скачать книгу бесплатно
Корецька переставила свiчник на пiдлогу i почала виймати одну за одною теки з особистими вiдомостями про ii орендарiв. Їхнi iсторii вкривали вицвiлу i зачовгану пiдлогу – немов торiшне листя. Вiд солодкого запаху старого паперу i пилу засвербiло в носi. Анна рiзко вiдвернула голову, аби чхнути, аж раптом на самому днi скринi помiтила зблиск крихiтноi палiтурки у металевому окладi. Ззовнi схожоi на Євангелiе. «Їй тут не мiсце». Хазяйка перекладала книгу з руки в руку – це точно не з ii зiбрання, таку вона бачила вперше. «Може, е присвята?» – панi вiдстiбнула металевий гачок i вiдкинула обкладинку. Першi сторiнки були писанi латиною – це був крихiтний молитовник. Анна гортала далi – аж раптом наштовхнулась на щось загадкове. Книга насправдi – потайник. Всерединi сторiнки були вирiзанi – створюючи невеликий отвiр. Достатнiй, аби туди покласти дорогоцiнну прикрасу. Корецька замислилась. Знайти таке у власному домi вона не очiкувала.
У сусiднiй кiмнатi рипнули половицi. Але звичного щебетання служниць не було. Корецька зметикувала, що за нею стежать. Руки вiд несподiваного здогаду затремтiли, хазяйка швидко стала закидати папери назад. Останньою сунула в скриню дивну знахiдку, встромивши ii в стос аркушiв якнайглибше. Задмухала свiчки i стрiмко вилетiла з книгозбiрнi. Втiм, у свiтлицi було порожньо i тихо. Лише потрiскували дрова у печi з розписними кахлями.
Роздiл V
–Ігуменя Серафима зараз вийде, – прошепотiла черниця i сховалась за дверима.
Князь знав, що саме зараз усi сестри позирають на нього з усiх вiкон та закуткiв. Але йому було не до того. Самiйло шморгнув носом i позирнув на своi чоботи iз коштовноi жовтоi шкiри, на яких чорнiло плямою багно. Князя це дратувало. Вiн наблизився до кущiв бузини бiля монастирського ганку, нахилився, аби обтрусити бруд, як почув за спиною тоненьких смiх. Корецький миттю вибухнув, щоки його гiнвно запалали, вiн випростався i потягнувся до шаблi – хто посмiв смiятись iз князя? Розвернувся – i настрiй його враз змiнився: рожевощока Софiя, затуливши рота рукою, колихалась, як та макiвка на вiтру.
– Чого це ти смiешся, маленьке дiвчисько! – Самiйло вiдкинув гнiв, пiдскочив до сестри, обiйняв, i пiднiс ii над собою. – Ти на церковних харчах тут зовсiм схудла.
– Припини! Я ж iгуменя!
– Ще й двадцяти нема, а вже iгуменя! Добре мати тобi вгодила! – Самiйло все ще реготав, аж нарештi Софiя змiнилась у лицi.
– Постав мене на землю! – суворо звелiла вона.
Князь пiдкорився, однак продовжував ii розпiкати, ховаючи посмiшку у темний вус:
– А що, кажеш, не мати таке вчинила для рiдноi донi? Уявляю, скiльки вона золотих вивалила заради такого призначення.
– Ага, це добре, що вона ще бiльше церковних земель не вiдтяпала. Наше iм’я й так церковному люду, як бельмо на оцi… – Софiя смикала чорну рясу, яка вiд братових пустощiв прим’ялась.
– А чому ж Серафима? Чому саме в честь цiеi святоi? Нагадай менi – вона мучениця? – князь вже мовив серйозним тоном, але в душi посмiювався з молодшоi. Їi темна ряса i те, як ревно вона бажала присвятити себе Богу, дивували Самiйла. Чи не краще жити за спиною чоловiка – неодмiнно заможного, адже з iншими доньок Корецьких не шлюбили, – i насолоджуватися владою та багатством? Брат намагався, проте, не свiтитись посмiшкою – хоч i кумедно сестра виглядала в незграбному вовняному платтi, хотiв утримати серйозний вираз обличчя i врештi обiйтись доречними фразами про пiдтримку родини, але не вийшло – i на лицi вiн враз змiнився – наче то маска блазня Полiшинеля не втрималась на акторовi пiд час вистави на велелюдному ярмарку в Римi. Ох, припали ж до душi князю тi римськi забави. Самiйло гучно розсмiявся i спробував пригорнути сестру, закрутити ii, аби й вона, як в дитинствi, реготала з ним аж до болю у печiнцi.
