Коли молот зустрічається з ковадлом

Оля згадала одну з методик, яку, знову ж таки, вичитала в книжці з психології: для того, щоб налаштувати себе на позитивний лад, необхідно закцентувати увагу на чомусь хорошому. Тож вона заплющила на мить очі, зробила глибокий вдих і просто попрямувала своєю дорогою.

Дощ нарешті минув. Село уже було позаду. Шлях огортала неймовірна тиша хвойного лісу із украпленням співу солов’я та кування зозулі.

Дівчина навіть подумки подякувала Лесі, що та випхала її в подорож. Та не встигла вона глибше задуматися над значенням подруги у її житті, як коліщатка валізи, видавши прощальний стогін, одночасно відвалилися. Світлий беж її дорожньої валізки протягнувся по мокрій глині, безповоротно забруднюючи свою чисту репутацію.

– Прекрасно, – видихнула Оля.

(Варто було тільки згадати Леську!)

Дівчина поглянула на годинник. Стрілка циферблату вказувала на майже шосту годину вечора. Вона подумки підрахувала, що подорожує пішки десь годину, отже, має вже пройти три-чотири кілометри.

«Так, – дівчина схопила валізку за бічну ручку, – скоро мають бути ці бісові Жменьки».

Оля прочимчикувала ще приблизно кілометр. Тепер вона рухалася значно повільніше, бо змушена була нести валізу. Дівчина зупинилася, щоб перевести подих. Коли вона знову глибоко вдихнула, по її шкірі побігли мурашки. Серед стіни дерев промайнула темна фігура.

Оля насторожилася, дістала свого газового балончика і спробувала пильно розгледіти ліс. Вона почула ледь уловимий тріск. Дівчину накрив напад страху, і вона відчула, як затремтіли коліна. Щось чи хтось наближався із-за дерев. Оля хотіла тікати, але ноги заніміли. Ще секунда, і ворог опиниться на дорозі. Вона затамувала подих і підняла балончик у бойовій готовності. Кущі навпроти зашелестіли, а звідти вигулькнули роги.

Оля відсахнулася, але не встигла викрикнути. На неї дивився величавий, красивий лось.

Дівчина перевела подих.

– Ну й налякав ти мене, – тремтячим голосом звернулася вона до тварини. Лось, звісно, їй не відповів, лише декілька секунд постояв, ніби оцінюючи дівчину, зробив кілька кроків уперед, а через хвильку розвернувся і щодуху помчав до лісу.

Оля навіть розгубилася, невже вона так його сполохала, але потім зрозуміла, щó саме налякало тварину – наближався автомобіль.

«Не може бути! – здивувалася дівчина. – Перше авто за останні півтори години!»

Хоч Оля добре пам’ятала охочих допомогти їй минулого разу, але більше не могла тягти свої речі, тому почала активно жестикулювати, аби авто зупинилося.

Водій сріблястого «Lanos»’а, спершу проїхав повз дівчину, але таки загальмував і здав назад.

– Привіт! – із салону визирнув приємної зовнішності юнак. – Це що, реклама дезодорантів? – звернув він увагу на газовий балончик, який так і залишався напоготові в руці дівчини.

Оля уявила, як вона зараз виглядає: забрьохані кросівки, светр, який не пасував до цієї сукні, волосся, нашвидкуруч зібране в хвіст, перелякане обличчя та ще й ця «пшикалка» в руці.

– Привіт, – мовила дівчина і завмерла. Десь вона бачила цього юнака, тільки не могла згадати, де.

«Може, він маніяк, якого показували по телебаченню? І в усьому винна Леська», – Оля вже уявила, як показують у вечірніх новинах її фото, і ведуча із серйозним обличчям говорить, що зникла молода красива дівчина, а Леська хапається за голову і голосить, що то ж вона її сюди виштовхала.

«Хоча, в принципі, певне, одній Лесьці буде не байдуже».

– Ну що, сідаєш? – запитав водій.

– Та ні, дякую, я передумала. Піду пішки. Прогуляюся ще лісом.

– І будеш іще години зо дві тарабанити свою торбу до Любомирівки?

«Який грубіян!»

– Не хизуйся тим, що ти типу крутий екстрасенс. Тут і так зрозуміло, що, окрім Любомирівки, по курсу більше ніякого села немає, бо ще через 50 кілометрів кордон.

«І де ж я його бачила?»

– Слухай, Ліно, хочеш – можеш йти пішки, мені все одно, – хлопець увімкнув першу передачу.

«Тільки бабця Ярина називала мене Ліною та ще…»

– Назаре? Це що, ти?

– Ні, це Дід Мороз на санчатах. Давай сідай уже, – хлопець вийшов з авто і допоміг Олі примостити валізу в багажник.

– А ти як був грубіяном, так і залишився, – Оля просто не могла залишити йому останню репліку.

– Та ти, знаєш, теж із дитинства не дуже змінилася, – не залишився в боргу Назар.

Автівка загуркотіла столітньою дорогою, покірно перевозячи двох пасажирів і маленьку забруднену валізку кольору світлий беж.

* * *

– Так ти тепер юрист? – їхня розмова не дуже клеїлася, а до села було їхати ще хвилин із п’ятнадцять, тож Оля вирішила порушити незручну мовчанку.

– Угу… – кивнув юнак, – закінчив юрфак кілька років тому, а нещодавно вдалося стати співробітником Служби безпеки України.

– Це щось по типу таємного агента?

(Боже, я говорю зовсім як моя сестра!)

– Не зовсім, – засміявся Назар. – В будь-якому разі поки. Мені як новачкові доручають лише завдання типу «хто не дописав ста гривень у декларацію» і тому подібне.

Оля теж усміхнулася.

– А ти? Як твоє життя склалося? – запитав він.

– Мені ще рік в універі вчитися.

– Ти так довго не з’являлася в Любомирівці… Чого вирішила цього літа приїхати?

– Бабця Ярина померла. Тепер її дім – мій, – Оля виправилася, – точніше, наш із Анькою.

– Та ти що? – Назар перевів співчутливий погляд на дівчину. – Я не знав. Мені дуже шкода…

– Мені теж шкода, а ще дивно…

– З чого?

– Дивно, що саме ми стали спадкоємицями. Так, ми в дитинстві приїжджали на літні канікули, навіть іноді листувалися з бабусею, але, якщо не помиляюся, у бабці є племінник, який живе в сусідньому селі…

– Дядько Борис? – уточнив Назар.

– Так, точно. Чому бабуся не залишила дім йому? Я думаю, вона прекрасно розуміла, що переїжджати ні я, ні, тим паче Аня не будемо?

– Ну продасте будинок, що тут такого? – знизав плечима юнак.

– Не можна! Наскільки мені повідомив нотаріус, коли дзвонив по телефону, ми не маємо права продавати дім.

– І справді цікаво…

У салоні знову запанувала тиша, яку порушував лише неголосний гуркіт мотора. Вирішивши більше не починати нових розмов, Оля просто спостерігала, як повз пробігають дерева, доки не побачила знайомого напису «Любомирівка». У дівчини знову стислося серце, і їй раптом захотілося стати дитиною, захотілося знову втрьох із матір’ю та сестрою без попередження заїхати в гості до бабці Ярини, захотілося, щоб бабця усміхалася, годуючи пиріжками, та витирала сльозинку, проводжаючи. Тепер це тільки спогад, – чистий, теплий і вічний.

Водночас Оля не могла впізнати село свого дитинства. Воно дуже змінилося порівнянно зі знайомими їй змалку картинками.

– Не дивуйся, – Назар уловив її трохи розгублений погляд, – нічого дивного. Це село, як і багато інших, потроху вмирає. Молодь виїжджає, а старі не вічні. На цій вулиці лишилися не порожніми лише кілька будинків. Скоро Любомирівка перетвориться на хутір.

Оля лише мовчки спостерігала, як у вечірній мряці сумують будиночки з темними вікнами, мовчазні і тихі.

Розділ 4

Назар підвіз дівчину до самих воріт, допоміг Олі витягти її валізку з багажника й недбало махнувши «Бувай!», помчав далі. Дівчина зупинилася біля стареньких, але доглянутих воріт. Хвіртка скрипнула під легким натиском, а маленька стежина провела до самого порогу. Оля вкотре роззирнулася: квітучий сад, старенькі фруктові дерева – маленький острів дитинства. Вона неймовірно зраділа, побачивши гойдалку на гілках дерева, і, лишивши свою вже й так не досить чисту валізку на мокрому спориші, аж підскочила до гойдалки, наче до старої подруги, але сісти не наважилася. Так дівчина ще простояла кілька хвилин, доки знову не почав накрапати дощ.

Вона схопила валізку, піднялася невеликими східцями до дверей і дістала в’язку ключів, які бабуся віддала їй, здається, років 7 тому. То був останній раз, коли вони приїздили в гості. Тоді матір ще не поїхала до Італії, не замінила свою присутність щомісячними грошовими пересилками.

Старі двері піддалися зусиллям Олі і скреготливо прочинилися. Дівчина обережно ступила через поріг. Зараз вона більше скидалася на злодійку, яка крадеться до чужого дому, аніж на його власницю. Вечірні сутінки розсипалися на подвір’ї, і в домі панував морок. Проте не такий, що жахає, а навпаки: він надавав обрисам кімнат м’якості й таємничості. Запахи, картини, ікони, старе ліжко біля печі – все було давно знайоме і майже нічого не змінилося з того часу, як вона востаннє тут була. Хоча ні… змінилося. Раптом емоції накрили дівчину новою хвилею…

Набравши повітря в легені, Оля на хвильку заплющила очі. Це вже вкотре допомогло трішки заспокоїти нерви, тож дівчина вирішила почати з деталей, перш ніж звертати увагу на глобальні проблеми.

«Треба перевдягнутися», – подумала вона, поглянувши на заляпані грязюкою кросівки, та сукню, яка з небесно-блакитної перетворилася на брудно-блакитну. Дівчина затягла дорожню сумку (теж усю в багнюці) в дім і почала копирсатися в одязі. Піжамних штанів Оля не знайшла, тому прийняла інше важливе рішення – увімкнути світло.

Під її рукою роздратовано клацнув умикач, але відповідної реакції не сталося. Ольга кілька разів повторила спробу, але марно.

– Чудово, – услід вмикачеві роздратовано мовила Оля.

Тим часом сутінки все міцніше посилювали свою владу над довкіллям, а в дім крізь шпаринки непомітно сипалася темрява.

Ольга згадала, що в домі колись була гасова лампа, яка в дитинстві здавалася їй витвором мистецтва і чарів. Присвічуючи собі смартфоном, дівчина попрямувала крізь невеликий коридорчик (тут його називали «сіни») до старої комори.

Оля смикнула за двері й про себе відзначила, що комора зачинена. Дівчина від подиву навіть на секунду відсахнулася від дверей. Ну що ж… Повернувшись знову до кухні-вітальні, як часто робили в таких будинках, вона попорпалася в сумочці, намагаючись знайти в’язку ключів, які дісталися їй разом із цим домом. Але Ольжина сумочка навіть при світлі дня не розкривала всіх своїх таємниць, а в напівтемряві й поготів. Так Ольга прогаяла купу часу, доки краєм ока не помітила тьмяний відблиск залізячок, які спокійно лежали на столі. Утомлено взявши ключі, дівчина знову попрямувала через сіни до комірчини, яка (о диво!) і досі була замкненою.

Ще хвилин десять дівчина прововтузилася, обираючи підходящий до замка ключик. Поклавши мобільний телефон, який одночасно слугував ліхтариком, на щабель драбини, що вела на горище, вона перевіряла ключ за ключем, а коли залишився лише один, промовила:

– Ну, ти вже точно підійдеш, – і встромила його в замкову щілину. Зусилля… Поворот… Знову поворот… Нічого. Абсолютно нічого! Замок не піддався, а ключ не виправдав Ольжиних сподівань.

Дівчина фиркнула, ще раз смикнула за двері (наче це могло допомогти) і повернулася в дім.

Притримуючи телефон зубами, Оля спробувала присвітити собі, щоб знайти у валізі якийсь зручний одяг, і неймовірно зраділа, коли бавовняна тканина піжамних штанів визирнула з-поміж решти речей.

Дівчина переодягнулася в м’які штани, одягла картату сорочку чоловічого покрою і вирішила спробувати пошукати світла ще в старому серванті. Наче зосереджений на своїй справі археолог, вона оглянула старий посуд, потім стримано одну за одною повідчиняла шухлядки, наткнувшись навіть на одну замкнену. «У цьому домі, певно, традиція така», – подумала роздратовано. Урешті-решт, як це завжди буває, в останній шухлядці дівчина знайшла декілька старих воскових свічок, а поруч – коробку сірників. Дуже доречно, позаяк через декілька хвилин її ліхтарик заморгав, а смартфон сповістив, що батарея розряджена.

Оля поставила свічку на тумбочку біля ліжка, і врешті-решт заховалася під стару ковдру. Утома поступово долала дівчину, але страх не пускав сон до зіниць. Кожен маленький звук, від стукоту гілки об вікно до вигуків сови, відганяв сторожкий сон. Та все ж далека дорога разом з минулою майже безсонною ніччю діяли краще за всяке снодійного. Дівчина повільно засинала, а в голові купчилися образи останніх двох-трьох днів.

* * *

Ілля з усією обережністю намагався донести дві склянки чаю до пункту призначення. Гаряча рідина танцювала в такт поштовхам коліс потяга і щосекунди намагалася вийти за рамки своєї скляної в’язниці.

Ілля працював провідником лише кілька місяців, але навіть за такий короткий час уже оцінив усю важкість цієї роботи. За ці вісім з гаком тижнів йому довелося розшукувати по вагону пасажира-зайця, надавати допомогу жінці під час епілептичного припадку (яка потім на нього за це ще й накричала), рятувати пасажирів від потопу, коли зламався кран у туалеті та ще й декілька разів обваритися чаєм.

Ілля усміхнувся молодій сімейній парі, яка, очевидно, прямувала на відпочинок, і з великим полегшенням поставив чай на столик, радіючи, що гаряча рідина залишилася там, де вона повинна бути. Провідник знав, що пасажири нещодавно сіли в потяг. Тож Ілля мав ще пройтися по вагону, запитуючи, чи потрібно щось цим, здебільшого невдячним людям.

Зазирнувши до чергового купе, провідник побачив, що кімнатка майже вільна, зайняте лиш одне місце. Закинувши ноги в кросівках прямо на простирадло, в купе сиділа красива руденька дівчина в темній майці та чорних легінсах, які обтягували її стрункі ніжки. Дівчина схилилася над своїм смартфоном, вочевидь гортаючи новини в соціальній мережі.

– Привіт! – вирвалося в Іллі. Він сам знітився від того, що бовкнув. «Ну, яке «привіт», ти ж на роботі!»

– Добрий вечір! – виправився він.

– Привіт! – дівчина грайливо поглянула в очі Іллі.

– Я… того… чаю не бажаєте?

– Чаю? Ні, – дівчина відклала телефон убік, – а от від кави я б не відмовилася.

– Кава? Мг… А яка?

– Чорна і без цукру, будь ласка.

– Добре.

Ілля вийшов з купе, гепнувшись головою об перегородку. Він миттєво забув обійти решту пасажирів і попрямував робити каву прекрасній рудоволосій дівчині.

Коли він заливав окропом чорні розчинні крупинки кави, до його купе зазирнув чолов’яга з величезним пивним животом і лисіючою головою.

– Гей! – голос чолов’яга мав відповідний до фігури, надміру гучний і неприємний, – скільки можна чекати? Я тобі каву замовив уже пів години тому.

«А я тобі не офіціант!» – хотілося відрубати.

– Пам’ятаю, вибачте за затримку, скоро принесу!

Чолов’яга попрямував до свого місця, щось іще бурмочучи собі під носа. Проте щойно він зайшов до свого купе, Ілля знову забув про нього, його каву… Знову намагаючись не розхлюпати рідину зі склянки, юнак попрямував у купе до рудоволосої дівчини.

Поправивши комірець, він смикнув ручку. Дівчина сиділа на тому ж місці, вичитуючи новини з екрану смартфона.

– Будь ласка, ваша кава, – юнак поставив гарячу рідину на стіл.

– Дякую, – дівчина потяглася за сумочкою, – скільки я винна?

– О, це за рахунок закладу!

– Якого ще закладу? – засміялася рудоволоса.

– Ну… потяга за напрямком «Київ-Пасажирський – Ковель». (Її сміх просто зачаровує!)

– Зрозуміло.

– Я… – Ілля зам’явся, чи варто фліртувати з людиною, яку більше не побачиш, точніше він би не проти, але руденька, певно, не захоче. Тож вирішив усе-таки відступити і не починати штурму фортеці.

– Смачного! – і позадкував до дверей.

– Так, може, якщо пригощає заклад, то ти приєднаєшся до мене?

– Тобто? – невже це вона щойно запропонувала?

– Поп’єш зі мною кави, бо самій мені якось не в прикол.

«Та зберися вже ти!» – лунало в голові юнака.

– О, та я залюбки, – хлопець кокетливо і трохи незграбно прочинив двері. – Кави? Чи, може, щось міцніше?

– Ні, міцнішого не треба, я не п’ю.

– Зрозуміло. Тоді зроблю собі теж кави, і повернусь.

Дівчина лише мовчки кивнула.

– До речі, мене звуть Ілля.

– А я – Аня.

Юнак ще раз досить безглуздо усміхнувся і зачинив двері.

Із сусіднього купе визирнув лисуватий чолов’яга і пильно поглянув на провідника, мовляв, де моя кава.

– Зараз несу, – промовив юнак пасажирові. Минаючи коридор, він подумав, що його робота має купу недоліків, але, як не крути, в ній є і значні переваги.

* * *

Тікаючи від нічного кошмару, Оля відкинула ковдру і сіла на ліжку. Кілька секунд дівчина безпорадно кліпала очима і намагалася розгледіти в місячному світлі навколишні обриси.

Нарешті, зачувши порухи стрілок старого настінного годинника, який, незважаючи на свій поважний вік, так само монотонно і ретельно відокремлював минуле від майбутнього, дівчина остаточно повернулася до реальності. Оля потягнулася до мобільного, ледь яскравий екран засвітився половиною четвертого ранку.

– О, Боже, – вихопилося у дівчини. Вона перевернулася на інший бік і спробувала знову заснути, але сну не було. Він покинув її в той момент, коли був найбільше потрібен.

Олі здавалося, що вона вже цілу вічність лежить, углядаючись у темряву. У дівчини склалося враження, що сам дім заважає їй заснути: ліжко занадто прогиналося, гілка старої груші стукотіла у вікно, наче просилася до хати, навіть мобільний збунтувався проти дівчини, вимагаючи кожні п’ять хвилин, щоб його зарядили. Але найбільше відволікав годинник… Цей старий часомір викликав у Олі найбільше роздратування. Його цокання мало б заспокоювати, але натомість гнало хвилі жаху і неприязні. Дівчина намагалася згадати, чи не бачила вона схожий в якомусь із фільмів жахів…

Цок-цок… Цок-цок…Цок-цок…

Оля завмерла, видихнула і знову відкинула із себе ковдру – ні, вона не дозволить якомусь предметові інтер’єру перебивати її сон. Дівчина на диво швидко запалила свічку і з рішучістю готового до бою боксера підійшла до годинника. Притримуючи лівою рукою свічку, Оля правою обмацувала старий корпус у пошуках батарейок. Та через секунду вона зрозуміла, що в механічному годиннику нема й не може бути жодних батарейок.

Дівчина незадоволено зітхнула й поглянула на свого «суперника». Вона ще раз про всяк випадок (хоч і знала, що це не має сенсу) провела по корпусу годинника. Та зовсім несподівано її рука наткнулася на невеличку шпарину. Оля хотіла відкрити її так, як відкривають кришечку на пульті від телевізора, дістаючи батарейки, і, ледь не зламавши собі нігтя, тихо вилаялась. Дівчина спробувала знову, але все було марно.

Нарешті, натиснувши на кришку пальцями, Оля помітила, що невелика частина годинника під циферблатом почала рухатися. З цікавості дівчина ще раз натисла на кришечку, і з-під циферблата неочікувано вигулькнула невелика шухлядка. Так, ніби хто відкрив ящик стола, штовхнувши його з іншого боку.

Ольжина цікавість не лишила ані секунди для роздумів, тож дівчина просунула пальці до маленького ящичка. Пальці намацали щось прохолодне й гладеньке, тож унаслідок невеличкого аналізу Оля усвідомила, що це, напевне, ключ, який так довго не міг знайтися. Вона, звісно, навіть не усвідомлювала, як саме зрозуміла, що це ключ, і просто витягла предмет зі скриньки двома пальчиками. Оля підкинула залізячку і, ледь не впустивши, помчала в сіни з такою швидкістю, що свічка ледь не згасла. За час її короткої відсутності в сінях нічого не змінилося: драбина на горище, стара шафа, зачинені двері.

Затамувавши подих, дівчина підійшла до входу в комору і вставила ключ у щілину, але він ледь не втонув у замку. Оля вже зрозуміла, що комору вона сьогодні не відчинить, але все одно ще раз спробувала зробити це. Ключ легко повернувся, але не зачепив жодної шестерні в замкóвій душі.

Дівчина розчаровано сховала вже ніби й непотрібну залізячку в кишеню. Вона розлючено посмикала дверну ручку і пішла назад до постелі ні з чим. Через її різкі рухи свічка в руках згасла, зробивши останній видих тоненькою цівочкою диму. Оля дременула до ліжка і заховалася під ковдру, наче дитина, яка ховається від уявного монстра, і дістала з кишені ключа.

«Цікаво», – подумки звернулася вона до залізячки, – «що ж ти таке бережеш, що бабуся аж у годиннику тебе заховала?»

Вона знову поклала ключика назад до кишені й почала повільно засинати під невтомне дзеленчання власних думок і монотонне цокання не такого вже й дратівливого старого годинника.

Розділ 5

Довгий вузький коридор чорною стрічкою тягнувся у безвість. Оля знала, що їй треба тікати, але ноги щосекунди важчали, ніби налиті свинцем. А тим часом величезне і невимовне зло тяглося за нею, залишало на спині свій холодний подих і от-от мало схопити. Страх огорнув дівчину колючою ковдрою, ноги заніміли ще дужче. А зло вже наближалося. Оля спробувала закричати, але й голосу не було. Їй залишалося лише прислухатися до важких кроків позаду та стукотіння її власного серця.

Дивні двері вигулькнули нізвідки. Вони були трохи криві, але на вигляд міцні. Вони пульсували у ритмі її серця. Дівчина потисла стару ручку, наче долоню близького друга. Двері прочинилися, відкриваючи їй вхід до комірчини, а потім надійно сховали її від темряви коридору. Усе навкруги було чужим і знайомим, а обриси кімнати змінювалися від мляво розмитих до агресивно різких. Урешті погляд дівчини сфокусувався на найбільшій світлій плямі, яка повільно підпливала. Пляма ставала все чіткішою і чіткішою. Урешті, весь образ став яскравим. Здавалося, що невидимий олівець намалював обриси красивої жінки.

– Бабуся Ярина! – чомусь вирішила Оля.

Жінка всміхнулася і простягла їй невеличку загорнуту річ. Купи обгорткового паперу падали на землю, аж доки дівчина не побачила в своїх руках ключика. Оля хотіла щось запитати у бабці Ярини, але повітря розрізав голосний стукіт.

Жінка знов перетворилася на пляму і зникла, а разом з нею – світло у кімнаті. Усе знов ставало тьмяним і розмитим. А в той час хтось намагався вибити двері в комірчину, гепаючи в них усе голосніше і голосніше. Дівчина притисла ключа до грудей і озирнулася навсібіч, зрозумівши, що більше нікуди тікати.

У двері гепали так сильно, що вони мало не злетіли з петель. Оля міцно стисла ключа в кулаці й приготувалася прийняти бій, а потім… розплющила очі.

Дівчина опритомніла у ліжку, в хатині бабці Ярини. Яскраве світло струменем лилося в кімнату, а старий годинник рівненько поцокував, відміряючи час. Оля спокійно зітхнула.

«Слава Богу, це лише сон», – промайнуло в її голові.

Але вранішні роздуми перервав голосний стукіт. Оля так перелякалася, що ледь не впала з ліжка. Хтось знову затарабанив у шибку.

– І кого це принесло? – на зміну страху прийшло роздратування, Оля нарешті вискочила з ліжка і босоніж попрямувала до вхідних дверей. Пролунало чергове стукотіння.

Дівчина визирнула у вікно і побачила невисокого зросту бабцю, яка заглядала у шибку з іншого боку. Це ще більше роздратувало Ольгу.

– Добрий ранок, дитинко! – радісно і швидко проговорила бабця, коли Оля нарешті прочинила двері. – Я тебе розбудила?

– Та ні, – Оля продовжувала мружитися від сліпучого сонця, тому її «та ні» виглядало дуже неправдоподібно.

– Пам’ятаєш мене? Я – баба Мотря, живу тут недалечко, через кілька хат.

– А, звісно, – вичавила з себе посмішку дівчина, – ви бабуся Назара?

– Так, так, – закивала старенька.

– То, може, зайдете? – Оля не дуже хотіла когось бачити і з кимось спілкуватися, та все ж вирішила, що то буде занадто нечемно залишити стару на порозі.

Бабця моторно проскочила до веранди і присіла на кушетку, а перед тим тицьнула дівчині в руки таріль, прикритий красивим чистим рушником.

– На, спробуєш бабиних пиріжечків, щойно напекла.

Дівчина подякувала, розуміючи, що відмовлятися марно. До того ж аромат, що долинав із мисчини, був просто божественним.

– Ну, як ти тут? Облаштовуєшся?

– Та я ненадовго, завтра вже їду додому.

– Завтра? Так скоро? А що ж з домом буде?

Оля знизала плечима. Що відповісти старій, вона не знала. Цей будинок навіяв на неї спогади, але не більше того. Довго залишатися вона не збиралася.

– А ви як поживаєте? – перевела розмову в інше русло дівчина.

– А що я, дитинко… Старість є старість… Човгаю ще, бач потрохи. Все менше і менше нас стає. Село вже пусте стало. Шоб до дохтура поїхати, тре’ машину наймать. Нічьо і нікого вже тут не лишилося. То хоч до Ярини бува заскочу та погомонимо, а тепер от… – баба Мотря витерла краєм хустки сльозинки, що заблищали в її очах. – Все-таки довів її ірод проклятий, прости Господи, що такеє скажеш.

Оля вже майже не слухала причитання старої, але раптом наче хтось увімкнув світло в темній кімнаті.

– Який ірод? – поцікавилася дівчина.

– Та Борюсік же… Племінничок Яринин.

– Дядько Борис?

– А хто ж?! Алкоголік проклятущий, все ходив тут та казав, шо то його хата…

– Щось я нічого не розумію.

– Та що тут розуміти? Хотів, щоб Ярина йому хату переписала, бо він, бач, найближчий родич. А Ярина ж із характером була. Поїхала та й переписала все на вас із Анічкою. Так він тут таке творив, таке творив! Ходив навколо хати, репетував: «Я тебе спалю. І хату спалю». Зі світлом, я підозрюю, він теж тут щось заподіяв. Ото видно в Ярини бідолашної серце і не витримало.