скачать книгу бесплатно
У вогнi плавильника.Золото
Ганна Гороженко
Анна Корецька та Софiя Ружинська – жiнки енергiйнi, сильнi й заможнi. Вони тримають у своiх тендiтних руках i власну долю, i власнi можливостi, i власнi статки. Вiдомо, що поведiнка русинських аристократок вирiзняла iх з-помiж представниць iнших народiв Європи: панi на украiнських теренах мали набагато бiльшi свободи i права, якi гарантував iм Литовський статут. Однак вони ще й роздiляли обов’язки порiвну iз чоловiком, а часто виступали i чiльницями роду. Але героiнi цього роману живуть не лише повинностями чи господарськими турботами, найголовнiша iхня рушiйна сила – сильнi почуття. Часом вони навiть сильнiшi понад усе. Тож перед читачем новий «раунд» протистояння двох енергiйних жiнок i… новi пригоди у дусi романiв славнозвiсного Дюма. Хоча, гадаемо, великому французовi i на думку не могли спасти такi пристрастi, дуелi i… справжне рукотворне ЗОЛОТО.
Ганна Гороженко
У вогнi плавильника. Золото
© Ганна Гороженко, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
Частина I
А зараз заведу я тебе в печеру таемничоi матерii i покажу тобi скарби Шелемii, тобто досконалостi камiння. Приходь i поглянь!
Еш Мецареф, гл. 2
Роздiл I
Киiв гомонiв. Подiльський люд веселився на торговищi. Третя недiля вiд Великодня – на мироносиць – нарештi принесла тепло. Торговки скинули темнi шуби i пiдставили поглядам своi пишнi форми, затягнутi у яскравi корсети. Гучно заохочували вони до свого краму покупцiв iз набитими кошелями, яких можна було вiдрiзнити вiд решти за великими напiвпорожнiми кошиками. Пани та заможнi селяни поважно проходжали у високих шапках рiзноманiтних форм, зчiплялись поглядами, але поводились пристойно – бо був лише ранок. Дехто з них прийшов на торговище, аби похизуватись новою зброею, придбаною на зимових ярмарках у Дубнi чи Львовi. А дехто був лише у передчуттi придбань – бо й до киiвського ярмарку недалеко. Вiрменськi купцi зi Сходу неодмiнно привезуть щось цiнне, а нiмцi щось модне.
В червонiй оксамитовiй спiдницi iз бiлими як снiг пiдспiдничками, що торкались самоi брукiвки, прошелестiла княгиня Корецька. На талii ii чорного корсажу блискотiв золотом та емалями крихiтний нiж. Оточена гуртом своiх козакiв княгиня впевнено йшла торговищем, у кiнцi ii вельможного почту – служницi iз кошиками для покупок.
– Де це бачено, удова, а червону спiдницю натягнула? – прошепотiла одна торговка iншiй.
Оксамит м’якими хвилями струменiв до самоi землi, вабив своею вiдвертою яскравiстю i викликав пересуди на торговищi.
– Кажуть, iй вже нашi закони не писанi, бо перехрещена вона.
– І ця до католикiв пристала?
– Гiрше, еретичка!