Та молода iгуменя вiдсахнулась. Змiрила гостя суворим позирком. Хоча, як вона могла сердитись на брата? І за мить вже сама не втрималась i розпливлась в усмiшцi:
– Як же я молилась за тебе, братику, не вiдчуваючи втоми, аби Господь звiльнив тебе з того османського полону, аби ти успiшно повернувся до нас iз того католицького Риму.
– Бачиш, твоiми молитвами! – Самiйло нарештi пригорнув сестру i ще раз мiцно обiйняв. – А я до тебе з дарунком.
Ігуменя Серафима лише нинi помiтила, що на монастирському подвiр’i вони не самi. Кiлька постатей чорнiли у тiнi старого розлогого дуба. Мовчазнi, вони непорушно стежили за зустрiччю близьких родичiв. Щоки iгуменi вiд такого пантрування запалали рум’янцем – соромно iй стало за недоречнi для монахинi веселощi.
– Зi мною послання i дар вiд Папи Павла V, – промовив князь гучно i майнув рукою у бiк гурту.
Серафима-Софiя вколола брата холодом.
– Вiд католикiв? – вона вже вирiшила припинити розмову i повернутись до монастиря. Нiчого вiд Папи настоятелька не збиралась приймати.
– Стiй! – спiймав ii за руку брат. – Це справдi дуже цiнна рiч. Це iкона Божоi матерi, i вона чудодiйна! Принаймнi, так кажуть у Римi. – Ігуменя спинилась. – Невже ти не хочеш для свого монастиря чудодiйноi iкони? Уяви, скiльки прочан приiжджатимуть у Корець!
Серафима замислилась, роздивляючи своi руки з чорнильними плямами на пальцях вiд постiйного листування з церковними сановниками, а тим часом трое вже наблизились до спiврозмовникiв. В одного з трiйцi в руках – образ у золотому окладi, вiн вигравав на сонцi, вiдбивався сяйвом на темнiй чернечiй одежинi iгуменi. Ікона була надзвичайно гарною, Серафима позирнула на витонченi риси ликiв матерi та сина, на дорогоцiнну оздобу i зачарувалась роботою iталiйських майстрiв.
– Споручниця грiшних, – прошепотiв князь iй на вухо. Вiн наблизився на непристойно близьку вiдстань i взяв у свою руку долоню з шорсткими вiд тяжкоi чернечоi роботи пальцями.
Сестра нарештi отямилась вiд краси iкони, перехрестилась i перетнулась поглядом iз iноземцем, який тримав святий лик. Високий, кучерявий, одягнений за iталiйською модою в яскраво-зелений оксамит, гаптований золотом. Чоловiк у вiдповiдь примружив очi – здавалось, теж пильно вивчав молоду iгуменю, а може, його заслiпили вiдблиски вiд ризи? Вiд такого тривалого та прискiпливого погляду у Серафими похололи кiнчики пальцiв. Вона запитально подивилась на брата.
– Це Серджiо. Вiн супроводжуе цю iкону i повинен пересвiдчитись, що вона опиниться у безпечному мiсцi.
– От з безпекою у нас не все так добре, як ти думаеш. До того ж сестер все бiльшае, а монастир у нас невеликий, та ти й сам про це знаеш.
– То зробимо тобi значний монастир, найбiльший за усi iншi сусiднi, тут у Корцi! – вигукнув Самiйло.
Ігуменя зашарiлась i ще раз зирнула у бiк смаглявого iталiйця. Чимось вiн ii зачепив. І все ще свердлив поглядом. Матiнка Серафима навiть подумки обурилась такому нахабству, бо ж як смiе вiн так допiкати ii своiми темними великими очима? Вона ж бо черниця! Але сестра Софiя розiзлитись так i не змогла, вiдчуваючи щось млосне у черевi, таке незнайоме i дивне вiдчуття. Ігуменя заклякла вiд того невiдомого iй стану, чи не грiшить вона – сама позираючи з-пiд вiй на чужеземця? Такi роздуми змусили ii отямитись, хутко перехреститись i втекти до обителi.
