скачать книгу бесплатно
Залiзна шапка Арпоксая
Лiдiя Гулько
Пригоди Мишка в пiднебеснiй Гойтасира #2
У переддень лiтнього сонцестояння п’ятикласник Мишко вiдвiдав заповiдник «Гранiтно-Степове Побужжя». Свiтлочеревий полоз перекинув його у мертве мiсто, що в Таврицi. Пiдводить хлопчика до хворих близнят. Мишко вилiковуе дiтей пiгулками аспiрину. Вiд Елiсси та Лулi (вони фiнiкiйцi) дiзнаеться, що життя мiстян забрала Ламiя, страховидло, що лiтае i служить скiфам. У мiсто вриваються чорнi вершники. Вони шукають шапку Арпоксая, одного з перших скiфських царiв. Шапка е перепусткою для царства Скопасiса на Свято Всеперемагаючого Сонця, що проходить на Семи горбах у день найвищого сонця. З пiд-землi, з боку Пурпурового палацу, линуть страшнi звуки. Елiсса заспокоюе Мишка: «Не бiйся, то Тiфончик буянить». Ти знаеш про Тiфона? Ото ж то. Для допитливих читачiв, що цiкавляться давнiми цивiлiзацiями, релiгiями i легендами, а ще мрiють побувати на днi Гостинного моря i побачити танець смертi риби-меч. Бо Мишко цей танець бачив…
Лiдiя Гулько
Залiзна шапка Арпоксая
Кожна пригода – до мудростi дорога.
Прислiв’я
Глава перша
Стурбованiсть жителiв Кривого Озера
З найвищоi точки виднокругу Гойтасир[1 - Скiфський бог свiтла i покровитель вiйська, спадкоемець за суттю iндоiранського бога Мiтри, народженого зi скелi.] прискав червонi стрiли i прямо в Остапiв двiр. Розморенi спекою, птахи забилися пiд розлогий кущ жасмину й не реагували на людськi голоси, що линули з дерев’яноi альтанки. І лише пiвень, у общипаному хвостi якого стирчали двi золотавi пiр’iни, пантрував дiтей, що вешталися садом. До господаря обiйстя завiтав давнiй приятель. Пiдстаркуватий i малограмотний чоловiк, але надзвичайно дружелюбний. Його знали в районi всi кури i собаки, а люди називали Екологом.
Чоловiки говорили впiвголоса. Господарка Марiйка, вiд якоi вiяв запах медикаментiв, куняла.
Голос гостя звучав тривожно:
– Так шо, Яковичу, вiдстояти Гард вряд лi вдасьця. Чув, е рiшення достроiти електростанцiю. А раз е бомага, то самi понiмаете, – у атомщикiв руки розв’язанi.
– О-о, тi найбiльш зацiкавленi, щоб пiдняти рiвень Пiвденного Бугу.
– Шо ж воно виходит? Ученi проти забудови. Села й города воюют за чисту местность. Зеленi нас пiдтримуют. А тим гидолам, шо нагорi сидят, як горохом об стенку.
– Невже в бюрократiв не здригнеться серце i перлину Пiвдня Украiни затоплять? Там же чорноземи сягають метровоi глибини. На дiлянцi з порогами проводять змагання зi слалому.
– Не згадали, Яковичу, Буго-Гардiвську паланку.
– І Буго-Гардiвська паланка пiде пiд воду. Ай-я-яй! А паланка не проста. Унiкальна! Найбiльша серед восьми територiальних одиниць Запорозькоi козацькоi республiки.
– Кость Гордiенко, Їван Сiрко – атамани козацькi. Знаемо пiснi про них. На свальбах спiваемо.
Чоловiки помовчали. Остап Якович схвильовано сказав:
– Де бачено, щоб на мiсцi геологiчного розлому стояло поряд двi станцii, одна з яких атомна? На серцi тривожно, коли про це думаю. А куди дiватимуть вiдпрацьовану воду? Або, не доведи Господи, аварii на якiйсь станцii?
– Куди… Понятно i вашому безхвостому пiвню – стiкатиме в долину. А дальше попливе у Бух.
Золотавець сердито кукурiкнув. Клюнув рябу курку, що лежала боком зi стуленими повiками. Ряба дригнула лускатою цiвкою й сердито кудкудакнула. Рябу лiниво пiдтримав пташиний гарем.
