скачать книгу бесплатно
Вернадський починае працювати i над проектом iнституту пiд Москвою, веде боротьбу з цензурою наукових журналiв, сподiваючись на бiльшу свободу пiсля вiйни. Цiнного для краiни фахiвця влада «не кривдить» i до 80-рiччя нагороджуе Сталiнською премiею (200 тисяч карбованцiв), половину якоi вiн одразу ж передае на потреби оборони, i орденом Трудового Червоного Прапора за видатнi заслуги в галузi науки i технiки i за розвиток геохiмii та генетичноi мiнералогii.
Помер Володимир Іванович у Москвi 6 сiчня 1945 p., вiд крововиливу в мозок. Вiн останнiм iз «Братства» залишив цей свiт. У повному обсязi роботи вченого не публiкувались аж до 1990-х pp. Але його працi та iдеi не втратили актуальностi i практичного значення й у нашi днi, тому що характерною рисою дослiджень ученого е фундаментальнiсть. З-понад 700 опублiкованих праць 100 присвячено мiнералогii, 70 – бiогеохiмii, 50 – геохiмii, 43 – iсторii наук, 37 – органiзацiйним питанням, 29 – кристалографii, 21 – радiогеологii, 14 – грунтознавству, iншi – рiзним проблемам науки. Багато iдей Вернадського виявилися пророчими, хоча не знаходили розумiння в сучасникiв. Вiн передбачав глобальнi екологiчнi проблеми, про можливiсть яких на початку XX ст. нiхто не замислювався: «У геологiчнiй iсторii бiосфери перед людиною вiдкриваеться величезне майбутне, якщо вона зрозумiе це i не буде використовувати свiй розум i свою працю на самознищення».
В. І. Вернадського справедливо називають Ломоносовим XX ст. за рiдкiсну здатнiсть синтезувати, всеохоплюванiсть творчого генiя. Великий натуралiст-мислитель створив не лише цiлий комплекс наук про Землю, але й залишив у спадщину нащадкам цiлiсне бачення свiту i завдань людини розумноi, провiстивши майбутнi шляхи його розвитку. Недарма говорили, що Вернадський в однiй особi може представляти цiлу академiю. Тому цiлком справедливо i природно виглядае вибух посмертноi слави генiального вченого. Його iм'я носять: кратер на зворотнiй сторонi Мiсяця, пiк у басейнi р. Пiдкам'яна Тунгуска, гора на о. Парамушир (Курильськi острови), пiдлiднi гори в Схiднiй Антарктидi, пiдводний вулкан в Атлантичному океанi, мiнерал вернадит, дiатомова водорiсть, копальня в районi озера Байкал, науково-дослiдне судно НАНУ, украiнська наукова станцiя в Антарктидi. За видатнi науковi працi в галузi мiнералогii, геохiмii i космохiмii АН Росii i HAH Украiни присуджуються премii iм. Вернадського. Академiею наук Росii заснована золота медаль. 2000 р. на всеукраiнському шоу «Людина року» вченого назвали «Людиною столiття»! І це справедливо, адже поставлене в молодостi завдання – «приносити найактивнiшу користь тим, хто його оточуе», – Володимир Іванович виконав цiлком.
Винниченко Володимир Кирилович
(народ. 1880 р. – пом. 1951 р.)
Письменник, драматург, публiцист, художник i громадсько-полiтичний дiяч.
«Намiчаеться шлях на Голгофу. Необхiдно, щоб знову була мною випита чаша принижень, образ, тривог i боротьби… Словом, я знову тiкаю вiд тишi, спокою i самотностi до непевностi, занепокоення i страждань…» – так писав Володимир Винниченко за кiлька тижнiв до своеi останньоi поiздки в Украiну 1920 р. Ця подорож поставила крапку в його полiтичнiй кар'ерi. Винниченко зрозумiв, що вже нiчого не зможе змiнити в долi рiдноi краiни та ii знедоленого народу, служiнню якому присвятив свое життя.
Володимир Кирилович Винниченко народився 12 липня 1880 р. у селi Веселий Кут Єлисаветградського повiту на Херсонщинi (нинi Кiровоградська область), у бiднiй селянськiй сiм'i. З раннього дитинства маленький Володимир вiдзначався спостережливiстю i допитливим розумом, а в школi виявляв здiбностi до рiзних наук. Тому вчителi умовили його батькiв продовжити освiту сина. Незважаючи на важку матерiальну ситуацiю в родинi, Володимир вступив до Єлисаветградськоi гiмназii.
Тут вiн з особливою гостротою вiдчув усю несправедливiсть свого становища: учителi i учнi вороже зустрiли обдарованого, але бiдно одягненого хлопчика зi смiшною украiнською вимовою. Надалi вiн увесь час стикався з iхнiми глузуваннями та презирством. Володимир чiтко усвiдомив, що свiт подiлений на багатих i бiдних i нiколи мiж ними не буде порозумiння. Йому нав'язували думку, що доля одних – отримувати всi блага життя, нiчого не роблячи, i жити для власного задоволення, а iншi мусять важко працювати i все одно не мають навiть найнеобхiднiшого. Такий стан речей не влаштовував Володимира, i вiн, як мiг, висловлював свiй протест: постiйно бився з однокласниками i бив вiкна у класних кiмнатах. У старших класах Винниченко бере участь у революцiйних гуртках i пише поему революцiйного змiсту, за яку дiстае тиждень «карцеру», а через якийсь час його зовсiм виключають з гiмназii. Щоб якось заробити на життя i допомогти родинi, Володимир наймаеться на роботу до багатого помiщика, у черговий раз стикаючись iз несправедливим ставленням до простих трудiвникiв i жорстокою експлуатацiею.
1900 р. Володимир Винниченко екстерном складае iспити на атестат зрiлостi в Златопольськiй гiмназii i вступае на юридичний факультет Киiвського унiверситету. Однак уже на першому курсi його заарештовують як члена Революцiйноi украiнськоi партii (РУП) i виключають з навчального закладу. З цього моменту починаеться вiдлiк активноi революцiйноi дiяльностi Винниченка, що тривав близько двадцяти рокiв.
Винниченко-революцiонер виявляе незвичайну наполегливiсть у досягненнi своiх цiлей. Здавалося, нiщо не може зломити його дух i похитнути впевненiсть у справедливостi справи. Отримавши заборону на проживання в Киевi, Володимир iде на Полтавщину, де продовжуе вести роз'яснювальну роботу серед робiтникiв i селян. Його забирають у солдати, але за допомогою друзiв Винниченку вдаеться втекти з армii i переправитися за кордон. Кiлька разiв вiн нелегально перетинае кордон, привозячи на батькiвщину заборонену лiтературу. В один iз таких переходiв, 1903 p., його затримали i судили вiйськово-польовим судом за дезертирство, присудивши пiвтора року в'язницi. Покарання Винниченко мусив був вiдбувати в дисциплiнарному батальйонi. Доведений до вiдчаю, вiн спробував покiнчити життя самогубством, але його врятували i незабаром звiльнили за амнiстiю. Вийшовши на волю, Винниченко знову залишае межi краiни, а 1905 р. повертаеться, щоб узяти участь у революцii. Чудом звiльнившись пiсля чергового арешту, Винниченко iде за кордон. Подорожуе Австрiею, Францiею, Швейцарiею, Італiею, усюди знайомиться з передовими людьми, якi пiдтримують революцiйнi настроi в Росii, передае на батькiвщину листiвки та книги.
Пiд час Лютневоi революцii 1917 р. Винниченко як авторитетний полiтик i досвiдчений революцiонер стае на чолi першого уряду Украiнськоi Народноi Республiки (УНР) – Генерального секретарiату Украiнськоi Центральноi Ради – i призначаеться Генеральним секретарем внутрiшнiх справ. Володимир Кирилович розробляе багато унiверсалiв i декларацiй, покликаних забезпечити iдею суверенностi Украiни у федеративному устроi майбутньоi держави. Винниченко бере активну участь у переговорах iз Тимчасовим урядом, у якого, проте, i в думках не було надавати Украiнi будь-яку незалежнiсть, навiть у межах федерацii з Росiею.
У той бурхливий час, наповнений сподiваннями i важкою щоденною роботою, Винниченко записуе у своему «Щоденнику»: «О Господи, яка це жахливо важка рiч – вiдродження нацiональноi державностi. Як вона в iсторичнiй перспективi буде видаватися легкою, природною, i як важко, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, iнодi, розпачем, ненавистю i смiхом доводиться тягати цi каменi державностi i складати з них той будинок, у якому будуть iз такими вигодами жити нашi нащадки».