– Серджiо, доведеться тобi тут трохи затриматись. Поки ми укрiпимо мури. А образ святий доти побуде у замку в Корцi, – мовив Корецький латиною.
Самiйло розвернувся у бiк коней i ще раз усмiхнувся у чорнi вуса. Хто б знав, що його молодша, тихоня Софiя, вiдмовить iхнiй владнiй матерi у замiжжi, попри батькiвську волю пiде в черницi i врештi таки змусить Анну змиритись iз цим, ба бiльше, матiр зробить ii iгуменею. Бо ж не пристало княжнi Корецькiй, хоч i неслухнянцi, отримувати накази вiд когось. Корецькi завжди верховодили – i це знають усi русини. Та що там русини, королi! «Вперта сiра мишка!» – Самiйло зареготав.
Італiець почув смiх князя i повiв бровою. «Таки усе тут дивне. І родичi, наче й не рiдня. То сваряться, то смiються. Холод i спека завжди в цих земях поруч». Серджiо пересмикнуло через згадку про морозну русинську зиму, в яку вiн прибув у Рiч Посполиту, на думку спали йому страшнi хуртовини, якi вiдрiзали вiд свiту Божого не те що села – цiлi мiста. Вiн йшов слiдом за Корецьким та враз спинився, повернувся обличчям до монастиря i роздивився його. Не надто великий, однак iз декоруванням на фасадi, круглою банею та мармуровими сходами. Самiйло розповiдав йому, що цю обитель зводив ще його дiд – Богуш Корецький. Спершу монастир був чоловiчим. «І хто зна, як тут опинились цi жiнки»… – зiтхнув iталiець вiд згадки про рожевi щiчки i ямочки на них. Своiм смiхом геть юна настоятелька нагадала йому розкутих iталiйок. Як же вiн скучив за домом! Серджiо до болю в пальцях стиснув оклад iкони.
Слуга князя тримав коня, аби дати змогу Самiйлу швидко заплигнути. Втiм, Корецького щось вiдволiкло. Тут був ще хтось, i цей хтось стояв за чагарниками поруч iз яром. Вiн дозволив князю себе помiтити, вистромивши частину тулупа. Князь вiдступив вiд жеребця, торкнувся рукоятi шаблi i посунув до незнайомця, готовий будь-якоi митi вистромити ii з пiхов. Чоловiк у чорнiй бурцi, темному жупанi, пiдперезаний плетеним паском смiливо вийшов назустрiч. Вiн тримав листа у простягнутiй руцi. Іншою показував на горло – даючи знак, що говорити не може. Князь добре знав про пiдступи султана, який проголосив Корецького злочинцем i навiть призначив викуп за його голову, бо пробачати втечу iз в’язницi Єдикуле головний з османiв Самiйлу не збирався. Тож русин очiкував нападу будь-якоi митi i не довiряв незнайомцям.
– Перевiрити цього! – гукнув князь до свого почту.
Надвiрнi козаки оточили чужинця. Той понуро сунув згорнутого учетверо листа за пазуху жупана, скинув бурку, зняв пасок i вiдчепив шаблю.
– Хто ти? – князь дивився на чоловiка з пiдозрою. Але незнайомець приречено зiтхнув, ще раз спробував вказати на горло, та його руку рiзко вiдвiв охоронець.
– Я повторю востанне – ти хто i звiдки? – буркнув Корецький, ще мiцнiше стискаючи зброю. Але вiдповiддю була тиша. Князь наказав схопити впертюха, той i не пручався, його вдарили пiд дих i швидко повалили на землю. Один зi служб навалився згори на охоронцiв, якi утримували дивака, розкрив йому рота i вигукнув:
– Безязикий! В нього немае язика!
Князь наказав звiльнити нiмого. Той став на колiна, довго хапав ротом повiтря, з носа шпарила кров, сорочка i жупан були подертi.
– Брехав багато, i язик вiдрiзали? – суворо зирнув на прибулого князь. – Та ти все одно вже не скажеш.
