скачать книгу бесплатно
– Спочатку я маю пояснити систему архiвiв Нiмеччини – нарештi проказав вiн уже зовсiм iншим, холодним, тоном. А трохи згодом додав м’якiше: – Якщо вже так склалося, що ви пiднялися зi мною до башти.
Я кивнула в знак розумiння. Швабець тяжко зiтхнув, готуючись до розлогого пояснення:
– Тож… Особливостi розвитку архiвноi справи в нас визначалися особливостями iсторii i, перш за все, тривалою полiтичною роздробленiстю. Створена в Середньовiччi з роздроблених германських племен Священна Римська Імперiя так i не стала централiзованою державою, а конгломератом рiзнорiдних полiтичних органiзмiв, з яких кожен жив своiм окремим життям.
– Як отой ваш Курпфальц?
– Так, але дослухайте до кiнця.
– Імперiя не мала централiзованого апарату керування, й тому не було передумов для складання великих архiвiв загальноiмперського значення. Архiви самих iмператорiв вiдкладали у iх фамiльнi династичнi архiви й родовi замки. Ось як у Гайдельберга. А архiви окремих iмперських установ були розпорошенi по рiзних мiстах. Найбiльш значущу роль вiдiгравали архiви iмперського суду й iмперськоi ради, але i вони не були сконцентрованi в одному мiсцi, а зберiгалися в архiвах кiлькох мiст. Таким чином, iмперiя не залишила по собi значноi архiвноi спадщини. Розумiете?
– Тобто джерела непевнi, i ви менi не можете стовiдсотково сказати, чи моя прародичка була королiвною в цьому замку, чи нi?
– Загалом ви маете рацiю. Однак я цим хотiв донести до вас iнше: взнати достеменно, чи в 1407 роцi на березi Неккару з’явилася ваша прародичка, – не вдасться. Ось я про що.
– Вона «не з’явилася» нiзвiдкiля й не стала пересiчною громадянкою мiста. Вона була королевою, згiдно з моiми архiвами.
Я вiдчула, що нiмець втрачае терплячiсть.
– Однак загальновiдомо, що в той час у замку правив Рупхерт Третiй. І в нього була зовсiм iнша дружина – Елiзабет. Походила вона зi знатноi нiмецькоi швабськоi династii Гогенцоллернiв iз бургграфства Нюрнбергського, а не з Ірландii, котра на той час…, кхм-кхм, знаете що, не була в перiодi свого розквiту? Це так, до слова. Але кому я це розповiдаю? – вiн зиркнув на мене невдоволено. – Ви ж навiть не знаете, що таке Курпфальц.
– Гаразд, я багато чого не знаю про iсторiю Нiмеччини, але де в чому ви помиляетесь. Менi не забракло клепок знайти короля Нiмеччини Рупхерта з династii Вiттельсбахiв, котрий, згiдно з офiцiйними джерелами, одружився з Елiзабет у 1374-му здаеться, чи не так? – Я також досить вороже й зле кинула погляд на свого спiвбесiдника. – А потiм коронацiю в 1401 роцi вiн святкував в Августинському монастирi, а не в Гайдельберзькому замку, бо вважав його замалим i для самого святкування, i для розташування свого двору. То, може, в цьому замку тодi був iнший король? І моя родичка правила там за королеву? Якщо вже всi вашi нiмецькi архiви такi розпорошенi… А навкруги тодi був суцiльний розбрат i точилися постiйнi вiйни та баталii з метою захопити чиюсь землю. І напевно ви нiчого менi сказати не можете – однi тiльки здогадки та якiсь куцi уривки iнформацii з архiвiв.
– Що ж… – розвiв руками шваб, що вже закипав вiд мого нахабства. – Якiсь отi «куцi», як ви iх називаете, куски iнформацii вам вiдкопати вдалося. А чи змогли ви ii зiбрати до купи? Прошу, ну напружте своi мiзки. Наприклад, чому це Рупхерту заманулося вертатись й Гайдельберзький замок? Адже, ставши королем Нiмеччини в тому самому 1401-му, вiн мiг обрати й бiльший замок? Чи не так?