Але побудувати цей державний будинок тодi не вдалося. Зусиллями бiльшовикiв узимку 1917—1918 pp. Украiнська Народна Республiка була повалена. Чимала провина в цьому i самого Винниченка, який на посадi голови Ради мiнiстрiв УНР виявився зовсiм безпомiчним у справах побудови держави. Ще бiльшою мiрою цi недолiки виявилися в нього як у полiтичного дiяча в часи Директорii.
Пiсля поразки збройних сил Директорii Винниченко 1919 р. виiхав до Угорщини. У цей час його полiтичнi симпатii почали схилятися до нацiонал-комунiзму. Свою вiру в iдею комунiзму, яку Винниченко вважав «гармонiею психiчних i фiзичних сил людини», вiн вiдобразив у тритомнiй мемуарно-публiцистичнiй працi «Вiдродження нацii». Ще сподiваючись на можливiсть знайти взаеморозумiння з бiльшовиками, Винниченко пiдтримав полiтику В. Ленiна щодо створення Федерацii радянських республiк. У душi Володимира Кириловича знову зажеврiла надiя на те, що Украiна отримае бажану сувереннiсть. Але в умовах складноi економiчноi i полiтичноi ситуацii в Росii Украiна, як i ранiше, залишалася своерiдним «придатком» головноi республiки.
Згодом вiра Винниченка в комунiзм похитнулася. Вiн бачив зрадництво багатьох своiх соратникiв, iх невпевненiсть у власних силах i поглядах. Спостерiгаючи за поведiнкою деяких партiйних дiячiв, Володимир Кирилович з тугою запитував: «Яка ж рiзниця мiж комунiстом-комiсаром i царським приставом?.. Де ж рiвноправнiсть, коли в соцiалiстичнiй Росii так само пануе нерiвнiсть, коли в одного «кремлiвський» пайок, а iнший – голодний… коли один мае все, а iнший – нiчого… У чому ж у такому разi е комунiзм? У гарних словах? У парадах?..»
Винниченко здiйснюе останнi спроби щось змiнити в життi простих украiнських трудiвникiв. Зустрiчаеться з партiйними керiвниками, вносить своi пропозицii, якi, проте, залишаються без уваги.
1920 р. вiн назавжди залишае Украiну. Їде розчарований у справi всього свого життя, з болем у серцi. Немов пiдбиваючи пiдсумки своеi полiтичноi дiяльностi, Володимир Кирилович записуе в «Щоденнику»: «Нехай украiнський обиватель говорить i думае, що йому хочеться, я iду за кордон, обтрушую iз себе всякий пил полiтики, обкладаюся книгами i занурююсь у свое сьогодення, едину справу – лiтературу».
Першi твори Винниченка – поема «Гуляща» й оповiдання «Народний дiяч» – були написанi ще 1901 р. А через деякий час на сторiнках журналу «Киiвська старовина» з'явилася повiсть «Сила i краса». Тодi молодим автором зацiкавилися багато вiдомих письменникiв i популярних видань. У творах «Бiля машини», «Голота», «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнимий пан», «Честь», «Студент», «Салдатики!», «Федько-халамидник», «Великий Молох» Винниченко правдиво зображував життя пригноблених i гнiвно викривав поневолювачiв. Його перу також належали iмпресiонiстичнi романи «Хочу!» i «Записки кирпатого Мефiстофеля». Мова його розповiдей, драм, повiстей, комедiй, статей i романiв була настiльки яскравою i своерiдною, а картини життя, створенi автором, такими правдивими, що незабаром вiн став одним iз найпопулярнiших письменникiв Украiни. Секрет Винниченка був простий: у своiх творах вiн розповiдав про тi подii, учасником яких найчастiше був сам.
Михайло Коцюбинський високо оцiнював лiтературну дiяльнiсть Володимира Кириловича: «Кого в нас читають? Винниченка. Про кого навколо йдуть розмови, як тiльки йдеться про лiтературу? Винниченка. Кого купують? Знову Винниченка».
Драматургiя Винниченка просто полонила украiнську та росiйську сцени своею злободеннiстю. Автор охоплював найгострiшi соцiально-полiтичнi та моральнi проблеми суспiльства, не шкодуючи нi мiщан, нi чиновникiв-«iнтелiгентiв», нi багатеньких куркулiв. Його п'еси «Щаблi життя», «Чужi люди», «Дисгармонiя», «Базар», «Грiх», «Закон», «Чорна Пантера i Бiлий Ведмiдь» i багато iнших постiйно були в репертуарi «Молодого театру» Леся Курбаса, Украiнського театру Садовського, нового драматичного театру iм. І. Я. Франка.
У роки емiграцii Винниченко створив не менш популярнi твори: соцiально-фантастичний роман «Соняшна машина» (1928 р.) i роман-антиутопiю «Лепрозорiй» (1938 р.). В Украiнi його твори публiкували до 1933 р. Але перебуваючи за кордоном, письменник не мiг не думати про свою батькiвщину i не цiкавитися становищем людей. 1933 р. вiн пише вiдкритий лист Сталiну, в якому обвинувачуе його в масовому терорi проти украiнського народу – голодi i репресiях. Доводить, що в радянськiй дiйсностi очевидним е «не будування соцiалiзму, а вiдновлення староi в'язницi народiв». Партiя вiдреагувала негайно: письменника назвали «старим вовком украiнськоi контрреволюцii», а його гонорари, що видавництва справно пересилали автору до Нiмеччини i Францii, конфiскували. Звичайно, видання книг «ворога народу» було припинено.
Володимир Кирилович, не маючи нiяких iлюзiй, розумiв, що вiд розстрiлу його врятувало тiльки проживання поза сферою впливу Сталiна i що шлях на батькiвщину закритий до падiння режиму «батька всiх народiв». Письменник дуже болiсно переживав розлуку з Украiною i загибель усiх своiх надiй. У його життi залишалася лише творчiсть i рiшення пекучих проблем, яких ставало все бiльше i бiльше.
1934 р. вiн разом iз дружиною Розалiею купуе невеликий будиночок з дiлянкою поблизу французького мiстечка Мутен, заводить сад, город. Володимир Кирилович дуже багато займаеться фiзичною працею, але намагаеться щодня по декiлька годин вiддавати лiтературi та живопису. За допомогою образотворчого мистецтва Винниченко намагаеться досягти гармонii iз собою i природою. Про його картини критик М. Келлер писала: «Незважаючи на суто трагiчний змiст його композицiйних полотен, уся художня творчiсть Винниченка виявляе глибоку любов до життя i якусь радiсть, легкiсть i подяку за те, що вiн може передавати душу кожноi своеi моделi, навiть якщо це квiтка чи камiнь».
Найскладнiшими стали для письменника роки фашистськоi окупацii Францii. Винниченко категорично вiдмовився спiвробiтничати з нацистами, за що був арештований i вiдправлений до концтабору. Але через якийсь час його вiдпустили. Дивом фашисти не довiдалися про те, що напередоднi вiйни Винниченко попереджав Сталiна про небезпеку, що насуваеться. У своему «Вiдкритому листi Сталiну i членам Полiтбюро» Володимир Кирилович пiдкреслював: «Усе лихо, одним словом, у Нiмеччинi. Та й не стiльки в Нiмеччинi, у нiмецькому народi, як у Гiтлерi, який силомiць захопив владу над цим народом i терором нав'язуе йому своi психологiчнi настроi та прагнення».
В останнi роки життя Володимир Кирилович продовжував активну творчу i громадську дiяльнiсть, брав участь у роботi багатьох проукраiнських органiзацiй i, як i ранiше, вiдстоював iдею украiнськоi державностi. Знайшла вона свое вiдображення i в останньому лiтературному творi письменника – полiтичному романi «Слово за тобою, Сталiне». Написаний 1950 p., вiн був виданий в Украiнi тiльки 1989 р.
Володимир Винниченко помер 6 березня 1951 р. у Францii, так i не побачивши перед смертю Батькiвщину.
Постать Винниченка по праву е однiею з видатних в iсторii полiтики i культури Украiни XX столiття. Усе життя цiеi видатноi людини, повне злетiв i падiнь, радостi творчостi i катастрофи надiй, було пiдпорядковане однiй-единiй метi – служiнню Батькiвщинi. І де б не був Винниченко – у в'язницi, засланнi чи емiграцii, – вiн завжди думав про Украiну. Таким вiн i залишився в пам'ятi свого народу.
Вiктюк Роман Григорович
(народ. 1936 р.)
Вiдомий театральний режисер, який здiйснив понад 120 постановок. Володар театральноi премii «Maratea» Центру европейськоi драматургii (1991р.), премii «Киiвська Пектораль» i премii Спiлки театральних дiячiв Украiни «Трiумф». Єдиний iз режисерiв iноземного походження, нагороджений мiжнародною премiею Інституту iталiйськоi драми за краще втiлення сучасноi драматургii (1997р.). Засновник власного театру «Театр Романа Вiктюка» (1991р.). Включений до списку «100 осiб сторiччя Украiни».
