banner banner banner
Ліля. Париж. Кохання
Ліля. Париж. Кохання
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Ліля. Париж. Кохання

скачать книгу бесплатно

Лiля. Париж. Кохання
Галина Вiкторiвна Горицька

Жiноча проза
Макс була з Лiлею вже досить довго – цiлу вiчнiсть. Це дуже не просто пояснити. Вона навiть собi зiзналася не вiдразу, що любить ii – жiнку. І сама вона також жiночоi статi, однак свято вiрить, що не iснуе якогось певного кохання мiж чоловiком i жiнкою. Є просто кохання загалом: як мiж чоловiком i жiнкою, так i мiж жiнкою й жiнкою, i мiж чоловiком i чоловiком. Однак, чи все так однозначно?..

Лiля переконана, що в життi головне зрозумiти – хто ти е. І задля цього iй знадобиться значно бiльше, нiж пройти пiв Європи в пошуках свого замку – пiзнаня справжнього призначення i прийняття себе…

Галина Горицька

Лiля. Париж. Кохання

© Г. Горицька, 2019

© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019

* * *

Равлику, повзи помалу, або Історiя про те, що мае початок, але не мае кiнця

Коло перше. Історii циклiчнi

1

Ми вже були не певнi, що знайдемо його. Хоча мусили знайти… Бо цього року осока свистiла голосно. А це – правильний знак, як i монета, затиснута в кулаку, коли смажиш млинцi, – до багатства[1 - Французька прикмета.].

Однак вiн заховався вiд нас у непролазних хащах пфальцських лiсiв. Так само, як вiд моеi пра-пра-бозна-скiльки-разiв бабусi, коли та ще була молодою. Точнiсiнько так само… Вона тодi шукала його три тижнi, доки пагорби Вестфалii не взялися льодом. Того далекого року це сталося на тиждень пiзнiше, нiж у рiдних землях моеi прародички.

Про це мою пра-пра-бозна-скiльки-разiв бабусю сповiстив голуб, якого потайки зi звiсткою випустила ii матiр, i який прилетiв до неi аж сюди. Кажуть, вiн летiв десять дiб. А ще кажуть, що коли б прабабуся дiзналася про настання зими ранiше й пiшла, то так би i не побралася з моiм пра-пра-бозна-скiльки-разiв дiдом, котрий чекав ii в замку-привидi, й не стала б королевою.

Прадiдусь нiяк не мiг зарадити й вплинути на рiшення замку. Бо той, як i тепер, сам вирiшуе, коли йому з’явитися. Тодi, кажуть, замок здивувався настирностi дiвчини й таки вийшов до неi з непроглядноi германськоi хащi, несучи холод i морок лютоi зими.

* * *

Холод i морок…

Того року тiльки вовки та бiлки бiгали лiсом. Тiльки сiрi хижаки й безневиннi рудi гризуни. Чому? Бо так повелося. Природа себе врiвноважуе. І там де страх i смерть, там i вертлявiсть iз милiстю. Навiть лисицi тодi вимерли або поховалися, як ведмедi… хто зна. І тiльки дуб, береза, ясень, ялинка й каштан усе стояли на крижаному вiтру, трохи стишуючи й гублячи його мiж вiт i втихомирюючи. А iншi дерева пiшли.

Кажуть, бiлки приносили моiм прабабусi й прадiдусевi шишки кедра, що росте високо в горах i навiть вище, нiж будь-коли добирався сам замок[2 - Pinus cembra L. – европейський кедр. Росте в Нiмеччинi на високогiр’i.]. Вони не могли вирощувати зерновi культури, бо це заборонялося людям знатного походження, аби не було карiесу й мiжхребцевих гриж. Так було заведено. Хлiб iли тiльки селяни. Знать мала полювати й подекуди вживати плоди збиральництва, котрi селяни iм привозили до замкiв у кошиках разом iз молоком i бiлим пухким сиром. Так було заведено – нiякого борошна, щоб не гладшати й не залежати вiд сезонних робiт по господарству, а мати гнучкий розум, котрий, ну майже завжди, слiдуе за тiлом. Тримати в покорi селян – нехай тi доглядають вимогливу землю. А ще через те, що людським розумом, як i у всiх тварин, керуе шлунок. І коли той ситий, а наближаеться небезпека, вiн затьмарюеться хибними сигналами, що все гаразд.

Така проста рiч – хлiб… Однак якби знать Середньовiчноi Нiмеччини полюбляла iсти хлiб, блакитна кров швидко б розчинилася в безмежжi червоноi. Мiй пра-пра-бозна-скiльки-разiв дiдусь i сам не знав чому, але хлiба не iв. Так було заведено. Інодi вчиняеш i не знаеш, а потiм сам дивуешся: чому саме так. Проте на все е своi причини.

