скачать книгу бесплатно
Чорнявий побачив його, трохи наче здивувався, згорнув книжку, устав i пiдiйшов ближче.
– Що тобi треба? – знов спитався вiн, як i вчора.
– Я зовсiм не бажав красти в тебе мед! – одмовив Гордiй зважливо.
Чорнявий трохи пiдняв брови вгору – мабуть, здивувавсь – i вiдмовив:
– Але ж ти прийшов по його.
– Ти думаеш, що менi нiчого iсти? – скрикнув Гордiй.
– Нi, в тебе iсти е що, – я знаю! – вiдмовив чорнявий.
– А ти звiдки знаеш?
– Татко тебе й твого дядька знають.
– А хто твiй татко?
– Мiй татко? – i очi в чорнявого засяли. – Мiй татко – Кирило Семенович Гайденко.
Гайденка Гордiй трохи знав. Вiн жив тiльки за п'ять верстов од Гордiя i часом бував у Гордiевого дядька, але зрiдка i за дiлом: дядько щось не ладнав з ним. Гордiй помовчав, а далi спитавсь:
– Це ваша пасiка?
– Наша.
– Що ж ти тут робиш?
– Пасiку бережу та читаю.
– І ти не боiшся сам бути так далеко вiд дому? – спитався Гордiй. Сам вiн не злякавсь би цього, але звик, що всi хлопцi можуть боятися, а тiльки вiн, Гордiй – нi… хiба так, часом…
– Чого ж я буду боятися? – вiдмовив чорнявий питанням.
– Ти й ночуеш тут?
– І ночую тут, у катразi…
– Сам?
– Нi, з дiдом Паньком.
– А! Вночi боiшся!
– Еге, вночi страшнiше. Я одного разу ночував сам, а дiд Панько ходив на слободу – i було поганiше, нiж удвох.
– І твiй батько зна, що ти сам ночуеш?
– Нi, вiн цього не знав – це було вчора, а я додому сьогоднi пiду.
– І знов прийдеш?
– Якщо татко пустять.
– Якщо пустять? Хiба ти його слухаешся?
– Авжеж! А хiба ти дядька – нi?
– Нi!
Хлопцi змовкли.
– Яка в тебе книга? – спитався Гордiй. Вiн на шостому роцi самотужки вивчився читати i страшенно любив цiкавi книжки. Вiн уже поперечитував iх багато з дядькового книгозбору, роблячи се крадькома, щоб дядько не знав.
– Іди подивись!
Гордiй трохи постояв, подумав. Вiн вагався.
– А як тебе звуть? – несподiвано спитавсь вiн у чорнявого.
– Демидом.
– Де-е-ми-дом… – протяг Гордiй. Йому не подобалось iм'я, i вiн уже хотiв був сказати про це, поглузувати, як то вiн завсiгди досi робив з хлопцями, але спинивсь. У цьому чорнявому кремезному хлопцевi з глибокими темними очима було щось таке, що зупиняло Гордiя.
– А чом же ти не кажеш менi, як тебе звуть? – спитався Демид, бачачи, що Гордiй мовчить.
– Мене? Мене звуть – Гордiем! – Се iм'я Гордiй вимовив навiть гордо: вiн уважав його за дуже гарне, за найкраще – з того часу, як вичитав, що один цар звавсь так, як i вiн. І, сказавши iм'я, Гордiй скочив на тин та й стрибнув у пасiку.
Через кiлька хвилин хлопцi вже сидiли в холодку пiд грушею та й роздивлялися на книжку з малюнками. Се був «Шлях до Пiвнiчного бiгуна» Ж. Верна. Демид тiльки оце зараз почав книжку i йому легко було почати ii знов i читати голосно, щоб i Гордiй мiг слухати. Вiн так i зробив.
Спершу читав Демид, потiм Гордiй. Слухали обидва надзвичайно уважно. Вони читали мало не до вечора, – аж поки Гордiй сказав, що йому треба йти.
– Але ти без мене не читай, – чуеш, – не читай! – казав вiн Демидовi. – Я завтра знов прийду.
