скачать книгу бесплатно
Здаеться, Дуня зрозумiла, що вiдбулося. Вона жартiвливо проспiвала: «Ти ж нiби не миешся на нiч?» Вода була ледь теплою i довго нагрiвалася у шланзi душу. Я бачила свое розпашiле обличчя з дикунськими очима в запотiлому старому дзеркалi на дверях ванноi кiмнати. Впустивши в себе грайливий водяний струмiнь зi шлангу, я довго пестила клiтор, доки остаточно не втомилася вiд того току, що проймав мое тiло i примушував дрижати пальцi нiг у судомах. Потiм я довго вiдмокала в гарячiй водi й водила цiвками по малесеньких крапельках на чавуннiй ваннiй. Виходили змiйки, що повзали по вологих луках, заповзали в нiрки, шурхотiли лускою своiх мiцних, гнучких тiл… Я мрiяла про нього, лежачи в уже застиглiй водi, i вiдчувала, як та крижана глиба мого внутрiшнього антарктичного океану скресае. Так починалося мое персональне глобальне танення льодовикiв. Чи все призведе все ж таки мене до трагедii планетного масштабу?..
Чи мiг би бути перший раз кращим? Гадаю, що нi. Але водночас i так. Бо потiм я накрутила себе так, що примусила не зачiпати його. Психологiчно не рушити з того мiсця i тiеi прозелiтичноi мiсii, яку пiдсвiдомо вiдчувала. Ось-ось мав початися шiстдесят восьмий рiк. Але нам до нього ще йти i йти…
А тепер все за порядком, або – ну майже за порядком.
Роздiл третiй. I will show you Kuzka’s mother![21 - Емоцiйнi слова лiдера СРСР М. Хрущова на засiданнi Генасамблеi ООН у 1960 роцi англiйською перекладуть буквально, й iдiоматичний вираз «показати кузькину мати», себто «пригрозити будь-кому» назавжди ввiйде в iсторiю.]
«На Хрещатику в передсвятковi днi тисячi перехожих… З кошикiв, якi тримають жiнки, визирають дуже спокусливi ласощi до святкового столу. Поспiшають кудись заклопотанi чоловiки.
А цi двое – юнак i дiвчина – йдуть неквапливо, замрiяно… Зупиняемо iх, знайомимося…
Виявляеться, 1959 рiк став для Ігоря i Надi роком iх одруження. Ігор закiнчив Киiвський iнститут водного господарства, дружина працюе продавцем у книгарнi, а разом вони мрiють у 1960 роцi поiхати на будiвництво Киiвського моря. І зроблять усе, щоб здiйснити свою мрiю».
«Лiтературна газета» № 1(1618)
Вiд 01.01.1960
Закiнчувався другий акт «Богеми», який, здаеться, не закiнчиться нiколи. Цю п’есу тiльки-но дозволили, чи то пак – поставили (ймовiрно – випадково) в киiвськiй оперi, i я сподiвалася на бiльше. Значно бiльше вiд чогось потаемного i забороненого. Однак усе, як завжди. Людськi емоцii, банальнi життевi ситуацii. І все ж таки пiсля квазiсучасного репертуару останнiх десятилiть, оспiвуваних газетами, публiка була у захватi. Я ж вiдверто нудилася…
Менi ось-ось мало виповнитися п’ятнадцять, i я здебiльшого думала про секс i змiни свого тiла, пов’язанi зi статевим дозрiванням. Власне, в Середньовiччi мене б уже вважали за дорослу, зрiлу, повноцiнну жiнку. Та ба, навiть такою, яка може народити другу, а то й третю дитину. Однак я була й досi незайманою. Нецiлованою. Не те щоб у мене не було оргазму i я не знала, що це таке. Ще десь там, у далеких п’ятдесятих (здаеться, iнше сторiччя за вiдчуттями), шестирiчною я його пiзнала. Дуня подарувала менi пупса. Великого, незграбного i лисого (в немовлят нема волосся, особливо гумових). І той пупс злигався з моею Мальвiною.
Пiд час цього акту, на вiдмiну вiд нещодавнього театрального, я була вкрай збуджена, буквально. Я сидiла за своiм столом i вiдчувала, як мiж ногами набрякае щось пекуче i невiдворотне. Я не знала, що це. Воно просто жило, iснувало поза моею волею i навiть поза моiм бажанням. Щось тваринницьке, iнстинктивне. Щось поза мною i цiлим свiтом. Щось таке, що керуе цим свiтом i мною. І навiть бiльше – всiма нами.