Кажуть, моя прабабуся й прадiдусь повiнчали себе самi за правом прадiдуся вiнчати як священника, бо вiн був королем. Кажуть, вони так зробили, бо прабабусине лляне бре[3 - Труси й пiдштанки в Середньовiччi.] вже не налазило на ii животик.

* * *

Кажуть… Люди постiйно щось кажуть, i я iм здебiльшого не вiрю, хоча вербальна функцiя й працюе на повну, однак вона мало коли вiддзеркалюе правду. Так собi, патякання… Майже як коiтус, щоправда, не таке близьке комунiкативне збочення. Інодi певним iндивiдам, навiть незнайомцям, вдаеться висловити сильнi почуття, до того ж не знаючи мови iншого. І навiть зробити так, що жiнка-нiмкеня з ворожого нацистського табору погоджуеться випити з тобою кави в Нюрнберзi вiдразу пiсля вiйни. А на тобi унiформа радянського вiйськового. А згодом вона вiддае тобi свою душу й серце i переiжджае за тобою в Радянський Союз.

Мiй дiдусь не знав нiмецькоi. Вiн, як герой одного блокбастера, знав тiльки росiйську, украiнську й погану росiйську – тобто ненормативну лексику. Знався на нiй так вiртуозно, що весь батальйон боявся полковника до дрижакiв у колiнах. А вже пiсля вiйни один iз побратимiв зiзнався, що думав, нiбито його комбат – колишнiй ЗеКа, один iз тих розжалуваних i засланих у концтабори Єжовим, неугодних пiшачкiв вищого офiцерського звання, котрих позбувалися акурат перед великою битвою назва якiй – Вiтчизняна вiйна, а потiм iз тих таборiв термiново повертали. Хтось же повинен був пiднiмати солдат у бiй? Але насправдi дiд не був нiяким ЗеКа, просто з усiма знаходив спiльну мову. Про таких казали: i чорта лисого спокусить. Принаймнi так казала вже через кiлька рокiв ламаною украiнською моя бабуся – перекладачка на Нюрнберзькому процесi. Може, якесь стародавне нiмецьке прислiв’я, хто зна…

Бабуся була непересiчною. Про таких у Францii кажуть: фем фаталь. Не красивою, зовсiм нi, але щось таке в нiй було… Якась таемниця. Дiдусь розповiдав, що як тiльки зустрiвся з нею поглядом, то не змiг пройти повз. Ну тобто проiхати (вiн тодi сидiв за кермом нiмецького джипа Stoewer R200). Дiдусь казав, що йому спочатку хотiли дати командний блискотливий Horch-901, котрий ще зберiгав колишню велич рейху – свастику на закрилках переднiх колiс. Однак пiсля бомбардування авiацii союзникiв, котре майже повнiстю знищило мiсто, нюрнберзькими вулицями мiг проiхати хiба що Stoewer R200. Бо серед його особливих переваг були постiйний привiд на всi колеса з блокуванням мiжвiсного й мiжколiсного диференцiалiв i незалежна пiдвiска всiх привiдних i керованих колiс. Дiдусь мiг годинами, доки я, маленька, сидiла в нього на колiнах, розповiдати тiльки про нiмецьку технiку й мою бабусю.

Його зацiкавило, яка вона, ота молода баварка, котра у своiх туфельках на високих пiдборах долае з такою легкiстю, немов у неi променад, перешкоди – уламки головного проспекту мiста. В руках вона несла стос пожовклих тек i думала про щось свое, раз за разом тривожно мотаючи головою з непокiрною гривою кучерявого рудого волосся. А потiм, уже в кафе, де вона незворушно i якось зухвало («безцеремонно» казав усмiхаючись дiдусь, згадуючи iхню першу зустрiч) розмовляла з ним, переможцем, полковником радянськоi армii, вiн усе для себе вирiшив i тiльки всмiхався тихцем. Вiн казав:

– Я вiдразу зрозумiв, що знайшов ii.

– Але дiдусю, вона ж була ворогом, нiмкенею? Ти не боявся, що нiчого не вийде?

– Нi. Вона була наполовину еврейкою – однiею з тих, небагатьох, хто вижив пiсля нюрнберзьких расових законiв[4 - Нюрнберзькi расовi закони – два расистських (насамперед антиеврейських) законодавчих акти («основнi закони») – Закон про громадянина Рейху та Закон про охорону нiмецькоi кровi й нiмецькоi честi.], i я знав, що зможу ii вивезти. Я боявся тодi тiльки одного, що вона не полюбить мене. Це одне, що мене бентежило, – вiдказував мужнiй герой, обпалений вiйною полковник iз пошрамованим обличчям i безлiччю нагород.