– Що ж… Я не знаю цього. Я не iсторик.
– Отож бо й воно, Ви – нi, а я – так, – за цими словами, котрi, напевне, мусили продемонструвати менi його перевагу над собою, нiмець розплився в посмiшцi й, трохи заспокоiвшись, вiв далi. – І, мушу зазначити, мене тiшить ваша цiкавiсть iсторiею мого мiста. Однак тiльки iсторик може скласти до купи всi уривчастi факти iз самих рiзних джерел i не понапридумувати купу того, що йому вигiдно тiльки через те, що е прогалини в iсторичних джерелах. А хочу наголосити – iсторичних! Вiдсiкти непевнi данi, проаналiзувати сумнiвнi, i, нарештi, створити цiлiсну картину свiту. Ви мене взагалi розумiете? Як у вас з англiйською?
8
Тут я змушена зробити маленьку ремарку.
По-перше, моi героi почали iнтелектуальну сварку, котру заведено називати дискусiею, все глибше залiзаючи в хащi iсторичних домислiв i фактiв. І ця сварка, себто дискусiя, затягнулася на добрячу кiлькiсть сторiнок. Чи воно вам треба цього чудесного ранку/дня/вечора?.. По-друге, я зовсiм не очiкувала вiд моеi дiвчинки Лiадейн – експатки й фотографа з Парижа – такоi настирностi в цьому питаннi.
Чому це було так важливо для неi? Звiсно-звiсно, я пам’ятаю, що ми вже з вами дали вiдповiдь на це запитання наприкiнцi Кола першого. Пам’ятаете? «Нiщо у свiтi не мае сенсу, якщо ви його у цьому не бачите». Однак… Я б хотiла додати певноi прозоростi каламутнiй рiчцi мого роману.
Лiадейн у школi називали Лiлею. Та й за паспортом вона була Лiля – в Радянському Союзi не дуже полюбляли дивнi iмена. Тi, що здавалися буржуазними, непристойними, вульгарними, аби випендритись i таке iнше. А простiше – просто дивакуватими, ексцентричними, такими, котрi вирiзняли з-помiж iнших. Усе мало бути пiд копiрку й однаковим на зрiст, як вазони на пiдвiконнi прапорщика космодрому десь попiд Плесецьком – якось так.
І ось, коли та грандiозна махiна, що «звездою» солдатика, котрий «просто хотел остаться» з дiвчиною, «но високая в небе завьот в путь»[42 - Пiсня В. Цоя «Група крови».] нарештi розпалася, i Лiля знайшла сили пiти всупереч тому життю, що чекало на неi в рiдному Киевi й податися свiт за очi (аж до Парижа з його лiхтарями на Ейфелевiй), усе iндивiдуальне, рiдне й не «пiд копiрку» набуло для неi особливого значення.
– Мою бабусю звали Лiадейн?
– Так, Крихiтко… Та й тебе так повиннi були назвати – це було сiмейною традицiею.
– А чому я тодi Лiля?
– Ну бо в СРСР було нетипово давати дiвчаткам таке iм’я.
– А Лiля – то типово?
– Сонечко, ну не так нетипово, як Лiадейн. Власне, молодшу сестру Лариси Косач так звали… Ти знаеш, хто це[43 - Ох, тiльки не вбивайте мене ще й за це посилання… Менi дуже хочеться вiрити, що та лубочна картинка Лесi Украiнки з двохсотгривневоi купюри не вiдбила у вас бажання ii читати. Ту справжню мiс. Таку непередбачувану, вертляву, самородну, раниму й романтичну. Що ж… Однак задля виправдання цього посилання зазначу: Лариса Косач – iм’я Лесi Украiнки.]?
