скачать книгу бесплатно
– Якби не тi твоi сiмейнi архiви, я б не повiрила тобi.
– Чого? Ти гадаеш, я це все вигадала, бо конче хотiла побувати в Нiмеччинi? Можна подумати – наймальовничнiша краiна у свiтi, – хмикнула я.
– Або хотiла поiхати вiд мене. Вiдпочити…
– Ти ж знаеш, що це не так.
– Менi просто важко повiрити, що у твоiй родинi iсторiя сiм’i переписуеться щопоколiння. Чи як ви там це називаете? І чому, заради Бога! – Макс в розпачi розвела руками. Я вiдчувала в нiй якесь сум’яття, нiби iй болить ця моя раптова втеча. – Чому саме тепер ти так ухопилася за цю iсторiю?
– Не знаю. Я особисто вже подумки називаю ii «Історiя Лiадейн», – вiджартувалась я.
– Послухай… Ми з тобою вже рiк разом, i тебе нiби пiдмiнили… Так, я знаю, ти творча й непередбачувана, але… – Макс не доказала й тiльки поморщилася.
– Ну вибач… Коли я буду готова, може, завтра ввечерi. А, можливо, трохи пiзнiше я запрошу тебе на вечерю з вином, морем нiмецького вина, й спробую пояснити. Гаразд? І я хочу, щоб ти знала (я взяла Макс за руки), я дуже радiю, що ти приiхала сюди, до мене, шукати цей захований замок.
Моя дiвчинка пiдняла на мене двi краплини своiх оченят. Зiтхнула. Менi здалося, вона хотiла вiрити менi, та я й сама хотiла собi вiрити…
– Так, ми будемо пити й багато говорити. І пити теж багато! Бо й менi треба дещо тобi сказати… І вся ця iсторiя мегадивна. Ти мене розумiеш?
Я тiльки зiтхнула й не встигла вiдказати. Перед нами постав вiн. Замок. Навис, як той ходячий замок Мiядзакi, своiми коренями спускаючись аж до нас. Я помiтила, що Макс навiть вiдiйшла трохи, аби, задерши макiтру, побачити його весь. Звiсно, як i всi замки, вiн стояв на горi. Я й досi не розумiю, чому ми його не бачили, коли блукали лiсом. Мабуть, i справдi вiн показуеться тiльки тодi, коли сам вирiшить…
* * *
Губи вiдьма не фарбувала, а зволожувала маззю iз сумiшi ниркового сала диких тварин, майорану й вина. Вони були криваво-темними вiд природи – в тон ii очам. Бiлка, що грiла шию, iнодi крадькома лизала iх.
Тож, як вiдьма стала вiдьмою? Це не легкий шлях. Це не так, як описуе Коельо: таемничо й принадно для всiляких там навколооккультних панночок. Це – остракiзм: острах через зневагу. Позакласовiсть. Маргiнальнiсть. Позасуспiльнiсть. Майже – потойбiччя.
Вiдунка усмiхнулася кутиками кривавих пелюсток вуст. Колись i вона, як i княжна, оступилась. А чи вона? Швидше, то життя ii зiштовхнуло зi сходинки розмiреностi. Вона була дочкою короля – не якогось там фенiя, навiть такого видатного, яким був батько Лiадейн. Навiть не вождя клану. А самого, верховного… Їi звабив батькiв охоронець – солдат почесноi гвардii. Цього факту було достатньо, аби дочку короля кинули в мiшок, оглушили, щоб вона втратила свiдомiсть, i викинули в глухому лiсi. Ось як мало значила жiнка колись. І лишень одне не змiнилося: що кухарка, що дочка короля.
Тож вiдьма чудово розумiла свою гостю – всi ii страхи, все ii ество, всю ii суть. Суть дiвчини-жiнки, що пiшла проти системи, була такою вiльною, що кохалася з тим, у кого була закохана, а не з тим, кого iй призначать у чоловiки.
Хмиз швидко догорав. У печерi ставало дедалi теплiше й сухiше. На противагу цьому затишку дощ падав стiною, немов та ширма, що закривала вхiд у печеру.
– Іди.
– Що? – не зрозумiла Лiадейн.
– Тiкай, доки не пiзно. Забудь усiх i все, що мала тут. Тепер у тебе е тiльки ти.
Лiадейн затамувала подих. З ii носа крапали сльози на долiвку. Вона знала, що виконае все, що накаже iй ця жiнка. Недаремно ж вона прийшла сюди, в непролазну хащу, аби запитати поради в тiеi, котра спiлкувалася з Богом[30 - Тi люди, котрi завдяки своiй iнтуiцii й лабiльностi в Середньовiччi мали доступ до iнформацiйного простору й знаходили правильне рiшення, називались вiдьмами й вiдьмаками. Їм безапеляцiйно вiрили.].
– Але, куди? Куди менi тiкати?
Вiдьма знову всмiхнулась i зробила вона це так, немов саме сонце зiйшло в печерi:
– Не переймайся. В мене вiд мореплавцiв, що приходили до мене за порадами, залишилися карти свiтiв. Тiкай у далекi землi, де ти, якщо подолаеш усi випробування, станеш королевою. Я допомагатиму тобi, являючись у найтяжчi твоi хвилини, коли ти будеш на гранi життя й смертi. Або коли ти ось-ось ухвалиш рiшення, що призведе до смертi багатьох ще ненароджених… – Вiдьма пiдняла на Лiадейн, дочку найвiдомiшого в Ірландii фенiя Ултану, своi прекраснi сливовi очi. В них бiгали бiсики вiд вогнища, бавилися з краплинками бурштину. Тi сливи палали.
– Іди, – наказала вiдьма Лiадейн.
5
Я зустрiла Макс на однiй тусi. Власне, мене запросили на днюху до шефа, i я сподiвалася задурно повечеряти, притарабанивши «нiкомуНепотрiбний» альбом якогось художника, виданий корпорацiею «Луi Вiттона», i котрий вже ось другий мiсяць як чекав свого «зоряного часу». А, як вiдомо, книжки старiшають так само, як i цукерки – повiльно, але невiдворотно вкриваючись пилюкою, що роз’iдае плоть. Тож це запрошення стало як нiколи в пригодi, аби розплатитися розкiшним фолiантом, презентованим менi за чорними дверима фундацii на знак подяки за вдалу фотосесiю[31 - Ще донедавна фундацiя LV розташовувалася в центрi Парижа, на розi з центральним магазином на Шанд’Елiзе й мала чорнi дверi.].
Однак на святi (о боги!) не давали нiчого, крiм шампанського й канапок. Я пам’ятаю, як похмуро роздивлялась елiтну квартиру шефа, моветонно розкiшну й вишукану аж занадто, як туалет Рiцу на плас Вандорм: всюди одне золото. Золотими були розставленi то тут то там вази, схожi на китайськi, однак виготовленi в стилi арт-деко в сусiднiй галереi десь на перетинi безлiчi вулиць перед мостом Альма з боку Єлисейських. Деякi гостi сприймали iх за урни, котрi тi справдi нагадували, принаймнi – праховi, й кидали в них недопалки. Через вiдчиненi панорамнi вiкна виднiлась Ейфелева, що переливалася золотими вогнями iлюмiнацii в тон дiйству. Коли на нiй увiмкнули вогнi, як завжди, о восьмiй вечора (я тодi сидiла на золотих сходах, що вели на другий поверх квартири) й гостi радiсно зааплодували, повернувшись до вiдчиненого балкона, бiлi портьери котрого слугували рамкою для вежi, менi чомусь пригадалася ялинка на кухнi в киiвськiй квартирi батькiв. Коли ii вмикали, всi також починали аплодувати, а особливо я, п’ятирiчна… i торт… i подарунки…
Одна дама у вiдкритiй довгiй сукнi, як, власне, i всi iншi жони заможних багатiiв, запрошених на свято, так розхвилювалася, побачивши вежу (а ii, мушу визнати, не було видно, допоки на нiй не увiмкнули iлюмiнацiю), що впустила бокал iз шампанським коло моiх нiг. Тут же прибiгла маленька собачка – улюблениця господарки й почала лизати шампанське з пiдлоги. І тодi ця дама звернулася до мене, фотографа, незамiжньоi, одягненоi у все чорне й без боа на оголених плечах:
– Покваптесь, вона ж наiсться скла?!
Я мовчки витрiщилася на неi, а вона на мене, але вiдразу ж пiсля ii слiв прибiгла прибиральниця й почала вiдганяти маленьку iстоту вiд скалок бокала. Запала нiякова мовчанка. Вона так i не вибачилася за непорозумiння, та й вибачатися було недоречно: адже в «краiнi рiвних можливостей» будь-кого можна вважити за прислугу. Це ж не образливо, еге ж?
Я мовчки вiдступила. Не тому, що менi було соромно, або що, швидше через те, що тиша все стояла мiж гостями, котрi кидали на мене погляди, всi такi у фраках i шовках, намагаючись зрозумiти, хто я е. Я зникла з iхнiх очей, пiшовши до вбиральнi – вона також була вся в золотi. На жаль, я не навчилася ще iсти метал, а тому посеред того ж таки металу в туалетi згризла батончик «Снiкерса», що припасла про всяк випадок у бездоннiй сумцi, де, крiм того ж, лежало два об’ективи для екстрених випадкiв i фотоапарат. І тут почалося…
Виявляеться, швидкi жири й надмiрна глюкоза цього винайдення XXI ст. (батончика) не дуже сполучаються з вишуканим екстрадрай французьким брютом. І я впилася. Буквально вiдразу, коли повернулася в золото вiтальнi та ii надреальну величнiсть за наступним бокалом iгристого. А ось iсти не хотiлося ще довго. До наступного вечора мене нудило, нiби замiсть жирiв шоколаду швидше почав засвоюватися саме спирт…
Пам’ятаю, як сидiла на мармурових сходах коло вбиральнi, вже незважаючи на здивованi погляди дам у боа i iхнiх кавалерiв у фраках, коли вона виринула до мене з темного океану казково заможних гостей, немов ковток свiжого повiтря, зовсiм iнша, немов полум’яна русалка, котру вхоплюе хворобливий погляд моряка посеред лежбища сiроi маси котикiв.
– Привiт, подруго. Тобi тут не нудно?
– Ну як сказати… – я зашарiлася. – А що, е якiсь конкретнi пропозицii? Чи ти це так просто, аби зав’язати дiалог?
– Хах! Як бачиш, дiалог менi вже вдався. До того ж одразу, – нахабно пiдморгнула менi якась чи то модель, чи то обкурена мажорка, худюща, як коза, з лопатками, що випирали, i бiлими, як кокаiн, тонкими патлами, що звисали на ii стару шкiряну косуху. Менi здалося, то прямий вiдкид у дев’яностi. Вона вся така райдужна, у своiх варьонках i фенiчках, була нiби звiдти. Бракувало тiльки серферськоi дошки та солi мiж пальцями нiг[32 - Посилання на культовий мувi дев’яностих «На гребенi хвилi».]. – Це, детка, конкретна пропозицiя – звалити на iншу тусу.
Я подивилася на неi нетверезими очима й ствердно кивнула головою. Пам’ятаю, як мене почало потроху нудити i в головi гойдалося, тому я недовго ламалася.
Уже через годину, знявши мотоциклетний шолом, що якимось чином опинився на моiй головi, я знайшла себе посеред затишноi, свiтлоi вiтальнi, у якiй коло стiни стояла книжкова шафа, начинена рiзними фiлософськими трактатами. Там був i Шпенглер, i Кант… До того ж не в старих обкладинках, так би мовити, «вiд бабулi дiсталось», а свiженькi, нещодавно купленi. Це мене пiдкорило.
Ця дiвчинка якось умiщала у своiй головi чималi мiзки, або принаймнi в неi був смак. Хоча я не хотiла вiрити, що можна ось так, знiчев’я, накупити безлiч рiдкiсних книг, котрi одна бiльше за iншу хизуються iнтелектуальнiстю власницi.
А естетськi моделi – це вже формат. Мiй. Принаймнi мiй смак менi так пiдказуе, бо до того я спала з двома такими та ще й разом. А до того… А що до того? Я трохи вiдволiклася, поринувши в спогади.
А до того, давши свою згоду, пам’ятаю, дiвиця з дев’яностих просто взяла мене за руку й кудись потягнула крiзь золото вбиральнi, крiзь вiтальню та гетсбiвський натовп, крiзь планети й скупчення астероiдiв. До зiрок. Дiвицю звали Макс. Вона так лагiдно тримала мене за лапку, доки показувала свою квартиру, i менi навiть здалося, трохи шарiеться (чи то рум’яна «Шанель» за останньою модою, спокушаючи, насичено вилискували на ii прекрасних монгольських вилицях?).
Нехай там як, а прокинулися ми разом i вiдтодi не розлучалися…
Ad aspera, ad astras.
* * *
Вона вийшла на берег мокрою, нiби й не плила на кораблi. Їi красива сукня iз цупкого синього оксамиту ледь не спадала з ii плечей вiд важкостi води, котру набрала в рiчцi. Вона вiдчула, як щось шкребеться в горлi, нiби маленький восьминiг щупальцями хапаеться за пiднебiння й намагаеться виповзти. Їi знудило на витончене вбрання, гаптоване срiбною ниткою. Блювотиння прилипло до вишитого листка кропиви, що орнаментував подiл сукнi, i вона iнстинктивно спробувала його струсити холодними, мов лiд, долонями, як справжня охайна дiвчинка. А потiм втратила свiдомiсть.
«Лiадейн, прокидайся, руже моя. Прокидайся, дитинко. Ти не можеш залишатися тут, на березi Неккару нi секунди. Нi секунди в непритомному станi, бо ти замерзнеш на смерть. А смерть – це не те, що чекае на тебе в найближчому майбутньому. Мае чекати…»
Вона опритомнiла й звелася на руки. Стала рачки, немов тi вовки, що спостерiгали за нею з густого лiсу й хижо вилискували очима, чекаючи, коли останнi краплини життя залишать ii тiло й можна буде ii роздерти та з’iсти. Кожен сажень давався iй з таким зусиллям, нiби вона пiдiймала на своiх плечах цiлий шефель[33 - Стародавнi мiри величини. Зокрема, шефель – мiра вмiсту зерна в цилiндричнiй формi, в рiзних нiмецьких землях досягала вiд 55 до 220 л.]. Вона вже втомилася вiд того, що просто розплющила очi. А золотий трилисник конюшини, що розгойдувався на шиi, ii заколисував.
Лiадейн тяжко зiтхнула. Крiм хижих вилискiв вовчих очей iз пiдлiска навпроти неi вона встигла помiтити кров на сукнi, до того ж рука нестерпно болiла. Лiадейн здогадалася, що поранилась пiд час трощi. Роздивилася навколо й не побачила жодноi живоi душi – справедливостi заради треба зазначити, що й мертвоi також.
Навколо на пiску була сила-силенна рiзних гiлок i хмизу. Однак вона не мала кресала, щоб розпалити багаття й зiгрiтися. Лiадейн зiтхнула ще раз i навiть не помiтила, що за цими роздумами пiдвелася на ноги. Вона глянула в бiк лiсу й вогнiв, що хижо виблискували, й, зцiпивши зуби, пiшла в самi хащi.
* * *
Що ж, прийшов час вiдрекомендуватися. Мене звати Лiадейн. Точнiсiнько, як мою пра-пра-бозна-скiльки-разiв… Ну ви зрозумiли.
У моiй родинi е традицiя – давати дiвчатам iм’я Лiадейн. А ще – щопоколiння описувати iсторiю роду. Подекуди виходить кумедно читати попередникiв – кожне поколiння додае щось свое й кидае ту розповiдь, запечатану сургучною печаткою, до пустоi пляшки, перед тим випитого вина, а вже ту – до скринi. Кожного разу, коли представнику з нашого роду стукае тридцятка, вiн дiстае ту скриню, вiдкривае дешевий, поржавiлий мiдний замок (кому захочеться красти незрозумiлi каракулi, важливi тiльки для кiлькох людей спорiдненоi кровi?), розбивае пляшку, зривае тi печатки з рукопису й читае написане. А потiм протягом трьох рокiв вiн мае переписати iсторiю роду й дописати себе та свою половину. Описати себе та сховати написане в пляшку, а потiм – у скриню.
Ви запитаете, навiщо це робиться? А навiщо готувати олiв’е на Новий рiк? Або напиватися на день народження? Навiщо iздити на кладовище й садити квiти на могилах рiдних? Адже вони давно мертвi й:
а) хочуть, аби ви просто насолоджувалися тим, що ще живi;
б) переродилися пухким рожевим дитинчам, i з iхньоi пам’ятi вже стерто, хто ви е i де iхне попередне тiло поховане;
в) iхнiй мозок помер разом iз ними та iхнiм смердючим тiлом, що розкладаеться, i тiльки кiгтi й волосся на ньому ростуть (за iнерцiею), абсолютно все одно, чи на поверхнi цвiстимуть незабудки.
Вибачте за прямолiнiйнiсть, але… «нiщо у Всесвiтi не мае сенсу, якщо ви його у цьому не бачите. Тож сенс – це дуже суб’ективна рiч. І сам пошук – це сенс»[34 - М. Прохасько «Нестримна сила води».].
Тож.
Коло друге. Великий шлях починаеться з кроку
6
Я зупинилася в найстарiшому готелi мiста на березi рiчки Неккар. Колись по нiй ходили кораблi, що з Гайдельберга перевозили питну воду до Мангейма. Бо саме в мiсцевому замку за пiзньоi пори Середньовiччя вирили колодязь iз джерельною чистою водою. По цiй самiй рiчцi, якщо вiрити манускрипту зi староi зеленоi пляшки бордо, Лiадейн першою дiсталася таки до нiмецьких земель. Вона вийшла на берег iз гордо пiднятою головою в розкiшнiй сукнi з темно-синього оксамиту, гаптованого справжньою срiбною ниткою, яку привезли хрестоносцi з Дамаска й подарували найхоробрiшому, а вiдтак найвiдомiшому фенiю в Ірландii – батьку Лiадейн.
За легендами, Лiадейн, що була досить вертлявою й спортивною панянкою, вистрибнула з корабля прямiсiнько на берег, не замочивши навiть подiл, i гордою ходою пiшла до замку мого пра-пра-невiдомо-скiльки-разiв-дiдуся. Ну бо бачила вiщий сон, що iй судилося сюди приплисти й все таке… Однак це всього-на-всього сiмейнi легенди.
І я не знайшла навiть сухих фактiв про те, що й справдi дочка визначного воiна Ірландii, здолавши безлiч перепон i миль, прийшла пiзньоi осенi до замку Гайдельберга й уже до весни стала дружиною короля.
Натомiсть я дiзналася, що в тому далекому 1407-му, коли, згiдно з пожовтiлим листком у зелену ледь помiтку клiтинку, що я витягла з пляшки, приплила на берег Неккару[35 - Рiчка в Нiмеччинi, у федеральнiй землi Баден-Вюртемберг протяжнiстю 367 км, що впадае в Рейн бiля Мангайма (одна з головних приток). Узбережжя Неккару густо заселено, над рiчкою лежить десяток великих мiст. Бере початок на схилах Шварцвальду та Швабського Альбу, протiкае переважно у вузькiй, мiсцями каньйоноподiбнiй мiсцевостi. Назва Неккар кельтського походження й означае «буйна вода».] моя бабуся, в Нiмеччинi була зовсiм iнша королева…
* * *
– Проходьте!
(Невдовзi я опинюся в паризькiй лiкарнi «Швидкоi допомоги» й взнаю, що можна чекати вiчнiсть. І що та «вiчнiсть» може тривати бiльше за чотири години. Але нинi я вкрай виснажена отою «вiчнiстю».)
– Та проходьте вже! Ви що, заснули?
Я поморщилась i вiдкрила очi. Чолов’яга на вигляд був, як iз туристичних швабських свiтлин[36 - Нiмцi, що говорять на особливому швабському дiалектi (одному з пiвденнонiмецьких).]: велюровий вишитий темно-зелений жилет i борода. Ось хiба що бракувало гостинностi того зменшувального артикля «ле», котрий так полюбляють повсюди вставляти саме жителi Баден-Вюртембергу.[37 - Земля Федеративноi Республiки Нiмеччина. Розташована в пiвденно-захiднiй частинi краiни. Столиця – мiсто Штутгарт. Сусiдами землi е Рейнланд-Пфальц, Гессен, Баварiя, а також Швейцарiя та Францiя. Утворена 25 квiтня 1952 року. Площа – 35,751,46 км?. Населення – 10 879 618 (на 31 грудня 2015 року). На теренах землi розмовляють нiмецькою. Форма правлiння – парламентська республiка, самоврядний штат федерацii.]
Я пiшла за ним крутими дерев’яними гвинтовими сходами.
– Вибачте, я хотiв трохи обтерти вiд пилу фари своеi машини. Почав кервох[38 - Кервох (швабський дiалект) – суботне прибирання територii навколо будинку.], а потiм у сусiднiй будинок хазяi з Мюнхена приiхали, тож мусив вимити ii всю – якось незручно було перед сусiдами… Навiть завтрашню мийку скасував.
Нiмець озирнувся, щоб подивитися, чи я ще телiпаюся за ним хвостом i, головне – чи сприймаю його слова про швабськi традицii як окозамилювання. Я захекалася. Цi сходи своею безкiнечнiстю все бiльше нагадували тi, що вели на дах Нотр Даму, тож я покладала певну надiю, що «горгулii» в кiнцi таки порадують мене не менше, нiж паризькi.
– Нi-чо-го… – видушила я iз себе по складах у перервах мiж вдихом i видихом.
Чолов’яга, перевiривши, що зi мною все гаразд, зi скрипом розвернувся на своiх черевиках i рушив далi вгору:
– Я так i не зрозумiв iз вашого листа: ви шукаете свою прародичку?
– Так… Ви щодня сюди вилазите? – тяжко дихаючи, ледь промовила я й подумала: «Треба зав’язувати з курiнням».
Нiмець на мою ремарку нiчого не вiдповiв. Вiн, нарештi, зупинився перед тяжкими дерев’яними дверима, колись, у доiсторичнi часи, пофарбованими в сине, й почав копирсатися в замку. Це тривало досить довго, i менi здалося, нiби тi дверi мають просто вибухнути й розпастися на друзки, вiдкриваючи нам дивовижний свiт неприступних льодяних альпiйських гiр i готичних смерек, коли, нарештi, йому вдасться iх вiдкрити. Однак нiчого такого не сталося. Вiн просто завмер на якусь мить, i зi страшним скрипом тi дверi трохи причинилися. Цi дверi завтовшки, готова заприсягнутися, були бiльшi за середньовiчнi стiни цього собору.
* * *
Я вже бачила такi дверi не один раз i проходила повз них, бо написане на кшталт: «Стороннiм вхiд заборонено», «Тiльки для персоналу», «Немае входу» – не просто унеможливлювали взнати законним шляхом, що ж за цими дверима?.. Було щось iнше. Бiльше. Щось iз дитинства. Миттева капiтуляцiя перед тим, що заборонили, усвiдомлення того, що навряд вдасться взнати, що за цими дверима, а отже, там щось нецiкаве. Значить, там кiмната зi швабрами, куди – зась. І тiльки дрiбним злодюжкам i видатним авантюристам е доступ, таким, як Нiколь Бонне[39 - Головна героiня мувi «Як украсти мiльйон».], тим, що Клеопатра й Санта Клаус[40 - Ідеться про нетрадицiйне мислення, а вiдтак – нетрадицiйнi способи досягнення точки призначення. Клеопатра якось використала скручений килим, а Санта регулярно користуеться димоходом.], а всiм iншим… Ну написано ж вам: зась? Так ви i не лiзете.
Аж тут мене осяяло.
– Це ж башта церкви Святого Духа[41 - Найбiльший i найвизначнiший храм у Гайдельберзi, розташований у районi Старого мiста посеред Ринковоi площi, недалеко вiд замку. Його вежа пануе i формуе разом iз восьмикутною вежею замку образ мiста. Побудований iз червоного неккарського пiсковика зальний храм iз бароковими дахом i баштовими куполами вважаеться абсолютно унiкальною будовою високого художнього класу.]?
Швабець хитро всмiхнувся.
– Але як? Вона ж у дiаметрi масюпусiнька… Я ж кчора пiдiймалася на неi як туристка i навiть не помiтила цих дверей…
Вiн склав руки на грудях i все усмiхався, нiби торжествуючи над моею здогадкою. Я зрозумiла, що вiн радiе з мого здивування й того, що менi вiдкрилося щось нове. Врештi-решт вiн вiдповiв:
– Є такi самi й у вашому Секр Кьор, i в Нотр Дамi…
– Ми просто не помiчаемо iх, еге ж?
– Еге ж…
– Хоча тепер менi здаеться я точно бачила такi дверi з надписами, що забороняли заходити всередину.
– Може бачили, а може й нi. Людям притаманно не бачити того, що ставить зайвi запитання.
Нiмець знизав плечима. Крiзь дах пробивалося промiння сонця на схилку, яке сплiтало своiм сонячним павутинням навколо його макiтри нiмб.
7
Якщо описати ту кiмнату, де я була, вистачить кiлькох слiв: крихiтне примiщення з круглими цегляними стiнами посеред вежi найвiдомiшоi церкви швабського пфальцграфства. Я забула вказати всього одну рiч: зусiбiч того примiщення стирчали пожовклi скрученi сувоi пергаменту – вiд самоi пiдлоги аж до самiсiньких сонячних променiв вiкон. Кiмната нагадувала iжака, вивернутого колючками всередину.
– Це архiв? Його ж нiби перенесено до унiверситету?
– А ви кмiтливi, – знову розплився в усмiшцi мiй вiзавi й хитро усмiхнувся. – Менi навiть буде якось неприемно вас розчаровувати. Може, й не варто?
Я поморщилась, намагаючись з’еднати в одне цiле всi факти, що я знала.
– Так… Собор Святого духа в Гайдельберзi. Прародич Палатинськоi бiблiотеки. Ну як прародич… Власне, iз собору ця збiрка епохи Вiдродження й почалася. В 1430-му, якщо вiрити джерелам, курфюрст Людвiг ІІІ заснував так звану шрифтову бiблiотеку прямо в соборi, бо в ньому було добре освiтлення для читання. А потiм вже його наступник, знову ж таки, якщо вiрити джерелам, Отто Генрiх у 1550-х об’еднав цю збiрку з колекцiями свого замку, я так розумiю – приватною i бiблiотекою унiверситету?
– Так. Саме так! Замкова бiблiотека, ви розумiете, це не якась там соборна бiблiотека Курпфальцу, а всього тiльки…
– Бiблiотека чого? Що таке Крпфаальц? Чи як вiн там?
Ентузiазм у мого спiврозмовника вiдразу згас. Здаеться, вiн зрозумiв, що розмова зi мною буде не на рiвних, а, швидше, за системою «наставник – телепень». Швабець пiдняв брови й тяжко видихнув, роздивляючись своi складенi на грудях руки й обмiзковуючи, з чого ж почати.