Романом Вiктюком уже давно завойована слава найскандальнiшого, епатажного i безстрашного режисера. Про його спектаклi, як i про нього самого – мандрiвного генiя i свiтського лева, – сказано й написано стiльки, що здаеться, до цього вже нiчого додати. Але цей «порушник громадського спокою» й донинi е не лише «найсолодшою мiшенню для сарказму критикiв», але й «найбажанiшою здобиччю для всюдисущих “акул пера”». Журналiсти дотепер намагаються з'ясувати, який же вiн насправдi – цей театральний хулiган Роман Вiктюк? У якi iгри на сценi й у життi вiн грае? Сам режисер думае, що намагатися «визначати такi речi безглуздо»: «Наша душа подорожуе в рiзних утiленнях, i осмислити себе в кожному з них неможливо. Я – Скорпiон i Пацюк, виходить, на менi печатка сили i лiдерства. Хочу я чи нi – позбутися цього не можу. Лiдером я був з дитинства, що проминуло у львiвському дворi, де я навчився розумiти iдиш, говорив польською мовою, украiнською». Інодi Вiктюк говорить про те, що вiн так i залишився дитиною – маленьким хлопчиком, якому дуже хотiлося навчитися лiтати, як птахи. У дитинствi, наслiдуючи iх, вiн не раз намагався злетiти в небо. «…Я прив'язував до рук два вiники, залазив на високе дерево i стрибав, намагаючись злетiти, але завжди невдало, – розповiдае режисер. – Такими дiтьми залишаються тi, хто покликаний служити театру i мистецтву. Я думаю, що театр почався тодi, коли людина, побачивши вогонь багаття i полiт птахiв, iнстинктивно намагалася наслiдувати природу. Змахами крил я й тепер намагаюся достукатися до сердець глядачiв. Змах – крик, змах – бiль, змах – спектакль».
Про свiй перший прихiд до театру Вiктюк говорить, що це трапилося ще до його народження: «Коли я був в утробi матерi, вона пiшла до Львiвського оперного театру слухати «Травiату». Почувши музику, я почав так битись i вириватися в цей свiт, що мама змушена була пiти з театру». «Вiн вiдбивав ритм нiжками по моiх ребрах!» – пояснювала вона. «Я народився 28 жовтня 1936 року». Що ж стосуеться його подальшоi бiографii, яка навiть для досвiдчених журналiстiв залишаеться загадковою, то на це питання Вiктюк неодмiнно вiдповiдае: «…у мене там усе любов, любов, любов…»
Життя Романа Григоровича неможливо роздiлити на життя в театрi i поза ним. Творчiсть – единий сенс його iснування: «За стiнами театру я нiяк не живу. Я з ранку до ночi то в одному храмi, то в iншому – то за кордоном ставлю щось, то тут. Інодi знаходжу час послухати музику – от едине захоплення. Іншого порятунку немае».
На театральнi пiдмостки Вiктюк уперше вийшов ще 13-лiтнiм хлопчиськом, коли почав займатися в драмгуртку при Львiвському палацi пiонерiв. Свiй перший спектакль вiн поставив у рiдному дворi, зiбравши сусiдських хлопцiв. «Це була опера “Пiкова дама”, – згадуе режисер. – Без слуху, без освiти, я створював свою власну казку. Напевно, вже в цих перших дитячих опусах виявилася моя пристрасть до режисури. І при цьому в менi ввесь час щось бунтувало проти iснування в масi. Я вiдчував, що зобов'язаний був якось вивернутися з колективного середовища i стати першим».
Здiйснення честолюбних задумiв юний Вiктюк почав iз того, що пiсля школи виiхав до Москви i вступив на акторське вiддiлення Державного iнституту театрального мистецтва. На випускних iспитах вiн единий iз усього курсу дiстав «п'ять iз плюсом» за майстернiсть. Енергiя i талант нестримно виривалися назовнi, i здавалося, все можливо, все пiд силу. Закiнчивши навчання 1956 p., Роман Вiктюк повернувся до рiдного Львова. Працюючи в мiсцевому ТЮГовi, вiн поставив спектаклi «Усе це не так просто», «Фабричне дiвчисько», «Мiсто без кохання», «Дон Жуан». Уже першi постановки молодого режисера вирiзнялися «нетиповим» трактуванням. Це сьогоднi загальновизнано, що говорити про вiдповiднiсть спектаклiв Вiктюка оригiналу складно, адже Роман Григорович завжди виступае як единий автор своiх творiнь, а в тi роки його творча смiливiсть викликала нерозумiння i ворожiсть.
Пропрацювавши у Львовi 10 рокiв, Вiктюк виiхав iз рiдного мiста, як виявилося, назавжди, i спочатку перебрався до Киева. Працював у ТЮГу, викладав у студii при Театрi iменi І. Франка. Але педагогiчна дiяльнiсть Вiктюка у столицi тривала недовго. Режисер, якому влада приписувала то нацiоналiзм, то росiйський ухил – «узагалi, все що завгодно, аби позбутися», – був вiдсторонений вiд роботи в студii. Незабаром Вiктюк зовсiм виiхав з Украiни й оселився в Калiнiнi (нинi Твер), де дiстав посаду головного режисера Театру Ленiнського комсомолу. Але нi вигнанцем, нi емiгрантом Вiктюк себе нiколи не вважав i не вважае, говорячи про свiй вiд'iзд так: «Я просто виiхав. Мене нiхто не виганяв. Я ставив усе, що хотiв. Наприклад, “До побачення, хлопчики” Бориса Балтера чи Володiна “Фабричне дiвчисько”. Те, що я ставив, в Украiнi нiколи не ставилось, оскiльки вважалось антирадянщиною». Нинi Вiктюк не прагне повернутися на батькiвщину: «…Ступи я ногою на цю землю, виник би неймовiрний конфлiкт, i менi знову б довелося виiхати. Оскiльки, i я в цьому глибоко переконаний, був би неминучий конфлiкт мiж театром, що я б запропонував, i загальним театральним клiматом в Украiнi. Тому я вiддаю перевагу позицii на вiдстанi. Я багато чого пережив i гадаю, що правильна позицiя – це громадянин свiту. Вона найкраща. Потрiбно сидiти у своему окопi та iнодi визирати звiдти».
Приiхавши до рiдного Львова зi своiм скандальним проектом «Давайте займемося сексом!», Вiктюк переконався, що в театральному життi рiдного мiста мало що змiнилося з радянських часiв. Мiська влада заборонила показ його спектаклю i не скасувала рiшення навiть тодi, коли Вiктюк запропонував злегка змiнити назву, яка шокуе консервативну публiку. Пiзнiше режисер сказав про це: «Мене дивуе, що мене так радо приймають у всiх куточках свiту, i лише у Львовi, у моему рiдному мiстi, як у радянськi часи, так i тепер, мене не визнають».
Проте Вiктюк пообiцяв, що вiн обов'язково приiде до Львова знову i покаже глядачам i «Давайте займемося сексом!», й iншi своi роботи. Узагалi, в Украiнi вiн бувае дуже часто: з радiстю привозить своi спектаклi на батькiвщину. «Я вважаю, що необхiдно пам'ятати про ту землю, звiдки ти вийшов, тому що в нiй – твоя сила. Цi речi дуже простi й дуже правдивi. І, напевно, щирi», – говорить режисер.
Невдачi, провали, тяжкi хвилини розчарування i невдоволеностi, поневiряння по театрах i БК – у життi Вiктюка всього цього було з верхом. Але були й друзi, однодумцi, а також непохитна вiра у свое покликання. Пiсля черговоi невдачi вiн знову шукав i знаходив вихiд.
Одна з найважливiших якостей характеру Вiктюка – те, що й у життевих перипетiях вiн залишаеться творчою особистiстю. Кожну ситуацiю режисер обiграе – начебто вигадуе i ставить своi маленькi спектаклi. Коли закрили театр у Калiнiнi i не допомогло заступництво А. Кончаловського й А. Тарковського, Вiктюк вiд iменi чиновника з мiнiстерства культури призначив себе головним режисером у Росiйському драматичному театрi Вiльнюса. Про цей дивний факт своеi бiографii режисер охоче розповiдае журналiстам: «Я вмiв дзвонити з автомата, коли кидаеш двi монетки по 15 копiйок i говориш скiльки захочеш. Знаючи прiзвище начальника з мiнiстерства культури, який завiдував Прибалтикою, я пiд його iм'ям телефонував у росiйськi театри Риги, Вiльнюса i Таллiнна. У Вiльнюсi не було головного режисера…».