Баби шепотiлись, перешiптувались, гомонiли i той гомiн наростав щомитi, заповнював кожен куточок Торговища, ширився вузькими вуличками нижнього мiста i розливався ним, як Глибочиця пiд час повенi. Здавалось, Подiл зараз захлинеться у цьому шумовиннi, аж раптом на помiст, який в гiршi часи використовувався для страт, а в кращi – для заробiтку лицедiiв, заскочив невисокий голомозий чоловiчок в зеленому фалендишi зi срiбними гудзиками. До нього притулилось кiлька молодикiв у сiрому, один з них простягнув грамоту iз масивною печаткою. З усiх куточкiв Торговища було помiтно людину в зеленому, яка добре прокашлялась перед тим, як взяти в руки папiр. Подiл принишк у поганому передчуттi. Це возний прийшов сюди одразу по Великодню. Не до добра це. Нарештi чоловiк у зеленому став читати:
– Сигiзмунд Третiй Божою милiстю король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жмудський, iнфлянтський, спадковий король Шведiв, Готiв i Венедiв. Всiм загалом i кожному окремо – козакам всiм вiд гетьмана, отамана, сотника, осавула та iншим людям в нашому Киевi та iнде коло Киева мешкаючи, наказую негайно видати винних у вбивстi у втопленнi живцем Антонiя Грековича! – на одному диханнi гучним басом пролунало над головами киян. Подiл вiд того зцiпенiв. Возний обволав королiвський наказ тричi, i нiхто iз присутнiх на торговищi не посмiв навiть поворухнутись. Потому судовий розпорядник згорнув королiвську грамоту i потягнувся за наступною. Хтось iз натовпу почав хреститись. Всi кияни знали про вбивство пiд час Великого посту посланця унiйного митрополита. Тiло його знайшли лише пiсля того, як скресла крига. Подейкували, що то розбiйники, лотри, а може, насправдi – козаки. Бо ж усi знали про пiдступ хитрого Грековича i його суперечки iз козацькою старшиною, яка вбачала у ньому свого ворога, унiата, що схиляв православний люд до змiни вiри. Хоч на Подолi подейкували, що справжньою причиною нелюбовi такоi могли стати грошi. Але ж то самi плiтки, а як було насправдi – хто зна? Та король Сигiзмунд, мабуть, вважае винними саме козакiв. Кияни замислились. Тим часом невеликий на зрiст возний, який проте мав потужний як на свiй вигляд голос, обволав наступну грамоту:
– Йосиф Рутський, Божою милiстю архiепископ i митрополит Киiвський, Галицький i Всiя Русi рече таке – архiмандритам, iгуменам, попам i всякому церковному люду в градi Киiвському i в межах його на три милi. Руки своi богомерзькi покласти дерзнули на особу Богом освячену, кров його неповинну пролили, пречесного отця Антонiя Грековича, намiсника нашого пiд зброю взяли i смертю лютою вбили! І з праведним гнiвом отця Саваофа i королiвськоi милостi накладаеться iнтердикт – заборонено всiм церквам i монастирям в мiстi та поза Киевом дзвонити у дзвони упродовж року, церкви всi у цей час будуть закритi, тайни причастя та iншi таiнства проводитись не будуть! – возний спинився, обвiв поглядом принишклий натовп. Увесь люд хрестився, в останнiх лавах торговища почали перешiптуватись. Судовий виконавець знов втупився поглядом у розмашистий почерк на наказi унiатського митрополита, витер рукою пiт з чола, набрав повiтря в легенi i вигукнув далi: – Тiльки причастя на одрi смертному дозволено. Хрещення i шлюби проводити без вiнцiв i молитов церковних. Найбiльших грiшникiв та богомерзенних убивць очiкуватиме страшний суд та муки вiчнi. Тим, хто не дотримаеться цього iнтердикту – анафема!
Анна Корецька зiтхнула, обвела поглядом мовчазних киян, якi все ще намагались втямити – як то без Божоi благодатi тепер iм жити цiлий рiк. На очах молодоi дiвчини, яка принишкла поруч iз паннi в лiтах у високiй намiтцi, вона помiтила сльози – адже тiй доведеться ще рiк непошлюбленою бути. «На щастя» – промайнуло в думках Корецькоi. Вона хотiла вже рушити далi, як вiдчула на собi прискiпливий погляд – однак не торговки i плiткарки, iхнi шпильчастi засудливi голки вона добре знала. Це було неприемне вiдчуття шпигунського пантрування. Анна ще раз обвела поглядом натовп i помiтила пухкого у темних шатах Іоасафа, який увесь цей час пильно за нею спостерiгав. Зустрiвшись з княгининим зором, вiн ледь схилив голову у нiмому привiтаннi i хутко зник за стiною кам’яницi. Корецька полегшено зiтхнула, спекавшись липкого погляду, i рушила у бiк вiрменськоi церкви Подолу. Вона ж бо приiхала до Киева не лише заради подiльських смаколикiв.