Дiдусь нiжно всмiхався, згадуючи мою бабусю. Я була тодi малою, аби замислитися про те, що й справдi боятися треба було iншого: бюрократичноi системи совкiв, котра зовсiм не жалувала шлюби своiх червоних командирiв iз нiмкенями.

– У нiй була якась таемниця. Щось таке, що вона пронесла в собi назавжди. Шкода, що ти не встигла з нею познайомитися, – казав iз гiркотою в голосi дiд i стискав своi старечi зiв’ялi губи. – Ти схожа на неi. У вас в жилах тече та таемниця…

Потiм дiд завжди зiтхав i переходив на свою iншу улюблену тему: нiмецьку технiку. Я бачила iхню з бабусею весiльну свiтлину, i хоча та була вицвiлою й переламаною саме посерединi ii усмiхненого, щасливого обличчя (старий фотопапiр твердiший за картон), все одно можу стверджувати: наречена випромiнювала свiтло краси. Щось у нiй було тендiтне, однак нездоланне. Щось доленосне. Їi погляд ясних очей зi староi пожовклоi свiтлини завжди супроводжуе мене…

Дiдусь менi залишив й iншi свiтлини в польовiй, шкiрянiй сумцi через плече – i вона, i всi тi свiтлини дiсталися менi в спадок iз назавжди прекрасною бабусею й до непристойностi молодим дiдом – молодим полковником, що щасливо всмiхаеться в об’ектив… А за ним лани широкi, й десь там, на задньому планi, полум’яний горизонт моеi Батькiвщини (чи то вiд сонця, що сiдае, чи вiд заграви пожежищ). Тiеi, яку вiн захищав вiд фашистських загарбникiв, так само, як i мiй другий дiдусь, щоправда, вже не вiд фашистських, а радянських окупантiв, за що й отримав кулеметну чергу напроти легендарноi Стiни розстрiлiв у тюрмi на Лонського[5 - Спецiалiзувалася на полiтичних в’язнях. Зокрема, в червнi 1941 року працiвники НКВС розстрiляли близько 1000 в’язнiв (згiдно зi свiдченнями начальника тюремного вiддiлу НКВС по Львiвськiй областi лейтенанта Лермана, 924 особи).]. Вiн був партизаном УПА. Його пiймали акурат на початку Сталiнградськоi битви. Середина 1942 року. На Схiдному фронтi катастрофiчно бракуе людей, але на вилов i розстрiл упiвських партизанiв солдат не шкодують – то було святе дiло для Коби. Вiн i своiх не жалiв, i чужими iнакодумцями не гребував. Левiафан мусив жити.

Моя мама – упiвський виблядок, покруч (бо було заведено вважати, що бабуся – комунiстка; не докопувалися, як комунiстка могла одружитись з упiвським партизаном). Якби не батько – кандидат наук, нащадок солдата, що «визволяв» Берлiн, героя вiйни, не бачити моiй мамi вишу. А так я народилася в сiм’i радянських iнтелiгентiв.

2

Макс зiтхнула. Зiтхаючи, вона вдихнула чисте, вологе повiтря нiмецького лiсу – нiби ельфiню вдихнула. Ковтнула щось казкове. Отримала подарунок.

Запахи сироi хвоi й мокроi землi. Повсюди перетиналися вiти тисячолiтнiх дерев-велетнiв i плюща, що вився по них. Одна велика сiро-бура непроникна хмара, проштрикнута посерединi стовбурами дерев так, нiби вона такою розп’ятою й народилася, повiльно рухалася на нас. А стовбури дерев стояли непорушно.

– Ти читала Гете? – запитала Макс.

– Хто? Я? Нi.

– Не в оригiналi. Хоча б щось?

– Нi, – так само iнертно повторила я, розмiрковуючи, чи варто продиратися крiзь хащi в пошуках його, замку.

– «Тiло велетня, що живе неподалiк звiдси, нiяк не слухаеться: рукам його i соломинки не пiдняти, плечам i в’язанки хмизу не знести. 3ате його тiнi, можна сказати, все до снаги. Ось тому-то на сходi сонця i заходi в ньому багато сили; ввечерi досить сiсти на тiнь вiд його потилицi, велетень потихеньку пiде до берега, i тiнь перенесе подорожнього через рiчку», – процитувала Макс, – Це Гете мiж iншим. Його казка «З розмов нiмецьких бiженцiв». Ловиш мою думку?

– Нi, не зовсiм. Я занадто втомлена, аби щось пiймати… Навiть ловити. Не те, що ти. Фея смакуе?

