скачать книгу бесплатно
– Вистежую убивць посланця Іпатiя Потiя, представника митрополита унiйного на цих землях? – продовжив спокiйним тоном Рутський. Борецький полегшено зiтхнув. – Господь покарае того, хто зробив такий страшний злочин.
– До цього вбивства православна братiя не мае жодного стосунку. – Іов витер спiтнiле чоло хустинкою i всунув ii в кишеню.
– А якже козаки?
– Гадаю, i козаки тут невиннi. Король надто до них упереджений. Хоча, хто я такий, щоб засуджувати короля… – Іов вiдвiв погляд вiд гостя. Нарештi вiн заспокоiвся i мiг говорити впевнено. – Інтердикт, накладений на киян, зокрема i на ваших вiрян, робить життя нестерпним. Ви, унiати, ще бiльше збурите мiстян проти себе.
Рутський мовчав. Це ж була його iдея – покарати мешканцiв Киева та околиць за тяжкий злочин. Тому ж бо у дворi учнi братськоi школи i дивились на нього з такою ненавистю. Бо ж церкви зачиненi, а городяни позбавленi таiнств та Божоi ласки. І все це його рiшення. Але як Борецький не намагався посiяти в ньому зерно сумнiву у власному рiшеннi, Іосиф був непохитний. «За грiхи приходить розплата, завжди.»
Унiйний митрополит подивився на лакованi пiдлокотники стiльця, його рука знов вiдбивала ритм жартiвливоi пiсеньки, що нiяк не йшла з голови.
– Коли ви станете митрополитом, ви залишите собi це iм’я? Будете Іовом? – нарештi промовив Рутський.
– Чого ви так вирiшили, що я стану митрополитом?! – збурився ректор.
– Можете вважати, що то мое пророцтво, – вiджартувався унiат, широко усмiхнувшись. Вiд чого Борецького знов пересмикнуло.
– Я, як той святий Іов, якого випробовуе сатана, позбавляючи усiх мирських благ. Але я не зречусь свого Бога i церкви. Майте це на увазi, пане. – Борецький недоброзичливо подивився на спiврозмовника, той же залишався так само усмiхненим.
– Це чудово. Насправдi заради церкви я до вас i прибув. – Цих слiв ректор не очiкував, тож застиг i мовчав. Тому гiсть повiв далi. – Ви любите наш руський нарiд понад усе. Не виправдовуйтесь. Я це знаю. І я люблю його. І не хочу, щоб його розчавили iншi народи, яким дуже кортить це зробити. Як можу, захищатиму його вiд покатоличення – засновуючи школи iз викладанням руською, оберiгаючи люд вiд езуiтiв, вiдстоюючи право на наш спосiб життя. Можете вважати це компромiсом, на який я пiшов, аби вберегти мiй нарiд. Ви можете й надалi залишатись упертюхом i стояти на своему, а можете також пiти на компромiс. Заради збереження русинiв i миру на наших землях, – Рутський випалив це i зробив довгу паузу, вдивляючись в обличчя Іова. Той зчепив долонi, схилив голову i не виявляв жодного бажання переривати тираду гостя. – Я приiхав до вас iз пропозицiею – створити едину церкву.
– Пiд Папою? – нарештi вичавив iз себе Борецький.
– Нi, чому ж? Давайте обговоримо це.
Іов вперто мовчав. Рутський зрозумiв, що бiльшого вiн сьогоднi не досягне, i пiдвiвся.
– Подумайте про моi слова. І дайте менi знати, якщо зацiкавитесь цiею iдеею.
Унiйний митрополит Іосиф Рутський попрямував на вихiд. Худорлява постать сивого панотця вiддалялась у бiк брами. Довколишнiй люд проводжав його недобрими поглядами, перешiптуваннями та навiть улюлюканням, яке линуло з найвiддаленiших студейських лав. А Рутський радiв, вiн щиро усмiхався, його серце повеселiшало, бо вiн нарештi згадав слова тоi набридливоi пiсеньки:
Уже геть тi Запороги
Конець нашоi дороги.
Тут козаки
Все юнаки:
Здобувають,
Пропивають,
Що мають,
Програють.[2 - Пiсня Козака Плахти, адаптацiя Івана Франка.]