Через багато рокiв пiсля цього… Чи я обирала Олексiя i вирiшувала, що саме йому дозволю? Що саме вiн буде моiм першим чоловiком?
За вiкном падав перший снiг. Розмiрено i тонко. Саме так вiн падав далекого шiстдесятого, високосного року. Коли вже хворiла Едiт Пiаф, моя самоназвана i самопривласнена мною мама. Коли родина Габзовських отримала нарештi у свое користування другу кiмнату на нашiй, Іваново-Вознесенськiй вулицi. Життя, як завжди, тривало.
* * *
Снiг пiсля мого дитинства в Соцмiстi для мене завжди падатиме розмiрено i тонко, немов крiзь сито. Це щось стале, немов моя якiсть, якiсть мого характеру. А комусь – завiрюхою, буревiем. Незнаною бурею емоцiй i почуттiв.
І всi ми до снiгу пiдлаштовуемось, дослухаемось, але нiколи не здаемось.
Зима…
Леонiду Івановичу завжди здавалося взимку, що в Днiпропетровську було холоднiше, нiж у його рiдному Киевi, хоча той i розташовувався пiвденнiше. І завiрюха дмухала йому в обличчя сильнiше, i холоднi голки снiгу кололи його болючiше. Звiсно, йому тiльки так здавалося. Все в нашiй головi.
Інодi це мiсто вiн уявляв не пiвденною столицею радянського машинобудування, а якимось далеким сибiрським мiстом, також великим i достобiса технологiчним. Припустiмо – Новосибiрськом. Усi газети майорiли вже не перший рiк здобутками будiвництва Академмiстечка поряд цього мiста, що стрiмко розвивалося. Леонiд Іванович знав, що Новосибiрськ бiльший за кiлькiстю мешканцiв нiж Днiпропетровськ. Саме в п’ятдесят дев’ятому робили останнiй перепис населення – якась газета написала, як же стрiмко розвиваеться «сибiрська столиця» зi своiми пiдприемствами й науковими iнститутами. Тож пряма схожiсть мiж Днiпропетровськом i Новосибiрськом простежувалася.
Ідучи додому з роботи, – вiн працював на заводi, – все думав: а чим воно вiдрiзняеться вiд його нинiшнього мiста, де вiн проживав? Хiба що вiчною мерзлотою, i то не факт. Десь там, iмовiрно (хоча ця ймовiрнiсть i була така примарна, що навiть не ймовiрнiсть, а так – фантазiя дорослого розумного мужчини), ходить його батько в чунях.
Вiн уявляв.
Івана Краузовича вже вiдпустили. Адже десять рокiв таборiв, на якi його засудили ще до вiйни, давно минули. Однак повертатися додому той не хоче, щоб не псувати репутацiю вiдомому спецiалiсту з ракетобудування – своему сину, своему единому нащадку. І навiть не пише. Також через ту саму причину. Але живе добре. Розжився, примiром, на пiдводу, i гасничок в його кiмнатi не димить. «То чи холоднiше там, нiж у Днiпропетровську, батьку?» – ставив вiн сам собi риторичне запитання, подумки звертаючись до найрiднiшоi йому живоi iстоти, яку не бачив iз далекого сорокового, коли втiк iз дому i поступив до Нахiмовського морського училища, i вiдповiдi не отримував, бо серце пiдказувало зовсiм не ту райдужнiсть, що хотiв би.