– Так. До речi… Ось слухай. На лiтературнi казки Нiмеччини вплинув не лише народний фольклор, а й французькi казки. Казки про фей, якi лягли в основу багатьох художнiх творiв, також стали джерелом i для цiеi гетiвськоi казки. А на тi, ну про фей, зокрема, вплинули французькi «Казки тисяча й однiеi ночi», перекладенi спочатку у Францii, а потiм у Нiмеччинi. Все мае свiй вплив, розумiеш? Усе пов’язано й реплiковано. Трохи. Зненацька. Все – постмодерн, насамкiнець, але знати це ти можеш тiльки, коли глибоко вивчиш тему, що тебе цiкавить. Інакше гадатимеш, що винайшов байсiкл. Хоча, насправдi, його давно вже винайшли. Твое вiдкриття – тiльки варiацii…

Я зазирнула в очi Макс. Менi було складно наразi перетравити цю iнформацiю, тож усе, на що я спромоглася сказати, це:

– Оце Остапа понесло…

– А це що значить? – поцiкавилася дiвчина.

– Украiнський вираз iз моеi батькiвщини. Що ти багато води ллеш i менi потроху стае нудно.

– Багато ллю води? – знову не зрозумiла Макс.

– Хм, ну як тобi пояснити… Бачиш, моя краiна також багата на фольклор, – я пiдморгнула. – Ну, висловлюешся завуальовано. Спробуй коротше, плiз.

Макс закопилила губки.

– Я до того, що ми шукаемо замок, який насправдi знайти легко. Потрiбно тiльки досконало вивчити бекграунд. Гете мав правду щодо велетня й блудних вогникiв, що шукали прекрасну дiву Лiлiю, твою тезку, не на тому березi. О, Господи… Ти що, справдi нiчого не розумiеш? Ну подивись же крiзь гiлки дерев, i цей туман, чи то смог, що насуваеться на нас…

– То е велика хмара, – виправила я ii.

– Ти бачиш, як сонце наполегливо пробиваеться крiзь туман (не здавалась Максим), вiдкриваючи щось менш транспарентне? Але мале… А замок, вочевидь, великий. Тре йти швидше, доки не впала суцiльна темрява. Гадаю, ще кiлометр до нього.

* * *

Перебратися на iнший берег рiчки на спинi велетня. Побачити замок тiльки тодi, коли вечорiтиме. Не здаватися. Блаженно всмiхатися, як китайськi туристи, фiльмуючи жалюгiднi залишки колишньоi твердинi осяйноi цитаделi.

Мене цiкавить одне запитання: чи китайцi щирi? Оця iхня усмiшка, приклеена до лиця, чи вiд серця вона? Мене цiкавить тiльки одне запитання: чи вони радiють тому, що, нарештi, на схилi лiт можуть подорожувати; чи тому, що, нарештi, побачили европейськi iсторичнi руiни? Якщо останне, то чи всi руiни викликають у них однакове святе трiпотiння?

Що ж. Перебратися на спинi велетня… Побачити замок…

* * *

Моя прапрабабця не мала сумки вiд «Луi Вiттон». Зате золота трипелюсткова конюшина висiла в неi завжди на норовливiй шиi[6 - Трилисник (конюшина) – символ Ірландii i навiть бiльше – зареестрована торгова марка Республiки Ірландiя.]. Вона нiколи не забувала, звiдкiля вона родом. У неi було кучеряве руде волосся й густi, жовтi на кiнчиках метелики-вii. Вона була унiкумом свого часу: подолала сотнi кiлометрiв до свого коханого й не лише непролазний лiс до вередливого, захованого помiж гiлок каштанiв i дубiв Гайдельберга, а довжелезний шлях у понад пiвтори тисячi кiлометрiв. Через столицю ненависноi загарбницi Англii – Вестмiнстер, населення якого на той час налiчувало аж дев’яносто тисяч i який нагадував величезний мурашник[7 - На початку Середньовiччя Англiя не мала столицi як такоi. Королi переiжджали з мiсця на мiсце, а за ними i весь двiр. Найбiльше статусу столицi вiдповiдав Вiнчестер, де зберiгалася королiвська скарбниця. Однак це змiнилося 1200 року, коли ту перенесли у Вестмiнстер i той де-факто став столицею. В середнi вiки Вестмiнстер був маленьким мiстечком вгору по рiчцi вiд Лондонського Сiтi. З XIII ст. Лондон зростав у двох рiзних частинах. Вестмiнстер був королiвською резиденцiею i центром керування, тодi як Сiтi став центром комерцii й торгiвлi, i ця рiзниця мiж ними е i сьогоднi.]. Через незвiданi землi Об’еднаних провiнцiй, де через два столiття Карл Клузiус з радощiв через отримання посади в Лейденському унiверситетi висадить свою колекцiю цибулин заморськоi квiтки, якi вiн отримав iз Константинополя, i тим самим започаткуе не лише один iз найстарiших ботанiчних садiв Європи, а й манiю – справжню невиправдану манiю[8 - Ідеться про тюльпани й тюльпаноманiю – першу у свiтi економiчну бульбашку.]. Бо, як зазначав пан Курт у своему романi «Галапагос»: бiльшiсть людських цiнностей штучнi й створенi судженням, людською думкою, а не об’ективними реалiями[9 - Курт Воннегут «Галапагос».]. Через безлiч небезпек i водних бар’ерiв iз iхнiми гнилими палубами кораблiв i пiтними матросами. Моя бабуся зробила усе, аби знайти мого прародича – свого чоловiка.