Пiсля звiльнення Самiйла з полону справи в Корецькоi пiшли вгору. Їй не лише вдалось заволодiти рецептом золота, вона знайшла купцiв, яким могла його збувати. Вiрмени не питали в неi про походження металу, i платили досить непогану цiну круглими i блискучими монетами.
Анна впевнено сунула вулицею, майорила червоною спiдницею в оточеннi своiх надвiрних козакiв у синiх доломанах – як несподiвано на ii шляху виник оглядний еврей у кiпi. Вiн не звернув з дороги, як решта, а просто стовбичив, очiкуючи наближення княгинi. Один iз козакiв потягнувся за нагайкою при боцi. Корецька його спинила i сама наблизилась до перехожого. Це був Понхас, який орендував ii Бiлогородку ще рокiв десять тому. Тодi за його господарювання в цьому мiстечку Корецька непогано заробила. Понхас незграбно схилився, одразу ж, схопившись за бiк i скривившись. За цi роки вiн сильно постарiв…
– Вiтаю, ясновельможна.
– Як вашi справи? – Анна ледь всмiхнулась, бо й тут на вулицi подоляни стали ii розпiкати, на цей раз за спiлкування з юдеем.
– Роки беруть свое. Я от надумався орендувати кiлька житомирських сiл – там непоганi зараз фiльварки, але моя посiбниця у тому, княгиня Ружинська, знаете, втекла до Вiльна.
Корецька пирхнула, щойно почула iм’я ненависноi суперницi, вирiшила припинити розмову й рушити далi:
– Навiть не хочу чути.
На цi слова Понхас винувато закусив нижню губу, спробував ще раз незграбно вклонитись i раптом вигукнув:
– Я готовий на все, на ваших умовах.
Корецька рiзко спинилась. Вона обмiрковувала – для ii справ потрiбнi кошти, багатство, з яким вона може зробити Самiйла королем, а вiдтак iй потрiбен кожен золотий дукат.
– Я начуваний про вашi успiхи, ваша свiтлосте, – еврей ледь всмiхнувся.
Корецька здивувалась, напружилась i вколола орендаря холодом.
– Ви володiете таемницею набагато глибшою, нiж думаете. Це вiдкритий шлях до пiзнання Бога i його сили… Але… – втаемничено прошепотiв Понхас, впритул наблизившись до княгинi. З останнiм словом нахабу вiдштовхнув козак Корецьких, i хазяйка, вражена словами старого еврея, зрушила з мiсця.
Анна пришвидшила крок. Такого вона певно не очiкувала. Понхас щось знав, знав ii секрет, а якщо вiн, значить, е й iншi, хто знають. Корецька вiдчула, як у неi запалали щоки. Вiд лютi чи страху. Чи вiд одного й iншого водночас.
Роздiл II
Надворi накрапав дощ, i через вiконне скло темнi фiгури вартових на палацовiй площi тьмянiли i розпливались, але не зникали. На сiрому тлi брукiвки цi постатi з пiднятими догори списами так i стояли непорушно. В той час як решта – вiзитери, королiвськi радники та служки – хаотично, наче тi мурахи, розбiгались по схованках. Прогуркотiло, небо задрижало, але королiвськi охоронцi вперто стояли на своiх мiсцях. Жiнка у сукнi з високим мереживним комiром спостерiгала за ними, притулившись до шибки. Кiнчик ii довгого носа торкнуся холодного i рiвного скла, з вуст проструменiла тепла пара, залишивши по собi хмаринку на вiкнi. Довгим пальцем з настромленим на нього перснем iз золотистим топазом жiнка повiльно малювала на хмарцi латинську S, та миттю стерла, почувши кроки покоiвки.
