скачать книгу бесплатно
Близнята, Петько з Катрусею побiгли додому, вiдпрошуватися. Чоловiки попрямували до гаража. Коло них хвостиком крутився Мишко. Дорослi перемовлялися.
– Я оце, Яковичу, згадав… У Мигii на канiкулах мiй племiнник. Тарасом хлопця звати. Вiн усе чисто про растенiя i животних знае. Багато полезного малим може розказати. От би зв’язатися з ним…
– Доречна пропозицiя. Телефонуйте.
– Не, ви самi на кнопки жмiт. Я номир помню…
Господарка ненадовго затрималася в альтанцi. Сердилася на безцеремонного гостя: «Ач, командир. На курей кричав, як на своiх»; на Остапа; на себе, що не вiдстояла свою правду. Але найбiльше переймалася недугою сина: «Куди вiн, хворий, iде…».
Коли Марiйка подавала Остапу мiшечок з бутербродами, то, немов оправдовувалась, тихо сказала:
– Ось двi пiгулки аспiрину. Одну Мишко вже проковтнув. А цi двi поклади йому в кишеню. Прослiдкуй, будь ласка, щоб вiн iх ужив.
Гай, гай. Знала би Марiя, що своiми пiгулками врятуе життя чужих дiтей, то не почувалася б нiяково i так, наче в чомусь перед товариством завинила.
…Машина плавно виiжджала з подвiр’я. Золотавець розставив широко крила, кинувся наздогiн авто. Лише бiля ворiт зупинився. Вигнув луком шию i кукурiкнув. Мишко озирнувся. Нi, не на пiвня хлопчик глянув – матерi махнув рукою.
Пiвень вилетiв на паркан i надривно горлав: «Михайлику, будь обережний! Бiйся пiдступного змiя».
Украiнська Швейцарiя
– О, ми в гiрськiй краiнi! – вигукував переповнений радiсними емоцiями Мишко.
Остап Якович уточнив:
– Це мiсце ще називають Украiнською Швейцарiею.
– Вiд органiзованих екскурсiй держава мала би бiльше користi, нiж вiд станцii, яку планують запустити. Мiсця тут не лише прекраснi, а й унiкальнi, – прилучився до розмови Тарас, схожий на Котигорошка юнак.
Тарас навчався в унiверситету, на другому курсi бiологiчного факультету.
– Ше й яку пользу мали б, – пiдтвердив Еколог.
З-пiд низько опущеного козирка чоловiк слав похмурi погляди на недобудовану гiдростанцiю, що бетонною потворою вчепилася за протилежний високий берег.
Пан учитель став спиною до сумного краевиду i почав свою довгу розповiдь:
– Ми перебуваемо з вами у серцi Гранiтно-Степового Побужжя. Воно знамените тим, що е однiею з найдавнiших частин Євразii.
– Так уже й найдавнiших, – стиха кепкував Петько.
Мишко непомiтно для дорослих штовхнув товариша.
Голос Остапа Яковича звучав по-особливому – пiднесено. Навiть лисина його вiд хвилювання спiтнiла i блищала на сонцi. Ось вiн величаво вказав рукою у бiк степу.
– Ковиловий степ не лише безкрайнiй. Вiн нагадуе море, що перекочуе хвилi вдень i вночi. Це дае нам можливiсть уявити украiнський прадавнiй степ, де вiльно, без перешкод гуляв вiтер. Сьогоднi тишу порушують лише працюючi двигуни сiльськогосподарських машин. Руйнiвнiй дii вiтру перешкоджають рукотворнi лiсосмуги. Прислухайтеся? Чуете спiв птахiв i рокiт води? Вони линуть з глибокоi долини. Звiдси, з узвишшя, бачимо, як трепетно, в обiймах гранiтних скель несе рiчка своi чистi води. Тому й не дивно, що нашi пращурi дали iй iм’я однакове з Єдиним Богом – Буг.
Краса довкружжя сильно вплинула на Еколога. Голос простого чоловiка тремтiв вiд хвилювання.
– Яковичу, а чи не вiд буханця пiшла назва? Бух – буханець, хлiб по-нашому. Ге? Правда, схоже?
Дiти перезирнулися, тамуючи смiх.
Тарас витяг iз кишенi записник i щось черконув у ньому олiвцем. Дiлився своiми роздумами:
– Обов’язково проведу дослiджу щодо походження назви Пiвденного Бугу. (Задумався.) Буханець… Буг… Можливо, пращури мали на увазi небесний хлiб?