І единий позитив, який Леонiд Іванович у цьому вбачав, – Наталя, найшвидше, назавжди зостанеться з ним. Бо ii чоловiк також iз далеких сибiрiв не виказував жодних ознак життя. А вiдтак не доведеться розлучатися з найрiднiшим (звiсно, пiсля батька, якщо той ще живий) для нього створiнням. Хоча вiн собi й пообiцяв, якщо Наталчин чоловiк повернеться зi свого тюремного заслання, вiн самоусунеться, як справжнiй джентльмен. Не боротиметься, не намагатиметься – нi…
* * *
Пiсля того як в п’ятдесят першому його направили працювати на завод у Днiпропетровську, до Киева вiн навiдувався часто, але ненадовго. Мiж ним i одруженою жiнкою, що жила в його колишньому помешканнi з двома синами, утворився такий собi гостьовий шлюб. Вона не була розлученою зi своiм ексмайором МДБ, якого забрали акурат у траурнi днi по Сталiну, невiдомо з яких причин. Хоча тодi особливо i причин не треба було: вiдразу по смертi генералiсiмуса почалася хвиля чисток. Людей саджали за просто так. Як казав пошепки його сусiд по гуртожитку вiд заводу з кiмнати праворуч – «за гарнi очi». Леонiд Іванович на ту ремарку, що завжди лунала з його вуст пiсля третьоi чарки натщесерце чистоi, сорокаградусноi «Столичноi», вiдмовчувався. Не хотiв вступати в дискусiю. У самого на серцi було безлiч усiлякого. Гiркого i заснiженого. Завiрюха…
А втiм, Леонiд Іванович тiшився, що живе не сам, i вбачав у цьому певну вигоду. Хоча вже на той момент обiймав посаду начальника цеху реактивних двигунiв для зенiтних ракет, i квартиру пропонували, i не раз. Навiть ордер якось принесли й поклали йому на стiл. Однак жити сам конструктор не хотiв. По-перше, боявся, що знову почне вживати оковиту, i той вихлоп, немов iз реактивного двигуна, що неодмiнно станеться за цим, знищить його зсередини, i вiн вже буде не в змозi встати з колiн. А сусiдськi очi навкруги були для нього, мов тi робочi гази – робоче тiло реактивного двигуна, що утворюеться внаслiдок спалювання пального в камерах згоряння.
Тож щоденний алгоритм пiсля роботи такий: прийти в гуртожиток – роздягнутися – вмитися. Потiм були певнi варiацii, однак завжди приемноi, рутини. За ним доглядали, i йому прислужували, i це було достобiса приемно. Тож потiм на кухнi Таня (дружина колеги iз сусiдньоi кiмнати лiворуч, який ще не пив одним махом «Столичну», бо його тiльки-но перевели пiд керiвництво Леонiда Івановича, i ще не знав про згубну дiю радiацii з реактивних двигунiв) або Маруся (дружина спiвробiтника з кiмнати праворуч, який уже все знав i давно зневiрився мати нащадкiв, а тому пив, курив i матюкався) наввипередки йому подаватимуть наiдки.
Маруся з центральноi Украiни й завжди готуе зелений борщ. Досить пристойний, але трохи жирний. Його Леонiд Іванович братиме трiшки на середину ложки й жуватиме, немов той твердий, i все киватиме, усмiхаючись i дякуючи, а думатиме про свое – про роботу. Таня борщiв не варить i взагалi рiдкого як страви на вечерю не визнае. В неi буде щось на кшталт кулебякi. Риба в тiй вiдбiрна – з центрального ринку, найсвiжiшi яйця (теж не з гастронома). Таня – з Пiдмосков’я. «Дворянська дiвка», як про неi подумки зазначив про себе Леонiд Іванович, коли ii знайомив iз ним ii чоловiк Григорiй.
Григорiй – один iз його конструкторiв у цеху. Новенький. Постiйно тупить, справляеться як через пень колоду тягти. Трохи дурнуватий i якийсь недоучений. Леонiд Іванович здогадуеться чому – чув його сiмейну сварку з Танею через стiнку. На фразi «я ж контужений!» дружина почала активно на нього шикати. До ранку вiд iхнього подружжя нiчого чути не було.
Комунальне життя. Ех… Те, вiд якого Льоня втiкав, як прокажений. Навiть встиг одружитися, аби хоч кiмнату в комуналцi не забрали, i досi навiть сам собi не може чесно вiдповiсти: чи вiн кохав свою дружину Тоню i пасерба, чи й справдi… просто квартирне питання стояло дуже щемко?
А тепер, ось бачте, отримуе справжню насолоду вiд нього. І нагодують дружини пiдлеглих наввипередки, i у вбиральнi чисто, i очi якiсь бачить, коли приходить до помешкання ночувати, як нiяк.