Урсула Маерiн розвернулась на звук. Служка несла на срiбнiй тацi кiлька записок. Звiстки вiд шпигунiв всевладноi нiмкенi – аби тримати пiд контролем усю Рiч Посполиту вiд Познанi до Смоленська, та ще й утримувати пiд високим пiдбором Московське царство, слiд бути в курсi усiх подiй. Головна порадниця короля Сигiзмунда III Вази схопила послання i рукою вказала челядницi на дверi. Невдоволено кинула оком на заплакане дощем вiкно i рушила до столу, на якому мигтiли свiчки в канделябрах. Погода псуе плани королiвськiй коханцi. Вона ж бо мала вже сьогоднi виiхати з Варшави до Львова на зустрiч iз Миколою Даниловичем, який вiднедавна став великим коронним пiдскарбiем i львiвським каштеляном. Їй конче потрiбно переговорити iз цим руським шляхтичем. Нiмкеня вирiшила iхати попри нелюбов до далеких подорожей. Але паперу вона не довiряла – листи можуть перехопити чи використати, а у цiй справi потрiбна цiлковита таемничiсть. Урсула навiть переконала короля, що ця мандрiвка потрiбна в полiтичних цiлях, i той, хоч i з великими ваганнями, та все ж погодився вiдпустити коханку. А тепер несподiванi дощi псували плани Маерiн.
Жiнка торкнулась лакованоi стiльницi i стала нервово вистукувати по нiй пальцями – «слiд мерщiй iхати до Даниловича. Поки Сигiзмунд не передумав». Микола Данилович, який, як кажуть, побудував справжнiй диво-замок у Червоногородi, краще за архiтектуру знаеться на справах пiвденних. А саме на подiях в Молдовi та в Османськiй державi, де вiн був послом. Урсула згадала про записки, зiрвала печатку з першоi i потягнулась за пенсне. Останнiм часом зiр ii став пiдводити. Тож королiвський лiкар звiдкись принiс два скляних кружельця, зчеплених витонченою оправою з позолоченого срiбла. І це стало ще однiею ii таемницею, яку Урсула ретельно ховала вiд чужих очей в кишенi сукнi. Нiхто не мав знати, що вона старiе, тим паче король.
Маерiн нахилилась до свiчок, кiлька хвилин вчитувалась у послання, i вiдклавши листа i пенсне, замислилась. Їi погляд приклеiвся до вiкна, за яким спалахували травневi громовицi. Жiнка сидiла незрушною, як тi вартовi зi списами надворi королiвського палацу. Вона обмiрковувала послання. «Значить, Корецькi роблять золото. Це просто неймовiрно. Це iгри з дияволом!»
Перше, що хотiла зробити Урсула, – помчати до примаса католицькоi церкви. Але цю iдею швидко вiдкинула. Корецькi православнi, а ще Самiйло зустрiчався iз Папою i слава про його втечу вiд османiв та звитяги вже гримить всiею Європою. Кажуть, що в Парижi незабаром з’явиться книга про цього русинського лицаря. Маерiн зiтхнула i затулила очi рукою. Вони таки сильно втомлюються останнiм часом.
«Пастку треба готувати ретельнiше» – королiвська коханка заглибилась у власнi думки. Вона знала напевне, Анна Корецька не слабка суперниця, вона переверне усi звинувачення у потураннi сатанi, в чаклунствi, або у чорнокнижництвi на свою користь – заявить, що це король намагаеться знищити рiд Корецьких, а може й прагне розсварити католикiв та православних. Урсула вже давно зiзналась собi, що ненавидить цей русинський магнатський рiд. Вiд самоi тiеi митi, як Самiйло – хлопчик iз необсохлим молоком на губах – вiдмовив iй. Їй, яка на рiвнi з королем! Їй нiхто не смiе вiдмовляти. З того часу Маерiн стала приглядатись до Корецьких, i чим прискiпливiше вона за ними стежила – тим бiльше iх ненавидiла. Їй, наймогутнiшiй в цiй краiнi жiнцi, було не до снаги бачити ще одну таку ж панi – з неменшим апетитом, Анну. А двох таких на одне королiвство забагато. «Я знищу Корецьких. Але дiяти треба iнакше». Урсула потягнулась до листа, який так несподiвано зворохобив ii думки, i пiднесла його до вогню. Папiр згорав швидко, вогонь свiчки шипiв, залишаючи по собi неприемний, однак дражливий, дух помсти.
