Захар Беркут

скачать книгу бесплатно

Захар Беркут
Іван Якович Франко

Шкiльная бiблiотека украiнськоi i зарубiжноi лiтератури
Іван Франко (1856–1916) – незаперечний класик украiнськоi лiтератури. Всебiчно обдарований, енциклопедично освiчений, надзвичайно працьовитий, вiн був поетом, прозаiком, драматургом, критиком й iсториком, перекладачем, видавцем. Сюжети для своiх творiв Франко черпав з життя i боротьби рiдного народу, з першоджерел людськоi культури, i, як не дивно, своеi актуальностi вони не втратили.

Повiсть «Захар Беркут» – це найвiдомiший художнiй твiр Івана Франка на iсторичну тему. Вiдтворюючи iсторичне минуле, боротьбу жителiв мiсцевостi Тухля проти монголо-татар, письменник переплiтае художню вигадку та народну творчiсть, беручи за основу широко вiдому в Галичинi i в Закарпаттi легенду про те, як тухольська громада весною 1241 року затопила монгольське вiйсько. І як би там не було, але сьогоднi ця повiсть сприймаеться напрочуд сучасно, коли йдеться про визволення нашоi рiдноi землi вiд загарбникiв.

Іван Якович Франко

Захар Беркут

© М. З. Легкий, передмова, примiтки, Словничок маловживаних слiв, 2017

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010

* * *

Повiсть про силу i мудрiсть

«Чим ми побiдили? Чи нашим оружжям тiлько? – розмiрковував Захар Беркут пiсля перемоги тухольцiв над дикою степовою монгольською ордою. – Нi. Ми побiдили нашим громадським ладом, нашою згодою i дружнiстю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськiм порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всi за одного, а один за всiх, доти нiяка ворожа сила не побiдить вас». Крiзь столiття вустами мудрого провiдника промовляе до нас Письменник, Мислитель, Громадянин. Чи дослуха?емося до його заповiтiв? Чи дружно стоiмо всi за одного, а один за всiх у важкий для Украiни час? Чи тiльки зброею переможемо новiтню задонську навалу? Веду до того, що повiсть Івана Франка «Захар Беркут» не просто майстерний художнiй твiр, призначений для обов’язкового шкiльного читання. «Захар Беркут» – то значно бiльше: це той «майстерверк» (шедевр), з якого кожен читач повинен зачерпнути мудростi й сили, вiдваги й наснаги…

Задум iсторичного твору виник у Франка ще навеснi 1882 року: у листi до приятеля Івана Белея вiн повiдомляв: «Тепер, коби час, задумав я узятися так, intra parenthesim [мiж iншим. – М. Л.] до одноi iсторичноi новели; а властиво до новели на iсторичнiм тлi, в котрiй би можна блиснути ярким реалiзмом. Але на се треба сили, котроi тепер у мене за вiчною втомою мало» [т. 48, с. 308][1 - Франко І. Зiбрання творiв: у 50 т. – К., 1976–1986. – Т. 48. – С. 308. (Покликаючись на це видання, в дужках вказуемо том i сторiнку. – М. Л.)]. У той час через важке матерiальне становище письменник змушений був жити в Нагуевичах, займатися сiльськогосподарською працею, яка майже унеможливлювала лiтературну творчiсть. З гiркотою сповiщав того ж адресата: «Так i чую, що моя „письменська снага“ щезае, що менi чимраз труднiше приходить що-небудь написати, що чимраз менше речей менi удаеться. У мене тут багато позачинаного, а ще бiльше позадумуваного, – та що, нi часу, нi сили кiнчити. А тут ще недостача хоч скiльки-небудь оживляючого товариства, недостача всього, що будить у чоловiцi думки i дае якi-небудь враження, одностайне, вправдi худоб’яче життя» [т. 48, с. 316–317]. Як на те, у вереснi 1882 р. журнал «Зоря» оголосив конкурс на написання найкращоi повiстi або роману. Франко вiдгукнувся на нього i вiдразу ж узявся за написання повiстi, над якою працював, як сам зазначив, у Нагуевичах вiд 1 жовтня до 15 листопада 1882 р. Повiдомлення про конкурс «Зорi», таким чином, стимулювало творчий процес, а iнтенсивна праця над повiстю (ii написано за пiвтора мiсяця) сприяла подоланню творчоi кризи.

У передмовi до твору автор дуже побiжно вказав на походження сюжету, зокрема на iсторичнi джерела та народнi перекази: «Головна основа взята почасти з iсторii (напад монголiв i iх ватажок Пета[2 - Пета – Субедей (Супатай; 1176–1248) – монгольський полководець, соратник Чингiсхана. Командував монгольським вiйськом в битвi з русичами на рiчцi Калцi (1223); був фактичним керiвником захiдного походу монголiв (1236–1242), пiд час якого захопив i пограбував багато украiнських мiст.]), а почасти з переказiв народних (про втоплення монгольськоi ватаги i iн.)» [т. 16, с. 7]. Немае достеменних вiдомостей, чи до написання повiстi Франко знав польськi iсторичнi хронiки Я. Длугоша, М. Кромера, М. Стрийковського, Б. Ваповського, Й. Бельського, студii украiнських iсторикiв А. Петрушевича, І. Шараневича та iн. (двi останнi зберiгалися в бiблiотецi Дрогобицькоi гiмназii), у яких iдеться про напади монголо-татар на Русь. У лiтописi Кромера («Kronika Polska») е iнформацiя про перемогу над татарами, 1489 р. загнаними в трясовину [див.: т. 42, с. 423]. Ймовiрно, iмпульсом до створення розв’язки повiстi мiг стати «Щоденник подорожi до Татр» Северина Гощинського, в якому йдеться, зокрема, про вузьку долину Косцелiско, де польськi верховинцi знищили значно чисельнiше татарське вiйсько (за iншою версiею – шведське)[3 - Денисюк І. Історична белетристика Івана Франка // Денисюк І. Лiтературознавчi та фольклористичнi працi: у 3 т., 4 кн. – Л., 2005. – Т. 2: Франкознавчi дослiдження. – С. 38, 39.].

У журналi «Жите i слово» Франко опублiкував народнi оповiдання про напади татар на Нагуевичi й поблизькi села, що iх чув вiд батька й матерi в пiдлiтковi роки[4 - Татарськi напади на Пiдгiр’е // Жите i слово. – 1895. – Т. 3. – Кн. 2. – С. 227–228.] й що iх використав також у сюжетi ранньоi поеми «Пани Туркули». Дослiдники зафiксували народнi перекази про потоплення татар; про те, що на мiсцi теперiшньоi Тухлi було гниле («тухле») озеро (вiд нього, за народною етимологiею, походить назва села), в якому нiчого не жило; i навiть про те, що Захар Беркут – реальна особа[5 - Сокiл В. Фольклорнi джерела повiстi І. Я. Франка «Захар Беркут» // Украiнська мова i лiтература в школi. – 1989. – № 9. – С. 76.]. Іншими словами, там, де бракувало iсторичних даних, письменник вдавався до легендарного матерiалу, поеднавши його з життевими реалiями далекого минулого. Можна вести мову й про сюжетнi перегуки «Захара Беркута» з поемою Адама Мiцкевича «Пан Тадеуш» (сцени полювання) та повiсткою Миколи Устияновича «Страсний четвер» (юнак рятуе дiвчину вiд розлюченого звiра).

Найголовнiше ж джерело повiстi – творча уява й фантазiя Франка, котрi допомогли йому синтезувати вiдомостi про iсторичнi подii з фольклорним матерiалом та з актуальними для нього громадсько-полiтичними iдеями та iдеалами, зокрема пошуком моделi iдеальноi суспiльноi органiзацii. У дебютi повiстi подано типово романтичну опозицiю «колись – тепер»: глорифiкований колишнiй iдеальний суспiльний лад Тухольщини (громаду) протиставлено теперiшнiй розрiзненостi селянських господарств, iхнiй нужденностi й слабкостi. «Сумно i непривiтно тепер в нашiй Тухольщинi[6 - Тухольщина – мiсцевiсть, що прилягае до села Тухлi (тепер Сколiвського району Львiвськоi областi). Село розташоване в бойкiвських Карпатах, у вузькiй долинi рiчки Опiр (притоки рiки Стрий). Твiр Франка прославив село: на пiвденнiй його околицi, на горi Захар Беркут, встановлено пам’ятник цьому персонажевi – там, де, за народними переказами, його поховано. У селi е камiнь, начебто той, яким перекривали русло рiки. Тут можна почути версiю, що саме в Тухлi Франко написав свою повiсть, хоча, як достеменно вiдомо, «Захара Беркута» письменник створив у рiдних Нагуевичах.]! – двiчi наголошуе автор. – Але найбiльше змiнилися люди. Зверху глянувши, то немовби змоглася мiж ними „культура“, але на дiлi виходить, що змоглося тiльки iх число. Сiл i присiлкiв бiльше, хат по селах бiльше, але зате по хатах убожество бiльше i нужда бiльша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмiлий i недотепний. Кождий дбае тiльки про себе, не розумiючи того, що таким робом роздроблюються iх сили, ослаблюеться громада» [т. 16, с. 9]. Сюжет повiстi е, по сутi, iлюстрацiею того, «що може бути пожадане i для наших „культурних“ часiв» [т. 16, с. 10], зокрема монолiтностi й могутностi сiльськоi громади з усталеними для неi традицiями й високими моральними засадами; громади, яка не визнае над собою нi князiвськоi, нi боярськоi влади; общини, котру очолюе мудрий i досвiдчений провiдник.