Дiти знову перезирнулися. І, як змовилися, перевели шанобливi очi на Еколога.
Остап Якович кахикнув, щоб привернути до себе увагу. Натхненно розповiдав:
– Протягом 60 мiльйонiв рокiв ця земля не занурювалася у морськi глибини. Багато вона могла б повiдати нам… На Гранiтно-Степовому Побужжi, мов у колисцi, виховувалася украiнська нацiя…
– …i плекалася людська цивiлiзацiя, – докинув Тарас, що сховав записник у задню кишеню джинсiв.
Заувагу студента дiти не зрозумiли – надто була вченою. Петько крутився з розтуленим ротом.
– А звiдки з’явилися гранiтнi береги? Адже кругом рiвний степ, – голосно запитав.
Остап Якович пояснив:
– У цьому мiсцi залягае Украiнський кристалiчний щит. Рiчка пробила у щитi шлях, створивши для стоку води глибокий каньйон. Звичайно, рiчка невпинно трудилась i довбала гранiт мiльйони рокiв. Нинi отримуемо задоволення, коли споглядаемо ii працю, милуемося мальовничим гiрським краевидом.
– Остапе Яковичу, краевид мальовничий, але чому тут нiхто не живе. Так було завжди? – запитала Катя.
Мишко напружив слух. Йому вiд самого початку кортiло взнати, чи заселяли цю чудову мiсцину люди. Остап Якович почав здалеку.
– Шматочок землi, що ми споглядаемо, являе собою залишок Дикого Степу. Цiкаво, що його нiколи, чуете, нiколи, не розорювали. Орати, рити землю, селитися й займатися господарством тут заборонено украiнським законодавством. Тому й не бачимо тут людських будiвель i городiв.
– О! – пiдняв Еколог порепаного вказiвного пальця.
Остап Якович на тiй же пiднесенiй нотi продовжував:
– Але ранiше, у вiсiмнадцятому столiттi, цi мiсця вподобали козаки. Вони створили Запорозький Гарт, або сторожове укрiплення, обнесене високим, мiцним частоколом. Археологи проводили тут своi дослiдження. Виявили слiди стоянок стародавньоi людини часiв палеолiту, трипiльськоi та черняхiвськоi культур, мiдного, залiзного вiкiв, поселень кiммерiйцiв, скiфiв та iнших кочiвникiв. Прекраснi мiсця Побужжя за всiх часiв вабили людину.
– Слiди стоянок скiфiв? – перепитав Мишка.
Петько стрепенувся. Товстеньке личко хлопчика видовжилося, а очi з глузливим блиском косували лiворуч, у бiк сестри. Вiн стиха реготнув i чекав, що Катруся його пiдтримае. Та дiвчинка вiдшуковувала зором слiди стоянок стародавньоi людини, стояки частоколу з козацького укрiплення.
Вiд образливого смiху однокласника Мишко розхвилювався. Його коротке волосся мимохiть наiжачилося, а обличчя вкрилося червоними плямами.
– Слiди скiфських кочовищ археологи також знайшли, – пiдтвердив Остап Якович, пригладжуючи колючий iжачок на головi сина.
Мишко заспокоiвся. Непомiтно для дорослих показав товаришку язика. Петько гидотно скривився.
Остап Якович на правах гiда пiдвiв усiх до краю плато. Дорослi та дiти мовчки споглядали прекрасний вид обривистого берега. Гранiтнi виступи його загадково червонiли i тiльки де-не-де поросли низькорослими кущами, що пустили корiння мiж розщелинами каменю. Неймовiрне видовище справляла також рiчка. Їi хвилi, мов конi, що розгойдували пiнистими гривами, безстрашно падали грудьми на гранiтний бар’ер.
Раптом Мишка огорнув неспокiй. Чомусь непокоiла монета, яку вiн носив на грудях, як амулет. Вона нагрiлася й прилипла до тiла. Хлопчик витяг монету через горловину блакитноi футболки. Можливо, через те, що рука тремтiла, монета вiбрувала й амплiтуда коливань збiльшувалася. Мишко притис монету долонею до грудей i вона стихла. Згодом до його слуху долинуло шелестiння. Вiн прислухався. Шелестiла бiля його нiг ковила. Чому вона тремтить? Адже день погiдний, i вiтерець травою не колише. Та збентежений погляд хлопчика уже полинув до каньйону. Дивним вiдчуттям хлопчик не надав значення. Про них вiдразу забув.