Роздiл III
Іоасаф Биховський помiтно нервував. Йому вже доповiли, що дормез в’iхав у ворота Видубицького монастиря. Але iгумен не поспiшав виходити. Ще раз оглянув свою келiю – чи все золото i срiбло прибране, – провiв рукою по столу з грубих дошок, яким замiнили його звичну стiльницю, iнкрустовану мiддю та емалями, i гучно зiтхнув. Його келiя стала дiйсно схожа на аскетичний прихисток ченця. Іоасаф перехрестився i рушив надвiр. Дормез митрополита унiйного Йосифа Рутського вже спинився на церковному подвiр’i. Братiя у чорних рясах вишикувалась у кiлька лав, хор завiв псалми, а митрополичi охоронцi кинулись вiдкривати дверцята карети. Іоасаф дiстав хустку з кишенi i витер спiтнiле чоло. Тим часом худорлявий митрополит iз довгим сивим волоссям прудко вискочив iз карети та набирав швидкостi у напрямку огрядного iгумена.
– Христос вокрес! Весна, отче, весна! – Рутський говорив рвучко, гучно, усмiхався широко i розкривав обiйми.
– Воiстину! Ваша святосте, тепло прийшло неочiкувано, – промовляв Іосаф, ховаючи хустку i одночасно христосуючись iз митрополитом.
Рутський вiдмовився вiд вiтальноi промови перед братiею i поспiшив iз владикою у покоi. Вiн приiхав до Киева через важливу справу. Сам вирiшив простежити за розслiдуванням вбивства намiсника – Антонiя Грековича. Де це бачено, митрополичого представника вбито, та ще й з такою жорстокiстю!
У своiй келii Іоасаф запропонував Рутському найкраще крiсло – дерев’яне з високою спинкою. Запопадливо вiдкинувши з нього подушку – бо добре знав Биховський, митрополит усюди пiдкреслюе, що не шануе усього, що тiшить тiлесне, навпаки, голова унiйноi церкви живе в аскезi i змушуе до цього решту отцiв. Це було вiдомо побожному люду, щоправда Іоасаф знав за власним досвiдом – не все е iстиною, що виноситься на загал.
– У вас тут… – Йосиф обвiв прискiпливим поглядом келiю iгумена, через що серце того на мить завмерло, – тут непогано. Ви тут вiдпочиваете? – Рутський кинув погляд на широку лаву, де Биховський справдi час вiд часу спав удень.
– Нi, ваша святiсть. Тут ми лише приймаемо гостей. У мене своя келiя, крихiтна, така, що й двом людям розвернутись у нiй важко, – виправдовувався iгумен, ще раз обвiвши уважним взором покоi – чи не було ще чогось, до чого мiг причепитися митрополит.
– Це добре, брате, добре. У цей свiт ми прийшли не заради живота нашого, а заради порятунку душi.
Іоасаф слухняно схилив голову i дiстав з кишенi чотки. Рутський вказав на сусiднiй, менш зручний стiлець, Биховський радо вмостився на його краю i принишк, очiкуючи початку розмови.
– Брате Іоасафе, я приiхав до Киева, аби самому в усьому розiбратися.
– Це жахлива iсторiя, ваша святосте, – погодився Биховський i став хреститись. – Хай Господь прийме до себе душу отця Антонiя.