– Добре, – вiдмовив Демид, – приходь!
Вiн був радий, що Гордiй прийде. Хлопцi, видимо, подобались один одному.
Гордiй справдi прийшов i другого, i третього дня. За сi днi вони дочитали книгу. Гордiевi сподобалась вона надзвичайно. Гатерасова[2 - Гаттерас – герой твору Ж. Верна «Подорожi i пригоди капiтана Гаттераса» (1865).] постать стояла мов жива перед ним.
– Якби я мав три мiльйони, – скрикнув Гордiй, – я теж поiхав би туди i вже я добився б до Пiвнiчного бiгуна!
Демид похитав головою.
– А ти думаеш – нi? – спитавсь Гордiй задерикувато.
– Важко, – вiдмовив Демид.
– Важко? О, я цього не боюсь! Я дуже радий, що буде важко, дуже радий! Бiльша слава буде! Ох, якби в мене було три мiльйони!
І хлопець, не змiгши всидiти, почав нервово бiгати по пасiцi, лякаючи бджiл.
– Гордiю, бджоли покусають, – не лякай iх! – казав Демид.
Але Гордiй на те не зважав, – вiн навiть не чув Демидових слiв. У його в головi вже мигтiли картина за картиною. У його була дуже буйна фантазiя. Те, що вiн прочитав (хоч часом i мало розумiючи) багато романiв, зробило ii ще дужчою. Часом уночi або i вдень, лежачи в саду в холодку або нервово ходячи, починав вiн марити. Мрii в його були всякi, але всi вони були мiцно зв'язанi з ним самим, його постать була осередковою постаттю на всiх тих малюнках, що малювала йому розпалена фантазiя.
Вiн уявляв себе великим привiдцею – як Наполеон, що про його вiн прочитав недавно. Вiн – простий солдат, але бере в бран ворожого генерала i вiдразу з солдата робиться офiцером, далi полковником, далi генералом… Вiн смiливий, розумний, солдати за малим не моляться на його, i вiн iде, й воюе собi царство, i стае там царем. І бачить себе, як на пишному конi вiн уiздить у повойовану столицю. Навкруги трупи ворожi, кров, але те все топче кiнь копитами, а йому, Гордiевi, до нiг схиляються городяне, виносячи ключi вiд мiста.
Або уявляв себе святим мучеником з часiв Римськоi iмперii. Вiн смiливо йде аж до царя «у сенат» проповiдувати свою вiру. І вiн докоряе царевi, розбива поганських богiв, i цар велить ухопити його i вести на муку. І його ведуть, i вiн витерплюе всi муки, тодi ведуть його на смерть. І його страчено… нi, його не страчено, бо палким словом вiн упевняе своiх катiв, робить iх християнами, i вони всi гуртом iдуть знов до царя. І цар, здивований, вражений, устае з престолу i схиляеться Гордiевi до нiг, як святому, i вихрещуеться, а його, Гордiя, робить пiсля себе першим у царствi. Нi, пiсля себе – це погано! Але не може ж цар кинути царювати, а його посадити на престолi замiсть себе! Нi, отак: у царя е дочка чудовоi вроди, i Гордiй одружуеться з нею, а як старий цар умира, то Гордiй стае царем сам i царюе велично…
За такими мрiями спливав у Гордiя звичайно дуже довгий час. Тепер же його вразила Гатерасова постать, i вiн уже уявляв себе серед снiгiв та серед криги, уявляв, як вiн лама всi перешкоди, як своiм единим словом зупиняе бунт на кораблi, як вiн… Але ту ж мить бiль примусив його прокинутись мрiй. Вiн ухопивсь за шию i скинув з себе бджолу.
– Проклята тварюка! – скрикнув вiн.
Круг його лiтало безлiч бджiл.
– Гордiю, тiкай, бо вони тебе закусають! – скрикнув Демид. – Ти штовхнув вулик.
Гордiй хотiв був ще щось сказати, але ту ж мить новий бiла примусив його скрикнути i побiгти геть.