«Захар Беркут» – повiсть на iсторичну тематику, причому iнтегральними в нiй е теми межисоцiальних та мiжнацiональних стосункiв, а також вiдносин «особистiсть – соцiум». Подii вiдбуваються 1241 року в карпатському селi Тухля. Тухольську громаду очолюе в повiстi Захар Беркут, 90-рiчний старець, iдеалiзований тип суспiльного провiдника. Таке iм’я Франко дав своему персонажевi не випадково, адже орнiтологи описують беркута як великого хижого птаха, котрий гнiздиться здебiльшого на високогiр’ях, зокрема й карпатських. У народi цей птах здобув собi славу короля (царя) птахiв за свою силу, гордовиту смiливiсть i мудрiсть (вполювати його складно). Р. Горак та Я. Гнатiв припускають, що iм’я головного героя повiстi могло виникнути вiд iменi Франкового брата Захара, запеклого рибалки й мисливця, котрий одного разу вполював великого беркута й принiс мертвого птаха на нагуевицьке подвiр’я[7 - Горак Р., Гнатiв Я. Іван Франко. – Л., 2000. – Кн. 1: Рiд Якова. – С. 34.]. Символом-оберегом дому Беркутiв у повiстi е великий беркут, грiзного вигляду котрого побоюються чужосельцi. Зрештою, сам Захар Беркут завдяки мудростi й рiшучостi став своерiдним оберегом тухольськоi громади.

Вiн, власне, не лише очiльник, а й творець цього мiцного й злютованого соцiуму. «Громада – то був його свiт, то була цiль його життя» [т. 16, с. 40], – констатуе автор. Замолоду подавшись у Скитський монастир, де вiд старця Акинтiя навчився лiкарськоi справи i де чимало наслухався про громадськi порядки в пiвнiчнiй Русi, в Новгородi й Псковi, вiн повернувся до рiдноi Тухлi не лише лiкарем, а й громадянином, котрий мав за мету «вiддати цiле свое життя на поправу й скрiплення добрих громадських порядкiв у своiй рiднiй Тухольщинi» [т. 16, с. 41]. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвiдом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давнiх патрiархiв, батькiв i провiдникiв цiлого народу, про яких говорять нам тисячолiтнi пiснi та перекази» [т. 16, с. 39]. Ідею дружньоi й сильноi громадськоi влади («громада була для себе i суддею i впорядчиком у всьому» [т. 16, с. 41]), вiдпорноi на впливи князiвсько-боярськоi сили i здатноi протистояти зовнiшнiм агресорам, Беркутовi вдалося реалiзувати завдяки наполегливiй 70-лiтнiй працi. Вправний i мудрий оратор («бесiдник»), котрий «як заговорить, то немов тобi бог у серце вступае» [т. 16, с. 42], вiн умiе переконувати людей у перевагах громадського життя i зрештою здобувае собi авторитет далеко поза межами Тухлi. Захар дбае не лише про рiдну – не забувае й про сусiднi громади, всiлякими способами налагоджуючи зв’язки з ними. Так, пiд його орудою горяни проклали дорогу на угорський бiк Карпат, економiчна користь вiд якоi одразу далася взнаки. Мiцну громаду Беркут вважае основою суспiльно-полiтичного устрою Русi, тому стае безкомпромiсним захисником громадського ладу вiд зазiхань князiвсько-боярськоi верхiвки.

Садiвництво, бджолярство й лiкування людей – ось повсякденнi заняття старого Захара на схилку лiт. Повагу й любов серед односельцiв старий Беркут заслужив своiм безмежним альтруiзмом («життя лиш доти мае вартiсть, доки чоловiк може помагати iншим» [т. 16, с. 40]), виваженiстю, розумом i жертовнiстю (у виборi мiж повною перемогою над монголами i життям улюбленого сина Максима Беркут без вагань вiддае перевагу на користь першого). Старий язичник, «один iз остатнiх явних прихильникiв староi вiри на нашiй Русi» [т. 16, с. 122], вiн благае про допомогу Сторожа, оберега тухольцiв, а в «рiшучу хвилю» на «Яснiй полянi» (мiсцi, «де дiди теперiшнього поколiння засилали своi молитви найвищому творцевi життя, Дажбоговi-Сонцю» [т. 16, с. 122]), молиться до сонця й нагадуе спiвгромадянам останнього з «тих добрих велетнiв-сторожiв тухольських, про яких добрi дiла так само оповiдати собi будуть пiзнi поколiння» [т. 16, с 124]. Здобувши разом iз громадою звитягу над монголами, Захар спокiйно вiдходить iз життя, помираючи з вiрою у швидке вiдродження народу. Захар Беркут – один iз небагатьох персонажiв Франковоi прози, котрий помирае своею смертю, причому з почуттям виконаного обов’язку перед громадою. «Не плакали за ним нi сини, нi сусiди, нi громадяни, бо добре знали, що за щасливим грiх плакати. Але з радiсними спiвами обмили його тiло i занесли його на „Ясну поляну“, до стародавнього житла прадiдiвських богiв <…>. От так спочив старий Захар Беркут на лонi тих богiв, що жили в його серцi i нашiптували йому весь вiк чеснi, до добра громади вимiренi думки» [т. 16, с. 154].

Один iз синiв Захара, Максим, «мов здоровий дубчак мiж явориною, визначався мiж усiм тухольським парубоцтвом» [т. 16, с. 39]. Гiдний свого батька, справжнiй лицар, хоч i «смерд», розважливий i спокiйний. «Все у нього виходило в свiй час i на своiм мiсцi, без сумiшки i сутолоки; всюди вiн був, де його потрiбно, всюди вмiв зробити лад i порядок» [т. 16, с. 13]. Недаремно у серцi Мирослави, боярськоi доньки, одразу пробудилися захоплення парубком i повага до нього: «Хоч багато досi видала вона молодцiв i сильних, i смiлих, але такого, як Максим, що сполучав би в собi всi прикмети сильного робiтника, рицаря i начальника, – такого iй досi не траплялося бачити» [т. 16, с. 18]. Вiн – дитя свого краю, закоханий у свою батькiвщину з ii традицiями, повiр’ями та звичаями. Саме його вустами автор розповiдае легенду про Морану й Сторожа. Пiд час ловiв рятуе Мирославу вiд пазурiв лютоi ведмедицi, одним iз перших вступае у бiй з монгольськими наiзниками, гiдно й гордо тримае себе в ворожому полонi й допомагае тухольцям у вирiшальний момент iхнього протистояння з ворогом. «Що мое життя! – вiдповiдае вiн Тугаровi Вовку. – Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволi, той зазнав гiршого, нiж смерть» [т. 16, с. 115]. Будучи полоненим, вiн не втратив сили духу й придумав план: впустити монголiв у вузьку улоговину й там знищити iх. Добрий стратег i тактик, Максим, заманюючи ворога в пастку, навмисно зволiкае, поки загачений потiк розiлле своi води й вигубить монголiв.

З такою ж романтичною гiперболiчнiстю у свою надприродну величину виведено в повiстi й Мирославу, доньку боярина Тугара Вовка. Наполеглива й рiшуча, смiлива й харизматична, вона одразу впала в око Максимовi: «Дивна дiвчина! – думалось йому раз по разу, – такоi я ще й не видав нiколи!» [т. 16, с. 15]. Незважаючи на рiшучий протест батька, вона присягае коханому у вiрностi в почуттях. «Вона була надто смiлоi вдачi, надто свобiдно i по-рицарськи вихована» [т. 16, с. 74], i, вражена грiзним виглядом монгольського табору, запевняе себе: «Я не пiду дальше! Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу вiдвести його вiд його проклятого намiру» [т. 16, с. 75]. Дiвчина залишаеться на боцi тухольськоi громади й благае батька не зраджувати своiх землякiв: «Тату, вернися! <…> Лишися тут, мiж своiми людьми! Стань мiж ними до бою з наiзниками, як брат обiк братiв, – а вони простять тобi все минувше!» [т. 16, с. 127]. Вона пробираеться в монгольський табiр i морально пiдтримуе Максима. Пiд час монгольськоi облоги Тухлi дiвчина виявляе себе як знавець вiйськовоi справи: вона навчила тухольцiв робити смертоносну зброю – «метавки», вiд яких ворог зазнав чималих втрат. Перед самою смертю (у фiналi повiстi) старий Захар благословить Мирославу й Максима: «В тяжких днях звела вас доля докупи i злучила вашi серця, – i ви показалися гiдними перестояти й найстрашнiшу бурю» [т. 16, с. 153].