Слова цi викликали регiт серед козакiв, та й Самiйло теж хижо всмiхнувся. Нiмий тремтячою рукою дiстав з-за пазухи листа i простягнув до охоронця, витираючи другою кров пiд носом.
– Вiдкрий! – скомандував вартовому князь.
– Лист писаний по-польському, – промимрив той пiсля того, як зiрвав печатку.
– А пiдписаний ким? – князь наближався до козака, який втупився у зжовтiлий папiр i нiяк не мiг розшифрувати численнi закарлюки пiдпису.
Корецький, переконавшись, що загрози вiд посланця немае, схопив листа. Справдi писано польською i було це – запрошення до розмови iз Урсулою Маерiн, яка станеться у Замостi пiд час вiдвiдин нiмкенею молодого воеводи подiльського Томаша Замойського. На чолi князя виступили зморшки – здивуванню Корецького не було меж. Але чого ж хоче вiд нього ця владна жiнка? Примиритись? Струсити осад пiсля невдалого ii сватання? Корецький раптом усмiхнувся, згадавши, як дав вiдкоша могутнiй Урсулi пiд Смоленськом – «Хто зна, але поiхати варто».
Частина II
Як i срiбло, якщо в нього увести живе срiбло, очищуеться, отримуючи природу тонкоi води, що помiж тим доволi легко робиться за допомоги олова. Природа же його липка i водяниста, також може бути удосконалена в золото, якщо його з золотою ожариною розпилювати упродовж 226 днiв, поступово пропускаючи повз всi ступенi вогню.
Еш Мецареф, гл. 4
Роздiл VI
Лiто. Його пахощi увiрвались у свiтлицю. Таке смачне, настояне на травах, присипане яблуневим цвiтом, з тягучим, як мед, запахом ширилось лiто довколишнiм свiтом. Анна вдихнула аромат, що линув iз замкового саду, i кинула засмучений погляд на чорний шовковий корсаж сукнi. Іспанська мода з ii темними барвами i масивними ланцюгами контрастувала iз довколишнiм радiсним свiтом. Чорний тхнув пихатою самовпевненiстю, людською зневагою до живого – випадав, виокремлювався з рiзнобарвноi картини Всесвiту, в природi якого немае насправдi анi такого глибокого чорного, анi навiть найчистiшого бiлого. Княгиня вiдчула, що в цей момент готова була начхати на осуд посполитий, вдягти щось яскраве, як саме лiто, скинути з себе весь смуток панського обов’язку, стати хоч на мить знову тiею жiнкою, яка вiдчула свободу i любов. Пригадався Євстафiй. Як рiдко вона тепер про нього згадуе – в ii сни вiн вже не приходить. «Чому, чому ти менi тепер не снишся?» – сльози навернулись, i княгиня струсила головою, аби викинути з неi увесь сум. Приречено потягнулась до модних шат, якi чорнiли на спинцi крiсла. В ту саму мить до опочивальнi залетiли служницi, i хазяйка одразу перетворилась на сувору i рiзку господиню краю Корецьких.
«Треба довести цю справу до кiнця… Цей Понхас i книга…» – жiнка занурилась у справи, розмiрковуючи, як iй довiдатись, що знае той еврей, який зустрiвся iй на Подолi. Поки служницi вдягали на панi вовнянi панчохи, обв’язували iх червоними шовковими стрiчками, масивнi темнi черевики, корсет, численнi пiдспiднички, спiдницю з темного шовку, яка шелестiла з кожним рухом княгинi, чорний корсаж, прикрашений бантами та перлами, i нарештi високi мереживнi манжети та великий вiдкладний комiр iз брюсельським плетивом. Вiд заушниць, якi закривали шию, Корецька вiдмовилась, пiдставивши бiлу шкiру сонцю та людським поглядам. Служницi стривожено позирнули одна на одну, але слухняно прибрали тканину, якою добропоряднi панi прикривались, бо так велiли суворi правила, що iх встановили на цих землях не менш суворi чоловiки. Корецька знала, що як виiде в такому виглядi за мур власного замку, мiсцевий люд ii вчинок обговорюватиме не день i не два, це ж справжнiй скандал – княгиня-удовиця порушила догмати моди, якi останнiм часом стали бiльш жорсткими, нiж будь-коли ранiше. Але хоч трохи вiдкритись сонцю – цього прагнула ii душа, скинути пута, якими, так вона вiдчувала, ii обв’язали пiсля смертi чоловiка, поставивши на неi клеймо – «доброчесна удова».
