скачать книгу бесплатно
Життя в рожевому
Галина Вiкторiвна Горицька
Ретророман
Початок 1960-х у столицi Украiнськоi РСР. У Киевi завдяки науково-технiчному прогресу з’являеться кiлька станцiй метро. Радянський Союз 1959 року робить першi свiтлини зворотного боку Мiсяця. А втiм, Мiсяць знято на «трофейну» кiноплiвку, отриману з американських розвiдувальних аеростатiв.
Бенi Гудман, Едiт Пiаф, як i вся «прогнила» буржуазна музика, хоча й засуджуються, але платiвки з iх пiснями можна купити «з-пiд прилавку» або у фарцовщикiв. П’ятирiчки скасували, але з’явилися семирiчки, i стаханiвський рух процвiтае.
У Радянському Союзi виходить купа газет, якi пишуть однаковi фейки на замовлення й бояться казати правду. Зокрема, будь-якi згадки про Куренiвську трагедiю видаляють iз перiодики та художнiх творiв ще двадцять рокiв по тому.
То чи насправдi вiдчуваються змiни в Украiнi пiсля смертi Сталiна? Хрущовська вiдлига справжня, чи це тiльки натяк на покращення?
Галина Горицька
Життя в рожевому
© Г. В. Горицька, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
* * *
Подяка тому, без кого ця книжка була б абсолютно iнакшою:
Чудновець Олександр Миколайович – голова ради громадськоi органiзацii «Киiвське вiйськово-iсторичне товариство». Дослiдник вiйськовоi iсторii, який служив у ВМФ на кораблях Балтiйського флоту. Ветеран МНС Украiни. Спiвавтор книжки «Монiтор “Смоленськ” (Krakow) три долi».
Усi героi вигаданi. Особливо тi, що мають однаковi iмена й прiзвища з вiдомими громадянами СРСР. Однопрiзвищники й однойменнi. І таке бувае. Тут би доречно поставити смайлик, однак серйознiсть цiеi книжки унеможливлюе подiбне блюзнiрство.
Є двi дороги, що ведуть через цю iсторiю: хронологiчно-послiдовна, роздiли якоi розставлено за порядком у змiстi, та бiльш заплутана, у якiй я ii писала i яку представлено нумерацiею роздiлiв у самому текстi. А якою ви пiдете – обирати вам.
«Як сонцесяйна оздоба звитяжцiв давньоi Русi – заблискотiло на багатоповерхових будiвлях свiтле керамiчне облицювання… Зникли з обличчя мiста потворнi слiди вiйни, i новi квартали крокують колишнiми пустирями… Поглянь же, великий Кобзарю, яка прекрасна молодiсть у твого рiдного краю в сiм’i вольнiй, новiй!».
Украiнська студiя хронiкально-документальних фiльмiв
Киiв, 1960 рiк
Роздiл перший. Новий герой
Богатир сплюнув i процiдив крiзь зуби своему корешу: «Не пресуй. Я жерти хочу». Потiм для бiльшого переконання штовханув того в плече, коли демонстративно перевальцем залишав «Коктейль-хол». Офiцiантка крикнула йому навздогiн: «А напоi!? Виливати?» Вiсiмнадцятирiчний бiлобрисий велетень, який завдяки парашутному спорту, що ще бiльше пiдсилив його природнi мужнiсть i статуру, мав на вигляд усi двадцять п’ять iз лишком, люто зиркнув на неi: «Ти зовсiм здурiла? Ми за „тошнотiками” зганяемо й назад. Одна нога тут, друга там. Тiльки спробуй прибрати!» Його кореш (на вигляд вiсiмнадцять, а насправдi начальник цеху авiацiйного заводу) тiльки й встиг витрiщитися своiми великими очима та кiлька разiв клiпнути.
Ішли швидко, руки в кишенях штанiв – позаяк кiнець зими видався морозним.
– Ну ти ii..! Ай, – кореш хвацько мотнув лiктем, iмiтуючи хук з правого боку, – сильно вделав ту офiцiантку!
Роман хмикнув, але промовчав. Вiн знав. Знав, що цю стару жiнку, що працюе в «Коктейль-холi» ще з часiв повоення, звати Раiса. Чув ii iсторiю вiд батька, як вона, чистокровна еврейка, в часи фашистськоi окупацii спала з нiмецьким офiцером, щоб уникнути Бабиного Яру. А ось ii дочку розстрiляли. І ця Раiса нiкого з рiднi не мае. Про це батько за пiзньою вечерею розповiдав мамi – Наталi, частуючись коньяком iз трофейних чарок (а Роман, як це часто бувало, пiдслуховував за дверима). На Володимирськiй усi знають, що вона нiмецька вiвчарка, але вирiшено було ii не чiпати, i що вона завербована в агентуру: «здае» зальотних iноземцiв, якi приходять у «Коктейль-хол», а iнший контингент, крiм золотоi молодi й кiлькох емдебешникiв, чия контора на Володимирськiй зовсiм поруч, туди не заглядае.
Давно це було… Тато Романа був майором МДБ[1 - Абревiатура – Мiнiстерство державноi безпеки.], була красуня-мама – завжди напiдпитку, завжди у якомусь неймовiрному трофейному спiдньому, ледь прикритому оксамитовим халатом, про який батько жартував, що той зняли з убитого нiмецького генерала. Не життя – казка…
Аж ось. У п’ятдесят третьому батька засудили як ворога народу й вiдправили до Сибiру. Мама, нарештi, вдяглася, враз постарiшала й похмурнiшала. І почала мешкати з одноногим, голомозим сусiдом. Роман зовнi виказував йому свою прихильнiсть, а насправдi зневажав його, бо, хоча той i був героем вiйни, зовсiм не походив на батька. Якийсь тихий, пригнiчений, не виступав… Поставити себе не мiг. Як мишка…
Роман дуже боявся стати таким, як вiн. Однак даремно. Йому б це не вдалося. Як в пiснi:
Там, на шахте угольной,
Паренька приметили,
Руку дружбы подали,
Повели с собой.
Девушки пригожие
Тихой песней встретили,
И в забой направился
Парень молодой.
Щоправда, шахтою став йому цех авiазаводу. В МДБ його нiхто не чекав i, як вiн сподiвався, пiсля закiнчення школи розмови з ним не проводили. Себто нiхто його не вербував. Роман, хай там як, був недурним. У школi вчився на вiдмiнно, не так, як його старший брат, i збирався вступати на фiзмат до КПІ (ну прям тобi «гамлетiвська» iсторiя – спiвмешканця мами ненавидiв таемно, а в його виш милився, та ще й на сумiжну дисциплiну). Однак, як то кажуть i нинi в селi: «Людина припускае, а Бог вирiшуе».
Чи це була випадковiсть? Хто зна… Вiдтодi, як батька пiд бiлi рученьки забрали, Роман став вельми некерованим пiдлiтком.
На випускному напився – побився – зламав руку завучу (Може, це карма? Його ж батько зламав зап’ясток блатарю на етапi!) – вiддiлок мiлiцii – затримання. Затримано. Все… Вам може здаватися що це жарт, шановнi, однак, далекого п’ятдесят восьмого з такою бiографiею було складнувато вступити на фiзмат, навiть якщо в тебе були однi п’ятiрки, бездоганна репутацiя i знайомства. Мамин цивiльний чоловiк намагався (Роман був у курсi) якось залагодити ту ситуацiю. Однак навiть його авторитету забракло. Декан тiльки розвiв руками: «Якби хоч мiсяць пiсля мiлiцiйного вiддiлку минув перед iспитами, а так – не можемо. Пробач. Ідеолог не пропустить».
Однак парубок довго не бiдкався – якось вiн в одну мить змужнiв, коли ще тата посадили – наступного тижня, як вступна кампанiя добiгла кiнця, вiн пiшов до авiацiйного. На родиннiй нарадi було вирiшено всiм казати, що не поступив, бо спiзнився на iспит. Цiею брехнею вирiшили замаскувати ще бiльшу примху долi. На заводi його товариш, власне, саме цей кореш, який, вiдсапуючись, зараз ледь поспiшав за Романом, прилаштував його слюсарем.
З корешом Роман познайомився влiтку п’ятдесят восьмого на аеродромi пiд Киевом, яким курував тодi ДТСААФ[2 - Абревiатура – Добровiльне товариство сприяння армii, авiацii i флоту, створене восени 1951 року.]. Членство в ньому – то була мрiя кожного другого смiливого комсомольця й навiть комсомолки. Проводилися авiазмагання. Всi хлопцi з класу, задерши голову й висолопивши язики, немов молодi гончi собаки, стежили, не вiдриваючи погляд, за пiруетами «кукурудзникiв», i як тi над полями робили своi «мертвi петлi». А Роман – нi. Його захопили парашутисти – не мiг вiдiрвати вiд них очей. І як тi приземлялися, незграбно, але ж з якою достойнiстю i посмiшками переможцiв, згрiбаючи за собою великi сiрi куполи!.. Кореш виявився досаафiвцем, себто в товариствi сприяння армii, авiацii i флоту (всi тодi послуговувалися росiйською абревiатурою ДОСААФ). Трохи кульгавий i кволий, той одразу пояснив Роману – народжений у лютi часи голоду пiд нiмецькою окупацiею. «Окей» – кивнув тодi Роман, а кореш йому посмiхнувся своiми бездонними очиськами й запитав: «Стрибнути хочеш?» Так i потоваришували.
* * *
– Та не переймайся ти за коктейлi! – кинув Роман тому. – Ми ща спустимося до Бессарабки за пирiжками з лiвером i назад. Я голодний як вовк!
– А якщо коктейлi умикнуть? – кореша сяйнула думка, i вiн, як умурований, зупинився на самiй серединi дороги.
– Та годi… Ну ти чого? – посiпав Роман того за рукав: автiвки на брукiвцi вже збиралися стартувати. – Ми за iдлом i миттю назад! Там ще сьогоднi гратимуть киiвськi джазмени. Ось побачиш – буде весело!
– Киiвськi джазмени? – перепитав товариш Романа й вмить розвернувся, щоб чимдуж бiгти назад. – Вибачай, я ще тих не зустрiчав, друг! До чорта лiвер! До чорта пирiжки! Чекатиму на тебе в «Коктейль-холi», нумо!
– Тьху ти… – з пересердя кинув на брукiвку свого бриля Роман i вiддихався. Машини ще сигналили йому з iншого боку пiшохiдного переходу. – Ну то й пий своi коктейлi!..
І парубок почимчикував вниз до Хрещатика, безтурботно насвистуючи собi щось пiд нiс i роззираючись навкруги. Новорiчнi брязкальця з лiхтарiв i над хрещатицьким шосе вже познiмали. За прикраси був лапатий снiг, який щiльно пiдсвiчувала столична iлюмiнацiя. Перехожих було мало, як-не-як, прохолодно, i день не святковий. Просто собi кiнець недiлi, першого лютого.
«Зустрiч»
Насправдi зовсiм Роман не був таким грiзним i дорослим, яким удавав себе. Глибоко всерединi свого м’язистого юного тiла вiн ховав тендiтну душу. Однак сховок той був десь далеко, за нотами цинiзму та грудою рiзкостi, що межувала з грубiстю. «Киiвськi джазмени… – подумав парубок. – Та що там „Коктейль-хол” i iхнi недолугi музики – як на сiльському весiллi, iй-бо! А менi ж платiвку Беннi Гудмена нещодавно на точцi бiля оперного театру пощастило придбати. Один iз моiх улюблених виконавцiв. Три карбованцi не пошкодував. А мiг би… Мiг би пiти в ресторан „Динамо”, та що там! У „Прагу” на iхню фiрмову страву – „Киiвську котлету”. Ну, може, без гарнiру. Нiчьо… Але нi. Все ж таки. Платiвка Гудмена…»
Роман замрiяно зiтхнув, майже досягнувши того мiсця на розi Хрещатика й бульвару Шевченка, де до опiвночi працювала легендарна «булочна», куди всi ходили за «французькими» булочками й «тошнотiками» – себто дешевими пирiжками за п’ять копiйок, що iх продавали всього в кiлькох мiсцях у центрi й що так полюбилися киiвськiй молодi, за що й здобули таке назвисько. Ледь чутно Роман наспiвував пiсню Гудмена, яку завчив напам’ять:
When the music goes around
Everybody’s goes go to town
But here is one thing you should know
Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah
Everybody go!
Уже було далеко за восьму. Навколо, здавалося, нiкого не було, хоча й ходили туди-сюди безлiч киян у снiжнiй заметiлi, що посилювалась i все сильнiше замiтала Хрещатик, вiд чого здавалося, нiби то не зустрiчнi перехожi виринають, а – каравели в туманi. Роман, зовнi такий маскулiнний, красивий i нахабний, внутрiшньо все ж таки був ранимим i покалiченим iсторiею з батьком. Тому вiд поглядiв молодих дiвчат вiн нiяковiв, а напоказ вiн iх демонстративно iгнорував. Тож шансiв познайомитись у нього цього морозного киiвського вечора було вкрай небагато, хоча панянки й озиралися йому вслiд, однак час був не такий, щоб жiноча стать проявляла активнiсть, тому Роману, так би мовити, не доводилося вiдбиватись. І тому нiхто не зачiпав зовнi сурового, а насправдi в стельку простого парня на вулицi, i йому нi до кого не було дiла. Аж раптом вiн почув досить упевнений, хоча i не претензiйний фальцет:
Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah
Now you’re singin with a swing
Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah
Now you’re singin with a swing
«Та щоб його!» – вiд несподiванки юнак вилаявся. Із заметiлi виринула повненька брюнетка, що проспiвала продовження його пiснi й розсмiялася:
– А що так? Не очiкував?
– Не очiкував. Думав, моi завивання нiхто не чуе, – щиро зiзнався парубок i розвiв руками.
– А я нещодавно втридорога купила платiвку Бенi Гудмена…
– Навпроти оперного?
– Ну звiсно. Не в державних же «Нотах», – пiдморгнула незнайомка.
– Я також там купив! Видно, кiлька одночасно «викинули» фарцовщики… Треба було поторгуватися…
– То я i без тебе зрозумiла, дурбецало! – знову розсмiялася дiвчина. – Як тiльки твiй недолугий спiв почула. Ну добре. Пока. Бувай здоровий!
Дiвчина розвернулась i вже збиралася йти геть, як Роман несподiвано для самого себе схопив ii за рукав дублянки:
– А хочеш «французький»…
– Круасан? – перебила невгамовна дiвчина.
– Що це?.. Не знаю такого…
– Ай! Не сприймай серйозно. То так нашi французькi булочки в Парижi називають.
– А-а… – протягнув Роман. – То хочеш?
– Ну звiсно ж, – стенула плечима дiвчина. – Чого ти гадаеш я тут стовбичу посеред ночi? – І знову залилася смiхом.
– А ти нiчого так, – до Романа почали поступово повертатися нотки цинiзму i задиркуватостi, що, здавалося, його покинули вiд такоi раптовоi ескапади незнайомки. – Маеш почуття…
– Самоiронii? Гумору? – знову не дала договорити брюнетка. – Але, чур, ти купляеш. У мене грошей катма. Я тiльки спiвати можу. – Вона схрестила руки на грудях i вдавано почала задирати кирпатого носа, а потiм голосно розсмiялась.
Звiсно, Роман нi до якого кореша в «Коктейль-хол» того вечора не повернувся. Незнайомку, що раптово виринула до нього з лютневоi хуртовини, звали Люся. Роман купив i французькi булочки, i «тошнотiки», i пиво та ще й газованоi води. Люся вiд пива на вiдрiз вiдмовилася, мовляв, живе з дядьком, той деспот i тиран. Якщо унюхае – приб’е. Вона була такою веселою i вертлявою, що це повнiстю компенсувало дещо зайву ii вагу. Однак Роман навiть не помiчав цього. Вiн усе дивився в Люсинi очi, а вона говорила й говорила…
– А ти знаеш, до речi, що Бенi Гудмен, подейкують… Ой, подейкують звiсно, може й не правда… – i Люся закотила очi, очiкуючи, коли Роман сам почне випитувати у неi про що йдеться.
І таки майже вiдразу нетерпляче вiн запитав:
– Та що? Кажи вже!
– Та нiби вiн сам iз Бiлоi Церкви. Єврей. Але батьки емiгрували ще до революцii, чи щось таке… Ох, чуе мое серце, приiде вiн якось у Радянський Союз iз концертами. Ось побачиш.
– Аякже! Перелiзе через залiзну завiсу! – розреготався Роман i ледь не бовкнув, що iншого вiдомого американця Джона Стейнбека його батько якось «розробляв» на пляжi Труханового острова, коли той заявився з туром по радянських республiках[3 - Бiльше про це читайте в роздiлi «Пляж» ретророману «Церква святого Джеймса Бонда та iншi вороги».]. Але прикусив язика й таки промовчав.
– Не вiриш?! – не вгамовувалася дiвчина. – Та в мене чуйка на такi афери. Приiде, ось побачиш! Уже, кажуть, домовлявся з керiвництвом нашоi краiни, аби його пустили. Ну ще рiк-другий…
Роман розсмiявся:
– А ти затята. Нумо так! Парi: якщо приiде, з мене його нова платiвка, але пiдеш на концерт зi мною. Пообiцяй!
– А де дiстанеш?
– Та щось придумаю… – набундючився, немов iндик, хлопець.
– Дивись менi… – хитро блиснули зубки дiвчини, бiлiшi навiть за цнотливий снiг, що вже не падав, а просто валив iз сiрого нiчного неба. – А то потiм вiддуватимешся. Обов’язково приiде! Згода!
Обидва розреготались i почали кружляти, присипанi снiгом, немов вкритi одним спiльним вельоном пiд тiею снiжною завiрюхою.
Ну як тут Роману було не закохатися, скажiть менi? Вони неквапно йшли крiзь заметiль, навiть не помiчаючи ii, вiд Бессарабки до площi Сталiна[4 - Нинi – Європейська площа.]. Вже i пирiжки всi з’iли, i французькi булочки. Люся почала морозно кутати у свою вовняну хустину долонi – тонка шкiра рукавичок не вберiгала вiд морозу. Коли вони дiйшли до того мiсця, де ще не так давно стояв пам’ятник Сталiну, що демонтували пiсля розгромного ХХ з’iзду КПРС, дiвчина зовсiм зiщулилася й похмурнiшала. Потiм задумливо, нiби звертаючись до себе, промовила:
– От мiй дядько нiби й критикуе на людях Сталiна, бо нинi так заведено, а коли хильне зайвого, завжди його хвалить i каже, що ми б не виграли вiйну без усiх тих жертв, що вiн спонукав нас офiрувати. – А потiм подивилася по-дорослому на Романа i додала: – Але всi йдуть: i поганi, i хорошi, рано чи пiзно. Моi батьки пiшли так давно, що я не пам’ятаю маминих очей.
І принишкла. Роман зiтхнув i обiйняв ii за плечi. Про себе подумав: «Така смiшна й балаболка, а якi глибокi думки виказуе. Всi ми, коли знiмаемо маски, маемо що сказати. Всi мають якийсь свiй бiль за пазухою…» Роман вже було подумав, чи не розказати Люсi про батька? І про те, як не вступив до полiтехнiчного через бiйку iз завучем? Про парашути й небо з висоти пташиного польоту? Про джаз, який вiн обожнюе, i про маминого спiвмешканця, який, може, вже й не такий поганий, проте все одно Роман його зневажае i зневажатиме до кiнця свого життя. Бо батько… бо мати… Раптом Люся знову подивилася на нього своiми бездонними карими очима:
– А знаеш, не зважай… То моi думки вголос. У мене шок через те, що Едiт Пiаф сьогоднi знепритомнiла на своiх американських гастролях. А я ii люблю слухати. Ну як люблю… – поправила себе дiвчина. – Коли дядько на роботi, iнодi слухаю. Бо так вiн би не схвалив такоi музики вдома…
– Що за одна? – безжурно запитав Роман.
– Французька спiвачка. Їi La vie en rose – мабуть, найпрекраснiша пiсня. Гiмн тому, що все минеться, а краса лишиться, i треба тiльки побачити цю красу.
– Оце ти гарно сказала. А менi можна послухати ту платiвку?
– Звiсно! Якщо хочеш – наступного разу можемо в мене послухати, а потiм на джаз-концерт до Будинку офiцерiв гайнути. В мене квитки е.
– То ти мене запрошуеш на побачення? – хитро всмiхнувся собi у вуса Роман.
Щiчки дiвчини вiд знiяковiння та холоду стали буряковими. Однак вона швидко знайшлася, що сказати:
– Ну як хочеш. Моя справа – запропонувати. Надумаеш – за пiвтора мiсяця ось на цьому самому мiсцi. А нi – то й нi. Бувай здоровий!
Люся розвернулася i швидко покрокувала в бiк Хрещатика. Цього разу Роман не став ii зупиняти, бо точно знав, де буде шiстнадцятого березня.
«Перше побачення»
До останнього Роман зважував: «Іти чи не йти? І навiщо вона здалася менi така вертлява i глумлива?..» Тому до зустрiчi з Люсею юнак почав готуватися заздалегiдь.
За два тижнi до обумовленоi дати потурбувався, щоб на заводi не поставили у другу змiну, адже то був понедiлок – робочий день, як-не-як. Усiх попередив, що йде на джаз-концерт. Робiтники пiдприемства з нього кепкували, особливо кореш:
– Незабаром досаафiвськi збори. Змагання в центральному аероклубi… А ти з дiвчам вирiшив якшаться. Тьху!.. Та в тебе такi фанатки будуть – закачаешся. Ось уяви: весь ти такий блискучий, на татовому трофейному Харлеi…
Однак Роман ураз «увiмкнув» альфа-самця й просичав крiзь зуби:
– Не лiзь.