Вiд самого початку у творi намiчено конфлiкт мiж тухольськими громадянами й боярином Тугаром Вовком, представником невизнаноi громадою князiвськоi влади в краi, котрий прагне присвоiти собi довколишнi землi й послiдовно домагаеться свого, прикриваючись грамотою князя Данила. Тухольцi на чолi з Захаром Беркутом чинять цьому спротив, врештi на громадських зборах вирiшують депортувати боярина з територii общини, довiдавшись, що вiн колись зрадив русичiв у битвi з монголами на Калцi. Соцiальне протистояння посилюеться мiжнацiональним, коли Тугар Вовк, маючи давню угоду з монголами й вирiшивши тепер помститися тухольцям, приводить у Тухольщину монгольських загарбникiв на чолi з бегадиром Бурундою. Знаючи всi мiсцевi шляхи й стежки, вiн веде монголiв через вузьку улоговину з метою знищити тухольцiв i якомога швидше вийти за Карпатський хребет. Хитрий i пiдступний, вiн до останнього утримуе в заручниках Максима, сподiваючись зберегти натомiсть власне життя.

У громадсько-полiтичну лiнiю сюжету тiсно вплiтаеться мiфологiчна, в якiй трансформовано народну легенду про царя велетнiв Сторожа i богиню смертi Морану, володарку смертоносного озера. За цiею легендою, Сторож зруйнував одну зi скель, що втримувала озеро, вода витекла з нього i втратила свою силу, а довколишня околиця ожила i стала життедайною. Морана перетворила Сторожа на велетенський камiнь-статую, але, подейкують, вона ще раз колись збере свою силу, щоб завоювати Тухольщину, та «отсей заклятий Сторож упаде тодi на силу Морани i роздавить ii собою» [т. 16, с. 34]. Сторож i Морана уособлюють одвiчну боротьбу Добра i Зла, що ii автор трансформуе на сторiнках повiстi (у протистояннi громадськоi й князiвськоi влади, у звитязi тухольцiв над монголами). Сторож – це символ-оберiг Тухольщини, ii добрий дух, «котрий, бачилось, пильнував входу в тухольську долину i готов був упасти на кождого, хто в ворожiй цiлi вдирався б до цього тихого, щасливого закутка» [т. 16, с. 33]. Вiн – опiкун усiх «добрих i чистих душею». У вирiшальний момент русько-монгольського протистояння, коли загарбники вдерлися в Тухлю, щоб знищити ii, Сторож стае захисником тухольцiв i смертю для загарбникiв. За задумом Захара Беркута, його скинуто з високоi скелi й ним перегороджено рiку, через що вода затопила тухольську долину, де стояло монгольське вiйсько.

У передмовi до повiстi Франко зазначив: «Дiйовi особи зрештою видуманi, мiсцевiсть списана по можностi вiрно» [т. 16, с. 7]. Пейзажний опис гiрського села виконаний, очевидно, на прийомi автопсii: вiн точний у всiх деталях, що за ними автор мав змогу спостерiгати власним оком. Ба бiльше, для створення моделi народноi громади як пiдмурiвку державно-суспiльноi побудови Тухля, розташована у вiддаленiй гiрськiй мiсцевостi, обрана не випадково: «Стародавне село Тухля – се була велика гiрська оселя з двома чи трьома чималими присiлками, всього коло пiвтори тисячi душ. <…> Так, справдi, се була величезна гiрська криiвка, з усiх бокiв тiльки з великим трудом доступна», i тiльки завдяки своiй неприступностi вона змогла «охоронити свое свобiдне староруське громадське життя, яке деiнде силувалися чимраз бiльше пiдiрвати гордi, вiйнами збагаченi бояри» [т. 16, с. 25–26]. Детально описано й мiсце сiльського вiча – органу найвищоi громадськоi влади – широкий майдан, в центрi якого росла величезна липа. Тухольцi вiрили, що це дерево – дар царя велетнiв, котрий власноруч посадив ii на знак перемоги над Мораною.

Колорит епохи передають теж зримi екстер’ернi й iнтер’ернi описи, причому загальний ракурс бачення змiнюеться зовнiшнiм та внутрiшнiм описом конкретного помешкання. Ось загальний вигляд села, з деталiзацiею вiзуальних образiв: «Стрiмкi скалистi береги кiтловини свiтилися по обох боках далеко, мов рiвнi високi мармуровi мури. Потiк плив посеред села, тут же бiля дороги, шумiв i пiнився, розбиваючись по каменях, котрими усiяне було його дно, i навiваючи свiжий холод на всю долину. <…> Всюди через потiк поробленi були вигiднi з поруччями кладки, а зараз поза кашицями йшли скопанi грядки з фасолею й горохом, що вилися вгору по тичинню, з буряками й капустою, а також загони пшеницi, що чистими ясно-зеленими пасмугами простягалися далеко поза хати. Хати були порядно обгородженi i гарно удержуванi; стiни з гладкого дилиння, не обмазаного глиною, але кiлька разiв до року митого i скобленого рiчними черепницями; тiльки там, де одна дилина сходилася з другою, в вузьких пасмугах стiни були полiпленi глиною i побiленi паленим вапном i виглядали дуже гарно серед зелених верб i груш. При входi до кождого дворища стояли двi липи, мiж якими прив’язанi були гарно плетенi в усякi узори ворота. Майже над кождими воротами на жердцi висiла прибита якась хижа птиця: то сова, то сорока, то ворона, то яструб, то орел з широко розпростертими крилами i звислою додолу головою; се були знаки духiв – опiкунiв дому» [т. 16, с. 31]. Оберегом дому Беркутiв був «недавно вбитий величезний беркут, котрий, здавалось, навiть по смертi викликав острах своiми могутнiми залiзними пазурами i своiм чорним, у каблук закривленим дзьобом» [т. 16, с. 32]. Проте Мирослава почувае себе на цьому обiйстi «затишно, супокiйно i ясно» [т. 16, с. 32]. А ось який вигляд мав дiм Тугара Вовка, розташований «на горбку над Опором»: «Дiм боярина збудований був iз грубих, у чотири гранки гладко обтесаних i гиблем на споеннях вигладжених ялиць <…>. Покритий був грубими драницями, обмазаними зверху грубою верствою червоноi, у водi нерозмокаючоi глини. Вiкна, як у всiх хатах, оберненi були на полудне; замiсть шибок понапинанi були на рами воловi мiхури, що пропускали слабе жовтаве свiтло досередини. Входовi дверi спереду i ззаду вели до просторих сiней, яких стiни обвiшанi були всiляким оружжям, оленевими та зубровими рогами, шкiрами з дикiв, вовкiв i медведiв. З сiней на оба боки вели дверi до кiмнат, просторих, високих, з глиняними печами без коминiв i з дерев’яними, гарно вирiзуваними полицями на всiку посуду. <…> В свiтлицi боярина <…> висiли його луки, мечi й iнша пiдручна зброя. Свiтлиця ж Мирослави була, крiм м’яких шкiр по стiнах i помостi, пристроена в цвiти, а на стiнi, напроти вiкон, над ii лiжком, висiло дороге металеве дзеркало i обiк нього дерев’яний, срiблом окований, чотириструнний теорбан, любий повiрник Мирославиних мрiй i дiвочих дум» [т. 16, с. 83–84].

З цими описами контрастуе iнший – опис палаючоi Тухлi, знищуваноi монгольськими наiзниками: «Дим бовдурами покотився низом i вкрив долину. Стрiхи трiщали, злизуванi кривавим полум’ям. <…> Хрускiт упадаючих кроквiв i стiн котився глухо по долинi; стiжки збiжжя й сiна виглядали, мов купи розжареного вугля, а з iх середини де-де пролизувалися бiлявi огневi пасма; дерева горiли, мов свiчки, високо в повiтря викидуючи огнисте, горюче листя, мов роi золотих мотилiв. Цiла тухольська долина виглядала тепер, мов пекло, залите огнем <…>» [т. 16, с. 109].