Роздiл VIII
Мiсто розбудовувалось. Майбутнi храми здалеку видавались мурашниками – так багато було на них мулярiв, постатi iхнi чорнiли на тлi кам’яних стiн, порожнечами видавались вiкна, ще не зашкленi барвистими вiтражами. На дорогах пiднiмали куряву вози, навантаженi нетесаними брилами або рiчковим пiском. Брички з майбутнiми володарями кам’яниць проносились швидко, немов власники iхнi не бажали анi на мить затримуватись на надмiрно галасливих вулицях.
Пилюка застрягала у горлi, припорошувала волосся й обличчя, i вiд того перебування тут було нестерпним. Урсула пiднесла до носа змочену трояндовою водою хустку i затулила кулiсками вiкно дормезу.
– Ось, моя панi, це новi вулицi Замостя, – промовив молодий Томаш i усмiхнувся лиш кутиками губ. Вiн вочевидь пишався цим мiстом i, звiсно, собою.
– Я бачу, що тут дуже велелюдно, Томаше. – Урсула струсила з грудей пил. Їй здавалось, що вона вже з голови до нiг припорошена ним.
– Бо мiсто розбудовуеться, i швидко. – Самовпевнений молодик тепер вже широко всмiхався, не приховуючи бiлi рiвнi зуби.
Карета залишила вулицi з новобудовами i рушила у бiк замку Займойських. За вiкном вишикувались ошатнi кам’яницi – новi з елементами кучерявоi iталiйськоi архiтектури. Урсулi на мить здалось, що вона наразi проiжджае барвистими вулицями Падуi чи Флоренцii. Для повноти картини не вистачало лише засмаглих iталiйцiв та iхньоi мелодiйноi мови. Натомiсть новою, нещодавно вимощеною брукiвкою розмiрено прогулювались пани у довгих жупанах та панi у темних сукнях i у високих очiпках. Нiмкеня помiтила, що в Замостi немае звичних для iнших мiст торговок чи юрм дiтлахiв, якi мчать за каретами, випрошуючи мiдяки.
Раптом супутник королiвськоi коханки звелiв вiзнику спинитись i з вiкна покликав до себе молодого бороданя, який понуро нiс згорнутi папери.
– Панi Маерiн, знайомтесь – наш будiвничий, Андреа дель Аква.
– Звiдки ви родом? – поцiкавилась жiнка латиною.
– З Венецii, ваша… – чоловiк розгубився, бо не знав, як звертатись до цiеi могутньоi жiнки, i аби це не впадало в око, низько вклонився.
Урсула на це лише всмiхнулась. Їй подобалось, коли люди нiяковiють в ii присутностi.
Карета рушила далi, i Томаш продовжив свою оповiдь:
– Це зовсiм нове мiсто. Воно зводиться за усiма законами сучасноi архiтектури. А ще воно прекрасне та iдеальне, як iталiйський живопис чи статуi – бо тут працюють безлiч iталiйських архiтекторiв, мулярiв. І навiть теслi сюди також запрошенi з Італii. А ще, ви лишень уявiть, в такому мiстi неможливо заблукати. Бо будь-яка вулиця виведе вас на площу, а звiдти на ще якийсь майдан. Все розплановане за законами математики. І так можна буде пройти з одного кута Замостя в iнший, жодного разу не схибивши.
Мiсто заснував канцлер Речi Посполитоi, батько Томаша, Ян Замойський. «Вiчний канцлер» – як подумки його називала Урсула. Той так довго був другою людиною в краiнi – за правлiння Сигiзмунда II Августа, а потiм ще Стефана Баторiя та Анни Ягелонки. Цiлих тридцять рокiв! Але старого норовливого зазнайку нiмкеня не любила. Вона доклала багато зусиль, аби виштовхнути його з полiтики. І iй це таки вдалось. Руками короля, звiсно. Маерiн би й не приiжджала до цього мiста, яке заснував вiчний канцлер i яким так пишався, якби не холодний розрахунок. Вона хотiла схилити сина старого Замойського на свiй бiк. Вiдтодi, як його батько нарештi спочив, це видавалось iй можливим. Томаш був заможним i дуже впливовим серед русинiв. Цi землi населяють саме вони. Та й самi Замойськi не польський рiд. Шляхта вважала старого канцлера русином i навiть дорiкала йому в потураннi русинським iнтересам. Спiввiтчизники натомiсть звинувачували його у споляченнi. От так i балансував мiж одними та iншими Ян. «Який же Ян! Іван, Іван Замойський! Ходив iз чубом до самоi смертi. Кажуть, i русинських звичок своiх не позбувся» – пирхнула подумки Урсула. Ранiше на мiсцi цих мощених вулиць та доладних будинкiв iз мармуровими сходами було русинське невелике село Скокiвка. В однiй единiй мiсцевiй церквi, православнiй, року 1542 був хрещений Іваном другий син мiсцевого пана – Станiслава Замойського. Зростав вiн iз братами i сестрами у дерев’янiй хатинi з рiзьбленим пiддашшям, зростав пiд русинськi колисковi у православнiй вiрi. Отримавши посади при королiвському дворi, батько його змiг назбирати достатньо коштiв, аби вiдправити сина на навчання за кордон – спершу в Париж, потiм у Страсбург та Падую. Але в Італii Іван не лише вивчив латину, а й перейшов до католицькоi вiри. На батькiвщину повернувся вже Яном, i тут на нього чекала стрiмка полiтична кар’ера.