– Так, мамо, звiсно знаю! Не знущайся з мене. Я дуже люблю «Лiсову пiсню», просто дуже…
– Тодi можеш уважати, що тебе названо на ii честь. Круть?
– Оцi твоi слiвця сучаснi… І звiдки ти iх приносиш постiйно?
– Ну це не тюремний жаргон. І на тому дякуй. І на тому, що не назвали тебе Лiадейн. Звiсно, батько менi цю iдею «задвинув», коли я тiльки завагiтнiла. До речi, щодо хлопчика у нього зазiхань на авторське право придумувати iм’я не було. Може, тому всю вагiтнiсть я сподiвалася на хлопчика…
– Красно дякую!
– Не злися. З iм’ям Лiадейн тебе б у школi розтерзали. Я – вчителька. Повiр менi, дiти – найжорстокiшi людськi створiння. Це, коли вони виростають i взнають, що таке бiль, стають м’якiшими чи втомленiшими… А дiтьми люди – як струна, що перерiзае горлянку, i сама того не знае, – невиннi й кришталево жорстокi…
– Тобто от нiяк менi б не прожити було Лiадейн?
– Це ж не Даздраперма[44 - Одне iз самих незвичних iмен Радянського Союзу. Даздраперма – Да здравствует первое мая (рос.).]… Ось вона – за милу душу.
– Ну придумали менi б псевдонiм сiмейний – як Ларису в дитинствi називали Лесею, i вона потiм його взяла для творчостi. Називали б мене Лiадейн…
– Лiлю, дитинко, ну чого ти така? Навiщо злишся? Мiша покiйний хотiв, аби тебе так звали – вiн просто марив цiею iдеею. І ти ж знаеш, тiтка його була Лiадейн по паспорту, але я хотiла тобi кращоi долi, серденько…
– То я тепер буду Лiадейн! І крапка!
* * *
Крити було нiчим. Я й справдi не була квалiфiкованим iсториком, i менi справдi ну дуже хотiлося вiрити в те, що легенда з Лiадейн – не якась там вигадка. Тож я, прагнучи цього, несвiдомо стягувала до купи матерiю сукнi джерельних фактiв, якоi бракувало, прикриваючи своiми фамiльними легендами тi частини оголеного тiла iсторii, котрих також бракувало. Я вирiшила змiнити тему:
– То чому? Ну, чому ваш Рупхерт Третiй Пфальцський…
– Вiн став Рупхертом Першим пiсля коронацii…
– Ну нехай так! То чому вiн поперся вже коронований до Гайдельберга? Адже, король всiя Священноi Римськоi мiг вибрати собi й бiльший замок, чи не так?
Нiмець розсмiявся, але терпiння остаточно ще не втратив.
– А куди вiн повинен був поiхати на вашу думку?
– Ну, не знаю… Навкруги стiльки замкiв!
– Це цiкаво… Гаразд. Наприклад?
– Ну хоча б в Ельц!
– Гадаю, лицарi з династii Ельц не дозволили б[45 - Один iз найзнаменитiших замкiв Нiмеччини. Розташований у землi Рейнальд-Пфальц i побудований в ХІ ст. для охорони дороги, що проходить уздовж рiчки до Мозелю з внутрiшнiх районiв могутнього гiрського масиву Айфель. З часiв свого заснування замок належав родинi фон Ельц i нiколи за всю свою iсторiю не мiняв власникiв. Це прiзвище вперше згадуеться в документах 1157 р., коли нiмецький аристократ Рудольф фон Ельц показав дарчу iмператора Барбаросси. Вiдтодi й по сьогоднi Ельц належить нащадкам знаменитого барона.]…
– Я не знаю. Нойшванштайн[46 - Іще один iз найвiдомiших замкiв Нiмеччини, побудований на замовлення останнього короля Баварii на землях, що межують з австрiйськими Альпами. Славиться тим, що був створений на знак пошани до Р. Вагнера, котрого обожнював правитель. Всерединi зберiгаеться безлiч чудових картин на бiблiйну й мiфiчну теми про Нiбелунгiв, виконаних у стилi фресок на стiнах. Також характерним е всебiчне використання символу лебедя як непорочностi, з котрим себе уособлював Людвiг ІІ. Безперечно один iз найпрекраснiших замкiв Нiмеччини (на думку автора).]?
