скачать книгу бесплатно
Майдан оточували пишнi акацii. Крiзь iхнi кучерявi крони прозирали бiлi будинки з пологими брудними дахами. Помiж усiма хлопчикiв зiр вихопив найвищу будiвлю. Вона видiлялася i пурпуровим дахом. Мишко подумки назвав цей будинок Пурпуровим. Трохи постояв i почимчикував до нього.
Пурпуровий палац iз мармуровими колонами
О, зблизька цей будинок його зачарував. Не будинок, а справжнiй палац. Хоча б така обставина. Майдан i вулиця, що тягнеться через мiсто, брукованi вичовганим камiнням. А перед Пурпуровим палацом земля укладена рожевими мармуровими плитами. На плитах так само гамузом лежав одяг. Але ж який! Грецький, римський, египетський, перський. До того ж багатий. Просто шикарний. Щодо його барв, то переважали червонi з синiми. Одяг прикрашали бiлi, чорнi й блакитнi перли, рiзнокольоровi коштовнi камiнцi. А ще узори, розшитi шовковими i золотими нитками.
Дерев’яний дах тераси пiдпирали свiтло-сiрi колони, що нагадували обтесанi бочки. На них вiдпочивали тварини з пiдiбраними ногами. То, що бики, леви, барани, козли iз чистого золота, Мишко навiть не сумнiвався – рукотворнi тварини так блистiли, що боляче на них дивитися.
Вхiднi дверi – важкi, бронзовi – були вiдхиленi. Немовбито запрошували: «Заходь, хлопчику, в палац. Всерединi на тебе чекае багато несподiванок». Без вагання навшпиньках, вiн рушив до дверей. Раптом почув за собою пiдозрiле шарудiння. Крутнувся – i скрикнув:
– Ой, це ти?!
Пiд колоною стояв на хвостi полоз. Той самий, жовточеревий. Мишко вирiшив полоза провчити. Вдавав iз себе сердитого дядька. З безпечноi вiдстанi вичитував змiя:
– Чому залишити мене самого? Га? Мовчиш? Знай, ти зараз вiдповiдаеш за мене. Так, так, вiдповiдаеш. Бо я не просився сюди, у мертве мiсто.
Жовточеревому не сподобався наступ хлопчака. У вiдповiдь вiн зашипiв.
Мишко мовчки лопотiв пухнастими вiями. Охота лаяти тварину його вiдпустила. І не тому, що змiй дуже великий. Просто, коли iшов мертвим мiстом, то зрозумiв: немае нiчого гiршого на свiтi, нiж самотнiсть. Самотнiй чоловiк такий же вправний, як один палець. Хай Жовтопузик (вiн дав полозовi таке iм’я) не людина, але вiн жива iстота. До того ж тiльки Жовтопузик здатний перенести його до батька. Отже, лiпше зi змiем приятелювати.
Доброзичливим тоном хлопчик перепитав:
– Ти щось сказав? Прикро, що я твоеi мови не знаю. Нам важко спiлкуватися. О, я придумав тобi iм’я. Жовтопузик. Подобаеться? Правда, ти дуже великий для такоi назви. У цьому мiстi в мене крiм тебе нiкого нема. Для мене ти i брат, i товариш.
Напруженим тiлом змiя пройшли схвальнi хвилi. Вiн опустився на мармурову плиту i пiшов. Так, так, пiшов. Викидаючи вперед хвiст i пiдтягуючи передню половину тiла, змiй рухався з пiдскоками. Мишко побiг за Жовтопузиком слiдом.
Вони зiйшли з мармурових плит тераси i попрямували навпростець до саду. Швидко минали дерева горiхiв, яблунь, абрикосiв, слив. У кучерявiй зеленi вишень i черешень рожевiли ягоди.[5 - Клiмат у тi часи був прохолоднiший.]
Мишко помiтив у кiнцi саду господарськi будiвлi.
