скачать книгу бесплатно
– Нi. У Британському музеi, – i Тед розповiв тому про свою розмову з Магiстром.
– Дивно, – почухав пiдборiддя Джеффрi. – Якi таемницi можуть бути в Британському музеi? Кажеш, там зник спiвробiтник? І його не знайшли? А якщо з тобою що-небудь трапиться?
– Не трапиться. Я вже постараюся. Але ти маеш рацiю: якi таемницi можуть бути в музеi?
– Так ти погодився?
– Так. Але якщо менi не сподобаеться, я завжди зможу звiльнитися, – знизав плечима Тед.
– Будеш тримати мене в курсi? – посерйознiшав друг.
– Звiсно! Гаразд, давай збиратися.
І друзi почали укладати сумки. Оскiльки щоп'ятницi ввечерi вони вiдправлялися додому, а поверталися до школи в недiлю, то речей було небагато.
– Чорт, я ще не всi книги вiддав в бiблiотеку! – вилаявся Джефф.
– Ти це можеш зробити по шляху до iдальнi. Я тобi допоможу.
Раптом пролунав звук гонга.
– О, обiд, – зрадiв Джеффрi. – Як швидко пролетiв час!
– Тодi побiгли.
Тед i Джефф, взявши книги, вийшли з кiмнати. Бiблiотека знаходилася поверхом вище. З усiх кiнцiв коридору мчали на обiд учнi, i друзям було важко пробиватися крiзь натовп.
– Тед! – гукнули його.
Тед оглянувся i побачив сестру – чорняву дiвчину чотирнадцяти рокiв, з довгим волоссям, тонкими рисами обличчя i великими карими очима. Брат i сестра були дуже схожi.
– Лiлi, привiт!
– Привiт брате! Ну як, тебе можна привiтати?
– Звiсно. Дивись! – i Тед продемонстрував iй перстень.
– Клас! А менi ще чотири роки тут вчитися…
– Час пролетить швидко. Чи давно менi було чотирнадцять!
– Ти хiба не йдеш на обiд?
– Звичайно, йду, але спочатку нам потрiбно в бiблiотеку – вiддати книги, – а потiм вiдразу в iдальню.
– Ну, до зустрiчi!
Лiлi побiгла по сходах вниз, а Тед i Джефф продовжили свiй шлях. Їм пощастило: в бiблiотецi нiкого не було. Вони швидко здали книги i помчали до iдальнi. Обiд ще не почався, так що вони, не поспiшаючи, знайшли зручнi мiсця.
– Встигли, – з полегшенням зiтхнув Джефф.
– Так. Я не люблю приходити пiсля другого гонгу, – погодився з ним Тед.
– А хто любить? Наш останнiй обiд школi… Хто б мiг подумати! Пам'ятаеш, як ми в першому класi заблукали i прийшли сюди в кiнцi обiду?
– І думали, що залишимося голодними. Добре, що професор Ленгуд вiдвiв нас в кафе.
Знову пролунав звук гонга – i на столi перед кожним з учнiв з'явилася картка меню. Друзi були голоднi i почали вивчати список.
– Овочевий салат, картопляне пюре, вiдбивна, апельсиновий сiк, яблучний пирiг i чай, – сказав Тед, i в одну мить всi названi страви з'явилися перед ним на столi.
– Швидко ти вибираеш, – хмикнув Джеффрi.
– Це ти завжди копаешся, – заперечив Тед.
– Так… Що ж менi вибрати? Гаразд: салат з баклажанiв, свiжi овочi, вермiшель з креветками, лосось, апельсиновий сiк, шоколадний мус i кава.
Все назване тут же з'явилося на столi перед Джеффрi. Друзi побажали один одному приемного апетиту i взялися до iжi. Тед iв не поспiшаючи, час вiд часу поглядаючи на протилежний стiл, за яким сидiли Еллiс, ii подруга Джейн, i iх однокласник Майкл. Юнак вiдчував, як в його серце повiльно-повiльно проникае отрута, назва якоi – ревнощi. Вiн спостерiгав, як Майкл розповiдав щось дiвчатам, мабуть, смiшне, так як тi вiд кожноi фрази починали смiятися. Джейн навiть поперхнулася i закашлялась. А Тед злився. Мало того, що Майкл був його суперником в турнiрi лицарiв-чарiвникiв, так ще й намагався заманити в своi мережi дiвчину, яку вiн кохав!
