скачать книгу бесплатно
6. Т. Г. Шевченка до ради Академii мистецтв
10 грудня 1840. С.-Петербург
В Совет Императорской Академии художеств
постороннего ученика Академии
Тараса Шевченко
Прошение
Желая посвятить себя изучению живописи под руководством г. профессора К. Брюллова и с сею целию посещать художественные классы императорской Академии и представляя при сем выданный мне от сей Академии на жительство билет и рисунки с натуры – прочих же документов никаких не имею, покорнейше прошу Совет Императорской Академии художеств принять меня в число вольноприходящих учеников, посещающих художественные классы, причем обязываюсь ежегодно вносить следующую плату за билеты для входа в рисовальные классы и в точности исполнять все, что о вольноприходящих учениках постановлено; а равно посещать и классы наук по избранному мною роду художеств, в Академии преподаваемых; в случае же неисполнения сего, подвергаюсь строгой ответственности.
Тарас Шевченко подписался
10 декабря 1840 года.
1841
7. Т. Г. Шевченка ДО Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка
19 лютого 1841. С.-Петербург
С.-Петербург – февраля 19. 1841.
Або проклятi поштарi не довезли мого письма до вас, або ви його прочитали та розсердились на мене. Що-небудь та е. Нехай же що е, то те й буде, а я таки знову буду просить вас, щоби ви, коли буде ваша ласка, прислали менi дiвочу сорочку, гарно пошиту, плахту, стрiчок зо двi, та й годi. Пришлiть, будьте ласкавi. А коли прислать не можна – то ради великого Бога, й високого неба, й широкого моря, не сердьтесь на мене, хоч воно й справдi е за що. Як-таки нi з сього нi з того, зроду чоловiка в вiчi не бачив, – а прошу того, що треба купить за грошi, та, може, ще й не за малi. Що ж маю робить!!! Наймав прокляту московку – i дуже делiкатну мадам, щоб пошила менi дiвочу сорочку, – не втне та й годi, хоч кiл на головi теши, вона таки своеi. Що тут на свiтi робить! Попросив би батька, матiр, щоб прислали, та ба, де iх взять,
i на Украiнi
Я сирота, мiй голубе,
Як i на чужинi.
Тiлько й рiднi, що ви днi… Не цурайтеся ж, любiть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, нiхто на всiм свiтi. Ваша «Маруся» так менi вас розказала, що я вас навилiт знаю. Далебi правда, частенько сижу собi один в чужiй хатi та й думаю – гора з горою не сходиться, а чоловiк з чоловiком спiткнеться. Що-то якби благословив милосердни[й] Бог нам з вами зострiнуться.
Ото б побалакали! ух, аж душно!! Авжеж, коли не вмремо, то дiждемо, хоч i не швидко, матерi його ковiнька, а колись-то буде. Я, не вам кажучи, пустився в малярство. Трошки пiзненько, а коли, каже, взявся, то вези до краю. Не хочеться, щоб москалi насмiялись. Ради цього самого я академiю не швидче покину, як через два годи. Через два годи як прочитаете в якiм-небудь журналi, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! а за таке малювання академiя його (мене б то) посилае в Італiю в самий Рим. Весело, батьку, дуже весело! Тойдi запряжу конi – та прямiсiнько в Харков. А поки те буде… я сього лiта повинен намальовать для академii картину, як наша чорнобрива дiвчина молиться Богу, лягаючи спать. Так от, бачите, лебедику, все е: i модель – чи по-тутешнему натурщиця – i справа всяка, – а одежi нема. Та й де ii тут взять? Кругом москалi та нiмота, нi одноi душi хрещеноi. Просив би кого-небудь, щоб прислали з Украiни, так, ей-богу, окроме вас не знаю нiкого, пришлiть, будьте ласкавi. Тiлько сорочку, плахту i стрiчок зо двi, а я вам за те намалюю яку зумiю картину, звичайне нашу – або Марусю, або Сердешну Оксану (ii вже дрюкують), або панну Сотникiвну, як вона богобоязлива, сидя у вiкна, орарь лагодить, намалюю, ей-богу, намалюю! І дуже буду дякувать. Написав би до вас ще що-небудь, та нема паперу, i перо зопсувалось. Так, як я вас люблю, любiть i ви мене, хоч половину, коли е за що. А коли будете мать час написать менi що-небудь – то адрес мiй отак – в Императорской Академии художеств – звичайне в С.-Петербурге. На квартиру профессора Карла Брюллова ученику Т. Шевченку.
8. Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка до Т. Г. Шевченка
22 березня 1841. Основа
Ой мiй милий, мiй любезний паночку, Тарас Григорьевич. Я ж кажу, якби в тебе та були довгi руки, щоб досягти аж сюди, то узяв би добру палюгу та попобив би мене, скiльки душi завгодно, або за патли вискуб би гаразд, що я против тебе, за твою ласку, щирую душу, був такий не звичайний, не писав до тебе мiсяцiв з двадцятеро. Тривай лишень, голубчику, не сердись, а розпитай перше, а я перед тобою, друже мiй, висповiдаюсь, як е перед панотцем, що от люди ходють та возють його. Слухайте ж, пожалуйте, що тут було. Прочитав Ваше перше письмо та й голову повiсив. Думаю собi: гай, гай! Отже справдi позабував козак наших усiх! Хотiв парубка змальовать, а вийшов дiд, або ще пiвдiда, вже згорбився, на старiсть закандзюбився. Та й дiвчина наряжена щось не по-нашому. Треба йому помочi подати, послати християнськоi одежi, щоб надивився на неi та щоб не обмоскалився овсi. «А нуте, – кажу, – хлопцi, дiвчата! Мотнiтеся швиденько, зиськайте менi плахту, дiвочу сорочку з ляховками, стрiчки, ленти, давайте усього…» Бiгають моi, повисолоплювавши язики, а я взяв та й занедужав собi гарненько, лежати не лежав, а так свiтом нудив, усе менi остило та опоганiло, нiчого i не робив. Що спитаюсь хлопцiв: «А що, е?» – «Нема», – кажуть. – «Шукайте, – кажу, – щоб ви показились». Та й лаю таки. Ось-ось вже трошки очуняв у пiст, iще, далебi, не було Вашого другого письма, а я принявся пильно за Вашее дiло. «Нема, – кажуть, – хоч з собаками ськать, так нема». – «Як таки нема? Адже не голi дiвчата ходють, чим-небудь прикривають i се, i те, i усяке грiшне тiло». – «Еге, – кажуть, – нема вже в них такой моди, щоб у плахтах ходили, понадiвали ситцьовi юпки (себто по-нашому спiдницi) та холстинковi копоти; сорочки вже без ляховок носять, бо не подоба виставляти сорочку iз-пiд копота; на головах лент не покладають, а, пов’язують платком, по-модному, по-дiвочи, бо вже й мужичка хоче, щоб думали, що вона е панночка». – «А щоб ви, – кажу, – ошкурились з вашими модами. Нехай вже панii дурiють з модами, а то вже i нашi туди ж. Де ж найду я такого добра, якого менi треба?» – «Треба, – кажуть, – посилати по селам, у глуш, де ще не чули про сii моди». Нехай i так. Так от, батечку! Бач, який наш Харкiв став модний собi на лихо! Так ми, поки знайдемо те, що Вам треба, ось що з жiнкою моею сконпонували. Нехай лишень отце зiйде повiдь, що можно буде допхатися у наш город, що й близенько вiд нас, i бачимо по усяк час, так вода залила, нiкуди переiхати, так тодi купимо куклу та i вберемо ii у плахточку, i у запасочку, i льолечку дамо, яку треба, i коси заплетемо, i скиндячки положимо та й пошлемо до Вас на женихання, поки достанемо справжню справу. А другу рiч поведши, хоч i поставимо Вам настоящу плахту i усе, як треба, то чи зумiе ж хто у Вас нарядитись по-чоловiчому? Еге! Глядiть, щоб плахти задом наперед не надiли! Та й голови не вбере нiхто, коли не хрещений по-нашому; а на куклi лучче буде усе видко. А ще i те скажемо: що Ви знайшли грацiозного, як письменнi кажуть, коли дiвка Богу молиться? Вона не буде у своiм нарядi молитися. Вона усе з себе познiма, гарненько посклада та у однiй льолi i стане молитись. Бог, каже, простить, а так легше, та й стане знай хреститись, поки чита своi молитви, а поклона не вдарить. Як знаете, се Ваше дiло; а чи не грацiознiше було б, якби наша дiвка та йшла з вiдрами з водою, вже чи в пам’ятку Вам, як то вона манiрно iйде, як вихилiться, з ноги на ногу переступа, як понурила головку, а iзпiдлоб’я позира, чи дивляться на неi люди. Або стоiть бiля криницi та розговорюе з ким, вiдра поставивши, або пiдперлась рукою та зажурилась об чiм. Ну, та Ви усе лучче знаете. Менi Вас не учить.
«Гайдамаки» вашi добра штука буде. Читав я декому з наших. Поцмакують. А що вже Гулак-Артемовський, коли знаете, той дуже Вас улюбив за «Кобзаря». Дрюкуйте швидше, лишень. Нехай Вам Бог помага. А що наш Евгений Павлович з своiм альманахом? Чи воно ж буде що? І швидко? Нiчого до мене вже давно не пише. Коли ще не опiзнюся, то от посилаю йому двi гарненькi штучки у його альманах, нехай притулить, як зна. Вони вже були раз у Петенбурсi, та пан Лобасов, що iх сконпоновав, не так написав до пана Гребiнки, не у тую хату надписав, так йому i вернули, а вiн до мене вже прислав та й просив вiдiслати. Будьте ласкавi, вiддайте йому, попросiть, щоб притулив де у альманасi. Коли ж вже пiзно, що альманах оддрукований, то нехай ткне або в «Лiтературну газету», або у «Маяк». Там наше приймаеться. Та якого гаспида вiн надувся та нi словечка до мене не напише? І чому се так завередував?
Нуте, тепер ось яке дiло. Александр Павлович Башуцкий друкуе дуже мудру книжку. Там будуть усякii народи: i школярi, i купцi, i ковалi, i усякi. Я списав нашого «Знахаря». І як треба до нього картинки, то я ваших вирiзав та й послав йому, бо на виду вiн настояще так дивиться, як треба знахарю, що обдурюе народ i мошеннича; та й вона дивиться на нього теж лукаво. Припадають вони обидва до моеi казки, тiльки не знаю, щоб хто йому обдiлав як треба iх по-нашому, так я i указав на Вас i прохав його сее письмо вiдiслати до Вас. Коли проситиме Вас об сiм, то, будьте ласкавi, учешiть наших так, щоб пальцi знати було, щоб нашi на славу пiшли. Як знаете, так з ним i сконпонуйте, бо й вiн также штука на усяке дiло. Прощайте ж. Бувайте здоровi з празником, з Великоднем; нехай Вас самi найлучшi дiвчата тричi по тричi поцiлують. Ждiть вiд мене скоро звiстки.
Щиро Вас кохаючий Гриць Квiтка.
22 марта [18]41
Основа.
9. Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка до Т. Г. Шевченка
22 листопада 1841. Основа
22 ноября [18]41. Основа.
Будьте з пилипiвкою здоровi, мiй любезний паночку! Спасибi Вам за Ваше письмо i усяку добру мову, написану там. Читав у «Лит[ературной] газете», що Ваша дiвчина, що через тин ворожила у циганки, придалась, та й зрадовався, бо я так i надiявся. Спасибi Вам, що не дивитесь у вiчi отим дурням, кацапам, що, не вмiвши нашоi мови i не розiбравши у неi нiчого, кричать, мов жиди у шабаш: «Штьо да штьо эта навернякано? Мы не понимаем-ста ничаво!». Спасибi, що плюете на се та не перестаете писати. Пишiть, пишiть; нехай Вам Господь поможе. Велике спасибi скажу, коли пришлете хоч подивитись, а вже не втерплю, прочитаю. Та де ж Вашi бiлети? Пишете, що посилаете есте, та й нема. Чурхнiть кете iх до нас. Може таки який-небудь десяток збудемо. Аж тричi спасибi попереду кажу за обiцянку намальовати мою сотникiвну; се як змалюете та пришлете, то ще дужче дяковати буду за добру Вашу пам’ять i, дивлячися i любуючися на неi, буду завсiгда дяковати Вам.
А нуте, тепер е пильнее дiло до Вас. Глядiть же, зробiть по-нашому, а не по-кацаповському, скажiть: «Добре» та й зробiть хутенько. Знайшовся i в нас парень-друзяка, до дiла штепний, та й хоче збити збiрник, по-панському «альманах», i дав йому iмення «Молодик», i хоче назбирати усяких штучок, i по-московському i по-нашому написаних. Московськi штучки i вiршi е преотменные-ста, а з правди, усi перших писачок, усi шлють йому, так наських ще трошки. Будьте ласкавi, пришлiть йому яку думку Вашу або вiдiрвiть вiд готового чого який шматочок та й пришлiть на мое iм’я аж у самiсiнький Харкiв. Велике Вам спасибi скаже!
Об сiм попросiть вiд мене i вiд усiх, люблящих читати усе добрее, нашого Евгения Павловича Гребенку, нехай утне яку приказку наську. Не будете жалковати, у чеснiй кампанii та мiж добрими людьми будете. Та коли б хутенько, бо вже скоро вiдошле у цензуру. Здiлайте милость, iще скажiть пану Гребенке, що його бiлети не дуже повзуть з рук. Тiльки скажеш кому, то зараз i втнуть: «Знаем ми сю; се петербуржцi. А де iх “Історiя руського народу”? А де п’яте, десяте?». То й кажеш: «Та нi, батечки! Се вже не… се добра, чесна, правдива душа, не збреше». Так нi: «Подай книжку, озьму i грошi знесу». От якоi спiвають. Та коли хоче i наш край надiлити своiм «Богданом», то нехай присила, зараз збудемо. А «Ластiвки» його нема тут овсi.
Покланявся Вам пан Артемовський. Я йому казав, що Ви писали про нього, а вiн сказав: «Нi, я тiльки прочитав його “Кобзаря” та й знаю, яку вiн мае душу, i яке серце в нього, i знаю його думки». Отак казав.
А пан Корсун троха сам не писав до Вас. От i усе. Бувайте здоровi i не переставайте любити i не забувайте щиро Вам преданного
Григор[iя] Квiтки.
10. Т. Г. Шевченка до Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка
8 грудня 1841. С.-Петербург
С.-Петербург. 8 декабря 1841.
Вибачайте, батечку, що найшлося, те i посилаю, а «Ганнусю» сьогодня нашвидку скомпонував, та i сам не знаю, чи до ладу, чи нi. Подивiться ви на неi гарненько та й скажiть щиру правду, як побачите, що вона вже дуже безецна[11 - Похабна.](бо вона менi так здаеться), то не давайте й дрюкувать. Нехай iде вiдкiль взялася. Ще посилаю вам кацапськi вiршi своеi роботи. Коли доладне що, то дрюкуйте, а коли нi, то закурiть люльку, коли люльку курите. Це, бачте, пiсня з моеi драми «Невеста», що я писав до вас, трагедiя «Никита Гайдай». Я перемайстрував ii в драму. Я ще одну драму майструю. Назоветься «Слепая красавица». Не знаю, що з неi буде, боюсь, щоб не сказали москалi mauvais sujet, бо вона, бачте, з украiнського простого биту. Ну, та цур iм, москалям. Посилаю вам билеты на «Гайдамаки», роздай[те], будьте ласкавi, як умiете, вони вже надрюкованi. Та… ей-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарнi. Малюю вашу панну Сотникiвну. Хотiв кончить до Рiздва, та й не знаю, бо тут тепер нi день, нi нiч, так, чортзна-що. Прокинешся рано, тiлько що заходишся малювать, дивишся, вже й нiч. Отаке-то лихо. Тiлько пензлi миеш, бiлш нiчого. Спасибi вам i пановi Артемовському за ласкаве слово. І спасибi всiм тим, хто пише по-нашому або про наше. Покланяйтеся iм, кого знаете i хто чув про мене. Оставайтеся здоровi, не забувайте, а вас нiколи не забуде Т. Шевченко.
1841–1842
11. Т. Г. Шевченка до Г. Л. Ткаченка
1841 – вересень 1842. С.-Петербург
Спасибi вам, Григорiй Леонтьевич, що ви таки не забуваете того нечепурного Тараса, що колись, колись-то… та цур йому, минуло, бодай не снилось. Тепер, слава Богу, i чепурнiший, i розумнiший, i щасливiший, як перше було. Ви, спасибi вам, до мене пишете, щоб я сказав вам, чи справдi Федот здоров так, як вiн до вас пише… здоров. Далебi здоров. Як бугай. А як буде мене слухать, то ще здоровiший буде. Щира правда! Я, бачте, хочу його вивести в люди, як кацап сказав; хочу всему доброму його навчить, сирiч – горiлку пить i прочая; вибачайте, будьте ласкавi, за щиру [мову]. І по цiй мовi бувайте здоровi, спасибi за пам’ять i ласкаве слово.
Т. Шевченко.
1842
12. Т. Г. Шевченка до О. О. Корсуна
11–12 сiчня 1842. С.-Петербург
Отак зачинаеться моя «Черниця» – а що дальше буде, то я i сам не знаю. Здаеться, i люльки не курю, а шматочки паперу, що була написана «Черниця», розгубилися – треба буде знову компонувать. А поки що буде, надрукуйте хоч це, що маю, – тiлько дрюкуйте своею граматикою, бо вона менi дуже полюбилась.
Т. Шевченко.
13. Т. Г. Шевченка до Г. С. Тарновського
26 березня 1842. С.-Петербург
С.-Петербург – 1842, марта 26.
Григорий Степанович!
Я думаю, вы меня хорошенько побранили за «Гайдамаки». Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутительно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились. Посылаю вам три экземпляра, один возьмiть собi, другий оддайте Н[иколаю] Андреевичу maestro Маркевичу, третiй Вiктору Забiлi на заочное знакомство. По вашему реестру я поручил И. М. Корби раздать экземпляры. Прощайте, желаю вам встретить весну весело. А у нас еще зима.
Ваш покорный слуга
Т. Шевченко.
P. S. Трохи-трохи був не забув. Я чув, що в вас е молоденькi дiвчата. Не давайте iм, будьте ласкавi, i не показуйте моi «Гайдамаки», бо там е багато такого, що аж самому сором. Нехай трошки пiдождуть, я iм пришлю «Черницю Мар’яну», к Великодню думаю надрюковать. Це вже буде не возмутительное.
Ще раз P. S. Поправляйте, будьте ласкавi, самi граматику, бо так погано видержана коректура, що цур йому.
14. Т. Г. Шевченка до Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка
28 березня 1842. С.-Петербург
С.-Петербург. 28 марта 1842 г.
«Надрюковав, бодай йому очi повилазили», – отак ви скажете, як зачнете читать моi «Гайдамаки»; а що скажете, як прочитаете, не знаю. Не лайте дуже, коли найдете що-небудь не до ладу, бо i написано i надрюковано навмання, – та я ще i досi не знаю, чи получили ви мою «Утоплену», що я послав вам через Корсуна, i бiлети на «Гайдамаки». Коли маете субскрибентiв, то напишiть до мене швидче, бо вже тiлько сто екземплярiв осталось. Та якби ви не полiновались прислать менi своi сочиненiя хоч пiвекземпляра, так – на пам’ять, то велике спасибi вам сказав би.
Т. Шевченко.
Поцiлуйте любого Гулака-Артемовського i отдайте йому книжку, а другу не цiлуючи отдайте Корсуну.
15. Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка до Т. Г. Шевченка
29 квiтня 1842. Основа
29 апреля [18]42. Основа.
Милий i добрий мiй паночку Тарас Григорович.
Ну, вже так що порадували Ви нас своiми «Гайдамаками»! Я ж кажу: читаеш та й облизуешся. Якраз к Великодню прислали Ви нам сюю писанку, а я зараз i розiслав по рукам. Пан Артемовський аж пiдскакуе та хвалить. Як такого добра не хвалити? Пишiте ж, паничу, у усю руку; напишiте нам ще таке, дайте вiддохнути вiд московських брехень, що читаеш-читаеш та або заснеш гарненько, або на животi затошнить, а на зуби паде оскома, що три днi не хочеться дивиться на книжку. Артемовський сам хотi[в до Вас п]исати – i не збреше, напише, [бо дуже похваляе. Кор]суна пiсля того не ба[чив]. …пiсля такого добра.
Бiлети Вашi усi цiлi лежать у мене, нiхто не взяв нi одного, кажуть: «Нехай книжки пришлеть». Бiсова Москва провчила: грошики зчистить, а книжки – овва! Записалося у мене душ з п’ятнадцять, що певно дадуть грошi; пришлiте десяткiв зо два, то грошi зараз i вишлю Вам, певно, вишлю. Писав i про «Богдана» Є. П. Гребiнки. Кажуть, давай, кажуть, книжки – тодi i грошi. А де вiн? Вже я писав-писав до нього – знай мовчить, так я i годi сказав. Може, сердиться за що? А щоб його Бог любив! Або, нехай Бог боронить, обмоскалився, у iх вiру уступив. А спитайте його вiд мене, коли побачите: що вiн дума?
Послав би я, батечку, Вам i десять своiх книжок, так нема iх у мене. Усi у москалiв: нi грошей, нi книжок не бачу. Обдурили добре. Коли хочете, то от писулька: по нiй дадуть Вам.
Пишiте ж, пишiте ще, потiшайте нашi душi таким смашним, та «Гайдамакiв» шлiть до мене, я Вам грошики вишлю. Та не розлюбляйте щиро Ва[с] кохаючого
[Григорiя Квiтку].
Сейчас прочитал Евгения Па[влович]а «Сеню», и мы обое с женою хохотали очень. Чудесна штука.
«Утопленницу» Вашу i усе гарнее получили, як треба. Буде у «Молодику», нашому альманасi.
16. П. М. Корольова до Т. Г. Шевченка
2 травня 1842. Харкiв
Харьков, 2-го мая 1842.
Брате! (Чи можна тебе так звать?). Бо я тебе полюбив, дуже полюбив – так, як брата, та нi, ще бiльш, – як того, хто первий заспiвав про ту славу козацькую, що голосна та правдива, як Господа слово, про ту волю, що минулась, про степи та про могили, що на Украiнi, над котрими орел чорний сторожем лiтае – не так, як кавун у спасiвку, та хiба тiльки й е, що кавуни на нашiй Украiнi або хрiн… Гай-гай! Нехай би вже москалi, а то… не найшли бiльш нiчого, як карасiв, та ще дечого, що всюди; е у нас, е таке дещо, що чи й е воно у кого другого – кожна могила, кожний байрак що-небудь скаже, була б тiлько охота з ним побалакать, та скаже таке що-небудь, що довго б, довго б слухав… аж не одiрвешся. От давно вже я сумував сам собi – не чуть нiчого, нiхто нiчого не скаже, не заспiва так, щоб серцю полегшало, заспiвав би й сам… та ба, не вмiю. Аж ось Кобзар заспiвав. Як менi тодi було легко! Бачив я «Кобзаря» часов з чотири, а не чотири… то що й казать – i жiнки, i дiвчата, всiм прийшовсь «Кобзар» по серцю. Душ з пiвдесятка вже я бачив, що вони, як прочитаеш «Мар’яну», що прислав ти Корсуновi, так i слова не виговорять. Спiвай же, мое серце, бо грiх не спiвать тому, хто вмiе, тiльки, хай тебе Бог боронить, не по-московськи. Коли нiнавiщо буде надрюковать, присилай нам бiлетiв, а ми тобi будем грошi та ще… не багатий я чоловiк – трудова у мене копiйка, а, iй-богу, з тобою подiлюсь послiдньою. Дрюкуй «Дорошенка» i все, що у тебе е. Узяв я у Корсуна десяток бiлетiв, роздав скiльки було можно, i от тобi 30 рублiв. Може б i бiльше, та, ей-богу, i в мене багато роботи, та ще гiрше те, що мало е в мене знакомих у Харковi, а на селi й того менше. Посилаю тобi «Запорозьку старину», чим багатi, тим i радi. Прощай, твiй
Пилип Корольов.
Пришли книжок, що каже Корсун, та i я прошу, бо зараз i грошi будуть, уже я за се берусь. Мiй адрес: Филиппу Николаевичу Королеву в Харьков, спросить в университете. Та ще прошу виповни просьбу Корсуна, прошу одну книжку «Кобзаря».
17. О. О. Корсуна до Т. Г. Шевченка
2 травня 1842. Харкiв
Харкiв, 2 мая 1842 року.
«Хоч круть верть, хоч верть круть» – як там кажуть. Надрукував був 600 книжок, думав: от добро! Купуватимуть та читатимуть наське слово! А я iще скомпоную другий, там третiй… Та ще з картинками, та з… Афю-тю-тю! – Цур дурня!!! – Надрукував 600, продав 50, роздарив 200, а 350 не знаю, куди й дiти. – Пани кажуть: «Нащо нам?! Хiба ми школярi, чи що?» – А панi кажуть: «Нет, не чытаю такых кныжок. Я тэрпэть не можу малосерыйського языку!.. Дiвчино! Подвинь лишень коць! Ледащо!»
Се одно, а отце друге: Вам ще досi не писав, бо думка була, щоб послать укупi з папером фабричним i банкового… Та бачите, що й досi, та й то, поздоров, боже, пана Короля, тiльки тридцять; кажуть сучi сини: «Хай пришле книжки…»
І так-таки: пришлiть, будьте ласкавi, книжок: «Гайдамакiв» штук 20 та «Кобзаря» так з 15, чи що – як знаете; а таки опрiче того, – менi один такий екземпляр «Кобзаря», як ви дали старому, бо сором сказати, у мене нема нiякого!!! Та не забудьте свiй та Гребiнкин портрети, та й ще що-небудь таки черкнiть
Вашому А. Корсуну.
Кiнчайте «Мар’яну». Ось-ось одправимо до Вас у Петербург другий «Снiп».
Дописка на першiй сторiнцi:
Ради родини пишiть бiльш… Аркушiв зо два, зо три: пишiть брате!
18. Т. Г. Шевченка до П. М. Корольова
22 травня 1842. С.-Петербург
СПБ. 22 мая
1842.
Спасибi тобi, добрий чоловiче, за ласкаве слово, за грошi i за «Старину запорозьку», спасибi i тiлько що спасибi, а бiлше нiчого я не маю. Прийми не гнiваючись «Гайдамаки», а на «Кобзаря» вибач. Нема нi одного. Як надрюкую вдруге, то пришлю не один екз[емпляр]. З дякою шлю вам 6-ть екз[емплярiв] «Гайдамаки» – i сьомий вам на пам’ять, не забувайте мене, коли маете чим поминать. Лежу оце п’ятi сутки та читаю «Старину», добра книжка, спасибi вам i Срезневському. Я думаю дещо з неi зробить, коли здоров буду, там багато е дечого такого, що аж губи облизуеш, спасибi вам, – напиши, будь ласкав, земляче, коли будеш мать час, як там у вас, у Харковi, привiтали моi «Гайдамаки», чи лають, чи нi, напиши щиру правду, i за щиру правду скаже щире спасибi
Т. Шевченко.
19. В. І. Штернберга до Т. Г. Шевченка
Липень 1842. Рим
Рим, 1842 г. Июля, не знаю котрого.
