скачать книгу бесплатно
На розпуттi
Борис Грiнченко
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«На розпуттi» Бориса Грiнченка – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена традицiйнiй для автора темi украiнськоi iнтелiгенцii***. Героi – люди рiзних напрямiв i поглядiв, що й обумовлюе назву творiв. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий прозаiк, автор творiв «Батько та дочка», «Сонячний промiнь», «На розпуттi», «Дзвоник», «Хатка в балцi», «Дрiбнички», «Князь Ігор», «Брат на брата», «Панько», «9 сiчня», дилогiя: «Серед темноi ночi». «Пiд тихими вербами», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Сам собi пан».
Борис Грiнченко
НА РОЗПУТТІ
І
– А, нарештi й ти!
– А хоч би й я!
І два молодi iнтелiгентнi парубки, привiтавши такими словами один одного, додали потiм, цiлуючись:
– Здоров, здоров, братику!
Можна було бачити з iх привiтання та з осяяних радощами очей, що вони були друзями.
Той, що приiхав, був ставний, високий парубок. Зчорна-сiрi очi в його дивилися смiливо, енергiйно, гордо; тонкi губи стискалися твердо й мiцно, та й усе молоде обличчя сяло силою, вродою та веселою певнiстю в собi; розум, що виразно свiтився в очах, проймав кожну риску на iнтелiгентному видовi.
Другий, той, що стрiвав свого товариша серед невеличкоi мiськоi свiтлички, був зовсiм не блискучий. Постать кремезна, широка в плечах, але не дуже висока; обличчя спокiйне, симпатичне, але навдаку чи чепурне; у першого самi яснi вуси, а в цього невеличка борода i очi темнi сидять глибоко; крутий високий лоб, хоча його всього не видко: волосся не зачiсане так поетично назад, як у першого, а вистрижено коротко i розчiсано по-мужичому на лоб. У всiй постатi, як спершу глянеш, брало очi тiльки одно: був iз себе дужий. Правда, очi дивилися хоч тихим, але зважливим поглядом, та до цього вже треба було придивлятися.
Перший був – Гордiй Раденко, а другий – його друг та товариш змалечку – Демид Гайденко. Обидва вони вчилися в унiверситетi, тiльки Раденко на юридичному, а Гайденко на медичному факультетi. Обидва, вiдколи зробилися студентами, жили взимку вкупi, а влiтку iхали на село додому: Гайденко до батька, а Раденко – до свого опiкуна й дядька. Раденко матерi не знав, – вона вмерла в той день, як вiн, ii перший син, побачив свiт; через п'ять рокiв умер i батько, невеличкий панок, хлопця ж узяв до себе i виховав дядько, бо що пiсля батька зосталося, те за позички пiшло. Обидва хлопцi i цього року, як здали останнього екзамена в унiверситетi, поiхали на село; але Гайденко приiхав назад до мiста ранiше на мiсяць: батько одну таку справу в мiстi, що треба було щодня тут бути, i узяв се дiло собi. Клопочучися тiею справою, працюючи в книгозборi, вiн дожидався свого товариша, i оце, нарештi одного веселого лiтнього дня 189… року Раденко приiхав.
Обидва були радi, а надто Гайденко.
– Ну, що ж ти там поробляв? Чого так довго не iхав?
– Ат, – махнув рукою Раденко i почав розказувати через вiщо. Розказав також, що дядько дав йому тiльки 500 рублiв на початок господарства, переказував деякi сiльськi новини, – а поки покликано iх обiдати.
По обiдi обидва пiшли з хати. За будинком, у тiсному мiському подвiр'i, клаптик землi зарiс вишниною. Се звалося «садом», i в йому в одному мiсцi був холодок. Туди й прийшли нашi парубки та й полягали на травi.
– Гарно! – сказав Гайденко.
– Надзвичайно! – вiдмовив iронiчно Раденко. – Кращого й бути не може над цю мiзерiю.
– Ну-ну, не лайсь! – усмiхнувся Гайденко. – Адже сам сюди пiшов – усе краще, нiж у хатi. Не скрiзь же такi сади, як у твого дядька.
– Хто вже приiхав? – перепинив Раденко.
– Тiльки Квiтковський у мiстi.
– А! Квiтковський! А що ж вiн?