– Ви знущаетесь? Вiн побудований досить недавно, i не треба згадувати Гогенцоллерн[47 - Старовинний замок-фортеця в землi Баден-Вюртемберг, за 50 км на пiвдень вiд Штутгарта. Батькiвщина Гогенцоллернiв – династii курфюрстiв Бранденбурга (1415–1701), потiм королiв Пруссii (1701–1918) i нiмецьких iмператорiв (1871–1918).], бо тут зiйшлися обидва чинники: недавно побудований, та й пруськi королi були б проти. Ви повиннi зрозумiти одне: кожен замок хтось будував i комусь належав i до того ж – на певнiй нiмецькiй землi. І в основному для досить утилiтарних цiлей: або захисту територii вiд загарбникiв, або задля iмiджу. Однак то пiзнiше. Ви знаете, що тiльки графи могли будувати замки[48 - В ХІ ст. по всiй iмперii утворилася велика кiлькiсть невеликих замкнених округiв, якi по сутi були дрiбними незалежними державами. Якщо землевласнику надавався графський титул, i тим самим врядування державними справами, в такому разi мешканцi його територii пiдпадали пiд його владу. Титул графа поступово ставав спадковим, i в iмперii видiлилося кiлька заможних сiмей, надiлених владою. Графськi володiння примножувалися завдяки династичним шлюбам i спадковостi. Землi концентрувалися в руках низки сiмей. Їхнi представники спочатку як графи, а пiзнiше як мiсцевi володарi, отримали виключне право збирати вiйсько й будувати замки, котрi в Середньовiччi для вiйська були практично неприступними. Таким чином, той, хто володiв замком, був при владi та в краiнi. Виключнi права на будiвництво замкiв-фортець було надано мiсцевим володарям в 1200 р. А ось право обрання короля було закрiплене за ними ще ранiше – на початку ХІІ ст. Тому, на думку автора, i не змогла утворитися централiзована влада в iмперii, бо володарi «на мiсцях» мали таку саму владу й авторитет, як i король, якого вони обирали.]?
– Стривайте… Тобто король не мiг оселитись у якомусь iз замкiв на свiй вибiр?
І ось тут, здаеться, мiй спiврозмовник нарештi таки втратив терпiння.
– Звiсно нi! І, як я вже казав, консолiдованоi iмперii як такоi не iснувало. Рупхерт мав вукрай непевне становище, що i пiдтвердилося згодом: за борги вiн мусив продати навiть фамiльний срiбний посуд, а потiм – i свою корону. І от за два роки до того, уявiть, вiн наслiдував кюрфюрство Пфальське. Так, саме те, котре ви навiть не можете правильно вимовити. Столицею цього курфюрства, в котрому вiн по праву наслiдування володарював i досить певно, наважуся припустити, почувався, був саме оцей Гайдельберг, у котрому ви ось тепер е i сперечаетеся зi мною. Тому пiсля коронацii вiн приiхав саме сюди святкувати й разом зi своею дружиною Елiзабет. А зовсiм не якоюсь там Лiадейн! Пробачте… І навiть коли подався для цього до сусiднього монастиря й розмiстив там свою придворну свиту, вiн уже мрiяв про зведення на горi Кенiгштуль грандiозного готичного палацу. Для цього з Франкфурта прибув вiдомий архiтектор Гартен фон Марденер – це достеменно вiдомо, – шваб пiдняв вказiвний палець, наголошуючи на непорушностi своiх слiв. – І Рупхерт, я гадаю, приiздив сюди на конi спостерiгати, як утiлюеться його задум у життя. Розумiете?
