки – екстерном за один. Катерина Миколаiвна стала доктором медичних наук, членом-кореспонден-том АМН Украiни.
1955 р. Амосов органiзував i очолив клiнiку серцевоi хiрургii, перетворену в 1983 р. на Інститут серцево-судинноi хiрургii АМН Украiни. Восени 1957 р. вiн iздив на конгрес хiрургiв до Мексики, де вперше побачив операцiю на серцi iз застосуванням апаратiв штучного кровообiгу (АШК) i дуже зацiкавився цим. Купити апарат було неможливо, та для iнженера Амосова це не було проблемою. Вiн розробив власний проект, але необхiднi трубки i, найголовнiше, гепарин проти зсiдання кровi в Союзi було важко знайти. І тодi Микола Михайлович на мiзернi 15 доларiв, що залишилися вiд виданих грошей за вiдрядження, купив мiнiмум необхiдного. Апарат було випущено на одному з пiдприемств Киева. А 1958 р. в Інститутi кiбернетики створили спецiальний вiддiл, де Амосов об'еднав навколо себе колектив ентузiастiв. У його лабораторiях i вiдпрацьовувалися схеми операцiй з АШК, потiм додалися фiзiологiчнi дослiдження серця за участю iнженерiв i математикiв. 1959 р. було вдало проведено операцiю хлопчиковi з важким уродженим пороком серця – так званою «Тетрадою Фалло». А 1960 р. Амосов очолив вiддiл бiоенергетики Інституту кiбернетики Академii наук Украiни, в якому займався розвитком iдей, що зародилися в нього ще в Череповцi: регулюючi системи органiзму – вiд хiмii кровi, через ендокринну i нервову системи до кори мозку; механiзми розуму i штучний iнтелект, психологiя та моделi особистостi, соцiологiя й оптимальнi моделi суспiльства, глобальнi проблеми людства. Робота вiддiлу тривала аж до 1990-х pp., коли колектив розпався й у вiддiлi залишилася тiльки група зi штучного iнтелекту.
Микола Амосов був напрочуд рiзнобiчною людиною. Основоположник радянськоi кардiохiрургii став учителем практично всiх провiдних украiнських i росiйських кардiохiрургiв. Коли 1962 р. на перше мiсце вийшла проблема протезiв серцевих клапанiв, Амосов розробив свою модель – iз напiвсфери, доповненоi спецiальною обшивкою корпусу, що перешкоджала утворенню тромбiв. І саме з цього часу, як вважае Микола Михайлович, «почалося зростання моеi кар'ери вiдразу по декiлькох лiнiях». Вiн став незмiнним учасником усiх мiжнародних з'iздiв i конференцiй кардiохiрургiв. Його обрали членом-кореспондентом АМН, вiдзначили Ленiнською премiею. 19 рокiв вiн чесно виконував обов'язки депутата Верховноi Ради СРСР. Особливо тяжкими були прийоми громадян: «Горя наслухався понадмiру, на додаток до хiрургiчних нещасть». І якщо стосовно себе Амосов свято дотримувався правила М. Булгакова: «Нiколи нiчого не проси», – то для простих людей вiн добивався багато чого i поза хiрургiею.
Одне з найяскравiших свiтил сучасноi медицини, автор робiт iз медичноi i бiологiчноi кiбернетики («Моделювання мислення i психiки») був талановитим популяризатором iдей i письменником, читав лекцii по всьому Союзу. Його книги «Думки i серце», «Записки з майбутнього» i «Голоси часiв» виданi мiльйонними накладами i перекладенi бiльше нiж 30 мовами свiту. «Енциклопедiя Амосова», що вийшла 2002 p., вiдразу стала бiблiографiчною рiдкiстю. Коли у США довiдалися, що кардiохiрург, кiбернетик i письменник Амосов – одна й та ж людина, журнал «Look» вiдправив до Киева кореспондента i фотографа, а газета «Нью —
Йорк таймс» назвала Амосова правдошукачем, вiд пронизливих слiв якого волосся стае дибки.
Іще 1952 p., коли хiрурга так «схопив» хребет, що вiн не мiг оперувати, Амосов створив власну теорiю здоров'я i довголiття. Головне в нiй – збiльшення навантажень на органiзм. Щоденна зарядка – близько трьох тисяч рухiв, бiг, сувора дiета. Колеги вважали це самокатуванням, Амосов – експериментом. Результати вiн завжди записував i публiкував у наукових журналах, а пiзнiше вони вийшли в окремих книгах («Роздуми про здоров'я», 1976 p.; «Книга про щастя i нещастя», 1979 p.). Але якщо вiд iнфаркту втекти вдалося, то численнi хвороби серця завзято намагалися вибити його з колii, обмежити працездатнiсть. Цього людина справи дозволити собi не могла.