Урсула розгорнула вiяло i привiдкрила кулiску в каретi. Замок Замойських вже був неподалiк. Нiмкеня полегшено зiтхнула, iй вже набридли цi оглядини i постiйне торохтiння Томаша. «Чи то я вже стара – чи цей хлоп замолодий для мене».
На сходах замкового палацу жiнка помiтила статну фiгуру чорнявого пана. Долоню вiн звично тримав на рукоятi шаблi, стояв струнко i пильно вдивлявся у бiк карети, що наближалась. Урсулi вiн здавався впевненим в собi хижаком, який чекае, поки здобич сама до нього пiдкрадеться.
Маерiн прудко зiскочила з пiднiжки карети, не дочекавшись на руку Томаша, який запопадливо оббiг дормез, аби вiдкрити дверцята. Жiнка розгорнула вiяло i, хитро примружившись, наближалась до князя Корецького.
– А ви швидко сюди дiстались, – промуркотiла Урсула трохи глузливо. – Мабуть, мчали i вдень, i вночi.
Самiйло зиркнув на нiмкеню спiдлоба. За спиною Маерiн нервово переминався з ноги на ногу Томаш Замойський. Вiн не надто був задовлений приiздом Корецького – тож планував якнайшвидше того спекатись. Натомiсть Урсула вщент розбила сподiвання господаря, схопивши мовчазного Самiйла пiд лiкоть.
– Ходiмте. Обiцяю надовго вас не затримувати. Але менi справдi слiд з вами поговорити. – Нiмкеня широко всмiхнулась, вiд чого бiля кутикiв очей запроменiли ривчаками зморшки.
– У вас дивний спосiб запрошувати на перемови i… дивнi посланцi, – вичавив iз себе Корецький.
– А-а-а, ви про нiмого? – Маерiн знов усмiхнулась, – вiн мiй найвiрнiший раб.
У покоях Урсули чадiли схiднi пахощi у залiзних вазах – кольоровi камiнцi на гарячому вугiллi танули, перетворюючись на бурi плями, i струменiли солодким ароматом, наповнюючи ним всю залу. Маерiн вмостилась на високому стiльцi, вистромивши одну ногу з-пiд сукнi i поставивши на подушку та ласувала родзинками – сушеним виноградом, що iй поставляли вiрменськi купцi. Жiнка звабливо клала до рота одну ягiдку за одною, i примруживши праве око, як кiшка, стежила за гостем. Самiйло тим часом стояв бiля стiни навпроти вiкна i роздивлявся картини iталiйських майстрiв.
– Обожнюю османськi солодощi, – нарештi мовила Урсула.
– Угу, – озвався Самiйло, який вже здогадувався, що примчав у Замостя намарно.
– Вибачте, я не подумала, що це вас може зачепити. У вас неприемнi спогади про османську гостину, – здавалось, Маерiн планувала лише кепкувати iз князя. – Добре, я не буду бiльше глузувати. Самiйле, сiдайте поруч. У мене справдi дещо для вас е.
Чоловiк повернувся обличчям i недовiрливо втупився в рудоволосу жiнку з високою зачiскою на французький манер. Урсула все ще була незамiжньою i тому радо користувалась привiлеями, якi були дозволенi лише неодруженим паннам – як то яскравi сукнi або непокрита голова.