Та е ще одна причина…
У Киевi лишилася родина. Хоча i несправжня, так би мовити, бо Наталя одружена iз зеком, що десь пропадае в Сибiру, а сини не його, однак… Однак. Інших дiтей вiн уже не матиме. З усiею ретельнiстю поцiкавився щодо цього в уролога. А те, що дружина не його, то вiн уже мав одну законну. І чим це все скiнчилося? Розлученням.
То навiщо йому, питаеться, окрема холодна i похмура квартира у цьому чужому i байдужому iндустрiальному мiстi? Аби знов почати пити? Знову почати рефлексувати щодо невдалого особистого життя? Це вже – нi.
Мiсто гниле i порожне – це факт. На противагу вiд ракет, що виробляють на його заводi. Ох… Цi великi й хуткi, мов бiлки, металево-радiацiйнi махини. Немов летючi бiлки – летяги звичайнi[22 - Ідеться про полiтуху сибiрську (Pteromys volans), або летягу звичайну – вид гризунiв роду полiтуха (Pteromys) родини вивiркових(Sciuridae). Поширена в пiвнiчнiй частинi Схiдноi Європи i майже по всьому Сибiру.]. Здаеться, в Сибiру такi водяться.
* * *
Тим часом Леонiд Іванович не дуже сильно помилявся, коли в мрiях думав про те, що батько живий-здоровий i живе собi десь, розкошуючи. Ну, можливо, не розкошуючи, але непогано. Десь там, далеко, за кряжами заснiженого «Кам’яного поясу»[23 - Так першi руськi поселенцi називали Урал.] уральських гiр i безлiчi списiв стовбурiв тисячолiтнiх смерек.
«Шаман»
Я, друзья, скажу вам сразу:
Эта книжка – по заказу.
«Дядя Стёпа и Егор», С. Михалков
Івану Краузовичу в тисяча дев’ятсот шiстдесятому мало б виповнитися сiмдесят п’ять, однак за дивним збiгом обставин вiн перестав лiчити свiй вiк. І, мабуть, якби рахував роки, почувався б значно гiрше. А так… Тiльки летяги звичайнi та й тi лише здогадувалися, скiльки ото насправдi йому – новому учню шамана. А скiльки вчителю – вони взагалi боялися навiть думати.
Шаман був «бiлим» (себто добрим), беззубим, але вiчно усмiхненим телеутом[24 - Телеути (самоназва тадар, байат-пачат) – малий тюркський народ у Росii, традицiйне мiсце проживання – пiвдень Захiдного Сибiру (Кемеровська область). Мова i культура телеутiв тiсно пов’язанi з мовою i культурою алтайцiв, етнотериторiальною групою яких iх офiцiйно вважали до 1993 року.]. Окрiм вiдсутностi зубiв, те саме можна було сказати про його волосся i половину пальцiв правоi руки. Також вiн не мав вiку та iменi. Перше втратив, як зрозумiв, що даремно кожного дня готуватися з усiею урочистiстю до того, що нiяк не приходить – до смертi. Друге вiн уникав називати Івану Краузовичу та тiй рештi людей, iз якими регулярно спiлкувався i яких можна було перелiчити на пальцях його лiвоi руки, що зосталися. І невiдомо було, з якоi саме причини: чи лякаеться, аби не зурочили, чи давно вже сам забув свое iм’я, але соромиться це визнати й таким чином втратити його вже напевне. Адже допоки остаточно чогось не визнав – воно i не до кiнця трапилося, так би мовити.
І справдi, як i пророчив його син, була в Івана Краузовича i телеутського шамана своя кiмнатка. Навiть маленький будиночок. Такий, малесенький… І навiть вiчно кiптява в ньому. І коли стороннi мешканцi Ашкiтiма, на околицi якого розташовувався той будиночок, приходили за травами та настоянками до талеутського шамана, то неодмiнно жалiли його. Бо ззовнi той будиночок – кiмнатка з дахом та й годi – видавався таким малесеньким i негодящим для життя, що й важко уявити гiрший.