Еколог смiхотливо кивнув головою у бiк розкiшного куща.
– Понiмае.
Господарка вiйнула косами, проганяючи дрiмоту. Немовбито досi брала участь у розмовi, докинула:
– Таки нiчому краян не навчила Чорнобильська бiда.
– На жаль, – зiтхнув господар.
– А пригадуете, хлопцi, як ми ставили своi пiдписи пiд протестом проти забудови Ташлицькоi станцii, сподiвання на нього покладали.
Еколог пожвавiшав.
– О, тодi пiдписалось 200 тисяч патрiотiв Миколаiвщини. Я лiчно ходив хата в хату. Вулицю, де моя хата стоiт, на ноги пiдняв. Розказував людям, об’ясняв.
Марiйка пiдняла праву руку i з пафосом дорiкала комусь невидимому, але всесильному:
– Чому з нашою землею, на якiй ми живемо, де могили наших пращурiв, що заманеться, те й роблять? Чому не рахуються з нашими бажаннями? Тут же жити нам, нашим дiтям.
Панi передихнула. На тих же високих децибелах напучувала «хлопцiв»:
– Не сидiть у холодку, склавши руки. Потрiбно писати в газети, стукати у високi дверi, об’еднуватися. Зi свого боку попрошу головного лiкаря дати менi слово на п’ятихвилинцi…
Остапа Яковича зачепив докiр дружини, бо миттево знайшов i для себе заняття.
– Школа влiтку не працюе. Але напишу статтю. Передам до редакцii газети «Кривоозерщина». Хай опублiкують.
Еколог морщив лоба. Яким чином пiдняти вулицю, де його хата? Проте чоловiк не встиг прийняти рiшення i його озвучити, як то мав охоту, – з ажурних лоз винограду, що обплiтали альтанку, вистромилося три голови: двi чорненькi й одна бiлява.
– Мамо, що сталося? Чому так голосно говорите? – питав Мишко i смикав русявий острiшок.
Мати незадоволено повела у бiк сина рукою. Мовляв: коли розмовляють дорослi, не заважайте, гуляйте собi. Але Мишко, а з ним близнята, Катруся з Петриком, не сходили з мiсць. І для цього мали вагомi причини. По-перше, обнишпорили всi куточки саду. По-друге, ласували шовковицею. По-трете, на городi пiд огудиною знайшли огiрочки i на мiсцi iх схрумали. А коли проходили повз альтанку, то запiдозрили, що дорослi говорять не про цiни на м’ясо чи бензин, а про цiкавiше. Про що?
Мишко про себе вiдмiтив, що мама не заспана. Хоча, зазвичай, пiсля обiду вона куняе в альтанцi. Петрик, син слiдчого, майора мiлiцii, у своiх спостереженнях сягнув ще дальше. Хлопчик вiдмiтив дещо пiдозрiле в поведiнцi дорослих. А саме: пози дядькiв напруженi. Мишкова мати збуджена, хоча, зазвичай, вона в цю пору куняе у альтанцi. На обличчi у панi рум’янцi, а праву руку вона лише тепер опустила. Невже закликала до якихось протиправних дiй. Петько чув вiд батька, що серед кривоозерцiв, нащадкiв козацькоi голоти, трапляються буйнi голови. Вони пiдбурюють до непокори владi. Такi дii суперечать законовi, приводить до порушення спокою пересiчних громадян. Петрусь вирiшив, що про все розкаже батьку, коли той повернеться з дiльницi. Татусь його похвалить i за це дасть йому щось смачненького вiд зайця.
Дiти непомiтно для дорослих проникли в альтанку. Повсiдалися i мовчали.
Золотавець про всякий випадок кукурiкнув. Розгрiб теплу, як мука, землю. Клюнув рябу курку i вмостився у ямку, злiпивши синi стулки повiк.
Остап Якович мрiйливо згадував:
– Давно не вiдвiдував ландшафтний парк «Гранiтно-Степове Побужжя». Ой, давно. А мiсця там прекраснi. Один раз побуваеш – повiк не забудеш. А здавалось би, чого не поiхати. Усього година iзди.
