скачать книгу бесплатно
З дивним чуттям слухала Мирослава тоi повiстi: вона глибоко щемiла ii в серцi, – iй так бажалося стати пiд рукою того доброго i животворного царя велетнiв до бою з силою Морани; кров живiше заграла в ii молодiм серцi. Як сильно, як гаряче любила вона в тiй хвилi Максима!
А Тугар Вовк хоч i слухав Максимовоi повiстi, але, бачилось, не дуже вiрив iй, тiльки ще раз обернувся, позирнув на кам’яного тухольського Сторожа i з погордою всмiхнувся, немов подумав собi: «От дурнi смерди, в якiй дурницi покладають свою гордiсть i свою надiю!»
Вже нашi пiшоходи минули вузький протiк тухольського потоку i вийшли на ясний свiт. Перед iх очима раптом розкинулася довга, крутими горами обмежена долина Опору, котра ген-ген сходилася з долиною Стрию. Сонце вже клонилося на захiд i гарячим пурпуром меркотiло в широких хвилях Опору. Тухольський потiк скаженими скоками i з лютим шумом гуркотiв додолу, щоб скупатися в Опорi. Його вода, рiзко вiдбиваючи в собi заходову червонiсть, виглядала неначе кров, що бурхае з величезноi рани. Довкола шумiли темнi вже лiси.
Хвилю стояли нашi пiшоходи, напуваючись тою безсмертною i живущою красою природи. Максим немов вагувався на якiйсь думцi, що так i засiла в його головi i силомiць просилася на волю. Далi вiн зiбрався з вiдвагою i приблизився до Тугара Вовка, тремтячи й червонiючись.
– Боярине-батьку, – сказав вiн незвичайно м’яким i несмiливим голосом.
– Чого тобi треба?
– Позволь менi бути твоiм найщирiшим слугою…
– Слугою? Що ж, се нетрудно, – прийди з батьком i наймись, коли конче хочеш на службу.
– Нi, боярине, не так ти зрозумiв мене… Позволь менi бути твоiм сином!
– Сином? Але ж у тебе е свiй батько, i, як чую, далеко лiпший, справедливiший i мудрiший вiд мене, коли завтра буде судити мене!
Боярин гiрко, iдовито всмiхнувся.
– Я хотiв сказати, – поправився Максим, – хотiв сказати ще не так. Боярине, вiддай за мене доньку свою, котру я люблю дужче свого життя, дужче душi своеi!
Грiм з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як тi гарячi, а при тiм простi слова молодого парубка. Вiн вiдступив два кроки назад i прошибаючим, з гнiвом i погордою змiшаним поглядом мiрив бiдного Максима вiд нiг до голови. Лице його було недобре, аж сине, зуби йому зацiпило, губи дрожали.
– Смерде! – скрикнув вiн нараз, аж дооколичнi гори залунали тим проклятим окликом. – Що се за слова смiеш говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справдi чув те, що менi причулося.
Грiзний крик боярина збудив i в Максима його звичайну смiлiсть i рiшучiсть. Вiн випростувався перед боярином, мов молодий, пишний дубчак, i сказав лагiдним, але певним голосом:
– Нiчого злого я не сказав тобi, боярине, – нiчого такого, що би приносило нечесть тобi або твоiй доньцi. Я просив у тебе руки твоеi доньки, котру я люблю, як ii нiхто в свiтi не буде любити. Невже ж мiж твоiм боярським, а моiм мужицьким родом така велика пропасть, щоб ii любов не могла перегатити? Та й чим же ж ти так дуже вищий вiд мене?
– Мовчи, смерде! – перебив його лютим криком Тугар Вовк. – Рука моя судорожне стискае рукоять меча, щоб заткати ним твою глупу гортанку. Одно тiльки рятуе тебе вiд моеi мести, а се те, що ти нинi вирятував мою доньку з небезпеки. Інакше ляг би ти в тiй хвилi трупом за такi слова. І ти, безумний, мiг подумати, мiг посмiти пiдносити очi своi до неi, до моеi доньки?.. Се за те, що я й вона говоримо з тобою по-людськи, а не копаемо[81 - Ко?пнути – вдарити ногою (Прим. М. Легкого)] тебе, як собаку! І ти думав, що, рятуючи ii вiд пазурiв медведя, ти здобув ii для себе, як бранку? О нi! Коли б мало на таке прийти, то волiла б вона згинути в кривавих обiймах дикого звiра, нiж мала би тобi дiстатися!