– Ви зробили дуже правильний вибiр, одружившись на Катеринi Могилянцi. Ви – претендент на молдовський престол. І король вас пiдтримае у ваших претензiях на трон. – Нарештi Маерiн стала говорити серйозним тоном.
Самiйло зацiкавився i сiв у крiсло, що стояло дуже близько до королiвськоi коханки.
– Справдi, пiдтримае? – князь нахилився до нiмкенi так, що його пiдборiддя торкалось ii вуха.
– Так, я даю вам слово короля. – Щоки Урсули порожевiли.
– Король вже пiдтримував мого тестя Ярему Могилу, i що з того вийшло – ми всi знаемо. Вiн сам, його дружина i дiти загинули. Залишилась лише моя Катерина живою i неушкодженою, – буркнув спересердя князь, вiдкинувшись на спинку крiсла.
– І це чудово, що вона жива. Значить, ви можете стати господарем Молдови. Подумайте краще про це, – Урсула простягнула руку до долонi Корецького. – Сигiзмунд виношуе план походу проти османiв. Скажу вам чесно, я не е його прихильницею. Але на боцi короля Папа. Павло V говорив вам про такий намiр?
– Так, щось казав про новий хрестовий похiд. – Самiйло робив вигляд, що пропозицiя йому нецiкава, хоча насправдi ледь тамував в собi радiсть.
– Папа зробив вас офiцером християнськоi мiлiцii, чи не так? – поцiкавилась нiмкеня. Корецький схвально кивнув. – Тож, гадаю, ви смiливо можете готуватись до походу на Молдову. Я обiцяю вам, що король вiдправить туди ж гетьмана Жолкевського, пiд командуванням якого ви приборкали Московiю. З ним прийде величезна армiя. Впевнена, вам пiдкориться Молдова, а звiдти вже спiльними силами ми пiдемо на Константинополь i вiдвоюемо його! – Очi нiмкенi хижо зблиснули, i князю здалось, що вона так само хоче перемоги над османами, як i вiн. Як довго вiн плекав цю мрiю!
Роздiл IX
Дорога була довгою i виснажливою. Стояла задуха. Анi вiтерця. Сонце розпiкало землю, наче пательню, на який збиралось засмажити усе живе. Корецька не пам’ятала такоi спеки вiдколи переiхала на Киiвщину, а було це, дай Бог пам’ятi, понад двадцять рокiв тому. У темнiй одежинi, хутрянiй шапцi та в рукавичках iй було жарко. І поволi вона скидала iз себе шати – благо, в ридванi цього не видно проiжджому панству чи перехожим селянам.
Княгиня потягнулась за хусткою i спробувала обвiватись нею, як новомодним вiялом – такi вона вже у великiй кiлькостi помiтила при дворi, коли востанне бачила короля Сигiзмунда. «Здаеться, той, хто вигадав це вiяло – справжнiй провiсник. Хто ж знав ранiше, що сонце так може пекти?». Княгиня зирнула на супровiдницю-служку, яка пiтнiла у своему вовняному одязi, але не пристало челядi поводитись непристойно i скидати одежини, навiть у спеку, тож служниця сидiла блiда як полотно, лише крадькома витираючи пiт з чола.
Корецька вирiшила вiдволiктись вiд набридливоi задухи. І подумки вона вже дiсталась Бiлоi Церкви, куди неспiшно котився ii ридван в оточеннi численних надвiрних козакiв. У цьому мiстi княгиня збиралась зустрiтись зi Шломо Фабiсевичем, евреем, до якого iй порадив звернутись Понхас. Спершу Анна вагалась чи варто вирушати у путь, бо була впевнена, що цей Шломо все одно спробуе приховати вiд неi те, що ii цiкавило найбiльше, – якi ж iще таемницi мiстились в «Еш Мецареф»? Але iншого шляху дiзнатись бодай щось не було. Корецька таки наважилась iхати у Бiлу Церкву, i попри пересуди, якi неодмiнно будуть, як люд дiзнаеться, що княгиня самочинно рушила у еврейський кагал. «Та що робити? Не сидiти ж на мiсцi. Ганьбитись – не битись» – пiдсумувала княгиня подумки.