– А ковиловий степ? А гранiтнi пороги? А вода як гуркоче? Не то слово. Кипит! Свариться. Бiлою пiною бризкае! На Днiпрi гидоли пороги затопили, а у нас вони е, – у лад господарю говорив гiсть.
– Поки що, – поправив Остап.
У Мишка загорiлися очi. Перепитав:
– Тату, неподалiк на рiчцi е пороги? Ще зберiгся ковиловий степ?
– Є, детки, i пороги, i ковиловий степ, – пiдтвердив Еколог, хоча його про те не питали.
Дiти смiхотливо перезирнулися. Еколог стогнав над кожною зламаною гiлочкою, розчавленим комаром чи вбитою мухою. Алеа серед дiтей вiн не користувався авторитетом. І загалом iх брав сумнiв, чи сидiв вiн за шкiльною партою, чи гортав пiдручники. Правда, Мишко, мiг дещо пригадати. Примiром, тато радив цьому лiтньому чоловiковi вiдвiдувати вечiрню школу. Тодi Еколог категорично сказав: «Позно, Яковичу, позно. Старого пса не навчиш скакати через шворку».
– Про Пiвденний Буг знаете? – бадьоро запитуе дiтей Остап Якович.
– Знаемо!!!
– От за Первомайськом, у Доманiвському районi, можна побачити те живе диво.
– Дiйсно, вiд Кривого[2 - Дiя вiдбуваеться в селищi Криве Озеро Миколаiвськоi областi.] не далеко, – пiдтвердив Мишко.
– Одного разу татка викликали до Первомайська i вiн узяв мене з собою. Увiмкнув мигалку. На мiлiцiйнiй машинi до мiста приiхали за пiвгодини, – поважно пригадував Петрусь.
Еколог чухав лоба пiд козирком кашкета. Лице його прояснiло, макароннi зморшки розгладилися. Чоловiк змовницьки пiдморгнув дiтям. Вигукнув:
– Люди! Чого, скажiт, не махнути на Бух? Га? Жара спадае. Мо й, поiхали!
Таемниця родини Остапа Яковича
– Що значить «махнути»? Куди? – перепитала господарка, що вiдлипла вiд спинки сидiння.
– Та туди ж… На Бух. Ви вже у курсi дела, Онисiвно, – знiтився Еколог.
Марiйка збиралася щось гостро вiдповiсти. Але Остап Якович рiшуче сказав:
– Гарна iдея. Поiхали!
– О, ми поiдемо на Буг! На Бузi е пороги! – вигукувала Катруся.
Вона пiдстрибувала i плескала в долонi. Мишко витрiщив вiд несподiваноi радостi очi. І лише Петько не знав як йому бути – усе сталося надзвичайно швидко.
– Автомобiль на ходу. Днi нинi найдовшi, – продовжував дiловито Остап Якович.
Глянув на дружину, що хмурила шовковi брови, трiшки тихiше запитав:
– Марiйко, ти ж не проти вояжу?
– Чого ж? Вiдвiдайте заповiдник. Дiтям потрiбно у парку побувати. До того ж i дорога не далека.
– Тодi, того, – метушився Еколог. – Ладнаймося в дорогу. Онисiвно, ви знаете, шо в таком случаi берут.
– Не переживайте. Бутерброди з шинкою приготовлю. Для всiх вистачить. Але з вами не поiду, – трохи ущипливо вiдповiла «Онисiвна».
– Оце сказали…
– Я на службi. А не так, як дехто, – в центрi зайнятостi отримуе грошi… До вечора повинна не в одну хату зайти. Рознесу хворим лiки, декого iн’ектую…
Еколог iз розумiнням хитав головою.
Тим часом дiти торжествували. І, звичайно, не тому, що трохи занудлива Мишкова мама не поiде з ними. У момент радiсноi кульмiнацii, апофеозу i загального торжества сталася прикрiсть, яка у зародку могла знищити «гарну iдею». Мишко, переповнений радiстю, поперхнувся. А потiм два рази кашлянув.
Марiйка, поки син кашляв, заклякла. В альтанцi запала гнiтюча тиша. У кущах тонко сокотiв пiвень. Ряба курка теж обiзвалася. Еколог насварився на курей: «Киш! Виздихали б ви!» У вiдповiдь пiвень загорлав. Треба сказати, що свiйськi птахи, на вiдмiну вiд Еколога, знали таемницю своiх господарiв. Вони щиро спiвчували Мишковi.