– Ви мене за iдiотку маете? Я прекрасно обiзнана з дiяннями вашого Рупхерта, хай йому грець! І знаю, що вiдразу пiсля коронацii вiн двiчi намагався перейти через Альпи, аби бути коронованим ще й в Італii. І двiчi зазнав поразки: спочатку в битвi з Вiсконтi, вiд якого вiн вимагав, аби той повернув титул герцога Мiланського, незаконно отриманий вiд Рупертiвського попередника, а потiм – через банальний брак коштiв. І все. Фiнiта ля комедiя. Його авторитет тут, у рiднiй Нiмеччинi, так упав, що почалася анархiя. То ви стверджуете, – тут настала моя черга складати руки на грудях i ехидно посмiхатись, – що вiн регулярно скакав сюди на своему конику, щоб подивитися на будiвництво вряди-годи?
[Тiльки тепер я усвiдомлюю, яким терплячим насправдi виявився мiй спiвбесiдник. Ох, тiльки тепер…]
– А чому й нi? Адже помер вiн тiльки в 1410-му й, судячи з того, що Палатинат перейшов разом iз замком до старшого з чотирьох його синiв, Рупхерт володарював у палацi до самого свого кiнця.
Я помiтила, що сонце остаточно покинуло баштовi вiкна. Сувоi, або пергаменти, що стирчали повсюди, почали нагадувати отi перешкоди, що на землi заважали танкам противника пiд час Другоi свiтовоi перейти рубiж великих мiст. Я ледь не обперлась об один iз них i вiдчула, як вiн боляче кольнув мене пiд ребра.
Шваб подивився на мобiльник, що розривався вiд миготiння, i розвiв руками:
– Послухайте, не для пiдготовленого… не для iсторика… досить складно сперечатися на такому рiвнi. Тим паче я розумiю, що це питання вас дуже хвилюе, воно е особистим для вас i тому ви нервуетесь ще бiльше. Та й менi вже час – дружина чекае з пфанле[49 - Швабське традицiйне блюдо – смажена картопля на пательнi.]. Кхм-кхм. Продовжимо завтра.
9
Ресторан виявився затишним, та й i був у двох кроках вiд тiеi стародавньоi церкви, де вчора в мене була запекла дискусiя з iсториком, i вiд нашого готелю. Власне, все мiстечко було не те що компактним, а ну просто маленьким. Надворi лило як iз вiдра й починало падати щось бiле, а всерединi, на противагу, затишно потрiскували дрова в коминi. Двом пiдтягнутим американцям принесли iхне замовлення, але порцii виявилися такими великими, що вони пороззявляли роти й одразу попросили вiдкласти й запакувати iз собою. Все видавалось iдеальним з одним суттевим мiнусом для мене: вино було слабеньким, а саме тепер це було вкрай погано. Я пила другий келих i чекала на мою дiвчинку, роздивляючись картини на стiнах, усi як один в один iз медiальним сюжетом, i старi балки стелi. Я знала, що розмова буде не з легких, i хотiла бути трохи п’яною, трохи бiльш спорядженою до експедицii з пошукiв розумiння Максим у дрiмучому лiсi почуттiв, трохи бiльш пiдготованою до емпатii та поразки. Трохи бiльш… якою? Розслабленою? Я не знала напевно, чого я прагнула, доки напивалася. Потiм зрозумiла, що до смертi боялася цiеi розмови. Боялася вкрай.
– Сосиски чудовi… Чи як вони тут називаються? – чавкаючи своiм прекрасним ротиком, промовила Макс.
– Що? А… не знаю, – пробурчала я, намурмосившись.
– Гаразд, не хочеш про ковбаски, давай про померлих предкiв. Ти обiцяла розповiсти, чому ми тут. Пам’ятаеш?..
Запала нiякова мовчанка. Я все дивилась, як за вiкном падав снiг, спочатку схожий на дощ, а потiм на якесь м’яке пiр’я, що розчинялося в повiтрi, не встигаючи долетiти до землi, немов то були пiр’iни з крил янголiв, i простим смертним зась отримати такий сувенiр. Коли стало ще холоднiше, снiг, сформувавшись у бiлi, чiткi снiжинки, нарештi, повалив рясно й випав на мокру брукiвку середньовiчного мiста. А iнакше бути не могло. Зима.
Холод i морок…
* * *
«Усе, що робиться – робиться на краще». «Те, що не можеш змiнити – треба прийняти». Чули про таке? Авжеж, чули… i прислухалися. Звiсно, прислухалися до цих настанов. І единий раз, коли ви до них не прислухалися i зробити анiчогiсiнько не змогли – коли це було справдi важливим. І плювати, що минули столiття. Плювати, що то навiть, може, неправда все, а легенда, казка, вигадка…
– Агов! Ти мене чуеш? Я запитала: що ми тут робимо?
– Я тут, бо в хронiках мого роду написано, що це може мене змiнити.
– Що..?
– Ну це такий документ. Рукопис швидше. Нi, документ… Я не знаю, що воно е насправдi. Це така iсторiя про моiх предкiв, померлих, як ти iх назвала, написана вiд руки попереднiми з мого роду й захована в пляшцi. А згодом передана менi в спадок. І ось настае час, ти ту пляшку розбиваеш i читаеш написану цидулку. А потiм, судячи з усього, твое життя змiнюеться… Я тут, бо там написано, що я можу змiнитись. А ось чого ти тут, я й гадки не маю…
– М’о, бо я кохаю тебе?
– Макс… Ти розумiеш, що я – не така, як всi? – Я нiколи не запитувала ранiше ii про це, однак тепер я вiдчула, як би це не було смiшно, що мушу спитати в лоба.
– Звiсно! І саме тому я кохаю тебе.
– Так, постривай, ти менi за останню хвилину вже двiчi освiдчилася в коханнi… Вперше за весь час, що ми разом. Ти розумiеш, що я не можу мати дiтей?
– Ну так. Я ж кажу – це добре! Ну тобто нормально, – похнюпилася вона, немов дитина. – Бо я, я хочу народити, а ти… будеш моею половинкою.
– Послухай, це дуже серйозне питання… Тобi хоч цiкаво, чи менi подобаеться, що я така? Ти нiколи не питала себе, що, може, i я хочу народити?
Вона засмiялася. Так заливчасто, що навiть незворушнi американцi за сусiднiм столиком витрiщилися на нас. Мене це якось вразило – це суперечило моiм уявленням про ii тонку натуру, виховання i мое бачення ii взагалi.
– Ти справдi гадаеш, що якийсь там рукопис, якась там цидулка тобi допоможе в цьому? Ха-ха-ха! Та ти б просто радiла, що я з тобою, i ми кохаемо одне одного, i наше життя… То… ну… Господи. Досить, – вона не змогла найти слiв.
– Манна небесна?
– Що?
– Наше життя – манна небесна?
* * *
Що ж… Чому вiрити? Чи е хоч десь правда? У яких саме джерелах? Тих, офiцiйних, що я бачила сьогоднi на власнi очi, понатиканих у баштовi стiни? Чи в тих, зi старих пляшок бордо й не лише, написаних вiд руки нерозбiрливим почерком моiх предкiв?
Я нервово засовалася на готельному лiжку й розбудила Максим. Вона, ще заспана, поморщила свого прекрасного носика. Я вiдчувала, що нашi стосунки вичерпали себе. Чи варто склеювати глечик порозумiння, пiдтримки, турботи i нiжностi? Менi й досi у вухах стирчало оце «Та ти б просто радiла, що я з тобою». І ii хижi маленькi iкла, немов у дикого дрiбного звiрка, i той блиск в очах… Я хотiла це забути. Принаймнi не думати про це.