«Яка ж я, в бiса, доброчесна» – всмiхнулась своiм думкам княгиня i вдоволено оглянула власне вiдбиття у дзеркалi, де окрiм ii бiлого лиця i шиi, оздобленоi коштовним комiром, блимали вогники свiчок. Та не мiг пристрасний вогонь зрiвнятись з жагою до звершень повелительки Лiсникiв, i жiнка задмухала язички полум’я.
Корецька вже збиралась iти, як впала iй в око книга, що тьмянiла палiтуркою бiля дзеркала. Анна потягнулась до невеличкого стародруку – той був писаний латиною.
– Хто це сюди принiс? – Корецька суворо встромилась у служок. Одна з них потяглась до палiтурки i побiлiвши, ледь прошепотiла:
– То мiй молитовник, панi…
– Латинський? – хазяйка змiрила дiвку поглядом, i вiд того служниця ще бiльше принишкла.
«Єзуiти вже геть пустились берегiв. На моiх землях проповiдують! Та з цим я владнаю пiзнiше». Княгинi зараз було не до слуг i iхнiх релiгiйних вподобань. Їi непокоiло геть iнше.
Корецька вирiшила закликати Понхаса, аби самiй розпитати його про ту дивну розмову на киiвському Подолi. Орендар прибув до княгинi у той же день, щойно отримав листа. Обережно проковзнув до свiтлицi, озирнувся – чи нема когось у кутах зали, потроху човгаючи, наблизився до столу i ще раз оглянув кiмнату. Вiн помiтив, що вже немае на стiнi портрета Юхима Корецького. Натомiсть з’явився iнший – Анни, з високо пiднятим пiдборiддям, в горностаевiй пелеринi, ознакою високого статусу – рiвнi королям.
Хазяйка увiрвалась до свiтлицi, наче шалений буревiй.
– Я не очiкувала, що ви так швидко прибудете. – Корецька стрiмко ринула до середини зали, ретельно вивчаючи поглядом старого.
– Я не мiг змусити вас чекати, ваша свiтлосте, – Понхас мовив хриплуватим голосом, низько схиливши голову, на що княгиня розпливлась у посмiшцi – еврей завжди вмiв добре вмастити ii марнославство.
Корецька посунула до свого крiсла з подушкою iз червоного оксамиту i запросила до розмови оренадря.
– Ви мене заiнтригували, пане Понхасе. – Почувши шляхетне звертання до нього, еврей зрадiв, довго вмощувався на лавi i лише коли розташувався зручно, Анна продовжила. – Нашi з вами дiловi стосунки принесли нам обом велику користь, ми добре одне одного знаемо. Однак здаеться менi, що ви могли щось невiрно розтлумачити стосовно мене. Ви зробили натяк за нашоi останньоi зустрiчi, який я прагну розвiяти, аби не було пересудiв.
Понхас з-пiд своiх косматих сивих брiв дивився на Корецьку, на ii вiдкриту шию, як натяк, що ця панi здатна розкритись свiту ще бiльше, набагато бiльше. «Пересудiв вона боiться. Ага, так я й повiрив» – подумки розпекав еврей господиню, але мовив вiн улесливо:
– Я не хотiв вас образити чи сказати щось недоречне. Можливо, мое надмiрне хвилювання при зустрiчi з вами змусило мене це бовкнути, ваша свiтлосте. – Єврей схилив голову i втупився у лаковану стiльницю.
Але Корецька вiдчувала, що це ще не кiнець iхньоi розмови. Пiсля тривалоi паузи, такоi довгоi, що вже навiть стала видаватись моторошною, слово взяла хазяйка:
– Але пане Понхасе, це ж не все, що ви хочете менi сказати, еге ж? – жiнка смикала перли на своiй сукнi. Єврей схвально кивнув.
– Не все. Я знаю, i моi брати по вiрi знають, що у вас е дещо юдейське. Один раритет, який багато для нас значить, – пробубнiв гiсть, ховаючи очi, бо не здогадувався, чого тепер чекати вiд Корецькоi.