– Бiльше нудьгуе…
– Чуднi е люди на свiтi! – промовив, трохи пiдводячись та спираючись на лiкоть, Раденко. – Чого вiн кисне? Мучиться над «свiтовою загадкою»?
– А хоч би й так.
– Und еin Nаrr wartet аuf Аntwort!..[1 - І дурень чекае на вiдповiдь (нiм.)] – промовив крiзь зуби Раденко. – І не дiждеться! – додав трохи згодом. – Якого тут чорта розумiти? Хiба шукати безсмертя душi, чи що? Чи може, загубивши персонального бога, – шукати бога – свiтову силу, як то роблять нiмцi? Так се ж тiльки нiмцi можуть робити!
– Помиляешся; почали се робити не нiмцi, а греки.
– Один кат! Я розумiв життя так, як воно е, одкинув усi iлюзii, всi забобони – i дивлюсь на свiт тверезо. Я розумiю свое становище.
– Становище дресированоi товарний, – промовив замислений Гайденко. – Таким поглядом, такою вiдмовою не можна задовольнитися.
– Ти завсiгди був метафiзиком, – махнув рукою Раденко, – а тепер цей Квiтковський ще далi, здаеться, тебе на той шлях посунув. Кажи – ще що у вас е?
– Кажу ж: нiчого! Хiба що стрiвся недавнечко з Давиденком.
– Вiн досi в своiй управi?
– І досi, i опрiче неi бiльш нiчого не хоче знати. Я, каже, земський дiяч, i цього з мене досить.
– Якби ж з тiеi дiяльностi була яка користь… Ну, в усякому разi – я незабаром сам усе побачу, бо ти поганий оповiдач, – промовив Раденко. – Завтра зайдемо до Квiткiвського, – тiльки я боюсь, що вiн буде через лад кислий.
– Ти сьогоднi злий! Квiтковський кислий нiколи не бува, – вiн тiльки нервовий дуже. А тепер вiн навiть спокiйнiший – з того часу, як Ганна Михайлiвна приiхала.
– Се його сестра, та, що ти з нею «друзями змалечку»? – спитав Раденко.
– Ну, друзями змалечку ми з нею не були, бо ти сам добре знаеш, що я тiльки два роки у iх прожив, та й то не змалечку, а вже тодi, як у гiмназii був.
– Та як ти в iх опинився? Я забув.
– Тодi ще живий був iх батько, а мiй батько був знайомий з ним та й оддав мене до iх на кватирю.
– А чом же я нiколи не стрiвав у Квiтковського тiеi Ганни Михайлiвни?
– Бо ти ж знайомий з Квiтковськими тiльки рiк, а вона саме цей рiк, довчившись у гiмназii, жила в своеi тiтки на селi, а приiхала до брата недавнечко – ще й мiсяця нема.
– Що воно за дiвчина?
Гайденко не вiдразу вiдмовив:
– Свiдома украiнка… щира, запевне.
– Ну, цi панянки усi здаються щирими, поки замiж пiдуть.
– Не знаю… – Гайденко знов замовк, а далi додав: – Не думаю так про цю.
– Побачимо! – вiдмовив Раденко, пiдводячись. – Але ж ходiм уже в хату, бо сонце припiка.
Сонце справдi посунулося по небу, i едине холодкувате мiсце в «саду» зникло. Товаришi повставали й пiшли в хату.
Але треба трохи бiльше сказати про iх.
Гордiй Раденко п'ятьох рокiв зоставсь од батька. Одинокий нежонатий дядько, багата людина, взяв до себе малого Гордiя. Хлопець зроду був жвавий, моторний, але тут зустрiло його життя не дуже веселе. Дядько, хоч i ласкавий здебiльшого, але завжди коло дiла: то по господарству, то бiля своiх рахункiв у кабiнетi. Гордiй мало його бачить. Гордiя доглядае стара ключниця, але й вона зовсiм не цiкава хлопцевi: вона тiльки все грима на його та бубонить. Невесело Гордiевi у панськiй господi.
Краще втекти з неi, побiгти до рiчки на луки, аж туди старий млин був. Там уже хлопцiв селянських гурт. Вони здалека забачили його й гукають:
– Гордiй! Гордiй iде!
Гордiй чуе це, i йому воно подобаеться. Вiн добiга до хлопцiв i собi гукаючи:
– Чи багато риби?