Унiкальне чуття Вiктюка на лiтературу виявилося ще в шiстдесятi: працюючи в Калiнiнi, вiн розгледiв нiкому не вiдомого тодi О. В. Вампiлова i першим поставив його п'еси «Побачення в передмiстi» й «Качине полювання». Почавши 1971 р. працювати у Вiльнюсi, Вiктюк знову ставить спектакль за Вампiловим «Минулого лiта в Чулимську», а також здiйснюе цiлий ряд постановок – «Марiя Стюарт» Ф. Шiллера, «Валентин i Валентина» М. Рощина, «Зустрiчi i прощання», «Продавець дощу» i багато iнших. Прийшов глядацький успiх, про режисера заговорили критики, але офiцiйне визнання його творчостi було важким. Спектакль «Уроки музики» за Л. С Петрушевською, поставлений Вiктюком 1978 р. у Студентському театрi МДУ, було заборонено. 1975 р., уже оселившись у Москвi, у Театрi iм. Моссовета вiн поставив «Вечiрне свiтло» О. Арбузова, 1977 p. – «Царське полювання» Л. Зорiна; у МХАТi – спектаклi «Чоловiк i дружина знiмуть кiмнату» М. Рощина (1976 р.), «Татуйована троянда» Т. Вiльямса (1982 p.).
Усi його постановки – i давнi, i зовсiм новi – це певне таiнство, дiйство, у якому важко провести межу мiж реальнiстю та iлюзiею. Кожен його спектакль – це вибух, феерверк, фонтан емоцiй. Це виклик буденностi, яку так не любить Вiктюк. Недарма про режисера говорять, що «вiн – дитя парадоксiв, яке вмiе iз задоволенням шокувати публiку вибором i трактуванням п'ес». Над чим би Вiктюк не працював, вiн пiдкоряе все, що вiдбуваеться на сценi, своiй волi й логiцi, створюючи пiдвладну лише йому стихiю. Наймогутнiша енергетика, якою вiн заражае своiх акторiв, передаеться пiд час спектаклiв i глядачевi. Костюми й декорацii з найхимернiших дитячих снiв, речi-символи, красива – «то пряна, то нудотна, то пронизлива» – музика i, безумовно, повнокровна гра акторiв – усе це переносить глядача у свiт нестримноi фантазii, яка визнае тiльки закони мистецтва. У його спектаклях пластика, магiя безупинного руху стоять на першому мiсцi, вони виразнiшi, нiж слова. Вiктюк – це людина-жест! Його володiння формою разюче. «Важливо не що, а як», – говорить Майстер i кожним своiм спектаклем доводить це. Для нього важливi не статичнi пози, а жести, рух, спрямований зi сцени до публiки. А глядачевi та його здатностi по-дитячому вступати в Гру, без якоi Театр мертвий, Маестро завжди довiряе.
Вiктюк – справжнiй працелюб. Мабуть, жоден «нормальний» режисер не працював i не працюе стiльки: репетицii по десять годин на добу, по двi прем'ери на сезон плюс робота за кордоном. Поки не було власноi сцени, iншi театри охоче надавали йому своi, яким «мандрiвний, бездомний» режисер дарував аншлаги, вiдкриваючи нових, нiкому не вiдомих зiрок i «розутiлюючи» старих. Два найскандальнiшi спектаклi Вiктюка, що зробили його по-справжньому знаменитим, – «Служницi» i «М. Баттерфляй» – були майже одностайно «з'iденi» пресою, що побачила в них, головним чином, «яскраву блакитну обгортку, розгорнути яку не могли – так i проковтнули з фольгою i папiрцем».
Вiктюка часто називають «революцiонером еротичного театру», i сам вiн цiлком погоджуеться з цим визначенням. «Секс – головна тема мого театру, у якому жоден спектакль без цього не обходиться, – говорив вiн. – Зараз вийшла моя нова прем'ера пiд назвою “Давай займемося сексом!” – iз знаком оклику наприкiнцi. Саме сексом, а не любов'ю – це, на щастя, рiзнi поняття. А потiм буду робити спектакль з О. Образцового та І. Соколовою “Не стрiляйте в маму”. Це сумна iталiйська п'еса: щоб уберегти своiх 17-лiтнiх синiв вiд спокус життя, двi мами закохують у себе дiтей одна одноi. І героiня Образцовоi завагiтнiе вiд сина своеi подруги…».
Що стосуеться власних любовних стосункiв, то Вiктюк стверджуе, що нiколи не поеднуе творчiсть i особисте життя, вважаючи близькi стосунки з партнерами по сценi неможливими. «Я взагалi переконаний, незалежно вiд чоловiчого чи жiночого партнерства: щойно у творчостi переходиш тiлесний рубiкон – мистецтво закiнчуеться. Генiальне виникае тiльки тодi, коли е дистанцiя таемницi. Завжди взаемопроникнення всiх цих струмiв мае бути на рiвнi духовному. Насититися тiлом, вiдкрити через нього людину простiше. Але тодi дистанцiя мiж двома душами – статевий орган. Чоловiчий… У життi ж, коли людина iде з твого творчого поля, – будь ласка. Інакше – нiяк. Кожен артист – грань твоеi душi, ii вiдблиск. Існуе взаемопроникнення, коли свiтiння не мусить зникати з роками. Не один раз режисер як споживач користае актора як товар – i вбивае цим артиста, уживши його i творчо, i фiзично».
Навколо особистого життя Романа Вiктюка завжди було безлiч чуток i плiток. Особливий iнтерес у публiки i преси викликае його давне одруження з працiвницею «Мосфiльму», про що вiн розповiв в одному з iнтерв'ю: «Я був одружений лише один раз. Менi багато не треба. Цього вистачило, щоб осягти всю цю премудрiсть. І скiльки б не говорили великi про те, що самотнiсть – це не тiльки доля, а едине можливе iснування творця, у це нiхто не вiрить. Тому що кожен мае пройти цей шлях сам».
Із приходом перебудови Вiктюку пропонували очолити один iз московських театрiв, але вiн не захотiв: «Там мене поневолили б. Атак я – “кiшка, що гуляе сама по собi”. Я вiдмовився вiд усiх пропозицiй, i менi дозволили створити свiй приватний театр iз певними державними вливаннями». Органiзований ще 1991 р. театр Вiктюка тривалий час не мав свого примiщення. Тепер у розпорядженнi колективу власний будинок – колишнiй БК у Сокольниках. Театр одержуе державну дотацiю лише на примiщення, решту грошей – на майбутнi постановки, на рекламу, на гонорари – вiн заробляе сам. Вiктюк пишаеться тим, що його актори мають не тiльки пристойну зарплату, але й гонорари за кожен спектакль. «Наприклад, Алiса Фрейндлiх, коли грае в нас, одержуе суму, яку в себе в театрi, в Петербурзi, може одержати, напевно, за пiвроку роботи, – говорить вiн. – Звичайно, не в усiх така велика сума – тiльки в зiрок».
Вiктюк пишаеться тими, з ким вiн працюе: «Зараз у мене з'явилася трупа, що сповiдуе ту вiру, яка менi близька, i робить на сценi те, що, як менi здаеться, потрiбне сучасному театру». За словами самого режисера, актори для нього – це, насамперед, улюбленi дiти. Не випадково Роман Григорович звертаеться до них дуже ласкаво, на украiнський манер – «сину» i «доцю». Дуже часто на репетицiях на iх адресу звучать його палкi слова: «Блиск, дiти!», «Браво!», «Бiс!». Правда, з такою ж безпосереднiстю й емоцiйнiстю Вiктюк використовуе i ненормативну лексику, але нiхто з акторiв – нi новачки, нi зiрки – не ображаеться на метра. Сам вiн розповiдае про це так: «Обматюкаю, а через секунду перший кричу: “Бравiсимо!” Репетую, бiгаю по залу, лаюся, хвалю, а за всiм цим едина мета – розкрiпачити актора, стати тим дзеркалом, у якому вiн побачить самого себе».
Зi своiми акторами режисер говорить особливою, «вiктюкiвською» мовою, де цiлi фрази замiнюе якийсь звук чи натяк. Для нього репетицiя – це сiмейний збiр, де звучать вирази, зрозумiлi лише рiдним. «Навiть коли я приiжджаю до Америки, менi не потрiбно довго чекати перекладача, хоча я зовсiм не знаю англiйськоi. Жартуючи, граючи, я домовляюся з акторами, i вони засвоюють кiлька слiв, що менi близькi: “чичирка” – це якесь чоловiче начало, “манюрка” – жiноче начало, “хедзелка” – щось близьке до сексуальних мотивiв, i ще цiла низка термiнiв. Актори моментально звикають до цих слiв – i легко спiлкуватися. Хiба не симпатичнi слова? Гра, пустощi мають бути в усьому».