Дiти, не вiдриваючи очей вiд живоi картини, слухали Тараса.
– Флора i фауна Побужжя надзвичайно рiзноманiтна. Багато видiв занесенi до Червоноi книги Украiни та Європи. Це смiлка бузька, ковила гранiтна, полоз жовточеревий, борсук, сорокопуд сiрий, лелека чорний.
Тарас говорив, звичайно, протокольно. Але далi розповiдь студента лилася невимушено i природно. Навiть подiлився власними спогадами:
– Найбiльше люблю степ у пору цвiтiння гвоздики ланцетноi. Яскраво-червонi плями вiд квiтiв гвоздики ланцетноi на тлi срiблястоi хиткоi ковили – явище фантастично красиве. На жаль, залишилося цих рослин мало. Вони поодинокi, уже не створюють пiд час цвiтiння яскравих плям.
Дiвчинку Тарасова розповiдь розчулила. Вона стиха зiтхнула. Мишко нишком поглядав на однокласницю. Яка вона вродлива! Довге шовкове волосся, фiалковi очi…
Вiн прагнув зробити для Катрусi щось приемне. Примiром, знайти кущик гвоздики ланцетноi. Хай би вона зрадiла.
Мишко надибав жовточеревого полоза
Люди чiпко трималися за довгi лози. Далебi, спуск у долину стрiмкий.
Тiльки Мишко все ще на плоскогiр’i. Хлопчик уважно вдивляеться у ковиловий степ. Проти сонця степ вигравав срiблястими хвилями i нагадував спину гiгантського звiра. Довгу його шерсть, здавалося лагiдно, розчiсуе ледь чутний вiтерець. Увагу хлопчика заполонили камiннi валуни. Овальнi, гладкi, до половини заритi в землю, вони лежали поодинцi й купно. Уява малого вже малювала велетенських доiсторичних птахiв. Мiльйони рокiв тому птахи вiльно розгулювали цим степом. Їх щось злякало. Вони спiхом бiгли, залишивши на рiвнинi своi яйця. Без батькiвського пiклування i тепла, яйця не розтрiскалися, пташенята не вивелися, а шкаралупа за мiльйони рокiв закам’янiла. Нинi цi яйця вважають мертвим камiнням.
Враз Мишко згадав про батька. Гукнув углиб каньйону:
– Тату, я тут! Не хвилюйся!
Остап призупинився, повернув до сина усмiхнене обличчя. Попри негаразди, пов’язанi зi забудовою водосховища, вiн переживав пiднесення, мав чудовий настрiй. «Хай син побродить степом. Самому можна побачити те, що для гурту закрите», – розважливо думав, сходячи крутизною.
Батько, вiн же учитель iсторii середньоi загальноосвiтньоi школи, правильно мислив. Але вiн не мiг передбачити наслiдкiв вiдсутностi сина. Адже прадавня, нiколи не перевернута плугом земля мiстить виходи в паралельнi свiти.
Тим часом наш герой обходив бiлi, виполосканi дощами, валуни. Уважно придивлявся до рослин, довгi стебла яких тяглися з-пiд камiння. Але жодноi рослини з яскраво-червоним цвiтом вiн не побачив.
До його слуху з каньйону долинув ехидний голос Петька:
– Фантазере, не вiдставай.
– Наздожену, – гукнув у той бiк Мишко.
Його дратував товаришок. У майбутньому вiн бачив себе мiлiцiонером. Атож у всьому наслiдував свого батька. Петько не вiрив, що Мишкова родина побувала в Скiфii.[3 - Див. першу книгу серii «Царський пояс».] Не вiрив у подарунки, отриманi вiд скiфiв. Цi подарунки, а саме: золоту чашу i меч у золотих пiхвах, татко здав державi. Натомiсть татко отримав чималу суму грошей. За них батьки придбали в центрi району ошатний будинок. Нарештi, вони покинули хатину, пiд яку пiдбиралася круча, i оселилися в сучасному житлi. Проте слiдчий, батько Петька, вважав справу зi скiфськими скарбами пiдозрiлою…
Несподiвано увагу Мишка привернув камiнь химерноi форми. Хлопчик пiдбiг i вiд несподiванки закляк. На каменi грiвся грубезний змiй. Хвостище губилося у густiй ковилi.