– Нема нiчого!
– Та чого ж ви тут сидите? Ходiть у лiс!
– А чого?
– От дурнi – чого! Хiба в лiсi мало чого: кислицi, грушi, сорочачi яйця.
– У лiс! У лiс! – гукають хлопцi, i вся ватага, за Гордiевим приводом, руша в лiс.
А в лiсi виробляють таке, що тiльки мовчи! Гордiевi байдуже, що в громадському лiсi заборонено рвати кислицi та грушi, поки вони вистигнуть: вiн веде туди хлопцiв i не боiться нiчого. Хлопцi з гiллям обдирають безщаснi дерева i вертаються додому з оскомою на зубах та бiллю в животi вiд безлiчi з'iдених зелених кислиць та груш. Але се дарма: iм було веселоi А Гордiя вони звикли слухатися. Як вiн iще вперше прийшов до iх, вони привiтали його не дуже ласкаво, хоча й задивлялися на його жупанок з блискучими гудзиками та на чудову iграшкову шабельку. Вдруге вони прийняли його ласкавiше, а втрете – Гордiй уже панував промiж ними. І те, що вiн був у тому жупанковi з блискучими гудзиками, а вони, хлопцi, тiльки в замурзаних сорочках, i те, що в його була шабелька, i те, що вiн був надзвичайно смiливий, – все це примушувало хлопцiв дивитися на його, мовби на старшого. А найбiльше примушувало до цього те, що Гордiй справдi вмiв перед вести» вмiв отаманувати так, що iншi його слухались. Один випадок запомiг йому це зробити.
Одного разу вiн, гуртом з хлопцями, залiз на чийсь баштан. Дiд-баштанник уздрiв та й застукав iх бiля рiчки в закутку так, що iм нiкуди було тiкати.
– А, каторжнi хлопцi, – ось я ж вам дам! – казав дiд, думаючи про те, що саме вiн робитиме з десятком хлопцiв – адже не вдержиш же iх усiх. – От я з вас штанцi постягаю та кропиви вам дам!
Хлопцi зовсiм перелякалися. Кропива страшна, але ще страшнiше, як дiд що-небудь з кожного знiме – якоi iм тодi дома заспiвають? І вони, отетерiвши, стояли не ворушачись.
– Як ти смiеш це казати? – зненацька скрикнув Гордiй, виступаючи з-мiж хлопцiв.
Баштанник жив колись у наймах у Гордiевого дядька i пiзнав хлопця. Здивувавшися, не знав, що робити. Але ту мить Гордiй гукнув:
– Тiкайте, хлопцi!
А сам кинувся до дiда i з розгону штовхнув його. Кремезний з такоi несподiванки поточивсь i за малим не впав. З цiеi тi скористались хлопцi i вибiгли з закутка. Одбiгши стiльки, щоб бути безпечними вiд дiда, вони зупинилися i почали дивитися, що буде з Гордiем. А Гордiй i не думав тiкати. Дiд зачав був його соромити, казав, що одведе його до дядька (а заняти панськоi дитини не посмiв), але Гордiй тiльки повернувся i пiшов геть од його.
З цього часу Гордiй зовсiм запанував над хлопцями. Як же таки справдi: не тiльки товаришiв визволя, а й сам – навiть страшного дiда-баштанника не боiться, а той не смiе його заняти! Хлопцi дивились тепер на Гордiя, як на вищу iстоту, i Гордiй це знав, i це йому подобалось, i вiн i сам був певний, що вiн i чепурнiший (вiн справдi був чепурний), i смiливiший, i зручнiший, i розумнiший од усiх тих, що над ними вiн пануе. Гордiй був щасливий помiж хлопцями.
Але це щастя кiнчалося, скоро вiн вертався до панськоi господи. Дядьковi не подобалось, що хлопець водиться з мужичатами, навчивсь по-мужичому говорити. Вiн забороняв йому до iх ходити, але Гордiй тiкав з панських хат, а дядьковi було нiколи зупиняти його. З цього сталася ще одна рiч.
Дядько казав Гордiевi, що до мужичат не треба ходити, що вони поганi, що вiд iх нiчого гарного не навчишся, що мiж ними бути не годиться. А Гордiй, навпаки, бачив, що мужичата гарнi (бо всi важають його за найкращого i слухаються його), що вiн од iх навчився багатьох дуже цiкавих речей, що з ними дуже гарно й весело. І уперта Гордiева голова думала, що дядько нiчого не розумiе, а вiн, Гордiй, це зрозумiв, бо вiн тут бiльше знае, нiж дядько.