І трапилося це, усього-на всього, через якийсь вiщий сон.

Моiй пращурцi наснилося, що то солдат iде без кресала. Що то вона, а не вiн, мусить шукати й завойовувати свого судженого. Що не буде монет. Анi золотих, анi мiдних…[10 - Оммаж «Огниво» Андерсена.]

Цей сон вона розповiла батькам.

Насправдi, шановнi читачi, не хочу вас обманювати. Розумiете, ми, письменники, також люди. І, як дружина, що виправдовуе чоловiка-пияку щоразу, коли той приходить додому з безглуздою усмiшкою на вустах; як дитина, що вiрить у Дiда Мороза навiть пiсля того, як бачить, що батьки вночi незграбно фiгачать остогидлi лижi пiд ялинку; як Стенлi Ковальськi, що вже здогадуеться про пiдступ Бланш, але й далi кохае ii[11 - Головний герой п’еси Т. Вiльямса «Трамвай „Бажання”».]… ми хочемо вiрити. Бо вiра – вона не тiльки наiвних молодикiв живить. Вiра – вона ж любов. Бо любиш, незважаючи нi на що, всупереч, а не через щось, бо «так треба» (то не любов). Вiра – вона ж натхнення. Бо ти вiриш, що твiй роман прочитають, i що вiн сподобаеться. І що зовсiм невипадково на твiй день народження незнайома читачка напише схвальний вiдгук, а бо тому, що треба написати ще й цей твiр, робоча назва якого «Германiя». До речi, вам яка назва бiльше подобаеться: оця робоча, що висвiчуеться в мене в заголовку Ворду, доки я пишу роман i грае тихо музика й пашить рiздвяна свiчка на комп’ютерному столi…, чи та, яку вибрано наостанок? Киньте фiдбек плiз[12 - Моя ФБ-сторiнка «Галина Горицька».].

І хоча це художнiй твiр, я хочу бути чесною з вами. Тож…

Тож. Насправдi не було нiякого вiщого сну. Насправдi пiсля того, що накоiла моя прародичка, треба було тiкати чимдалi. Через море, через гори, в морок зими – байдуже. Бо якби секрет розкрився, на неi чатувала б вiрна смерть.

Моя пра-пра-бозна-скiльки-разiв бабуся належала до нащадкiв кельтських племен гелiв[13 - Ідеться про iрландцiв.]. Про них багато чого вiдомо, зокрема, завдяки популяризацii легенд про рудих, схожих на леприконiв iрландцiв з iхнiми танцями, вiскi й армiею, трохи схожою за методами на джихадистську.

Проте багато чого й не вiдомо. Скiльки насправдi iх загинуло в «картоплянi голодомори», а ще перед тим – вiд «чорноi смертi» чуми? Чи тодi, коли моя прапрабабуся – едина дочка iрландського фенiя[14 - Ірл. «воiн». Влада верховного короля Ірландii була номiнальною й поширювалася тiльки на особистi володiння – Мiде. А ось фенii були поза системою кланiв i королiвств давньоi Ірландii й не пiдпорядковувалися верховному королю Ірландii. Вони мали чисельнi привiлеi – жителi Ірландii платили iм данину. Щоб стати фенiем, потрiбно було пройти певне навчання вiйськовоi справи й складнi випробування. Фенii становили нiби замкнену касту зi своiми звичаями, законами та традицiями. Стан фенiiв нагадував дещо стан козакiв в Украiнi в XIV–XVIII ст. Привiлеi фенiiв i iх незалежнiсть призвели до конфлiкту з верховним королем Ірландii та регiональними васальними королями й вождями кланiв. Це стало причиною загибелi фенiiв i зникнення цього вiйськового стану.] з Ольстера[15 - Одне з п’яти королiвств, на якi дiлилася Ірландiя за Раннього Середньовiччя.] подалася до Германii, залишивши своiх рiдних, що вважали ii нещасною божевiльною, можна було уявити, що зробить Генрiх VIII, коли припише собi новий титул[16 - Ідеться про титул короля Ірландii, котрий той отримав у 1541 роцi в результатi посилення англiйського панування острова.]?