– Ви хочете, аби я вам цей раритет вiддала? – Корецька зареготала, спопеляючи поглядом спiврозмовника.
– Продали, панi. Ми хочемо, аби ви продали. – Понхас зiтхнув i зiщулився.
– Щоб продати, я маю знати його повну вартiсть. А вiдтак я мушу довiдатись, якi ще таемницi закладенi в книзi. Тi таемницi, про якi ви менi натякнули. – Анна хижо всмiхалась.
– Все, що вам дано знати, ця книга вже вiдкрила. Усi цi знання, якими ви володiете. Все решта – це для народу Ізраiлевого. – Понхас повiв упевненiше. Вiн поглянув на Корецьку пронизливо i суворо. Його дрiбнi чорнi очi пiд сивими бровами виглядали навiть дещо загрозливо. Корецька торкнулась великим пальцем правицi до верхньоi губи i замислилась. Вона мовчала, розвернувшись у бiк вiкна, за яким радiло життю рiзнобарвне лiто.
– Тобто таки е якась таемниця, бiльша за ту, яку я вже розкрила. – Анна промовляла немов лише до себе. – Мабуть, це щось дуже важливе або цiнне… Ви ж так швидко сюди прибули… Вiдтак надто важливе для вас. А може бути, i для мене….
Понхас мовчав, вiн i так забагато бовкнув Корецькiй, через що вже почав нервувати. «Казав я iм, я поганий перемовник. А вони всi затягнули – не бiйся, прямуй до неi. Ох, бiдна моя сива голова». Єврей закряхтiв, його хворий поперек нагадав про себе.
– Я хочу знати бiльше про цю книгу, Понхасе. Я не продам ii, доки не знатиму все, – нарештi озвалась княгиня до гостя.
– Я не маю права вам казати бiльше. Але повiрте, що в руках неюдея цi знання принесуть самi нещастя i смерть. Це дуже кровожерлива книга, ваша свiтлосте. Вона не лише дае, вона забирае, багато забирае.
– Понхасе, не треба мене лякати цими вигадками для селян, – буркнула княгиня. – Якщо ви не маете права вести далi перемови зi мною, скажiть, хто може. Я сама навiдаюсь до цiеi людини.
Корецькiй кортiло дiзнатись, про що ж насправдi ця книга. Сама назва «Еш Мецареф», що означае «У вогнi плавильника» наводила ii на роздуми, що там не лише про алхiмiю, щось бiльше криеться у тому вогнi i хто ж вiн – той плавильник? Загадка, яку, вiдчувала Анна, варто було розтлумачити.
– Шломо Фабiсевич у Бiлiй Церквi вам скаже бiльше, ваша свiтлосте, – промовивши цi слова, Понхас вiдчув, як з його плечей впав тягар.
– Ви попередите його про мiй вiзит? – На цi княгининi слова гiсть схвально кивнув. – Я не змушу себе довго чекати, Понхасе. А вам вже час iти.
Корецька ледь кивнула старому, пiдвелась iз крiсла i повернула у бiк виходу. Вона не проводжала гостя, який повiльно сунув до своеi брички. Анна поспiшала до замкового саду, де на зеленiй травi був ще свiжим килим яблуневих пелюсток, де заливалися-тьохкали птахи, в ледь помiтному тремтiннi i в живодайнiй насолодi, зароджувалось нове життя.
Роздiл VII
Довгi пальцi худорлявоi руки з темною родимкою на зап’ястку вiдбивали на перилах такт жартiвливоi пiсеньки, яку Іосиф Рутський почув на ярмарку у Вiльнi. Слiв вiн не пам’ятав, але мелодiя все нiяк не йшла йому з голови. І хоч не пристало панотцю слухати такi непотребнi пiснi, та ще й запам’ятовувати iх – вiн врештi здався. Мотив встромився в його пам’ять i час вiд часу виринав звiдти. Та ще в найнезручнiший для того момент. Примушуючи Іосифа намагатися згадати ще й слова, хоч марно – вiн iх не пам’ятав. Але мелодiя попри це знов i знов нагадувала про себе. Унiйний митрополит вже цьому не опирався.