1986 р. Миколi Михайловичу вшили кардiостимулятор, через мiсяць вiн з'явився в клiнiцi i «народу оголосив: “Засiдання продовжуеться”». І знову директорство, операцii, бiг, щоденна зарядка. Коли 1987 р. у краiнi почалися економiчнi експерименти, Амосов перший в Украiнi домiгся госпрозрахунку. «Результат – кiлькiсть операцiй з АШК майже подвоiлась i наблизилася до двох тисяч. У пiвтора раза пiдвищилася зарплата. Працювати стало цiкавiше». 1988 р. вiн вважав кращим у своiй кардiохiрургiчнiй бiографii. «І взагалi, якраз би поставити крапку. Так нi – жадiбнiсть: давай 5 тисяч операцiй, 2 тисячi – з АШКом. Слабка людина!» Амосов все-таки залишив посаду директора, та оперувати продовжував.
Микола Михайлович знову погодився було на висування до Верховноi Ради, та зрозумiв, «що ускочив у клопiт: не зможу задовольнити народ», – i вiдмовився вiд депутатства. 1992 р. вiн зробив свою останню операцiю з протезування клапана. «Вiдразу вiдчув: тепер – старий». Роки приносили багато засмучень: iшли з життя давнi друзi, дружина перенесла кiлька iнсультiв. Почесний директор, який давно вiдмовився вiд зарплати у власному iнститутi, одержував мiзерну пенсiю, всi заощадження, як i в бiльшостi простих людей, пропали. «Серцевий лiкар», що врятував тисячi життiв, змушений був звертатися до спонсорiв, аби тi оплатили операцii на його серцi: 1993 р. було замiнено стимулятор, а через п'ять рокiв – поставлено штучний клапан i накладено два аортокоронарнi шунти. Микола Михайлович не пiддавався депресивному настрою, намагався бути «при справi». Вiн був справжнiм життелюбом. Можливо, почасти тому, що нiколи не вiрив у загробний свiт. Був переконаний у тому, що жити потрiбно тут i зараз. І не заради власних утiх, а на благо людям. Про одне лише шкодував Амосов: що так i не зважився на операцii з пересадки серця. Розумiв, що необхiдно, але «не змiг переступити через життя. “Поки серце працюе – людина жива”. Знав, що це забобон, що життя в мозку, а не в серцi. А в душу, яка нiбито в серцi – живому, не вiрив… А все-таки – грiх!» Рiшучим хiрургам заздрив: «Недавно кубинцi серце пересадили, до цього – чехи, поляки. У нас у краiнi – нуль. Напевно, е i моя частка провини. Але явно переступити через конкретнi життя не мiг».
Звичка до самоаналiзу спонукала Амосова придивитися до стану своiх однолiткiв. Картина була драматичною, зiв'янення охоплювало пiдступно i неминуче. І знову, як i колись, вiн зважився на штурм твердинь, тiльки тепер як одинак, почавши у 80 рокiв унiкальний експеримент з протистояння невблаганному старiнню. Цими думками вiн подiлився в книгах «Експеримент» i «Подолання старостi», а своiми фiлософськими iдеями – у збiрнику «Розум, людина, суспiльство, майбутне». Експеримент тривав до 12 грудня 2002 р. Обширний iнфаркт обiрвав життя видатного кардiохiрурга. На особистому рахунку Амосова – вiсiм тисяч урятованих хворих i п'ятдесят тисяч пацiентiв, зцiлених в iнститутi пiд час його дiяльностi. Цiле мiсто зцiлених. В Украiнi цю росiйську людину ще за життя називали совiстю нацii i «Людиною сторiччя», як гетьмана Б. Хмельницького, поета Т. Шевченка i вченого В. Вернадського. Титули йому нiколи не були потрiбнi. Шкода тiльки, що амосiвський вислiв «людина помирае, коли вона вичерпана» вiдносно самого Амосова не виправдалася.
Антонов Олег Костянтинович
(народ. 1906 р. – пом. 1984 р.)
Видатний авiаконструктор. Генеральний конструктор лiтакiв серii Ан. Один iз засновникiв промислового планеризму. Член-кореспондент АН УРСР (1960р.) i АН СРСР (1981р.). Доктор технiчних наук, професор, завiдувач кафедри конструкцiй лiтакiв Харкiвського авiацiйного iнституту (1977р.). Заслужений дiяч науки УРСР (1976р.), лауреат Державних премiй СРСР (1952р.), УРСР (1976р.) i Ленiнськоi премii (1962р.). Герой Соцiалiстичноi Працi (1966р.). Нагороджений трьома орденами Ленiна, Вiтчизняноi вiйни 1-го ступеня, Трудового Червоного Прапора, Золотою медаллю iм. А. М. Туполева та iн. Його iм'я присвоене механiчному заводу й аероклубу м. Киева. Автор книги «Десять разiв спочатку».
