Коли молот зустрічається з ковадлом

А батько мій тоді теж засумували, але з іншої причии: бо його не беруть до армії через ногу. «Ех, синочки», – каже, – «якби міг, то замість вас би пішов-полетів, аби то ви того не бачили, що то я бачив три десятка літ тому».

Пішли вони, отак і залишилося тепер нас четверо у батьків: сестра моя старша, Наталка, їй уже 17 літ скоро буде, я, та двоє молодшеньких, Христина та маленький Василько. Були ще двійко, братик та сестричка, але померли вони дуже швидко, не дожили до нашого страшного часу. Може, й краще, бо зара вони, певно, там, де й Даринка моя, десь з янголятами. А нас, мабуть, янголи забули… І Бог забув… Хоча, певно, то кара, бо ж ми перші його зреклися.

Коли прийшли совєти, то заборонили Бога… «Нема його», – сказали. То я той час добре пам’ятаю, хоч і малесенька ще була. Та ми все одно ходили до церкви… Багато хто з односельчан нас підтримували, та були й такі, що одцуралися всього…

Пам’ятаю, іду я до школи, а тітка Одарка так хотіла в якусь їхню партію, що привселюдно викидала ікони в річку. Пригадую, як пливли вони, ті образки, а разом з ними – і совість людська, і віра. От Боженька нас і покинув.

«А чи зосталися б ви там, де вас виганяють, і цураються як прокаженого?», – не раз питали мамця. Але все одно, іконку при собі носять і, щоб ніхто не бачив, моляться. І мене вчать. Видно, вірять мамця, що у нашому домі Бог ще лишився, бо ми ж його не виганяємо, хоч і нікому про то не говоримо.

Ти вже вибач, будь ласка, що то я так з помилками пишу… Я ж не сильно грамотна. Школу так і не закінчила, бо війна почалася. Хоча, хто зна, мо’ все буде добре, і мамця казала, що як війна скінчиться, то віддасть мене далі до школи. А я так хочу! Бо вчитися цікаво. Скільки всього книжки можуть розказати. Аж дух захоплює!

Навчителька наша, Людмила Іванівна, багацько розказувала… Ех, шкода її… Чи жива ще, чи вже нема. Така гарна вона була: коса руса, довга, очі зелені, сама малесенька, тонесенька, та така жвава. А розумна яка! Така, як то говорять…інтелігентна.

Вона до нас зі самого Львова приїхала, у село наше. Дуже багато розказувала про інші землі цікаві. Та найбільше про те, що там, в тому краї де тече річка з чудною назвою Дніпро, теж живуть українці. І нам з ними треба об’єдна- тися.

Вона навчила нас всьому-всьому, а мені подарувала навіть невеличку книжечку, називається «Кобзар». Але дуже попросила нікому того не показувати. Я навіть мамці про то не говорила. Правда, тато таки колись побачили випадково. Думала, заберуть ту книжечку, насварять, а вони мені віддали, і сказали, щоб я її берегла.

Багато вони бачили, мій тато, і теж говорили, що ми – українці. Що як була Велика війна, так добре було поміж тих австріяк, поляк та чехів зустріти того, хто тою ж мовою розмовляє, того, хто живе як ти, і традиції схожі має, і усвідомити нарешті, що то ми – єдиний нарід.

Про це і навчителька наша трохи розказувала, але більше не говорила, видно, все ж боялася власті. І так чекала, чекала, що то українці об’єднаються. А коли в 39-му році прийшли совєти, вона раділа неймовірно. Пам’ятаю, що плакатів було багато різних, і вони показували, що нас прийшли визволяти із польського гніту… І вона повірила…

А коли прийшли совєти, то більшість із нашого села пішли зустрічати їх хлібом-сіллю. У нас така красива статуя Божої Матері була на краю села. Ото туди й пішли їх зустрічати. А Людмила Іванівна ще й прапорець невеличкий взяла, жовто-блакитний, і де то вона тілько його ховала? Так і зустрічали їх… Бо то ж тепер українці об’єднаються.

А я тоді, хоч і барзо мала була, але теж хотіла з ними піти. Та батько мене не пустили. І нікого з наших не пустили. Тілько сказали, що треба спершу подивитися, що то за нова власть така прийшла. Я так плакала, мабуть, були сльози з горошину, бо ж з улюбленою навчителькою хотіла піти. Тепер то вже розумію, як мій тато були праві.

Через два дні після того вивезли нашу статую Божої Матері, а ще десь більше ніж за пів року забрали і Людмилу Іванівну. Казали сусіди, шо прийшли вночі партійні працівники, військові. Взуті зайшли до хати, наказали зібратися, а через пів години погрузили на фіру і повезли. І так з десяток людей ще по селу…».

Дівчата перезирнулися.

– Ого… – перевела подих Аня. Вона взяла щоденника і стала гортати сторінки.

– Який жах, – Оля ледь стримувала сльози, – так, війна нікого не щадила, особливо світова і…

– Я тебе прошу, давай без лекції з історії? – Аня поклала ліхтаря і взяла щоденника з рук сестри.

– Знаєш, тобі б не завадило цікавитися ще чим-небудь, окрім карате і кікбоксингу.

Анна розгорнула записника майже посередині.

– Хм… послухай що ось написано: «Якщо чесно, я б заради нашої свободи і весь той скарб віддала, але Бог знає в чому нас ще можуть звинуватити.

Я спершу нагребла купу золотих монет, але потім подумала, що складно буде пояснити, звідки вони в мене взялися. Тоді мені в око впав цей перстень, великий і красивий…».

– Де це ти таке знайшла?

– У щоденнику, прикинь, – зіронізувала Аня. – Ти хоч шариш, що означають ці слова?

– Ти серйозно віриш, що бабця сховала десь тут на горищі скарб? – Оля потягла щоденника на себе.

– А чому й ні, – Анна вперто не відпускала записника. – Я думаю, що тут є підказки, треба просто уважно вчитатися, що ж там було далі.

– Вибач, дорогенька, – Ольга таки вирвала записника з рук сестри, – але навряд чи ти встигнеш за ніч.

– За яку таку ніч?

– За сьогоднішню. Бо завтра зранку я їду додому і записник забираю з собою.

– З якої це ще радості?! Ти ж казала, що сховати його хочеш. Плюс бабця Ярина…

– Я знаю, що ти хочеш сказати. І не думаю, що бабця Ярина заповідала комусь свій особистий щоденник. Тому логічно буде, що він належатиме тому, хто його знайшов. До того ж, пробач, що повторююся, але читати чужі записники таки неетично. Хоча звідки тобі знати про етику?

– Ну все! – тепер скипіла Аня. – З мене досить твоїх психів. «Подивіться на мене, я така бідна нещасна Олічка, мій бойфренд і моя сестра цілувалися…бу-бу-бу! Тепер я ображена на весь світ і буду дріб’язково мститися!»

– Я нікому не мщуся! Хоч таке розбещене і неконтрольоване дівчисько, як ти, заслуговує хоч іноді отримувати по заслугах.

– «Дівчисько»… Тобі що, сімдесят?! Не дивно, що Артур вибрав мене!

Олі забило дух, це явно був удар нижче пояса. Тим часом Аня впала на подушку і стягла на себе майже всю ковдру. Ольга теж лягла, її спроба накрити собі хоч плечі була марною. Жодна з них не могла заснути. Отак вони й пролежали майже до світанку.

Розділ 7

Наступний день не порадував теплою погодою. За вікном дріботів дощик. Вітер шурхотів деревами, наче шукав під листям сонячного проміння.

Оля розплющила очі й потягнулася. Дівчина повернула голову. Сестра зайняла майже всю постіль і мирно сопіла. Ковдра лежала між ними.

«І сам не гам, і нікому не дам», – дівчина позіхнула, поглянула на годинник і не повірила своїм очам. Вона швидко схопила смартфона до рук.

– Чорт забирай! – сподівання, що старий годинник нарешті зламався не справдилися, на екрані висвічувалося п’ятнадцять хвилин по полудню. – Проспала! – Оля скочила на ноги.

– А ти можеш просипатися тихіше? – Аня намацала ковдру і вкрилася майже з головою.

Оля хаотично пакувала речі.

– Потяг через дві години. Блін, я ж не встигну!

Аня натягла ковдру ще вище і промуркотіла:

– Не блін, а млинець. Ти ж наче в нас така вся правильна!

Оля фиркнула і знову взяла до рук телефон. Трохи повагавшись, вона набрала абонента, який нещодавно з’явився в її списку контактів.

* * *

Назар вийшов на ґанок і вдихнув повітря на повні груди. Надворі дощило, тож юнак натягнув комір светра вище і швидко перебіг від дому до літньої кухні. Баба Мотря чаклувала біля плити. Запах, що поселився в кухні, обіцяв смачний обід.

Хлопець ввічливо запитав, чим може допомогти, сподіваючись, що його допомога таки не знадобиться, але бабуся змусила його накривати на стіл.

– Літо цього року листопадове, – бабця налила в миску зеленого борщу.

– Ага… А на півдні України, кажуть, люди від спеки не знають, де дітися.

– Цікаво, як там дівчата переночували? – баба поставила на стіл борщ і тицьнула пальцем на старий облуплений сервант обабіч столу. – Подай мені підставочку для пательні.

Назар слухняно виконав бабусину команду. Скоро на столі запарувала гаряча смажена свинина, а в тарілках зеленів борщ, щедро присмачений сметаною.

– Мг… – хлопець із задоволенням приступив до обіду.

– Чекай-но, то Оля сьогодні їде?

– Ммм… – всі думки юнака зараз крутилися навколо великого апетитного шматка м’яса.

– А я думала, що вона довше погостює, – вперлась очима в онука баба Мотря.

– Бабцю, я не хочу, але відчуваю, що мушу в тебе запитати… що за загадковий погляд?

– Назарчику, скажи-но мені… Тільки чесно… А ви з Ольою теє…?

– Бабцю, ніяких теє! – Назар ледь не похлинувся борщем.

«От вона, знаменита жіноча цікавість!»

– А в дитинстві вона тобі подобалася, навіть у коханні їй зізнавався.

– Ага, а ще хотів одружитися з Анжеліною Джолі.

– Добре, добре… Ні, то й ні. Хоча, мушу тобі сказати, що якщо б у вас були амури-лямури, я була дуже б не проти такої невісточки.

– От і добре, значить її згода не потрібна?

– Ет, все тобі жарти Назаре! Був би трохи розумнішим, уже б багатієм став!

– А це ти зара до чого, ба?

– Я так собі думаю… Навіть ні, я впевнена, – бабуся перейшла на шепіт, наче їх могли підслухати, – що Ярина ще щось лишила дівчатам, окрім будинку.

– І що ж це? – теж шепотом запитав Назар.

– Скарб! – слово вилетіло з губ баби Мотрі, наче чарівне, осіло на полиці з посудом і стало споглядати на бабцю й онука.

Назар вибухнув гучним реготом.

– Ну, бабцю, ти даєш, – не переставав сміятися юнак.

– От дурний ти Назаре, – фиркнула вона, – слухай, що тобі старі люде кажуть. Під домом Ярини-небіжчиці сховано скарб!

– Звідки відомості? – усмішка не сходила з обличчя хлопця.

– Давно по селу чутки ходять…А недавно мені цьоця Уля розказувала, що вона колись чула, як батько Яринин, Йван, заховав скарб і все теє дочці розказав. А цьоця не може брехати, вона в церковному хорі співа.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.