Ось i зараз нав’язливий мотив знов його переслiдував – поки вiн стояв на сходах i чекав. Іосиф самовiльно прибув до православноi школи на Подолi, розташованоi в братському монастирi, без вартових пройшов до осередку схизматикiв i тепер чекав на людину, з якою давно вже волiв зустрiтись. Іов Борецький. Вiн – лiдер думок православних у цьому мiстi. Та що там у мiстi – на всiй Русi.
Викладачi та учнi братськоi школи висипали надвiр i cпiдлоба дивились на унiйного митрополита, розкольника, який прибув так приголомшливо неочiкувано. Але здавалось, гiсть вiд таких недобрих, косих поглядiв аж нiяк не нервував. Роздивлявся бiлi кам’яницi, де навчають синiв киiвських мiщан, i зрiдка поглядав на тих бурсакiв – хлопцiв, якi вже перейшли межу дитинства, але ще не досягли того вiку, коли iх можна було б назвати чоловiками.
Братська школа у Киевi багатiе – за пiдтримки козакiв iз Сагайдачним на чолi та за допомоги заможних мiщан i мiщанок. Он, Гальшка Гулевичiвна вiддала киiвськiй братii землю i статки, на якi зведену цю школу. З якого це б дива жiнцi вiддавати так багато на справу, по сутi, полiтичну? Іосиф давно вже здогадувався, що в тому рiшеннi заможноi шляхтянки е особистий мотив. Чи не той, що перший ii чоловiк Криштоф – син Іпатiя Потiя, який спочатку був православним епископом, а потiм влаштував Берестейську унiю i став першим унiйним митрополитом за пiдтримки Папи? Чи не конфлiкт зi свекром змусив цю жiнку так яро пiдтримувати православну церкву?
Іосиф перевiв погляд на монастирську браму, над якою вже давно не б’ють у дзвiн – його iнтердикту кияни начебто притримуються, або ж роблять вигляд, що виконують наказ. Рутський припускав, що потайки панотцi попри заборону вiдправляють служби i вiдпускюать грiхи – такий вже тут люд. «Може, Іов не прийде? Аби всi знали, що перемов iз унiатами не буде…» – Іосиф зiтхнув, дiстав встромленi за пасок вишитi срiблом оксамитовi рукавицi i збирався вже повертатись до карети, як раптом пiд брамою люд заворушився. В оточеннi ченцiв у темних рясах та високих клобуках прямував просто на нього статний бородань. Іоасаф здогадався, хто то. «Ось ти який, Іове!» – прошепотiв Рутський, розтягуючи вуста у посмiшку.
– Не чекали ми на такого гостя! – гримнув ректор братськоi школи.
– Хтось мав би зробити перший крок! – з широкою усмiшкою Іосиф ступив у бiк Борецького.
Обидва заклякли за крок один вiд одного. Довго роздивлялись, тримаючи дистанцiю. Борецькому не до вподоби була широка посмiшка унiата. Хто-хто, а вiн знав – Рутський при нагодi покаже i зуби.
– Ходiмо до мене. – Ректор вказав рукою на ганок i повiв сходами до своiх покоiв.
– Ви чудово розбудувались за кiлька рокiв. Нагадайте, почали 1615-го? – на ходу намагався пiдтримати розмову Іосиф.
– А ви наче не знаете, – буркнув Борецький, вiдкриваючи гостю дубовi дверi.
Кiмната – невелика, iз книжковими полицями i писарським столом, пiччю та образами у кутi, бiля яких променiла лампада, – вiдчувалось, нещодавно залу обкурили ладаном. Рутському вiд того зашкребло у горлi i вiн кашлянув.
«Як той чорт» – промимрив Борецький собi пiд нiс.
– Ви щось кажете, отче? – спитав гiсть, вiдкашлявшись.
– То я кажу, що погода чудова! – вiд нервування Іов вигукнув – неочiкувано для себе його щоки вибухнули червоним. Рутський зрозумiв, що ректор надто приголомшений його вiзитом.
Обидва вмостились у крiслах, прискiпливо вивчаючи один одного.
– То ви приiхали до мене через вбивство Антонiя Грековича? – Борецький намагався поводитись стриманiше.
– А чого ви так вирiшили?
– Бо весь Киiв знае, що ви наче королiвський слiдчий все виню… – Іов запнувся i побагровiв.