І все-таки актори для нього – це не лише дiти, але й творчi однодумцi, i в iхньому виборi Вiктюк практично нiколи не помиляеться. Алла Демидова сказала одного разу, що в Романi Григоровичi е вiдчуття влади, але не бiльше, нiж потрiбно для режисера. Розраховуючи на iндивiдуальнiсть актора, Вiктюк будуе майже ввесь свiй репертуар: «Двое на гойдалцi» ставилися винятково пiд Наталю Макарову, балерину, яку нескiнченно цiнить майстер, «Манон Леско» на телебаченнi – у розрахунку на Маргариту Терехову. Хто тiльки не грав у нього в спектаклях! І Алiса Фрейндлiх, i Лiя Ахеджакова, i Ада Роговцева, i Людмила Максакова, i Сергiй Маковецький, i багато-багато iнших.
Уже маючи власний театр, що об'еднав артистiв iз рiзних театрiв, близьких режисеру своiм свiтоглядом, Вiктюк повторив iз новими виконавцями своi колишнi роботи: «Служницi», «Наш Декамерон XXI», «М. Баттерфляй», «Рогатка», а також поставив «Двох на гойдалцi», «Лолiту» i «Саломею».
Тривалий час у Вiктюка не було навiть власноi квартири, хоча вiн був уже знаменитий, а його спектаклi йшли у МХАТi й «Сучаснику», театрах iменi Моссовета й Вахтангова, на Таганцi, в iнших мiстах i краiнах. «Викладаючи чотири роки в естрадно-цирковому училищi, я жив у Москвi без прописки, i поки мене не оселили в гуртожитку Театру Моссовета, я був зовсiм безправною людиною», – згадуе режисер. Тепер вiн живе у величезнiй квартирi на Тверськiй, що була квартирою Василя Сталiна. За словами самого Вiктюка, – це «найбiльший абсурд, який можна придумати»: «Нiяк не можу позбутися вiдчуття, що з цiеi квартири, хоч i приватизованоi, мене рано чи пiзно виселять. Тiльки уявiть собi: живу в першому будинку бiля Кремля. Жах! Я вже й планування в цiй квартирi переробив, але все одно вiдчуття того, що я там перебуваю випадково, живе в менi категорично».
Ця «сталiнська спадщина», а також багатотисячна (!) колекцiя музичних компакт-дискiв породили чималу кiлькiсть чуток. Цю колекцiю режисер вважае головним своiм багатством. Вiн привозить музику з усього свiту, замовляючи в найвiдомiших студiях усе нове, що тiльки з'являеться. Прославився Вiктюк i палкою любов'ю до страшенно дорогих пiджакiв, якi купуе переважно у Версаче i Джанфранко Ферре. Коли йому хочеться чергову рiч «вiд кутюр» вартiстю в кiлька тисяч доларiв, вiн завжди повторюе улюблену фразу: «Невже це тiльце не заслужило оцю рiч?» «От скажеш собi цю фразу про тiльце, i воно вiдразу ж шепоче: бери, бери, бери, нiкого не слухай! – зiзнаеться режисер. – І ти негайно розумiеш, що змова вiдбулася».
Важко повiрити, що Вiктюку майже сiмдесят. Говорять, не годиться вiн для ювiлеiв i вшанувань – «солiдностi» не вистачае. Зате годиться, щоб ставити спектаклi, збирати повнi зали i пiднiмати iх у десятихвилиннiй овацii. Вiктюк не старiе, не кидае хулiганських звичок i не вiдмовляеться вiд iстини лише тому, що вона банальна». «Громадянин свiту», затребуваний не тiльки в Росii, але й у багатьох iнших краiнах, вiн кометою спалахуе то в одному театрi, то в iншому, то на телебаченнi, то на протилежному кiнцi свiту. Де вiн зараз? В Ізраiлi, у США, в Італii, а може, десь зовсiм поруч – виношуе черговий блискучий задум. Невтримний, незбагненний, «вiчний мандрiвник i фантазер» – Роман Григорович Вiктюк.
Володимир Великий
(народ.? – пом. 1015 р.)
Великий князь Киiвський, хреститель Русi.
«Подиву варте те, скiльки добра зробив вiн Руськiй землi», – писав автор «Повiстi временних лiт» про князя Володимира Святославича. І справдi, час його князювання – це розквiт давньоруськоi держави, змiцнення ii мiжнародного становища. При ньому розвивалися землеробство i ремесла, почала розвиватися й руська культура. Володимир заснував на Русi першi школи для дiтей киiвськоi знатi, при церквах i монастирях почали збирати бiблiотеки, з'явилися кам'янi будiвлi. А прийняття християнства стало справжнiм переворотом, що обновив Киiвську Русь i змiцнив центральну владу князя. Християнство принесло нову мораль i культуру i дало можливiсть руськiй державi на рiвних увiйти до числа найбiльших i найвпливовiших краiн Європи.
Володимир був незаконнонародженим сином войовничого Святослава, киiвського князя, який почав похiд на хозар i на зворотному шляху з Болгарii в Русь був убитий печенiгами. Матiр'ю Володимира, згiдно з лiтописом, була ключниця княгинi Ольги Малуша. Їi походження залишаеться загадкою. За версiею академiка А. Шахматова й iсторика Д. Прозоровського, вона доводилася дочкою древлянському князевi Малу, який був причетний до смертi Ігоря i згодом сватався до Ольги. У свiтлi цiеi гiпотези стае зрозумiлим той факт, що, будучи рабинею, Малуша зумiла досягти такоi значноi посади при князiвському дворi, як ключниця, тобто хазяйка ключiв вiд усiх комор i начальниця над слугами. Імовiрно, Ольга була незадоволена любов'ю сина до рабинi, нехай навiть i знатного походження, тому й вислала Малушу в село Будутине, де в неi й народився син. Малолiтнiй Володимир виховувався при дворi Ольги, пiд наглядом свого дядька Добринi. У сiм рокiв батько посадив Володимира намiсником Великого Новгорода, де вiн провiв близько восьми рокiв, навчаючись тонкощiв управлiння.
Пiсля смертi Святослава мiж його дiтьми почалася мiжусобиця. Старший син Ярополк, посаджений на князювання в Киевi, обурився через те, що брат Олег не виявляе йому належноi поваги i не надсилае данину. 977 р. Ярополк пiшов на брата вiйною i вбив його. У древлянськiй землi було посаджено намiсника киiвського князя. Довiдавшись про вбивство Олега, Володимир, як стверджуе Нестор Лiтописець, злякався i втiк до Скандинавii, а Ярополк заволодiв i новгородським князiвством. Проте за рiк Володимир, найнявши за морем дружину i, ймовiрно, пообiцявши воiнам багату поживу, повернувся до Новгорода, вигнав намiсникiв Ярополка i наказав iм передати господаревi: «Володимир iде на тебе, готуйся до бою з ним». Новгородський князь зiбрався воювати з Ярополком, спираючись на союз з полоцьким князем Рогволдом. На це ж розраховував i його брат. І кожен iз суперникiв намагався для змiцнення союзу посватати половецьку князiвну Рогнеду. У цiй справi поталанило Ярополку – законному киiвському князю, а Володимировi вiдмовили в досить образливiй формi, що прискорило розв'язку конфлiкту. Володимир блискавично зiбрав вiйсько i негайно рушив на Полоцьк. Напад був несподiваним для Рогволда. У результатi полоцький князь i його дружина були вбитi, а Рогнеду Володимир взяв за дружину, таким чином позбавивши Полоцьку землю самостiйностi i навiть автономii в складi утворюваноi давньоруськоi держави. Згодом вiд цього варварського шлюбу у Володимира народилося шестеро дiтей.
Пiдкоривши Полоцьк, молодший Святославич потiм заволодiв Киевом i розправився з Ярополком. Тепер нiщо не заважало йому сiсти на престол. Сходження на князiвський престол Володимира в столицi Русi, згiдно з Іаковом Мнiхом, вiдбулося 14 червня 978 р. У той час феодалiзм у схiдних слов'ян лише зароджувався, активiзувалося формування класiв i посилилася соцiальна поляризацiя. Держава перетворювалася на ранньофеодальну монархiю з iще недосконалим механiзмом примусу. Тому часто еднiсть величезноi територii трималася виключно на особистому авторитетi князя. Першим одноосiбним правителем Руськоi землi лiтописець називае Ярополка, а Володимир iще бiльше посилив авторитарнiсть князiвськоi влади.