– Кажуть, в день, коли вiн зник, то навiть не з’явився на ранкову службу?
Іоасаф схвально кивнув.
– Кажуть, i вас, отче Іоасафе, теж не було на нiй?
Биховський втупився незмигненним поглядом у митрополита i майнув рукою до свого охоронця, який стояв на порозi:
– Я саме отримав послання вiд вас, ваша святосте. І повернувся до келii його прочитати. Мiй ротмiстр може це пiдтвердити. – Биховський суворо зирнув на охоронця, аби той не тягнув, i негайно пiдтвердив його слова.
– У той день, коли зник отець Антонiй, грамоту доставили пiд час служби, i я наважився сказати про це отцю Іоасафу, – вiдтарабанив командир у сiрому доломанi, припавши на колiно перед митрополитом.
Рутський благословив охоронця i дав знак, що той може бути вiльним. Щойно дверi зачинились, гiсть розслабився, обперся на спинку стiльця i закинув ногу на колiно:
– Я бачу, охорони у вас багато.
– А що вдiеш, ваша святосте. Час i мiсце таке, ви ж самi бачите… – Биховський розвiв руками. – Нам тут у Киевi важко, але з Божою помiччю ми все здолаемо.
– Так, iнодi я думаю, що це добре, що його святiсть Іпатiй Потiй спочив ранiше. Якби вiн знав, що його учень, отець Антонiй, так завершив своi днi у святому для всiх нас градi – його б серце не витримало такого горя, – зiтхнув митрополит. – Хай iхнi душi спочивають в Бозi.
Іоасаф перехрестився i замислився, як саме вiдвести вiд себе пiдозри. Мовчанка затягнулась, i Биховський нарештi вичавив:
– Я досi втямити не можу – як так сталось.
– Ну, у Грековича був жорсткий норов… – митрополит знов пильно подивився на iгумена.
– Норов був, але без його променистоi вдачi вiн не змiг би приборкувати тих православних, якi вiдкрито виступають в Киевi проти нас. – Биховський нарештi вiдчув себе впевненiше i втупився малими темними очиськами у Рутського.
– Ви про козакiв? Кажуть, у нього з ними були якiсь суперечки.
– Кажуть, i не лише теологiчнi. Але то самi плiтки, ваша святосте. – Ігумен вiдвiв погляд на iкону Божоi матерi.
– Що саме ви маете на увазi, брате Іоасафе?
– Подейкують, що отець Антонiй позичив велику суму грошей в одного зi шляхтичiв i не вiддав, а пан про борг не забув i найняв козакiв. Але то все лише пересуди, якими гомонять торговки на Подолi.
Рутський замислився i замовк. Іоасаф цим скористався i вийшов на хвилину з кiмнати, а повернувся вже з двома високими горнятками, якi поставив на старий, порепаний стiл. Митрополит здивовано повiв бровою.
– Ми тут з братiею довго думали, чим вас пригостити. Так щоб й Бога не гнiвити. І вирiшили ось цим. – Биховський нарештi усмiхнувся i задоволено потер долонi.
– Що це?
– Османський щербет.
– Побий мене грiм таке куштувати! – грiзно вигукнув митрополит. Вiн вже хотiв гучно сваритись на iгумена, але помiтив, що той лише хитро примружився:
– «Бо настане день Господа Саваофа на все горде i високе, i на все висунене i понижене буде воно»[1 - Ісайя 2:12.].
– Тобто, владико? Я чекаю на вашi доводи. – Митрополит навiть зрадiв такому повороту, адже подискутувати вiн любив.
– Для того, щоб навернути грiшникiв, треба знати, чим вони живуть, ваша святосте.
– Ну, в цьому е доля правди, я погоджусь. Але все ж таки..
– Перед тим, як ми почнемо наш диспут, прошу, спробуйте. Це справдi дуже смачно. Ми робимо щербет iз сушених яблук та слив. Охолоджуемо його, змiшуемо з молоком, i виходить доволi непогано. Одна з наших маленьких радостей.