Лiтаки «сiмейства» Ан у свiтi називають «елегантними» i «породистими». В них вiдчуваеться стиль iхнього творця – Олега Костянтиновича Антонова, який любив повторювати, що «некрасивий лiтак не полетить». Ця людина, що вдихнула життя в украiнське лiтакобудування, народилася 7 лютого 1906 р. за тисячу кiлометрiв вiд Киева, у Пiдмосков'i, де його батько, iнженер-будiвельник, будував Канатчикову дачу. Костянтин Костянтинович Антонов i його дружина Ганна Юхимiвна Бикорюкiна (померла, коли сину виповнилося дев'ять рокiв) перший час i жили там же, на територii споруджуваноi психiатричноi лiкарнi. А 1912 р. родина остаточно переселилася до Саратова, де мешкало багато родичiв. Лiто вони звичайно проводили в бабусi в дачному селищi Савiному, i тут Олегу i його старшiй сестрi Іринi жилося привiльно.
Хлопчик рiс романтиком i мрiйником. Почувши якось вiд двоюрiдного брата про легендарний перелiт Луi Блерiо через Ла-Манш, вiн назавжди занедужав небом. Але Олег не тiльки по-дитячому стрибав з парусиновою парасолькою з даху, вiн пiдiйшов до своеi мрii грунтовно – збирав i систематизував усе, що тiею чи iншою мiрою стосувалося авiацii: фотографii з журналiв, малюнки, книги, моделi. Згодом великi пiзнання з iсторii лiтакобудування у свiтi стали йому в пригодi.
Наступною сходинкою до неба, як думав Олег, мало стати реальне училище, де вiддають перевагу технiчним наукам. У першi учнi вiн не вибився, зате досконало опанував французьку мову. Потiм спалахнули вiйна i революцiя, училище закрилося, коли Олегу виповнилося 14 рокiв, а в школу для дорослих приймали тiльки з 16-ти. Антонов прилаштувався до старшоi сестри i, тихенько сховавшись на заднiй партi, жадiбно вбирав знання. До зразкового учня незабаром звикли, а через два роки видали свiдоцтво про закiнчення школи. Свою мрiю про польоти Олег плекав як i ранiше, весь вiльний час проводив на аеродромi 33-го загону червоних вiйськових льотчикiв, щось майстрував iз лiтакових деталей, знайдених на звалищi. А ще разом iз друзями вiн створив «Клуб аматорiв авiацii», i вони з ентузiазмом приедналися до роботи щойно створеного Добровiльного товариства друзiв Повiтряного флоту (ТДПФ). І якщо шлях до лiтноi школи сину службовця був закритий, то будувати моделi i планери нiхто заборонити не мiг.
Креслення i загальний рисунок свого першого планера «Голуб» ОКА-1, розфарбованi для бiльшоi переконливостi акварельними фарбами, 17-рiчний Олег надiслав на московський конкурс. Вiн виявився единим молодим ентузiастом, який ризикнув представити на суд фахiвцiв свое дiтище, i був премiйований пробним польотом на нiмецькому гiдролiтаку «Юнкерс-12». Як активiст i керiвник авiамайстернi, Антонов за рекомендацiею ТДПФ вступив до Саратовського унiверситету. Щоправда, Олега туди не хотiли приймати, тому що кароокий хлопчисько через постiйне недоiдання i перенесений висипний тиф мав вигляд рокiв на 13—14. Але колiйний факультет, на щастя для Антонова, закрили, i через рiк вiн уже був студентом вiддiлення гiдроавiацii в Ленiнградському полiтехнiчному iнститутi (1925 р.). Навчався Олег легко й iз задоволенням, а як досвiдченого планериста його вiдразу було обрано секретарем технiчного комiтету ТДПФ. На той час вiн написав двi брошури – «Найпростiшi моделi планера з паперу» i «Навiщо нам потрiбнi планери», взяв участь у зльотi планеристiв у Коктебелi. Щоправда, «Голуб» так i не злетiв, але модель викликала iнтерес самобутньою конструкторською розробкою.
В iнститутi Антонов часу не марнував: працював iнструктором авiамодельного гуртка, готував дописи в газету, робив макети лiтакiв для науково-фантастичного фiльму «Наполеон-газ», заробляючи таким чином на iжу. Вiн багато встигав, очевидно, допомагало гасло: «робити повiльнi дii без промiжкiв мiж ними». Цiкаво, що антоновський планер ОКА-3 випробував пiд час своеi опали уславлений льотчик В. Чкалов, вiн же навчав майбутнього конструктора тримати штурвал лiтака. А на одному з перших зльотiв у Коктебелi Олег познайомився ще з одним завзятим планеристом, який мрiяв установити на аероплан без мотора (планер) не мало не багато, а ракетний двигун, – С. Корольовим. Абсолютно несхожi за характером люди зберегли юнацьку дружбу на все життя.
У 25 рокiв Антонов став одразу головним конструктором у КБ Московського планерного заводу. Ще за роки навчання вiн побудував ОКА-3, «Стандарт-1», «Стандарт-2» i ОКА-6 – могутнiй планер «Мiсто Ленiна». Завдання «вiд моделi до планера, вiд планера – на лiтак» молодий конструктор успiшно виконав: протягом восьми рокiв завод випускав до двох тисяч машин на рiк. Величезна зацiкавленiсть молодi планеризмом була зумовлена майже повною вiдсутнiстю в той перiод лiтакiв, i кожен майбутнiй льотчик навчався лiтати саме на планерах. Та й сам Антонов неодноразово визнавав, що «будував планери, щоб лiтати». Усього серiйно випускалося близько тридцяти типiв його планерiв i серед них: «Упар», «Рот-Фронт-7» (на ньому 1939 р. О. Клепикова встановила мiжнародний рекорд дальностi – 749 км за 8 год. 25 хв., багато рокiв не перевершений), БС-3 («Буксирувальний серiйний»), «Масовий-4» та експериментальний мотопланер ЛЕМ-2.