Сiвши на престол у Киевi, Володимир перш за все вирiшив позбутися варязьких найманцiв, за допомогою яких захопив владу. Справа в тому, що варяги, повiривши у свою незамiннiсть, повелися вкрай нахабно. Вони зажадали вiд Володимира накласти на киян данину на свою користь – по двi гривнi з людини (1 гривня = 204,7 г срiбла). Але Володимир зумiв вiдправити варягiв до Вiзантii i лише незначну iх частину ввiв у ряди своiх дружинникiв. До вiзантiйського iмператора вiн направив послiв iз такими словами: «Ось iдуть до тебе варяги, не зважуйся тримати iх у столицi, iнакше принесуть тобi стiльки зла, скiльки й менi, розсели iх по рiзних мiсцях, а сюди жодного не пускай».
Звiльнившись у такий спосiб вiд варягiв, Володимир у своiй зовнiшнiй i внутрiшнiй полiтицi став спиратися на дружину, що складалася переважно з русичiв. Лiтописи зображують великого князя iдеальним дружинним командиром: «Володимир любив дружину i з нею радився про устрiй i порядки землi i про вiйни». І такий стан речей був характерний для багатьох монархiй Європи, що зароджувались. Адже родоплемiннi пережитки були ще сильнi, та й клас великих феодалiв формувався, в основному, з тих же дружинникiв.
Свою державну дiяльнiсть молодий князь, як i його попередники, почав iз приеднання до Киева схiднослов'янських союзiв племен, якi або ще не ввiйшли до складу держави, або вiдпали через смерть попереднього киiвського князя. Першою военною акцiею Володимира став похiд проти тулiбiв i хорватiв 981 р. Їх тодi остаточно ввели до складу Киiвськоi Русi. Потiм було придушено повстання в'ятичiв i радимичiв у 982—984 pp. Водночас були завойованi Закарпатська Русь i Тмутаракань. Пiд час правлiння Володимира всi основнi схiднослов'янськi союзи племен було включено до складу держави. Процес утворення Киiвськоi Русi практично завершився. Кордони краiни, в основному, збiгалися з етнiчними кордонами схiднослов'янськоi спiльноти. На сходi Киiвська Русь досягла межирiччя Оки й Волги, на заходi – Днiстра, Карпат, Захiдного Бугу, Нiману i Захiдноi Двiни, на пiвночi – Чудського, Ладозького i Онезького озер, на пiвднi – Дону, Росi, Сули i Пiвденного Бугу.
Закiнчивши збирання земель, видатний полiтик i адмiнiстратор Володимир здiйснив ряд реформ: адмiнiстративну, вiйськову, судову i релiгiйну. У перiод проведення адмiнiстративноi реформи з метою змiцнення центральноi влади киiвського князя Володимир роздав удiльнi землi в управлiння своiм дванадцятьом синам. Таким чином лiквiдувалася автономнiсть удiльних князiвств i влада племiнних князькiв. Причому намiсники розсилалися Володимиром у тi мiста, що стояли на окраiнах Руськоi землi i вимагали захисту вiд зовнiшнiх ворогiв, – Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Псков, Полоцьк, Володимир-Волинський. Великий киiвський князь мiг усувати намiсникiв за власним розсудом, запобiгаючи можливостi перетворення iх на удiльних князiв.
Для запобiгання конфлiктам i зближення з мiсцевою адмiнiстрацiею i боярами Володимир влаштовував у Киевi так званi «Володимирiвськi бенкети» – бенкети, куди запрошувалися дружинники, бояри, знатнi городяни i представники рiзних земель. Цi бенкети були своерiдними зборами, де проводилися консультацii i приймалися важливi рiшення.
Разом з адмiнiстративною була проведена i судова реформа. Володимир Святославич хотiв роздiлити «епископський» i мiський суди, розробивши закони, що регулювали вiдносини в суспiльствi на основi звичайного усного права. Звiд законiв, названий «Статутом Земляним», був спрямований на змiцнення влади феодалiв над общинниками-данниками, сприяв розвитку вотчинного господарства на землях, що перейшли пiд владу князя, i згодом лiг в основу першого письмового зводу давньоруського законодавства – «Руськоi правди» Ярослава.
Вiйськова реформа Володимира замiнила племiнну органiзацiю вiйська на феодальну, коли власники земельних надiлiв iз прикрiпленими до них селянами були зобов'язанi виступати в похiд у повному бойовому озброеннi на першу вимогу князя.
А воювати тодi доводилося багато. Протягом майже всього свого правлiння Володимир вiв запеклу боротьбу з печенiзькими ханами, орди яких кочували в Пiвнiчному Причорномор'i. Печенiги постiйно робили набiги на пiвденноруськi землi, витолочували посiви, грабували й палили мiста i села, убивали i брали в полон тисячi русичiв. Для захисту вiд кочiвникiв киiвський князь наказав створити могутню оборонну систему. Будiвництво численних укрiплених мiст навколо Киева вимагало сил i коштiв усiеi держави. Адже тодi будували не лише фортецi, а й величезнi землянi стiни з густим дубовим частоколом на них. Цi землянi насипи розташовувалися вздовж рiчок i пiдсилювали природнi перешкоди на шляху кочiвникiв. У народi iх прозвали «Змiевими валами».
Важка боротьба Киiвськоi Русi з печенiгами за часiв правлiння Володимира вiдобразилася в «Повiстi временних лiт». Нестор згадуе про три великi набiги (992, 996 i 998 pp.), що закiнчилися цiлковитою перемогою руських воiнiв. Про 992 р. лiтописець повiдомляе: «Прийшли печенiги по берегу Днiпра вiд Сули, а Володимир виступив проти них i зустрiв iх на Трубежi бiля броду, де зараз Переяславль. Став Володимир на одному березi, а печенiги – на iншому, i не зважувалися нашi перейти на той берег, а тi – на цей». Як завжди, напевно, печенiги мали чисельну перевагу, але руськi воiни розташувалися за укрiпленням. Тому нiхто i не зважувався почати битву першим. Тодi результат протистояння вирiшив двобiй богатирiв, що ввiйшов у народний епос як билина про Микиту Кожум'яку. Печенiги були осоромленi i з ганьбою втекли.
Проводячи адмiнiстративну i правову реформи, зводячи вражаючi уяву «Змiевi вали», давньоруський уряд не забував i про iдеологiю. Розвиток феодалiзму вимагав вiдповiдного iдеологiчного обгрунтування i затвердження. Язичництво з його багатобожжям i численними волхвами не могло освячувати князiвський авторитет, i таким чином не вiдповiдало вимогам часу.
Жерцi рiзних культiв виступали проти покрiпачення вiльних общинникiв i часто самi суперничали з князями за вплив на суспiльство. Тому першочерговим завданням для Володимира стала реформа язичницьких вiрувань i культiв. Згiдно з тiею ж «Повiстю временних лiт», зiйшовши на престол, Володимир наказав поставити на горi поруч iз князiвським замком пантеон i помiстити туди язичницьких iдолiв на чолi з Перуном – богом грози й блискавки. Можливо, iнтуiтивно князь вiдчував, що одноосiбному способу правлiння мае вiдповiдати единий верховний бог. Однак спроба ввести единий для всiеi краiни культ не принесла бажаних результатiв. Тодi Володимир Святославич звернувся до християнства, вже вiдомоi на Русi монотеiстичноi релiгii, що поступово поширювалася серед слов'ян завдяки полiтичним, економiчним i культурним зв'язкам з Вiзантiею.
Пiсля тривалих роздумiв Володимир остаточно схилився до новоi вiри. Прийняттю важливого рiшення сприяла i мiжнародна ситуацiя. У Вiзантii спалахнула громадянська вiйна, вiйська повсталих феодалiв наближалися до Константинополя, а iмператорськi легiони тiкали вiд погано озброених селян Болгарii i Сербii. Спiвправителi – iмператори Василь II i Костянтин – вiдправили до Киева посольство з проханням про допомогу. Володимир допомогу пообiцяв, але замiсть цього попросив руки сестри iмператорiв Анни. Вiзантiйцi змушенi були скоритися перспективi такого спорiднення, але зi свого боку висунули вимогу, щоб Володимир перейшов у християнство i охрестив свiй народ. Ця умова вiдповiдала бажанням самого князя, i того ж 988 р. руськi вiйська розгромили повсталих змовникiв у битвi пiд Хрисополем. Однак вiзантiйськi правителi не поспiшали виконувати обiцянку i вiддавати принцесу Анну за дружину киiвському князевi. Тодi, щоб змусити вiзантiйцiв дотримати слова, Володимир вирушив у Крим i обложив Херсонес (на Русi його називали Корсунь). Хитрiстю взявши мiсто, Святославич мiг диктувати Вiзантii умови миру. Імператор Василь II негайно вiдiслав Анну до Володимира в Херсонес, де й було укладено урочистий шлюб. Як викуп за наречену киiвський князь великодушно вiддав iмператору це кримське мiсто, про захоплення якого власними силами Василь i мрiяти не мiг.