Насправдi всерединi все було не так жалюгiдно, як ззовнi, й Іван Краузович сам дивувався, як же всерединi так може бути затишно i тепло, якщо екстер’ер викликае спiвчуття в кожного, хто проходить повз? Не iнакше як чари телеутського шамана…
Ашкiтiм, себто Іскiтiм – мiсто, що дiстало свою назву в подарунок вiд тих самих телеутiв, якi мешкали тут здавна[25 - Уважаеться, що назва «Іскiтiм» походить вiд етнонiма «аскiштiм (ашкiтiм, азкештiм)» племiнноi групи степових тюркiв – телеутiв, котрi мешкали у цiй мiсцинi з XV ст. i в перекладi з тюркського означае «яма» або «чаша».], стрiмко розвивалося. І вже давно тi телеути, яких i так було дуже мало, не становили бiльшiсть населення. Однак традицii шаманства жеврiли тiльки серед них. Нiякi прийшлi в’язнi численних таборiв ГУЛАГу, що виростали на теренах Сибiру, як мухомори, анi стахановцi-активiсти, що приiхали будувати Академмiстечко в Новосибiрську, на магiчних навичках зцiлення не зналися. І тому до старезного телеутського шамана нескiнченним струмочком ходили хворi люди. Всi хотiли якось вижити в суворiй природi: i колишнi зеки Сиблагу, що не поспiшали на «материк» (або «велику землю», як вони чомусь називали центральнi райони своеi радянськоi батькiвщини), i робочi Академмiстечка, i простi мешканцi Новосибiрська, що розташовувався за тридцять кiлометрiв вiд Іскiтiму, який ще в далекому п’ятдесят першому отримав статус мiста районного значення.
Тож тим часом Іскiтiм (хоча серед прийшлого населення i вважалося, що вiн цiнний тiльки вапняком, який тут добувають) лишився батькiвщиною вкрай маленькоi народностi телеутiв, i саме вони, цi дивнi, майже магiчнi, алтайцi невидимо надавали тiй мiсцевостi значущостi.
* * *
«То твоi, Шановний Іване, тебе зреклися?» – проказав, чмокаючи беззубими яснами, шаман. Вiн завжди називав Івана Краузовича «шановним Іваном», iмовiрно, на честь найвiдомiшого героя росiйських казок – Івана Дурника. А сам себе величав «Дядею Стьопою». Професор лiнгвiстики i за сумiсництвом – колишнiй зек – Іван Краузович довго не мiг зрозумiти причину того прiзвиська свого наставника. На початках, коли алтайський шаман iз невеличкоi народностi талеутiв його взяв до себе (ну, як узяв? Прихистив хворого ворога народу, який помирав i якого, нарештi, випустили з табору), Іван Краузович нiчого не розпитував. Йому не до того було. Весь час мовчав, клiпав старими, пiдслiпуватими очима. Інодi iв юшку з маленьких сибiрських кiстлявих, але достобiса жирних рибок, назви яких не пам’ятав.
Чи думав вiн про сина? Чи згадував вiн взагалi Киiв? Та нi, звiсно. Запитайте, шановнi, у якiй послiдовностi до приреченого i якимось дивом вижилого iндивiда повертаються спогади. Про що вiн думае взагалi? Я чомусь бiльше нiж упевнена, якщо його близьким нiчого не загрожуе, вiн насамперед думае про себе. Закон самозбереження, що рухае всiм навкруги. Потiм виринають спогади iз самого раннього дитинства. Того, ще нiчим не захмареного. Коли й роздумiв про навколишнiсть з ii правдою i кривдою не було. Не давав оцiнок. І тiльки за тим… потроху… нiби кораблi з туману, починають поступово з пiдсвiдомостi виринати спогади…
Іван Краузович згадав родину. Малий Льоня з турботливою Настею на пляжi Киiвськоi Венецii[26 - Так до Другоi свiтовоi вiйни називали в приватних розмовах Труханiв острiв.]. Шахи, Шопен, розмови з колегами на теплому днiпровському пiсочку про полiтику (але так, злегка, про те, що можна) i якийсь дивний ресторан на березi, назви якого колишнiй професор не пам’ятав. Взимку вiн сердився – харкiвська iнтелiгентка i за сумiсництвом його дружина водила малого в театр Франка. Постiйно. Навiщо ти сина постiйно береш iз собою на Карпенка-Карого[27 - Театр, котрий було засновано 1920 року у Вiнницi, довго мандрував iз постановками рiзними мiстами Украiни. Актори працювали майже задарма, однак iз неабияким пiднесенням. Це стало приводом переведення франкiвцiв 1923 року як Державного театру УРСР до столицi Украiни – Харкова на постiйнiй основi. А потiм, улiтку 1926-го, театр iм. І. Франка за рiшенням уряду перевели до Киева, тодi як iз Киева до Харкова переiхав театр «Березiль». З 1926 року театр працюе в будiвлi колишнього театру Соловцова. У 20–30-х рр. ХІХ ст. серед постановок були шедеври вiтчизняноi та свiтовоi класики: «Весiлля Фiгаро» П. Бомарше, «Пригоди бравого солдата Швейка» за Я. Гашеком, «Дон Карлос» Ф. Шиллера, «Борис Годунов» О. Пушкiна i, зокрема, «Суета» І. Карпенка-Карого.]? Хiба йому це стане в пригодi в життi? Незабаром вiйна…
Хоча нi. Звiсно, все було не так. Адже професор лiнгвiстики про вiйну, що нависала брилою, наближалася, вимагала зректися усього свого колишнього життя iз шопенами, театром й iншими надлишками… нiчого не знав. Нiхто не знав. Це не було так уже й передбачувано.