– Я вб'ю його, – пробурмотiв Тед, пiсля того, як побачив, що Майкл, як би ненароком, поклав свою руку на руку Еллiс. Але його заспокоiло те, що Еллiс, так само ненароком, ii прибрала.
Обiд закiнчився. Всi почали розходитися, i Тед знову зробив спробу зiткнутися з Еллiс в дверях, або коридорi. На цей раз його спроба увiнчалася успiхом, коли бiля дверей утворився невеликий затор. Хтось штовхнув Майкла, i той опинився в дверному отворi, прямо перед Еллiс i Джейн. Тед, все ще злий, сильно вчепився йому в руку i вiдтягнув назад.
– Тебе хiба не вчили, що спочатку потрiбно пропускати дiвчат? – сказав йому Тед, а потiм посмiхнувся до своеi коханноi: – Привiт, Еллiс.
– Привiт, Тед, – вiдповiла вона i пройшла повз юнакiв.
– Вiдчепись, Спенсер, – Майкл смикнув плечем, але Тед його вже не тримав.
– Іди, iди, – миролюбно сказав вiн – його настрiй вiдразу покращився.
Всi розiйшлися по кiмнатах, щоб зайнятися останнiми приготуваннями до балу. Дорожнi сумки були зiбранi, в шафi на самотi залишилися висiти ошатнi костюми, якi юнаки заздалегiдь приготували до святковоi подii. Як на зло, час минав повiльно. Тед i Джеффрi прийняли душ, поголилися, надушилися, одягнулися, а годинник показував тiльки сiм. Ще цiла година… Зайнятися було нiчим.
– Жарко, – поскаржився Тед i зняв пiджак.
– Ну, придумав, що скажеш Еллiс? – запитав Джеффрi, пропускаючи мимо вух його скаргу.
– Ще нi, – Тед глибоко зiтхнув i сiв на свое лiжко.
– Запроси ii на повiльний танець, – порадив Джеффрi.
– Це я i сам знаю, – вiдповiв Тед i задумався: а як це зробити, якщо бiля неi буде крутитися цей хлюст Майкл? Потрiбно проявити рiшучiсть. Врештi-решт вiн не маленький хлопчик. Навiть, якщо Еллiс вiдповiсть вiдмовою, вiн буде знати, що байдужий iй. А вiн? Як вiн перенесе ii вiдмову?
Поки Тед розмiрковував, Джеффрi сидiв на своему лiжку i спостерiгав за ним. Раптом вiн хмикнув, i Тед пiдняв на нього здивований погляд.
– Ти чого?
– Так цiкаво спостерiгати за тобою. Стiльки почуттiв було написано на твоему обличчi. Навiть ненависть.
– А, це я думав про Майкла, – зiтхнув Тед.
– А навiщо про нього думати? Турнiр закiнчився, i ти виграв, – Джеффрi зробив жест переможця. – Ти – чемпiон i головний лицар школи. А дiвчата люблять лицарiв, навiть в наш час. Ти не уявляеш, як я тобi заздрю! – зiтхнув вiн. – Як я хочу хоч раз в життi випробувати вiдчуття польоту на крилатому конi!
Джеффрi страждав гiппофобiею – боязню коней. Вiн намагався лiкуватися, подолати себе, але це йому не вдалося. Навiть чарiвна медицина виявилася безсилою. Тому вiн не мiг брати участь у головному змаганнi школи – турнирi лицарiв-чарiвникiв. Цей турнiр був придуманий недавно, рокiв сто тому, але швидко став популярним серед чарiвникiв, особливо таких романтикiв, як Тед. Тiльки на вiдмiну вiд справжнiх середньовiчних турнирiв, iх проводили на крилатих конях – ястланах. Хоча, серед звичайних людей, вони вiдомi пiд назвою Пегас. Пегас – бiлий крилатий кiнь – вперше згадуеться в мiфах i легендах Стародавньоi Грецii. Швидше за все якомусь щасливчику того часу вдалося побачити справжнього ястлана. Так цей випадок почав обростати легендами, i на свiт з'явився Пегас – син Горгони Медузи. Звiдки взялася легенда про Медузи, чарiвники ще не з'ясували.
– Так чому ти думав про Майкла? – ще раз запитав Джеффрi.