Незважаючи на величезну завантаженiсть, молодий конструктор наполегливо займався спортом. Це був своерiдний протест проти туберкульозу, що постiйно пiдточував здоров'я. Особливу увагу Антонов придiляв тенiсу i грав майже на рiвнi професiоналiв. На кортах вiн i познайомився зi своею першою дружиною Лiдiею Сергiiвною Кочетковою i повiз ii у весiльну подорож на злiт планеристiв до Коктебеля (1930 p.). Елегантний, завжди добре одягнений, ввiчливий, Антонов вирiзнявся на тлi однолiткiв пiдкресленою iнтелiгентнiстю i нескiнченною вiдданiстю своiй мрii. Лiдiя Сергiiвна признавалася: «Я була вражена польотами i людиною», i незабаром справа чоловiка стала i ii справою: вона сконструювала найменший планер у Союзi – «8 Березня». 1936 р. у подружжя народився син Роллан, а за рiк родина розпалася. Олег Костянтинович закохався в прекрасного розраховувача мiцностi Єлизавету Аветiвну Шахатунi. Вiдбулися змiни не лише в його особистому життi. Сталiн наказав закрити планеризм через утечу на навчальному лiтаку iнструктора планерноi справи в Коктебелi. Коли Антонова зняли з посади, генеральний авiаконструктор О. С. Яковлев запропонував йому посаду провiдного конструктора у своему КБ (1938—1940 pp.).
1940 р. Антонов одержав власне КБ у Ленiнградi, де через вiсiм мiсяцiв блискуче сконструював, побудував i випробував дослiдну модель лiтака зв'язку. Його серiйному випуску перешкодила вiйна. Олега Костянтиновича знову викликали до Москви. Тепер вiн випускав для фронту свiй знаменитий транспортно-десантний планер А-7, що забезпечував харчуванням, зброею, боеприпасами партизанськi загони, скидав десант у глибокий тил супротивника. Тому медаль «Партизану Великоi Вiтчизняноi вiйни» конструктору було вручено не випадково. Цiлком оригiнальною була ще одна робота О. К. Антонова – буксирувальний планер-бiплан KT «Крила танка» для перевезення повiтрям танка, приеднаного до планера, з керуванням ним з танка. Але важкi буксирувальники для його розгону з'явилися лише наприкiнцi вiйни, i планер серiйно не випускався.
У 1943—1946 рр. Антонов як перший заступник головного конструктора в ОКБ Яковлева брав безпосередню участь у створеннi Як-3, але мрiяв про самостiйну роботу. Це здiйснилося, коли в Новосибiрську було вiдкрито нове КБ, яке й очолив Олег Костянтинович. Вiйна закiнчилась, i конструктор розробив проект одного з найбiльш популярних i масових лiтакiв вiтчизняноi авiацii – унiкальний багатоцiльовий Ан-2, прозваний у народi «кукурузник». Дочку, яка народилася в перiод роботи над «Аннушкою», батьки назвали Ганною, немов визначивши ii майбутне – вона стала доцентом Киiвського iнституту цивiльноi авiацii.
Працювалося в Новосибiрську легко. Своерiдне позитивне бiополе Антонова притягало до нього людей творчих, ентузiастiв лiтакобудування. А от клiмат серйозно загрожував здоров'ю, i, за пiдрахунками лiкарiв, жити йому залишалося пiвтора року. Тому, коли уряд вирiшив почати серiйний випуск Ан-2 (Державна премiя СРСР) на Киiвському авiазаводi, Олег Костянтинович погодився на переiзд. Завод був у поганому станi: квалiфiкованих кадрiв не вистачало, родини спiвробiтникiв iнодi жили прямо в цехах. Але лiтаком зацiкавився М. С. Хрущов, у той час перший секретар ЦК КП(б)У, i пообiцяв, що колектив житиме як у Христа за пазухою. Тiльки 1952 р. КБ остаточно переiхало до Киева, де теплий клiмат цiлюще вплинув на здоров'я Антонова.
Днем народження сiмейства Ан вважаеться 6 вересня 1949 p., коли в небо злетiла перша серiйна «Аннушка». Навряд чи у свiтi е ще така невибаглива й унiверсальна машина, «що опанувала 18 професiй», була випробувана в Африцi й Антарктидi i випускалася протягом 30 рокiв. Усi лiтаки Антонова в першу чергу вiдзначалися кориснiстю, високою економiчнiстю перевезень, величезним запасом мiцностi i, отже, довговiчнiстю.