– Проклятi бджоли, щоб вони всi виздихали! – скрикнув Гордiй.
– Защо ти iх лаеш? – спитався Демид. – Ти сам винен що вулика штовхнув.
Гордiй хотiв був сказати Демидовi щось не дуже гарне, але зупинивсь. Вiн тiльки плюнув i почав терти собi шию руками.
Через кiльки часу бiль трохи втих, але Гордiй мовчав: вiн розсердився на дiйснiсть, що так неласкаво розiгнала його мрii. І дедалi вiн сердився все бiльше та бiльше: зло все росло та росло, все пiднiмалось та пiднiмалось у його в грудях. На кого? На бджiл, що його али, на Демида, що iх обо-роня, – а! хоч би швидше вiдцiля пiти!
Але вiн зараз не пiшов, а трохи мовчки позлував, лежачи на травi (Демид думав, що в його нестерпуче болить шия, не займав i дуже його жалiв), знов помалу розбалакавсь, i знову хлоп'яча розмова повернулась до прочитаноi книжки. Гордiй знову почав оповiдати, що зробив би, якби в його було три мiльйони. Вiн довго й палко казав, а Демид слухав його мовчки, сидячи пiд грушею, прихилившись до стовбура спиною i втупивши замисленi очi кудись у далечiнь.
– А ти що зробив би, якби в тебе було три мiльйони? – зненацька спитався Гордiй, ставши перед Демидом i вдивляючись у його блискучими, розпаленими очима.
– Я? – перепитався Демид i змовк.
– Еге, ти! Кажи! – нетерпляче пiдгонив Гордiй.
– Але ж у мене не буде трьох мiльйонiв, – чи то сумно, чи то поважно вiдмовив Демид, не одриваючи очей од блакитноi далечiнi.
– А! Який ти! – розсердився Гордiй. – Знаю, що не буде, але ж якби були?
– Якби були? – знов перепитався Демид. – Якби були… Я не знаю, що з ними зробив би… Тiльки я не поiхав би на пiвнiч.
– Чому?
– Що там? Читати цiкаво, а iхати не хочу. У нас краще… – І вiдразу якась думка блиснула в хлопця в головi – очi засяли ясно й зважливо, вiн випроставсь. – Якби в мене було багато, багато грошей – заговорив вiн голосно, – то я зробив би так, щоб убогих не було.
– Щоб убогих не було?
– Еге! Я з мамою ходив до Прокопа…
– Хто се – Прокiп?
– Чоловiк один, мужик… У його була жiнка хвора, i мама носила лiки. Якi вони вбогi! Одежа драна, в хатi порожньо i – iсти нема нiчого… самий цвiлий сухар.
Останнi слова Демид вимовив сумно.
Гордiй дивуючись слухав його i – не розумiв.
Але се не пошкодило хлопцям зiйтися i четвертого дня, i п'ятого, не пошкодило iм потоваришувати добре. Демид не мiг ходити до Гордiя, бо ж Гордiiв дядько не ладнав щось iз Демидовим батьком, але ж зате Гордiй ходив до Демида. Звiсно, вiн робив се так, щоб дядько не знав, та це ще бiльше його зваблювало, що воно заборонене.