Таемниця родини Остапа Яковича виглядала, як для стороннього чоловiка, прозаiчно. Марiя, що трусилася над своiм одиначком, крихiткою, золотим хлопчиком, оберiгала його вiд протягiв, наврочень, перегрiвiв на сонцi та охолоджень узимку, коли отримала диплом медпрацiвника, перетворилася на хатнього Цербера. Аби могла, вона водила б одинадцятирiчного парубiйка в костюмi космонавта. А для бiльшоi певностi ще й наклала б йому на голову скафандр. Тодi б точно знала, що вбереже його вiд пiдступних вiрусiв, мiкробiв та всякоi зарази. І ось вiн кашляе.
Марiйка оговталася. Наразi впадала бiля сина. Мацала йому лоба, зазирала в очi. Уважно оглянула язика. При цьому велiла сказати «а-а-а!».
Чужий чоловiк, звичайно, проблем Остаповоi родини не знав. Доброзичливо зауважив:
– Онисiвно, брось беспокоiтися. Лiто, сонце шкварит. Яка простуда?
Панi фельдшерка ще тiснiше стягнула шовковi брови. Вона рiзкими рухами струшувала термометр. Петько ехидно посмiхався. Закинув у рот чорну насiнину соняшника i пiдпихав ii язиком до рiзцiв.
Еколог наполегливо вмовляв господарку:
– Онисiвно, та не смiшiт курей, шо в кущах. (Кури хором кудкудакали.) Дитина зрадiла… Ну й, iзвесное дело, бухикнула.
– Не заважайте, – рiзко сказала Марiйка.
Вона вже вкладала у вуха гумовi трубки вiд апарату, яким вимiрюють артерiальний тиск.
Еколог сплюнув. Вiн то пiднiмав, то опускав вузькi плечi. Вголос роздумував:
– Шоб оце влiтку мордувати хлопця. Та вiн же в будущому солдат, защiтнiк отечества. А захоче – стане мiлiцiонером. Охранятиме спокойствiе граждан. (Петько випнув нижню губу, до якоi прилипла чорна лушпинка.) Хлопця, наоборот, треба закаляти. Холодною водою обливати. Он слухав по радiвi про Суворова. Олександр Васильович хирлявим, слабеньким хлопчиком рiс. А обливався, робив хвiзичнi упражненiя i…
У Марiйки, що змотувала трубки, лопнув терпець. Не дивлячись на гостя (його, до речi, не запрошували), рiшуче мовила:
– Вашi повчання недоречнi. Мишко нiкуди не поiде. Вiн залишиться вдома, зi мною. О, згадала: вчора у нього хитався зуб. Будь-якоi хвилини може заболiти. Дитину треба вести до стоматолога, а не хтозна-куди… До якоiсь Мiгii.
Пiсля материного вердикту, Мишко не втримався – заплакав. Вiн знав, що такий, як вiн, здоровань, повинен соромитися слiз. Проте бажання побачити пороги на рiчцi, води якоi гуркочуть, киплять i бiлою пiною бризкають, було таке велике, що в ньому не вмiщалося – розпирало з середини. Якщо вiн не побачить сьогоднi тих порогiв, то серйозно захворiе. Можливо, i вмре. Мама жалкуватиме, що не дозволила йому поiхати на екскурсiю.
Остап Якович доброзичливо зауважив.
– Жiнко, не роби з нашого сина тяжко хворого. Десять хвилин назад вiн бiгав у садку. Ти бачила, що бiгав?
– Бачила, що бiгав, – луною повторила Марiя.
– Вiн уже не кашляе?
– Не кашляе, – протягла оторопiла Марiя.
– Кашляють i вiд переповнення радiсними емоцiями. Дивно, що про це в медучилищi не вчать. Годi зволiкати. Потрiбно засвiтла повернутися. Збирай нас у дорогу i не затримуй.
Еколог солодко потягся.
– Ох i засидiлися.
Ігноруючи Марiю, пiдморгнув Мишковi, потiм Остапу Яковичу. Дiловито розпорядився:
– Яковичу, запрагайте коней та будемо рушати.