– Ви ж не пригощаете ним братiю, владико?
– Нi, ви що. Це тiльки для почесних гостей i лише за зачиненими дверима, – усмiхнувся Іоасаф.
Рутський потягнувся до глиняного горнятка. Воно було холодним. На поверхнi каламутного напою блимали льодянки та чорнiли родзинки.
– Тут лiд…
– В тому то й справа, що вiн додае особливого смаку. – Биховський вiдпив iз келиха. За ним слiдом повторив Рутський.
– Цiкаво, i хто вас навчив цьому османському зiллю?
– Один хлопець, арiанин iз Криму, ми навертали його до Господа.
– І вдалось? Де ця душа врятована? – помiтно оживився митрополит.
– Втiк, ваша святiсть. Втiк, – зiтхнув Биховський i гримнув порожнiм горнятком об стiл.
Роздiл IV
Поминальна недiля вже минула, i на цвинтарi було порожньо i тихо. Вiтер колисав рушники на потемнiлих хрестах, з корiння дерев синьооко визирав барвiнок, перший метелик розгорнув тендiтнi бiлi крильця на однiй з могил, зiгрiваючись на сонцi, втiм за мить злетiв, наполоханий, вiдчувши наближення людини. Корецька пiдняла подiл спiдницi, аби переступити низенький цвинтарний тин. За ним ховали без вiдспiвувань – самогубць, повiй та вiдьом. Усього кiлька непомiтних порослих бур’яном горбкiв, якi з часом зникнуть без слiду, розчиняться, наче й не було цих людей, нiколи не ходили вони по цiй землi, не топтали Божий ряст. Княгиня наблизилась до найвiддаленiшого вiд тину поховання. Прим’яла ногами траву довкола горбка, дiстала з торбинки, причепленоi до паска, буру крашанку i обкатала нею могилу.
– Христос Воскрес, Параско. От я й прийшла до тебе, – промовила Корецька, пiднiмаючи спiдницю, аби зручнiше вмоститись на травi. Поклала крашанку посерединi могили, та темнiла на яскравiй зеленi так само, як провалля челюстей давньоi парасчиноi печi. Княгинi було важко без староi хитрунки – i не через те, що зараз, як нiколи, потребувала вона ворожчиних чарiв. Корецька тiльки тепер осягнула, як сильно бракуе iй порад мудроi Параски i ii розрадливого слова. Зi смертю ворожки весь свiт немов перевернувся догори дригом, i Анна перестала його впiзнавати. Вiн вже був не таким, як ранiше – бо в ньому не було примхливоi староi в чорному очiпку. І не лише хазяйка це вiдчувала, мешканцi замку в Лiсниках й досi не хочуть вiрити в ii смерть. Оминають хату Параски i нiхто не наважуеться заходити туди – бо хто зна, а раптом вiдьма все ще там. Чаклунки ж не помирають. Анна вiдчула, як тепла сльоза покотилась щокою. «Я так i не знаю, хто i навiщо це скоiв, Параско. Досi не знаю…» – прошепотiла жiнка. Як не намагалась довiдатись вона, чому Параску вбили i залишили ту дощечку iз юдейським словом, все було марно. Нiхто того дня не бачив нiчого пiдозрiлого, нiхто не помiтив убивць, що якимось дивом, наче незримi проникли в ii Лiсники. І навiщо iм було вбивати стару? Ранiше полювали на юдейську книгу, а тепер про неi немов i забули. Не було жодних спроб напасти на ii обiйстя вiдтодi, як загинула Параска. Мiг би допомогти iз цiею таемницею Зизанiй. Але вiн поклявся забути всi подii в замку, як страшний сон. Навчив двох найвiрнiших Аннi козакiв перетворювати свинець на золото, i поiхав геть. Корецька його не спиняла, бо пообiцяла, що вiдпустить.