Похитування дормезу Анну заколисувало. Дорога була довгою. Карета iнодi зупинялась через тисняву. Широкий Чорний шлях, який вiв аж до самого Криму, в мирний час слугував торгiвлi, а пiд час вiйни ним гнали татарський ясир – чоловiкiв, жiнок та дiтей. Подейкують, що незабаром на цiй дорозi знову може з’явитись армiя кримського хана, союзника османського султана. Бо останнiй – новий правитель Осман II, кажуть, зовсiм дитя з розхитаними нервами, ще й надто розгнiваний зухвалою втечею полоненого – ii сина Самiйла, i готуеться мститись русинам. Саме тому на дорозi з Киева в Бiлу Церкву – численнi загони реестрових козакiв, яких скерували гетьман та князi до фортець та замкiв, розташованих уздовж Чорного шляху. Тож аби воiни виконали наказ i дiстались поселень хутчiш, панським i торговим дормезам доводиться спинятись.
За вiкном карети – густi лiси, темнi хащi. Споконвiчна руська земля. За часiв старого князя Ярослава, якого досi називають Мудрим, заснували на цьому шляху мiсто Юр’iв – з мурами, фортецею i бiлим епископським собором. Кажуть, пишне було мiсто i славне. Втiм, вiйни, кочовики i орда нiчого з тоi давньоi слави не лишили. Витоптали ii всю. Майже всю, залишивши самi руiни. Багато часу напiвзруйнований собор своiми бiлими мурами впадав в око на Чорному шляху. Проiжджим знаменував, що ранiше стояв тут мiцний давньоруський град. І одним своiм виглядом доводив марнiсть i швидкоплиннiсть усього в життi – бо ж наймiцнiшi мури з часом руйнуються, слава вивiтрюеться i держави занепадають. Рештки храму слугували маяком для подорожнiх, якi долали цей шлях. Вони так i називали це мiсце – «Бiла церква» – i спинялись перепочити пiд ii стражденними, однак нiмими стiнами. Та правду кажуть, що мiсця, якi мають Божу iскру, врештi завжди вiдроджуються. Так i це мiсто воскресло, тут з’явилась нова фортеця, новий замок i в мурованому храмi знову залунали пiсноспiви.
Анна помiтила, як за вiкном купчаться хати. Горнуться одна до одноi, чiпляючись стрiхами. Лiс вiдступав. Це знак, що княгинин дормез вже наближаеться до мiста. Хазяйка вдягла хутряну шапку, поправила вiдкладний мереживний комiр i всунула долонi у рукавички. І хоч спека не спадала, а на небi не було й хмаринки, княгиня мала постати перед мiстянами в найкращому виглядi.
Карета поволi проiхала замкову гору, бiля пiднiжжя якоi шикувались щойноприбулi воiни, i рушила у бiк невисоких кам’яниць, зведених як Бог на душу положить. На триста осель бiлоцеркiвських козакiв було стiльки ж дворiв мiщан. І бiльшiсть iз них були саме юдеями – торговцями i орендарями шинкiв. Бо що славному козаку треба? Мiсце, де вiн може спустити заробленi власною кров’ю грошi та врештi забутись. Дормез сунув все далi. Кагал був зовсiм поруч. Долинув вуличний галас – спiви та сварки, запах випiчки та нечистот – все, що робить будь-яке мiсце на землi мiстом. Карета спинилась бiля одного з будинкiв, нещодавно зведеного, а тому досi охайного. Вiзниця вiдчинив дверцята, i княгиня ступила на землю, нарештi розправивши спину. На дорозi вовтузились чоловiки, бiля яких були розкладенi барвистi скельця. І поки Аннин ромiстр шукав Шломо Фабiсевича, Корецька спостерiгала, як майстри, якi, здавалось, не помiтили дормезу, сварились мiж собою. Чоловiки у довгих сiрих темних фартуках виглядали заклопотаними – пiдносили кольорове скло до дерев’яних вiконних рам i, вочевидь, були незадоволенi – чи то роботою, а чи один одним. Таку зневагу до княгинi осiк, повернувшись, Сашко Пашкевич, новий Аннин ротмiстр. Вiн вдарив одного з робiтникiв нагайкою. Майстер зiщулився, кинув невдоволений погляд на темну жiночу постать i стрiмко пiдвiвся, тягнучи за собою напарника. Обидва низько вклонились княгинi i позадкували до стiни кам’яницi, в якiй чорнiли дiрами незашкленi вiкна. Анна схвально кивнула в бiк командира, сина Григора, давнього ii слуги, який багато рокiв був iй у Лiсниках урядником, виконуючи доручення та задовольняючи скарги залежних вiд Корецьких людей. Григiр Пашкевич був добрим слугою, не опирався навiть найбiльш жорстоким наказам панi та робив заради неi зухвалi вчинки. Анна вiддячила йому, взявши на службу до себе його сина, хоч ще й надто молодого, та призначила його ротмiстром. Пiсля загибелi Євстафiя, який захищав ii пiд час нападу на Лiсники i затулив собою, Анна потребувала лише вiрних i перевiрених людей поруч.