Батько Демидiв був панського роду i мав крiпакiв. Усе те вiн процвиндрив, прогуляв у божевiльних оргiях. Кирило Гайденко, тодi малий хлопець, бачив усi цi ганебнi оргii, бачив, як батько мучив його матiр своiм деспотством та гаремними звичаями, i його дитяче серце проймалося сiмпатiею до тих, хто так, як вiн сам, терпiв од незагнузданого панського норову, що мав його батько. А той розтринькав усе i вмер, кинувши жiнку з двома недорослими дiтьми без шматочка хлiба. Кирилова мати мусила пiти у економки до однiеi багатоi панii, заробляла щоденною працею хлiб собi й дiтям i налила iм у душу великоi любовi та поваги i до себе, i до всiх, хто працюе. Кирилова сестра пiшла замiж, мати вмерла. Кирило став конторником у тii ж таки панii (мати могла дати йому дуже малу освiту). Повсякчаснi справи iз народом, коли Кирило мусив говорити до його його ж словом, привчили його так до вкраiнськоi мови, що вiн i тепер у сiм'i з селянами говорив нею i тiльки буваючи помiж панами уживав iншоi. Вiн одружився мало не з простою, надзвичайно доброю дiвчиною i од неi мав единого сина Демида. Одержавши несподiвано невеличку спадщину вiд одного родича – десятин 40 землi, – вiн кинув свою панiю та й почав хазяйнувати. Господарював уже рокiв з п'ятнадцять, не мав великих баришiв i ледве мiг дати синовi таку освiту, про яку вiн марив, – сеото довести його до унiверситету. Батьковi оргii та панська його дикiсть, материна саможертва, що про неi нiколи Кирило не забував, та власна добрiсть укупi з давньою завичкою, зробили те, що вiн жив з своiми сусiдами-мужиками справдi по-сусiдському, дуже з ними ладнаючи. У його з мужиками не було сварок нiколи, а коли й були непорозумiння, то вони кiнчалися ладом.
Усе лiто ходили Гордiй та Демид укупi. Селянських хлопцiв Гордiй давно занехав. Дядько хоч i довiдався, куди Гордiй бiга, але нiчого не мiг з ним зробити. І Гордiй бiгав, читав, малювак навiть учивсь укупi з Демидом. Хоча в його був свiй учитель семiнарист, що недавнечко скiнчив семiнарiю та був на селi дяком, але вiн у його мало що вивчив – тим, мабуть, що то була праця з примусу, – i далеко бiльше довiдався, учачи з Демидом його завдання – наввипередки, хто швидше вивчить (i мало не завсiгди вивчав швидше Гордiй). Тим Гордiй мiг через рiк здати екзамен у перший клас до гiмназii та й поступити туди вкупi з Демидом. В мiстi товаришування не порвалось: хоча хлопцi жили не в однiй домiвцi, але в класi сидiли поруч на однiй лавцi i щодня бiгали один до одного.
Гiмназiя мало дала iм розвитку – бiльше тiльки формальнi сухi вiдомостi, що зараз же вони й зникали з голови. Зате хлопцi самi себе розвивали, багато читаючи, iм довелося прочитати випадком кiлька украiнських книжок, потiм «Кобзаря». Се вже сталося тодi, як Демид жив у старого Квiтковського, що сам трохи кохавсь у рiдному словi i направляв хлопця на добрий шлях. Гордiя вiн не направляв, бо здебiльшого Демид ходив до Гордiя (у того була краща до читання хата), але все, що читав Демид, чув од його й Гордiй i, щиро приймаючи, незабаром зробивсь «украiнофiлом», – таким iм'ям згорда звав себе п'ятнадцяти рокiв хлопець. Тодi вже сам добував украiнськi книжки, давав iх нишком товаришам читати i мав на кiлькох чималий вплив. На його щастя гiмназiальне начальство якось не довiдалось про це. Здавши (одним з перших) екзамена в гiмназii, вiн укупi з Демидом пiшов до унiверситету. З того часу товаришi почали й жити вкупi.
Тепер обидва мали замiри шукати в мiстi роботи: Демид – допоминатись у земствi посади земського лiкаря на село, а Гордiй – шукати судовоi практики. Обидва були повнi надiй, у обох були в головi широкi мрiйнi плани, найбiльш у Гордiя. Плани були щирi, чеснi, не самолюбнi: хлопцi звали себе украiнськими народовцями… Гордiй був мов ще демократичнiший од Демида, ще палкiший та гострiший своiми поглядами.
II
Другого ж дня обидва нашi приятелi пiшли надвечiр до Квiтковського.
Петро Квiтковський був ще зовсiм молода людина, йому було тiльки 23 роки – рiк минув, як вiн здав екзамена з унiверситету. Опрiч Ганни, у його не було нi братiв, нi сестер. Батько його, урядовець, умер, покинувши жiнцi з сином та з дочкою кам'яницю, з якоi вони могли так-сяк прожити.