Поступово виринали спогади про шикарну квартиру на Карла Лiбкнехта з власним окремим кабiнетом, яка для колишнього науковця була нiби данiсть. Нiби все так i треба. І тi спогади видавалися такими нереальними, нiби й не спогади взагалi, а так… марення, мрii. Фантазii старого i хворого професора лiнгвiстики нiмецького походження, що працював у Киiвському унiверситетi й на самому початку вiйни загримiв до Сибiру за це походження.
Потiм прийшло якесь усвiдомлення. Ось дерев’яна ложка, ось юшка з маленьких, але дуже жирних рибинок, а за вiкном – сибiрська завiрюха. Реальнiсть. Тут i тепер. Вiн довго роздивлявся своi руки. Чого «Дядя Стьопа» його прихистив i де знайшов – про це не питав. Ця iнформацiя була для нього така ж непотрiбна, як i знати, скiльки шаману рокiв. Але ось прiзвисько…
«Шановний Іван» довгий час тiльки мiг здогадуватися, чому його рятiвник – «Дядя Стьопа», доки вiн не знайшов у його важезнiй старiй скринi «Пограничник» за п’ятдесят четвертий рiк iз поемою Сергiя Михалкова «Дядя Стьопа – мiлiцiонер», i все стало зрозумiлим.
* * *
– Не те щоб зреклися, дядьо Стьопо. Ти розумiеш… – Шановний Іван потер перенiсся. Вiн думав, як би краще це пояснити шаману, не вдаючись у розлогу iсторiю Радянського Союзу. – Ну це бiльше був такий термiн поширений, нiж насправдi зреклися.
– Не розумiю. У нас, у бiлих калмикiв[28 - У росiйських письмових джерелах телеути пiд iм’ям бiлих калмикiв увперше згадуються 1601 року. Ця назва вiдрiзняла тюркомовних степовикiв вiд iх союзникiв – монголомовних ойратiв, яких росiйськi дослiдники визначали як чорних калмикiв.], так не заведено, – вiдрiзав Дядя Стьопа.
– У нас також, в украiнцiв, не заведено. Однак, якби мiй син офiцiйно не зрiкся б вiд мене, був би зi мною в Сибiру. Розумiеш? Ну, це, нiби як традицiя така – зрiкатися ворогiв народу. Інакше всю сiм’ю по етапу вiдправляють.
Шаман мовчав i тiльки шамкав беззубим ротом. Іван Краузович не здавався:
– Ну, це як на весiллi: «весiльний генерал» мае обов’язково викрасти наречену, але ж то не по-справжньому. Ну, розумiеш?
– Що «не по-справжньому»? Викрадення нареченоi чи зречення вiд тебе сина? – не здавався шаман.
Експрофесор собi подумав: «Чи вiн справдi намагаеться зрозумiти, чи кепкував з мене?» Втiм, Іван Краузович усвiдомлював, що мозок «дядi Стьопи» справдi побудований так, що той нiколи не зрозумiе, як це: зрiкатися когось рiдного, аби не потрапити до в’язницi.
– Усе не по-справжньому… – насамкiнець iще раз проказав Іван Краузович, усвiдомлюючи, що не вдасться пояснити й просто волiючи закрити цю гостру для нього тему.