Жовтi близнята
Хлопчик чимчикував за Жовтопузиком i дивився на свiт значно веселiше. Ось змiй зiйшов iз прямоi лiнii шляху i подався до староi грушки. Мишко з вiдстанi примiтив тапчан, застелений картатою тканиною. Далi примiтив двiйко дiтей, що лежали горiлиць. Коли пiдiйшов ближче, то зрозумiв, що дiти мiцно спали.
Мишко тихенько пiдкрався до сонькiв. Хотiв злякати iх. Гавкнути, свиснути чи голосно заулюлюкати. Щось у позах i виглядi дiтей його насторожило. Тому не гавкнув, не свиснув i не заулюлюкав.
Уважно i довго розглядав тих, що мiцно спали. На те, що худi та з брудними ногами, не звертав уваги. Але вiдмiтив, що iхня шкiра жовта i що вони близнята. Одне вбране в сукенку червоного кольору, друге – зеленого. «Ай, дiвчата, плакси,» – незадоволено скривився. (Мишко у iграх надавав перевагу хлопцям.) Окрiм кольору сукенок, рiзнилися дiвчата зачiсками i прикрасами. Першу прикрашало намисто, в якому склянi кульки чергувалися з черепашками каурi, та сотня заплетених дрiбушок, що кумедно стирчали у всi боки. Лiва щiчка першоi була розцяцькована синiми рисочками. «Для чого дiвчинка розмалювала себе?» – гадав Мишко. Вiдповiдi вiн не знайшов. Перевiв погляд на другу дiвчинку. Кучеряве, кольору смоли, волосся кружкома обрiзане. У одному вусi стирчала сережка у виглядi жирноi рiчковоi п’явки.
З усiх прикрас Мишковi найбiльше сподобалася сережка. Мимохiть торкнувся ii. Дiвчинка зразу же ворухнулась i застогнала. Мишко вiдскочив назад – i наступив на Жовтопузика. Дивно, що змiй на нього не зашипiв, а зiбрав довге тiло у пружину i стрибнув на тапчан. Потiм розтулив величезного рота, з якого вистрелив роздвоений чорний язик. Торкнувся ним сухих вуст вертлявоi дiвчинки.
– Геть, полозе! Злазь! Кому кажу? Не чуеш? Огрiю, знатимеш, – погрожував Мишко тваринi.
Жовтопузик не злякався хлопчикових погроз, а вперто робив свое. Вуста вертлявоi дiвчинки вiд слини блистiли. Так само Жовтопузик вчинив iз другою дiвчинкою.
– Зараз я тобi покажу, де раки зимують. Ой, покажу, – обiцяв хлопчик.
Змiй на погрози нiяк не реагував. Мишко вирiшив дiяти рiшуче.
Неподалiк рiс старезний дуб. Блискавка розчахнула його гiлки, деякi з них торкалися землi. Хлопчик прожогом кинувся до дуба. Хотiв виламати дебелу палицю i прогнати нахабного змiя. Але дорогою сталася непередбачувана пригода. Мишко зачепився за глиняний черепок – i полетiв уперед. Коли приземлився, то права нога вгрузла в яму, а лобом зачепив шорсткий стовбур.
Накульгуючи, з гулею на лобi, Мишко пiдповз до тапчана. Полоз i хвостом не крутнув. Дровинякою лежав мiж сестрами i вдавав, що спить. У Мишка не було сил його лаяти. Вiн перевернув горщика, що неподалiк валявся. Сiв на нього. Поперемiнно тер гулi, що вискочили на колiнi та лобi. Кривився вiд болю. Мимохiть помiтив, що сукенки на грудях дiтей ворушаться. Вiн забув про свiй бiль, нахилився до дiтей.
Груди дiтей часто пiднiмалися. Самi вони тихо стогнали. Хлопчик сполошився: «Близнята хворi. Їх треба рятувати». І тут вiн згадав про пiгулки. Двi пiгулки аспiрину, якi мама завбачливо йому передала.
Лiки, обгорнутi фольгою, навiть пiсля купелю в морi, були сухi, не пошкодженi. Воду для пиття Мишко вiдразу побачив. Нею були наповненi дерев’янi цеберки та високi амфори, вмонтованi в триноги. Ще потрiбно знайти посуд, у якому розтовкти пiгулки.