Раптом голова змiя вiдiйшла вiд бiлоi поверхнi й мовби у сповiльненому ритмi танцю проплила в повiтрi. Хлопчик вiд страху гикнув. «Тiкай, Мишо! Тiкай! Зволiкання – смерть для тебе!» – подумки пiдганяв себе. Але ворухнутися не мiг, бо увесь, вiд голови до п’ят, задерев’янiв. Хоча мозок працював чiтко. Так, вiн помiтив жовте черево гада. Чомусь зрадiв своему вiдкриттю. «Це жовточеревий полоз. Вiн у Червонiй книзi. Таких полозiв на землi дуже мало. Вони пiд охороною держави», – замилувано думав.
Блискучi чорнi очi змiя, схожi на вiдполiрованi обсидiани,[4 - Обсидiан – вулканiчна гiрська порода, що мае вигляд темного скла.] чiпко тримали дитину в полонi. Ось блимнули – iх навпiл перетнули червонi блискавки. По тому очi стали рости. Росли, росли i виросли до розмiрiв чайних блюдець. Хлопчик побачив у них себе. Негарного – з розтуленим ротом.
Із чорних блюдець хлюпнула вода. Вона все прибувала i прибувала. Залила увесь ковиловий прадавнiй степ.
Мишко бив ногами й руками по водi, щоб не утонути. Вiн розумiв, що слiд гукнути до батька. Однак чомусь не гукнув. Ураз його накрила хвиля божоi рiки.
Глава друга
Морський краевид iз жовтим муром. Загадкове мiсто
«Де я? Куди потрапив? Чому так багато води? Їi забагато навiть для такоi рiчки, як Пiвденний Буг. Невже море? Чому берег безлюдний? Нi дiтей, нi дорослих?»
Запитання роем кружляли в головi хлопчика. Кожна секунда народжувала все новi й новi запитання.
На мармуровому небi борсалося блiде кружало в ореолi бiлих променiв. Прямi й пружнi, вони впиралися в землю.
«Подивлюся, що тут цiкавого, та й повернуся на сонячних променях додому. Так само, як минулого разу зi Скiфii», – вирiшив хлопчик.
Вiн iз цiкавiстю розглядав новий для себе краевид. Його увагу заполонив жовтий мур. Вiн мав вигляд стiни. Жовтоi, зi зубчастим краем, високоi та гладенькоi. Їi не те, що перестрибнути – перелiзти не можна. Придивившись, Мишко помiтив у стiнi отвiр.
Чомусь iз вiдстанi все видаеться iнакшим, нiж е насправдi. Прямуючи до отвору в мурi, вiн перейшов мiст, пiд яким чорнiла глибока яма. А отвiр виявився воротами. Щоправда, широкими. Через них вiльно проiхав би вантажний автомобiль. Половинки ворiт були вiдчиненi. Вони не хитались i не скрипiли. «Це тому, що важкi й оббитi широкими металевими смугами. Унизу стирчать чорнi зуби. Я попiд ними не пролiзу», – пiсля уважного обстеження дiйшов висновку Мишко. Над ворiтьми височiла прямокутна башта з продовгуватими стрiльницями.
Несподiвано Мишко побачив вартового, що зiперся об стiну. Озброеного довгим мечем i круглим бронзовим щитом. Вояк, напевно, вiдпочивав. Мишко скористався цiею нагодою. Атож уважно розглядав вояка разом iз його спорядженням. Про себе зауважив, що щит прикрашений випуклим зображенням людських нiг – товстих i довгих. Ілюстрацiю такого щита вiн бачив у книжцi про стародавню Грецiю. Так само уважно розглянув коротку, на кшталт сорочки, вiйськову форму. На ногах вояка, чорних вiд засмаги, були шкiрянi сандалi. Тiльки обличчя вартового Мишко не бачив – його закривав полотняний з вузькими крисами капелюх.
На очах оторопiлого хлопчика почали вiдбуватися незрозумiлi речi. Ноги вартового чомусь зблiдли, зробилися прозорими. Крiзь тiло прозирали трубчастi кiстки. Вiдтак ноги зникли, немовби розчинилися в повiтрi.
Із стану зацiпенiння Мишка вивiв оглушливий звук. Це упав бронзовий щит i бамкнув. Порожнi, без нiг, сандалi поiхали вперед i стали. Одяг з воiна спадав. На нього м’яко опав довгий меч. Капелюх покотився i лiг на пiсок увiгнутим боком догори. Наче розтулений вiд нiмого крику рот.
Мишко через силу ковтнув слину. Мов зацьковане мисливцями звiреня, водив очима й прислухався. Йому здалося, що монотонний гуркiт хвиль звучав погрозливо. Нiби попереджав про сумне й страшне, що чекае на смiливця у оточеному високим муром мiстi.