– Хм, коли Єжов перетворив Сибiр на мiсце масових куркульських заслань i ви, зеки, сюди хлинули, немов весняна повiнь, яка на берегах Бердi[29 - Рiчка в Росii, права притока Обi. На нiй розташованi селище мiського типу Маслянино, мiста Іскiтим i Бердськ.] несподiвано почалася у квiтнi, коли б ще мав тривати льодостав, то нам також здавалося, що це не по-справжньому, – вiдказав шаман так, щоб ледь чутно було навiть самому йому, не те що його пiдопiчному.
Однак Шановний Іван той тихий шепiт почув i таки вибухнув:
– То чого ти «Дядя Стьопа»? – роздратовано запитав Іван Краузович. – Бо мiлiцiонер? Чи, бо, живеш, немов на заставi Іллiча[30 - Назва площi в центрi Москви й однойменна назва кiнофiльму про молодь, котра починае самостiйно жити, ще точно не уявляючи, як це правильнiше зробити в реалiях СРСР пiсля ХХ з’iзду партii.] – в самому центрi Космосу? Чого?! Бо все знаеш? Знаеш напевно, що мiй син мене не любив? Якщо ти все знаеш, то скажи менi, що було б iз моiм единим сином, Леонiдом, якби вiн у своему Нахiмовському, акурат перед складенням присяги й вiдправленням на фронт, мене не зрiкся?!
У ту саму мить, коли б вiдповiдь дядi Стьопи напевно спричинила неабияку сварку мiж чоловiками, нiби рятуючи ситуацiю, почувся стукiт у дверi iхньоi хатини. За тим почулось тихе шарудiння, i хтось почав благати: «Дядю Стьопо, вiдчини, прошу… Дитя прихворiло… Що робити – не знаю… В таку пiзню годину до районноi полiклiнiки вiдомо не доiду… Знамо, ти можеш допомогти… Ти по всiй окрузi людей зцiлюеш! Прошу…»
– А Дядя Стьопа я, бо «Дядя Степа всем знаком!» О! Бачиш, у яку пiзню годину мене хтось благае про допомогу?
Шаман зиркнув на шановного Івана, пiдняв вказiвний палець i пiшов вiдчиняти дверi.
Знадвору на нього дмухнув холодами й дощами кiнець сибiрського вересня, нiби промовляючи: «Готуйтесь уже, небораки, до зими. Час настав». Усередину ломилася якась баба з оберемком у руках. Іван Краузович по тихому писку з нього зрозумiв, що в ньому немовля. Однак Дядя Стьопа нiкого всередину не пускав. Нiколи. Пiсля хвилинних роздумiв, вiн сказав бабi: «Давай сюди» i вихопив iз ii рук замотане в хустку дитя.
* * *
Розгорнув ту хустку на столi, що був i за кухонний, i за операцiйний, коли шаман входив у транс i його руки опинялися всерединi хворого людського органiзму. Вiн так зцiлив уже не одного мiсцевого мешканця, хоча Шановному Івану забороняв дивитись на те все. Тому Іван Краузович пiдглядав, непорушно причаiвшись за пiчкою, викладеною чудовою майолiкою, однак жодного разу не вгледiв чогось такого, що б йому допомогло розгадати той секрет. Ну як? Як шаман iз заплющеними очима, трохи розгойдуючись iз боку в бiк у трансi, виймае той хворий, пульсуючий апендицит, а пацiент не стiкае кров’ю? Тiльки голими руками виймае. І руки в нього чистесенькi, нiяких слiдiв «людських рiдин» (як Дядя Стьопа називав кров, сльози й гнiй) на тих руках немае. Немае i слiду на тiлi прооперованого вiд операцii. І якби не залишки тих закривавлених людських органiв, що, здавалося Івану Краузовичу, ще трiпаються i скорочуються, намагаючись жити, в брудному оцинкованому вiдрi, в котре шаман кидав продукти операцii, то Іван Краузович би просто собi думав, що йому все те ввижаеться.