– А ти не бачив, як вiн увивався сьогоднi навколо Еллiс? – запитав Тед.
– Нi, не звернув уваги. Але Майкл – боягуз. Так що ти завжди можеш вивести його з гри, – Джеффрi подивився на годинник. – Чорт, вже майже вiсiм! Йдемо!
Тед схопився, накинув на себе пiджак, кинув останнiй погляд у дзеркало.
– Йдемо.
Друзi спустилися вниз, до великого залу, де зазвичай проводилися рiзнi урочистостi, i де вранцi iм видали атестати. Але вiн був замкнений i перед ним вже юрмилися учнi.
– Випускники, сюди, сюди, – метушилися двi вчительки випускних класiв – мiсiс Стейлер, вчителька iсторii i iх класний керiвник, i мiсiс Вейденбах, вчителька математики i класний керiвник паралельного класу. – Побудуйтеся по двое – юнак з дiвчиною, юнак з дiвчиною.
Вчителi почали будувати своiх учнiв перед дверима великого залу. Тед оглянувся: вiн хотiв бути в парi з Еллiс, але та, мабуть, ще не прийшла.
– Мiстер Спенсер, стаете сюди, – скомандувала мiсiс Стейлер, – мiс Томсон, ставайте поруч з мiстером Спенсером.
– Привiт, Тед, – посмiхнулася йому симпатична дiвчина, яку вчителька поставила йому в пару.
– Привiт, Емма, – кивнув iй Тед, хоча був трохи розчарований. Де ж Еллiс?
– Мiс Фортеск'ю, мiс Старр, спiзнюетеся, – почув вiн докiр в голосi вчительки. Тед обернувся, щоб подивитися на Еллiс, але позаду нього було стiльки учнiв, що йому нiчого не вдалося побачити.
Мiсiс Стейлер стала перед ними i давала останнi вказiвки:
– Як тiльки дверi вiдчиняться, ви, слiдом за мною, чинно i не поспiшаючи, пройдете всередину i зупинитеся, коли зупинюся я. Зрозумiло?
Учнi схвально загули. Всiм вже не терпiлося почати вечiрку. Та й пiсля обiду пройшло багато часу.
Повiльно-повiльно почали вiдчинятися дверi, запрошуючи iх не тiльки на прощальну вечерю i останнiй вечiр в школi, а вже в новий перiод iх життя, де з дiтей вони перетворяться на дорослих, i самi будуть вiдповiдати за себе.
– За мною, – скомандувала мiсiс Стейлер i випускники рушили в зал.
Його було не впiзнати! Зал був прикрашений всiлякими гiрляндами, якi пурхали над головою, нiкого при цьому не зачiпаючи, повiтряними кульками; туди-сюди носилися барвистi феерверки – в повiтрi вони робили химернi фiгури, а потiм вибухали i перетворювалися в салют. Стiни переливалися всiма барвами веселки, так що навiть очам стало боляче. Бiля стiн стояли довгi столи, накритi бiлою скатертиною.
– Круто! – схвалив Джеффрi, який йшов позаду Теда.
Коли учнi обох класiв були в залi, в центр вийшов директор. Вiн посмiхнувся всiм i кожному.
– Добрий вечiр. Радий вiтати вас на останньому вашому вечерi в школi. Нi, нi, я вас не затримаю, – посмiхнувся директор, бачачи, що деякi стали проявляти нетерпiння, – все, що я хотiв сказати, вже сказано сьогоднi вранцi. На прощання я лише хочу нагадати, що диво мае служити тiльки добру. Не вiдкривайте серце злу! Як тiльки ви впустите хоч краплю – ваша душа зачерствiе. Допомагайте один одному, поважайте один одного, не дiлiть один одного на чарiвникiв та звичайних людей. Якщо людина позбавлена чарiвноi сили – це не означае, що у вас перевага перед нею. Кожен з вас отримав сьогоднi чарiвний перстень-портал – знак, що ви вступаете на самостiйний шлях. І вiдтепер ви всi – дорослi чарiвники. А зараз – смачного!