Кiвiтковськi були здавна городяни i мало бачили село. Але старий небiжчик Квiтковський вважав себе за вкраiнського патрiота, хоч не ворухнув i пальцем, щоб чимсь той патрiотизм виявити, – то нiколи все було «за недосужностiю по должностi i за другими клопотами», як каже Возний[3 - Возний – персонаж з п'еси І. Котляревського «Наталка-Полтавка» (1819).], – то небезпечно. Та все ж старий Квiтковський мiг сказати про себе, що вiн «од рожденiя свого розположен к добрим дiлам», i це вiн виявив хоча тим, що мав десяткiв зо два вкраiнських книжок та Щевченкiв бюст у себе в кабiнетi та дав тi книжки прочитати своiм дiтям.
Квiтковський умер, як синовi було 20 рокiв, а дочцi 14. Обое вони зосталися з матiр'ю – цiлком пасивною жiнкою. Вона зовсiм не могла керувати дiтьми i завсiгди сидiла у своiх покоях, вiтаючи там знайомих чи розкладаючи пас'янси. Дiти зросли бiльш-менш самостiйно i пiшли ще далi тим напрямком, на який штовхнув iх батько своiми вкраiнськими книжками та Шевченковим бюстом. Працi в цьому напрямку досi не виявляли нiякоi: Ганна тим, що не мала на се ще й часу, а ii брат, може, й мав би час, та якось не мiг собi ладу дати. Дiла ж у його було небагато: скiнчивши унiверситета, вiн незабаром добув собi лекцii в приватнiй гiмназii, вони давали йому невеликий заробiток i брали всього години три на день.
Гайденко та Раденко пiдiйшли до великого будинку i подзвонили. Дверi вiдчинив сам Петро Квiтковський – високий чепурний парубок, надзвичайно бiлявий (вiн удавсь у матiр) та ще й блiдий, – i повiв iх до себе в хату. В iй був чималий нелад та пил. Книжки купками лежали всюди.
– Сiдаймо тут, люди добрi, – промовив Квiтковський, – а як прийде людей бiльш, тодi перелiземо на ширше мiсце.
– Хiба ще хто мае прийти? – спитався Гайденко.
– Стрiвся сьогоднi з Давиденком та з Келишинським, казали, що зайдуть, – одмовив Квiтковський.
Украiнська студентська молодiж часто сходилася до Квiтковського поговорити або почитати. Квiтковський був симпатична людина, та й жив зовсiм самостiйно i мав зручну кватирю.
Гостi не встигли ще й сiсти, як почувся дзвоник бiля дверей i через кiлька хвилин до гурту ввiйшов ще один добродiй – Іван Давиденко. Се був товстенький чоловiчок з швидкими очима, дуже пiстриженою маленькою борiдкою, з хапливими рухами. На його колись великi надii клалися. Колись вiн заходжувавсь видавати часопис, щоб, як казав вiн, – «виясняти мiсцевi потреби», та через якийсь «зась» мусив дуже скоро облишити цю справу i опинився секретарем у земствi; там вiн сам заправляв усiма справами, бо предсiдатель був лiбералу та ще й лiнивий.
За iм увiйшло ще двое – один худий високий студент знайомий i Гайденковi, i Раденковi, i другий добродiй. Раденко другого не знав, i Квiтковський познайомив iх:
– Мiй родич Степан Келишинський.
Раденко глянув на Келишинського, подаючи йому руку. Се був ще молодий, рокiв 24 чоловiк, високий, огрядний. Його одгодована чепурна постать у гарно пошитiй одежi пасувала до випещеного вродливого обличчя. Голова була одкинена назад, очi дивилися смiливо, чепурнi чорнi вуси завивалися вгору.
– Дуже радий! – промовив Келишинський, досить недбало стискаючи руку Раденковi, i зараз же заговорив з Квiтковським.