Услiд за ротмiстром у бiк дормезу сунув бородань у кiпi. Темне курчаве його волосся звивалось аж до самих плечей. Чоловiк трохи шкутильгав, спирався на палицю зi срiбним набалдашником. Темними очима вiн сверлив Корецьку, яка спиною вiдчула той погляд. Волоски на шкiрi рук стали торчма, спиною пробiг холодок – те саме вона вiдчувала нещодавно у рiдному замку в Лiсниках, коли знайшла дивний латинський молитовник. Жiнка розвернулась i зустрiлась iз холодним зором бороданя. І не було в ньому, здавалось, чогось мирського i живого. Вiн був колючим, суворим i навiть мертвим – а ще таким же глибоким, як темнi води, де немае живодайного повiтря i в яких так легко згинути i пiти на дно.
– Перепрошую, ваша свiтлосте, за моiх робiтникiв. До нас рiдко навiдуються такi поважнi люди, – чоловiк ледь схилив голову, спершись на палицю.
– Кольорове скло? – княгиня перевела погляд на барвистi скельця. – Дороге задоволення…
– Дорожче навiть, нiж ви можете собi уявити. – еврей майнув рукою на майстра, i той пiднiс йому скельце.
– Бачите, окрiм того, що воно червоне, посерединi тут ще й видуте коло. Тобто скло неоднорiдне. Таке враження, що то застигла вода саме тiеi митi, коли по нiй розходяться кола.
Княгиня роздивлялась незвичне скельце, на краю якого райдугою миготiли рiзнокольоровi зблиски. Торкнулась рукою рiвноi холодноi поверхнi – живодайна прохолода в таку спеку…
– Але ж це… новий винахiд? – поцiкавилась Анна.
– Не такий вже й новий. Це називають королiвським склом. Кiлька столiть тому таке стали робити у французькому Руанi. Процес виготовлення там досi тримають у секретi. Але немае нiчого прихованого, що б не стало явним – так кажуть у вашiй церквi? – кучерявий розтягнув тонкi вуста, але посмiшка видалась радше хижою, нiж радiсною. Вiд того Анну пересмикнуло i вона вiдняла руку вiд скла. – Ви приiхали до нас, i це вiдважний вчинок. Ваша свiтлосте, ви дуже мужня.
– Мене не треба вихваляти, пане?.. – княгиня змiрила спiврозмовника зверхнiм поглядом.
– Я не сказав вам свое iм’я, ваша свiтлосте! – схопився кучерявий. – Шломо Фабiсевич, – вiн знову сперся на свiй цiпок. – І я нечемний господар. Заходьте до мого дому.
Чоловiк пошкутильгав у бiк новенькоi незашкленоi кам’яницi. Корецька вагалась, чи переступати iй порiг еврейського дома. Озирнулась. Вiрнi iй люди стояли стiною, яка вiдокремлювала панi вiд решти вулицi i, здавалось, цiлого свiту. Жiнка вiдчула, що не сама попирае неписанi русинськi правила, якi застерiгали християн заходити у будинки вiрян iнших релiгiй. Може за тим, аби тi не пiддавались сумнiвам у правильностi власноi вiри? «Ганьбитись – не битись» – повторила подумки Корецька i зробила крок уперед.
Оселя Шломо Фабiсевича була уставлена дорогими рiзноманiтними меблями. Лави були застланi схiдними килимами, на столi – срiбний посуд. Таке вiдчуття, що це помешкання не торговця-еврея, а заможного шляхтича. Шломо присiв на господарський стiлець i вiдклав палицю у бiк.
– Кажуть, татари можуть прийти Чорним шляхом. – Княгиня не наважувалась сiдати, i Шломовi довелось потягнутись за палицею, аби встати. Не пристало сидiти йому при княгинi, що вперто стовбичить посеред кiмнати.