На столах, розмiщених пiд коморою, та складеноi зi саману пiчки валялися рiзних форм i емкостей глинянi миски, горщики, жбани, глечики, амфори, обкуренi казани. Але жодного кiвшика чи кухля. У поле зору хлопчика потрапив черепок, через який вiн замало не врiзав дуба. Налягаючи на здорову ногу, метнувся до черепка.
Полоз, що вдавав сплячого i лагiдного, зметнув тупо рилу голову i шипiв услiд хлопчаковi. Вiн озирнувся, миролюбно мовив:
– Виходить, ти тут харчуешся. Що ж, подiлишся своiм черепком. Зараз вiн потрiбнiший хворим.
Змiй холодно мигнув чорними обсидiанами. Затим згорнувся в кiльце i стулив повiки.
Мишко сполоснув кострубату мисочку. Поклав пiгулки i почав iх товкти.
Пiгулки були мiцнi, як зуби дракона. Але хлопчак не вiдступав вiд свого. Вiн i ламав пiгулки, i бив iх кулаком, i стукав камiнцем. Урештi-решт на днi черепка забiлiла пушка цiлющого порошку.
Далi хлопчик набрав у пригорщу води i плюснув на свое добро. Старанно розколотив пальцем, щоб порошок розчинився. Заодно пригадував, як напувала лiками його, хворого, мама. Коли вiн спав, то мама лагiдно будила його, а потiм обережно напувала. Так само i вiн повинен дiяти.
Вiн насупив бiлястi брови. Суворий i урочистий, обiйшов тапчан i схилився над дiвчинкою, вухо якоi прикрашала сережка. Лагiдно поплескав дiвчинку в щiчки. Хвора застогнала, але очей не розплющила. Мишко-лiкар вирiшив дiяти рiшуче. Вiн замахнувся i ляснув дiвчинку в жовту щiчку. Силова терапiя допомогла – хвора розлiпила червонi повiки. Мишко упадав бiля неi. Однiею рукою пiдняв хворiй голову, а другою пiднiс до ii рота глиняний черепок.
– Пий же, пий, – вимогливо кричав.
Дiвчинка покiрно вiдпила. З ii сестричкою Мишко теж не церемонився.
Напоенi лiками, близнята тихо лежали. Тiльки суворий ескулап[6 - Так жартiвливо називають лiкаря.] не знав спокою. Вiн простував вiд грушки до дуба i назад. Наверстав уже кiлька десяткiв кiл. Усе чекав, коли аспiрин почне дiвчат «брати» i вони, здоровi, сядуть на тапчан. Але дiвчата спокiйнiсiнько спали горiлиць.
Жовтопузику, напевне, набридло чекати пробудження близнят. Вiн сповз iз тапчана i в’юнкими рухами поповз до дуба. Мишко очам своiм не повiрив – грубезне тiло змiя зникло в ямi, куди вiн мав необережнiсть вцiлити ногою (уже перестала болiти). Бiльше того, Жовтопузик вивернувся у тiй вузькiй ямi й вистромив iз нею голова. Хлопчик завважив, що голова сторожко свiтила блискучими зiницями, стежила за близнятами i за ним. Вiн вкотре пожалкував, що не розумiе змiiноi мови. Адже Жовтопузик не простий. У нього, безперечно, гострий розум. Вiд нього вiн би узнав багато цiкавих iсторiй. Хоча б про зникнення мiстян.
Дiвчинка в зеленiй сукенцi ворухнулася i пробувала встати. Мишко прожогом кинувся до вертлявоi, допомiг iй сiсти. Дiвчинка, що в червонiй сукенцi, позiхнула. Повiк вона не розлiплювала. Посопiла i знову заснула.
Поки дiвчинка в зеленiй сукенцi продирала кулачками очi, Мишко схилився над ледачою. Гаркнув до нею:
– Досить спати. Вставай!
Дiвчинка враз пiдскочила. Сама, без Мишковоi допомоги, сiла поруч iз сестричкою. Побачила Мишка i зойкнула.