3

Макс була зi мною вже досить довго, якщо порiвняти з тривалiстю моiх всiх попереднiх стосункiв, – цiлу вiчнiсть. Це дуже не просто пояснити. Я навiть собi зiзналася не вiдразу, що я люблю ii – жiнку. І сама я також – жiночоi статi. Ми вирiшили нiчого не змiнювати: я не пила гормонiв i не називала себе в чоловiчому родi, не мала тяганини зi змiною статi в паспортi й не гнiвалася на батькiв, котрi намагалися менi прищепити хорошi дiвочi манери, аж доки я iм не написала про Макс.

Погодьтесь, вкрай недоречне iм’я для подруги-лесбiйки, що грае роль жiнки в нашiй парi. Вона ж бо мусить бути жiночною? Це ж я, мовляв, мужик! Однак навiщо клiше? Насправдi у цьому свiтi, де хтось кохаеться з гумовою жiнкою, хтось – зi справжньою, але в дупу, а хтось любить котикiв з iнстаграму й свою маму за яблучний пирiг… клiше давно перестали iснувати. І навiть клiше – то тепер знахiдка, вкрай вибаглива й тонка рiч. Смак на противагу несмаку. А того й узагалi немае, бо що може бути несмаком, якщо границi стерто й повнiстю зататуйоване тiло моделi-андрогiна (чи то маскулiнноi дiвчини, чи ти худорлявого хлопця – iди знай?), замазане коректором «Макс Фактор» до стану пелюстковоi шкiри немовля, – то мейнстрiм? Усi його перепостили, хто ще не зробив такоi-сякоi реплiки з власним. І не сфотав своiм останнiм айфончиком зображення в трохи брудному дзеркалi вбиральнi.

* * *

У цьому свiтi… Колись усе функцiонувало не так. І справа не лише в деревах, котрi були великими, i не лише у велетнях, котрi ще бездоганно вмiли пересуватися бобовими стеблинами, а в алегорii й символi, пiрамiдальнiй побудовi суспiльства.

Уся рiч у тiм, що комунiзм як iдеологiя й панiвне явище ХІХ ст. знищив iхнi значення. Так би мовити, мая i стародавнi египтяни залишилися без своiх таемничих домiвок для мерцiв. Комунiзм трансформував суспiльну пiрамiду на чарунки або ланцюг з однаковими отворами в перлових одиницях iндивiдiв. Пiсля його смерчу, що пронiсся свiтом, дочка кухарки й шофера могла помислити про те, аби дотягнутися до зiрки[17 - Сабрiна з однойменного фiльму.]. Червона зiрка Мао могла й надихала французького нiгiлiстичного генiя Годара. Та ба… гадаю навiть сексуальну революцiю i вудстоковий угар спричинила саме вона, червона хвиля уседозволеностi. І як би здивувалася та кухарка, котрiй пророкували керування краiною, дiзнавшись, що рiзнокольоровi пелюстки фестивального наркотичного стану перед натовпом, який злигався у Вудстоку, детермiнував саме вiн, червоний терор. Даеш революцiю!

І рiч не в тiм, чи Сабрiна дотягнеться до свого манiакально коханого Девiда Леррабi, а в тiм, що це вже не якась там казочка за участi рiчковоi води та сочевицi[18 - Ідеться про Попелюшку. В найдавнiшiй, вiдомiй людству, египетськiй версii iсторii фiгурувала рiчкова вода, у якiй купалася дiвчина, коли сокiл (бог Гор) викрав ii золоту пантофлю. У братiв Грiмм, котрi, до речi, не першi в захiдноевропейськiй традицii казкарства переказали iсторiю Попелюшки, мачуха наказала дiвчинi перебирати саме цю крупу, допоки вона з рiдними дочками розкошуватиме на балу з принцом, аби тiй не спадали на думку всiлякi крамольнi iдеi. Вона ж бо не знала, що Попелюшка вже замислила.]. Це вже система – чарунки вулика. Система, що знищила пiрамiду розшарування суспiльства. І вельмишановна словенська дiвчинка Меланiя (яку автор вкрай поважае, бо у цьому свiтi в пошанi настирнiсть й удачливiсть) не соромиться свого оголеного минулого, ставши першою мiс[19 - Ідеться про Меланiю Трамп.]. Бо ж усi ми, вiдтодi як кухарцi було надано привiлей господарювати краiною, однаковi отвори в перлах…

Може здатися, що автор проти такого визначення людини й мае якiсь претензii до комунiзму. Однак це не так. Автор – за небачене нове. За те, аби три слони, що тримають свiт, ще й перевернулися догори дригом, або стали раком. Автор – за рiвнi можливостi й просто – надможливостi кожному суперменовi, жiнцi-кiшцi та людинi-павуку. Просто автор так незграбно намагаеться пояснити, що ранiше, коли юна дочка фенiя подалася на край свiту, то перевернула догори дригом усе-усе й навiть тих слонiв, що тримали ii свiт. Бо навiть символи в Середньовiччi не означали того, що означають тепер. Цi глобальнi величi впiзнаваностi, як будинок Крайслера, як кросiвки «Адiдас», нарештi, як дiаманти «Де Бiрс», ранiше мали потаемнiшу й тоншу структуру.