Адже щоразу, коли вiн ховався у своему схронi за пiчкою, находив на нього дивний стан. Нiби сновидiння перемiшувалися з дiйснiстю у якомусь казковому танку. В головi трохи паморочилось, i як колишнiй професор лiнгвiстики Киiвського унiверситету не намагався розгледiти, що шаман виробляе над новим непорушним пацiентом, який без жодноi анестезii лежить у шамана на столi, нiяк йому це не вдавалося… Натомiсть силомiццю, поза його волею, думки линули до майолiки, якою була облицьована пiчка. Вiн починав роздивлятися дивовижних звiрiв на нiй, торкатись пучками пальцiв тих чудернацьких вiзерункiв…
І чого тiльки не було на тих керамiчних плитах!.. І мiфiчнi оленi iз зiркою мiж рогами, i смерек, i казковi птахи, i риби, i заснiженi гори, звiсно ж… Ну куди ж Сибiр без риби й снiгу?
– Треба вводити в транс, – винiс свiй вердикт шаман.
– Що? – нiби отямився вiд сну Іван Краузович.
– Треба присипляти малого, – повторив шаман i рiшуче подивився на свого пiдопiчного. – Інакше не виживе.
– Але ж ти ще не робив такого на зовсiм грудних, хiба нi?
– Не робив… то так… – протягнув Дядя Стьопа, замислившись.
Іван Краузович запитально подивився на шамана. Той хвилину мовчав, нiби про щось розмiрковуючи, потiм радiсно усмiхнувся своiми беззубими яснами до шановного Івана, i той ураз почав спостерiгати за оленями, уквiтчаними зорями мiж рогiв, i рахувати зорi в сузiр’i Гiдри на пiчнiй майолiцi.
Коли Іван Краузович отямився, Дядя Стьопа вже пеленав малого в кусок iхнього единого цiлого простирадла, як нiчого й не було. Потiм вiдчинив дверi й досить грубо пхнув бабу ногою, яка заснула на порозi. Та враз скочила. «Тримай. Не намагайся нагодувати, доки сонце, що завтра зiйде, не зайде знову. Тiльки поiти ось цiею настоянкою. Молока в тебе бiльше не буде. Нехай чоловiк купить козу i доiть». Баба з готовнiстю закивала. Ага-ага… А потiм намагалася схопити руки дядi Стьопи та iх навiщось поцiлувати. Шаман знiяковiв i вiдiйшов вглиб кiмнати. Іван Краузович закрив його своею постаттю:
– Дядя Стьопа втомився. Однак вiн розумiе i вiзьме вашу вдячнiсть (про себе колишнiй професор подумав: «Як делiкатно i дипломатично. Якби я i справдi був нiмецьким шпигуном, та ще й важливим, як уважала та трiйка, що мене судила перед вiйною, то ось тепер мiг би бути вiйськовим аташе. Бажано десь на Карибах, де теплiше»).
– Ось, вiзьмiть, будь ласка. Прошу… Дякую вам так, що до неба, – баба сунула якийсь пакунок у руки пiдопiчного шамана i вклонилася аж до землi, що немовля ледь не вислизнуло з пакунка. – Ой, ну не даремно ж лiкували.
Баба хихикнула i позадкувала. Іван Краузович про себе подумав: «Стандартна ситуацiя. Спочатку молять, потiм нiвелюють зцiлення. Адже нiкому не втямки, що могло б статися, якби не шаман…Якби я не бачив наслiдкiв, також би нiвелював… Однак я знаю, що буде далi, i що лишаеться пiсля таких ось операцii в оцинкованому вiдрi».
Нiби на пiдтвердження своiх думок, коли Іван Краузович зачинив дверi за непроханими нiчними гостями й нахилився над вiдром, то побачив, що в ньому лежить щось крихiтне i яскраво-лимонне, i воно, немов крило пташки, ще живе й трiпоче. Іван Краузович запитально глянув на шамана. Той лежав на тапчанi, на якому ночами спав, i знесилено, не мигаючи, дивився на Івана. Пiдопiчний помiтив, що Дядя Стьопа бiльше втомився, нiж зазвичай. Іван Краузович вирiшив сiсти на стул коло стола i не заважати своему наставнику вiдпочити, хоча i був занепокоений: той нiколи не прилягав на свiй тапчан, якщо не збирався спати. Івану Краузовичу пригадалося, якими звичними для цивiлiзованоi, кривавими й не такими безболiсними методами вiдкачували гнiй iз легень його дружинi Настi. Той був таким само яскраво-лимонним, хiба що його було значно бiльше, i вiн перемiшувався зi згустками кровi й не в оцинкованому вiдрi.