Але на превелике його диво – дядько зовсiм не вважав його за розумного, а навпаки – дуже часто казав:
– Ти ще малий, дурний!
Малий! Дурний!.. Ще як жив Гордiй з батьком, трапилось одного разу, що були в iх гостi. Гордiй, жвавий хлопчик, ускочив до вiтальнi i, пiдстрибуючи, проскакав боком через усю хату.
– Ах, як гарно! Який гарний хлопець! – сказала одна панi.
Гордiй так i стрепенувсь, почувши те, i пострибав назад знов саме таким робом.
– Гарно! Гарно! – хвалила панi.
Гордiй пострибав утрете.
– Та буде тобi, – сказав йому батько. – Іди собi, гуляйсь!
– Ах, нащо ж ви так на молодого кавалера? – друга панi. – Хай! Вiн так гарно стриба.
Але батько не послухавсь i таки випроводив Гордiя з хат Це вразило хлопця. Вiн думав:
– І нащо татко це зробив? Усi мене хвалили, усiм було весело дивитись на мене, що я так гарно стрибаю. Всi ж казали що я роблю гарно, а татко каже, що нi, ще й прогнав.
Незабаром пiсля цього батько вмер, але випадок сей зоставсь у Гордiя в головi. І коли тепер дядько казав, що вiн, Гордiй, малий та дурний, то хлопець нiтрохи йому не вiрив.
– Який же я малий, коли я бiльший i дужчий од усiх хлопцiв? Який же я дурний, коли всi хлопцi кажуть, що я дуже розумний?
Се дядько не тямить, який вiн, Гордiй, розумний.
Гордiевi було дев'ять рокiв, як одного разу вiн з хлопцями залiз на чужу пасiку, що стояла в степу, серед невеличкого степового гайка. Гордiй давно вже марив добути меду i ось цього разу, набравши сiрникiв, а хлопцям звелiвши принести губки, зважився пiдкурити бджiл. Але тiльки заходився був це робити, як перед його став нижчий за його, але кремезнiший чорнявий хлопець, одягнений по-панському, хоча й озвавсь до його по-простому:
– Що вам тут треба?
Гордiй озирнувсь на свое вiйсько i вiдмовив:
– Меду.
– Як же ви можете брати чуже? – спитався зовсiм спокiйно хлопець.
Чуже? Гордiй зовсiм не подумав, що це чуже… А хлопець додае:
– То ви хочете красти?
Красти? Нi, цього нiколи Гордiй не хотiв. Вiн спалахнув. Йому хотiлося б гостро вiдмовити, але вiн не мiг, бо почував, що хлопець каже правду.
– Гайда, хлопцi, назад! – скрикнув вiн.
Хлопцi послухались, але знехотя: вони не розумiли, через вiщо iм, коли вже не можна було взяти меду, так хоч не попобити цього чорнявого бiсеняти? Вони сказали про це Гордiевi, як уже одiйшли вiд пасiки далеко.
– А, мовчiть! Ви нiчого не тямите! – сердито вiдмовив Гордiй.
Гордiй часто гримав так на хлопцiв, i вони до цього позвикали, але сьогоднi це iх уразило – мабуть, тим, що верталися нездобихом i що вважали себе за правих. Але ж iще бiльше вразило iх те, що другого дня Гордiй до iх не вийшов, не вийшов i третього, i четвертого дня…
А Гордiй тим часом багато дечого зробив. Пiшовши вiд хлопцiв вiн усе думав про того «чорнявого» та сердився на себе, так збентежився перед iм, поступився назад. Вiн злував увесь день, а другого дня його потягла якась надзвичайна цiкавiсть знов до пасiки. Вiн пiдiйшов тихо i глянув з-за тину. Гоние сяло ясно, золотi бджоли бринiли промiж вуликами, пiд гiллястою грушею у холодку сидiв «чорнявий» i дививсь книжку. Гордiй якось поворухнувсь, суха гiлка трiснула, i чорнявий почув.
– Тiкати? О нi! – подумав Гордiй i випроставсь.