В Олега Костянтиновича завжди був «надзвичайний нюх» на технiчнi новинки. Вiн впровадив у лiтакобудування композицiйнi матерiали, монолiтнi конструкцii, точкове зварювання на клейовiй основi. А скiльки нових несподiваних конструкторських рiшень генерував його мозок! Ан-8 став першою в транспортнiй авiацii машиною нового вигляду. За широкий фюзеляж ii прозвали «повiтряним дельфiном» i «лiтаючим китом», а патрiарх радянського авiабудування А. М. Туполев схвально хмикнув: «Гарний сарай». Але практично не було жодноi машини, випуск якоi Антонову не довелося б вiдстоювати з боем. Директор заводу Шелест недолюблював самостiйного конструктора. Одного разу на партiйних зборах при всiх вiн зазначив: «Ви думаете, що пiсля “кукурузника” вам удасться створити такий серйозний лiтак?». Шелест уставляв палицi в колеса й обiйнявши посаду секретаря ЦК КПУ. І хоча «мiнiстерськi iгри» вiдняли в Антонова багато сил i нервiв, у небо злетiли: Ан-12 (Ленiнська премiя), Ан-22, Ан-26, Ан-32 (Державна премiя УРСР), Ан-72, Ан-124, що вирiшували проблеми вiйськово-транспортноi авiацii, повiтрянодесантних вiйськ i забезпечення вантажних перевезень аерофлоту; багатоцiльовi Ан-2, Ан-14, Ан-28, якi вiдзначаються здатнiстю базуватися на непiдготовлених майданчиках довжиною до 550 м; пасажирськi Ан-10 i Ан-24, якi мають високу економiчнiсть перевезень; суцiльнометалевi планери А-11, А-13, А-15, мотопланер Ан-13 i дельтаплани «Славутич».
Антонов говорив: «У кожного лiтака своя доля. Однi народжуються легко, при загальному схваленнi, пiд оплески. Це улюбленцi долi». Але деякi лiтаки розбивались, i це були найстрашнiшi моменти в життi конструктора. Пiсля загибелi Ан-10 (Золота медаль Всесвiтньоi виставки) пiд Харковом Олег Костянтинович подiлився бiдою зi своiм другом, знаменитим хiрургом М. Амосовим: «Нi, не буду бiльше будувати великих пасажирських лiтакiв. Я не переживу одночасну загибель багатьох людей… Пiсля катастрофи з “десяткою” я не раз прокидався вночi в холодному поту i тремтячою рукою знiмав трубку – невже аварiя з моiм лiтаком?». Сам Амосов вважав, що Антонов був «занадто чутливою людиною для генерального конструктора, i в той же час це було щастям для народу».
Олег Костянтинович справдi був людиною неординарною: неабиякий художник, поет, прозаiк, спортсмен, садiвник. На все вистачало сил i часу, все робив на високому професiйному рiвнi з величезною вiддачею. Умiв дружити, умiв любити. У 56 рокiв вiн одружився втрете, i Ельвiра Павлiвна, що була молодша за нього на 31 рiк, подарувала чоловiковi двох дiтей – Олену i Андрiя. Як Антонову вдалося втримати складний баланс взаемин у трьох родинах, напевно, е своерiдною чоловiчою таемницею, але дiти i дружини товаришували, а легендарна фiгура антоновськоi фiрми Єлизавета Аветiвна Шахатунi – лауреат Ленiнськоi премii, орденоносець – була заступником генерального конструктора з мiцностi. Незвичайна особистiсть Антонова вражала i притягала не тiльки жiнок. Його дружбою пишалося багато гiдних людей. Депутат, лауреат, орденоносець був щирою людиною, умiв подбати про всiх i кожного, радiв чужим прозрiнням i вiдстоював iх як своi. Коли готувалися документи до нагородження Антонова другою Золотою зiркою Героя Соцiалiстичноi Працi за створення «Антея» (першу йому вручили на честь 60-рiччя 1966 р.), Олег Костянтинович вiдмовився на користь свого заступника А. Я. Белолипецького. Говорять, що Брежнев, прочитавши письмову вiдмову Антонова, дуже здивувався: «У наш час ще трапляються люди, якi вiдмовляються вiд нагород…»
Любив Олег Костянтинович i робити сюрпризи. Одним iз них став крилатий гiгант «Антей» – Ан-22, що вразив вiдвiдувачiв Всесвiтнього салону авiацii в Ле-Бурже. «Лiтаючий собор», «потяг у повiтрi», «мегалiтак», «нова епоха в лiтакобудуваннi» – якi тiльки епiтети не придумували захопленi журналiсти. Таке ж враження справив у свiтi i «Руслан» – Ан-124 (1985 p.), останнiй лiтак, створений пiд керiвництвом Антонова. Потiм поголос рознiс легенду про те, що конструктор зашифрував у його назвi абревiатуру слiв «Русский лайнер Антонова». Цьому велетню лише стоянка потрiбна розмiром з футбольне поле. Усерединi кожного з чотирьох двигунiв людина може стояти на повний зрiст. У кабiни льотчикiв i змiнного екiпажу треба дертися сходами на висоту третього поверху. Вiн здатний пiднiмати в повiтря вантаж вагою 150 тонн. Фахiвцi вважають, що втiлена в «Русланi» конструкторська думка настiльки випередила час, що цей лiтак буде вважатися сучасним iще рокiв 20—30.