Хоча, так само, як i нинi, все було просякнуто символiзмом, i навiть колiр мав алегоричне значення. Я бачила гравюри з iмовiрними зображеннями моеi прародички. Я знаю, що вона носила червоне[20 - Колiр монархiв, що символiзуе вогонь, а отже – владу й перемогу.].

Цей свiт i тодi був крихким, але про це ще нiхто не теревенив на кожному кроцi[21 - У лекцii iсторика Ярослава Грицака «Крихкий свiт: чи i вiдколи?» зазначено: «Ознака крихкостi свiту – це можливiсть його кiнця. Я жив в очiкуваннi атомноi вiйни. 26 вересня 1983-го це ледь не сталося. Радари сприйняли п’ять американських ракет, що летiли як лебединий ключ, i були спрямованi на Радянський Союз. Але черговий офiцер бiля «атомноi кнопки» Станiслав Петров не повiрив у побачене й не виконав iнструкцiю – не запустив удар у вiдповiдь, який би означав невiдворотну третю свiтову вiйну».], ще не було ядерноi зброi, навiть хiмiчноi, променевоi, радiологiчноi. Люди вбивали одне одного цнотливо, дивлячись одне одному у вiчi й встромляючи мiж ребрами холодний метал альшпiс, пiк i списiв[22 - Рiзновиди колющоi держаковоi зброi, яку використовували у Європi в Середньовiччi.].

* * *

Ох, бабусю, ти розумiеш, я стала такою, як я е, через тебе. Вибач, що звинувачую тебе, бо не вiдчуваю своеi вини. Я – той потяг, що iде в депо. Остання подорож…

Інодi, дивлячись на Максиму, я думаю, чи не обрала я цю дiвчину, тому що е така, яка я е? А чи це кохання?

У нас все складно. Це не легка любов-полегшення, не кохання з першого погляду, не закоханiсть пiдлiткiв усупереч. Немае алгоритму, котрий би пояснив достеменно, як нам жити. Ми просто чомусь разом i любимо дивитися одна однiй у вiчi.

Ну i плюс вона дуже жiночна, а я граю роль мужика. Хоча я напевно не знаю, чи я – мужик. Я б сказала, що я – жiнка, котра через певнi обставини пiдсвiдомо обрала чоловiчий шлях. Адже в дитинствi менi подобалися хлопцi… Або ж я не визнавала, що менi подобаються дiвчата, бо так не заведено? Так би напевно проспiвав менi дiдусь Фройд, доки я б рефлексувала в нього на шкiрянiй канапi, бадьоро коливаючи ногою в такт поривам легенького весняного вiтру, що колихали б прозору, нiжну штору на вiкнi…

Мiй психоаналiтик, провiвши низку тестiв iз залученням рiзних кольорових дротикiв i мого мозку, винесла вердикт: «Я не знаю напевне, чи ти гомосексуалiстка. Ось наприклад: я ж тобi не подобаюсь? А я дуже приваблива жiнка»[23 - Ідеться про МРТ мозку, яке подекуди призначають, аби, наприклад, викрити злочини педофiлiв. Бо дiлянки, що вiдповiдають за задоволення й збудження, автоматично активiзуються, коли iм показують свiтлини з дiтьми.]. Далi зависла мовчанка, i я пiшла додому. А потiм також зависла мовчанка: я просто перестала вiдповiдати на ii телефоннi дзвiнки й ходити до неi на прийоми, бо менi здалося, що вона дуже тупий психоаналiтик.

Зрештою у Францii не iснуе заборон одностатевому шлюбу. Звiсно, я не цiлую Макс у вуста на станцii метро «Лувр-Рiволi», аби не бентежити мрiйливiсть Венери Мiлоськоi, проте не вiдчуваю й обмежень[24 - На цiй станцii метро розставлено прекраснi копii скульптур iз Лувра.]. Просто в паризькому метро не заведено цiлуватись. Ось i все. Взагалi, паризьке метро сьогоднi чимось невiдворотно нагадуе Європу до годарiвського комунiзму. Воно таке саме буржуазне й затиснуте в рамки моралi, як i до червоного нашестя. Але тут не про це.