Історичнi й легендарнi факти нападу чужинцiв на карпатськi села художньо оживлюються в текстi повiстi доволi екзотичними портретними й екстер’ерними описами. Ось якими побачила монголiв та iхнiй табiр Мирослава: «Низькi, пiдсадкуватi iх постави, повбиранi в овечi кожухи, через якi перевiшений був у кождого лук i сагайдак зi стрiлами, виглядали, мов медведi або якi iншi дикi звiрi. Лице без заросту, з вистаючими вилицями i пiдочними кiстьми, з маленькими i глибоко впалими очима, що ледве блищалися з вузьких, скiсно прорiзаних повiк, з невеликими приплюснутими носами, виглядали якось гидко, вiдразливо, а жовтава iх барва, що в вiдблиску огнищ переливалася в якийсь зеленкуватий вiдтiнок, робила iх iще страшнiшими i вiдразливiшими. З похнюпленими додолу головами i з горляною спiвучою мовою вони подобали на вовкiв, що шукають, кого б пожерти. <…> Перед шатрами стояли на жердках понастромлюванi людськi голови, кровавi, з застиглим виразом болю i розпуки на блiдих, посинiлих, свiтлом огнищ дивовижно освiчених лицях» [т. 16, с. 74]. Диким i кровожерливим постае й образ одного з монгольських провiдникiв, бегадира Бурунди: «<…> мужчина величезного росту й геркулесовоi будови тiла, з лицем темно-оливковоi барви, одiтий у шкiру степового тигра, що все разом аж надто виразно свiдчило про його походження з туркоманського племенi. <…> Монгольськi загони, якi вiн провадив, лишали по собi найстрашнiшу руiну, найбiльше число трупiв, найширшу рiку пожеж. <…> Перед його шатром кождого вечора було два рази бiльше свiжих голiв, нiж перед шатром усякого iншого вояка» [т. 16, с. 79].

Сучасний дослiдник влучно спостерiг: «Особливiстю поетики повiстi „Захар Беркут“ е те, що архiтектонiка твору побудована як своерiдний тваринний епос <…>. Тваринний свiт повiстi – цiлий бестiярiум, образна система якого мае тут достатньо складну iерархiезовану структуру». Так, головнi персонажi – Беркут i Вовк – носять тотемнi прiзвиська («назвища»). Ім’я останнього (Тугар) «мало б також свiдчити про тюркськi паралелi» (Тугоркан, Тугарин зустрiчаються в билинах та позначають ворога з кочового Степу) i «натякае (як i тотемiчне прiзвисько Вовк), дублюе пряму вказiвку на його зв’язок iз тюрками, Степом, монгольською ордою». Не випадково повiсть починаеться виправою на «грубого звiра»: «тури, медвежi, дики – се небезпечнi противники» [т. 16, с. 11]; монголiв неодноразово порiвнювано з вовками i т. iн.[8 - Набитович І. Унiверсум sacrum’у в художнiй прозi (Вiд модернiзму до постмодернiзму). – Дрогобич; Люблiн, 2008. – С. 323–332.]

У повiстi Франко виявив себе i як письменник-баталiст, пластично й детально зобразивши збройну сутичку мiж тухольцями й монголами спершу на Тугаровому дворищi, вiдтак у затоплюванiй котловинi. При батальних описах письменник повинен обрати стратегiю й тактику бою (причому обох воюючих сторiн), правильно й достовiрно розставити вiйськовi одиницi, описати динамiку бою, передати психологiю протиборства. У «Захарi Беркутi» складовi батальних сцен викликають у читачiв враження живоi присутностi у змодельованих сутичках, зокрема в епiзодi штурму монголами тухлянськоi гори: «<…> переднiй ряд [монголiв. – М. Л.] почав спинатися горi драбиною. Дух у собi запираючи, лежали тухольцi й дожидали ворогiв. Ось чути вже скрип щаблiв, сапання мужiв, брязкiт iх оружжя – i звiльна, несмiло виринають перед очима лежачих мохнатi кучми, а пiд ними чорнi страшнi голови з маленькими блискучими очима. Очi тi тривожно, несхибно, мов заклятi, глядять на лежачих тухольцiв, але голови пiднiмаються вище, чимраз вище; вже пiд ними виднiються рамена, плечi, окритi мохнатими кожухами, широкi груди, – в тiй хвилi з страшним криком зриваються тухольцi, i ратища iх разом глибоко тонуть у грудях напасникiв. Крик, ревiт, замiшання, тут i там судорожнi рухи, тут i там коротка боротьба, прокляття, стогнання, – i, мов тяжка лавина, валиться ворог долi драбиною додолу, обалюючи за собою слiдуючi ряди, – на ту купу живих i мертвих, без ладу змiшаних, кривавих, трепечучих i ревучих тiл людських валяться згори величезнi брили камiння, – i понад усiм тим пеклом, напiвзакритим заслоною ночi, вириваеться вгору радiсний оклик тухольцiв, жалiбне виття монголiв i грiмкi страшнi прокляття Бурунди-бегадира» [т. 16, с. 108].

Як i в багатьох iнших творах Франка, важливу сюжетну роль у повiстi «Захар Беркут» вiдiграе сновидiння. Захаровi сниться, що на щорiчному святi «Сторожа» вiн гаряче молиться до нього, а якiсь «таемничi, тривожнi, болючi чуття» вриваються йому в душу. Вiн падае ниць перед Сторожем, i «темно робиться кругом, чорнi хмари покривають небо, громи починають бити, блискавицi палахкотять i облiтають увесь небозвiд ослiпляючим огнем, земля здригаеться, – i разом, звiльна перехиляючись, святий камiнь рушаеться з мiсця i з страшенним лускотом валиться на нього» [т. 16, с. 99]. Роздумуючи над ним, Беркут не мае сумнiву в його зловiсностi i спершу пов’язуе сновидiння з загибеллю сина Максима (звiстка про його смерть згодом виявилася неправдивою). «От i сповнився мiй сон! – прошептав вiн. – В оборонi свого села поляг мiй Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати – се не кождому лучаеться» [т. 16, с. 99—100]. Проте падiння Сторожа у соннiй вiзii мотивувало доленосне рiшення Беркута скинути велетенський камiнь зi свого мiсця, перегородити ним рiку й створити штучну повiнь на загибель ворогам.

Повiсть «Захар Беркут» засвiдчуе зворот Франка до романтичних засад творчостi. Натурi письменника завжди були притаманнi «романтичнi скоки», постiйний потяг до зображення iдеального, своерiдна туга за iдеалом, що йшли в парi з настановами на аналiз, студiювання емпiричних фактiв. Створення моделi iдеального суспiльства на грунтi iсторичного минулого рiдного народу передбачало виведення непересiчних художнiх типiв: мудрого Захара, старого характерника, який володiе не лише позитивними, а й надприродними знаннями й здiбностями; мужнього й рiшучого Максима, вправного воiна й стратега, котрий заслуговуе на повагу навiть серед ворогiв; вiрноi коханому й народовi Мирослави, «неабиякоi амазонки» (Омелян Огоновський). Романтична поетика повiстi виявляеться i в сюжетних ходах та деталях. Так, «Захара Беркута» зближуе з романтичними повiстями мотив таемницi, яку персонажам усе ж вдаеться розкрити (зрада Тугара в битвi на Калцi); подолати перешкоди дiйовим особам допомагае «чудесна» деталь – перстень (перегук вiднаходимо в «Чорнiй радi» П. Кулiша). Основнi риси персонажiв виявляються в екстремальних ситуацiях (порятунок Мирослави на ловах, нерiвний бiй тухольцiв на чолi з Максимом при вступi монголiв у село i, звичайно, потоплення ворогiв). Звернення до iсторичного минулого, до мiфологiзму, iдеалiзацiя й глорифiкацiя персонажiв i iхнього громадського трибу життя, екзотика, спроба створити соцiальну утопiю, вiзiю iдеальноi спiльноти, – все це вводить повiсть у парадигму пiзнього романтизму Франковоi творчостi й украiнськоi лiтератури назагал. «Найтиповiшою утопiею в минулому» назвав повiсть Сергiй Єфремов[9 - Єфремов С. Спiвець боротьби i контрастiв. – К., 1913. – С. 106.]. «А вже ж, нiде правди дiти, з природи е вiн iдеалiстом i з’являе наклiн до романтизму», – констатував унiверситетський учитель Франка Омелян Огоновський[10 - Огоновський О. Історiя лiтератури руськоi. – Л., 1893. – Част. 3. – Вiддiл 2. – С. 1072.].

Попри це повiсть не позбавлена натуралiстичних описiв, сцен та деталей (вбивство ведмедицi, кривавi батальнi епiзоди, портрети деяких персонажiв тощо). Ось, наприклад: «Перед ним [Максимом. – М. Л.] на полi i в вивозi купами лежали незастиглi ще, пошматованi i кров’ю оббризканi трупи його товаришiв i ворогiв. <…> А сонце смiялося! Ясним, гарячим промiнням воно блискотiло в калюжах кровi, цiлувало посинiлi уста i глибокi рани трупiв, крiзь якi витiкав мозок, вистирчували теплi ще людськi тельбухи» [т. 16, с. 98]. Або: «Перед громаду вийшов нестарий ще чоловiк, калiка, без руки i ноги, навхрест перекалiчений. Лице його було порите глибокими шрамами. Се був Митько Вояк, як звала його громада» [т. 16, с. 60].