Повiяв вiтер i пригладив могильний бур’ян. Княгинi не можна було надовго затримуватись – якщо селяни помiтять ii тут, пiде поголос. Не вистачало ще пiдозр у чаклунствi серед власного залежного люду. Корецька пiдвелась, розправила спiдницю з чорного оксамиту i рушила у бiк своiх козакiв, яким було заборонено пускати на цвинтар будь-кого, та й самим переступати за огорожу кладовища, поки панi не повернеться. Хазяйка перехрестилась на виходi i пiшла до карети, не озираючись. Щойно вона вмостилась на вовняних подушках дормезу, як з боку кладовища пролунало тонке, не по-людському пронизливе скавчання… Пiд шкiру прослизнув холодом страх, серце заколотало, кiнь пiд новим ротмiстром гучно заiржав, княгиня заплющила очi i прошепотiла «прощавай». Почет миттю ринувся з мiсця, залишивши по собi лише пильну куряву.
За пiвгодини в’iжджали в Лiсники, на дорозi було повно люду, i Анна вiдчула, що могильний жах вже полишив ii. У неi справдi не було часу боятись. Слiд так багато зробити! Здiйснити свiй задум попри що – як iй хочеться, аби любий Самiйло мав свою державу, край Корецьких! А для цього саме зараз найкращий час – слава про князя шириться усiм свiтом, землi на Дикому полi пiдкорюються ii козаками, люд прибувае у зведенi Корецькою мiста, золото вариться в ii замку. Так, це справдi найкращий час, аби створити власне королiвство. І анi монарх Речi Посполитоi, анi московський цар, молдовський господар, кримський хан чи османський султан не зможуть здолати iхнiй рiд.
Анна пригадала слова юдея Понхаса, якi вiн промовив до неi на Подолi. Вiн напевне говорив про книгу «Еш Мецареф» – «таемниця, яку вона не пiзнала, з якою можна творити дива». То що може бути за диво бiльше вiд створення золота з праха? Фiлософський камiнь, вiчне життя чи потужна влада над людьми? Корецька тепер вiрила, що все це можливе – що це не байки i не вигадки, що дива таки iснують.
Дормез вкочувався у замковi ворота. На ганку майнула постать ii невiстки. Мовчазна Катерина Могилянка уникала спiлкування зi свекрухою. Молода була при надii, i син Анни, Самiйло, привiз ii до матерi, аби та пригледiла за невiсткою. А сам рушив по справах в Корець та iншi родиннi обiйстя. Княгиня спiймала себе на думцi, що мала б спiвчувати чужинцi, яка втратила дiм i близьких, яка багато страждала за свiй молодий вiк, але жалю в серцi свекрухи не було. І навiть навпаки… Панi вiдмахнулась вiд думок про своячку i знов зосередилась на словах Понхаса.
Переступивши порiг, Корецька рiзко зняла хутряну шапку, намiтку та заушницi, розстiбнула накидку i рушила у бiк книгозбiрнi. Саме там знаходяться старi записи про ii орендарiв. Усi перемови та угоди iз ними, а також спостереження, якi княгиня занотовувала власною рукою i передавала на зберiгання писарю. Анна вирiшила перечитати iх – пригадати всi деталi спiлкування iз цим юдеем. Понхас, який орендував Бiлогородку десять рокiв тому, нiяк не полишав ii думок.
Писаря на мiсцi не було, але книгозбiрня – вiдчинена. Свiтло з вiкон падало прямокутними плямами на пiдлогу, та цього на кiмнату було замало. Княгиня запалила свiчки у канделябрi вiд лампадки i стала перебирати папери у скринi пiд столом. Це й був архiв Корецьких. Великi зшитки з пожовклих аркушiв, важкi – наче справжнi фолiанти. Книги ж, грецькi та латинськi переклади, релiгiйна лiтература та навiть лицарськi романи – все знаходилось в iнших сундуках, що стояли рядком пiд вiкнами.