Вiдразу пiсля повернення Володимир почав повсюдно на Русi впроваджувати християнство. «І коли прийшов, – говорить Нестор, – повелiв скинути iдолiв, – одних порубати, а iнших спалити. А Перуна наказав прив'язати до кiнського хвоста i волочити його Боричевим узвозом». Потiм наказано було будувати церкви i приводити людей на хрещення в усiх мiстах i селах. У Киевi руками грецьких майстрiв було поставлено церкву Пресвятоi Богородицi, названу пiзнiше Десятинною, тому що на ii утримання Володимир дав десяту частину своiх доходiв.
Слiд зауважити, що населення Киiвськоi Русi хрестилося поступово i не чинило явного опору. Почасти тому, що бiльшiсть iще не усвiдомлювала змiсту новоi релiгii, а почасти тому, що вона не заважала русичам зберiгати язичництва.
Для мiцного ствердження новоприйнятоi релiгii Володимир наказав побудувати в Киевi школу для дiтей знатi. Таким чином, виростало поколiння людей, якi стали провiдниками освiти, державностi i права на Русi.
Християнство змiцнило державу, освятило владу князя i його «божественний авторитет», внесло нову мораль i культуру i сприяло змiцненню полiтичних, економiчних i культурних зв'язкiв з европейськими державами.
Історична традицiя стверджуе, що християнство суттево вплинуло i на характер Володимира Святославича. Киiвський князь вiдпустив чотирьох жiнок i безлiч наложниць i залишився з Анною, а пiсля ii смертi 1011 р. одружився з нiмецькою принцесою. Перейнятий духом християнськоi любовi, вiн не хотiв навiть страчувати злочинцiв, але потiм, за порадою бояр, установив покарання лише грошовим штрафом – вiрою. Володимир залишився любителем застiль i веселощiв, але тепер на бенкети запрошувалися не тiльки дружинники й бояри, а навiть i простi кияни. Убогим же роздавалася щедра милостиня.
Зростання мiжнародного авторитету Киiвськоi Русi Володимир змiцнював династичними шлюбами своiх дiтей iз представниками королiвських домiв деяких европейських краiн. Так, наприклад, Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа, Святополк – iз дочкою польського короля Болеслава, одна з дочок Володимира стала дружиною угорського короля, iншi – польського i чеського.
Останнi 15 рокiв життя князя в джерелах не освiтленi. Лише незадовго до його смертi, 1014 p., лiтописець згадуе Володимира у зв'язку з бунтом його сина Ярослава, що, будучи новгородським князем, вiдмовився платити щорiчну данину, тобто фактично заявив про свою незалежнiсть. Володимир Святославич збирався покарати непокiрливого сина i наказав «розчищати дороги i мостити мости», але зненацька занедужав i помер 15 липня 1015 р. Похований вiн був спочатку за язичницьким обрядом, а потiм його тiло перевезли в Десятинну церкву. «Зiйшлися люди без числа i плакали за ним: бояри – за захисником краiни, а бiднi – як за своiм годувальником i захисником», – говорить давньоруський лiтопис.
Володимир Великий був видатним державним дiячем i полководцем, головним засновником Киiвськоi держави. Пiсля смертi вiн був канонiзований церквою й одержав iм'я Святого, а в народi його прозвали Красним Сонечком.
Володимир Мономах
(народ. 1053 р. – пом. 1125 р.)
Великий князь Киiвськоi Русi, полководець, громадський дiяч i письменник.
Володимировi Мономаху вже виповнилося 60 рокiв, коли вiн сiв на киiвський престол. Усе життя вiн провiв у вiйнах – як у мiжусобних, так i з зовнiшнiми ворогами. «Усiх походiв моiх було 83, – писав Володимир у своему «Повчаннi», – а iнших неважливих не пригадаю. Я уклав з половцями 19 мирних договорiв, узяв у полон понад сто кращих iхнiх князiв, а понад двiстi стратив i потопив у рiках». Ставши великим князем, Володимир змiг припинити боротьбу мiж удiльними князями, а набiги кочiвникiв узагалi перестали турбувати руську землю. За його життя в державi встановився вiдносний порядок.
1053 р., за рiк до смертi Ярослава Мудрого, у сiм'i його сина Всеволода i грецькоi царiвни Марii, дочки вiзантiйського iмператора Костянтина IX Мономаха, народився син. Батько назвав його Володимиром на честь свого дiда – Красного Сонечка. Ім'я передбачало, що коли хлопчик пiдросте, буде «володiти свiтом». Церква при хрещеннi дала йому iм'я Василь, що означае «володар»; вiд матерi дiсталося трете iм'я – Мономах, що «означае самодержець, одноборець». Дитинство Володимира-Василя минуло в Переяславi. Вiн здобув добру для свого часу освiту. За спогадами лiтописцiв, Володимир був гарний на обличчя, невеликий на зрiст, але мiцний i сильний; очi в нього були великi, волосся рудувате i кучеряве, а борода широка й густа. Цiкаво, що в лiтописах його iнодi називали царем i зазначали, що вiн жодного разу не був помiчений у пiдлостi i жодного разу не порушив хресного цiлування.
Володимировi рано довелося виконувати складнi i зовсiм не дитячi доручення. Уже в 13-лiтньому вiцi вiн був вiдправлений батьком на князювання в далекий Ростов (Ростовсько-Суздальська земля). Через 5 рокiв юнаковi довелося надавати допомогу батьковi, обложеному кочiвниками-половцями в Переяславi. Пiсля цього вiн iще 5 рокiв княжив у Смоленську, до якого згодом приеднав Чернiгiв. 1078 р. загострилася боротьба за киiвський престол. Князi Олег Святославич i Борис В'ячеславич, домагаючись Киева, привели на Русь половцiв. У бою на р. Сожицi вони розбили Всеволода Ярославича. Володимир поспiшив на допомогу батьковi. З'еднавшись з ним i з великим князем Ізяславом, вiн рушив на Чернiгiв. З жовтня вiдбувся бiй на Нежатинiй Нивi. Олег i Борис зазнали поразки. Але в цьому бою загинув князь Ізяслав, пiсля чого Всеволод сiв на велике князювання в Киевi, а Володимира посадив поруч у Чернiговi, де той княжив до 1094 р. Жив вiн там щасливо зi своею першою дружиною Гiтою, дочкою загиблого при Гастингсi короля англосаксiв Гарольда II. Утiкши вiд нормандського герцога Вiльгельма Завойовника, дiвчина потрапила до Фландрii, потiм до Данii до короля Свена Естрiдсона, одруженого з Єлизаветою, дочкою Ярослава Мудрого i тiткою Володимира. Саме вона й посватала принцесу своему племiнниковi. Гiта народила чоловiковi синiв Мстислава, Ізяслава, Святослава, В'ячеслава, Романа, Юрiя (майбутнього Довгорукого) i дочок Євпраксiю, Агафiю, Марiю, Софiю.
Незважаючи на сiмейне щастя, правлiння Володимира в Чернiговi не було безтурботним. Мiжусобицi й набiги половцiв тривали, i йому доводилося допомагати батьковi в боротьбi проти них. 1079 р. полоцький князь В'ячеслав Братиславович зруйнував Смоленськ. Володимир зi своiми чернiгiвцями вторгнувся в Полоцьку волость, потiм захопив i зруйнував Менеск (Мiнськ). Пiзнiше довелося втихомирювати переяславських торкiв. Однак бiльше за все неприемностей завдавали половцi. За життя батька Володимировi довелось 12 разiв боротися з ними. 1081 р. пiд Новгородом-Сiверським вiн розбив ханiв Асадука i Саука, наступного року за Сулою бiля Прилук розгромив ханiв Осеню i Сакзю. 1084 р. Володимир, прогнавши з Володимира-Волинського князiв Ростиславичiв, посадив там Ярополка Ізяславича, який княжив там i ранiше. Але Ярополк посварився зi Всеволодом, i той прогнав Ізяславича, захопивши в Луцьку матiр, жiнку, дружину i все майно Ярополка.