– Можуть, – дещо хрипло кинув еврей.
– Не вставайте. Я сяду навпроти. – Жiнцi на мить стало шкода чоловiка. Вперше вiд початку iхньоi розмови вона вiдчула до нього щось добре. Однак княгиня все ще уникала перетинатись iз Шломо поглядом – надто колючими та мертвими були тi чорнi очi.
– Ви правi, ваша свiтлосте. Татари сунуться. І повiрте менi, вони вiзьмуть мiй рiдний Бердичiв i навiть можуть Бiлу Церкву. Хоч ми, евреi, робимо все можливе, аби цього не сталось. І я впевнений, що ви навiть знаете, хто викликав цi напастi. Знаете, хто розтривожив той бджолиний рiй, – еврей знову хижо посмiхнувся.
– А чому ви впевненi, що вiзьмуть? І чого ви тодi не тiкаете звiдси?
– Я плачу тим хлопцям, що шикуються бiля замковоi гори, i я хочу вiрити, що вони дадуть гарний бiй. Але за мене i наших людей хвилюватися не слiд. Ми даемо раду й татарським набiгам i не боiмось селитись на цих землях, де небезпека чатуе звiдусiль. Бо лише тут ми можемо бути бiльш вiльним, нiж будь-де iнде у цьому свiтi, – Шломо говорив розмiрено i навiть трохи замрiяно. Промовивши останне слово, вiн змовк i замислився. Корецька намагалась не переривати ту мовчанку. Вона все ще придивлялась до цього еврея. «Чи можна довiряти такiй людинi?» – роiлось в ii головi, i вона все ще не була впевнена, що варто самiй починати розмову про книгу.
Нарештi Шломо оговтався:
– Та що це я вам не запропонував iсти. Ви ж з дороги. – Фабiсевич потягнувся за дзвоником. На його звук у дверях з’явилась жiнка в чорному буденному одязi, однак в коштовнiй перловiй брамцi, яка прикривала голову. Шломо промовив до неi юдейською, i за хвилину у залi на столi, устеленому скатертиною, з’явились наiдки. Першим був поданий паруючий золотий бульйон iз кнедлами.
– З курки. Спробуйте. Моя дружина кладе туди шафран, аби досягти такого надзвичайного сонячного кольору. – Шломо посунувся до столу. Корецькiй була вдивовижу така гостиннiсть – адже ранiше з евреями-орендарями вона мала суто фiнансовi справи i жодного разу не була в них удома, а тим паче не сидiла за одним столом. Але шлунок вiд аромату страв став тихенько булькотiти, змушуючи Анну розпочинати трапезу. Вона потягнулась за срiбною ложкою iз майже стертим гравуванням. Наступною стравою була фарширована риба. «Гефiльте фiш» – з гордiстю проголосив Шломо. Риба прикрашена цукатами, горiхами, родзинками, всерединi чудернацького рожевого кольору. «Не дивуйтесь, ваша свiтлосте, то все буряк, – примовляв Фабiсевич, задоволено вiдрiзаючи рибну голову. На стiл поставили i щось дивне – сiре, як видалось Аннi, гидотне, – разом iз хлiбом-плетенкою, кажуть, що такi часто подають в оселях нiмцiв-протестантiв. Корецька все ще недовiрливо дивилась на страву – сумiш невiдомо чого i на хлiб мастити? «Як це iсти i чи варто?»
– Ваша свiтлосте, це форшмак. До речi, зроблений з литовськоi сельдi. Я знаю, ви теж рибою торгуете i непогано. – Шломо задоволено примружив одне око, втокнувши хлiбний краець в сiру гидоту. Видно, що настрiй його значно покращився.
– То може перейдемо до справи? – нарештi вичавила iз себе княгиня, вiдкладаючи двозуб.
– Звiсно, якщо ви вже почастувались. Тепер можемо й до справ. Я знаю. Навiть не так, ми знаемо, що у вас е книга. Особлива. І ми за неi готовi вiддати особливу цiну. – Шломо розмови про справи витверезили, i вiн знову став серйозним, втулився своiм звичним крижаним поглядом у гостю. Та вiдсунулась подалi вiд столу, волосся на руцi знову стало сторчма.