В останнi роки життя здоров'я все частiше пiдводило генерального конструктора. 1979 р. вiн перенiс складну операцiю з видалення пухлини кишечника, 1982 р. рiзко загострився туберкульозний процес у легенях. Але не це пiдкосило Олега Костянтиновича, а людська заздрiсть i пiдлiсть. Хтось пiсля першого випробування «Руслана» написав анонiмку, почалися розгляди «у верхах». Емоцiйний Антонов, який завжди болiсно сприймав несправедливiсть, помер 4 квiтня 1984 р. вiд iнсульту.
Ім'я видатного конструктора продовжуе жити не тiльки в лiтаках, створених за його особистоi участi: його носить i молодша сестричка «Руслана» – «Мрiя» – Ан-225, розроблена генеральним конструктором П. В. Балабуевим. У салонi Ле-Бурже цей супергiгант з'явився, несучи на спинi космiчний корабель багаторазового використання «Буран». «Видовище надзвичайне, такого ще не було, – писали французькi журнали. – Це лiтаючий ангар, у який можна запхати що завгодно – усе влiзе… В Антонова з'явилися талановитi послiдовники, цiлком гiднi покiйного конструктора. Це вже не школа – це справжнiй унiверситет конструювання».
Бандера Степан Андрiйович
(народ. 1909 р. – пом. 1959 р.)
Украiнський полiтичний дiяч, один iз лiдерiв Органiзацii украiнських нацiоналiстiв, керiвник украiнського нацiонального опору (1939—1954рр.).
Степан Бандера – значна й суперечлива особистiсть в iсторii Украiни. Його iм'я з ненавистю вимовляли польськi й нiмецькi окупанти, а для радянськоi влади «бандерiвцi» стали втiленням найнебезпечнiших i запеклих злочинцiв. Це слово на довгi роки ввiйшло у мову народiв, якi населяли СРСР, i оцiнювалося нарiвнi iз «сепаратистами», «нацiоналiстами» i навiть «фашистами». Породжене в надрах радянськоi пропагандистськоi кухнi поняття «бандерiвщина» успiшно впоралось iз завданням розколу украiнського народу на «своiх» i «чужих». І навiть у сучаснiй Украiнi воно продовжуе виконувати таку функцiю. Однi вважають Степана Бандеру визволителем i борцем за незалежнiсть, iншi – терористом, який для досягнення своiх цiлей не щадив мирного населення.
Майбутнiй лiдер ОУН народився 1 сiчня 1909 р. у селi Старий Угринiв Калуського повiту Галичини, що входила тодi до складу Австро-Угорськоi iмперii, у сiм'i греко-католицького священика. Степан був другою дитиною. Крiм нього, у батькiв – Андрiя i Мирослави Бандер – було ще шестеро дiтей.
Якщо родичi з боку батька займалися землеробством i полiтикою не цiкавилися, то з боку матерi було чимало свiдомих борцiв за права украiнцiв: Павло Глодзинський, дядько Степана, був одним iз засновникiв «Маслосоюзу» i кредитного товариства «Сiльський господар». Ще один дядько, Ярослав Веселовський, став депутатом Вiденського парламенту.
Степан рiс у будинку, де панувала атмосфера украiнського патрiотизму, живих нацiонально-культурних традицiй. Його батько брав активну участь у вiдродженнi Украiнськоi держави в 1918—1920 pp., був депутатом парламенту Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки (ЗУНР).
На той час хлопчику виповнилося 10 рокiв, i варто було подумати про гiмназiю. Початкову освiту вiн здобув удома за допомогою матерi i прихожих учителiв, а 1919 р. склав вступний iспит до класичноi гiмназii м. Стрия.
Степан мiг учитися лише завдяки матерiальнiй допомозi дiда i бабусi. До тiеi ж гiмназii пiшли його брати i сестри. На канiкулах вони працювали в господарствi батька, а пiд час навчання – у дiда. 3 14 рокiв Степан заробляв власнi грошi, даючи уроки молодшим гiмназистам. Навчання в гiмназii проходило пiд наглядом польськоi влади, але деякi вчителi змогли вкласти в обов'язкову програму украiнський нацiональний змiст.
Однак головне патрiотичне виховання гiмназисти дiставали в шкiльних нелегальних молодiжних органiзацiях. У той час серед пiдлiткiв популярною була органiзацiя «Пласт» (на зразок скаутських). Звичайно, i Бандера не мiг ii оминути. Кiлька рокiв через слабке здоров'я його не приймали в «пластуни». Вiн завзято тренувався, змiцнював здоров'я i нарештi був зарахований до загону iм. Ярослава Осмомисла. «Пласт» займався пiдготовкою пiдлiткiв до майбутньоi збройноi боротьби за незалежнiсть Украiни, патрiотичним вихованням i поширенням забороненоi лiтератури.