1093 р. помер Всеволод. Кияни хотiли бачити своiм князем Володимира, тим бiльше, що батько заповiдав йому велике князювання. Однак закони успадкування престолу тодi були iншими. Тому, дотримуючись черги старшинства i не бажаючи поновлення мiжусобних воен, Володимир уступив Киiв двоюрiдному братовi Святополку II Ізяславичу. Ледь закрiпившись на престолi, Святополк почав вiйну з половцями, яка виявилася невдалою: на р. Стугнi вiн був розбитий, а Володимир втратив у цьому бою брата Ростислава. Із залишками дружини вiн повернувся до Чернiгова. Наступного року до мiста пiдiйшов князь Олег Святославич зi своiми союзниками половцями i пред'явив на нього своi права. Популярнiсть Володимира серед городян у той момент була дуже низькою. Вони хотiли бачити своiм князем Олега. Володимир бився з ним 9 днiв, а потiм, не бажаючи продовження боротьби, поступився Олегу Чернiговом, сiвши на престол батька в Переяславi. При виiздi з Чернiгова з ним не було i 100 людей, включаючи жiнок i дiтей. Проте половцi не зважилися на них напасти. Не обмежившись одним Чернiговом, Олег iще кiлька разiв приводив половцiв на Русь, викликаючи новi усобицi. 1096 р. Володимир у союзi зi Святополком вигнав його з Чернiгова, а потiм пiд Переяславом розбив половецького хана Тугоркана. У цiй боротьбi загинув син Володимира Ізяслав, хрещеним батьком якого був Олег Святославич. Те, що трапилося, настiльки серйозно вплинуло на обох князiв, що коли Володимир на прохання сина Мстислава (який, до речi, розбив 1097 р. Олега) написав лист iз пропозицiею миру, той погодився.
Того ж року Святополк i Володимир зiбрали всiх руських князiв у Любечi. На цьому з'iздi було вирiшено припинити ворожнечу, а також ухвалено, що кожен князь може володiти лише своею вотчиною. На цьому зiбраннi князi цiлували хрест, заприсягнувшись: «Якщо тепер хто замiриться на чужу волость, так буде проти нього хрест чесний i вся земля руська». Фактично ж з'iзд у Любечi затвердив розпад единоi держави на самостiйнi землi при формальному верховенствi киiвського князя. Але не встигли князi роз'iхатися по своiх удiлах, як знову почались усобицi. За згодою Святополка волинський князь Давид Ігорович захопив у Киевi князя Василька Ростиславича i, привiвши в кайданах до Белгорода, ослiпив його. Довiдавшись про це, Володимир закликав братiв Олега i Давида Святославичiв виступити разом iз ним проти Святополка. Справа загрожувала перерости у велику вiйну. Киянам ледве вдалося умовити Володимира не починати новоi усобицi. Зi Святополком князi помирились, а з Давидом Ігоровичем воювали ще 3 роки й у 1100 р. змусили його з'явитися на князiвський суд до Вiтичева, де в нього вiдняли колишне князiвство i посадили княжити в Бутську. Прагнення пiдтримувати мир мiж князями нерiдко приводило Володимира в самий центр мiжусобноi боротьби. Так було i на з'iздах князiв у Вiтичевi (або Уветичах) 1100 р. i в Долобську 1103 р.
Водночас iз внутрiшнiм безладдям Русь постiйно пiддавалася набiгам половцiв. Володимир тодi виступив iнiцiатором ударiв у вiдповiдь i постiйно пiдштовхував iнших князiв до того, щоби вести вiдносно половцiв наступальну, а не оборонну полiтику. Серед численних походiв проти половцiв найуспiшнiшим виявився похiд 1111 p., коли за iнiцiативою Володимира князi пiшли на Дон. Звiдти руськi ратi повернулися з величезним полоном i найбагатшою здобиччю. Цей похiд виявився останньою великою подiею за князювання Святополка Ізяславича. 16 квiтня 1113 р. вiн помер. Велике князювання тепер мало вiдiйти до синiв другого сина Ярослава Мудрого Святослава (батько ж Володимира був третiм сином.) Але кияни й чути про це не хотiли. У Киевi вчинився заколот, викликаний утисками лихварiв i тисяцького Путяти. Їхнi двори i майно були розграбованi. Кияни вдруге попросили Володимира прийняти киiвський престол, i Володимир погодився. Вiн швидко зумiв навести порядок у Киевi, значно пом'якшив становище городян, упорядкувавши стягування вiдсоткiв лихварями i регламентувавши запис у холопство.
Цiкаво, що Святославичi не зважилися вимагати своiх законних прав на престол, однак мiжусобнi вiйни не припинилися. При цьому князi не гребували запрошувати на допомогу угорцiв i полякiв. П'ять рокiв тривала боротьба з мiнським князем Глiбом Всеславичем, який вiдмовився пiдкорятися Володимировi. Великий князь у союзi з Давидом Чернiгiвським i синами Олега Святославича обложив Мiнськ i змусив Глiба пiдкоритися. Однак незабаром вiн знову виступив проти Володимира. 1120 р. його як бранця в кайданах привели до Киева, де вiн через 3 роки помер. У 1118—1119 pp. iшла боротьба з володимирським князем Ярославом, сином Святополка, який прогнав свою жiнку, онуку Мономаха. Ярослав привiв на Русь полякiв. Тодi син Володимира Андрiй увiйшов у володiння польського короля Болеслава Кривоустого i, спустошивши iх, повернувся з багатою здобиччю. Ярослав же звернувся по допомогу до угорського короля Стефана. Почалося вторгнення, в якому брали участь угорцi, богемцi, поляки. Але незабаром Ярослав потрапив у засiдку i був убитий. Вторгнення припинилось. У той же час Володимир замирив i Новгород, а 1120 р. його син Юрiй розгромив волзьких булгар.
Русь знову стала сильною, як i при дiдовi Володимира. Вторгнення ззовнi припинилися. Тепер руськi дружини ходили походами в iншi краiни. 1116 р. син Володимира Ярополк розбив на Дону половцiв, iнший син, Мстислав, завдав поразки чудi i взяв iхне мiсто Оденпе, онук Всеволод здiйснив похiд у Фiнляндiю i перемiг плем'я ям. 1116 р. Володимир послав своi вiйська в грецькi володiння, щоб захистити права дочки Марii, вдови царевича Леона, що загинув у Константинополi пiд час усобицi, i онука Василя. Довiдавшись про цей похiд i бажаючи примиритися з Володимиром, iмператор прислав до нього митрополита Неофiта i багатьох знатних людей з дарунками. Серед дарункiв були хрест iз животворного дерева i сердолiкова чаша, що належала колись римському iмператору Августовi, царський вiнець iмператора Костянтина Мономаха, дiда Володимира, держава, ланцюг i стародавнi барми[1 - Барми – дорогоцiннi прикраси, якi одягалися на плечi i мали зображення релiгiйного характеру.], якими потiм прикрашалися руськi володарi при вступi на престол. Поклавши вiнець на голову Володимира, Неофiт уперше назвав його царем.
Змiцнюючи християнство, Володимир, як i його дiд, будував церкви i монастирi: бiля Киева з'явився Видубецький монастир, у ним же закладеному м. Володимирi на Клязьмi – церква в iм'я Всемилостивiйшого Спаса. Як i ранiше, давньоруською мовою перекладалося багато грецькоi лiтератури, пiдтримувалося лiтописання. При Володимирi був уведений культ Бориса i Глiба. Сам великий князь мав неабиякий письменницький хист. Ним були створенi «Повчання», у яких вiн дав приклад служiння князя Батькiвщинi, i «Лист Володимира Мономаха Олегу Святославичу».
Пiсля смертi 1107 р. жiнки Гiти Мономах одружувався ще двiчi. Про другу жiнку нiчого невiдомо, третю ж звали Євпраксiя. Як i при Ярославi Мудрому, Володимир змiцнював зв'язки з iншими державами через династичнi шлюби. Син Мстислав був одружений з дочкою шведського короля, старша дочка Марiя стала жiнкою сина вiзантiйського iмператора Романа IV, а молодша, Єфимiя, – жiнкою угорського короля Коломана. Одна з онучок Мономаха вийшла замiж за норвезького короля Сiгурда, iнша – за Ободритського короля[2 - Ободритський король правив краем полабських слов'ян (бодричiв), завойованим нiмцями.] Канута Святого, третя – за вiзантiйського iмператора Іоанна.
1124 р. на Русi був багатий на страшнi ознаки i лиха: сонячне затемнення, посуху, пожежi. Через пожежу згорiв Киiв. А 10 травня 1125 р. пiсля 13 рокiв великого князювання на р. Альтi завершив свiй земний шлях Володимир Мономах. Тiло його було перенесено до Киева i покладено в Софiйському соборi поруч iз батьком – князем Всеволодом i дiдом – Ярославом Мудрим. Дiти ж його не змогли продовжити полiтику батька, що призвело до нових усобиць i розпаду Киiвськоi Русi.
Гоголь Микола Васильович
(народ. 1809 р. – пом. 1852 р.)
Великий украiнський i росiйський письменник.