Хай там як, та попри непослiдовностi й анахронiзми Франковi вдалося вiдтворити iсторичний колорит епохи – в описах монгольського табору, зброi, одягу, iнтер’еру та екстер’еру, тактики боротьби тощо. Однак творчий пошук Франка (зокрема, вироблення концепцii «iдеального реалiзму»), певна криза бориславськоi теми (роман «Борислав смiеться» залишився незавершеним), драгоманiвська концепцiя громадiвства – цi та iншi фактори скерували розвиток цього жанру у творчостi І. Франка до створення романтичноi iсторичноi (iсторiософськоi) повiстi «Захар Беркут» iз виразною проекцiею на сучаснiсть. Цей твiр можна квалiфiкувати як один iз найбiльш досконалих з огляду на сюжетно-композицiйну цiлiснiсть.

Читаймо «Захара Беркута». Читаймо Івана Франка. Вчiмося любити свiй край, бути мужнiми та вiдважними. Сильними й мудрими…

Микола Легкий

Захар Беркут

I

Cумно i непривiтно тепер в нашiй Тухольщинi! Правда, i Стрий, i Опiр однаково миють ii рiнистi[11 - Рiнистий – з крупного пiску, гравiю (Прим. М. Легкого)] зеленi узбережжя, луги ii однаково покриваються весною травами та цвiтами, i в ii лазуровiм, чистiм повiтрi однаково плавле та колесуе орел беркут, як i перед давнiми вiками. Але все iнше як же змiнилося! І лiси, i села, i люди! Що давно лiси густi, непрохiднi закривали майже весь ii простiр, окрiм високих полонин, сходили в долину аж над самi рiки, – тепер вони, мов снiг на сонцi, стопилися, зрiдли, змалiли, декуди пощезали, лишаючи по собi лисi облази[12 - Облази – пiднiжжя скель (Прим. М. Легкого)]; iнде знов iз них остоялися лише пообсмалюванi пеньки, а з-мiж них де-де несмiло виростае нужденна смеречина або ще нужденнiший яловець. Що давно тихо тут було, не чути нiякого голосу, крiм вiвчарськоi трембiти десь на далекiй полонинi або рику[13 - Рик – рев (Прим. М. Легкого)] дикого тура чи оленя в гущавинах, – тепер на полонинi гейкають воларi[14 - Волар – пастух великоi худоби (Прим. М. Легкого)], а в ярах i дебрях галюкають рубачi, трачi[15 - Трач – розпилювач дерева (Прим. М. Легкого)] й гонтарi[16 - Гонтар – ремiсник, що виготовляе гонти (клиновиднi дощечки з пазами, якi використовуються для крiвлi), або майстер з виготовлення крiвлi (Прим. М. Легкого)], ненастанно, мов невмирущий черв, пiдгризаючи та пiдтинаючи красу тухольських гiр – столiтнi ялицi та смереки, i або спускаючи iх, потятих на великi ботюки[17 - Ботюк – колода (Прим. М. Легкого)], долi потоками до нових парових тартакiв[18 - Тартак – лiсопильня (Прим. М. Легкого)], або таки на мiсцi рiжучи на дошки та на гонти.

Але найбiльше змiнилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася мiж ними «культура», але на дiлi виходить, що змоглося тiльки iх число. Сiл i присiлкiв бiльше, хат по селах бiльше, але зате по хатах убожество бiльше i нужда бiльша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмiлий i недотепний. Кождий дбае тiльки про себе, не розумiючи того, що таким робом роздроблюються iх сили, ослаблюеться громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! Що за життя кипiло в тих горах, серед тих непрохiдних борiв у стiп могутнього Зелеменя[19 - Зелемень (Зелемiнь) – гора в Карпатах (1178 м), неподалiк вiд Тухлi. (Прим. М. Легкого)]! Лиха доля довгi вiки знущалася над тим народом. Тяжкi удари пiдкопали його добробут, нужда зломила його свобiдну, здорову вдачу, i нинi тiльки неяснi, давнi спомини нагадують правнукам щасливiше життя предкiв. І коли часом стара бабуся, сидячи в запiчку та прядучи грубу вовну, почне розповiдати дрiбним унукам про давню давнину, про напади монголiв-песиголовцiв i про тухольського ватажка Беркута, – дiти слухають тривожно, в iх сивих оченятах блискотять сльози. А коли скiнчиться дивовижна повiсть, то малi й старi, зiтхаючи, шепчуть: «Ах, яка ж то красна байка!»

– Так, так, – говорить бабуся, похитуючи головою, – так, так, дiтоньки! Для нас то байка, а колись то правда була!

– А не знати, чи вернуться ще коли такi часи, – закидае дехто старший.

– Говорять старi люди, що ще колись вернуться, але, мабуть, аж перед кiнцем свiту.

Сумно i непривiтно тепер в вашiй Тухольщинi! Казкою видаеться повiсть про давнi часи i давнiх людей. Вiрити не хотять нинiшнi люди, що виросли в нуждi й притиску, в тисячолiтнiх путах i залежностях. Але нехай собi! Думка поета летить у тi давнi часи, оживляе давнiх людей, а в кого серце чисте i щиро-людське чуття, той i в них побачить своiх братiв, живих людей, а в життю iх, хоч i як неподiбнiм до нашого, догляне не одно таке, що може бути пожадане i для наших «культурних» часiв.

Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.

Одноi прегарноi днини лунали лiсистi пригiрки Зелеменя голосами стрiлецьких рогiв i криками численних стрiльцiв.

Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великi лови на грубу звiрину. Вiн святкував почин свого нового життя, – бо недавно князь Данило[20 - Князь Данило – Данило Романович Галицький (бл. 1201–1264), князь Галицько-Волинськоi землi, король з 1253 р. (Прим. М. Легкого)] дарував йому в Тухольщинi величезнi полонини i цiле одно пригiр’я Зелеменя; недавно вiн появився в тих горах i побудував собi гарну хату, i оце першу учту справляе, знайомиться з довколичними боярами. По учтi рушили на лови в тухольськi лiси.

Лови на грубого звiра – то не забавка, то боротьба тяжка, не раз кровава, не раз на життя i смерть. Тури, медведi, дики[21 - Дик – дикий кабан (Прим. М. Легкого)] – се небезпечнi противники; стрiлами з лукiв рiдко кому удасться повалити такого звiра; навiть рогатиною[22 - Рогатина – нiж, насаджений на дерев’яний держак (Прим. М. Легкого)], яку кидалось на противника при вiдповiднiм приближенню, нелегко дати йому раду. Тож остатньою i рiшучою зброею було важке копiе, яким треба було влу чити противника зблизька. власноручно, з цiлою силою, вiдразу. Схиблений удар – i життю борця грозила велика небезпека, коли йому не вдалось в остатнiй хвилi сховатись у безпечну криiвку[23 - Криiвка – схованка (Прим. М. Легкого)] i добути меча або тяжкого топора для своеi оборони.

Не диво, отже, що Тугар зi своiми гiстьми вибирався на лови, мов на вiйну, з запасом стрiл i рогатин, зi слугами й запасами живностi, навiть з досвiдним знахарем, що вмiв замовляти рани. Не диво також, що Тугар i його гостi були в повнiй рицарськiй зброi, окрiм панцирiв, бо тi спиняли би iх у ходi по ломах[24 - Ломи – поваленi вiтром дерева (Прим. М. Легкого)] та гущавинах. Те тiльки диво, що й Тугарова донька Мирослава, не покидаючись батька, посмiла також вирушити разом з гiстьми на лови. Тухольськi громадяни, видячи ii, як iхала на лови посеред гостей, гордо, смiло, мов стрiмка тополя серед коренастих дубiв, з уподобою поводили за нею очима, поговорюючи:

– От дiвчина! Тiй не жаль би бути мужем. І, певно, лiпший з неi би був муж, нiж ii батько!