Лише тепер вiн помiтив розкиданi речi домашнього вжитку. Здебiльшого валялися довгi шматки полотна, якими греки обгортали свое тiло, також дитячi сорочечки. Хатнiй мотлох лежав купками, але без ладу. Страшна здогадка обпалила мозок юного слiдопита: «Люди, що носили цей одяг, зникли. Зникли так само, як вартовий».
Страху наганяли також бiлi пасма, схожi на пару, що витiкали через розчинену браму. «Напевне, за ворiтьми варять воду. Або пиво чи горiлку. Казани, однозначно, величезнi. Он стiльки пари», – роздумував хлопчик. Трохи постояв. Іти в мiсто, чи не йти?
Усе ж нерiшучим кроком рушив через ворота.
Колись Мишка запитають: «Хлопчику, признайся: чому ти зайшов у чуже мiсто? Адже ти злякався. Також розумiв, що тебе можуть образити, поранити чи вiдлупцювати. Якщо не люди, то звiрi чи невидимi злi сили. Ти, однак, туди пiшов. Чому?»
Вiн скаже: «Мене надзвичайно зацiкавило: що там за ворiтьми? От я i пiшов…»
Слава допитливим! Наiвним, щирим, простим. Допитливiсть – вiчний двигун, що веде хлопчика шляхом зрiлостi до вiдповiдальних вчинкiв.
Подорож безлюдною дорогою
Мишко чимчикував дорогою, вимощеною кам’яною брукiвкою. Не дуже широкою, але й не вузькою – до п’ятнадцяти метрiв. Величезних казанiв, у яких варили воду, Мишко не надибав. Пасма, схожi на туман, у мiстi хиталися на рiвнi дерев. Помiж прибитого пилом зела сиротливо виглядали мазанки.
Мишка лякала мертва тиша, дратували залишенi предмети й ганчiр’я, що плуталися пiд ногами. Щоб себе пiдбадьорити, вiн придумав гру-загадку на тему: «Хто власник цього одягу?». Бубнiв собi пiд нiс: «Цей чоловiк середнього достатку. Вiн носив хламиду iз грубого льону. А цей – пузатий багач. Його хламида широченна, барвиста. Кiстяна шпилька, червона стрiчка i блакитна сукня з тонкого полотна, безперечно, належали модницi. У неi висока зачiска. Я знаю, що через дерев’яний обруч (валявся на купi) часiв Скiфii жiнки протягували свое волосся. Пiднiмали його i так носили. О, тут зупинилися вояки. Одяг iхнiй короткий, бавовняний i кольору морського пiску. Вояки ходили у сандалях iз високими ремiнцями. На плечах носили полотнянi накидки. У кожного меч зi списом».
Мишко обережно обходив дишла, що тяглися вiд гарб i возiв. Бiля двохколiсних вiзкiв лежала дорога упряж, яку прикрашали золотi та срiбнi бляшки. Хоча здебiльшого на очi потрапляла проста упряж – мотузяна.
Мiсто пережило якусь трагедiю. Щось таемниче, сильне i жорстоке забрало його жителiв. Через це мiсто безлюдне i мертве.
Хлопчик уповiльнив ходьбу. Потiм зупинився. «Не хочу тут бути. Попрошу сонце, щоб перенесло мене знову в Побужжя, до батька», – вголос сказав. Вiн з надiею закинув голову. Блiде кружало завмерло у чiпких обiймах мармурового неба. «Нi, не забере мене сонце звiдси. Воно таке ж мертве, як i мiсто. Треба знайти полоза. Це вiн мене сюди перекинув. Цiкаво, для чого? Де вiн? Гукнути до нього? Страаашно… Тишком-нишком його пошукаю.»
Чим далi вiн простував, тим дорога була бiльш захаращеною. Чалапав над ii краечком. Час вiд часу пробирався помiж кущами та густо насадженими кипарисами. Щiльнi конусоподiбнi крони дерев нагадували монахiв. Їхнi чiткi силуети додавали смутку в безрадiсний краевид.
Кiнець дороги розширився. Хлопчик вийшов на середину майдану. Пiдiйшов до складеного з камiння, iдентичний кубу, столу. На ньому бiлiла купка попелу. Внизу стояла корзина зi сосновими гiлками. «Жертовник», – сказав уголос хлопчик.
Потiм довго озирався, уважно розглядав довколишнi краевиди.