І директор махнув рукою, запрошуючи всiх зайняти своi мiсця за столом. Тед оглянувся в пошуках Еллiс i помiтив ii в iншому кiнцi залу. Його серце завмерло в грудях – вона була надзвичайно гарна: в блакитнiй шовковiй сукнi, без бретелей, лiф якоi був прикрашений бiсером, спiдниця м'якими хвилями доходила до полу, приховуючи туфлi. На сукню вона одягла легкий короткий жакет з блакитного гiпюру, i крiзь нього можна було розгледiти ii плечi. Свое довге хвилясте волосся вона зiбрала ззаду, i Тед мiг милуватися ii бездоганною шиею.
– Сiдай, Тед, – смикнув його за рукав Джеффрi.
Тед слухняно сiв, i почав накладати собi в тарiлку iжу, втiм, не особливо звертаючи увагу на те, що вiн iсть. Швидше б бал! Але мана потроху спала, i Тед вiддав належне i святковiй вечерi, i iгристому шампанському, i десерту, i ароматнiй кавi.
Коли всi наситилися, на середину залу вийшов мiстер Санрайс. В знак поваги, всi учнi пiднялися.
– А зараз – бал!!! – Директор плеснув у долонi, i одразу ж iз залу пропали столи i стiльцi, зазвучала запальна музика.
Учнi схвально заплескали, i стали виходити на середину залу i танцювати. Тед потянув Джеффрi ближче до того мiсця, де танцювала Еллiс з подругами.
– А в тебе непоганий смак, – кивнув Джеффрi, оглядаючи Еллiс.
– Дякую, – посмiхнувся Тед, – давай танцювати тут, а? Буде повiльний танець i я запрошу ii. – Джеффрi згiдно кивнув.
Але один швидкий танець змiнився другим, третiм… Тед почав втрачати терпiння. Вiн час вiд часу кидав погляд на Еллiс – не схоже було, що вона також прагнула повiльну музику, як вiн. Значить, вона не розраховувала танцювати з кимось конкретно.
Нарештi заграла повiльна музика. Тед вiдразу ж попрямував до Еллiс:
– Можна запросити тебе на танець?
– Звичайно, Тед, – посмiхнулася йому дiвчина.
Вони вийшли на середину залу, i Тед нiжно обiйняв ii за талiю. Юнак насолоджувався дотиком до коханоi дiвчини, вдихав ii нiжний запах, милувався нею. Вiн хотiв поговорити з нею, запросити кудись, але вiд хвилювання не змiг вимовити нi слова.
– Ну як, запросив ii на побачення? – запитав Джеффрi, коли закiнчився танець.
– Нi, – похмуро вiдповiв Тед.
– Чому? – щиро здивувався його друг.
– Не знаю, – засмучено вiдповiв Тед. – Розумiеш, я тримав ii у своiх обiймах, таку красиву, таку… І втратив дар мови.
– Бувае, – Джеффрi спробував заспокоiти свого друга. – Буде наступний танець, ось тодi i поговорите.
Але дi-джей чомусь вирiшив, що молодим людям бiльше подобаються швидкi танцi. Юнакам набридло танцювати, i Джеффрi запропонував вийти у двiр, подихати свiжим повiтрям. І, якщо знову буде повiльний танець, Тед завжди встигне повернутися i запросити Еллiс.
Юнаки вийшли на невеликий шкiльний дворик, куди вели дверi прямо iз залу. Там вже знаходилося декiлька учнiв, в основному це були закоханi парочки. Вони обiймалися, цiлувалися, i Теду було гiрко, що вiн не один з них. Притиснути б до себе Еллiс i поцiлувати ii в м'якi губи! Як тiльки Тед уявив собi таку картину, iз залу долинула повiльна чарiвна композицiя групи «Скорпiонс».
– Я побiг, – кинув на ходу Тед i зник в залi.
– Бiжи, – поблажливо дивився Джеффрi слiдом своему друговi.
Але Тед запiзнився. Коли вiн повернувся в зал, то побачив Еллiс серед танцюючих – Майклу вдалося першому запросити ii на танець. Дивлячись на них, Тед знову вiдчував образу i ревнощi, так як його суперник весь час щось нашiптував дiвчинi на вухо, а вона прихильно посмiхалася. В засмучених почуттях юнак пiшов у пошуках випивки. Бiля бару його знайшов Джеффрi.
– Ти чого? – з тривогою в голосi запитав вiн Теда. – Вiдмовила?
– Нi, я не встиг. Їi Майкл запросив.
– Але це ще не кiнець балу. Йдемо.