– Я не буду приховувати, що й менi дорога ця книга. Але якщо я знаю причину, чому вона так цiнна менi, то хочу знати, у чому ii цiннiсть для вас? Чому ви ii так хочете купити, що затiяли ось цi дивнi перемови, надiслали менi пана Понхаса? І одразу хочу попередити – я все одно довiдаюсь причину, тому не варто менi брехати. – Корецька говорила впевнено i навiть дещо загрозливо. Хоч Шломо був спокiйним. Вiн погладжував свiй повний живiт i не видавав жодних емоцiй. Дослухавши до кiнця, бородань спробував говорити якомога лагiднiше.
– Ваша свiтлосте, звiсно, я вам все поясню. І спершу хочу запевнити, що жодного злого умислу в нас немае. І я хочу подякувати вам словами нашого проповiдника Ісаака бен Абрахама з Трокаю, який сказав велику мудрiсть, що «Королi i князi цих земель – друзi милосердя та справедливостi, i в силу цього вони не чинять жодного беззаконня i утискiв евреям, якi мешкають в iхнiх землях, а тому Бог даруе iм внутрiшнiй мир та спокiй, так що навiть прибiчники рiзних вiр не ворогують одне з одним». І ви, княгиня цих земель, зараз роздiлили трапезу зi мною, простим евреем. І це найбiльше диво, яке тiльки могло статись. – Шломо всмiхнувся, вiн був задоволений своею промовою, погладив рукою бороду i позирнув на княгиню, але вона задивилась на вiкно, вочевидь, нещодавно зашклене цим дививожним барвистим склом. Тож Шломо невдоволено кхекнув, щоб привернути до себе увагу i повiв далi: – І через це я не стану приховувати вiд вас правду. Ця книга, за допомогою якоi ви пiзнали таемницю створення дорогоцiнних металiв… Так, так, я знаю це, ваша свiтлосте. І повiрте, що не лише я. – Шломо тепер вже посмiхався хижо. – Так от, ця книга зберiгае набагато бiльшi знання. Вона про особливе вчення – кабалу. Бо як ви робите срiбло i золото з недорогих, недовершених речовин, так само iдеальний свiт i людину можна створити iз неiдеального. Однак ця книга розкрие своi знання лише читачевi, якому вона адресувалась – еврею, знавцю Талмуда та Тори. Вам же вона вже дала дуже багато, i тому мусить повернутись до тих, для кого й була написана. І я пропоную вам не гнiвити долю i вiддати ii.
– Ви впевненi, що я не осягну цiеi мудростi? – нарештi всмiхнулась самовпевнена гостя.
– Для цього треба бути втаемниченим… – Шломо запнувся.
– Втаемниченим у що? У вашу вiру? – поцiкавилась Анна. Нарештi вона зрозумiла, що плавильником мiг бути будь-хто, хто пiзнае вогонь. А вогонь – цей те, що змiнюе свiт, перетворюе все на краще, iдеальнiше, гармонiйнiше. І це стосуеться не лише неживих матерiй, але й усього живого. – Послухайте, ви сказали про речi, не метали, про людей, iдеальний свiт, який можна створити з недовершеного. А вiдтак це iдеальне може бути певним мiсцем, краiною? Ідеальна краiна? Наприклад, цi землi, на яких ми з вами мешкаемо?
Шломо мовчав. Анна вичiкувала, що скаже бородань. Але вiн втупився у стiл i поглажував рукою його край. Вочевидь, розмiрковував. Нарештi вiн зiтхнув i сказав:
– Добре, я можу вам дещо розповiсти i розтлумачити з цiеi книги, якщо матиму до неi доступ.
– Тiльки в моiх Лiсниках пiд моею охороною. – Княгиня радiла, бо нарештi досягла своiй мети.
І хоч вечiр вже наближався, Корецька нi на мить не затримувалась у Бiлiй Церквi. Вона чимдуж прагнула повернутись додому, до власного замку на високiй горi. На вулицi все ще було достатньо свiтла, i Анна, полишаючи дiм Фабiсевичiв, помiтила фiгуру знайомого шляхтича у зеленiй делii, який, як iй здалось, хутко сховався за рогом.
– Чи це не Адам Олiзар? – промовила вона здивовано, вказуючи рукою напрям, де побачила постать пана.
– Нi, ви що! Це бiлоцеркiвський мiщанин. – Шломо прудко вiдчинив дверцята дормезу.