1927 p., успiшно закiнчивши гiмназiю, Степан мав намiр поiхати на навчання до Украiнськоi господарськоi академii в Поде-брадах (Чехословаччина), але не змiг одержати паспорт для виiзду. Довелося залишитися вдома на рiк. У рiдному селi займався господарством i культпросвiтньою дiяльнiстю: керував театральним гуртком i хором, заснував вiйськово-спортивне товариство «Луг», брав участь в органiзацii кооперативу. Мiцна сiльська школа в Старому Угриновi з'явилася теж завдяки старанням Бандери.
На той час Степан уже був членом Украiнськоi вiйськовоi органiзацii (УВО), утвореноi в 1920 р. iз загонiв Сiчових Стрiльцiв на чолi з Євгеном Коновальцем. За дорученням УВО Бандера вiв пропаганду в рiдному i сусiднiх селах. У стихiю пiдпiльноi роботи вiн занурився, ледь вступивши на агрономiчний факультет Львiвського полiтехнiчного iнституту. Хоча Степан чесно намагався навчатись, диплом iнженера-агронома вiн так i не отримав: перешкодила полiтична дiяльнiсть i арешт.
1929 р. завершився процес об'еднання всiх нацiоналiстичних органiзацiй Захiдноi Украiни в едину Органiзацiю украiнських нацiоналiстiв. Провiдником (керiвником) ОУН був обраний Євген Коновалець, а створена ранiше УВО ввiйшла до ОУН як один з пiдроздiлiв. Членом новоi органiзацii Бандера став з початку ii iснування. Уже маючи досвiд революцiйноi дiяльностi, вiн керував поширенням пiдпiльноi лiтератури, яку друкували за межами Польщi. На цей перiод припадають його першi арешти, що стали школою полiтичноi боротьби.
Незабаром Степан Бандера ввiйшов до складу Крайовоi екзекутиви (виконавчого органу) ОУН, посiвши посаду секретаря вiддiлу пропаганди в Захiднiй Украiнi. Вiн дiйсно пiднiс пропаганду нацiональноi iдеi на високий рiвень. Почалися масовi акцii, що мали на метi пробудження полiтичноi активностi народу. Зокрема, Бандера задумав i провiв «Шкiльну акцiю», коли учнi викидали зi шкiл польськi герби i прапори, вiдмовлялися вiдповiдати польською мовою i бойкотували вчителiв-полякiв. «Антимонопольна акцiя» являла собою вiдмовлення украiнцiв купувати горiлку i тютюн. ОУН закликала: «Геть з украiнських сiл i мiст горiлку i тютюн, тому що кожен грiш, витрачений на них, збiльшуе фонди польських окупантiв». Польськi газети негайно подали це як черговий доказ украiнського антисемiтизму: адже власниками питних закладiв, як правило, були евреi.
Для проведення таких акцiй були потрiбнi чималi кошти. Тому бойовики ОУН, перебуваючи у станi вiйни з польською державою, часто грабували банки i поштовi вiддiлення. При цьому iнодi гинули випадковi перехожi. Звичайно, такi дii завдавали удару по iмiджу органiзацii. Зрозумiвши це, Степан Бандера заборонив акцii експропрiацii. Вирiшено було зосередитися на полiтичнiй пропагандi.
На початку 1933 р. конференцiя Проводу ОУН у Празi затвердила Степана Андрiйовича на посадi крайового провiдника. Почалася серйозна робота з розширення структури ОУН i органiзацii пiдпiльного навчання кадрiв. Щоб iще раз нагадати про цiлi боротьби з режимом, було проведено серiю каральних акцiй проти представникiв польськоi влади. Два найбiльш вiдомi полiтичнi вбивства того часу набули широкого розголосу у свiтi. 21 жовтня 1933 р. 18-рiчний студент Микола Лемик убив спiвробiтника радянського консульства у Львовi О. Майлова, заявивши, що прийшов помститися за голодомор в Украiнi, улаштований бiльшовиками. Цим полiтичним убивством керував особисто Бандера. Суд над Лемиком дав можливiсть стверджувати, що голод в Украiнi – дiйсний факт.
Ще однiею жертвою помсти ОУН став мiнiстр внутрiшнiх справ Польщi Бронiслав Перацький. Рiшення про його усунення було прийнято на спецiальнiй конференцii ОУН у Берлiнi, де був присутнiй Андрiй Мельник, представник Проводу украiнських нацiоналiстiв, i крайовий провiдник Степан Бандера. Убивство було актом вiдплати за проведену в 1930—1932 pp. пiд керiвництвом Перацького операцiю «пацифiкацii» (умиротворення), коли внаслiдок дiй польськоi полiцii й армii було зруйновано i спалено сотнi сiл, убито кiлька тисяч жителiв Галичини i Волинi. План замаху розробив Роман Шухевич, приводив його в дiю Микола Лебiдь, загальне керiвництво здiйснював Степан Бандера. Органiзатора i виконавця замаху було арештовано, а крiм них – iще 10 осiб, обвинувачених у пiдготовцi злочину.