Тож… Я свято вiрю, i це я знаю напевне, що не лукавлю iз собою, що не iснуе якогось певного кохання мiж чоловiком i жiнкою. Є просто кохання загалом i мiж жiнкою й жiнкою, i мiж чоловiком i чоловiком. Це в Середньовiччi таке заборонили. Платон же своею легендою тiльки вiддзеркалив те, свiдком чого був сам[25 - Цитата з платонiвськоi легенди про двi половинки: «Жiнки ж, що являють собою половинку колишньоi жiнки, до чоловiкiв не дуже розташованi, iх бiльше приваблюють жiнки, i лесбiянки належать саме до цiеi породи. Зате чоловiкiв, що являють собою половинку колишнього чоловiка, тягне до всього чоловiчого: вже в дитинствi, будучи часточками iстоти чоловiчоi статi, вони люблять чоловiкiв, i iм подобаеться лежати i обнiматися з чоловiками. Це найкращi з хлопчикiв i з юнакiв, бо вони вiд природи самi мужнi. Деякi, правда, називають iх безсоромними, але це помилка: ведуть вони себе так не через свою безсоромнiсть, а через свою смiливiсть, мужнiсть i хоробрiсть, з пристрастi до власноi подоби. Тому е переконливий доказ: в зрiлi роки тiльки такi чоловiки звертаються до державноi дiяльностi».].

4

У тоi вiдьми були очi кольору сливи. Спiлоi, темноi, з краплинками застиглого соку-бурштину з порепаноi шкiрки плоду, таких принадних для ос i бджiл. Оцими краплинками вона всмiхалася Лiадейн – моiй бабусi пра-пра-невiдомо-скiльки разiв. Бабуся вкотре допитувалась у неi:

– Чи можна вчинити грiх?

– Нi, – м’яко похитала головою вiдьма.

– Але ж… Ти розумiеш, що менi доведеться це зробити?

– Нi, – так само коротко вiдказала жiнка з прекрасними, теплими очима, що виблискували в темрявi печери. – Я не допоможу тобi у цьому, i не сподiвайся. Руни кажуть менi, що ти маеш пройти це випробування до кiнця. Так тобi судилося.

У печерi було вогко й незатишно. Принаймнi Лiадейн так здалося. Зi стiн стирчало корiння i мох, пiдлога нiчим не була заслана – нiякоi тобi ряднини, чи старого килима, i Лiадейн мусила пiдiбгати пiд себе ноги й сорочку з цупкого льону. Другу, коротшу, розкiшно оздоблену вишивкою з ii iнiцiалами «Л.У.» – Лiадейн Ултан[26 - Ірланд. «ултан» – означае з Ольстеру.], вона вирiшила не вимазувати землею з пiдлоги. Вона дрижала. Однак дрижала вона й до того, як прийти до вiдунки. Вона дрижала вже кiлька день, вiдтодi, як зрозумiла, що трапилося.

– То що менi робити? Розповiсти все моему батьковi? Ти ж знаеш, що буде? Що фенiй повинен зробити в такому разi? Вiн точно закуе нас у кайдани…

Жiнка, що мала унiкальнi знання й могла вiдкрити майбутне, а отже, була вiдункою, вiдьмою, пiдняла на Лiадейн своi прекраснi, сливовi очi, якi смiялися краплинками бурштину. Мимохiдь вона пiдкидала хмиз у багаття, що зiгрiвало ii гостю. Сама вона давно звикла до холоду печери – нiколи не знiмала свiй плащ, пошитий з безлiчi маленьких бiлок[27 - Хутро бiлок – привiлей костюму осiб королiвськоi кровi в Середньовiччi.]. А одна, жива й ручна, невпинно бiгала туди-сюди по ii плечах, зiгрiваючи шию. Однак вiдьма бачила, як замерзла дочка Ултана – найвiдомiшого фенiя Ольстеру[28 - Ольстер, вiн же Улад – одне з чотирьох васальних королiвств, на яке була подiлена ранньосередньовiчна Ірландiя.]. І знала, що та недоговорюе анi про своi почуття й страхи, анi про те, що зробить iз нею та з ii братом батько – незважаючи на свiй поважний вiк, вiн ще може мати дiтей. М’о, не вiд iхньоi матерi, своеi коханоi дружини, але все одно вiн уб’е iх, своiх единих нащадкiв, яких би клопотiв йому не завдало народити iнших. Швидко, не роздумуючи й нi про що не шкодуючи, бо таке не може стерпiти воiн-вiкiнг Ірландii. Тiльки привселюдна швидка (аби не було зайвих запитань, шкодувань i нiкому не потрiбних ордалiй[29 - За Середньовiччя спосiб визначення винуватостi особи, пiдозрюваноi у злочинi, за допомогою «суду божого», тобто випробування пiдозрюваного вогнем, водою, розпеченим залiзом тощо. Пiдсудний, який витримував катування, оголошувався невинним.]) страта все вирiшить.

* * *

– Агов! Та ти чуеш мене?

– Ой, вибач… – вiдказала я Макс, – замислилася. Згадалась ця iсторiя про Лiадейн…