Жовтi, як лимони, близнята тулилися одне до одного. Вони не зводили з незнайомця чорних блискучих очей. На iхнiх денцях тремтiв подив.
Знайомство Мишка з малими фiнiкiйцями
Мишко перший порушив мовчанку. Приемно усмiхнувся до дiвчаток i сказав:
– Привiт. Ви спали, коли я пiдiйшов.
Дiвчинка, що в зеленiй сукенцi та зi сережкою, пiдшморгнула i розкрила ротика. З нього виплили нерозбiрливi звуки. А ще вона творила пальцями дивнi жести. Мишко стенув плечима. Вiн не розумiв жестiв нiмих. Дiвчинка, що в червонiй сукенцi та з розцяцькованою щiчкою, пискнула:
– Лулi запитав: хто ти? Ми тебе нiколи не бачили.
Вона говорила не по-скiфськи i не по-грецьки. Цю мову Мишко чув уперше. І дуже здивувався, що добре ii розумiе. Але вчасно пригадав таткове повчання: «Пiдсвiдомо в корi мозку людини таiться код усiх ii минулих поколiнь. Цю гiпотезу легко довести. Коли людина перебувае пiд гiпнозом, то вiдповiдае тiею мовою, на якiй до неi звертаються. Хоча при повнiй свiдомостi вона не знае цих мов».
Мишко упевнено вiдповiв:
– Мене звати Михайлом.
Близнята запитально дивилися на нього. Вони, безперечно, хотiли узнати про нього бiльше. Мишко звернувся до розцяцькованоi щiчки:
– Лулi – хлопець?
– Лулi мiй братик, – сердито пискнула щiчка.
Дiвчинка зiскочила з тапчана й обсмикнула червону шовкову сукенку. Мишко миттево вiдмiтив, що вона нижча за нього. Це додало йому смiливостi.
– Ви дуже схожi. Я гадав, що ви сестри.
Лулi незадоволено пiдшморгнув. Мишко кивнув головою у його бiк.
– Твiй брат без’язикий?
– Нiколи не називай Лулi без’язиким. Чуеш, чужинцю? – пискнула мала. Вона з такою силою стиснула кулачки, що жовтi пальчики побiлiли. – Коли б на тебе напали в морi пiрати, то ти не то, що занiмiв. Вiд страху напудив би у штани.
За такi образливi слова задавака получила би штурхана в плечi. Та не цього разу. Мишко проковтнув образу. До того ж почута iнформацiя його вельми зацiкавила. Перепитав:
– На вас у морi напали пiрати?
– Напали, – пом’якшала дiвчинка.
Вона гладила намисто i казала: – Потiм нас привезли сюди, в Каркiду. Ми з братом раби. Братика звати Лулi, а мене Елiсса.
– Ви раби? – запитав глузливим тоном Мишко. – Не вiрю.
– Чому?
– Прикид, що на вас, гарний. Із тонкоi дорогоi тканини. Раби дорогi сукнi не носять.
Елiсса задерла вгору гострого носика:
– Ми сидонцi. Греки нас ще називають фiнiкiйцями.
– Тiльки не ображайся, Елiссо. Мене цiкавить: фiнiкiйцi всi жовтi?
– Наша шкiра красивого кольору. Фiнiкiйськi дiти свiтло-жовтi, а не блiдi, як оце ти. Коли фiнiкiець дорослiшае, то шкiра його темнiе. Наш татко, наприклад, яскраво-червоний. Татко надзвичайно красивий.
Мишко, ховаючи очi, кивав головою на знак згоди. Елiсса хвалилася:
– Окрiм своеi мови ми знаемо перську i грецьку. У Каркiдi вивчили скiфську i таврську.
– Але ж твiй брат без’язикий… Ой, перепрошую… Лулi не розмовляе.
– Ну i що? Люлi не розмовляе, зате все розумiе. А ще братик грае на флейтi. Тому хазяiн велiв нам давати смачну iжу i красиве вбрання.
Мишко лопотiв вiями, пригадуючи карту стародавнього свiту та розповiдi батька. Роздумував уголос:
