скачать книгу бесплатно
Роздiл другий. Життя в рожевих окулярах
На вiкнi узори,
Квiти на вiкнi.
Десь снiги, як море,
В бiлiй далинi.
Облетiли клени
листячком давно.
Рiк новий до мене
Загляда в вiкно.
Далi неозорi,
Як заводiв дим…
Комунiзму зорi
На вiкнi моiм.
В. Сосюра
Починався зимовий вечiрник тiльки-но народженого тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Снiг падав розмiрено i тонко. Немов Дуня сипала просо iз сита на дощечку, щоб потiм розкачати по нiй тiсто i злiпити з нього пирiг. Виходила така собi прокладка мiж казковим i реальнiстю. Мiж сьогоденням i тим, що або вже було, або, найшвидше, iснувало лишень в уявi й творах якогось казкаря-утопiста, який волiв нiчого не бачити, або, хоча б, у рожевих окулярах. Імовiрно, вiн писав про стаханiвський рух, запеклiсть i затятiсть солдатiв без належноi зброi на передовiй у перший мiсяць Вiтчизняноi. Ну тобто зовсiм необов’язково щось вигадував. Лише прикрашав i видозмiнював, немов у кривому дзеркалi Снiговоi королеви. Писав здебiльшого про новi шати Голого короля, i тим королем були всi «братнi» народи, яких запевняли, що те вбрання iм личить.
* * *
Учора я дiзналася, що Едiт Пiаф на останньому своему концертi знепритомнiла на сценi «Емпайр-Рум»[14 - 16 лютого 1959 року Едiт Пiаф пiсля пережитоi нещодавно автокатастрофи втрачае свiдомiсть на концертi в Нью-Йорку.]. Дуня, здаеться, тодi щось почала причитати, коли почула це, пораючись на кухнi. Щось на кшталт, що це через те, що вчора на Стрiтення Господне було вiтряно i похмуро, а це вкрай погана прикмета, от тепер i маемо всiлякi бiди… Батько, який нерухомо сидiв на потертому старому диванi, нiчого не говорив. Вiн був таким же далеким вiд французькоi спiвачки, як i вiд нас пiсля смертi мами.
По всiх радiостанцiях пiсля цього випадку, що трапився наприкiнцi лютого, миттево прокотилася, нiби по небу кометою, ii пiсня La vie en rose, щоб счезнути з ефiру радiомовлення УРСР пiсля цього назавжди. І мое тринадцятирiчне життя десь таким i було – життям у рожевих окулярах. Це дослiвний переклад назви цiеi пiснi.
Саме так. Не «дивитися на життя через рожевi окуляри», а саме життя прикидалося райдужним i безтурботним. Найшвидше, через мiй юний вiк. Хоча я i потiм умiла примусити свое життя носити задля мене рожевi окуляри. І воно дивилося на мене через них, а я регулярно зневiрювалася, iстерила, вкотре йшла i поверталася до Олексiя. Вiн був моiм нарiжним каменем. Тiею точкою бiфуркацii, вiд якоi я вiдштовхувалася стiльки разiв, а потiм, мов той м’ячик йо-йо на гумцi, поверталася до нього – своеi вiдправноi точки, i все починалося спочатку. Замкнене коло з мого персонального пекла. А втiм, життя менi все те пробачало стiльки разiв…
Імовiрно, тi окуляри були з якогось чарiвного плексигласу, що активно популяризували тодi, в «космiчних» шiстдесятих, як модний i надсучасний матерiал. Однак насправдi тi окуляри були iндульгенцiею моеi мами – перед розстрiлом едине, чого вона попросила в зоряних небес над собою, падаючи на сибiрський незайманий снiг, аби ii дитя було щасливим. Завжди. Попри все.
І я завжди щаслива, мамочко. Це щось усерединi мене, i навiть коли я вкрай нещасна, то я вiдаю… знаю, що те все скороминуче, i знову стаю щасливою. Попри все. Щось е в менi таке… невмируще. Немов частинку мене зроблено з атома Фенiкса. Справжньоi казковоi птахи, що вiдроджуеться i переживае. Дивно… в украiнськiй мовi дiеслово «переживати» означае двi протилежнi, як на мою думку, дii: нервувати, перейматися й перемогти, здолати емоцiйно: «пережити ворогiв», жити довше за ворогiв. Пережити… Так, нiби перший стан для украiнцiв завжди означатиме в перспективi й другий, доконаний стан перемоги.
Так ось, я все пережила, мамочка, i все ще переживу. Все те, що ще на мене чатуе. А доки я у своему тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятому, i едине про що я шкодую, що тебе зi мною немае.
* * *
Батько, побачивши, як я пiднесено наспiвую весь час пiд ту мелодiю Едiт, дiстав десь ii платiвку, i я постiйно крутила La vie еn rose. Хоча баба Дуня полюбляла «Бесаме мучо», яку написала Консуело Веласкес. Та платiвка в нас уже давно була.
Батько якось попросив: «Слухай тихiше», на що я зауважила, що чула ii по державному радiо. Батько хмикнув, мовляв, помилка зовнiшньоi розвiдки. «А як же «Бесаме мучо»? Вона ж також iноземна?» – не вгамовувалась я. «То мексиканська спiвачка», – пiднявши пальця догори уточнив батько. Я не стала перепитувати його, що вiн мав на увазi, але пiсля цього довго про це думала. І справдi, звiдки взявся цей французький шансон на наших теренах? Та ще й всього на один день? Так, нiби радянськi спецслужби дiзналися про кончину Едiт швидше за самого Бога й дозволили собi таку iндульгенцiю – популяризувати серед радянських громадян буржуазну занепадницьку музику, бо ж все одно незабаром помре, то який вiд неi негативний зиск? Так, я не помилилася, саме зиск. Колiщатка радянськоi влади, маленькi нишпорки та людоiди в законi – радянськi спецслужби, всюди шукали зиск. Це нам, сiрiй масi, втовкмачували про стаханiвський рух, зорану цiлину, самовiддану i, головне – майже неоплачувану роботу на шахтах i заводах… А верхiвка все робила за чiтким, рацiональним планом. Інодi дещо уособлено егоiстичному якогось iз вождiв, однак в жодному разi не позбавленому рацiо. Трохи бiльше рацiо, панове (себто – товаришi)! Трохи менше безглуздих, нiкому непотрiбних емоцiй. Вони доречнi лишень у лiжку. Із законною дружиною або панянкою фертильного вiку, яка неодмiнно пiсля статевого акту мае привести в цей свiт здорову i роботящу одиницю радянського суспiльства – маленьку червону людину, щоб та гарувала на заводах, шахтах, учрежденiях, товаришi. Ну прямо тобi якась ортодоксальна релiгiя. Мормони, чи що?
Усе мае бути виваженим. Навiщо зайвий раз займатись акробатикою в лiжку? Збережiть сили для законноi працi! Вранцi почнете, пiсля того смiховинного дригання пiд ранкову фiзкультуру по радiо. Ймовiрно саме тому професiйного спорту в Радянському Союзi не iснувало. Зайве витрачання енергii м’язiв. Краще iдьте на якийсь там БАМ, чи що, i збудуйте, ну збудуйте вже щось корисне!
І трохи менше слiз, ми вас просимо, трохи менше. Згадайте видатних спiввiтчизникiв, що поклали за вас голови в бою. Героiчнiсть вiталася в усiх проявах. Бажання видiлятися й хотiти бiльше, нiж у сусiда, так само засуджувалося. Хоча це якось не стосувалося радянськоi верхiвки. Тi були iншою кастою.
А ось звичайним громадянам – зась…
У п’ятдесят сьомому на екрани виходить мувi «Летять журавлi». Надзвичайно пронизливе. В кiнотеатрах на нього аншлаги. Люди плачуть, переглядаючи цей фiльм, i навiть дотепна iронiя, такий собi глум над системою пробачаеться. Закривають очi.
– А мы вчера брата провожали и мама так плакала…
– А Вы?
– Я тоже.
– От профкома или по-домашнему?
Не вирiзае цей дiалог цензура, нi. Йде певна Вiдлига. Або – певний натяк на вiдлигу. Зворушливий обман, коли громадян нiби пiдштовхують вiдкриватися iндивiдуально, ставати особистостями, а потiм знову хвилею починають карати за iхню ж iндивiдуальнiсть. А потiм iз полегкiстю обтесують iхню вдачу та iнакшiсть – мовляв, слава Боговi, виявили вчасно. Заздалегiдь. Доки цей сучок недотесаний не натворив дiлов.
* * *
Наступного року пiсля прем’ери цей фiльм здобувае Золоту пальмову гiлку Каннського кiнофестивалю. Пiсля такого трiумфу Тетяну Самойлову, яка зiграла головну роль у цьому мувi, запрошують до Голлiвуду. Їй пропонують роль Анни Каренiноi, де партнером акторки мав стати Жерар Фiлiп. І що ви думаете? Вiтчизна пишаеться нею i напучуе: «Звичайно iдь, квiтко. Це ж такий успiх, такий шанс…»? Звiсно нi, вiтчизна вкотре поводиться, як ревнива мачуха. Де юре керiвники Держкiно (а де факто – спецслужби) не дають iй згоди на участь у голлiвудському фiльмi. Вона ще зiграе одну-двi ролi в кiно за все свое життя. Талановита Самойлова з таким пломенистим поглядом, що й справдi мачусi страшно – а якщо не повернеться до своеi батькiвщини? До заводiв-фабрик-шахт-лагерiв? Адже можуть i звабити буржуазним добробутом. Та й кому то всьо потрiбно? Хутра, шампань, пальми, що втикаються своiми столiтнiми гривами в сине небо Калiфорнii? Фу. Таке доступне лишень мiфiчним гiперборейцям iз ЦК. І то на якихось ялтинських дачах, що тiльки вiддалено нагадують американську мрiю. А товариш Самойлова – вона ж проста актрисулька з ленiнградськоi родини акторiв, то куди iй до небожителiв?
Кастова система Радянського Союзу не дозволяла перескакувань. То тiльки в книжках, кiно й iнших жанрах фiкшену.
Казка мала бути реальнiшою. Адже дiти – ще той матерiал. Нестабiльний. Як ртуть. З ним не варто жартувати. Краще про сироту, що замерзае в лiсi, шукаючи пролiски для королеви. (Трактувати слiд було так, я гадаю: якщо владi заманеться щось таке, що звичайним розумом пересiчного громадянина не зрозумiти, роби. Бо влада краще знаеться на цьому.) Краще про бездарний i майже самовбивчий героiзм Мальчиша-Кiбальчиша. Не зовсiм казка, (хоча за задумом автора Гайдара – то казка, звiсно), однак вiковий контингент той самий[15 - Ідеться про «Казку про Вiйськову таемницю, про Мальчиша-Кiбальчиша i його тверде слово» радянського письменника А. Гайдара. Вперше казку було опублiковано 1933 року в газетi «Пiонерська правда».].
Ми саме ставили в школi «Дванадцять мiсяцiв» Маршака, i я мала грати юну королеву. Моi емоцii й хейтерiв навколо мене (дiти вмiють ненавидiти й робити боляче, як нiхто; кристально чистi у своему абсолютi емоцiй, допоки не пiзнають власний бiль) докорiнно рiзнились. Я, власне, пишалася, що вчителька росiйськоi лiтератури й словесностi менi довiрила цю роль. Адже на менi буде вилискувати справжнiсiнька маленька корона з фольги, i моя сукня буде найкращою з усiх убрань акторiв! Пам’ятаю, як Дуня побивалася, з чого б ii пошити i, врештi-решт, порiзала на неi тюль фiранок i ще десь дiстала якiсь куцi залишки темно-синього, як нiч, оксамиту. Тодi цей дивний матерiал, що приемно пестив мою дитячу долоню густим ворсом, я бачила вперше. Гадаю, Дуня його випросила в нашоi сусiдки – дружини генерала i за сумiсництвом директорки сусiдньоi школи – Вiри Ігнатiвни. Директорка та була незлобливою i навiть (о, диво!) не дуже зверхньою, досить приемною, i нашiй зубожiлiй родинi симпатизувала.
Я саме вчила роль. «По-ми-ло-вать… Каз-нить… Лучше напишу „казнить”» – это короче»[16 - Слова юноi королеви з п’еси-казки радянського письменника С. Маршака. Твiр написано в 1942–1943 рр. для Московського художнього театру.]. Коли почула по радiо про Едiт Пiаф.
* * *
Якась дикторка повчально зазначила, що в популярноi спiвачки була едина дитина – дочка Марсель, яка в тридцять четвертому занедужала на «iспанку» i померла. І тодi я почала уявляти себе нею… Цiею дiвчинкою. Думала про Едiт Пiаф, як про свою маму. Бо тебе я не пiзнала. А та, хоч i далека, майже до казковостi – спiвачка, була ближчою менi за тебе, мамочко. Уявляла, що б ми робили з нею в Парижi, або деiнде. Та де завгодно…
Тiтка Дуня не могла менi замiнити маму, а батько весь час був такий вiдчужений у моему ранньому дитинствi, що я чимдуж потерпала вiд браку простого людського тепла, що називаеться «любов’ю». Дуня давила мене своiм пiклуванням й iнодi, дуже зрiдка – казками та небилицями, якимись iсторiями про себе й батька, коли вони ще були малими. Однак тодi в моему уявленнi iснував iнший концепт батькiвськоi любовi. І я почала уявляти себе все бiльше i бiльше дочкою Едiт.
Пiзнiше я довго думала, чи покохала б тебе, якби в мене була повноцiнна родина? Якби в дитинствi я отримала вдосталь уваги й тепла, турботи й любовi? Звiсно… менi нема на що нарiкати. В мене була двоюрiдна бабуся – тiтка батька Дуня i, власне, сам тато. Однак… Гадаю, я б уже давно полишила цей ментальний зв’язок, розiрвала його i пiшла своею дорогою далi, якби в мене була мама.
Або Зворотний бiк мiсяця
«…ясно одне: в шiстдесятих роках космос побачить Людину. І немае сумнiву в тому, що то буде наша, радянська людина, яка здiйснюе план комунiстичного семирiччя».
Л. Вишеславський
Лiтературна газета № 1(1618)
01.01.1960
Коли ти дивишся на мене, в менi нiби вибухае воднева бомба. Й досi вибухае. Я так i не змогла перебороти тебе. Чи я старалася чимдуж? Важко сказати… Коли в сiмдесят другому ти, немов чорт iз табакерки, якимось чином опинився в Берлiнi незадовго пiсля того, як я потрапила сюди, я повiрила у фатум. Усе мае свое значення в цьому свiтi. І ми не владнi, не здатнi, та просто не спроможнi щось змiнити. Навiть коли нам здаеться, що ми керуемо своею долею. Щось вище за нас вирiшуе, кому з ким i на яких умовах, iнодi досить непаритетних, бути. Тому сенс до спротиву втрачаеться. Вiн мiнiмальний. Хiба що для заспокоення своеi совiстi – мовляв, я ж старався. А вийшло як завжди…
Однак я все пам’ятаю. Досi все пам’ятаю. Кожне твое слово, кожен погляд i порух твоеi душi назустрiч до мене. Менi здаеться, я навiть перебiльшую. Хм, звiсно що так. Гiпертрофую свое значення для тебе шляхом перебiльшення всього того сказаного i зробленого мiж нами.
Жiнки взагалi завжди все перебiльшують. А чоловiки применшують.
Так природою склалося, i в нашi не такi вже й патрiархальнi сiмдесятi, коли жiнки чого тiльки не робили. І асфальт закатували, i на шахтах ми гарували плiч-о-плiч iз «сильною статтю». Та й на каторжних роботах по таборах… Горiли, «фiтилили», мов тi свiчки. Радянськi одиницi – не люди. Без гендерних ознак. Усе вимiрювалося знайомствами й благонадiйнiстю.
Що ж…
Однак психологiчно ми були такi самi, як i решта чоловiкiв i жiнок до нас i пiсля нас, у цiй краiнi й iнших по всьому свiту. Бо природу-матiнку не обманеш нiякими каторжними роботами. Ми так само народжували (це я про жiнок), а в наших чоловiкiв так само, як i в iнших, було завдання прогодувати й забезпечити родину.
* * *
Рiк промайнув, немов один день, i вже стоiть лютий холод мiсяця лютого року шiстдесятого. Нове десятирiччя.
Дивно. Менi тодi заледве виповнилось чотирнадцять, а я вже встигла пожити в буремних вiйною сорокових, потiм якихось непевних, немов лишень натяк на нормальне життя – п’ятдесятих, i ось – на тобi – починалося нове десятирiччя. І я майже фiзично вiдчула якiсь змiни. Щось суттево нове в нашому становищi – пiшачкiв своеi великоi, багатонацiональноi краiни.
Ну, по-перше, мешканцiв нашого п’ятиповерхового цегляного будинку, наполовину збудованого ще полоненими нiмцями, нарештi, розселили. Це вiдбувалось якось поступово, потроху, майже непомiтно аж до сьогоднi, коли родина Габзовських отримала другу кiмнату в комуналцi. Святкували цю подiю всiм подвiр’ям, бо iнакше просто не могло бути – радiснi виклики Галини Григорiвни чули всi. Про такий голос тодi казали «i мертвого з могили пiднiме».
Падав темно-сизий вельон надвечiр’я. Корка тонкого льоду, що вкривав бiлий снiг, нiби вiддзеркалювала потойбiчну синяву неба i далеких зiрок. Посеред двору була розвiшена чиясь постiльна, трохи сiрувата вiд вiку, бiлизна. Вона колихалася, немов прибулець iз космосу, вiд легкого вiтру. Всi вже чекали з нетерпiнням весни, першоi трави, пролiскiв (або хоча б iх зображення на листiвках iз великою червоною вiсiмкою, адже Восьме березня ось-ось, якихось два тижнi, як мае нагрянути). А снiг лежав незворушно. Ввечерi брав такий морозець, нiби хрещенськi морози. Це було дуже наразi. Адже хлопцi саме збиралися грати посеред двору в хокей i чухали макiтри, радячись, що робити з тими простирадлами посеред iмпровiзованого хокейного поля.
Аж ось вийшла Галина Григорiвна i, лаючись, що тi зашкарубли вiд морозiв, замiсть того, щоб висохнути, почала iх знiмати з мотузок. Простирадла ламались i нiяк не пiддавалися пiд дебелими руками жiнки. Вона хмурила своi брови i несамовито робила свою справу. Їi було не спинити. Вже весь двiр знав: якщо Галина Григорiвна береться за якусь справу, то нiколи не зупиниться, доки не закiнчить. І заважати iй – то табу. Раптом, коли молода жiнка вже майже закiнчила, вибiг Микола Ахтимонович. Розхристаний, без шапки-ушанки, що була частиною його вiйськовоi форми зв’язкiвця, але ще в мундирi: «Гальо-Гальо! Нам другу кiмнату дали!» Бiлявка зойкнула i на мить полишила тi простирадла. Потiм розсердилася на свою миттеву слабкiсть: «Ай, Миколо, а йди менi допомагати! Скiльки можна стовбичити ото?!» Молодий стрункий капiтан пiдбiг до дружини, обiйняв ii i почав кружляти подвiр’ям. Бiлизна, немов iндiанськi вiгвами, стовбичила на товстому бiлоснiжному покривалi снiгу. «Миколо, таки дали!? Та як же це? – не вiрила жiнка i заливчасто смiялася в обiймах чоловiка. – А яку, Миколо? Це ж менi треба буде з роботи знов звiльнятись? А далеко?» Чоловiк також заливчасто розсмiявся: «Гальо, цю й дали, що лишили сусiди. А може, й всiх розселять найближчим часом».
Цю сцену спостерiгав увесь двiр. Було далеко за сьому вечора, i всi сусiди вже повернулися з роботи. Я разом iз «хокеiстами» спостерiгала, як Вiра Ігнатiвна, та сама директорка школи i за сумiсництвом – найкраща подруга Галини Григорiвни, вiд якоi менi дiсталися кусники оксамиту, звiсила з четвертого поверху своi чималi перса в не по-зимовому тонкiй ситцевiй блузцi й прокричала: «Галино Григорiвно, вiтаю! Тепер iз роботи повернеться Василь Павлович, i ви йдiть до нас! З цукерками!»
«Ага! – вiдповiла директорка дитячого садка й почала квапити свого чоловiка. «Хутчiше, Миколо, та збирай ти вже цi клятi простирадла!» «Добре, а як? – огризнувся Микола Ахтимонович, явно вiдчуваючи свою важливiсть пiсля розширення житлоплощi й волiючи це продемонструвати дружинi. – Вони ж не складаються, а ламаються». «Та ну його! – не слухала запальна жiнка. – Якось уже збирай це все до купи! В кiмнатi розкладемо!»
«Ет, Гальо! Нiчого ти не розумiеш! У якiй кiмнатi? Сусiди то виiхали, а речi своi в найкращому разi за тиждень заберуть!»
Хлопцi стояли непорушно. Нiхто не смiв перечити голосистiй директорцi дитячого садка номер двiстi шiстдесят сiм, що розташовувався прямiсiнько всерединi нашого подвiр’я по вулицi Іваново-Вознесенська п’ять[17 - Вулиця виникла у серединi XX ст. пiд назвою Нова, у 1955 (https://uk.wikipedia.org/wiki/1955) р. набула назву Іваново-Вознесенська. Сучасна назва – Кракiвська, на честь польського мiста Кракiв, побратима Киева з 1961 р.]. А коли, нарештi, хокейне поле було звiльнено вiд вiгвамiв бiлизни, якось неохоче приступили до гри. Старший, Максим, у лижнiй шапцi свого брата-спортсмена навiть крiзь зуби процiдив: «А нам ще навеснi квартиру вiддали. Жирiемо, пацани. Двiр стае заможним». І, скориставшись секундним зволiканням, доки iншi думали, що йому на це вiдказати, закинув шайбу в пустi ворота.
Я взагалi вийшла з гри. Подивилася на зорi, що, нiби в рамцi даху нашого будинку, сяяли над нами. Снiг блискотiв. Каркаючи, пролетiли кiлька ворон. Чомусь згадалася «Снiгова королева» Андерсена i його вчений ворон. Доки хлопцi знiчев’я все ж таки почали гру, я вперiщилась у вiкна пiд’iзду, у якому проживала родина Бугаенкiв, себто Вiра Ігнатiвна з чоловiком i малим сином – Борею.
Галина Григорiвна i Микола Ахтимонович швидко пiдiймалися сходами на третiй поверх. На четвертому рух зупинився, i iх поглинуло свiтло квартири друзiв. Я зiтхнула. В нас iз тiткою Дунею i батьком була своя, хоча й маленька, квартирка в цьому самому будинку на околицi Киева iз самого початку забудови Соцмiста. Однак анi тiтка, анi розжалуваний батько, який пiсля вiйни був позбавлений усiх нагород, не дуже радiли власнiй житлоплощi й особливо Дуня, що постiйно згадувала квартиру в центрi столицi УРСР. Інодi зiтхала, iнодi прицмокувала. Мовляв, там, на Карла Лiбкнехта, ох не так нам би жилося, ох не так… Батько був завжди мовчазний i нiчого не вiдказував iй. А я iнодi думала: «Хоч би мама була жива. Можна було б де завгодно жити», але вголос цього нiколи не промовляла.
* * *
По-друге, жити стало краще. Я до кiнця цього не вiдчувала, але в телевiзорi вiчно повторювали, що СРСР переживае перiод розквiту, i рiвень життя захмарно пiдвищився. Менi навiть iнодi ставало соромно: якщо той рiвень нашого життя аж такий високий, то чого ж я цього не вiдчуваю? Я запитально дивилася навсiбiч, намагаючись знайти тому пiдтвердження, але знаходила тiльки поодинокi випадки, як то тридцять четверта квартира Габзовських, у якiй, нарештi, i друга кiмната вiдiйшла до них, i Галина Григорiвна все мрiяла про третю, щоб у цiй квартирi жила тiльки ii родина.
Що лишилося поза моею обiзнанiстю та навiть iнших сусiдiв (незважаючи на ii голосистiсть), так це те, що Галина Григорiвна ходила «вибивати» житлоплощу в райвиконком заледве не щотижня ще з далекого п’ятдесят сьомого, коли ii хворобливiй дочцi виповнилося два роки, а ii молодша сестра втекла вiд мачухи з Павелок i переiхала до Киева – тож Галина Григорiвна могла не хвилюватися за Наталю. Залишала ii на Марусю i йшла «стукатися у дверi». Вона це так називала чоловiковi. І вона це достобiсу вмiла робити: що фiгурально, що буквально.
Спочатку в неi нiчого не виходило. Але жiнка була не з тих, хто здаеться. Вже за два роки вона товаришувала i з Іванiцею – начальником квартирного вiддiлу в райвиконкомi, i з Митрофановим – своiм безпосереднiм шефом – начальником районного вiддiлу освiти. Тi бiдкалися, що нiчого зробити не можуть, однак у кiмнатi Габзовських у квартирi номер тридцять чотири регулярно залюбки чаювали. Аж ось сусiдня кiмната звiльнилась, i Іванiца, якого вже потроху починало дратувати, як настирно Галина Гигорiвна вибивае собi зайвi метри, iй натякнув: «Захоплюйте житлоплощу самовiльно. Так легше буде щось придумати».
І ось, нарештi, отримали довгоочiкуваний ордер! Запальна i язиката завiдувачка дитячого садочка, Галина Григорiвна ще довго докорятиме чоловiковi (якщо бути точною – все подальше спiльне життя). Мовляв, ти пiд столом ховався, коли я кiмнату вибивала. Але наразi – свято. Кiмнату дали! Не треба бiльше вчотирьох – вона, молодий капiтан, малолiтня дочка i молодша сестра – жити у двадцяти п’яти метрах. Ура!
Тож жити ставало все краще i краще? Чи як там, нiби мантру, повторювали з маленького ящика, який нещодавно з’явився i в нашiй вiтальнi? Принаймнi, жити ставало веселiше. Народ, що трохи оговтався вiд вiйни i навiть призабув, як то воно було, вимагав уже не лише хлiба, а й розваг.
З’явилися на вулицях спортсмени. Це був певний тип молодi, якiй уже не треба йти на фронт i шукати окраець хлiба в повоенний перiод. Це був надлишок. І люди нарештi могли собi дозволити цей надлишок. Суцiльна кристалiчна необхiднiсть вiдпала, i в цьому крилися найважливiшi змiни.
Рiчковий вокзал прикрасили прекрасними мозаiками, ну майже фресками, тих таки спортсменiв, i тi фрески навiть не мали iдеологiчного характеру.
* * *
Не забували й про культурно-мистецькi заходи. Театральне життя буяло рiзнобарв’ям. Вкотре iшов безсмертний балет Чайковського «Лебедине озеро», у якому партiю Одетти-Одiлii блискуче виконувала народна артистка УРСР Олена Потапова. Як не дивно, в минулому, 1959 роцi, ii вiдпустили на гастролi в США i Канаду. І, як не дивно, вона не лише повернулася назад до Радянського Союзу, а й отримала звання народноi.
Усi театри активно готувалися до Декади украiнськоi лiтератури й мистецтва в Москвi. Багато говорили про прем’еру комiчноi опери Сандлера «В степах Украiни» за однойменною комедiею Корнiйчука. Вона прогримiла вiд Одеського театру опери та балету до Киiвського й назад. І ii в першу чергу збиралися показувати московськiй публiцi.
Минулого року в Киiвському театрi Івана Франка своiм «соцiалiстичним реалiзмом» хизувалася вистава «Гранi алмаза». «Розкривати героiчний пафос нашого щоденного трудового життя, показувати високе у звичайному, „буденному” – одне з головних завдань мистецтва»[18 - Газета «Радянська культура» № 99(515) вiд 15.12.1959.]. Щоправда, здаеться вистава не потрапила на Декаду украiнськоi лiтератури й мистецтва. Забракло iй не так iдеологiчноi, як методичноi чистоти. Преса ii постiйно критикувала за занадту еклектичнiсть i безглузде новаторство. Цим вона мене неабияк заiнтригувала, i я вмовила Дуню сходити на неi.
Лiтература також не вiдставала i мислила семирiчними масштабами. «Ми повиннi взяти зобов’язання: за семирiчку жодноi поганоi, холодноi, фальшивоi книжки! Як беруть зобов’язання сталевари, будiвельники, доярки, ланковi, шахтарi», – зазначив Павло Загребельний у своiй статтi в сiчневiй «Лiтературнiй газетi» шiстдесятого року.
Кiно розвивалося чи не найяскравiше. І хоча вiйна давно скiнчилася, кiнорозповiдi про подвиги не давали спокою фантазii кiномитцiв.
Героями фiльму «Спрага» Одеськоi кiностудii стали радянськi моряки та розвiдники. «Не тiльки за темою, а й за своею iдеею, життестверджувальним духом, картина „Спрага” стоiть близько до таких кiнотворiв, як „Подвиг розвiдника”, „Молода гвардiя”»,[19 - Газета «Радянська культура» № 98 (514) вiд 10.12.1959.] – писали наввипередки газети.
Усе вертiлося в певному замкненому колi з поодинокими вiдхиленнями, однак прославлялося в перiодицi як надсучасне i вкрай актуальне. А також пафосне (любили журналiсти ще з часiв повоення оте слiвце), iдеологiчне i реалiстичне. Повний набiр.
* * *
Тому навiть дивно, що нашi космiчнi технологii, крокуючи в ногу з побоюваннями сенатора Маккартi щодо «червоноi загрози», таки не загинули разом iз його печiнкою вiд цирозу в п’ятдесят сьомому, а дали й справдi досить вiдчутний поштовх до освоення космосу[20 - Американський сенатор Маккартi (на честь якого назване таке явище, як «маккартизм» – протидii й боротьбi з комунiстичним проникненням i шпигунством на користь СРСР, переважно в апаратi влади й серед iнтелектуальноi елiти, в переслiдуваннi осiб iз лiберальними переконаннями) страждав на алкоголiзм i бiльш нiж за пiвтора року до закiнчення своiх повноважень 2 травня 1957 року помер вiд гепатиту в лiкарнi мiста Бетесда у вiцi 48 рокiв.].
Так називана Науково-технiчна революцiя дала якiсний стрибок у структурi й динамiцi розвитку продуктивних сил. Протягом п’ятдесятих i далi, охопивши всю декаду шiстдесятих, вiдбуваеться корiнна перебудова технiчних основ матерiального виробництва на основi перетворення науки на провiдний чинник виробництва. У Киевi з’являеться кiлька станцiй метро – на той час ну майже машина телепортацii.
Вiдбуваеться трансформацiя iндустрiального суспiльства в постiндустрiальне. Завдяки науковiй революцii старi науковi уявлення замiщаються частково або повнiстю новими, з’являються новi теоретичнi передумови, методи, матерiальнi засоби, оцiнки й iнтерпретацii, погано або повнiстю несумiснi зi старими уявленнями.
І це все на тлi рок-н-ролу на Заходi, музичнi платiвки з яким дiстаються «з-пiд поли» i продовженням у нас традицii Кукринiксiв – смiшними карикатурами на полiтичнi теми в перiодицi, що нищiвно викривають швидше моральну вiдсталiсть радянського суспiльства, нiж Заходу.
Також ми й далi «запозичували» технологii у висмiюваного Заходу i навiть для своiх найкарколомнiших технiчних досягнень використовували технiку, що в повоенний перiод називали «трофейною».
Так, якимось очкастим i завумним науковим спiвробiтником iз руками, що тряслися вiд неймовiрного хвилювання, було отримано сигнал iз космосу з першими знiмками зворотного боку Мiсяця в Симеiзькiй обсерваторii восени п’ятдесят дев’ятого. Того року Радянський Союз запустив автоматичну мiжпланетну станцiю (АМС) «Луна-3», а приблизно через три доби, 7 жовтня, мiж 6:30 i 7:10 за московським часом, станцiя виконала фотографування невидимоi частини Мiсяця i передала знiмки телевiзiйним каналом на Землю. Для фотографування застосували «трофейну» американську кiноплiвку завширшки в 35 мм, яку отримали з американських розвiдувальних аеростатiв iз фотоапаратурою у 1950-х роках, що було виявлено радянськими вiйськами. Ось так.
Запозичення. Привласнення. Паразитування i розмноження. Проте не всього, звiсно. Інакше нiяка iдеологiя б не допомогла. Особливо в умовах вiдлиги. Хрущовська вiдлига.
Секс i рок-н-рол. І навiть нова мода. Навiть у нас нова мода. Адже, нарештi, з’явився акрил. І ця новацiя текстильноi промисловостi, що дала поштовх розробцi Киiвським будинком моделей наднових концептуальних модних тенденцiй, створила небачений до цього попит на штучнi матерiали. Пересiчна радянська людина сама не зчулася, як трохи наблизилася до постiндустрiального суспiльства. Все вiдбувалося органiчно. Немов перший секс третьокурсницi з таким ще юним i наiвним – ii колишнiм викладачем.
* * *
Це сталося майже за сiм рокiв по тому, в кiнцi грудня шiстдесят сьомого. Тодi був такий лютий мороз, що доки я зi свого педiнституту бiгла по скрипучому снiгу додому, аби не запiзнитися на святкування власного Дня народження (баба Дуня гостей запросила на сьому годину, нiвелюючи те, що остання пара у мене закiнчувалась о пiв на сьому), то було тяжко вдихати повiтря. Здавалося, нiби замiсть кисню в моi легенi потрапляють скалки льоду i впиваються в альвеоли, розриваючи iх своiми гострими лезами кристалiв.
Вiддихалась я тiльки в пiд’iздi. Там завжди стояв запах плiсняви, який нагадував менi про метро. В шiстдесят п’ятому було введено в експлуатацiю другу чергу станцiй метро, i менi вже не потрiбно було «на перекладних» добиратися на навчання. Час, що я витрачала, аби потрапити до iнституту, скоротився втричi. Я, мов та королева, сiдала на щойно добудованiй станцii «Дарниця» i виходила на розкiшнiй, мов палац, станцii «Унiверситет», вiд якоi до педагогiчного було рукою сягнути.
Як я i очiкувала, всi гостi вже зiбралися. Тiльки-но вiдчинивши дерматиновi скрипучi дверi своiм ключем, я вiдразу почула галас i дзенькiт бокалiв. «На винуватицю святкування, як бачиш, ми не дочекались, – iронiчно проказав усмiхнений батько, розцiловуючи мене в обидвi щоки. – Роздягайся i приеднуйся до застiлля. Там повна кiмната гостей. Навiть твiй колишнiй викладач прийшов». Тато подався до вбиральнi, а я миттю вiдчула, як мое серце шалено калатаеться, немов лiтак, що потрапив у бовтанку. Я припала до дзеркала на комодi й безпомiчно спостерiгала, як моi щоки починають чимдуж палати. Тим часом батько повернувся до коридору: «А ти що це? Ще не роздягнулась?» «Та я це… З морозу нiяк не можу отямитися…» «А я тобi казав: ну ii цю моду. Бери хустку, а то захворiеш, i що з того, що в тебе гарна зачiска?… – Батько з осудом похитав головою. – Нумо. Ходи вже до гостей». Той мiй день народження, менi так здаеться, був найкращим.
У мене було футорологiчне графiчне каре за останньою модою з легким начосом на потилицi. Тому, звiсно, нiякого головного убору я не носила. Окрiм того, я безстрашно обстоювала свою позицiю. Хоча було неважливо, яку саме. Головне – свою.
Вiн був дорослий i невпевнений у собi. Не набагато старший вiд мене, щоб вiдчувати цей мезальянс аж так глибоко, як вiн вiдчував. Пiзнiше вiн пояснить, що то було щось етично-моральне: не займатися сексом iз колишньою своею студенткою.
Я боялася його чи не бiльше нiж вiн мене, й одному Богу вiдомо, як це все ж таки сталося. Однак, коли вже вiдбулося, певна глиба розтоплених арктичних криг була невiдворотно зсунута зi свого вiковiчного мiсця. Я закохалася так, що й досi тут, перебуваючи в Берлiнi за стiльки рокiв по тому – я вся його. Однак не рушу його стiн. То мое внутрiшне табу. Вiн створений не для мене i попри мене. Я тiльки цеглина, мур навколо нього. Маленька крига i захист його ества. Все складно… Однак тодi, звiсно, я про це не думала. Я просто летiла до нього за покликом свого серця, немов той метелик на свiтло.
Менi тiльки-но виповнився двадцять один. Десь за дверима Дуня з батьком i частина гостей святкували мiй день народження. Решта подалися на вулицю курити. Увiмкнули голосно радiо, i я встигла побачити, як Толя з протилежного потоку активно вистукуе пiд якусь пiсню каблуками своiх модних шузiв, коли за нами зачинилися дверi моеi кiмнати. Чи вони знали, що вiдбуваеться? Гадаю, що здогадувалися.
Вiн не був нiжним i – надзвичайно нiжним водночас. Я хамила йому вербально, однак, хоча i дерев’янiло, вiдповiдала йому, стежачи за порухами свого тiла. Менi було лячно. Моi груди i мiж ногами – набрякли, немов бруньки котикiв у Гiдропарку навеснi. Я була волога i спантеличена. Його руки ковзали по моему тiлу пiд блузкою i спiдницею, немов намагалися вiднайти якийсь стародавнiй скарб. Я намагалася не схлипувати, але моi вуста мимоволi вiдкривалися, i виходило щось схоже на нявчання котеняти. Вiн те нявчання стишував поцiлунками. Тихше-тихше… Тобi не боляче? Я не знала, що на це вiдказати. Мое тiло нагадувало суцiльне мiнне поле. Я не знала, чи менi не боляче, чи все ж приемно… Єдине, чого я хотiла, – так це продовження. Моi стегна мимоволi розсувалися, i по вологiй шкiрi мiж ними я здогадувалася, що якщо вiн не увiйде в мене, менi доведеться закритися у ваннiй кiмнатi й несамовито пестити себе, доки я не отримаю задоволення. Іншого виходу не було. Голова паморочилася вiд одного бокала шампанського так, нiби й не було пива i горiлки на шкiльному подвiр’i перед iмпровiзованою дискотекою кiлькома роками до того, якi мене мали загартувати й пiдготувати до всього алкоголю у свiтi разом узятого. Я сором’язливо доторкнулася до його штанiв i вiдчула твердий еректований прутень пiд цiвками пальцiв. Вiн, так само сором’язливо, повiльно вiдвiв мою руку вiд своеi ширiнки. Я навiщось подивилася на килим, що висiв над моiм лiжком i зображав пасторальну iдилiю оленят на галявинi. Чомусь на пам’ять спало безлiч ранкiв, коли я роздивлялася тих оленiв i все намагалася нарештi прокинутися, аби спочатку пiти до дитсадка, потiм за кiлька рокiв – до школи, i ось, нарештi, на пари свого педагогiчного… «Ти точно цього хочеш?» – вiн уважно дивився менi у вiчi. «Так, увiйди в мене». Я сама злякалася цих слiв, нiби чула iх вiд когось менi незнайомого, однак це був мiй голос, i я майже просила, волала про допомогу. За перших його рухiв (а я була незайманою, i це не було так уже й просто ввiйти в мене) вiн спинився i знову запитально подивися менi у вiчi.
Я стогнала, i сама пестила собi груди пiд блузкою. Здаеться, такими твердими моi соски ще не були нiколи. Вiн зрозумiв моi порухи й обережно продовжив, так i не дочекавшись моеi вiдповiдi.
Я перетворилася на суцiльний вогонь. Уже не вiдчуваючи окремо рук i нiг, своеi пiхви, його ества в менi… Я рухалася йому назустрiч, пришвидшуючись. Моi щоки розчервонiлись, а пальцi несамовито впивались в його спину. Я вiдчувала, як по стегнах стiкае щось гаряче, й розумiла, що то моя кров. Краем ока глянула на свою постiль. По мальвах на простирадлi розходився невеликий червоний вологий кружечок. Дивно, я не вiдчувала болю. Мое тiло перетворилось на суцiльне задоволення. «Тобi не боляче?» – вкотре запитав вiн i пiдняв мою макiтру з подушки, аби заглянути у вiчi. «Нi-нi», – запевняла я його i хотiла було ще сказати: «Ще… Я хочу ще…», однак вiн раптом спинився i випiрнув iз мене.
Я закрила очi й вiдчула, як вiн цiлуе нiжно мене у вуста. Мое ество потягнулося до нього, i я долонями почала шукати джерело своеi насолоди, аби встромити назад його прутень у ту точку себе, що пульсувала i вимагала бiльшого. Вiн знову обережно мене вiдсторонив вiд себе, немов боявся поранити, i обома руками взяв моi зап’ястки, немов у наручники: «Зупинись. Ми маемо повертатися до гостей».
Чи йому було соромно? Я не знаю. Але закiнчення свята – пiсля того, як ми все ж таки вiдчинили дверi моеi кiмнати й, винувато всмiхаючись, незграбнi та щасливi, повернулися до вiтальнi – я пам’ятаю, немов у туманi. Я ледь дочекалася того моменту, коли потраплю до ванноi кiмнати.