Два роки тривало слiдство. Бандеру тримали в окремiй камерi закутим у кайдани. На судi у Львовi обвинувачуванi вiдмовлялися говорити польською мовою, вiталися словами «Слава Украiнi!» i перетворили зал процесу на трибуну пропаганди iдей ОУН. Степана Бандеру, Миколу Лебедя i Ярослава Карпинця суд засудив до страти. За амнiстiею, оголошеною ранiше, вищу мiру замiнили на довiчне ув'язнення. Кiлька спроб пiдготувати втечу Бандери з в'язницi не мали успiху. За гратами вiн просидiв до 1939 р. Коли Нiмеччина напала на Польщу, мiстечко, в якому була в'язниця, було бомбардоване. Тюремна охорона розбiглась, а Степана Бандеру випустили з камери звiльненi в'язнi-украiнцi.
Опинившись на волi, Бандера приiхав до Львова. За кiлька днiв до цього мiсто було зайняте Червоною Армiею. Спочатку перебувати там було вiдносно безпечно. Протягом декiлькох тижнiв вiдбувалася розробка стратегii майбутньоi боротьби. Продумувався план дiй у разi масових репресiй i депортацiй радянськими вiйськами населення Украiни.
НКВС уже пiд час львiвського процесу 1936 р. виявляв цiкавiсть до ОУН i самого Бандери. Адже тодi Степан Андрiйович заявив: «ОУН бореться з бiльшовизмом тому, що бiльшовизм – це система, за допомогою якоi Москва поневолила украiнську нацiю, знищивши украiнську державнiсть… Бiльшовики застосовують методи фiзичного знищення – масовi розстрiли i голод, тому i ми в боротьбi з ними застосовуемо фiзичнi методи».
Тепер органiзацii випала реальна можливiсть показати, що вона виступае проти будь-яких окупантiв Украiни, чию б форму вони не носили. Пiсля звiльнення з польських в'язниць бiльшостi оунiвцiв почалося формування густоi мережi ОУН по всiй Украiнi, налагодження широкомасштабноi дiяльностi. Незабаром Бандера прибув до Кракова для узгодження подальших планiв. Було потрiбне також термiнове лiкування хвороби суглобiв, що загострилась у в'язницi. Довелося нелегально перетинати радянсько-нiмецьку демаркацiйну лiнiю.
На той час в органiзацii були внутрiшнi конфлiкти: мiж молодими i бiльш досвiдченими, мiж керiвництвом, що комфортно живе в емiграцii, i основною масою членiв ОУН, що працювали за умов пiдпiлля i полiцейського переслiдування.
Лiдер ОУН Євген Коновалець, використовуючи свiй дипломатичний i органiзацiйний талант, умiв гасити суперечностi. Загибель його 1938 р. у Роттердамi стала важкою втратою для нацiоналiстичного руху. Спадкоемцем Коновальця став його найближчий соратник, полковник Андрiй Мельник – людина добре освiчена, стримана i толерантна. Подальшi подii прийняли драматичний оборот для украiнського нацiонально-визвольного руху.
Пiсля нарад у Краковi i Вiднi Бандеру було делеговано до Рима для переговорiв з Мельником. Головна розбiжнiсть мiж Проводом ОУН i Крайовою екзекутивою полягала в стратегii нацiонально-визвольноi боротьби. Бандера i його однодумцi вважали за необхiдне пiдтримувати контакти з усiма воюючими сторонами, не зближаючись нi з яким угрупованням, розраховуючи лише на власнi сили, оскiльки в незалежностi Украiни не був зацiкавлений нiхто. Фракцiя Мельника вважала, що потрiбно робити ставку на Нiмеччину.
Не зумiвши домовитися, кожне з двох угруповань проголосило себе единим законним керiвництвом ОУН. Надалi антагонiзм мiж ними досяг такого загострення, що вони нерiдко боролись одне проти одного з такою жорстокiстю, як i проти ворогiв Украiни.
Ставлення нiмецького керiвництва до ОУН було суперечливим. Користуючись цим, бандерiвцям удалося створити «Легiон украiнських нацiоналiстiв», що складався з двох батальйонiв – «Нахтiгаль» (соловей) i «Роланд». Нiмцi планували використовувати iх у пiдривних цiлях, а Бандера сподiвався, що вони стануть ядром майбутньоi украiнськоi армii.
30 червня 1941 p., вiдразу ж пiсля вiдступу Червоноi Армii, Нацiональнi збори у Львовi проголосили Акт вiдновлення Украiнськоi державностi. Було утворено украiнський уряд у складi 15 мiнiстрiв на чолi з Ярославом Стецьком. Слiдом за фронтом на схiд було вiдправлено загони ОУНiвцiв по 7—12 осiб (усього близько 2 тис. осiб), що мали формувати украiнськi органи самоврядування на захоплених нiмцями територiях.