А се, певно, була немала похвала, бо Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, пiдсадкуватий, з грубими обрисами лиця i грубим чорним волоссям, вiн i сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведiв, яких iхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дiвчина, якоi пошукати. Не кажемо вже про ii уроду й красу, анi про ii добре серце – в тiм зглядi[25 - Згляд – погляд (Прим. М. Легкого)] багато ii ровесниць могло стати з нею нарiвнi, хоч i небагато могло перевищити ii. Але в чiм не мала вона пари мiж своiми ровесницями, так се в природнiй свободi свого поводження, в незвичайнiй силi мускулiв, у смiлостi й рiшучостi, властивiй тiльки мужчинам, що виросли в ненастаннiй боротьбi з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободi, що виховання ii було мужеське i що в тiм прегарно розвиненiм дiвочiм тiлi живе сильний, великими здiбностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того, ще зараз при народженню втратила матiр. Нянька ii, стара мужичка, вiдмалку направляла ii до всякоi ручноi роботи, а коли пiдросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав ii всюди з собою i, щоб задовольнити ii палку натуру, привчив ii владати рицарською зброею, зносити всякi невигоди i смiло стояти в небезпеках. І чим бiльшi трудностi iй прихопилось поборювати, тим охiтнiше бралась вона за дiло, тим краще проявлялася сила ii тiла й ii рiшучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава нiколи не переставала бути женщиною: нiжною, доброю, з живим чуттям i скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в нiй у таку дивну, чаруючу гармонiю, що хто раз бачив ii, чув ii мову, – той довiку не мiг забути ii лиця, ii ходу, ii голосу, – тому вони пригадувалися живо i виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навiть старому старцевi пригадуе його молоду любов.

Вже третiй день тривали лови. Багато оленiв-рогачiв i чорногривих турiв лягло головами вiд стрiл i ратищ[26 - Ратище – спис (Прим. М. Легкого)] боярських. Над шумним гiрським потоком, на зеленiй полянi серед лiсу стояли шатра ловцiв, курiлися раз у раз величезнi огнища, де висiли на гаках кiтли, оберталися рожна, де варилось i пеклось м’ясиво вбитоi дичини для гостей. Нинiшнiй, остатнiй, день ловiв мав бути посвячений самому головному, та заразом i найбiльше небезпечному дiлу – ловам на медведiв.

На стрiмкiм пригiрку, вiддiленiм вiд iнших страшними дебрями, порослiм густо величезними буками та смереками, покритiм ломами й обвалищами дерев, було вiддавна головне леговище медведiв. Тут, як твердив тухольський провiдник, молодий гiрняк Максим Беркут, гнiздилася медведяча матка. Вiдси дикi звiрi розносили пострах на цiлу околицю i на всi полонини. І хоч не раз удавалось смiлим вiвчарям забити одного або другого стрiлами та топорами або завабити пiд слiп[27 - Слiп – пастка для ведмедя (Прим. М. Легкого)], де йому ламала крижi[28 - Крижi – поперек, поясниця (Прим. М. Легкого)] важка колода, спадаючи вниз, – то все-таки число iх було надто велике, щоб iз того була значна полегша для околицi. То й не дивно, що коли новоприбулий боярин Тугар Вовк оповiстив тухольцям, що хотiв би зробити великi лови на медведiв i просить дати йому провiдника, вони не тiльки дали йому на провiдника першого удальця на всю Тухольську верховину Максима Беркута, сина тухольського бесiдника Захара, але, крiм того, вирядили з власноi волi цiлий вiддiл пасемцiв[29 - Пасемець – парубок (Прим. М. Легкого)] з луками й ратищами для помочi зiбраним боярам. Цiла та громада мала обступити медведяче леговище i очистити його доразу вiд поганого звiра.

Вiд самого досвiта в ловецькiм таборi великий рух i тривожне дожидання. Боярськi слуги вiд пiвночi звивалися, приготовляючи для гостей iду на цiлий день, наповнюючи шипучим медом i яблучником подорожнi баклаги. Тухольськi пасемцi й собi готовились, острячи ножi та тесаки, обуваючи мiцнi жубровi постоли i складаючи в невеличкi дорожнi бесаги[30 - Бесаги – подвiйна торба, сакви (Прим. М. Легкого)] печене м’ясо, паляницi, сир i все, що могло понадобитися в цiлоденнiй труднiй переправi.

Максим Беркут, який аж нинi, супроти найважнiшого i найтяжчого дiла, почув себе вповнi самим собою, вповнi начальником сеi невеличкоi армii, заряджував з правдиво начальницькою вважливiстю й повагою все, що належало до дiла, нiчого не забуваючи, нi з чим не кваплячись, але й нi з чим не опiзнюючись. Все у нього виходило в свiй час i на своiм мiсцi, без сумiшки й сутолоки; всюди вiн був, де його потрiбно, всюди вмiв зробити лад i порядок. Чи то мiж своiми товаришами-тухольцями, чи мiж боярами, чи мiж слугами, Максим Беркут усюди був однаковий – спокiйний, свобiдний в рухах i словах, мов рiвний серед рiвних. Товаришi поводились з ним так само, як вiн з ними, свобiдно, несилувано, смiялись i жартували з ним, а проте виповнювали його розкази[31 - Розказ – наказ, команда (Прим. М. Легкого)] точно, швидко i так весело та радо, немов i самi без розказу були би в тiй хвилi зробили те саме. Боярська служба, хоч далеко не такоi рiвноi вдачi, далеко не так свобiдна в поводженню, далеко похiпнiша[32 - Похiпний – охочий (Прим. М. Легкого)] з одних гордо висмiватися, а перед другими низенько хилитися, все ж таки поважала Максима Беркута за його звичайнiсть i розсудливiсть i, хоч не без дотинкiв[33 - Дотинки – кепкування (Прим. М. Легкого)] та жартiв, таки робила те, що вiн казав. А й самi бояри, по бiльшiй частi люди гордi, военнi, що нерадо бачили «смерда»[34 - Смерд – залежний селянин (Прим. М. Легкого)] в своiм товариствi, та й то ще смерда, що вважав iх чимось немов собi рiвним, – i вони тепер не показували надто виразно своеi неохоти i виповнювали розпорядження молодого провiдника, маючи на кождiм кроцi нагоду переконатися, що тi розпорядження були зовсiм розумнi, такi, як треба.

Ще сонечко не зараз мало сходити, а вже ловецьке товариство вирушило з табору. Глибока тиша стояла над горами; нiчнi сумерки дрiмали пiд темно-зеленими коронами смерек; на густiм, чепiргатiм[35 - Чепiргатий – зубчастий (Прим. М. Легкого)] листю папоротi висiли краплi роси; повзучi зеленi поясники вилися попiд ноги, плуталися помiж корiнням величезних вивертiв[36 - Виверт – 1) повалене вiтром дерево; 2) поворот (Прим. М. Легкого)], сплiталися в непрохiднi клебуки[37 - Клебук – гущавина (Прим. М. Легкого)] з корчами[38 - Корч – кущ (Прим. М. Легкого)] гнучкоi, колючоi ожини та з сплетами дикого пнучого хмелю. З пропадистих, чорних, мов горла безоднi, дебрiв пiднiмалася сивими туманами пара – знак, що на днi тих дебрiв плили невеличкi лiсовi потоки. Повiтря в лiсi напоене було тою парою й запахом живицi; воно захоплювало дух, немовбито ширших грудей треба було, щоб дихати ним свобiдно.

Мовчки пробиралася ловецька дружина непрохiдними нетрями, дебрями й ломами без стежки, без нiяких провiдних знакiв у тьмавiй гущавинi. Попереду йшов Максим Беркут, а за ним Тугар Вовк i iншi бояри. Обiк Тугара йшла його донька Мирослава. Позаду йшли тухольськi пасемцi. Всi йшли озираючись i надслухували пильно.

Лiс починав оживати денним життям. Пестропера сойка хрипiла в вершках смерек, зелена жовна[39 - Жовна – дятел (Прим. М. Легкого)], причепившися до пня тут же над головами прохожих, довбала своiм залiзним дзьобом кору; в далеких зворах[40 - Звори – гiрськi западини, яри, провалля; нетрi (Прим. М. Легкого)] чути було рик турiв i виття вовкiв. Медведi в ту пору, наiвшися, дрiмали пiд ломами на моховiй постелi. Стадо дикiв рохкало десь у дебрi, холодячися в студенiм намулi.

Може, годину йшло товариство тою трудною, нетоптаною дорогою. Всi дихали важко, ледве можучи наловити грудьми повiтря, всi отирали краплистий пiт iз лиць. Максим частенько озирався позад себе. Вiн зразу противний[41 - Противний – протилежний (Прим. М. Легкого)] був тому, щоб i женщина йшла разом з мужами в той небезпечний похiд, але Мирослава уперлася. Вона ж перший раз була на таких великих ловах i мала би для бог зна яких трудностей занехати найкращу iх частину! Нiякi Максимовi докази про трудностi дороги, про небезпеки на становищi, про силу й лютiсть звiра не могли переконати ii. «Тим лiпше! Тим лiпше!» – говорила вона з таким смiлим поглядом, з таким солодким усмiхом, що Максим, мов очарований, не мiг нiчого бiльше сказати. І батько, що зразу також радив Мирославi лишитися в таборi, вкiнцi мусив уступити ii просьбам. З подивом глядiв тепер Максим, як ота незвичайна женщина поровень з найсильнiшими мужами поборювала всякi трудностi утяжливоi дороги, як легко перескакувала гнилi ломи i величезнi грами, яким певним кроком iшла понад урвища, горi стрiмкими дебрями, просковзувала помiж виверти, i при тiм так безпечно, так невтомимо, що Максимовi здавалося, що вона хiба на яких чудових крилах уноситься. Вiн глядiв на се й не мiг наглядiтися.

«Дивна дiвчина! – думалось йому раз по разу. – Такоi я ще й не видав нiколи!»

Ось уже прийшли на мiсце. Медведяче леговище – то був високий, тiльки вiд пiвденного боку з трудом доступний горб, покритий грубезними буками й смереками, завалений вивертами й ломами. Вiд пiвночi, заходу i сходу вхiд i вихiд замикали високi скалистi стiни, немов величезною сокирою вирубанi з тiла велетня Зелеменя i вiдсуненi вiд нього на кiльканадцять сажнiв[42 - Сажень – давньоукраiнська мiра довжини, що дорiвнювала 2,134 м (Прим. М. Легкого)]; сподом[43 - Спiд – низ (Прим. М. Легкого)] попiд тi стiни вузькою щiлиною шумiв i пiнився студений гiрський потiк.

Таке положення улегшувало нашим ловцям роботу; вони потребували тiльки обсадити[44 - Обсадити – тут: зайняти (Прим. М. Легкого)] не надто широкий плай[45 - Плай – гiрська стежка (Прим. М. Легкого)] вiд пiвденного боку i тим плаем доступати чимраз далi догори, а звiр, не маючи iншого виходу, мусив конечно попастися в iх руки i на iх ратища.

Опинившися на тiм важнiм, хоч дуже небезпечнiм плаю, Максим Беркут велiв товариству на хвилю розложитися i спочити, аби набрати сил до трудного дiла. Сонце сходило, але гiлля смерек i сусiднi горби заслонювали його вид.

По короткiм вiддиху Максим почав розставляти ловцiв у два ряди так, аби вповнi обсадити плай. Доки плай ще вузький, кождому ловцевi прийдеться стояти о п’ять крокiв вiд другого; але дальше вгорi, де плай розширяеться в цiлу споховасту[46 - Споховастий – похилий (Прим. М. Легкого)] площину, там прийдеться ловцям ширше розступитися. Одно тiльки клопотало його: що зробити з Мирославою, яка конче хотiла й собi стояти на окремiм становищi, а не при боцi свого батька.

– А що ж то я гiрша отсих твоiх пасемцiв? – говорила вона, рум’янiючись, мов рожа, до Максима. – Їх ти ставиш на становищi, а мене не хочеш… Нi, сього не буде! І для мого батька се був би стид[47 - Стид – сором (Прим. М. Легкого)], коли б нас двое стояло на однiм становищi! Правда, батеньку?

Тугар Вовк не мiг iй супротивитися. Максим почав говорити iй про небезпеку, про силу й лютiсть розжертого[48 - Розжертий – розлючений (Прим. М. Легкого)] звiра, але вона зацитькала його:

– А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю луком, ратищем i топором? Ану, нехай котрий-будь iз твоiх пасемцiв спробуе зо мною порiвнятися, – побачимо, хто дужчий!

Максим вкiнцi замовк i мусив учинити ii волю. Та й чи мiг спротивитися тiй дивнiй, чарiвнiй дiвчинi? Вiн хотiв хоч становище визначити iй найменше небезпечне, але, на лихо, сього не можна було зробити, бо тут усi становища були однаково небезпечнi. Розстановивши цiле товариство, Максим дав ось який розпорядок:

– Тепер помолiмся, кому хто знае, а потiм разом заграймо в роги. Се буде перший знак i сполошить звiра. Потiм пiдемо горi плаем i станемо аж там, де вiн розширюеться. Там моi товаришi лишаться пильнувати виходу, щоб анi один звiр не уйшов, а ви, бояри, пiдете дальше, до самого матчиного леговища!

В добру хвилю по тiм залунали лiси й полонини хрипливим ревом жубрових рогiв. Немов величезна хвиля, покотився голос по лiсах i зворах, розбиваючися, глухнучи, то знов подвоюючись. Пробуркалися лiси. Заскиглила каня[49 - Каня – хижий птах родини яструбових (Прим. М. Легкого)] над верховiттям смереки; зляканий беркут, широко розмахуючи крилами, пiднявся на воздухи; захрустiв звiр помiж ломами, шукаючи безпечноi криiвки. Нараз рик рогiв утих i ловцi пустилися в дорогу горi плаем. Усiх серця билися живiше ожиданням незвiсних небезпек, бою i побiди. Обережно пробирались вони рядами; передом ряд боярський, за ним парубоцький ряд; Максим iшов попереду, пильно надслухаючи та слiдячи звiрину. Цар ломiв, медвiдь, ще не показувався.

Дiйшли вже до самого найвужчого гирла, поза яким плай розширювався в велику споховасту площину. Ловцi знов тут зупинилися на розказ Максима, i знов загримiли ще з бiльшою силою жубровi роги, розносячи тривогу в сумрачнi медведячi гаври[50 - Гавра – барлiг (Прим. М. Легкого)]. Раптом затрiщав лiм недалеко, за величезною купою грубих перегнилих вивертiв.

– Бачнiсть[51 - Бачнiсть – увага (Прим. М. Легкого)]! – скрикнув Максим. – Звiр наближаеться!

Ледве сказав тi слова, коли втiм крiзь велику щiлину мiж двома переверненими пнями просунулася пелехата, величезна голова, i двое сiрих очей напiвцiкаво, напiвтривожно вдивлялися в Тугара Вовка, що стояв на своiм становищi, якраз о яких десять крокiв перед щiлиною. Тугар був старий вояк i старий ловець, – вiн не знав, що то тривога. Тож, не говорячи анi слова, не вiдзиваючись нi до кого, вiн вихопив важку залiзну стрiлу з сагайдака, положив на лук i намiрявся до звiра.

– Мiряй в око, боярине! – шепнув з-позаду Максим.

Хвилька тривожноi мовчанки – свиснула стрiла – i заревiв звiр мов скажений, кинувши собою взад.

І хоть через те щез вiн ловцям з очей, скрившися за купою вивертiв, то ревiт його не втихав i не втихало скажене шеметання[52 - Шеметання – борсання (Прим. М. Легкого)].

– Далi за ним! – крикнув Тугар Вовк i кинувся до щiлини, кудою щез медвiдь.

Рiвночасно два бояри вже видряпалися були на верх виверту, вже попiднiмали своi ратища i старались дати iм вiдповiдний розмах, аби доконати звiра. Тугар Вовк, стоячи в щiлинi, пустив у нього другою стрiлою. Звiр заревiв ще дужче i кинувся втiкати, але очi його заплили кров’ю, вiн не мiг знайти виходу i розщибав[53 - Розщибатися – побиватися (Прим. М. Легкого)] собою о дерева. Ратище одного боярина впилось йому мiж ребра, але не завдало смертельноi рани. Дикий рик раненого медведя розлягався чимраз дужче. В розпуцi[54 - Розпука – безнадiя; розпач (Прим. М. Легкого)] вiн пiдводився на заднi лапи, обтирав собi кров з очей, рвав i кидав галуззям наперед себе, але дарма; одно його око прошиблене було стрiлою, а друге раз у раз запливало кров’ю наново.

Шемечучись наослiп довкола, звiр наблизився знов до Тугара Вовка. Той вiдкинув лук i, причаiвшися за виваленим коренем, ухопив обiруч свiй важкий топiр i, коли медвiдь, мацаючи, добирався до знайомоi собi щiлини, вiн з усього розмаху цюкнув його згори в голову, аж череп розколовся надвое, мов розбита тиква. Бризнув кровавий мозок на боярина, тихо, без рику повалився звiр додолу. Радiсно заревли труби бояр на знак першоi побiди.

Звiра витягнено з-помiж вивертiв i обдерто зi шкури. Тодi бояри рушили дальше, в гущавину. Сонце вже пiднялось на небi i меркотiло крiзь гiлляки, мов скiснi золотi нитки та пасма. Ловцi йшли тепер геть-геть веселiше, перехвалюючися своею вiдвагою й силою.

– Хоч я лише вовк, дрiбна звiрюка, то все ще дам раду тухольському медведевi! – говорив Тугар Вовк, радiючи.

Максим Беркут слухав тих перехвалок i сам не знав, чому йому жаль зробилося тухольського медведя.

– Що ж, – сказав вiн, – дурна звiрюка той медвiдь, самотою держиться. Якби вони зiбралися докупи, то хто знае, чи й стадо вовкiв дало би iм раду.

Тугар позирнув на нього гнiвно, але не сказав нiчого. Ловцi обережно поступали дальше, дряпаючись по вивертах, перескакуючи з пня на пень, западаючи не раз по пояс у порохно та ломи.

Посеред тих звалищ величноi природи виднiлися подекуди медведячi стежки, протоптанi вiд давнiх-давен, вузькi, але добре втоптанi, густо засiянi вибiленими кiстками баранiв, оленiв та всякоi iншоi звiрини. Максим держався тепер позаду бояр; вiн раз за разом обходив усi становища, осмотрював слiди, щоб догадатися, чи вони свiжi, чи нi, пiдпомагав, заохочував утомлених, – i тiльки на нiм однiм не знати було нiякоi втоми. З подивом позирала на нього Мирослава, коли вiн переходив коло неi, i хоч багато досi видала вона молодцiв i сильних, i смiлих, але такого, як Максим, що сполучав би в собi всi прикмети сильного робiтника, рицаря i начальника, – такого iй досi не траплялося бачити.

Нараз захрустiв лiм i грiзно-люто випав на ловцiв величезний медвiдь. Вiн бiг зразу на чотирьох лапах, але, побачивши перед собою ворогiв, звiвся на заднi лапи, а в переднi вхопив бурею вiдламаний буковий конар[55 - Конар – велика гiлка (Прим. М. Легкого)], викручуючи ним довкола себе i видаючи час вiд часу з горла уриваний, немов визиваючий рик.

На становищi супроти звiра були два пiдгiрськi бояри, з тих, що найголоснiше перехвалювалися i хотiли перед усiми показатися мисливцями. Побачивши страшного ворога тут же перед собою, вони зблiдли й затремтiли. Але скритися, тiкати не уходило, – треба було ставити чоло, будь-що-будь. Двi стрiли вилетiли рiвночасно з двох лукiв, але одна хибила, свиснувши медведевi понад вуха, а друга влучила звiра в бiк, не зранивши значно, а тiльки роздразнивши безмiрно. Величезним скоком пiдплигнув медвiдь i шпурнув на одного ловця свою зброю – буковий конар, який зi страшною силою гепнувся о дерево. Тодi, не зупиняючись анi на хвильку i не даючи ворогам часу до намислу, медвiдь кинувся на одного з них, що саме стояв на його протоптанiй стежцi. Ратище блисло в тремтячiй руцi боярина, – вiн хотiв кинути ним на звiра.

– Не кидай! – крикнув тривожно Максим, надбiгаючи i ведучи з собою помiч загроженим боярам – Тугара Вовка i ще одного боярина. – Не кидай ратище, але настав поприбiч i боронися!

Але боярин не слухав i кинув ратище на звiра. Розмах був невеликий, рука боярина тремтiла, медвiдь був уже на яких п’ять крокiв, – от i не диво, що ратище слабо зранило звiра в передню лопатку. Вхопив медвiдь дрючину, розломив ii i зi страшним риком кинувся на свого ворога. Той держав уже в руках простого, на оба боки острого меча, що його називав медвiдником, i готовився вiпхнути його вiстря в груди звiровi. Але вiстря поховзлося по костi i застряло в лопатцi, i звiр ухопив боярина в своi страшнi, залiзнi обiйми. Страшенно скрикнула нещаслива жертва; захрустiли костi пiд медведячими губами. Цiла та страшна i дрожжю проймаюча подiя скоiлася так раптово, так несподiвано, що, заким Максим мiг надбiгти з пiдмогою, вже боярин, хриплячи в передсмертних судорогах, лежав на землi, а над ним стояв кровавий медвiдь, вискаливши своi страшеннi зуби i ревучи на весь лiс з болю вiд одержаних ран.

Дрож пройшла у всiх по тiлi на той вид; бояри стали мов укопанi. Тiльки Максим спокiйно наложив стрiлу на свiй роговий лук, пiдiйшов два кроки ближче до медведя i, прицiлившися одну хвилину, пустив йому стрiлу просто в серце. Мов ножем перетятий, урвався рик звiра, i вiн повалився трупом на землю.

Не ревiли роги, не лунали веселi оклики по тiй новiй побiдi. Бояри, покинувши своi становища, збiглися на мiсце нещастя. Хоч i як вони були загартованi в вiйнах, привикли бачити смерть бiля себе, але вид кровавого, потрощеного та пошарпаного трупа витиснув iз усiх грудей важкий зойк.

Мирослава вхопилась за груди i вiдвернула очi. Тухольськi пасемцi на сплетенi з галуззя мари положили трупа, а за ним потягли i медведя. Понура мовчанка залягла над товариством. Велика калюжа кровi блискотiла до сонця i нагадувала всiм, що тут iще перед хвилею стояв живий чоловiк, батько дiтям, веселий, охочий i повний надii, а тепер з нього лишилася лише безформна купа кровавого м’яса. У великоi частi бояр вiдiйшла охота до ловiв.

– Цур iм, тим проклятим медведям! – говорили деякi. – Нехай тут хоч жиють, хоч гинуть собi, чи ж нам для них наражувати свое життя?

Але Тугар Вовк, а особливо Мирослава й Максим, налягали конче, аби кiнчити розпочате дiло. Бояри вкiнцi пристали, але якось дуже не радi були вертати на своi становища.

– Позвольте менi, бояри, слово сказати, – заговорив до них Максим. – Моi товаришi-тухольцi замкнули вихiд i не пустять анi одного звiра вiдси. Тим-то нам не потрiбно розходитися вiддалiк одним вiд одних. Найлiпше буде, думаю, роздiлитися нам на двi ровти[56 - Ровта – загiн, гурт (Прим. М. Легкого)] i йти понад самi краi пропастi по обох боках. Так ми зможемо найлiпше зiгнати все до середини, а там разом з тухольськими пасемцями обступимо густою лавою i вистрiляемо до одного.

– Авжеж, авжеж, що так лiпше, – крикнули деякi бояри, не бачачи насмiшливого усмiху, що перелетiв по устах Максима.

Тодi товариство роздiлилося. Одну ровту провадив Тугар Вовк, а другу Максим. Мирослава з власноi охоти прилучилася до другоi ровти, хоч i сама не могла собi вияснити, для чого. Мабуть, шукала небезпеки, бо Максим виразно казав, що дорога другоi ровти небезпечнiша.

Знов заграли роги, i обi ровти розiйшлися. Ловцi йшли де парами, де одинцем, то сходячись, то розходячись, щоб вишукувати дорогу. Купами йти було зовсiм неможливо. Зближались уже до самого верха; верх сам був голий, але понижче був цiлий вал камiння, звалищ i вивертiв. Туди пройти було найтруднiше i найнебезпечнiше.

В однiм мiсцi стирчала купа звалищ, мов висока башта. Ломаччя, камiння i навiяне вiд давнiх-давен листя загороджувало, бачилось, усякий приступ до природноi твердинi. Максим поповз понад самим краем глибочезноi пропастi, чiпляючись де-де моху та скальних обривiв, щоб туди винайти прохiд. Бояри ж, не навиклi до таких неприступних i карколомних дорiг, пiшли здовж валу, надiючись найти далi перерву i обiйти його.

Мирослава зупинилася, немов щось держало ii близ Максима; ii бистрi очi вдавлювалися пильно в настобурчену перед нею стiну лому, шукаючи хоч би й як трудного проходу. Недовго так i вдивлялася, але смiло почала вдиратися на великi кам’янi брили та виверти, що завалювали прохiд. Стала на версi i гордо озирнулася довкола. Бояри вiдiйшли вже були досить далеко, Максима не видно, а перед нею безладна сутолока скал та ломiв, через яку, бачилось, прохiд був неможливий. Але нi! Он там, трохи вiддалiк, лежить величезна смерека кладкою понад те пекло, – туди безпечно можна перейти до вершка!

Недовго думаючи, Мирослава пустилася на ту кладку. А вступаючи на неi, ще раз озирнулася i, горда зi свого вiдкриття, приложила гарно точений рiг до своiх коралових уст i затрубила на весь лiс. Луна покотилася полонинами, розбиваючись у дебрях та зворах чимраз на бiльше часток, аж поки не сконала десь у далеких, недоступних гущавинах. На голос Мирославиного рога вiдiзвався здалека рiг ii батька, а там i роги iнших бояр. Ще хвильку завагувалася Мирослава, стоячи високо на вивертi. Смерека була дуже стара i наскрiзь порохнява, а всподу, в непрогляднiй гущавинi ломiв, здавалось iй, що чуе легкий хрускiт i муркотання. Прислухалася лiпше – не чути нiчого. Тодi вона смiло ступила на свою кладку. Але ледве уйшла з п’ять крокiв, коли разом затрiщала перетрупiшiла смерека, зламалася пiд ногами Мирослави, i смiла дiвчина враз iз перегнилим грамом упала додолу, в ломи та звалища.